Передумови розвитку нової літератури
Кінець 18 — початок 19 століття — час, коли завершується процес ліквідації будь-яких ознак державності України.
Становище в образотворчому мистецтві в Україні в ХІХ ст.
Якщо в літературі, театрі вже сама мова
визначалаїхнаціональнийобраз, товтакихсферах, якобразотворчемистецтво,
архітектура, виробленнянаціональнихформбулобільшпроблематичним. Так, в
східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську
єдністьвобразотворчомумистецтві. Справавтому, щопротягоммайжевсього
XIX ст. вРосійськійімперіїголовнимцентромосвітибулаАкадеміямистецтву
Петербурзі. Найбільшіможливостідлявиставок, замовленьтакожбуливстолиці
імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль
українськихіросійськиххудожників.
Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був
романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювалаУкраїна - “нова
Італія”, як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були
простоданиноюмоді. УкраїнськійтеміприсвятивсвоютворчістьВ.Штернберг.
Працюваввінівпортретному, івпобутовому, івпейзажномужанрах. Йогоувагу
приваблюютьістаютьсюжетамикартин, здавалосяб, прозаїчнісцени: переправа
напоромічерезДніпро, ярмарок, весілля. Йогокартинамвластиваописовість, що
зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг
товаришувавзШевченком, йомуналежитьхудожнєоформлення “Кобзаря”. В
Академіїзасімкартин, написанихнаКиївщинііПолтавщині, вінотримаввелику
золотумедаль. В.ШтернбергпомердужемолодимпідчаспоїздкивІталію.
Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили
розкритисявповнійміріживописномуталантуШевченка. Яквважаютьфахівці, в
романтичних картинах “Селянська родина”, “Циганка-ворожка”, інш. вже
помітнийвідхідвідчистогоакадемізму. Особливовиділяєтьсяреалізмом “Судня
рада”. Відзначимо, щорізнобічнийталантТ.Г.Шевченкадосягакадемічнихвисот
івхудожнійграфіці (серія “ЖивописнаУкраїна” тощо) – в 1860 р. йомубуло
присвоєнозванняакадемікагравюриПетербурзькоїакадеміїмистецтв.
ЗМ.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченкомблизькоспілкувавсявеликий
художник-мариністІ.Айвазовський, якийзначнучастинужиттяпровівурідній
Феодосії (вінісвоюкартиннугалереюзаповідавмісту). Уйогоживописізвучала
йукраїнськатема: “ОчеретинаДніпріпоблизумістечкаАлешки”, унікальнадля
художникажанровакартина “ВесіллянаУкраїні”.
Головнатенденціяобразотворчогомистецтвадругоїполовини XIX – рухдо
реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства
пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший живописний портрет
Т.Шевченканаписанийініціаторомствореннятаідейнимкерівникомтовариства
передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу,
критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато
художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко,
М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга - історика
М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника
К.Трутовського (“Бандурист”, “Українськийярмарок”, “ШевченконадДніпром”).
Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше
відбуваєтьсявтворчостіС.І.Васильківського. ВипускникПетербурзькоїАкадемії,
він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним
професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише
пейзажіПодніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурніпам'ятники, жанрові
картини, історичніполотна (зокрема “Козакивстепу”, “Козачалевада”, портрет
Т.Шевченка). Одночасновінвивчаєізбираєпам'яткистаровинногоукраїнського
мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом
М.Самокишемстворюєальбом “Зукраїнськоїстаровини” (1900 р.), коментарідо
акварелейВасильківськогопишеісторикД.Яворницький. Визнаннямхудожньої,
наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну
колекціюібагатокартинС.ВасильківськийзалишиврідномуХаркову.
Становище української культури в роки Другої світової війни (1939-1945рр.).
З початком другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Возз’єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною 1939-1940рр. Поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.
Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн. учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С. Людкевич, М. Колесса, А. Кос-Анатольський, Ф. Колесса, Е. Козак, славнозвісна співачка С. Крушельницька та ін.
Проте з приходом на ці землі Червоної армії впроваджувалась радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема “Просвіта”, наукове товариство імені Т. Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на 1939 р. близько 300 тис.примірників, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV-XX ст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.
Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В.Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б. Саримана.
Населення ж Центральної і Східної України, що підпорядковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя.
З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під їхнім пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї.
Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої України шлях до освіти. Гітлер був переконаний в тому, що було б великою помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Він відкидав навіть можливість відкриття в Києві університету. “Краще не вчити їх навіть читати”, - говорив він. “Російський простір – це для нас Індія. Як і англійці ми правитимемо в цій імперії жменькою людей”, - продовжував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для українців більш, ніж досить.
Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М. Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом Ю. Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше, ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію “Гроно” закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.
В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Літаври”. В Галичині українське слово пропагували газета “Краківські вісті” та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У.Самчука і І. Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькими властями україномовні газети населення стало справедливо називати “німецькими газетами з українським шрифтом”.
Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України
Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яка була евакуйована перед наступом німецько-фашистських військ углиб СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога, нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повернувся з евакуації до рідної домівки.
Умови другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти “українську карту”, радянські власті стали систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концентраційних таборів були загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації, виконуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із зарубіжними країнами. За бойову доблесть було введено високопрестижну урядову нагороду-орден Богдана Хмельницького. На фоні гітлерівських злочинств така пропаганда давала необхідні результати.
Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди було евакуйовано українців. Так у Саратовській області працювало 30 українських шкіл і класів, Пермській-19, Свердловській (теперішній Катеринбурзькій)-18, Новосибірській-11.
Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало у м. Уфі, було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо. В їх написанні взяли участь М. Петровський, К. Гуслистий, Ф. Лось, М. Супруненко та ін.
Патріотизм став провідною темою творів українських поетів, прозаїків. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського “Слово про рідну матір”, “Я - син Країни Рад”.
У цілому українська література як радянських поетів та письменників, так і тих, чия творчість мала націоналістичну спрямованість, у роки другої світової війни зробила значний внесок у справу перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Вона зміцнювала почуття любові до України і ненависті до гітлерівців, розкривала всесвітньо-історичне значення боротьби з фашизмом.
Свій вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Художні фільми “Олександр Пархоменко” режисера Л. Лукова, “Як гартувалась сталь” М. Донського, “Партизани в степах України” І. Савченка пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Вінцем українського радянського кіномистецтва у воєнний період став фільм М. Донського “Райдуга”(1943), який, крім багатьох вітчизняних призів, був нагородженний “Оскаром” - премією Академії кіномистецтва США. Ще одна кінострічка М. Донського воєнної доби “Нескорені”(1945) одержала золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.
Захист Батьківщини став головною темою українських радянських художників. Через плакати, листівки, “агітвікна” В. Касіян (“Гнів Шевченка -зброя перемоги”), І. Кружкова, С. Строщенко (“І вражою злою кров’ю…”), О. Довгаль (“Літня сталева хуртовина вимітає німців з Півдня”) та інші закликали до боротьби з фашистами. 25 грудня 1942 р. в Москві було відкрито художню виставку ”25 років Радянської України”. З хвилюючими творами, що відтворювали подвиги воїнів Червоної армії і партизанів, працю радянських людей у тилу, жахливі картини фашистської окупації, виступили митці Й. Дайц, М. Дерегус, М. Лисенко, Л. Муравін, Л. Мучник, О. Пащенко, О. Шовкуненко та ін. Українські митці брали участь у виставках в Уфі-“Українське мистецтво”, в Тбілісі-“Велика Вітчизняна війна”, в Ашхабаді, Алма-Аті, Ташкенті, Фрунзе та в інших містах.
Надзвичайно складно відбувалися відбудовні процеси в західноукраїнських землях. Виявляючи протидію радянізації життя на своїх землях, більшість місцевого населення не сприймало, а часто і відкрито саботувало чужу їм ідеологію і практику. Підпільні закони ОУН-УПА продовжували боротьбу проти більшовицької диктатури, її державних і громадських структур, щоб не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти оунівських формувань і підпілля. Проте часто фізичних і моральних мордувань зазнавало мирне, ні в чому невинне населення і навіть діти. Керівництво СРСР розуміло глибинні корені несприйняття місцевим населенням більшовицької влади. Незабаром по закінченні війни орган ЦК КП(б)У газета “Радянська Україна” писала: “Якщо хочемо знищити українських повстанців, то нам треба за всяку ціну знищити їхню ідеологію”. Джерелом цієї ідеології було названо українську літературу.
Соціально-політичне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-ті роки на “українізацію”, керівною партійною і радянською верхівкою було використане і для виявлення національно свідомих елементів українського суспільства з метою подальшої нейтралізації. Було відновлено ідеологічну, морально-психологічну війну проти українських письменників, істориків, митців. Багато з того, що було написано і видано в роки другої світової війни і дістало не тільки всенародне визначення, а й досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковано і вилучено із ужитку. Автори цих художніх, мистецьких творів, історичних розвідок М. Рильський, Ю. Яновський, О. Довженко, А. Малишко, О. Вишня, М. Супруненко та інші потрапили під жорсткий “обстріл” партійної критики і зазнали нових переслідувань і репресій. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.
Становище української культури в роки загнивання та розвалу радянської тоталітарної системи (1964-1980-і рр.).
Історичною закономірністю є той незаперечний факт, що негаразди в соціально-економічній сфері негативно відбиваються на культурі і духовному житті суспільства. В 70-80 рр. ця закономірність проявилась особливо яскраво.
Народна освіта - підгрунтя культури і духовності - перебувала в 60-80-ті рр. в стані постійного експерементування, політизації пристосування до потреб "комуністичного будівництва".
У 1966-1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити через 10 років. Окрім нових дисциплін, ще недавно заборонених: кібернетика, генетика, - було введено курси філософії та політекономії соціалізму, об'єднані в спеціальний предмет - суспільствознавство. В напрямку розширення історії комуністичної партії трансформувався курс історії СРСР і курс історії УРСР. У восьмих класах було введено новий курс "Основи радянської держави і права".
Претворення радянських людей в "найбільш освічений народ світу" було включено до народногосподарських планів, а значить підлягало безумовному виконанню. В цих умовах почала широко практикуватися малоефективна вечірня та заочна форми навчання, куди майже примусово відправляли навчатися всіх, хто у віці до 45 років не мав середньої освіти.
У 70-80-ті рр. в школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. У листопаді 1978 р. згідно з рішенням вищого парткерівництва Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву під назвою: "Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки". "Удосконалення" знаменувало собою початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки та в її столиці українські й змішані російсько-українські школи наприкінці 70-х років становили лише 28, а російські - 78 загальної кількості шкіл. У Донецьку, половина населення якого - українці, не залишилося жодної української школи. Зникли українські школи й у Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960-980 рр. число україномовних шкіл в республіці зменшилося на 8,7 тис.
Тенденція в освіті, пов'язана з розширенням професійної підготовки молоді, спричинила високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Вона розширилась у 1959-1980 рр. в 1,3 раза, а її контингент збільшився більш як у двічі. Розширився перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів. Серед них були такі, що пов'язувалися з експлуатацією верстатів з чисельно-програмним управлінням, автоматичних систем, нафтогазопроводів, ремонту нових типів машин і обладнання. Значною мірою розширилася мережа середніх та сільських ПТУ, організується цільова підготовка педагогічних кадрів для них у спецтехнікумах та профільному Харківському інституті.
У 70-80 рр. істотних змін у діяльності вищої школи України не відбувалося, хоча загальна кількість ВНЗ збільшувалася. Притому лише деякі ВНЗ Києва, Харкова, Одеси, Львова мали все необхідне для організації повноцінного навчального процесу. Чимало ВНЗ, використовуючи можливості галузевих міністерств, для яких готували кадри, активно реконструювали й розбудовували навчальні корпуси. Була здійснена реконструкція Львівського і Київського політехнічних інститутів, дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, зміцнена база Дніпропетровського і Київського університетів.
Вузи були зорієнтовані на досягнення головним чином кількісних показників, тобто розширення чисельності підготовлюваних кадрів з вищою освітою. Кількість студентів у 1980 р. збільшилась до 680 тис. Усього за 20 років вищу освіту здобули 2,5 млн. чол. За цей час було підготовлено 3,8 млн. фахівців із середньою спеціальною освітою. У 1980 р. в Україні, загальна кількість населення якої становила 50.1 млн. чол., працювало 5,3 млн. спеціалістів з вищою і середньою освітою. Між тим, якість підготовки кадрів була недостатня, про успішність більше турбувалися викладачі, а не ті, хто навчався. Останні піддавалися критиці за неуспішність студентів.
Основою навчально-виховного процесу у вузах залишалося формування марксистсько-ленінського світогляду. У результаті вуз випускав не висококласного хірурга, інженера, вчителя, а запрограмованого виконавця волі політики партії, політизованого фахівця.
Вплив науки на розвиток людської цивілізації в 60-80-ті рр. значно посилився.
В умовах науково-технічної революції наука все більше перетворювалась у безпосередню продуктивну силу. Не обійшов цей процес і СРСР. Враховуючи це, партійно-державне керівництво прагнуло забезпечити розвиток її найважливіших напрямків. На ХХІV з'їзді КПРС у 1971 р. було сформульоване завдання - "органічно з'єднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму". Але наростання кризи в суспільстві негативно позначилося і на стані науки в Україні.
Кількість науковців у республіці зросла в 1980 р. до 200 тис. чол. В розрахунку на 1 тис. жителів це було значно менше, ніж у Російській Федерації. За деяким винятком, центр намагався зберегти провінційний характер української науки.
Центром наукових досліджень продовжувала залишатися Академія наук УРСР. На початок 80-х років в її установах працювало понад 70 тис. чол. У 1962 р. роботу АН УРСР очолив видатний спеціаліст у галузі електрозварювання Б. Патон.
Офіційним виконавцем волі партії були відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 членів. Ці спілки та їх партійні організації виконували також і функції тиску на "нестійких" чи непокірних. Партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури і мистецтва, з'їзди, пленуми творчих спілок. Як наслідок, у літературі й мистецтві культивувалися кон'юнктурщина, пристосовництво, прагнення догодити вищому партійно-державному керівництву, пристосування під малорозвинені естетичні смаки більшості його представників.
Незважаючи на "відлигу" 60-х років, більшість українських письменників залишалися на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. Серед них були і патріархи радянської літератури О. Корнійчук, М Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах, які в 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Їх прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії. Ці видатні письменники продовжували свою творчу діяльність у звичній для себе манері, створюючи колоритні образи героїв минулих десятиліть і сучасників.
У нелегких умовах русифікації чимало мистецьких колективів зуміли зберегти національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них - заслужений державний хор ім. Верьовки, академічна хорова капела "Думка", заслужений ансамбль танцю УРСР ім. П. Вірського.
214 чоловік об'єднувала спілка композиторів України, що мала свої відділення у Львові, Харкові, Донецьку тощо. Прекрасну, яскраву композиторським колоритом серію пісень створив на той час Платон Майборода, плідно працював уславлений композитор Олександр Білаш. Їх пісні звучали у всіх куточках республіки - від столиці до найвіддаленішого села.
У 70-80-ті рр. пошесть русифікації охопила і театральне мистецтво. Менш 30% професійних театрів республіки були українськими. Театральних закладів, які б ставили вистави мовою інших народів України, взагалі не існувало. І це в умовах коли в республіці проживало населення 130 національностей, в тому числі, болгари, євреї, угорці, молдавани, тощо. У наступні роки становище ще більше погіршилося. В результаті в Одесі з шести театрів лише один залишався українським. У столиці України Києві з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр ім. І. Франка, а один був змішаний, з російсько-українським репертуаром.
Друга половини 60-70-х рр. стала періодом формування неповторного напрямку кіномистецтва - українського поетичного кіно. Його основу склали випущенні в цей час художні кінострічки "Камінний хрест" (режисер Леонід Осика), "Криниця для спраглих" (режисер Юрій Іллєнко, сценарій Івана Драча), "Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" (режисер І. Миколайчук), "Тіні забутих предків" (режисер С. Параджанов).
Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. Лише за 60-70-ті рр. ними було споруджено 500 пам'ятників В. Леніну. І це при тому, що скульптори В. Леніна, в повний ріст чи напівфігури були в кожній школі, училищі, технікумі, ВНЗ, на кожному промисловому підприємстві, в містах та селах. Тисячі і тисячі - їм не було ліку - виконані майстерно фахівцями і напівкарикатурно чи навіть карикатурно любителями - ентузіастами.
У центрі Києва було споруджено монумент на честь Жовтня з фігурою Леніна в центральному ракурсі. Це втой час, коли буквально через два квартали, де закінчується Хрещатик і початкує вулиця Червоноармійська, на бульварі Т.Шевченка стояв пам'ятник Леніну.
Таким чином, загальна соціально-економічна і політична криза в суспільстві справила негативний вплив на розвиток культури. В умовах небаченої раніше русифікації, тотального наступу центру на національну культуру постало питання про саме існування українського народу. Кращі представники української літератури і мистецтва всіма силами відсували цю загрозливу перспективу.
Становище освіти та науки в Українській незалежній державі.
Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу немож- ливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури, особливо в умовах національного відродження України.
Одним з основних завдань реформування освіти незалежна держава виз- начила відродження і подальшу розбудову національної системи освіти, її орієнтацію на задоволення потреб народу України, національно-культурних та національно-освітніх прав і запитів усіх громадян незалежно від їх ет- нічної приналежності.
Яку ж спадщину дістала Українська держава від минулого? В 1991 p. система освіти в Україні охоплювала 24,5 тис. дошкільних закладів, 20,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 1242 професійних, 735 середніх спеціальних та 156 вищих закладів освіти, аспірантуру з 300 наукових спеціальностей та докторантуру, 518 навчальних закладів та підрозділів підвищення кваліфіка- ції і перепідготовки кадрів, заклади та установи позашкільного навчання та виховання.
За численними показниками мережа навчальних закладів України відпо- відала показникам більшості розвинених країн світу. Так, кількість студентів вищих закладів освіти у 1990 p. становила 170 на 10 тис. населення. За ци- ми показниками Україна перебувала на одному рівні з Німеччиною та Япо- нією. Загальна середня освіта була обов'язковою, всі форми навчання без- платними. Функціонувала мережа позашкільних закладів, у яких здійснюва- лось естетичне та фізичне виховання дітей та молоді, залучення їх до на- уково-технічної творчості. Однак загальносоюзні потреби і плани народжували перенавантаження навчальних закладів України підготовкою кадрів для інших республік. Виникли також складні диспропорції у розміщенні вищих закладів освіти України. Так, чи- сельність студентів на 10 тис. населення в Харківській області була майже у 1,5 раза більша, ніж в Одеській, і в 4 рази — більше, ніж у Волинській. Нерівномірно розподілялись кадри з ви- щою освітою — надмірна кількість фахівців з інженерною освітою, але не вистачало юристів, економістів, соціологів, психологів, менеджерів.
За ініціативою Українського державного центру науково-технічної твор- чості молоді в Україні щороку провадиться понад 30 всеукраїнських і між- народних масових заходів з технічних видів спорту, моделювання, раціо- налізаторства і винахідництва, інформатики. Багато заходів, у тому числі міжнародних, проводять Фонд Чорнобиля, Спілка піонерських організацій України, “Пласт”, “Січ” та ін.
Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою від- повідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстока регламентація змі- сту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм підготовки, надмір- на ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності випускників на ринку праці.
З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіональ- них особливостей в багатьох вищих закладах освіти держави впроваджуєть- ся в навчально-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Визначено коло предметів історико-культурологічного характеру. Особливого значення набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознав- ство, українознавство.
Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше ін- тегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготов- ки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.
Акредитація закладів освіти дала можливість інтегрування освіти Украї- ни в міжнародну систему освіти, порушила проблему створення умов для міжнародної конвертованості державних документів про освіту. Ця діяльність в Україні дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи. Україна бра- ла активну участь у нарадах цих організацій в Бухаресті та Празі.
Велике значення для входження України в світовий культурно-освітній процес має організація курсів, шкіл, семінарів, олімпіад для іноземних гро- мадян, підготовка та перепідготовка фахівців для зарубіжних країн, впровад- ження у царині освіти системи інформаційного забезпечен ня міжнародного співробітництва, створення разом із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, підприємств, фірм, науково-дослідних колективів.
У діяльності вищої школи теж чимало проблем. Це, зокрема, проблема використання випускників вищих закладів освіти. Не було системи розподі- лу випускників, яка б забезпечувала регіони кадрами. Так, менше 20 відсотків випускників вузів культурно-мистецького спрямування в 1995 p. працюва- ло в закладах культури.
Наука. Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватись.
До здобуття Україною незалежності українська наука була надто зорієн- тована на потреби військово-промислового комплексу. Це заважало розвива- тися всім її галузям. У перші роки незалежності стало очевидним, що в Україні дуже слабка система інформації, без чого вона як держава не може розбудовуватися і, найголовніше, приєднатися до світової співдружності кра- їн, які мають інформаційне суспільство.
Після розпаду СРСР Україна мала добрі стартові можливості для інфо- рматизації і створення постіндустріального суспільства. Однак за 1991—1995 pp. майже ніяких зрушень у напрямі інформатизації не було зроблено. Біль- ше того, за цей період намітилось значне відставання в цій галузі від бага- тьох розвинених країн.
Повільними темпами переходили на національні рейки філософська, іс- торична, культурологічна науки. Дещо в кращому стані перебувала політологія — нова для нас наука, яка на хвилі революційних потрясінь у суспільстві випередила своїми прикладними результатами інші гуманітарні. І це незважаючи на те, що політологів наші вищі заклади освіти раніше не готували. В політологію прийшли науковці суміжних наук.
Проте українськими вченими вже розроблено й стверджено програму “Термінологія”, якою передбачено розробку концепції та функціонування української науково-технічної термінології, її унормування та комп'ютериза- цію процесу стандартизації, формування банку даних з науково-технічної термінології і його аналізу. Було проведено міжнародні конференції з української термінології, виконано експертизу більш як 300 стандартів з науково-технічної термінології, підготовлено до видання 200 словників різних видів. Відомо, що за роки “небаченого розквіту мов неозорої “батьківщини” укра- їнські власні назви латинською абеткою відтворювались лише у російській транскрипції. Наприклад, передавалось “Kiev”, а не “Kyiv”, “Lvov”, а не “Lviv” тощо. .
Вчені вищих закладів освіти також одержали ряд результатів світового рівня з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які свідчать про наявність в Україні потужного інтелектуального потенціалу. Державні премії України в галузі науки і техніки були присуджені великій групі науковців, серед яких провідні вчені Дніпропетровського, Харківського, Львівського університетів, Національного технічного університету (КПІ).
Допомагають світовому співтовариству заявити, донести знання про Ук- раїну контакти наших вчених з колегами європейських та американських університетів. За останні роки організовані наукові конференції в Празі, Мюнхені, Штутгарті, Парижі, Відні, Любліні, Римі, Нью-Йорку. Фундація Українського Вільного Університету в США дбає про стипендії для студен- тів, керуючись благородною метою сприяти розвиткові незалежної наукової думки, зближенню українців, розсіяних по світу, підготовці наукових кадрів для України.
Однак низький рівень оплати праці науковців і викладачів, їх соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність їхньої праці, що позбавило багатьох талановитих молодих людей стимулів до занять науковою діяльніс- тю. В багатьох вищих закладах освіти були практично відсутніми конкурси до аспірантури. Існувала також небезпека безповоротного занепаду відомих донедавна наукових шкіл з пріоритетних напрямів розвитку і технологій.
Створення та діяльність Києво-Могилянської академії.
П. Могила 1631 p. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній конкуренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 p. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали.
Привілей Владислава IV від 1635 p. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.
Києво-Могилянською колегією, а з 1701 p. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В. Ясинський називав "промислінником і благо дітелем", а Ф. Прокопович — "ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської", спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Петра І, її лихоманило майже ЗО років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.
Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян.
Учні шкіл та слухачі колегії, або "бурсаки", під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов'язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.
Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.
Уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.
Створення університетів в Україні в ХІХ ст.: їх культурно-просвітницька діяльність.
Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.
Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.
Трипільська культура.
На початку 90-х років XIX ст. В. Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопами поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький район Київської області), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". За топологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, острівного східного Середземномор'я і Малої Азії. Це дає можливість підвести наукову базу для орієнтації і визначення ареалу її впливу на розвиток культур зазначених регіонів.
Трипільська культура датується IV—III тисячоліттями до н. е. Характерними її особливостями є такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувались іззовні та зсередини товстим шаром глини; розміри будівель були великими — 100—140 кв. м; стіни розписувались яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже, поселення налічувало близько 500—600 чоловік. На чолі такої родини стояла жінка, оскільки, як свідчать пам'ятки, це був час матріархату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.
Поряд із високою культурою землеробства спостерігаємо великий потяг до мистецьких студій, про що свідчать численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх досить високий, по них певною мірою можна простежити етнічний тип.
Великого поширення дістало виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби серед інших у сусідніх народів.
Наступний період підтверджує тезу безперервності історичних і культурних процесів. Це доба городсько-усатівської культури (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.). Пам'ятки цього періоду займають широку географічну смугу Волині: Колодяжин, Райки, Білилівка, Ягнатин, Бучач, Кошилівці, Балики, Бортничі, Гнідин та ін. У тлумаченні Г. Пассека вони дістали назву "пізнє Трипілля", а О. Брюсов виводить цей період як добу городсько-усатівської культури. Аналізуючи його, спостерігаємо більше відмінного, ніж спільного з Трипіллям. Так, якщо у поселеннях трипільського періоду були відсутні оборонні споруди, то топографія селищ цієї доби істотно змінюється. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові миси, оточені ярами; селище набуває ознак городища. Зміни відбуваються і в системі господарства: у Трипіллі майже не знали коня, а тут різко збільшується їх поголів'я. Активна господарська роль коня свідчить про можливість швидкого пересування та мілітаризацію суспільства. Перетворення в соціальному устрої зумовили вибір місця для поселення і структуру забудови селищ; з'явилася потреба в обороні.
Розвивається мисливство; господарство потребує великої кількості знарядь праці, а його охорона — зброї. Використовуються стріли, що не характерно для попереднього періоду. Лук стає головною зброєю чоловіків. Змінюється характер житла: зводяться не великі, а малі будинки, подекуди напівземлянки, замість печі — відкриті вогнища. Деградує керамічне виробництво, втрачається його технічна досконалість, орнаментація спрощується, розписна кераміка зникає, панівним стає шнуровий орнамент.
Рубіж III—II тисячоліть до н. е. збігається з масовим переміщенням племен — "шнуровиків". За однією з гіпотез ці племена прийшли з півночі — країн Прибалтики і Центральної Європи.
Стислу і досить вичерпну концепцію про витіснення трипільців "шнуровиками" висунув Г. Чайльд у праці "Біля джерел європейської цивілізації", а Г. Коссіна стверджував, що "шнуровики" керувалися гаслом "Drang nach Osten" і своїми бойовими сокирами проклали шлях до Трипілля. Мірез і В. Борковський зазначають, що трипільська культура збагатила Європу.
У період городсько-усатівської культури хлібороба змінив вершник, мирного жителя — воїн, барвисто мальовану кераміку — шнурова, вола — кінь. В аборигенне населення з II тисячоліття до н. е. вливається нова людність, що прийшла в Україну з периферійних північно-західних регіонів. Змішалися два етноси. Це сталось у передскіфську епоху.
Українська архітектура в литовсько-польську добу.
Розкриваючи це питання , варто зауважити , що українська архітектура ХІV-ХVІ ст. продовжувала розвиватись на самобутній староруській основі ІХ-ХІІІ ст. , хоч це й не виключало зовнішніх впливів , що йшли в Україну з Чехії , Польщі , Молдавії та західноєвропейських міст .
Пам’ятки архітектури цього періоду можна поділити на три основні види ─ житла , оборонні споруди і культові будови .
З житлових будинків сільського типу цього періоду до наших днів не збереглося жодної пам’ятки . Проте скласти більш-менш правильне уявлення про характер сільського житла ХІV-ХVІ ст. ми можемо з пізніших зразків . Садиба поділялася на дві частини : двір та город з садом . На межі між двором і садом стояла хата , за хатою утворювався т.з. задвірок з господарськими будовами . Хата ніколи не виходила прямо на вулицю , а обов’язково була відгороджена тином і обсаджена плодовими чи декоративними деревами та квітами .
Розмір хати , як вважають , визначався числом членів родини . Хата поділялась на житлове приміщення і комору , яка відокремлювалась від житлового приміщення сіньми . Сіни були здебільшого без стелі , покривались спільною з хатою і коморою покрівлею ─ солом’яним дахом .
Житлову частину і сіни обмазували глиною і білили крейдою . До речі , цей звичай мазати й білити хати в Україні дуже давній .
Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра , на Поділлі , Волині , у Галичині , Буковині і Закарпатті . Зáмки в Україні виникали поступово , в міру поширення тут панування литовських і польських феодалів , зміцнення влади місцевих магнатів , а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі . Міста вимагали захисту від нападу татар , турків та інших загарбників .
Значне місце в системі укріплення займав Кременець , що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям . Це давнє західноукраїнське місто мало укріплені мури ще під час навали Батия . Кременецький замок ХV-ХVІ ст. був подібний до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі . Бучацький замок за розміром був менший , ніж Луцький .
З кінця ХІІІ ст. у західній частині Поділля значну роль починає відігравати Кам’янець-Подільський . Він займав центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдавією . За це місто між Польщою і Князівством Литовським , з одного боку , і татарами й турками , з другого боку , точилася гостра боротьба . У зв’язку з цим на захисні укріплення Кам’янець-Подільська асигнувалися значні кошти . Незважаючи на різні пізніші архітектурні нашарування , Кам’янець-Подільський замок зберіг свою початкову основу . В описі Кам’янець-Подільського замку 1544 р. в зв’язку з побудовою п’ятикутної башти згадується ім’я архітектора Претковича , мабуть , чеха за походженням .
Третім видом пам’яток архітектури цього періоду були культові будови , що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль ─ т.з. зрубні храми ХV-ХVІІ ст. В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові дерев’яні храми . Залишки дерев’яних храмів цього періоду ─ дуже рідкісне явище . Такі будівлі збереглись подекуди в нас , в Галичині , наприклад , церква св. Духа , збудована в 1555 р. біля Рави-Руської , а також тут же цеква св. Тройці , на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою забудови 4 травня 1553 р. Кам’яна церква Юра , архітектура якої подібна до архітектури українських дерев’яних церков , зберглася в Рогатині , а також церква св. Духа в цьому місті .
Зрубна будівля дерев’яної церкви мала в своїй основі дві однакові частини ─ центральний зал (для молящих) і притвор при вході . Третя вівтарна , частина прибудована до головного приміщення зі сходу , нижча , з окремим перекриттям .
Дзвіниці були відокремлені від церков . Вони служили іноді і як сторожові вежі , подібні до замкових башт . Це були великі , здебільшого чотиригранні , нескладної будови вежі дерев’яних замків ХІV-ХVІ ст. Такі дерев’яні дзвіниці довго існували при кам’яних церквах ─ у Києві при Софіївському соборі і Києво-Печерській лаврі .
Культові споруди в Україні ще більше , ніж житлові , оздоблювались ззовні і часто в середині цікавим народним художнім різьбленням . Це надавало особливої краси дерев’яним невеликим церквам , які нагадували легку іграшку , ніби зроблену одним майстром-різьбярем . Найбільш орнаментовані були іконостаси , зроблені різьбярами з дерева . Цікава деталь , що уся дерев’яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах . На зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу , який підносився кількома ярусами вгору аж до купола .
Архітектурний стиль тридільної дерев’яної церкви був перенесений згодом і в будівництво кам’яних культових споруд .
Цікавою пам’яткою такого типу є добре збережена кам’яна церква в Лужанах поблизу Чернівців , побудована в першій чверті ХV ст. З кам’яних будов цього періоду відомі тридільні церкви в селі Зимне на Волині (ІІ пол. ХV ст.) , храм Онуфрія у Львові (ХV ст.) , в якому збереглись фрагменти фресок , церква в Зінькові на Поділлі (1521) , церква Івана Предтечі та Петропавлівська (ХVІ ст.) в Кам’янець-Подільському .
Переважна більшість розглянутих нами стилів архітектурних пам’яток має місцевий народний характер . Лише в деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю . Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах Львова .
Такою спорудою у Львові є , наприклад , ансамбль братської тридільної і трикупольної церкви Успенія . Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578) і каплиці Трьох святих . Остання збереглась до наших днів . Вона ніби прихована на подвір’ї колишнього Успенського братства , тільки східною своєю частиною виходить на вулицю . Каплиця має чудовий , один з найкращих у львівських будовах , портал . На постаментах , прикрашених ліпленими масками левів , тримаються дві напівкруглі колони , обплетені різьбою у вигляді виноградної лози з листям . Над покрівлею будівлі підносяться три гранчастої форми куполи .
Поряд з каплицею Трьох святих височить Корняткова башта , побудована у стилі Ренесансу , яка й до нині приваблює глядачів своєю красою . Будівництво башти ропочалось десь у 1572 р. і тривало 5 років . Будували її два видатні італійські архітектори Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин ─ на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнятка . Згодом вона в 1616 р. згоріла і кілька разів перебудовувалась .
В архітектурі Успенської церкви ми бачимо майстерне поєднання двох стилів : української народної архітектури дерев’яних церков та італійського ренесансу , що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішому і внутрішньому оздоблені .
Успенська церква була тоді єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова , на Руській вулиці , бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи . Львівське братство , що зосереджувалось навколо неї , було центром культурної діяльності в Галичині .
Окреме місце в архітектурі Львова займає вірменська православна церква, побудована в другій половині ХІV ст. Вона розташована на північ від центрального архітектурного ансамблю старого міста . Ця пам’ятка , що збереглася до наших днів , втілила в собі нашарування архітектурних стилів ХІV-ХVІІ ст. , є яскравим прикладом взаємовпливів українського і вірменського народних мистецтв.
Вірменська еміграція на Україну дуже давня , вона сягає приблизно до ХІ ст. , коли турки-сельджуки спустошили кавказькі князівства і міста . Вірмени утворили в Львові свою власну єпіскопію , яка підлягала католикосу , що перебував у столиці Вірменії м. Ані . Церковні зв’язки з Україною були тоді і певною формою культурного зближення двох країн і сприяли взаємовпливу культур українського та вірменського народів .
Українська радянська культура 1930-х рр.
У 1929 р. багаторічнавнутрішньопартійнаборотьбауСРСРзавершилася
повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна
диктатура. Длякультурицемалотрагічні, руйнівнінаслідки. Культура, яківсі
сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і
адміністративнийконтроль. Крокзакрокомзгорнулиполітикуукраїнізації. На
початку 30-хроківзметоюполегшенняконтролюнадрозвиткомкультурибули
створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було
покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура,
перерваніконтактиздіячамикультуриіншихкраїн, втомучисліукраїнськими
емігрантами.
У 1932 р. з'явивсятермін "соціалістичнийреалізм", якийбувпроголошений
єдинимправильнимметодомлітературиімистецтва, щозбіднювало, звужувало
творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності,
фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури.
Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі
продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва.
Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У
живописітакіжанри, якнатюрморт, пейзаж, портрет, відсувалисянадругийплан
тому, щовонинібиненесликласовогонавантаження. Вархітектуріпровідним
стилемставнеокласицизм, якийповиненбуввідображатистабільністьрежиму,
непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі
неокласицизму, єспорудаВерховноїРадиуКиєві.
Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору,
сталінськийрежимрозгорнувмасовірепресії. Усучаснупубліцистику, наукову
літературу увійшов образ “розстріляного відродження”. У 1930 р. був
організованийсудовийпроцеснадСпілкоювизволенняУкраїни, яканібитобула
створенадлявідділенняУкраїнивідСРСР. Головніобвинуваченнябуливисунені
противіце-президентаВсеукраїнськоїАкадеміїнаукС.Єфремова. Передсудом
постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі,
священнослужитель, студенти. Буливинесенісуворівироки, хочанасправдініякої
підпільноїорганізаціїнеіснувало. Подальшіарештивсередовищідіячівнаукиі
культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секціюісторіїАкадеміїнаук, буварештованийМ.Грушевський. Йогонезабаром
звільнили, алепрацюватиперевелидоМоскви. Тудижперевелиікінорежисера
О.Довженка.
Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору
завдало нищівногоударуукраїнській культурівцілому, боукраїнське село –
носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних
традицій.
У 1938-1954 рр. булорепресовано майже 238 українських письменників,
хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї,
відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків
літератури, зних 17 розстріляні, 8 покінчилижиттясамогубством, 16 пропали
безвісти, 7 померливув'язненні. ЗазнававарештуМ.Рильський, 10 роківпровіву
таборахзаобвинуваченнямвучастіуміфічнійУкраїнськійвійськовійорганізації
ОстапВишня, булирозстріляніГ.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчивжиття
самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох
товаришів. Закрили театр “Березіль”, арештували і розстріляли всесвітньо
відомогорежисераЛ.Курбаса. Промасштабирепресійговоритьітакийфакт: з 85
вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти “очистили” від 2
тисячспівробітників.
Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані
керівникиізабороненаУкраїнська автокефальнацерква, яка буластворенана
хвилі національногореволюційного піднесення. Такаж доля спіткалапісля II
світовоївійниУкраїнськугреко-католицькуцерквувЗахіднійУкраїні. Усьогов
1917-1939 рр. булозруйновано 8 тисячцерковнихспоруд - більшеполовинивсіх
храмів.
Напочатку 30-хрр. булоздійсненоуніфікаціювищоїтасередньоїосвіти.
Вищимучбовимзакладомставінститут, асереднімспеціальним – технікум, у
1934 р. булоскасованоплатузанавчаннявусіхвузахітехнікумах, запроваджено
наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну
оцінкузнань, обов’язковескладаннязаліківііспитів.
У передвоєнне десятиріччя в республіці відбулося злиття близьких за
профілем інститутів у багатофакультетні вищі навчальні заклади. Найбільші
зміни відбулися в системі індустрійно-технічної освіти. Великі інститути
індустріального профілю було створено в Києві, Одесі, Донецьку,
Дніпропетровську. Поширилася мережа вищих закладів освіти в Луганську,
Полтаві, Вінниці, Житомирі, КривомуРозі, Маріуполі, Мелітополі, Миколаєві,
Херсоні. Важливезначеннядлярозвиткунаукийкультурималовідновленняв
1933 роціуніверситетськоїосвіти. УніверситетипочалифункціонувативКиєві,
Харкові, Одесі, Дніпропетровськуйіншихмістах. У 1938 роцібулозатверджено
однотипнідлявсіхуніверситетівкраїнинавчальніплани. Особливістьїхбулав
тому, що вони відображали риси університетської освіти, яка спиралася на
широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура
навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна
підготовкаінаостанніхкурсах – підготовказконкретноїспеціальності. Упланах
передбачалисякурсизавибором.
ВажкимвипробуваннямдляукраїнськогонародусталаВеликаВітчизняна
війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися
екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. У
літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті
українськихлітераторівз'явилисявгазетахвжевпершіднівійни. Цетакітвори,
як "Мийдемонабій" П.Тичини, "Клятва" М.Бажана, віршіЛ.Первомайського.
Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на
окупованійтериторії, більшістьже буланафронті, активноспівробітничалив
армійській, фронтовій, республіканськійперіодиці ("ЗаРадянськуУкраїну!, "За честьБатьківщини!"). ЗМосквиукраїнськоюмовоювелапередачірадіостанція
"Радянська Україна" (П.Панч, О.Копиленко, Д.Білоус). У Саратові була
організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К.Гордієнко,
В.Владко). Діялапересувнаприфронтоварадіостанція "Дніпро". Увоєнніроки
однимзголовнихжанрівсталапубліцистика.
Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і
мистецтво. Роман “Прапороносці” прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені
найяскравішітвориукраїнськогохудожньогокіно.
З початком Великої Вітчизняної війни та загрозою окупації території
Українинімецькимивійськамибулозабезпеченоперебазуванняуглибокийтил
понад 70 українськихвищихнавчальнихзакладів, середних 3 університети (з 6),
28 індустріально-технічнихінститутів (з 34), 18 сільськогосподарськихінститутів
( з 21), 12 медичних інститутів (з 14), 6 художньо-музичних вузів (з 9), 4
педагогічніінститути (з 74).
Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова
хвиляборотьбиз "українськимбуржуазнимнаціоналізмом" припадаєна 50-іроки.
Цевідбилося, зокрема, втакихдокументахЦККП(б) України, як "Обискажении
и ошибках в освещении истории украинской литературы в “Очерке истории
украинской литературы”, про журнали "Вiтчизна" і "Перець". У 1947 р. на
пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були
підданіроманиЮ.Яновського "Живавода", І.Сенченка "Йогопокоління", повість
П.Панча "Блакитніешелони". У 1951 р. буларозгорнутабучнакампаніяпроти
вірша В.Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній
класовийпідхід. КритикизазнавалазцихжепозиційтворчістьМ.Рильського, а
С.Голованівськогозвинувачували в "безрідномубуржуазномукосмополітизмі".
Булипроведенікампаніїпорозвінчуваннюкібернетикиігенетикиякбуржуазних
наук, щозумовиловідставаннявітчизнянихвченихвідсвітовогорівня.
Українська культура в період десталінізації (1953-1964 рр.).
Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури. Але обмеженість і непослідовність М. Хрущова і його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва - усіх сфер культурного життя. Згубний вплив на культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами “інтернаціоналізму”, “зближення і злиття націй”. М. Хрущов був переконаний, що без впровадження у всі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Це його переконання розділяло партійно-державне керівництво України.
Істотний вплив на культурний процес в Україні справляв оголошений у 1961 р. в новій програмі КПРС курс “формування нової людини” як неодмінної складової частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, переслідувалися партійно державними органами.
Значний крок у своєму розвитку здійснила професійна освіта. У першій половині 60-х років загальна кількість профтехучилищ, порівняно з минулими роками зросла майже в 1.5 рази, а сільських – більше ніж удвічі.
У системі профтехосвіти в середньому в рік готувалося 270 – 290 тис. висококваліфікованих спеціалістів масових робітничих та механізаторських професій.
Зростала кількість спеціалістів з вищою освітою. В 1958 р. у 140 ВНЗ республіки навчалося більше 380 тис. студентів.
Особливо активно велася підготовка спеціалістів для таких галузей, як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт.
Значного розширення набула підготовка спеціалістів у вищих та середніх сільськогосподарських закладах.
Значна увага приділялась вечірній та заочній формам підготовки фахівців вищої та середньої спеціальної освіти. Якщо в 1950-1958 рр. кількість студентів стаціонару збільшилась у 2 рази, то на заочних і вечірніх відділеннях – у 3 – 7 разів.
У цілому на 10 тис. населення України припадало 129 студентів. Це більше, ніж на той час у деяких економічно розвинутих країнах світу, але менше, ніж у Росії, де на 10 тис. населення припадав 161 студент. Ця різниця збереглася і в наступні роки. Додаткового драматизму їй надавала та обставина, що українців, частка яких у населенні республіки становила близько 75%, серед студентів ВНЗ України було лише 60%. Значною мірою це було наслідком русифікації вищої школи, двері якої для багатьох випускників сільських шкіл, де викладання велося українською мовою, були “надто вузькими”.
Науково-технічна революція, що бурхливо розвивалась у всьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці проводилися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР було побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. електрон-вольт. Розширилась пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.
Світове визнання здобули дослідження українських вчених у галузі точних наук. Серед них – розроблені у кінці 50-х років академіком М. Боголюбовим нові методики квантової теорії поля та статичної фізики. Це дало можливість обгрунтування теорії надтекучості та надпровідності.
Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка припала на рубіж 50 - 60-х рр.
Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957 - 1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним.
У кінці 50-х на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, "лицаря українського відродження" Василя Симоненка. У 1963 р. побачила світ перша творча ластівка, його поетична збірка віршів "Тиша і грім". Згодом вийшла друком збірка "Земне тяжіння" 1965 і 1973 рр. у Мюнхені опубліковані інші твори автора.
Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць " шістдесятництва" Ліна Костенко.
Іван Драч приніс перші вірші незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що як треба писати...
Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості й відвертості.
Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично.
Ліна Костенко зрідка виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія до неї неістотна...
Валерій Шевчук писав блискучі психологічні новели "ні про що".
Євген Гуцало естетично животворив образи поза межами "соціалістичної дійсності", а Володимир Дрозд викривав дійсність з недозволеного боку.
У галузі музичного мистецтва в 50-ті роки було створено цілий ряд талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. третю симфонію композитора Б. Лятошинського, опери Г. Майбороди "Мілана" та Ю. Мейтуса "Украдене щастя".
Великої популярності серед населення набули створені в цей час пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо та інших майстрів.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", перекладена на кілька європейських мов. Книга була своєрідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.
Багатьом цей розрив коштував кар'єри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою - власним життям. Але то не були даремні жертви. "Віра виникає тоді коли є мученики", а "знищенні стають прапором", - писав про українських дисидентів Валентин Мороз.
У цьому істинне значення їх діяльності.
Українська проза та поезія в літературі ХІХ ст.
На початку 1861 року створено , по суті перший український журнал “Основа” , що виходив до кінця 1862 року . Очолювали його Костомаров , Куліш , Білозерський . Цей журнал за своїми програмними настановами здійснював політичну лінію “громад” .
В ньому друкувалися і твори демократичних письменників , ряд творів Т.Г. Шевченка (“Назар Стодоля” , уривки із щоденника , багато поезій , а також матеріали та спогади , зв’язані з шануванням пам’яті великого поета) , деякі твори М. Вовчка , Л. Глібова , Руданського та ін.
Протягом 1861─1863 рр. у Чернігові під редакцією Л. Глібова виходив щотижневик “Черниговський листок” , де друкувалися художні твори , фольклорні матеріали . Тут вміщувалися статті , замітки , в яких критикувалася реформа 1861 р. , підносилось питання про організацію і роботу недільних шкіл , про освіту жінок , про видання підручників українською мовою .
В цей період значно збагачується усна народна творчість , в якій знайшли своє відображення нові соціально-економічні процеси в пореформеному селі та місті . Виникають нові ліричні пісні , сатиричні і гумористичні вірші , оповідання , приказки , прислів’я , що відбивають життя народних мас , вимушену розлуку з рідним краєм , про еміграцію селян до Бразилії , Канади (“Закувала зозуленька” , “Ой чи воля , чи неволя”) та ін.
В 70-90-х роках видаються цінні фольклорно-етнографічні збірки , дослідження про усну народну творчість . Величезну роботу в цій справі проводив І. Франко (“Жіноча неволя в руських піснях народних” , 1883) , “Студії над народними українськими піснями” ,1907) . Значну фольклористичну діяльність проводив поет-демократ І. Манжура . Протягом багатьох років він збирав зразки усної народної творчості і публікував їх у різних збірниках , журналах .
М. Лисенко видав відому книжку ─ “Збірник українських пісень” у трьох випусках (1869─1876) . В цей період виходять фольклорні збірники укладені М. Павликом , В. Гнатюком , І. Рудченком , Я. Головацьким . В Києві засновується “Юго-западный отдел русского географического общества” (1873─1876) , який організував експедицію по Україні . Внаслідок цього було опубліковано “Труды етнографически-статистической экспедиции в Западнорусский край” у семи томах за редакцією П. Чубинського .
В українській літературі в ці роки йшла боротьба передових письменників проти реакційної естетики . Літературно-естетичні принципи Шевченка близкуче втілені в йог творчості , у творчості М. Вовчка та інших передових письменників наступних десятиріч . Вони мали вплив на формування суспільно-літературних поглядів М. Вовчка , Федьковича , Глібова , Руданського , Свидницького . Погляди Шевченка на мистецтво були підхоплені і розвинені далі І. Франком , Панасом Мирним , Лесею Українкою , М. Коцюбинським .
Значні здобутки української демократичної літератури в цей період ─ творчість М. Вовчка . Її оповідання і повісті (“Три долі” , “Від себе не втечеш” , “Кармелюк” , “Невільничка” , “Ведмідь” , “Живая душа” , “Теплое гнездышко” та інші .) ─ це перші і кращі зразки гострої соціальної , антикріпосницької прози в українській літературі . М Вовчок глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини . Її високі моральні якості . Справжня народність письменниці , у творчості якої головними героями є волелюбні селяни-кріпаки , що щиро і хвилююче розповідають про своє життя , про панську наругу ; простота , дохідлива мова , багатство народнопоетичних елементів ─ все це органічно зв’язано з загальною антикріпосницькою спрямованістю “Народних оповідань” . До речі , “Народні оповідання” радо привітав Тарас Шевченко .
В цей період посилюються соціальні мотиви , виразно звучать патріотичні кличі , надії на народне пробудження в поезії . Варто зауважити , що найбільшим поетом в українській літературі другої половини ХІХ ст. був Іван Франко . Йому вдалося поєднати в своїх творах традиції романтиків і Т.Г. Шевченка з новаторством європейських поетів . Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками “З вершин і низин” , “Зів’яле листя” , “Мій Ізмарагд” та інші . Взагалі роль І. Франка у розвитку української культури важко переоцінити , він не лише талановитий поет і прозаїк , автор блискучих літературно-критичних та політичних статей , а й глибокий дослідник народної творчості , історії літератури , театру , соціальних проблем . Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників .
Ряд визначних реалістичних творів , в яких правдиво показано історичні процеси і явища епохи , належить таким відомим письменникам , як Глібов , Руданський , Свидницький .
Л. Глібов , що добре знав життя народу , його побут , звичаї , етнографію , фольклорні традиції , ввійшов в українську літературу , як провідний творець реалістичної байки (“Вовк і кіт” , “Лебідь” , “Щука і рак” , “Вовк та ягня” , “Вовк і вівчар” та інші ) . Всього Глібов написав 107 байок . В його байках відбилися розум , мудрість , оптимізм і висока гідність народу , його презирство до визискувачів , до аморальності , розбещеності і т.п.
Значний вклад в літературу вніс С. Руданський ─ автор задушевних , глибоко гуманістичних поезій , творець нового , оригінального жанру ─ співомовок (“Два трупи” , “Вечорниці” , “Упир” , “П’яниця” , “Сиротина я безрідний” , “Гей , бики” та інші) . В кращих з них своєрідно відбилися деякі національні особливості українського народу , його культури . В українській реалістичній прозі 50-60-х років визначне місце посідає творчість А.П. Свидницького (1834─1871) , насамперед його повість “Люборацькі” .
В ці роки в Україні плідно працював П.О. Куліш (1819─1897) , який у своїх творах змальовував Україну та її минуле (“Старосветское дворище” , “Липовые пущи” , “Другой человек” , “Чорна рада” , “Листи з хутора” та інші .)
Особливо велику увагу приділяли письменники створенню глибоко-психологічних жіночих образів , таких , як наприклад , Христя , Мотря з романів П. Мирного , Софія , Харитина з драм Карпенка-Карого , Анна з п’єси Івана Франка . Показ життя жінок ─ це одне із значних досягнень реалізму .
Письменники України далі розвивали літературну мову , блискуче користувались нею для правдивого зображення життя . Твори Панаса Мирного , Івана Франка , Нечуя-Левицького , Карпенка-Карого та інших класиків яскраво ілюструють блискучий розвиток української літературної мови . Збагачення літературної мови відбувалось і далі на основі загальнонародної мови , використання усної народної творчості , виникнення нових слів , що відбивали нові суспільні процеси в країні .
Загалом Українська духовна культура , в першу чергу література цього періоду продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві , у показі духовної величі народу , його боротьби за соціальне і національне визволення , в зображенні найтонших переживань і почуттів людини , її психології тощо . Національно-культурне відродження в Україні цього періоду заклало підвалини для відновлення української державності . Державотворчі процеси дали потужний поштовх до національного і культурного відродження України в наступному періоді її історії .
Функції культури.
Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції. Основні функції культури: 1. адаптаційна 2. пізнавальна 3. аксіологічна (ціннісна) 4. інформаційна 5. комунікативна (діалог культур) 6. нормативна 7. гуманістична 8. людинотворча (соціалізація особистості) 9. виховна 10. світоглядна Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні. Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує у собі мову, пам'ять, програми дій. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей. В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.
Церковні братства в Україні: їх створення та культурно-просвітницька діяльність.
Братства - релігійно-національні організації українських
православнихміщан. Такаорганізаціястворюваласянавколопарафіяльноїцеркви,
зібранівнескийшлинаїїматеріальнупідтримку, наблагодійність. Поступово
сферадіяльностібратстврозширювалася, вонивідгукувалисянавсінайважливіші
подіїсуспільно-політичногожиття, посилалисвоїхпредставниківусейми, брали
участьурозв'язанніпитанняпропарафіяльногосвященика, відкривалишколи,
друкарні, видавалипідручники.
РанішезавсебратствавиниклиуЛьвові, іншихмістахГаличини, азгодомі
повсійУкраїні. ПершимнайбільшимінайвпливовішимуЛьвовісталоУспенське
братство (1544 р.), згодомупередмістібулизаснованіщедесятьбратств. Зберігся
цілийряддрукованихдокументів, підготовленихльвівськимибратствами, вяких
вонипротестуютьпротинаціональногогноблення. Так, гостраборотьбавелася
проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме
підкоренняАлександрійськомуіКонстантинопольськомупатріархамуцерковній
термінологіїноситьназву “ставропігія”, томуповнаназвальвівськогобратства -
Успенськеставропігійське.
У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети
(Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої
володіння. ПізнішевонапереїхаладоЛуцька, депродовжиласвоюдіяльність. У
невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського
населення. УКиївськебратствов 1620 р. записалосявсеВійськоЗапорозькена
чолізгетьманомП. Конашевичем-Сагайдачним.
Деякіформиорганізаціїбратствнагадуютьсередньовічніцехи, окреміриси
зближуютьїх зрухом Реформації, однакзагалом можна сказати, що це було
самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному
суспільно-політичномуікультурномужитті.
1