економікою. Якщо формування ринкової інфраструктури відбу­вається повільними кроками, то рівень професійно-патріотично­го мислення керівників усіх рівнів практично залишився на низько­му рівні і незмінним, позаяк вони зберегли свої посади, які займа­

ли в радянській економічній системі, і трансформуватися до нових

методів господарювання неспроможні. Мислення адміністратив­

но-командними категоріями, гіперболізація чиновниками власних

інтересів над національно-економічними не сприяють розвитку

відповідного до ринкових вимог госпрозрахункового механізму.

Однією із складних проблем різних рівнів управління економі­кою є те, що у процесі недосконалої приватизації сформувалися олігархи, які стали державними, регіональними, господарськими

чиновниками, а впливова частина державних чиновників — олі­

гархами. Отже, адміністративна система в нових умовах знахо­

дить засоби забезпечення собі достатнього ступеня стійкості, по­

силюючи тим самим суперечність з господарським механізмом.

Головною причиною загострення суперечності є збереження чи­

новницько-олігархічним складом своїх управлінських позицій, тоді як господарський механізм потребує ефективності викори­стання капіталів і робочого часу.

З позиції ж адміністративно-чиновницької системи головним є не досягнення максимальної результативності об'єкта управлін­ня, а забезпечення умов якнайлегшого управління цим об'єктом, наприклад, підприємством, галуззю, регіоном, країною. За цих обставин посилюється поляризація цілей господарського механіз­му й управлінської системи.

Звідси є очевидним переважання суб'єктивного чинника над об'єктивним, адміністративної системи над господарським меха­нізмом, позаяк вона й досі зберігає галузеву систему управління економікою, а регіональні органи управління не мають ніякого впливу на виробничі об'єкти міністерств, розміщених на їх тери­торії.

З позиції господарського механізму будь-який орган територі- ального управління повинен максимально відповідати вимогам даного регіону, тобто враховувати його демографічні, науково- технічні, природно-кліматичні, географічні, геополітичні й інші особливості. Це диктується насамперед цілями регіону (табл. 5.2.) 140

З табл. 5.2 бачимо, що цілі підприємства (міністерства) у регіо­ні зводяться до отримання максимального прибутку, тоді як регіо­нальний орган самоврядування зацікавлений в ефективній діяль­ності підприємств на його території та фінансово-економічній і соціальній стабільності. Отже, регіональні проблеми досить да­леко від інтересів підприємства (міністерства). Мало того, підпри­ємства навіть збільшують кількість проблем, що їх змушений розв'язувати регіональний орган управління, зокрема соціальні, екологічні та інші. Хоч тут варто зазначити, що інтереси підприєм­ства, які стосуються зростання обсягів виробництва, зміцнення фінансового стану, зростання заробітної платні, прибутків є дуже близькими для органу регіонального управління, оскільки такі ви­робничі показники зменшують соціальну напруженість і поліпшу­ють бюджетний стан регіону.

5.2.3. Політика власності на капітал і узгодження інтересів суб'єктів регіональної економіки

Практика переходу до ринку показує, що існують супереч­ності економічних інтересів різних суб'єктів регіональної еконо­мічної системи, які виникають через відносини власності на капі­тал. В організаційно-правовому аспекті суспільно необхідний напрям розвитку відносин власності повинен забезпечити вирі­шення двох важливих завдань:

*Ь по-перше, узгодження економічних інтересів суб'єктів регіо­нального виробництва;

Ч> по-друге, формування регіонального єдиного господарсько­го комплексу, достатнього для проведення регіоном самостійної економічної і соціальної політики.

Звісно, що така політика повинна органічно поєднувати регі­ональні економічні і соціальні інтереси із загальнонаціональними інтересами України як єдиної держави. Йдеться про створення умов ефективності функціонування регіонального капіталу, ство­рення такого обсягу і структури регіонального продукту, за яких можна задовольнити потреби регіону і інтереси держави.

Тобто йдеться про створення економічно сильного регіону, без яких не можуть бути сильними національна економічна система й держава загалом. Регіони не мають бути дотаційними всі чи навіть половина. Держава не повинна концентрувати у своїх руках весь національний дохід і розподіляти між регіонами, котрі повинні бути економічно і соціально самостійними, або близьки­ми до самостійності та виділяти ресурси державі для виконання нею загальнонаціональних функцій, у тому числі при потребі ок­ремих регіонів і їхньої економічної та соціальної підтримки.

Теорія економічної самостійності регіональної господарської системи обґрунтовує необхідність першочергового упорядкуван­ня відносин власності на капітал: людський, основний і обіговий. Річ у тому, що з капіталом якнайтісніше пов'язана ефективність його використання, оскільки капіталу характерна властивість самозростання. При тому слід зауважити, що власність на капі­тал є найважливішим чинником господарського системотворен-ня на всіх рівнях: підприємства, галузі, регіону, країни загалом. Якщо в регіоні помітні тенденції падіння ефективності економі­ки, то це є результатом певних деформацій у системі відносин власності на капітал і управління, причому ці деформації пов'я­зані передусім із суб'єктивним чинником, з неупорядкованістю відносин власності на виробничий капітал і на привласнення ре­зультатів виробництва.

Треба сказати, що проблема власності досі остаточно не об- грунтована в теорії економічної системи будь-якого рівня. Не розкрито її суті в достатній мірі ні в теорії макроекономіки, ні в теорії мікроекономіки, тим паче в теорії регіональної економіч- 142 —

Розділ 5. Регіональна економічна політика пої системи. Хоч практика використання капіталу в країнах з роз­киненою ринковою економічною системою засвідчує розуміння ними властивостей капіталу і створення відповідних передумов цо його самозростання.

Для країн з перехідною економікою потреба в теорії власності і конче потрібна, позаяк після проголошення ними трансформації цо економіки ринкового типу не приносить потрібних позитив­них зрушень. Намагання перехідних до ринку країн запозичува­ти досвід і практику відтворення власності на капітал не лише не сприяли активізації товаровиробничих і обмінних процесів, а й ускладнювали їх. Сформована економічна система і стереотипи мислення на інших засадах виявились неспроможними сприйняти власність на капітал, сам капітал, і особливо ринковий механізм виробництва, обміну, привласнення як передумову самозростан­ня капіталу.

Передусім з'ясуємо саме поняття власності як соціально-еко-помічного явища. Власність — це узаконене право суб'єкта на володіння капіталом чи майном, які приносять йому прибуток. Це досить спрощене визначення, але воно містить важливі скла­дові компоненти всієї системи відносин власності на капітал чи майно. Основними ж компонентами системи відносин власності, які випливають з даного визначення, є суб'єкт власності, об'єкт власності і предмет власності. Такий поділ елементів системи відносин власності дуже важливий, оскільки кожен з них має різне призначення у системі виробництва й обміну. Схематично взає­мовідносини між трьома елементами системи власності можна зобразити так:

ОБ'ЄКТ ► СУБ'ЄКТ ► ПРЕДМЕТ

власності < власності ^ власності

Центральним компонентом з даної схеми випливає "суб'єкт власності", оскільки у відносинах з "об'єктом власності" вони виражають процес виробництва, рівень використання видів капі­талу, а у відносинах з "предметом власності" — процес привлас­нення результатів виробництва, обмінний процес і споживання.

Спробуємо подану схему елементів системи відносин влас­ності представити в розгорнутому вигляді за певними ознаками і передусім за видами і формами власності (табл. 5.3).

З розгорнутої системи відносин власності випливає, що об'єкт

власності стосовно до суб'єкта може набувати стану приватної

чи неприватної власності. Власність за даними ознаками названо

видом. Отже, можна сказати, що є два принципово відмінні види

власності: приватна і неприватна.

Тепер можна поставити питання: у чому їхня принципова від­

мінність?

По-перше, суб'єктом приватної власності є конкретна особа, неприватної — група людей, група представників неконкретних власників;

По-друге, управління об'єктом приватної власності здійснюєть­ся постійним реальним суб'єктом власності (індивідуальні рішен­ня), а об'єктом неприватної власності — непостійними, нереаль­ними представниками групової власності (групові, директивні рішення);

По-третє, через приватну власність реалізуються інтереси суб'єкта власності, через неприватну — соціально-економічні інтереси суспільної (регіональної) системи.

Колонка "об'єкт власності" розкриває види капіталу, який можна задіяти у виробництво чи сферу послуг і отримувати очі­куваний результат, причому кожен із видів капіталу може пере­бувати у приватній чи неприватній власності.

Трохи іншою є колонка "суб'єкт власності", яка розкриває форми прояву відносин приватної і неприватної власності. Фор­ми, як бачимо, різні, хоч приватний і неприватний об'єкти влас­ності (капітал) можуть перебувати в одній формі власності — корпоративній.

Колонка "предмет власності" розкриває результат функціо­нування капіталу за його видом і формою. Слід зазначити, що саме результат виробництва є тією ціллю, заради якої капіта­лові надають певного виду і форми. Очевидно, тому, що капіта­лу характерна властивість до самозростання. Зацікавлені в са­мозростанні капіталу суб'єкти тому і прагнуть підібрати йому вид і форму, за яких його функціонування буде ефективне. Адже самозростання капіталу — це певний економічний інтерес тих, хто цим капіталом володіє.

^> економічний інтерес приватного власника Передусім з'ясуємо, хто є приватний власник. Очевидно, що це є особа, яка має в особистій власності будь-який вид капіталу і котрий вона може задіяти в будь-який вид діяльності, що прино-ситиме їй прибуток. Цим капіталом можуть бути земля, вироб­ничі фонди, невиробничі фонди, оборотні засоби, транспортні за­соби, заощадження тощо. Може обирати форму функціонування його капіталу: індивідуальну, сімейну, корпоративну, тобто пере­дати його в колективне управління приватних власників. Голов­ною ціллю приватного власника буде отримання прибутку і зро­стання його капіталу. Економічний інтерес приватного власника представлено рівнянням відтворення і зростання його капіталу:

Оч - <2п^ип + Л<2п4 + ¿04 ■

Ми скористалися тією структурою рівняння регіонального продукту, позаяк воно виражає сумарну вартість валових про-

145

дукцій цих суб'єктів виробництва регіону, у тому числі окремо­го підприємця, бізнесмена тощо, в якій є його основний і обіговий капітали. Наше завдання полягає у тому, щоб з'ясувати, в яких елементах рівняння вартісної структури створеної валової про­дукції міститься затрачений капітал приватного власника і в чому полягатиме його економічний інтерес.

Насамперед знайдемо його основний капітал. За методологією розрахунку вартості валової продукції його відносять у формі амортизаційних (А) нарахувань до третього елементу рівнян­ня— с!<2ц, тобто до прибутку (П). Амортизаційні надходження йдуть на відновлення основного капіталу, а прибуток - на зро­стання певного капіталу.

Обіговий капітал неодмінно враховується в першому члені рівняння — О-цЦ^ ^т°бто відшкодування матеріальних затрат, може враховуватися і в другому члені рівняння — сі()_пц, тобто на оплату праці найманих робітників, якщо власник авансував його, починаючи виробництво продукту.

Отже, капітал приватного власника перебуває у кожному члені рівняння вартісної структури валової продукції і він буде заці­кавлений:

■=> повернути собі вартість затраченого'основного й обігово­го капіталів;

<=> отримати прибуток (П = сі()ц — А), основу самозростан­ня його капіталу.

Отже, економічний інтерес приватного власника буде поши­рюватися на всі три члени рівняння вартісної структури валової продукції, створеної за участі його капіталу. Якщо приватний капітал перебуває у сімейній чи корпоративній формі, то розподіл прибутку відбувається пропорційно дольовій участі індивідуаль­ного капіталу в його створенні.

Природа економічного інтересу приватного власника спону­кає його до зростання:

► обсягу власного капіталу одного чи різних видів;

> частки його капіталу в корпоративній формі задля отри­мання навіть певних монопольних позицій в управлінні виробницт­вом, розподілі і привласненні прибутку.

Розділ 5. Регіональна економічна політика Цей економічний інтерес перетворюється у його власний, чи приватний інтерес, який формує у ньому відповідну поведінку, мислення, діяльність щодо його реалізації. Збіг інтересів приват­них власників у корпоративній формі управління їх капіталом посилює зацікавленість в якнайефективнішому його функціону­ванні, яке теж можна простежити через співвідношення членів рівняння вартісної структури створеної ними валової продукції: по-перше, приватні власники основного капіталу зменшу­ватимуть його амортизаційний період, відновлюючи більш про­дуктивним;

по-друге, зменшуватимуть питомі затрати матеріально-сировинної частини обігового капіталу на одиницю продукції, зменшуючи її собівартість;

по-третє, збільшуватимуть оборотність обігового капі­талу для економії його грошової форми;

по-четверте, збільшуватимуть капіталоозброєність одного зайнятого за рахунок зростання більш продуктивного та основ­ного капіталу, зменшуватимуть кількість живої праці за раху­нок її якості і збільшуватимуть розмір заробітної платні одного зайнятого при зменшенні загального фонду оплати праці.

Запровадження цих заходів неминуче приводитиме до стабіль­ного зростання прибутків корпорації та капіталів приватних влас­ників.

Ч> економічний інтерес найманого працівника

Найманий працівник, на відміну від приватного власника не володіє виробничим капіталом. Його власністю є інтелект і пра­ця, якими він володіє і котрі може пропонувати на ринку праці. Потреба в його капіталі дає йому можливість бути залученим до виробничого капіталу приватного чи неприватного власника, через який він може реалізувати свій економічний інтерес.

Природа економічного інтересу найманого працівника є пря­мо залежна від характеристики його капіталу, тобто якості праці чи інтелекту. У рівнянні вартісної структури валової продукції економічний інтерес найманого працівника представлений вели­чиною ії(2_пц:

Оц = 0._пц_ІЛ^сі0._пч + <^і0.ч-

Величина (І(2_пц — не що інше як частина валової продукції, що характеризує відтворення капіталу найманого працівника, вартість його праці або інтелекту у формі заробітної платні. Най­маний працівник найбільше буде зацікавлений у зростанні роз­міру своєї заробітної платні. Він не знає і його не цікавить, яка частина основного й обігового капіталів приватного власника, чи яка частка його прибутку у вартісній структурі валової про­дукції. Він зацікавлений в отриманні самодостатнього розміру заробітної платні для утримання себе і членів своєї сім'ї.

Теорія механізму розширеного відтворення, елементами якої є економічні інтереси у всіх суб'єктів виробництва, капіталу і праці, засвідчує, що між економічним інтересом приватного власника і економічним інтересом найманого працівника є суперечність:

О по-перше, приватний власник зацікавлений у зменшенні ве­личини dQ ц, тоді як найманий працівник зацікавлений у зростанні розміру своєї заробітної платні;

■=> по-друге, приватний власник зацікавлений у зменшенні та­рифної ставки і збільшенні функцій чи обсягу роботи за одиницю часу для найманого працівника, тоді як найманий працівник заці­кавлений у зменшенні рівня інтенсифікації праці за одиницю часу та зростанні вартості його праці чи інтелекту.

Перелік аргументів на користь зростання суперечності між еко­номічними інтересами найманого працівника і приватного влас­ника можна навести і більше. Однак ці суперечності долаються компромісом двох суперечливих суб'єктів виробництва і праці, суть якого полягає у розумінні ними необхідності зростання про­дуктивної сили суб'єктів праці за рахунок зростання капітало-озброєності, рівня професійної кваліфікації працівників і їх про­дуктивності праці за одиницю часу. Це приводитиме до: зростання обсягу виробництва валової продукції; зменшення чисельності зайнятих на зростаюче виробництво валової продукції;

зменшення собівартості одиниці валової продукції і збільшен­ня прибутку за стабільної ціни реалізації;

зростання заробітної платні одного зайнятого при змен­шенні загального фонду оплати праці.

0> економічний інтерес суб'єкта неприватної власності

Система відносин власності засвідчує, що суб'єктом непри­ватної власності є не конкретна особа, а група осіб, які пред­ставляють виробничі структури держави, міста, кооперативу, корпорації (концерну, об'єднання, спілки, союзу тощо). Органі­заційна структура функціонування неприватної власності доко­рінно відрізняється від приватної і насамперед дво- і більше сту-пеневою системою управління.

Багатоступенева система управління неприватної власності є за своєю суттю > вертикальна, > ієрархічна. На кожному сту­пені - об'єкти неприватної власності, тобто підприємства з най­маним виробничим персоналом, на верхніх — структури галузе­вого (трести, главки, міністерства, комітети) чи загальносистем-ного (райспоживспілка, облспоживспілка, Укоопспілка та ін.) уп­равління. Така система, як бачимо, чітко розділяє суб'єктів не­приватної власності: тих, що виробляють продукт, створюють чистий продукт і відшкодовують виробничі затрати, і тих, що уп­равляють системою і відповідно розподілом створеного продук­ту, тобто така собі галузева чи системна влада, яка стає засобом реалізації власних чи групових інтересів. Що стосується економіч­ного інтересу суб'єктів неприватної власності, то тут доцільно їх розділити за джерелами забезпечення реалізації цих інтересів:

суб'єкти безпосереднього виробництва з частини валової продукції на відтворення працездатності чи інтелекту — сІ()_пц;

суб'єкти структур вертикального управління з частини чи­стого прибутку П = (іОц — А.

Тепер звернемося до рівняння вартісної структури валової продукції і з'ясуємо, як має формуватися трудова, розподільча і привласнювальна психологія представників суб'єктів неприват­ної власності:

Оц = 0„ц„ + ¿0,4 + ¿0» ■

Теорія розширеного відтворення обґрунтовує необхідність пе­редусім:

^ відшкодувати вартість використаного основного й обіго­вого капіталів;