номіки, то політика загалом — це стратегічна лінія поведінки всіх суб'єктів ринку у своїх сферах суспільного життя. У нашому ви­падку йдеться про чітко окреслені "правила гри" в стосунках між державою, регіонами і підприємствами, що в них розміщені. Ці "правша гри", з одного боку, мають регламентувати вплив дер­жави на регіональні процеси, а з іншого — визначати норми пове­дінки самих регіонів та розміщених у них підприємств. Очевид­но, що реґіональна економічна політика зводиться до того, щоб кожен суб'єкт регіонального ринку міг реалізувати свої економічні інтереси.

5.1. Економічна політика в умовах ринку

Переваги ринкової економіки в тому, що реальні виробники отримують економічну свободу виробляти товари, продавати їх і отримувати прибутки, а регіональні і центральні органи влади створюють їм передумови ефективного виробництва, отримую­чи відповідні доходи до бюджетів. Національна господарська си­стема України являє собою складний соціально-економічний комп­лекс, регіональні складові якого повинні взаємодіяти на розв'я­зання їх територіальних і національних проблем. Як підсистема регіон базується на принципах раціонального поєднання терито­ріального і галузевого поділу праці. Регіональними складовими національної економічної системи України є АР Крим, адмініст­ративні області, райони, населені пункти (міста, селища місько­го типу, села), райони міст. Вони функціонують на засадах са­моврядування і відповідають за рівень розвитку економіки і соці­альної сфери, фінансів і екології на їх територіях. Найважливі­шою регіонально-господарською функцією органів місцевого самоврядування є прискорення ринкових перетворень на їх тери­торіях і піднесення добробуту місцевого населення.

Стає очевидним, що й економічна політика всіх суб'єктів регіо­нального ринку має бути спрямована на продуктивне і ефектив­не функціонування насамперед підприємств, що розміщені в ре­гіоні.

5.1.1. Структура економічної політики та її суб'єкти

Економічна політика як явище притаманна будь-якому спосо­бові виробництва, її формує і проводить уряд будь-якої країни, виходячи з вимог об'єктивних економічних законів, інтересів ви­робників, регіонів і нації загалом, тобто національних інтересів. Економічна політика не може бути монополією якогось одного суб'єкта, позаяк кожен з суб'єктів виконує тільки йому відведені функції складеним поділом праці і ніхто, крім нього, краще органі­зувати і контролювати цей процес не зможе. Відповідно й еконо­мічна політика мусить бути структурована щодо суб'єктів її проведення і вирішення як часткових, так і національних інте­ресів. Структуру економічної політики в умовах ринку можна звести в декілька груп.

Групи структури економічної політики |

■> інституційна політика: самоуправління підприємств; управ­ління і регулювання інститутів регіону в регіоні; управління і регулювання інститутів держави в регіоні;

* національна політика: державномовна, етнічномовна; освіт­ня, культурна; міоісконфесійна, загальнолюдських вартостей національно-громадянського суспільства;

■> ринкова політика: обмеження монополізації; розширення кількості конкурентів; лібералізація підприємництва, цін, зов­нішньої торгівлі;

■> соціальна політика: грошових доходів і витрат; комуналь­них послуг; демографічна, розселення, соціального захисту; фінансова політика: грошова, податкова, бюджетна; кре­дитна, інвестиційна; інноваційна;

■> виробнича політика: відносин власності — приватної і Не­привітної; структурна — зайнятості: промислова, аграр­на, інфраструктурна; підприємизації, корпоратизації;

Ъ економічна політика: раціонального використання ресурсів; збереження і відтворення довкілля; рекреації.

Як бачимо, складові економічної політики у країні характери­зують цілий комплекс питань, що мають бути в полі зору її

суб'єктів. При тому мають вирішуватись інтереси всіх зацікав­лених сторін, що діють в країні: підприємств, регіональних органів управління і держави. Ніхто з них не може визначати умов і шляхів вирішення тих чи інших завдань. Усі діють синхронно і сприяють ефективному функціонуванню підприємств, збільшенню вироб­ників, видів продукції, партнерів по виробництву, постачанню і збуту.

Підходи до проведення економічної політики. Різні способи ви­робництва спонукають до різних підходів проведення економіч­ної політики. Річ у тому, що різні способи виробництва базують­ся на різній основі власності, тобто приватній і неприватній. Тео­рія власності стверджує, що неприватний вид власності не має реального власника, суб'єктом неприватної власності переваж­но є держава, що визначає державне, тобто централізоване уп­равління капіталом, ресурсами, виробництвом, розподілом тощо. Відповідно неприватна власність потребує централізованої, або як її називають, вертикальної економічної політики стосовно га­лузей економіки, конкретних підприємств, регіонів.

У таких випадках держава стає єдиним суб'єктом формуван­ня і проведення економічної політики у країні, яка здебільшого є однотипною для всіх галузей і регіонів. Підприємства і регіони за таких обставин не можуть здійснювати виробничих, інвестицій­них та інших ініціатив щодо економічного зростання, які врахо­вували б особливості локального й регіонального їх розвитку. Звісно, що така економічна політика неминуче приводитиме до спаду економічної ефективності, зростання кількості збиткових підприємств, дотаційних регіонів, зниження рівня життя людей і зростання соціальної та політичної напруженості.

Протилежно іншою формується економічна політика країни за переважно приватної власності, яка має реального суб'єкта-влас-ника і котрий бере на себе функції та ініціативи організації ви­робництва товарів, послуг тощо. За наявності реальних власників капіталу, які орієнтують своє виробництво на попит споживачів, вертикальна економічна політика вже буде шкодити продуктив­ному й ефективному функціонуванню приватних виробників. На заміну вертикальної економічної політики приходить так звана горизонтальна економічна політика, яка ґрунтується на самоуп-118

Розділ 5. Регіональна економічна політика равлінні своїми виробництвами власників капіталів, регіонів. Власники капіталів, виробники, торгівельні організації, регіони самі шукають своїх постачальників сировини і матеріалів та спо­живачів продукції, керуючись виробничою і регіональною виго­дою. Звісно, що за таких обставин горизонтальна економічна політика неминуче сприятиме діловій активності підприємств регіону, формуванню сприятливого інвестиційного клімату та інвестиційній привабливості регіону загалом, що впливатиме на економічне зростання, підвищення ефективності виробництва, зро­стання прибутковості підприємств і збалансованості регіональ­ного і державного бюджетів.

Отже економічна політика країни не може бути довільна, виз­начатися якимись ідеологіями, волею політичних чи державних лідерів, а виходити з вимог об'єктивних економічних законів ви­робництва та гуманізації суспільних відносин. Власне ідеологічні системи, державні і політичні діячі повинні формувати зміст і структуру, методи і засоби економічної політики, спираючись на здобутки економічної, правової, суспільствотвірної науки. Тео­рія економіки вчить, що в основі виробництва мають бути еко­номічна свобода людини, приватна власність на капітал і резуль­тати праці, правові основи захисту капіталу, свободи підприєм­ництва тощо. З погляду суспільствотворення економічна полі­тика має забезпечити єдність, вільний розвиток працівників і не-працівників, їх захист і добробут. Стає очевидним, що економіч­на політика має визначатися функціями суб'єктів ринку щодо виробництва, розподілу, обміну, споживання, державного і сусп­ільного розвитку загалом. В економічній політиці має бути чітко відведене місце:

^ по-перше, виробникам — для здійснення продуктивного і ефективного виробництва, створення прибутків, робочих місць, проведення активної торгівлі;

Ч> по-друге, регіонам — для здійснення рівномірного розвитку території, регіонального використання ресурсів, розвитку соці­альної інфраструктури, захисту довкілля, міжрегіональних зв'язків, транскордонного співробітництва тощо;

^ по-третє, державі — для вирішення державних, національ­них економічних, наукових, військових, та інших стратегічних

■119

суб'єктів. При тому мають вирішуватись інтереси всіх зацікав­лених сторін, що діють в країні: підприємств, регіональних органів управління і держави. Ніхто з них не може визначати умов і шляхів вирішення тих чи інших завдань. Усі діють синхронно і сприяють ефективному функціонуванню підприємств, збільшенню вироб­ників, видів продукції, партнерів по виробництву, постачанню і збуту.

Підходи до проведення економічної політики. Різні способи ви­робництва спонукають до різних підходів проведення економіч­ної політики. Річ у тому, що різні способи виробництва базують­ся на різній основі власності, тобто приватній і неприватній. Тео­рія власності стверджує, що неприватний вид власності не має реального власника, суб'єктом неприватної власності переваж­но є держава, що визначає державне, тобто централізоване уп­равління капіталом, ресурсами, виробництвом, розподілом тощо. Відповідно неприватна власність потребує централізованої, або як її називають, вертикальної економічної політики стосовно га­лузей економіки, конкретних підприємств, регіонів.

У таких випадках держава стає єдиним суб'єктом формуван­ня і проведення економічної політики у країні, яка здебільшого є однотипною для всіх галузей і регіонів. Підприємства і регіони за таких обставин не можуть здійснювати виробничих, інвестицій­них та інших ініціатив щодо економічного зростання, які врахо­вували б особливості локального й регіонального їх розвитку. Звісно, що така економічна політика неминуче приводитиме до спаду економічної ефективності, зростання кількості збиткових підприємств, дотаційних регіонів, зниження рівня життя людей і зростання соціальної та політичної напруженості.

Протилежно іншою формується економічна політика країни за переважно приватної власності, яка має реального суб'єкта-влас-ника і котрий бере на себе функції та ініціативи організації ви­робництва товарів, послуг тощо. За наявності реальних власників капіталу, які орієнтують своє виробництво на попит споживачів, вертикальна економічна політика вже буде шкодити продуктив­ному й ефективному функціонуванню приватних виробників. На заміну вертикальної економічної політики приходить так звана горизонтальна економічна політика, яка ґрунтується на самоуп-118

равлінні своїми виробництвами власників капіталів, регіонів. Власники капіталів, виробники, торгівельні організації, регіони самі шукають своїх постачальників сировини і матеріалів та спо­живачів продукції, керуючись виробничою і регіональною виго­дою. Звісно, що за таких обставин горизонтальна економічна політика неминуче сприятиме діловій активності підприємств регіону, формуванню сприятливого інвестиційного клімату та інвестиційній привабливості регіону загалом, що впливатиме на економічне зростання, підвищення ефективності виробництва, зро­стання прибутковості підприємств і збалансованості регіональ­ного і державного бюджетів.

Отже економічна політика країни не може бути довільна, виз­начатися якимись ідеологіями, волею політичних чи державних лідерів, а виходити з вимог об'єктивних економічних законів ви­робництва та гуманізації суспільних відносин. Власне ідеологічні системи, державні і політичні діячі повинні формувати зміст і структуру, методи і засоби економічної політики, спираючись на здобутки економічної, правової, суспільствотвірної науки. Тео­рія економіки вчить, що в основі виробництва мають бути еко­номічна свобода людини, приватна власність на капітал і резуль­тати праці, правові основи захисту капіталу, свободи підприєм­ництва тощо. З погляду суспільствотворення економічна полі­тика має забезпечити єдність, вільний розвиток працівників і не-працівників, їх захист і добробут. Стає очевидним, що економіч­на політика має визначатися функціями суб'єктів ринку щодо виробництва, розподілу, обміну, споживання, державного і сусп­ільного розвитку загалом. В економічній політиці має бути чітко відведене місце:

Ч> по-перше, виробникам — для здійснення продуктивного і ефективного виробництва, створення прибутків, робочих місць, проведення активної торгівлі;

^ по-друге, регіонам — для здійснення рівномірного розвитку території, регіонального використання ресурсів, розвитку соці­альної інфраструктури, захисту довкілля, міжрегіональних зв'язків, транскордонного співробітництва тощо;

Ч> по-третє, державі — для вирішення державних, національ­них економічних, наукових, військових, та інших стратегічних

завдань, забезпечення економічного вирівнювання розвитку рег­іонів, стабільного і поступального розвитку країни.

Такий підхід до розуміння економічної політики характерний країнам з розвинутою ринковою економікою. Він продиктований фундаментальними основами ринку, які, своєю чергою, обґрун­товані вимогами дії об'єктивних економічних законів та законів формування стабільних національно-суспільних систем.

Суб'єкти і цілі економічної політики. Практика розвинутих країн показала, що економічних успіхів вони досягли завдяки пра­вильно побудованій і постійно підтримуваній економічній полі­тиці. Для України, яка здійснює перехід до ринкової економіки повинні бути прийнятні характер і цілі економічної політики, структурованих за суб'єктами її проведення. Ми спробуємо сис­тематизувати економічну політику України, яка здійснює перехід до економіки ринкового типу (табл. 5.1).

Як бачимо, економічна політика країни в умовах ринку струк-турується щодо суб'єктів виробництва, регіонального й націо­нального рівнів управління. Це не означає, що кожен суб'єкт про­вадить економічну політику, враховуючи лише власні інтереси. Економічна політика кожного суб'єкта є лише частиною єдино­го економічного мислення — прагнення досягти високопродук­тивного виробництва, отримання підприємствами високих при­бутків, що буде основою формування регіонального і державно­го бюджетів. Отже, економічна політика країни має щонаймен­ше три складові частини:

т> політику самоуправління підприємств і корпорацій; регіональну економічну і соціальну політику;

т> державну внутрішню і зовнішню економічну політику.

Така структура економічної політики країни дає можливість розвинутися процесові вивільнення ринкових сил, який відомий під назвою процесу лібералізації економіки. Досвід ринкових країн показує, що існує безліч різних аспектів лібералізації економіки, але всі вони ґрунтуються на пріоритеті економічної свободи лю-дини-виробника, підприємця, підприємства, корпорації і т. ін. Відповідно до того повинна формуватися економічна політика кожного із суб'єктів управління виробництвом.

Таблиця 5.1.

Структурна схема національної економічної політики України в умовах ринку

Суб'єкти економічної політики	Рівні і характер економічної політики	Цілі економічної політики
Локальні виробничі системи (підприємства, фірми, корпорації)	Політика само­управління вироб­ництвом, пошуку партнерів, кредиторів, інвесторів, збуту продукції і т. ін.	Ефективне виробництво, лібералізація торгівлі, розширення виробництва, зростання прибутків
Регіони (області, райони, населені пункти)	Регіональна економічна і соціальна політика	Підтримка виробників, формування самодо­статнього регіонального бюджету, соціальний розвиток і захист громадян та довкілля
Держава (Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів)	Державна економічна, соціальна, військова, зовнішня політика	Зростання економічного потенціалу, формування самодостатнього дер­жавного бюджету, ви­рівнювання економіч­ного розвитку регіонів і життя громадян.

5.1.2. Політика самоуправління і ефективності підприємства

Фундаментальні основи ринку показують, що економічна сво­бода виробника і споживача є неодмінним атрибутом початку дії ринкових сил. Економічна свобода потребує лібералізації повед­інки виробників і споживачів та найголовнішого показника рин­ку — ціни. Одним із способів лібералізації є зняття контролю за цінами для того, щоб ціни могли вільно коливатися залежно від

співвідношення попиту й пропозиції. Другий спосіб лібералі-