Тема 2.5.

Специфіка роботи соціального гувернера з дітьми

З функціональними обмеженнями

План

1. Проблема інвалідності, її моделі: теоретичний аналіз.

2.Особливості життєдіяльності сімї, що виховує дитину з обмеженими можливостями.

3.Соціокультурна реабілітація як провідна функція соціального гувернера у роботі з дитиною з обмеженими можливостями.

4.Партнерство як ідеальна форма взаємодії соціального гувернера з родиною, що виховує дитину-інваліда.

5.Алгоритм взаємодії соціального гувернера з дитиною-інвалідом та членами його сім»ї. Характеристика основних етапів  та методів роботи.

Основна література: 4,6,13,14-16,18.

Додаткова література: 4,10,18,23,25.

 

 

Статистика останнього десятиліття вражає: за даними Міністерства охорони здоров’я України у 1998 р. в нашій країні налічувалося 152 210 дітей-інвалідів, з яких 80 % проживали у сім’ях. Порівняно з попередніми роками змінилася структура дитячої інвалідності. Спостерігається негативна тенденція – при загальному поступовому зменшенні кількості дитячого населення зростає кількість дітей-інвалідів, збільшується рівень важких хронічних захворювань серед дорослих, яке вступає в репродуктивний період, і, внаслідок цього, поглиблюється проблема зниження народжуваності та підвищення захворюваності серед дітей.

Інтеграція дітей з вадами розвитку, дітей-інвалідів у суспільстві багато в чому залежить від створення позитивного іміджу таких дітей, тобто увага приділяється їх потенційним можливостям і тактовному поводженню з ними, щоб не принижувати людської гідності як дітей, так і батьків. Діти-інваліди та молоді інваліди потребують не тільки матеріальної підтримки та заходів медичної, професійної та соціально-побутової реабілітації, а й створення належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистісних рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні. Крім того, інвалідність – це проблема не тільки власне самого інваліда, а й його близького оточення. Успішність розвитку дитини з функціональними обмеженнями залежить також від особистісного росту батьків, їх самопізнання і самоудосконалення, покращення психологічного клімату у сім’ї. Дитина з особливими потребами потребує від матері і батька повсякденної роботи над собою. А чимало батьків не мають навіть необхідної інформації про особливості навчання, виховання дитини, способи корекції та  кваліфікованої допомоги з боку фахівців.

Характер обмеження життєдіяльності дитини, специфіка патологічного стану по-різному впливає на загальну психологічну і духовну атмосферу сім’ї. Це виявляється в особливостях життєдіяльності родини, стилі життя, взаємостосунках батьків і родичів з дитиною, а сім’ї - з найближчим соціальним оточенням. Дослідники (Р.Хілл, М.Семаго, Р.Майромян та інші* підкреслюють, що в теоретичній схемі подружнього життя у контексті моделі сімейного стресу дитина з особливими потребами є джерелом постійного стресового стану. Саме тому реакції на хворобу, ваду чи інвалідність дитини можуть бути різноманітними.

Зокрема, виділяють чотири фази реакції батьків на народження дитини з вадами розвитку: стресовий стан, який характеризується страхом, відчаєм, розгубленістю, що змінює почуття провини; друга фаза – негативізм, який виявляється у запереченні батьками поставленого діагнозу; згодом настає депресивна фаза, пов’язана з усвідомленням справжнього становища, втратою сподівань; четверта фаза – початок соціально-психологічної адаптації членів сім’ї до того, що сталося. Вчені підкреслюють, що ці фази можуть не носити послідовно-часового характеру і пов’язані з особливостями внутрішньосімейної ситуації.

Перебування хворої дитини в сім'ї створює багато труднощів. З-поміж найважливіших проблем, які виникають у сім'ї у зв'язку з появою хворого малюка, виділимо дві: вплив сім'ї на стан хворої дитини дошкільного віку та вплив хронічно хворого малюка на психологічний клімат у сім'ї. Перед дорослими, насамперед батьками, постають одночасно декілька завдань:  допомогти дитині видужати; допомогти малюкові легше адаптуватись до своєї хвороби за неможливості видужання; допомогти самим собі адаптуватись до хвороби дитини.

Існує проблема нерозуміння окремими батьками необхідності обережного — оптимістичного, природного, щирого — спілкування з хворою дитиною. Подекуди вони вдаються до підкреслено стурбованого тону поводження, побудованого виключно на жалісливості і песимізмі. Це принижує дитину, концентрує її увагу на власних вадах, позбавляє можливості виробити позитивне емоційно-ціннісне ставлення до себе й адекватну самооцінку, дезорієнтує у виборі стратегії і тактики своєї соціальної поведінки.

Учені виділяють так звані «шизофреногенні» сім'ї, в яких переважають батьки з порушенням контактів, емоційною холодністю, взаємною байдужістю.

Важливо, щоб у батьків з часом не сформувалось надцінне ставлення до невиліковно хворої дитини, щоб вони не перетворювали своє життя на суцільну опіку над нею. Їм необхідно знайти в собі сили для вироблення оптимістичної лінії розвитку сина або доньки для функціонування їхньої сім'ї як першої і найважливішої для хворої дитини соціальної групи. Важливо, щоб батьки не позбавляли себе нормального способу життя, відчували бажану і необхідну межу своєї самопожертви. Це особливо важливо для сімей, в яких поруч з невиліковно хворою дитиною росте здорова.

У поведінці батьків спостерігається і така крайність, коли деякі з них не звер­тають уваги на хворобу дитини, досить легковажні. Причиною цього може бути реакція заперечення хвороби дитини, коли про стан дитини не хочуть знати, не бажають прийняти її до відома. Легковажність, а іноді і безвідповідальність можуть виявлятися і в абсолютній байдужості до порад лікарів.

Тяжкими наслідками для життя дитини стають випадки жорсткого пово­дження з нею, побої, грубість, каліцтво, знущання, недостатня увага і турбота. Становище дитини погіршується, якщо вона хвора чи має вади психофізичного розвитку. Синдром покалічених, жорстоко змучених дітей вимагає не тільки лікування ушкоджених органів, а й соціально-психологічної допомоги.

Батьки по-різному діють у ситуаціях, пов’язаних з вихованням дитини з обмеженими фізичними та розумовими можливостями. Деякі з них примиряються з нездатністю дитини у багатьох видах життєдіяльності, але не докладають зусиль до навчання дитини навичкам самообслуговування і спілкування (не беремо до уваги важкі форми олігофренії і порушення опорно-рухового апарату*. У таких сім’ях дитина відчуває себе у небезпеці, як фізичній, так і емоційній. Інші батьки, де дитина має такі ж функціональні обмеження, але вже досягла певних успіхів у розвитку, відчувають безпорадність, розчарування за марно витрачений час.

Іноді батьки примиряються з інвалідністю дитини, але занадто опікують її, позбавляючи можливості самостійно оволодівати навичками самообслуговування: одягатись, вмиватись, їсти, користуватися туалетом. Якщо батьки ставляться до дитини як до немічної, неспроможної, хворої, вона розвивається пасивно, їй важко пристосуватися до нових обставин, вона боїться людей, тварин, несподіваних ситуацій, зокрема госпіталізації. Такі діти перебувають у стані глибокої емоційної небезпеки, переживають психічні розлади.

Боротьба і активний опір хворобі створює напружену емоційну і психоло­гічну атмосферу в сім’ї. Іноді, ставлячи перед дитиною неадекватні її віку і психофізичному стану завдання, батьки завдають дитині великої шкоди. У неї ще більше знижується самооцінка, посилюється почуття остраху перед кожною новою вправою, виникає невпевненість стосовно тих, хто вимагає від неї неможливого. Руйнування нереалізованих планів призводить батьків до безвиході, депресії.

Конструктивне пристосування батьків до неповносправності дитини, перед­усім, означає, що підкорившись такому становищу, потрібно створити для дитини сприятливі умови для нормалізації її життя і соціалізації. Сприятливий психоло­гічний клімат в сім’ї є основою позитивного розвитку дитини і навпаки - дезорга­нізація сімейного життя негативно позначається на розвитку дитини, підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності — психічних та емоційних розладів.

Таким чином, функціонування сім’ї, що виховує дитину-інваліда, залежить від особливостей перебігу її хвороби, складності ураження, життєвого циклу сім’ї, рівня її адаптивних можливостей, психологічного клімату, стилю сімейного виховання. Гіперопіка, гіпопротекція, репресивний стиль є хибними шляхами виховання дитини з особливими потребами; лише стиль співробітництва, конструктивні, відповідальні стосунки з дитиною здатні розвинути у неї почуття захищеності, впевненості в собі, потреби в активному встановленні міжособистісних стосунків не лише з найближчим оточенням, а й з соціальною дійсністю.

Соціалізація таких дітей має свою специфіку, зумовлену особливостями хвороби. Ізольованість більшості хворих дітей від нормальних однолітків, неможливість обирати діяльність за власним розсудом, нездатність вільно рухатись, неспроможність орієнтуватись у навколишньому, обмеженість сенсорних вражень, нестійкість нервової системи, інтелектуальні відхилення не можуть не позначитися на розвитку їхньої емоційної і соціальної компетентності. Остання передбачає не тільки сформованість у дитини відповідної системи знань, а й її вміння емоційно адекватно, відповідно реагувати на події, вчинки, дії оточуючих людей, а також, здатність удаватись при цьому до доцільної соціальної поведінки, зорієнтованої на прийнятні моральні стандарти.  Інвалідність негативно позначається на її контактах з оточуючими людьми, вимагає особливого місця такої дитини в сім'ї, впливає на розвиток її самосвідомості, відіграє певну роль у виробленні своєрідної мови міміки і жестів, виявляється у мовленні.

Хвора дитина внаслідок викликаних нездоров'ям обмежень вважає себе неповноцінною людиною. Якщо з перших років свого життя вона занурюється у питання власного здоров'я, лікування, то, по-перше, звикає надавати цьому і надалі виняткового значення, по-друге, в неї лишається мало часу і душевних сил на інші, життєво важливі справи. Зокрема, це стосується спілкування з іншими людьми, особливо — однолітками.

Важливим моментом є ставлення самої дитини до власних дефектів. Внаслідок неправильного поводження з нею дорослих, насамперед батьків, у дитини можуть закріпитись низька самооцінка, а також негативне емоційно-ціннісне ставлення до себе, невміння керувати своєю поведінкою. Серйозним випробуванням для дитини-інваліда є госпіталізація. Вона позбавляє малюка звичного ритму життя і рідного оточення. Прийом лікарських препаратів певним чином порушує виховний і навчальний процеси, оскільки ліки можуть діяти як заспокійливо, так і збуджуюче, що перешкоджає нормальній психічній діяльності. У разі явного фізичного дефекту дитини основне завдання дорослих полягає у розумінні психологічних закономірностей її реагування на свої недоліки, а також у винайденні адекватної схеми психокоригувальних впливів на неї.

Для різнобічного і гармонійного розвитку дитина потребує великої кількості особливих чинників, які впливають на її органи чуттів,— сенсорних подразників. Якщо дитина глуха (позбавлена слуху*, глухувата (має низький слуховий поріг*, сліпа (позбавлена зору*, підсліпувата (має низький зоровий поріг*, вона перебуває в умовах тієї чи іншої депривації. Особливості характеру, викликані переживанням власного дефекту, бувають різними і залежать як від основного розладу, так і від загального тла, на якому вони формуються. Патологія характеру і поведінки залежить від відповідного соціального оточення, яке безпосередньо і щоденно впливає на дитину-інваліда. Якщо до неї погано ставляться, лають або б'ють її, не розуміють її особливостей, якщо батьки соромляться своєї дитини, в неї можуть розвинутись різні невротичні або характерологічні розлади, які не мають безпосереднього відношення до її глухоти або сліпоти.

Що серйозніша хвороба, то виваженішого і свідомішого ставлення до себе він потребує. Проте любов рідних не повинна деформувати особистість хворої дитини, фіксувати її увагу на своїй безпорадності, підкреслювати постійну залежність малюка від здорових людей. Недоречними є їхні прагнення потурати примхам, задовольняти будь-які бажання такої дитини.

Нестачу певної сенсорної інформації можна компенсувати інтенсивними вправляннями дитини в умінні застосовувати з користю для себе інші аналізатори. Наприклад, у сліпої дитини можна розвинути загострений слух; у глухої — виробити підсвідоме, а з роками й свідоме прагнення поглибити й розширити зону зорової інформації. За допомогою цих передбачених природою захисних механізмів дитина-інвалід дістає можливість психічно і соціально розвиватись, здобувати обов'язкові для його віку знання, набувати умінь і навичок, повноцінно жити, порівняно комфортно спілкуватись з однолітками і дорослими не лише з найближчого, а й із далекого оточення.

Значну роль у розвитку хворої дитини відіграє стадія її розвитку, вікові особ­ливості, ступінь її розвиненості. Часто явища, що супроводжують дитячі захворю­вання, це не тільки зупинка у розвитку, але й регресія. Залежність від оточуючих, регресивні явища посилюються постільним режимом, обмеженням у пересуванні, самообслуговуванні. Постільний режим, який різко обмежує активність дитини, може виявитися особливо шкідливим, оскільки рух допомагає дитині подолати різного роду агресивні імпульси, страхи, напруженість.

Таким чином, соціалізація дітей з психоневрологічними, фізичними, соматичними порушеннями, глухотою і сліпотою має свою специфіку, зумовлену особливостями кожної конкретної хвороби. Врахування цих особливостей у соціальному й емоційному розвитку дошкільника — важливе завдання батьків і соціального гувернера.

Завдання виховання дітей з вадами розвитку полягає не тільки у гармонійному розвитку особистості, виявленні творчої індивідуальності, а й в організації середовища, яке б допомогло їм у процесі виховання зберегти необхідні зв’язки з суспільством. Долю особистості, писав відомий психолог Л.Виготський, визначає не дефект, а його соціальні наслідки.

В Україні для виявлення, обліку та діагностики дітей і підлітків з вадами розвитку функціонують зональні психолого-медико-педагогічні консультації, які підзвітні органам державного управління освітою. Ці консультації відбирають дітей до спеціальних навчально-виховних, лікувальних закладів, консультують батьків і педагогів з питань на надання медичної та психолого-педагогічної допомоги цим дітям. Спеціальні заклади мають особливі умови для виховання, навчання і утримання дітей, охоронно-педагогічний режим. Однак більшість дітей-інвалідів не підлягають направленню до спеціальної школи, зокрема – це діти з ДЦП, які не пересуваються без сторонньої допомоги, не обслуговують себе у зв’язку з грубими руховими порушеннями, потребують індивідуального догляду; діти, що мають хвороби, пов’язані з ураженням ЦНС; діти-олігофрени в ступені імбецильності, ідіотії та інші. Саме вони в основному доглядаються батьками вдома і для них кваліфікована допомога соціального гувернера є життєво необхідною.

Провідною функцією, що її виконує соціальний гувернер у роботі з сім’єю, де виховується дитина-інвалід, є соціокультурна реабілітація.

Соціально-педагогічна діяльність, зокрема і соціального гувернера, є способом оптимізації процесу соціалізації і виконує при цьому функції соціокультурної адаптації, профілактики дезадаптації та соціокультурної реабілітації. У даному випадку “реабілітація” тлумачиться як “відновлення порушених функцій”, “компенсація втрачених можливостей”, “повернення до активного життя”.

В науково-довідковій літературі, реабілітація  інвалідів визначається як процес і система медичних, психологічних, педагогічних, соціально-економічних заходів, спрямованих на усунення чи більш повну компенсацію обмеженої життєдіяльності інваліда, що викликана порушенням його здоров’я зі стійкими розладами функцій організму.

Соціальну реабілітацію інвалідів, зокрема, розглядають як цілісний, динамічний, безперервний процес розвитку особистості, що забезпечується відповідність між наявним рівнем потреб і рівнем їх задоволення, сприяє активній участі людини-інваліда в життєдіяльності суспільства. Метою соціальної реабілітації  є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності, формування позитивного ставлення до життя, праці, навчання, приведення поведінки у відповідність до загальновизнаних суспільних правил та норм.

У даному випадку особливої уваги, як форма взаємодії, заслуговує соціокультурна реабілітація, головною метою якої є особистісний розвиток індивіда, підвищення його рівня саморегуляції. Соціокультурна реабілітація – це специфічний шлях соціалізації, який вбирає у себе спеціальні заходи, спрямовані на підвищення адаптивних можливостей суб’єкта соціалізації – дитини-інваліда. Сім’ї, що мають дітей з обмеженими можливостями, потребують соціальної реабілітації і соціальної інтеграції, тобто відновлення їх соціального статусу.

Для успішного виконання завдань соціокультурної реабілітації соціальний гувернер повинен чітко усвідомлювати послідовність етапів співпраці з певною сім’єю. Вчені (А.Капська, З.Зайцева* виділяють такі етапи - знайомство, запрошення до співробітництва і проведення оцінки потреб  клієнта; планування роботи; її виконання; оцінка кінцевого результату, припинення взаємодії чи продовження.

Перший  етап – знайомство, запрошення до співробітництва і проведення оцінки потреб сім’ї чи діагностико-конструктивний, - метою якого є сформувати у батьків адекватні уявлення про структуру порушень психофізичного розвитку дитини та про можливості його соціалізації та освіти.  Соціальний гувернер повинен  проаналізувати й враховувати основні структурні й функціональні характеристики сім’ї.

В цих характеристиках розкриваються як ресурсні можливості сім’ї (матеріальні, виховні*, так і потенційні фактори соціального ризику. Крім того, для соціально-педагогічної діагностики є важливими індивідуальні особливості членів сім’ї (соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні, звички* та характеристики дитини (вік, рівень фізичного, психічного, мовленнєвого розвитку; інтереси, здібності, успіхи у спілкуванні, наявність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві, психічні порушення*.

Основними методами комплексного вивчення сім’ї є інтерв’ювання, безпосереднє спостереження, вивчення результатів обстеження іншими спеціалістами (лікарем, психологом*; бесіда; аналіз офіційних документів (медична, соціальна карта*; анкетування.

Наступний етап практичної роботи соціального гувернера у сім’ї, що має дитину з особливими потребами, - організаційний. Він об’єднує різні види конструктивної діяльності, як от –  дозвілля, освітні заходи ( у тому числі – й спеціальні заняття для батьків, забезпечення їх дидактичним матеріалом, необхідною літературою, зустрічі з сім’ями, що мають схожі проблеми*, проектування корекційно-педагогічного процесу (визначення форм, умов навчання дитини-інваліда*, налагодження стилю сімейного спілкування; конструювання системи позитивної та ефективної взаємодії батьків та дитини.

Заключний етап – комунікативний – має вирішальне значення для нормалізації психологічного клімату в сім’ї, зниження емоційної напруги, реконструкції позиції батьків в процесі педагогічної діяльності. Він має яскраво виражену корекційну і психотерапевтичну спрямованість.

В залежності від особливостей життєдіяльності сім’ї гувернер може використовувати довготермінові та короткотермінові форми роботи. Пріоритетними є довготермінові форми, адже дають змогу не лише провести комплексну діагностику сім’ї та її проблем, а й надати суттєву допомогу.

Довготривалі форми роботи (від 4 місяців і більше* базуються на психо-соціальній моделі взаємодії, основним завданням якої є зміна сімейної системи, адаптація її до виконання нової специфічної функції – реабілітації дитини-інваліда.

Соціальний гувернер, який працює з сім’єю, що виховує дитину з функціональними обмеженнями, здатен і повинен надавати освітню, посередницьку та психологічну допомогу.

Освітня допомога передбачає підвищення адаптивних можливостей  шляхом навчання і виховання. Цей процес передбачає отримання нових знань, формування умінь і навичок, необхідних для взаємодії з дитиною, а також кардинальну зміну установок і цінностей. Батькам важливо надавати необхідну інформацію, забезпечувати відповідною літературою, залучати до взаємодії з іншими сім’ями, тренінгів, занять, що організовують соціальні служби.  Таким чином соціальний гувернер може вплинути на ціннісні уявлення сім’ї, рівень її поінформованості, її соціальне оточення. Батьки повинні “прийняти” ситуацію, починати будувати життя по-новому. Активізація внутрішніх ресурсів зменшить відчуття жалю і скорботи, посилить інтерес до оточуючого світу, людей. Звичайно, для більшості сімей адаптація є умовною, адже вони продовжують жити в умовах стресу, а по дорослішання дитини приносить нові проблеми.

Важливим напрямком є посередницька допомога, яка включає у себе кілька напрямків: активізація системи, яка надає підтримку (соціальні служби, благодійні фонди, громадські об’єднання*; створення групи самодопомоги; захист прав сім’я та дитини – інваліда (соціальне адвокаторство*; утвердження соціальної справедливості і моральності у відносинах та ставленні до інвалідів.

Психологічна допомога, що надається сім’ї, спрямована на регуляцію емоційного стану, профілактику можливих психологічних ускладнень, корекцію несприятливих психологічних станів. Безперечно, міра втручання соціального гувернера у цю делікатну сферу залежить від рівня його підготовки і компетентності, однак він може, використовуючи методи консультування, надати термінову допомогу або підтримати дитину чи когось із членів сім’ї після стресу, а у подальшому організувати професійну консультацію або тренінг.

Вчені вважають, що найкращою формою взаємодії соціального гувернера з сім’єю, що виховує дитину з особливими потребами, є партнерство. Воно передбачає апеляцію (звернення* до особистості дитини чи сім’ї; різноманітність зусиль, форм, методів допомоги, спрямованих на різні сфери життєдіяльності дитини-інваліда, його сім’ї, зміну  ставлення до себе та оточуючих; єдність медикаментозного, фізіотерапевтичного, психотерапевтичного впливів; чітку послідовність дій, поступовий перехід від одних реабілітаційних заходів до інших. Партнерський стиль стосунків між сім’єю і соціальним гувернером передбачає означає повну довіру, взаємну повагу, рівноправність учасників,  обмін знаннями, навичками і досвідом допомоги дітям з особливими потребами.

Взаємодія з батьками може мати певні особливості, особливо якщо вони розглядають реабілітаційні послуги як можливість отримати перепочинок для себе, перекласти свої обов’язки на інших. Гувернер повинен бути готовий до труднощів і розчарувань, адже зняття міжособистісних чи культурних бар’єрів, зменшення соціальної дистанції між ним і батьками вимагає значних зусиль.

Стратегія, яка була ефективною в одній сім’ї, може не спрацьовувати в іншій, тому гувернер повинен бути готовим до прийняття нестандартних рішень, до компромісів, бути спостережливим, не зловживати своїм авторитетом фахівця, не приймати важливих рішень, не зваживши на думку батьків. Вибудовуючи тактику роботи з сім’єю, він повинен передбачити різноманітні види діяльності – від організації консультацій з лікарями чи фахівцями соціальних служб, налагодження співпраці з іншими сім’ями, що мають схожі проблеми,  до добору книг, іграшок, телепрограм, ігор, екскурсій для дитини і усієї сім’ї.

Таким чином, надаючи сім’ям, що виховують дітей з особливими потребами,  освітню, посередницька та психологічну допомогу, соціальний гувернер повинен спрямовувати її у таких напрямках:

- розширення контактів сім’ї, подолання ізоляції, включення у суспільне життя;

- надання адекватної інформації про перспективи розвитку дитини та її специфічні потреби; сприяння в організації комплексної діагностики і якомога раднішого початку освітнього процесу;

- надання повноцінної інформації про державну та громадську підтримку, можливі пільги, діяльність спеціальних служб допомоги; сприяння спеціалістам різного фаху у складанні індивідуального реабілітаційного “маршруту” розвитку дитини;

- налагодження сімейного мікроклімату;

- організації психологічної підтримки батьків;

- організації правової підтримки сім’ї, захист її законних прав та інтересів.

Співпраця соціального гувернера з сім’єю, що виховує дитину - інваліда, повинна бути спрямована, перш за все, на соціокультурну реабілітацію дитини. Її мета -  формування у дитини-інваліда якостей, які зможуть допомогти їй найбільш оптимально пристосуватися до оточуючого соціального середовища. Тобто йдеться про відновлення основних соціальних функцій особистості. Завдання  соціокультурної реабілітації, її форми та методи  змінюються у залежності від етапу.

Принципами побудови програм соціальної реабілітації інвалідів є гуманістична спрямованість (урахування інтересів, запитів і потреб інвалідів як соціальної групи, вікових і статевих особливостей, психофізичного розвитку кожної особистості, ступеня і виду інвалідності*; наскрізність і наступність ( організація соціально-педагогічної, психокорекційної, медичної та інших видів професійної допомоги*; регіональності (урахування ролі етнопсихологічних особливостей розвитку особистості, національно-художнього мислення та відповідності морально-етичним ідеалам рідного народу*; надання допомоги у створенні умов самодопомоги; комплексність (сприяти посиленню адаптивних можливостей дитини-інваліда та сім’ї в цілому*; етапність; диференційованість; послідовність; неперервність; доступність і безоплатність для найбільш соціально незахищених категорій населення.

Труднощі інваліда пов’язані не лише з відчуттям фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й  як правило, негативним ставленням, з яким стикається дитина. З інвалідністю найчастіше асоціюється не лише фізична і психічна неспроможність, інваліда сприймають як людину, яка потребує значної допомоги і викликає почуття жалю. Уникаючи такого ставлення, дитина-інвалід спілкується лише з собі подібними. Вона переміщається в особливу соціальну групу, головною ознакою якої є ізольованість, а домінуючою характеристикою виступає перерва в соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуження чи навіть деградації. Тому  провідним компонентом соціальної роботи з даною категорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей та потреб. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- та макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої та ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення.

Гарантом успіху у взаємодії соціального гувернера з дитиною, що має обмежені функціональні можливості, є створення індивідуальної програми реабілітації. Воно повинно відбуватися командою фахівців у складі лікаря, соціальний гувернера, психолога, педагога, працівника служб соціального захисту. Участь батьків є необхідною умовою її ефективності. Пропонується планувати роботу строком на півроку або навіть на більш короткий термін (в залежності від віку та умов розвитку дитини*.

Індивідуальна програма соціокультурної реабілітації дитини-інваліда -  це чіткий план, схема спільних дій батьків та спеціалістів, що сприятимуть розвиткові дитини, її оздоровленню, соціальній адаптації. Вона може складатися з двох основних підрозділів – медичні та спеціальні заходи, для кожного з яких слід визначати конкретну мету, завдання. Обов’язковим у процесі реалізації програми є моніторинг - регулярне спостереження за ходом   подій шляхом обміну інформацією між фахівцями, соціальним гувернером і батьками.

Індивідуальна реабілітаційна програма повинна враховувати запити та можливості дитини, за участю якої необхідно визначити режим дня, заняття у вільний час, конкретні справи (навчання тощо*. Соціальний гувернер зобов’язаний залучати до співпраці та консультування (у разі необхідності*  психолога, невропатолога, психоневролога, логопеда, масажиста, дефектолога, інструктора по лікувальній фізкультурі, інших фахівців

Перш за все  соціальний гувернер повинен розробити спеціальні заходи з навчання дитини з обмеженими можливостями самообслуговуванню. Дитина-інвалід погано орієнтується у різних життєвих ситуаціях, часто не розуміє того, що її оточує, тому гувернер планує програми, що відносяться безпосередньо  до особистості дитини, його поведінки, наприклад “Особиста гігієна”, “Я у побуті”, “Я у громадському транспорті”, “Я в магазині”, “Я на дні народженні свого товариша” тощо. Ці програми можуть включати як бесіди, демонстрації уривків з кінофільмів, ілюстрації, так і (якщо це дозволяє хвороба* пробні заняття у конкретній ситуації.

Щоб підготувати дитину до спілкування з однолітками, іншими людьми, соціальний гувернер може  укласти список книг, художніх та мультиплікаційних фільмів, перегляд та обговорення яких полегшить процес адаптації дитини. Діти, що мають труднощі у процесі комунікації, потребують спеціальної допомоги у сурдоперекладі, володінні спеціальними озвученими путівниками, слуховими апаратами, азбукою Брайля  тощо. Навчання основам  самообслуговування, формування якостей, що прискорюють процес адаптації (акуратність, охайність, самостійність, прагнення до взаємодії та співпраці*  повинно йти паралельно із включенням дитини-інваліда у трудову діяльність, яку доцільно поєднувати з розвитком творчих здібностей (малюванням, ліпленням, розписом, вишивкою, аплікацією тощо*.

Провідним методом, що спрямований на відновлення соціального статусу особистості хворої дитини, є звернення до нього. Базовим положення в діяльності соціального гувернера повинна бути ідея: працювати не для інваліда, а з інвалідом. Саме тоді можлива реальна зміна орієнтації – з медичної моделі інвалідності, установки на хворобу до антропоцентричної: установки на зв’язок індивіда з соціальним оточенням.

Таким чином, допомога соціального гувернера дитині з обмеженими можливостями повинна спрямовуватися на навчання самообслуговуванню, реконструкцію її соціокультурного оточення, допомогу в спілкуванні та навчанні, організацію дозвілля, вияв та розвиток здібностей. Тема 2.6.