Тема 2.1.

Науковий підхід до розробки алгоритму взаємодії

Соціального гувернера з сім’єю та дитиною

План

1.Теоретичне обгрунтування основних етапів роботи соціального гувернера з родиною.

2.Процес адаптації соціального гувернера в родині: практичні підходи.

3.Технології вивчення особистості дитини, батьків, інших членів родини та їх соціального оточення як умова плідної роботи соціального гувернера.

4.Використання наукових методів дослідження, планування та організації роботи у співпраці гувернера з дитиною та родиною.

Основна література: 2-7,13.

Додаткова література: 3,6,7,16,21,23.

 

Соціально-педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізації виконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивіда або групи, профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація та розвиток людини.

Про функцію соціальної адаптації можна говорити як про “швидку допомогу”, яка в ідеалі співпадає з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації. Адаптуюча діяльність спрямована на пристосування до кризової ситуації, яка склалася, чи на усунення причини її появи. Профілактика спрямована на протидію можливим прогнозованим негативним факторам і наслідкам впливу несприятливих ситуацій. Функція реабілітації здійснюється тоді, коли певні порушення уже відбулися і призвели до деяких ускладнень в житті людини. Саме ці різноманітні наслідки певної несприятливої події і прагне змінити клієнт при підтримці соціального педагога. В реальній практиці одна і та ж дія соціального педагога може мати адаптаційне, профілактичне і реабілітаційне значення.

Але, працюючи з певною категорією клієнтів, можна виявити домінуючу функцію і змісті соціально-педагогічної діяльності. Так, скажімо, у роботі з сім`єю яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Це пов`язано з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої і тривалої соціальної дезадаптації всієї сім`ї. В даному випадку “реабілітація” тлумачиться як “відновлення порушених функцій”, “компенсація втрачених можливостей”, “повернення до активного життя”. Ці визначення базуються з одного боку, на етимології даного слова (лат. – rehabilitation – відновлення*, а з другого на розумінні цього процесу, як наближення до вихідного стану, відновлення втраченого, що іноді практично неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб`єкта соціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти своїм життям.

Тому можна розглядати реабілітацію як домінуючу функцію соціального педагога з сім`єю дитини, що має особливі потреби. Можна сказати, що для подолання несприятливих, кризових ситуацій необхідно сприяти посиленню адаптивних можливостей сім`ї і цілому і кожного її члена зокрема. При цьому реабілітація має бути спрямованою на формування у клієнта якостей, які можуть допомогти йому більш оптимально пристосуватися до навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи за своїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лише на клієнта, а й на всю його сім`ю. Це особливо є актуальним у тому випадку, коли дитина має вроджену патологію, коли її в основному стосується медична допомога, а за іншими аспектами реабілітації клієнтом виступає сім`я. При цьому потрібна комплексність, але обов`язково з індивідуалізацією у підході.

Звернемося до аналізів термінів реабілітація, соціальна реабілітація, соціокультурна реабілітація. Зауважимо, у країнах Західної Європи та США розрізняють ще поняття абілітації, під яким розуміють комплекс послуг, спрямований на формування нових і мобілізацію, посилення наявних ресурсів соціального, психічного і фізичного розвитку людини. Реабілітація інвалідів – це процес і система медичних, психологічних, педагогічних, соціально-економічних заходів, спрямованих на усунення чи більш повну компенсацію обмеженої життєдіяльності інваліда, що викликана порушенням його здоров`я зі стійкими розладами функцій організму. Термін “соціальна реабілітація” ширший, адже це вид соціальної роботи, яка спрямована на здійснення системи заходів, спрямованих на відновлення порушених чи втрачених індивідом суспільних зв`язків і відносин внаслідок стану здоров`я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність*; зміни соціального статусу (люди похилого віку, біженці, безробітні*. Соціальну реабілітацію інвалідів, зокрема, розглядають як цілісний, динамічний, безперервний процес розвитку особистості, що забезпечується відповідність між наявним рівнем потреб і рівнем їх задоволення, сприяє активній участі людини інваліда в життєдіяльності суспільства. Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності, формування позитивного ставлення до життя, праці, навчання, приведення поведінки у відповідність до загальновизнаних суспільних правил та норм. Об`єктами соціальної реабілітації є сім`ї, що опинилися у кризовій ситуації; діти-інваліди та їх батьки; діти-сироти; жінки та діти, що зазнали різних форм насилля; безробітні; особи похилого віку.

У практиці соціальної діяльності виокремлюють такі рівні реабілітаційної діяльності: медично-соціальну, професійно-трудову, соціально-психологічну, соціально-рольову, соціально-побутову, соціально-правову, педагогічну та спортивну. Основними правилами соціальної реабілітації є здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблем у особистості; неперервність і постійність їх проведення; комплексний характер реабілітаційних програм; індивідуальний підхід до визначення об`єму, характеру та змісту реабілітаційних заходів. Процес реабілітації іноді розуміється як наближення до вихідного стану, відновлення втраченого, що практично неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб`єкта соціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти своїм життям. Реабілітація має бути спрямована на формування у дитини-інваліда якостей, які зможуть допомогти йому найбільш оптимально пристосуватися до оточуючого соціального середовища. Отже, соціальну реабілітацію розглядають ще як процес відновлення основних соціальних функцій особистості. Завдання реабілітації, її форми та методи змінюються в залежності від етапу. Якщо завдання першого етапу –  відновлювального – профілактика дефекту, госпіталізація, встановлення інвалідності, то завдання наступних – адаптація індивіда до життя, його побутове облаштування, створення сприятливого психологічного та соціального мікросередовища (29, с.211*.

Принципами побудови програм соціальної реабілітації інвалідів, зокрема, є гуманістична спрямованість (урахування інтересів, запитів і потреб інвалідів як соціальної групи, вікових і статевих особливостей, психофізичного розвитку кожної особистості, ступеня і виду інвалідності*; наскрізність і наступність (організація соціально-педагогічної, психокорекційної, медичної та інших видів професійної допомоги*; регіональності (урахування ролі етнопсихологічних особливостей розвитку особистості, національно-художнього мислення та відповідності морально-етичним ідеалам рідного народу*; надання допомоги у створення умов самодопомоги; комплексність (сприяти посиленню адаптивних можливостей дитини-інваліда та сім`ї в цілому*; етапність; диференційованість; послідовність; неперервність; доступність і безоплатність для найбільш соціально незахищених категорій населення.

Зумовлені принципами, визначені такі завдання соціальної реабілітації, що їх повинні виконувати соціальні служби та соціальні педагоги й працівники:

Реконструкція соціального оточення дітей-інвалідів, допомога в комунікації та навчанні, соціально-психологічна робота з батьками дітей-інвалідів;

Допомога у професійному самовизначенні;

Організація дозвілля та спілкування;

Виявлення та розвиток творчих здібностей;

Охорона та забезпечення прав інвалідів;

Медична, педагогічна і психологічна допомога;

Створення позитивної громадської думки стосовно проблем інвалідності.

Важлива частина роботи по соціальній реабілітації перебуває за межами спеціальних програм, таких як медична реабілітація (відновна терапія та реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням*; професійна реабілітація (навчання, перекваліфікація, раціональне працевлаштування*; соціално-побутова реабілітація (побутове влаштування й обслуговування*. Акцент потрібно робити на навчанні дитини-інваліда соціальних навичок, основних правил спілкування, психокорекції поведінки.

Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім`єю на основі партнерства. До того ж вона має сприйматися не лише як боротьба проти хвороби, але як боротьба за людину, її місце у суспільстві, тоді її кінцевими результатами будуть не лише медико-фізіологічні показники, а й відновлення соціально-рольової функції реабілітованого, адекватної його потенційним здібностям. У даному випадку особливої уваги, як форма взаємодії, заслуговує соціокультурна реабілітація, головною метою якої є особистісний розвиток інвивіда, підвищення його рівня саморегуляції. Соціокультурна реабілітація – це специфічний шлях соціалізації, який вбирає у себе спеціальні заходи, спрямовані на підвищення адаптивних можливостей суб`єкта соціалізації – дитини-інваліда.

Засобом підвищення рівня адаптивних можливостей сім`ї можуть бути як її внутрішні ресурси, так і зовнішні, що утворюються під впливом наявної системи неформальної та формальної підтримки (державної, соціально-педагогічної*. Найважливішу роль відіграють усе ж внутрішні потенційні адаптивні можливості сім`ї – об`єднання усіх зусиль (особливо на перших порах, щоб пережити нещастя*, характер стосунків, цінності сім`ї, знання та уміння, якими вона володіє, тобто соціально-культурний статус; наявність необхідних благ, у тому числі й матеріальних (соціально-економічний статус*.  Саме тому для соціального гувернера один із пріоритетних напрямків роботи з сім`єю дитини-інваліда є примноження і реалізація внутрішніх ресурсів зовнішнього середовища шляхом його гуманізації. Основою соціально-педагогічної діяльності є феномен допомоги, який повинен базуватися на внутрішніх ресурсах сім`ї.

Ефективність соціальної адаптації як процесу зумовлюеться ставленням окремих людей і суспільства в цілому до проблем інвалідності, певною внутрішньою позицією найближчого соціального оточення (батьків, родичив, друзів* людини-інваліда та її уявленням про власну особистість, перспективи і можливості соціальної реабілітації.

Основними принципи побудови освітніх технологій соціально-педагогічної діяльності є:

Людина з обмеженими можливостями сама по собі не є джерелом проблем і труднощів: їх створює її хвороба, інвалідність.

Інвалідність не стільки медична, скільки соціальна проблема, проблема нерівних можливостей.

Не існує панацеї для подолання усіх проблем, пов`язаних з інвалідністю, тому необхідно використовувати усі резерви і можливості суспільства.

Обсяг особистісно зорієнтованої допомоги визначається на основі визнання гідності та цінності кожної особистості і залежить від ступеню обмеження можливостей та конкретної ситуації розвитку.

Сім`я, яка має дитину-інваліда або хронічно хвору дитину, стикається з комплексом соціальних проблем: культурних, психологічних, економічних, педагогічних. У сучасних умовах розвитку українського суспільства хвора дитина залишається джерелом стресогенного стану батьків і найближчих родичів.

Кожна сім`я залежно від характеру захворювання дитини має власну ситуацію розвитку, стикається із специфічними проблемами, що виникають з необхідності задоволення спеціальної потреби дитини. Здебільш це змінює весь уклад життя в сім`ї, що може мати для неї негативні наслідки. Однак зауважимо, що, по суті, проблеми однакові для кожної категорії сімей, але вони різні у сім`ях, де дитина хвора на психоневрологічне захворювання, де є ризик надмірного психологічного переобтяження батьків і значного порушення прав дитини у сім`ях, де є дитина з важкими обмеженнями фізичного розвитку і порушенням мобільності. Така сім`я має вирішувати проблеми пересування дитини, її доступу до об`єктів соціального оточення, надмірного фізичного переобтяження матері. Хронічно хвора дитина потребує періодичної госпіталізації і лікування. Такі проблеми, як порушення взаємозв`язків з оточенням і прав дитини; спілкування з нею, гіперопіка, емоційне й психологічне навантаження батьків мають місце у багатьох сім`ях, але ступінь їх виявлення і динаміки зумовлений характерологічними якостями батьків, рівнем і типологією адаптації, життєвим циклом сім`ї.

Життєві цикли сім`ї, особливо перехідні етапи від однієї стадії до іншої, продукують нові соціальні проблеми сім`ї: неможливість отримання превентивної психологічної та педагогічної допомоги; дефіцит інформації про хворобу та патологічний стан дитини; визначення характеру дошкільного виховання; психолого-медико-педагогічне обстеження; навчання в інтернатному закладі або загальноосвітній школі; порушення права на освіту для дітей з інтелектуальною недостатністю; профорієнтація. Кожна з цих проблем зумовлена недосконалістю системи соціального обслуговування сім`ї.

Передусім діти-інваліди і хронічно хворі діти потребують безкоштовного лікування. Низький матеріальний рівень батьків, недостатній розмір пенсії і фінансової допомоги по догляду за дитиною провокують виникнення стійких патологічних станів у дитини. Дитина-інвалід потребує постійної системи абілітації; хронічно хвора дитина, у якої хвороба ще не перейшла в інвалідність (патологічний стан*, – регулярної реабілітації і заходів щодо попередження інвалідності. Однак через скруту сім`я не в змозі повноцінно лікувати дитину і проводити її реабілітацію. Тому фінансування таких сімей має здійснюватися відповідно до особливих потреб дитини. Однак це не означає, що важкохвора, паралізована дитина має отримувати соціальну допомогу в більшому розмірі, ніж дитина з обмеженими фізичними можливостями, яка вчиться у загальноосвітній школі. При визначенні соціальної допомоги необхідно виходити з потреб дитини на лікування, навчання, реабілітацію, допоміжні засоби.

Серед власних головних проблем батьки виділяють лікування дитини, фінансування, корекційне навчання і виховання. Перша і друга проблеми тісно взаємопов`язані, адже певний рівень матеріального достатку вирішує питання лікування, яке є сьогодні, по суті платним. Проблеми навчання зумовлені соціальними бар`єрами, що існують у суспільстві: світоглядними установками про інвалідів як меншовартих, недосконалим законодавством, непристосованою до потреб інвалідів інфраструктурою, відсутністю державних програм і спеціальних методик спільного навчання.

Такі шляхи адаптації батьків до нових умов життя, як нормалізація життєдіяльності родини і пасивне примирення з хворобою дитини на сьогодні залишаються нереальними, оскільки не вирішено питання щодо поліпшення матеріального становища сім`ї, удосконалення соціальної структури суспільства, подолання соціальних і фізичних бар`єрів інвалідності. Що стосується пасивного примирення із своїм становищем, то така ситуація призводить до феномену набутої безпорадності.

Безсумнівно, що з відродженням професії домашнього вихователя з`явилася можливість вирішити багато питань, що були не по силі масовій педагогіці. Це індивідуальний підхід до дитини, поглиблений розвиток її обдаровань, терапевтичний аспект виховання недужих дітей, соціальний захист малят з обмеженими можливостями.

Сучасні тенденції розвитку системи освіти, виховні орієнтири, що склались в українському суспільстві, переконливо доводять, що для значної частини населення знадобиться домашній учитель, соціальний гувернер, що відповідав би вимогам національного державотворення і вітчизняної культурології на рівні світових стандартів. Виходячи з потреб майбутьньої професійної адресації такого фахівця, освітня підготовка повинна поєднувати комплексні знання з питань загальної та спеціальної педагогики, вікової та спеціальної психології, основ законодавства, медицини. Крім того, студентам важливо усвідомити, що працюючи з дитиною-інвалідом, гувернер повинен знати фізіологічні, психологічні та соціальні особливості розвитку такої дитини, а також методику соціально-психологічної реабілітації та корекційно-педагогічної роботи, праце- та ігротерапію, методику навчання предметів загальноосвітнього ціклу, набуття навичок трудової діяльності (основи рукоділля, виготовлення макраме, сувенірів, квітів тощо*. Засвоєння нетрадиційних методів лікування, фітотерапії, масажу допоможе соціальним гувернерам здійснювати оздоровлення дитини-інваліда у побутових умовах.

Обов`язки домашнього педагога залежать від особливостей сім`ї (кількості дітей, зайнятості батьків*, а також від уявлень, що склались у ній стосовно виховання та освіти дітей. Часто педагог поєднує функції догляду за дитиною, виховання й навчання, але повинен бути готовим до виконання різного роду додаткових доручень. Тому, крім доброзичливості, милосердності, чуйності, високих моральних якостей, любові до дітей, інтелігентності у широкому значенні цього слова, від гувернера вимагається висока працездатність, урівноваженість, почуття такту, щирість, “гостре око”.

У квітні 1998 р. Кабінет Міністрів України затвердив “Тимчасовий державний перелік професій”, у якому вперше прозвучало знайоме з художньої літератури слово “гувернантка”. У жовтні того ж року новий фах під чоловічим іменем “гувернер” отримав код 5131 і здобув законне місце в додатку до кваліфікаційного переліку професій. Відродження інституту гувернерства зумовлене не лише формуванням певного соціального прошарку (заможних сімей* в українському суспільстві, а є суспільно необхідним соціально-педагогічним явищем. Сьогодні, коли значна кількість дітей у зв`язку зі щільним графіком занять (гуртки іноземних мов, музичні та хореографічні студії тощо*, через серйозні захворювання чи з інших причин не відвідує дошкільних закладів чи груп продовженого дня, виникла потреба у підготовці гувернерів-професіоналів. Призначення сучасного інституту соціального гувернерства полягає у тому, щоб задовольнити освітні та виховні потреби, що виникли в окремих сім»ях, але є важливими для суспільства в цілому.

Суспільна зумовленість виникнення сучасної професії соціального гувернера пов`язана з новими соціально-економічними умовами, що складаються в Україні. Все більше батьків прагнуть дати дітям добре виховання, розвинути їхні інтереси, здібності з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей дитини. Цього ж бажають батьки дітей з тимчасовими затримками психічного розвитку, акцентуаціями характеру, мовленнєвими порушеннями, дітей-інвалідів, а також батьки обдарованих дітей.

Кожний соціальний гувернер виділяє цілі, напрямки та моделі своєї допомоги стосовно сім`ї, що має дитину з функціональними обмеженнями. Розглянемо їх. Основними напрямами роботи соціального педагога з дітьми, що мають відхилення у фізичному та (або* психічному здоров`ї, є:

навчання дітей самообслуговуванню;

реконструкція соціокультурного оточення дітей, допомога в комунікації і навчанні;

організація дозвілля та спілкування;

вияв і розвиток здібностей;

соціально-психологічна робота з батьками дитини-інваліда;

формування позитивної громадської думки щодо проблем інвалідів.

Крім того, діяльність у сфері соціального обслуговування базується на таких принципах: дотримання прав людини; надання державних гарантій; забезпечення рівних можливостей на основі принципу соціальної справедливості в отриманні соціальних послуг; доступності цих послуг; наступність усіх видів соціального обслуговування; орієнтація на індивідуальні потреби; пріоритет засобів соціальної адаптації для інвалідів; відповідальність органів державної влади, місцевого самоуправління, посадових осіб за надання послуг у сфері соціального обслуговування людей з особливими потребами.

Соціальний гувернер повинен володіти соціально-педагогічними технологіями, що є алгоритмом його діяльності і охоплюють вироблення її теоретичного обгрунтування, визначення цілей, засобів організації. Сім`ї, що мають дітей з обмеженими можливостями, потребують соціальної реабілітації та соціальної інтеграції, тобто відновлення їх соціального статусу.

Соціальна підтримка таких сімей – це широкий спектр довгострокових заходів комплексного (медичного, правового, економічного, психолого-педагогічного характеру*, які спрямовані на:

розширення контактів сім`ї, подолання ізоляції, включення у суспільне життя;

надання адекватної інформації про перспективи розвитку дитини та її специфічні потреби; сприяння в організації комплексної діагностики і якомога ранішого початку освітнього процесу;

надання повноцінної інформації про державну та громадську підтримку, можливі пільги, діяльність спеціальних служб допомоги; сприяння спеціалістам різного фаху у складанні індивідуального реабілітаційного “маршруту” розвитку дитини;

налагодження сімейного мікроклімату;

організація психологічної підтримки батьків;

організація правової підтримки сім`ї, захист її законних прав та інтересів.

Соціальна допомога сім`ї охоплює знайомство, запрошення до співробітництва, і проведення оцінки потреб клієнта (діагностика*; планування роботи; її виконання; оцінку кінцевого результату, припинення взаємодії чи продовження. Перший етап – діагностико-конструктивний, метою якого є сформувати у батьків адекватні уявлення про структуру порушень психофізичного розвитку дитини та про можливості його соціалізації та освіти. Соціальний гувернер повинен проаналізувати й враховувати наступні структурні й функціональні характеристики сім`ї:

наявність шлюбного партнера (повна, формально повна, неповна сім`я*;

стадія життевого циклу (молода, зріла, похилого віку*;

порядок вступу у шлюб (первинний, вторинний*;

кількість дітей (багато-, малодітна сім`я*;

матеріальний стан (забезпечення* сім`ї;

психологічний клімат;

загальна культура сім`ї;

реабілітаційна культура сім`ї;

реабілітаційна активність сім`ї;

ставлення до патології дитини.

У цих характеристиках розкриваються як ресурсні можливості сім`ї (матеріальні, виховні*, так і потенційні фактори діагностики важливі індивідуальні особливості членів сім`ї (соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні звички, мовленнєві, психічні порушення*. Основними методами комплексного вивчення та допомоги сім`ї є інтерв`ювання, безпосереднє спостереження, вивчення результатів обстеження іншими спеціалістами (лікарем, психологом*; бесіда; аналіз офіційних документів (медична, соціальна карта*; анкетування. Визначений соціально-педагогічний діагноз служить відправною точкою для подальшої взаємодії з сім`єю, дозволяє обирати методи і форми роботи соціального гувернера.

Плануючи роботу з сім`єю, соціальний гувернер повинен зважати й на ту обставину, що існують різноманітні класифікації сімей у залежності від типу функціональних порушень дитини-інваліда.

У практиці роботи використовуються довготермінові та короткотермінові форми роботи. Хоча у роботі соціального гувернера приоритетні все ж довготермінові форми роботи, іноді трапляються випадки, коли ефективною може стати кризовоінтервентна чи проблемноорієнтовна моделі взаємодії. Так, кризовоінтервентна модель (6-7 тижнів* передбачає надання допомоги безпосередньо в кризовій ситуації, наприклад у момент появи у сім`ї дитини з певними фізичними чи психічними вадами. Соціальний педагог повинен оперативно увійти в життєву ситуацію, зняти гостру тривожність, напругу, мобілізувати всі внутрішні ресурси сім`ї, сприяти появі нового розуміння проблеми та розвиткові адаптивної реакції. Щоб попередити відмову від дитини і включити сім`ю у процес реабілітації, соціальний гувернер, може надати освітню, інформаційну, посередницьку, психологічну допомогу. Головним у цій ситуації є допомога у подоланні пригніченості, розгубленості, відчаю, тому соціальний педагог повинен розкрити перед сім`єю етапи відновлювального лікування і перспективу дитини, повідомити про заходи соціального захисту тощо, тобто виконувати просвітницькі функції. У цей період він повинен також виступити посередником між сім`єю, державними установами, лікувальними закладами.

Проблемноорієнтовна модель взаємодії (не перевищує 4 місяців, передбачає 10-12 контактів з клієнтом* має на меті вирішення практичних питань, зосередившись на тій проблемі, яку усвідомить клієнт, над якою він готовий працювати. Основний принцип проблемноорієнтовної моделі взаємодії гувернера з сім`єю, що виховує дитину-інваліда, полягає в концентрації уваги на пом`якшенні основних проблем шляхом визначення досить простих завдань. У межах даної технології соціальний педагог поєднує в систему методи роботи з окремим індивідом (одним з батьків чи дитиною*, сім`єю в цілому, а також з сім`єю та її найближчим оточенням.

Довготривалі форми роботи (від 4 місяців і більше* базуються на психо-соціальній моделі взаємодії, основним завданням якої є зміна сімейної системи, адаптація її до виконання нової специфічної функції – реабілітації дитини-інваліда.

Близьким до гувернерської допомоги є патронаж (послуга клієнту вдома*, який може мати діагностичні, контрольні, адаптивно-реабілітаційні цілі; мати одиничний або регулярний характер.

Наступний етап практичної роботи соціального гувернера у сім`ї, що має дитину з особливими потребами, – організаційний. Він об`єднує різні види конструктивної діяльності, як от: педагогічну анімацію при організації сімейно-побутової праці, дозвілля, освітні заходи (у тому числі – й спеціальні заняття для батьків, забезпечення їх дидактичним матеріалом, необхідною літературою, зустрічі з сім`ями, що мають схожі проблеми*, проектування корекційно-педагогічного процесу (визначення форм, умов навчання дитини-інваліда*, налагодження стилю сімейного спілкування; конструювання системи позитивної і ефективної взаємодії батьків та дитини. Заключний етап – комунікативний – має вирішальне значення для нормалізації психологічного клімату в сім`ї, зниження емоційної напруги, реконструкції позицій батьків в процесі педагогічної діяльності. Він має яскраво виражену корекційну і психотерапевтичну спрямованість. Основними критеріями ефективності соціально-педагогічної діяльності на комунікативному етапі вважають:

стійкість психоемоційного стану дитини і батьків;

рівень сформованості навичок спільної діяльності;

рівень розвитку та стиль спілкування.

Соціальний гувернер, який працює з сім`єю, що виховує дитину з функціональними обмеженнями, здатен і повинен надавати освітню, посередницьку та психологічну допомогу. Освітня допомога передбачає підвищення адаптивних можливостей шляхом навчання (формування нових знань, умінь і навичок* і виховання (зміна цінностей установок*. Батькам важливо надавати необхідну інформацію, забезпечувати відповідною літературою, залучати до взаємодії з іншими сім`ями, тренінгів, занять, що організовують соціальні служби. Таким чином соціальний гувернер може вплинути на ціннісні уявлення сім`ї, рівень її поінформованості, її соціальне оточення. Важливим напрямком є посередницька допомога, яка охоплює кілька напрямів: активізація системи, яка надає підтримку (соціальні служби, благодійні фонди, громадські об`єднання*; створення групи самодопомоги, захист прав людини, сім`ї та дитини-інваліда (соціальне адвокаторство*; утвердження соціальної справедливості і моральності у відносинах та ставленні до інвалідів. Психологічна допомога, що надається сім`ї, спрямована на регуляцію емоційного стану, профілактику можливих психологічних ускладнень, корекцію несприятливих психологічних станів. Безперечно, міра втручання соціального педагога у цю делікатну сферу залежить від рівня його підготовки і компетентності, однак він може, використовуючи методи консультування, надати термінову допомогу або підтримати дитину чи когось із членів сім`ї після стресу, а у подальшому організувати професійну консультацію або тренінг.

Партнерство, як ідеальна форма взаємодії та допомоги соціального гувернера щодо сім`ї, яка виховує дитину з особливими потребами, передбачає:

апеляцію до особистості клієнта (сім`ї*;

різноманітність зусиль, форм, методів допомоги, спрямованих на різні сфери життєдіяльності дитини-інваліда, його сім`ї, зміну ставлення до себе та оточуючих;

єдність медикаментозного, фізіотерапевтичного, психотерапевтичного впливів;

чітку послідовність дій, поступовий перехід від одних реабілітаційних заходів до інших.

Стрижневим методом, що спрямований на відновлення соціального статусу особистості хворої дитини, є звернення (апеляція* до нього. Саме тоді можлива реальна зміна орієнтації – з медичної моделі інвалідності, установки на хворобу, до антропоцентрічної: установки на зв`язок індивіда з соціальним оточенням. Створення індивідуальної програми реабілітації дитини-інваліда відбувається командою фахівців (лікар, соціальний гувернер, психолог, педагог* разом з батьками строком на півроку або навіть на більш короткий термін (в залежності від віку та умов розвитку дитини*. Це чіткий план, схема спільних дій батьків і спеціалістів, що сприятимуть розвиткові дитини, її оздоровленню, соціальній адаптації; вона може складатися з двох основних підрозділів – медичні та спеціальні заходи, для кожного з яких слід визначити конкретну мету, завдання. Обов`язковим у процесі реалізації програми є моніторинг – регулярне спостереження за ходом подій шляхом обміну інформацією між фахівцями, соціальним гувернером і батьками. Взаємодія з батьками може мати певні особливості, особливо якщо вони розглядають реабілітаційні послуги як можливість отримати перепочинок для себе, перекласти свої обов`язки на інших. Гувернер повинен бути готовий до труднощів і розчарувань, зняття міжособистісних чи культурних бар`єрів, зменшення соціальної дистанції між ним і батьками вимагає значних зусиль. Саме тому соціальний педагог повинен намагатися встановити партнерський стиль стосунків, який означає повну довіру, взаємну повагу, рівноправність учасників, обмін знаннями, навичками і досвідом допомоги дітям з особливими потребами. Якщо дитина-інвалід у змозі брати участь у діалогах спеціалістів та батьків, вона може стати ще одним партнером, думка якого повинна обов`язково враховуватися. Соціальному гувернерові бажано консультуватися у батьків так само часто, як і вони в нього. Це дозволить батькам висловитися про успіхи чи недоліки, проблеми реабілітаційних заходів і разом з тим – свідчитиме про повагу фахівця до думки найближчого оточення дитини, тобто створюватиме атмосферу довіри, позитивної комунікації. Стратегія, ефективна в одній сім`ї, може не спрацьовувати в іншій, тому гувернер повинен бути готовим до прийняття нестандартних рішень, до компромісів, бути спостережливим, не зловживати своїм авторитетом фахівця, не приймати важливих рішень, не зваживши на думку батьків. Вибудовуючи тактику роботи з сім`єю (безпосередню чи опосередковану*, він повинен передбачати різноманітні види діяльності – від організації консультацій з лікарями чи фахівцями соціальних служб, налагодження співпраці з іншими сім`ями, що мають схожі проблеми, до добору книг, іграшок, телепрограм, ігор, екскурсій для дитини і всієї сім`ї.

Учені (Е.І. Холостова, В.І. Курбатов* вважають, що існує шість компонентів успіху взаємодій соціального працівника і батьків:

регулярний контакт;

підкреслення здібностей дитини, а не їх відсутності чи недоліків;

використання допоміжних матеріалів (спеціальної літератури, посібників для батьків тощо*;

залучення до взаємодії не лише батьків дитини, а й найближчого соціального оточення;

допомога не лише безпосередньо дитині, а й увага до проблем сім`ї в цілому;

організація “груп підтримки” з фахівців (психолога, педагога, психотерапевта*.

Усе це сприятиме розвиткові особистості дитини у процесі соціокультурної реабілітації та мотивації батьків до співробітництва.

Створення оптимальних умов для життєдіяльності родини, яка виховує дитину з особливими потребами, – одне з головних завдань соціального гувернера. Організація системи регулярної допомоги батькам у вихованні, догляді і нагляді за дитиною, психологічної, духовної підтримки, проведення просвітницької роботи, гармонізація міжособистісних стосунків, нормального ритму життя, індивідуального психічного й фізичного комфорту, правового захисту – провідні напрямки у реалізації основної мети соціально-педагогічної допомоги. Пріоритетною моделлю взаємодії гувернера з сім`єю є поєднання психологічного консультування, психотерапії, корекції.

Розробляючи індивідуальну програму реабілітації дитини-інваліда, гувернер повинен проаналізувати особливості виховання у конкретній сім`ї. Дослідники виділяють декілька типів неправильного виховання у сім`ї, де росте дитина-інвалід: гіпопротекція (бездоглядність*; домінуюча гіперпротекція (дріб`язковий контроль*; потураюча гіперпротекція (виховання за типом “кумира сім`ї”*; емоційне відторгнення; гіперопіка і симбіоз; виховання через підкреслене позбавлення любові; виховання як засіб викликати почуття вини. Зокрема, для сімей, що мають дитину з ДЦП, найбільш розповсюджений тип стосунків – гіперопіка, що гальмує особистісний розвиток дитини, позбавляє її самостійності, формує нереальні плани на майбутнє. У спілкування батьки найчастіше використовують стиль потураючої гіперпротекції, яка виявляється в задоволення будь-яких потреб без адекватних вимог до дитини.

• Провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей, є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей та потреб. Побудова взаємозв`язків дитини з мікро- та макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення. Індивідуальна реабілітаційна програма повинна враховувати запити та можливості дитини, за участю якої необхідно визначити режим дня, заняття у вільний час, конкретні справи (навчання тощо*. Соціальний гувернер зобов`язаний залучати до співпраці та консультування (у разі необхідності* психолога, невропатолога, психоневролога, логопеда, масажиста, дефектолога, інструктора по лікувальній фізкультурі, інших фахівців. Дитина-інвалід погано орієнтується у різних життєвих ситуаціях, часто не розуміє того, що її оточує, тому гувернер планує програми, що відносяться безпосередньо до особистості дитини, його поведінки, наприклад: “Особиста гігієна”, “Я у побуті”, “Я у громадському транспорті”, “Я на дні народження свого товариша” тощо. Щоб підготувати дитину до спілкування з однолітками, іншими людьми, соціальний педагог може укласти список книг, художніх і мультиплікаційних фільмів, перегляд та обговорення яких полегшить процес адаптації дитини. Діти, що мають труднощі у процесі комунікації, потребують спеціальної допомоги у сурдоперекладі, володінні спеціальними озвученими путівниками, слуховими апаратами, азбукою Брайля тощо. Навчання основам самообслуговування, формування костей, що прискорюють процес адаптації (акуратність, охайність, самостійність, прагнення до взаємодії та співпраці* повинно йти паралельно із включенням дитини-інваліда у трудову діяльність, яку доцільно поєднувати з розвитком творчих здібностей (малюванням, ліпленням, розписом, вишивкою, аплікацією тощо*. 2.2. Технології співпраці соціального гувернера з батьками