1. Античні міста-поліси, їх культура в українських землях.

З кінця VІІ ст. до н.е. греки засновують на Північному Причорномор’ї свої міста- колонії: Тір (в гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантікапей, Феодосію (в Криму).

Причиною цього столо перенаселення Греції, нестача земель для хліборобства, пошук джерел сировини та ринків збуту.

Колонії греків, особливо спочатку, в основному були аграрно-торговельними поселеннями.

Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне – вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами і поширювало здобуткт середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв’язки з усіма регіонами Середземномор’я.

За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес), чи аристократичними (Пантікапей, до утворення Боспорського царства), республіками або монархією (Боспорське царство).

У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках або у сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки.

2. Виникнення мистецтва, мови, письма на територї України.

Верхній палеоліт – це час народження мистецтва. Мистецтво зміцнювало соціальні зв’язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва в палеоліті були досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам’яні скульптури.

Художники палеоліту зображали переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів.

Характерним для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі силуети. Їх основна ідея – ідея родючості, продовження роду.

В Україні досліджено багато палеолітичних пам’яток. Одна з них – стоянка біля села Мізин на Десні, поблизу Чернігова. Там знайдені фігурки, які зображають птахів, цікавий кістковий браслет, покритий складним геометричним орнаментом, жіночі статуетки.

Українська мова є однією з найдавніших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю. Вона є однією з найдавніших індо-європецських мов.

Про давність української мов свідчать і давні фольклорні твори, наприклад календарно-обрядові пісні.

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності на українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще за трипільської доби.

3. Вплив Візантійської культури на культуру княжої доби.

З прийняттям Київською Руссю в 988р. християнства православного (візантійського) зразка на її території почалося активне поширення візантійської культури, що була  тісно пов’язана з християнською вірою і церквою.

Література.

Літературу княжої доби не можна розглядати окремо від релігії та культу, адже, з одного боку, саме з культових книг черпалися основи нової віри, за ними йшла церковна відправа, з іншого – на кілька століть церква отримала “монополію” на літературу – абсолютна більшість творів мала релігійний характер.

Прийняття православного християнства мало логічним наслідком запозичення візантійської релігійної літератури. Значний вплив на розвиток культури справила поява в Київській Русі богослужебних книг ( Євангелія та Псалтиря). Їх досконала літературна форма (зміст та стиль викладу) стала зразком та основою для подальшого виникнення оригінального давньоруського письменства, Біблія стала джерелом образів та сюжетів для руських митців. 

Протягом перших століть, поки оригінальні твори ще не були написані, літературний “вакуум” заповнювало перекладне візантійське письменство. Часом запозичення відбувалося через Болгарію, що була культурним центром східного слов’янства. Ці твори перероблялись переписувачами, набували нових, національних ознак і з часом стали частиною літератури Київської Русі. Із релігійної літератури, запозиченої з Візантії, набули поширення твори святих отців та учителів церкви (Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, і особливо, Іоанна Златоуста), а також житія святих, в т.ч. і в спеціальних обробках: Четьї – Мінеї (для читання за місяцями), патерики (житія, упорядковані за алфавітом чи за географічним принципом), прологи (своєрідні житійні хрестоматії).

Через Візантію прийшли і нечисленні зразки світської літератури. Часом вони мають давніше, східне чи давньогрецьке походження. Це “Александрія” (напівфантастична повість про Александра Македонського), “О Троянской войне”, “Девгенієве діяння” (історична героїчна повість, подібна до романтичної казки), “О Соломони цари и о Китовраси” (єврейська моралістична повість), “О Йоасафе и Варлааме” (значно перероблений життєпис Будди).

Особливе місце займають твори “О Вавилонском царстве” і “О белом клобуке”, в яких простежується політична тенденція щодо переходу світового політичного та культурного центру з Вавилона  до Візантії.

Архітектура.

В архітектурі Київської Русі відбулося переплетіння привнесених та місцевих традицій. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Храм міг бути розширений за рахунок добудов до цих прилеглих приміщень. Це було важливим нововведенням. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві.

Освіта й наука.

Наука Київської Русі була перш за все візантійською за походженням та християнською за змістом. Під впливом нової віри донаукові давньоруські знання були витіснені запозиченими через перекладну природничу та історичну наукову літературу. До неї належать: “Шестоднев” і “Фізіолог” Василія Великого, Георгія Пісіди та Іоана – екзарха Болгарського (твори про створення Богом світу, його будову, географію, флору та фауну, викладені знання здебільшого фантастичні, з символічними настановами в християнському дусі). Історична література – хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли. Отже, можна твердити, що книжна література та наука Київської Русі мають або пряме візантійське походження, або розвинулись на основі запозичень.

Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії.

Образотворче мистецтво.

Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла (смальти), мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді, “святительський чин” (фігури “святих отців”) у нижній абсиді храму. Ці фрески виконано майстрами  з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. Ці ж майстри виконали і численні фрески давніх храмів, зокрема, й св. Софії.

У фресках Софії Київської візантійський вплив помітно з першого погляду – на них зображено сцени з життя Константинополя: іподром, імператор з почтом, колісниці, музиканти та скоморохи (розпис башт, що ведуть на хори). Руські митці перенесли зображувану дію до Києва –поруч бачимо Ярослава Мудрого, його дружину і трьох дочок.

Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників. Місцеві іконописці змінювали риси обличчя, роблячи його подібним до слов’янського типу, часом дещо змінювали одяг та інші деталі, але іконографічні типи є незмінними до цього часу.

Музика.

У сфері музики вплив є менш помітним (це спричинено значним розвитком народної музики), проте церковний хоровий спів та духовна музика запозичені з Візантії.

Загалом, можна зробити такий висновок: прийшовши на Русь з прийняттям християнства, будучи перш за все християнською і церковною, візантійська культура, змішуючись з місцевими традиціями, стала основою для розвитку культури Київської Русі у всіх її виявах (література, освіта, наука, архітектура, образотворче мистецтво, музика). Таке швидке поширення відбулося завдяки підтримці духовної та світської влади.

4. Європейський культурний регіон. Особливості його розвитку. Українська культура – складова частина європейського культурного регіону.

Європейський культурний регіон - це не стільки територія, скільки особливий спосіб співжиття соціумів, система цінностей, прогрес у всіх сферах буття.

Однак європейський культурний регіон - це не тільки середньовічна Європа другого тисячоліття, але й насамперед висхідний розвиток від античності, християнської культури середніх віків, Відродження, Реформації, Просвітництва до Новітнього часу XX ст. Європейський культурний регіон багатий типами культур, які, видозмінюючи одна одну, забезпечили йому соціально-економічний, духовний прогрес. Людина античного світу не виділяла себе із природи, не вважала себе єдиною у всьому чуттєво усвідомленому космосі. За своїм образом і подобою вона населяла його божествами, з якими жила на рівних. Люди жили як боги, а боги - як люди.

Античності Європа завдячує появою перших архітектурних ордерів, філософських шкіл, розвитком літератури, скульптури, живопису, театру, музики. Слід зазначити, що у Стародавній Греції та Римі практично відбувся перший поділ на гуманітарні та природничі науки, на предмети науки. Антична культура лягла в основу більш пізніх соціальних систем.

Зміцнення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті вимагали появи вільної робочої сили, а отже, створили передумови формування нової культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII - перша чверть XVII ст.). Відродження найбільш рельєфно проявилося вперше в італійських містах. Епоха Відродження започаткувала фундаментальні відкриття в природничих науках, гуманізм в суспільних відносинах (Раннє Відродження), а в період свого занепаду і переходу в Реформацію - зміну наукової парадигми.

Епоха Відродження була не просто відродженням чогось вже досягнутого античним світом чи формуванням нових відносин, - вона була своєрідним способом життя, мислення, світобачення.

Становлення і перемога буржуазних відносин в Європі у XVIII ст., перша технічна революція лежали в основі наступної епохи - епохи Просвітництва, коли знання стає загальносуспільною цінністю, а розвиток світової спільноти - суспільно зпрогнозованим, з передбачуваними етапами в майбутньому.

Українська культура з давніх давен зазнавала впливу зі сторони, і в свою чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася в міжнародних відносинах.

За географічним вектором українська культура – це, безперечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський індивідуалізм.

Українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів.

5. Зародження людського суспільства на території України. Перші стоянки первісних людей.

Найдавніша людина на землях України з’явилася приблизно 1млн років тому, за доби раннього палеоліту – початкового і най тривалішого періоду історії людства. Це був час мінливого клімату коли поступове похолодіння, що супроводжувалося утворенням льодовиків, змінювалось періодами потеплінь.

Територія України, особливо її південної частини, входила до зони сприятливих для проживання природно-кліматичних умов. На степових рівнинах, на узгір’ях і в долинах рік, вкритих хвойними і широколистяними лісами, паслися стада бізонів, гігантських оленів, антилоп, мамонтів і носорогів, водилися леви, ведмеді, вовки.

Шляхи прал юдей, які примандрували на територію сучасної України, пролягали з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу: такий рух відбився поетапно протягом багатьох тисячоліть. Це були людські істоти, названі в науці архантропами (прадавніми людьми). Вони пересувалися на ногах, обличчям нагадували сучасну людину.

Сліди перебування перших поселенців на землях України в добу раннього палеоліту виявлена на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині та в Криму.

Неподалік селища Королево на Закарпатті на високому березі річки Тиси на глибині до 12м від поверхні в товщі ґрунту виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому шарі знайдено знаряддя, вік яких близько 1млн років. Це одне з найдавніших місцезнаходжень прадавніх людей в Європі.

Освоєння людьми теренів України тривало і в наступні епохи. Приблизно150тис. років тому за доби середнього палеоліту, або як її ще називали, мустьєрської доби, з’являються люди нового фізичного типу – палеоантропи, або неандертальці.

Відомо вже понад 200 поселень неандертальців: у Наддніпрянщині і Подесенні, в Наддністрянщині, Прикарпатті, Закарпатті, на Західному Поділлі та Донеччині. У Криму, в скельних сховищах, знайдено найдавніші в Україні поховання людей.

В добу пізнього палеоліту (40-11тис. років тому). Тогочасні люди отримали назву – кроманьйонці. В межах України відомо близько 800 пізньопалеолітичних пам’яток. Очевидно, Північна і Середня Наддністрянщина, Західне Поділля та південна частина Волині і Закарпаття були особливо сприятливими для життя, археологи тут виявили багато поселень і стоянок первісних людей. Кроманьйонці жили також по берегах Дніпра, Десни, у східній частині України, а також у Криму. Ще їх поселення виявлені поблизу сіл Молодово та Вороновиця на Дністрі, Мізин на Десні, Межиріч на Канівщині.

6. Історичні та політичні умови формування української культури в литовсько-польську добу.

Процес формування культури України в XIV-XVI ст.ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного формування української народності . Українська народність формувалася у межах князівств середнього Придніпров’я , Чернігово-Сіверської , Галицько-Волинської земель . Закарпаття в цей час належало Угорщині , а Буковина після розпаду

Галицько-Волинського князівства , до якого вона входила раніше , перейшла до Молдавського князівства .

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди привели до занепаду економічного , політичного і культурного життя України. Від числених міст і поселень залишились тільки самі руїни і назви . Тривалий час опір татаро-монгольським завойовникам чинило Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким (1201-1264) , яке , крім цього , змушене було вести війну з польсько-угорськими військами .

І все ж в 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушив походом на західні землі , після чого Галицько-Волинське князівство остаточно занепало . Казимир став щедро роздавати землі тим вельможам , які приходили з Заходу ─ німцям , полякам , мадярам . Його наступники ще більше посилили політику обмеження прав місцевого українського населення і в 1387 р. Галичина була окупована Польською державою . А Волинь і Надніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського .

Відчуваючи вищість української культури , литовці користувалися українською мовою в упорядкуванні , складанні законів і грамот . Дехто з литовської княжої сім’ї прийняв православ’я і споріднювався з українськими князями . В побут литовців ввійшло багато звичаїв слов’янства .

В таких умовах Литва в середині XIV ст. перетворилася з ранньофеодальної держави в багатонаціональне політичне об’єднання , яке вступило в період розвинутого феодалізму .

Однак у другій половині XIV ст. після польсько-литовської , або т.з. Кревської унії 1385 р., коли литовський князь Ягайло став польським королем , до Польщі стала поступово приєднуватись Литва з усіма українськими землями . І з того часу гору взяли польські впливи . Столиця Литви ─ Вільно стала центром польської католицької політики і культури .

Необхідно не забувати і ту обставину , що в цей час зміцнювалась і Московська держава , яка внаслідок воєн з Литвою забрала від неї під свою владу всю Сіверщину , куди входили Чернігів , Стародуб і Новгород-Сіверський . Щоб заволодіти всіма слов’янськими землями , Москва оголосила себе спадкоємицею Києва , а московські князі ─ нащадками Рюриковичів , після завоювання Константинополя турками у 1453 р.─ і спадкоємицею Візантії .

Таким чином , над Україною нависла реальна загроза , з одного боку , латинізації і ополячення , а з другого ─ омосковлення .

Можна сказати , що саме з цього часу почався агресивний наступ на українську народність , яка формувалася , з різних сторін . Найагресивнішою серед них була шляхетська Польща .

Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви , як одного із чинників культурного процесу . Проти неї вів уперту непримеренну боротьбу войовничий католицизм , який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація .

Ще однією трагедією православної церкви було те , що вона була позбавлена меценатів і з XV ст. стала зубожіти . Її література була обмежена богослужебними книгами , які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей .

В цих умовах українська православна церква змушена була зайнятися не лише релігійними , але й світськими справами . В першу чергу це була діяльність , спрямована на організацію освіти .

7. Історичні умови розвитку української культури як передової європейської культури в козацьку добу.

Процес формування культури України в XIV-XVI ст.ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного формування української народності . Українська народність формувалася у межах князівств середнього Придніпров’я , Чернігово-Сіверської , Галицько-Волинської земель . Закарпаття в цей час належало Угорщині , а Буковина після розпаду

Галицько-Волинського князівства , до якого вона входила раніше , перейшла до Молдавського князівства .

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди привели до занепаду економічного , політичного і культурного життя України. Від числених міст і поселень залишились тільки самі руїни і назви . Тривалий час опір татаро-монгольським завойовникам чинило Галицько-Волинське князівство на чолі з Данилом Галицьким (1201-1264) , яке , крім цього , змушене було вести війну з польсько-угорськими військами .

І все ж в 1349 р. польський король Казимир разом з уграми вирушив походом на західні землі , після чого Галицько-Волинське князівство остаточно занепало . Казимир став щедро роздавати землі тим вельможам , які приходили з Заходу ─ німцям , полякам , мадярам . Його наступники ще більше посилили політику обмеження прав місцевого українського населення і в 1387 р. Галичина була окупована Польською державою . А Волинь і Надніпрянщина потрапили до складу Великого князівства Литовського .

Відчуваючи вищість української культури , литовці користувалися українською мовою в упорядкуванні , складанні законів і грамот . Дехто з литовської княжої сім’ї прийняв православ’я і споріднювався з українськими князями . В побут литовців ввійшло багато звичаїв слов’янства .

В таких умовах Литва в середині XIV ст. перетворилася з ранньофеодальної держави в багатонаціональне політичне об’єднання , яке вступило в період розвинутого феодалізму .

Однак у другій половині XIV ст. після польсько-литовської , або т.з. Кревської унії 1385 р., коли литовський князь Ягайло став польським королем , до Польщі стала поступово приєднуватись Литва з усіма українськими землями . І з того часу гору взяли польські впливи . Столиця Литви ─ Вільно стала центром польської католицької політики і культури .

Необхідно не забувати і ту обставину , що в цей час зміцнювалась і Московська держава , яка внаслідок воєн з Литвою забрала від неї під свою владу всю Сіверщину , куди входили Чернігів , Стародуб і Новгород-Сіверський . Щоб заволодіти всіма слов’янськими землями , Москва оголосила себе спадкоємицею Києва , а московські князі ─ нащадками Рюриковичів , після завоювання Константинополя турками у 1453 р.─ і спадкоємицею Візантії .

Таким чином , над Україною нависла реальна загроза , з одного боку , латинізації і ополячення , а з другого ─ омосковлення .

Можна сказати , що саме з цього часу почався агресивний наступ на українську народність , яка формувалася , з різних сторін . Найагресивнішою серед них була шляхетська Польща .

Політика полонізації , яка спочатку носила економічний характер , супроводжувалася і значно посилилася в культурній галузі , в першу чергу за допомогою духовенства . Вже в XV ст. були організовані католицькі єпископства у Львові , Перемишлі , Холмі , Кам’янці , Луцьку , Києві . Одночасно починають активну діяльність францисканці , домініканці , єзуїти , які стали організовувати монастирі і численні школи .

Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви , як одного із чинників культурного процесу . Проти неї вів уперту непримеренну боротьбу войовничий католицизм , який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація .

Ще однією трагедією православної церкви було те , що вона була позбавлена меценатів і з XV ст. стала зубожіти . Її література була обмежена богослужебними книгами , які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей .

В цих умовах українська православна церква змушена була зайнятися не лише релігійними , але й світськими справами . В першу чергу це була діяльність , спрямована на організацію освіти .

8. Історичні умови розвитку української культури. Процеси національно-культурного відродження в Україні в ХІХ ст.

Розвиток української культури другої половини ХІХ ст. відбувався під великим впливом творчості Т.Г. Шевченка , який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня . В цей період розвиток української культури неодноразово переривався царським урядом з метою повної асиміляції українців в “єдиний російський народ” . У звітах перепису 1897р. великороси , малороси , білоруси значилися під одною назвою “русские” .

Характерна особливість цього періоду ─ керівництво процесом національно-культурного відродження українською інтелігенцією . В середовищі її зароджується і домінує ідеологія “лицем до народу” . До свого українського народу . Це чітко підкреслює відомий історик М. Костомаров , який у цей час теоретично доводить існування двох руських народностей ─ української та російської , які суттєво відрізняються одна від одної .

Рух в народ виник із двох центрів . Перший ─ у Петербурзі , куди приїхали , відбувші покарання , бувші кирило-мефодіївці (їм був заборонений в’їзд в Україну) . В столиці Росії утворюється перша громада (Костомаров , Шевченко , Куліш , Білозерський та ін.) .

Одночасно в самій Україні формується другий центр національно-культурного відродження навколо Київського та Харківського університетів .

Піднесення національно-культурного руху стурбувало російський уряд . В 1862 р. недільні школи були закриті , а в наступному 1863 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва , який забороняв друкувати науково-популярну та релігійну літературу українською мовою . Громади були закриті . Ряд відомих діячів української культури були репресовані , серед них П.Чубинський за вірш “Ще не вмерла Україна” (1863 р.) . Йому судилося стати національним гімном України на музику вихідця з Галичини М. Вербицького .

Громадівський рух відновлюється в 70-х р.р. 19 ст. Провідна роль в них ─ уже за радикально налаштованою інтелігенцією : П. Подолинський , О. Терлецький , М. Зібер , М. Павлик , І. Франко . Це соціальні демократи , які виступали за народну революцію . Провідне місце в русі тепер займає М. Драгоманов (1841-1895 р.р. ) , автор теорії “громадівського соціалізму” , який боровся за автономію України , за федерацію із демократичною Росією . Драгоманов і члени “молодих громад” стали на захист духовності українського народу , виступили проти денаціоналізації , проти заборони української мови .

Реакція царизму була жорстокою . В 1876 р. виходить сумнозвісний Емський указ Олександра ІІ , який повністю забороняв українську мову в друці , заборонялось ввозити українські книги . Було проголошено : “Малорусского языка не было , нет и быть не может” .

Жорстокі репресії російського царизму змусили передову інтелігенцію підросійської України звернути свої погляди на Галичину .

Наростання національно-культурного руху в Галичині сприяло перетворенню її в своєрідний “П’ємонт” українського визвольного руху . Саме тут у 1895 р. відомий культурний діяч Юл. Бачинський в брошурі “Україна ірредента” теоретично обгрунтував тезу про необхідність побудови самостійної Української держави . Така ідея в підросійській Україні була висунута в праці першого теоретика українського націоналізму М. Міхновського “Самостійна Україна” (1900 р.) .

В умовах революції 1905-1907 р.р. , завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідних указів , український народ , як й інші недержавні нації , отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури . Поява видань українською мовою мала величезне значення , хоча більшість з них існувала недовго , і відносно малі тиражі . Перша щоденна політична , економічна й літературна газета “Громадське слово” Є. Чикаленка планувалась видаватися тиражем 190 тис. примірників . Замість неї вийшла “Громадська думка” , яка зібрала невелику передплату і друкувалася у 3,7 тис. примірників . Через різні обставини багато проектів україномовних періодичних видань не були реалізовані . Так , з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали . Проте своє існування бодай одним примірником підтвердили лише 24 видання . У період реакції і з наближенням першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу , тому не дивно , що у 1913 р. з 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна .

Отже , до початку революції 1917-1920 р.р. українська культура мала великі здобутки в утвердженні етнічної і культурної самобутності . Проте чимало проблем залишилися нерозв’язаними . Як і раніше , головною перешкодою для розвитку культури залишалася політика урядових кіл Російської та Австро-Угорської імперій . Тому культурно-національні проблеми посіли центральне місце у боротьбі України за державну незалежність у 1917-1920 р.р.

9. Культура, природа, суспільство: їх взаємозвязок.

Проблема співвідношення природи і культури – одна з перших в опануванні феномена культури, як і його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши в особливу сферу реального щодо природи.

Особливість такого факту, що людина (суспільство) об’єкт і носій культури – постійно перебувають в об’єктивному, від неї залежному, натуральному зв’язку з природою, вимагає вбачати взаємозв’язок культури і природи.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежується їхні взаємозв’язки.

Природа обіймає все те, що виникло та існує саме по собі, незалежно від волі і бажання людини. «Природа» - це вся сукупність природних умов існування людини. А поняття «кульутра» - обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), несе в собі людське начало.

Таким чином, під культурою розуміють щось створене людиною, а під природою – все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами.

10. Класифікація (типологія) культури. Культурний регіон.

Культурологія, провівши аналіз великого масиву соціокультурних складових, групує їх з певними ознаками і на основі синтез типологізує культурний розвиток за наперед вибраними критеріями.

Від типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками.

Отже, типологізація культури вимагає системних знань про структуру її елементів, зв’язки, функції, відносини, рівні організації, систему пріоритетних векторів її висхідного розвитку, які і визначають особливості виділених об’єктів, а їх порівняльне дослідження дозволяє спрогнозувати наступні стадії розвитку.

В культурології, як правило, виділяють два типи систем культурного розвитку:

- хронологічний (аналіз кульурних епох, що послідовно змінюються);

- культурно-історичний (аналіз різних культурних систем, розвинених у часі і просторі.

Поняттям «культурний регіон» позначається своєрідна єдність духовних характеристик певних народів, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських, етичних, естетичних світоглядних принципів.

Як правило, виділяють такі культурні регіони: індійський, європейський, латиноамериканський, далекосхідний, арабо-мусульманський, тропічно-африканський.

11. Культура населення України в епоху палеоліту.

У давньому палеоліті архантропи вели рухливе життя мисливців і збирачів. Користувались досить примітивними знаряддями: ймовірно, дерев’яними киями та загостреними палицями, які не збереглися до нашого часу. Вогонь був уже знаний первісними людьми з лісових пожеж.

У середньому палеоліті значно вдосконалились крем’яні і кам’яні знаряддя, мисливська зброя тощо.

Тоді ж зароджується мова, виникає родовий лад, з’являється рахунок та перші ознаки мистецтва, людина виготовляє перший одяг із шкір. Було знайдено багато предметів, що свідчать про появу тут найдавнішого мистецтва: кістки, різьблені геометричним орнаментом, з зображенням тварин і людей, а також розмальовані чорною та червоною фарбами.

Люди у пізньому палеоліті об’єднуються у племена. Характерною ознакою цих поселень є тривале існування жител.

Кроманьйонці вміли виготовляти знаряддя, які вражають різноманіттям форм і майстерністю обробки.

Кроманьйонець вперше в історії почав використовувати кістку для виготовлення знарядь праці, зброї та прикрас.

Особливим явищем в історії людства є пізньопалеолітичне мистецтво. Всесвітньо відомими є печерні розписи в Іспанії та Франції. В Україні цінні мистецькі твори цього часу відомі з багатьох місць. Найцікавішими є, як їх називають, «жезли начальників» із вирізьбленими зображеннями людей і тварин.

Унікальними є знахідки, що свідчать про існування у пізньопалеолітичного населення території України музичного мистецтва. На стоянках Дністра знайдено своєрідні кістяні флейти, а на Мізинській стоянці відкрито особливе культове житло для здійснення обрядових музичних дій, а всередині житла – набір ударних музичних інструментів із кісток мамонта. Людина вірила, що все, що її оточує має душу, добре відчувала свою єдність з природою.

12. Культурні процеси в західноукраїнських землях в 1920-і-1930-і рр.

Жителі України, не змігши у ході визвольної боротьби 1917-1920 рр. відстояти державну незалежність, були приречені на другорядну роль у складі інших держав. При цьому західні українці не мали навіть того суто формального й цілком залежного від московського центру адміністративного витвору більшовиків, яким була УСРР. Переважна їх більшість опинилася у складі Польщі. Це, перш за все, жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорщини. Польські власті розділили її територію на три воєводства: Львівське, Тернопільське, Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь, Полісся та Холмщина. Ці землі до Першої світової війни входили до складу Російської імперії, а після радянсько-польської війни 1920 р. стали частиною Речі Посполитої. Невелика українська область – Закарпаття – була приєднана до Чехословацької республіки, а Північна Буковина й придунайські землі відійшли до Румунії. Загальна чисельність жителів України, які опинилися в межах Польщі, Румунії, Чехословаччини, становила на початку 20-х рр. близько 7 млн. чол. Найбільше їх було в Польщі (до 6 млн.), значно менше – в Румунії (790 тис. чол.) і Чехословаччині (455 млн. чол.). Усі ці територіальні зміни були закріплені відповідними рішеннями Антанти.

Українські землі в Польщі, Румунії, Чехословаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Уряди цих країн стояли на унітарських позиціях і свою політику спрямовували на зміцнення контролю над українськими територіями.

Замість виконання зобов’язань згідно з Паризькою мирною конференцією1919 р. щодо надання українському населенню таких же прав, які мало польське, та забезпечення населенню Східної Галичини культурної автономії, польський уряд скасував галицький автономний сейм. Було ліквідоване місцеве самоврядування. Його функції почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. права на територіальну автономію українських земель не передбачала.

Дискримінаційна політика щодо населення українських земель особливо яскраво проявлялась при комплектуванні органів місцевого самоврядування, керівниками якого призначалися представники польської, румунської й чеської національностей. Українці ж майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські посади в польській, румунській і чеській арміях.

З перших днів окупації корінне українське населення зазнавало гноблення. У своїй національній політиці румунські окупаційні власті виходили з того, що на Буковині, як і на придунайських українських землях, проживають “ зовсім не українці ,а лише слов’янізовані румуни”; польський уряд штучно поділяв українців на лемків, бойків, гуцулів, поліщуків, волинян, русинів, старорусинів та інших і прагнув до насильницької їх асиміляції,створення однорідної польської національної держави.

Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. був виданий закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав цю мову. 1920 р. у Румунії, 1924-го у Польщі були видані закони про заборону української мови в усіх державних і муніціпальних установах. Декретом румунського уряду від 21 липня 1919 р. перейменовано українські назви міст і сіл на румунські. Подібне відбувалося і в Польщі. Українські імена та прізвища змінювалися на польські й румунські.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях активізується літературне життя. У Львові 1922 р. створилися дві літературні групи: перша – “Логос”, що об’єднувала поетів католицького напрямку – В.Линниченка, М.Луксицького, О.Моха, О.Семчука (об’єднав їх журнал “Поступ”) ;друга – при журналі “Митуса”. До неї входили молоді літератори. Невдовзі створено об’єднання навколо журналу “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність 1922 р. турботами публіциста і критика Д.Донцова. У цьому журналі друкувалися Ф.Дудко, М.Матвіїв-Мельник, В.Стефаник, М.Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Стефанович, Ю.Дараган, Б.Кравців, О.Лятуринська, Ю.Клен та інші.

Одним з провідних осередків українського театрального життя був Львів. Тут 1920 р. зусиллями Г.Нички створено український незалежний театр. Режисером його 1921 р. став О.Загаров, який приїхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М.Марською, артисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українським і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю були визначні актори М.Крушельницький, М.Бенцаль з дружиною, Г.Борисоглібська, Г.Савичева, Л.Лісович та інші. У 1922 р. фінансова скрута змусила О.Загарова залишити театр, і трупу очолив Й.Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджаючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу працювали й інші театри, зокрема “Богема” П.Сороки у Львові, роз’їзні театри О.Карабіневича, Л.Комаровського і В.Миткевичевої.

У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С.Людкевич та В.Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучилися композитори молодої генерації Б.Кудрик, Н.Нижанівський, Р.Сімович, А.Рудницький, М.Колесса, Л.Лисько, В.Вітвицький. Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації професійних музикантів, нею став Союз українських професійних музик (СУПРОМ), який видавав журнал “Українська музика”. Працювали музичні видавництва “Торбан”, “Диригенський порадник”, у яких виходили друком сотні видань.

Та все ж, незважаючи на національний та соціально-економічний гніт, Західноукраїнське населення в 20-30-ті роки не зазнало тих страхітливих знущань і жахливих втрат, які випали на долю жителів радянської частини України.

13. Культура Галицько-Волинського князівства.

Західноукраїнські землі, Галичина і Волинь, за перших князів належали до Києва. Коли ж після смерті Ярослава Україна поділилася на князівства, над Бугом виникло Волинське князівство з столицею у Володимирі, а над Дністром – Галицьке князівство. Спочатку сильніша була Галичина. Значної сили Галичина набула за князя Володимира (1124-1153 рр.). Коли помер останній князь з роду Ростиславичів, Галицьке князівство перейшло під владу волинського князя Романа Мстиславича (1199-1205 рр.). Роман наслідував свого прадіда Володимира Мономаха і всіма силами старався знищити степового ворога – половців. Князь Роман злучив Галичину і Волинь в одну Галицько-Волинську державу.

Усна народна творчість, освіта і писемність. Галицько-Волинський літопис.

Із зростанням писемності, зростало число рукописних пам’яток того часу. Життя Галицько-Волинських мешканців в деякій мірі знайшло своє відображення в давньоруських літописах.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Київської Русі був періодом дальшого культурного розвитку Прикарпаття і Волині.

Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса.

2) Архітектура і містобудування

У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст городів (міст). Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

В цей час тут існували такі міста, як Галич, долина, Городенка, Коломия, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.

На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.)

Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.

3) Живопис, художні ремесла

На території колишньої Галицько-Волинської держави археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї з’являються перші рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих тощо.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словетний співець" Митуса.

В ІХ-ХІV століттях на території Галицької землі високого розвитку досягли ковальська, ювелірна і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.

14. Культурно-просвітницька діяльність князя К.Острозького та Острозького культурного осередку.

Костянтин-Василь Острозький (* 2 лютого (12 лютого) 1526 — † 13 лютого (23 лютого) 1608) — князь (син Острозького Костянтина Івановича), український магнат, воєвода Київський, маршалок Волинський, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої.

Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.

За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

В 1575 році Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року.

Близько 1578 року при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 році і друкарні в Острозі близько 1577 року. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон написаних в той час вважаються шедеврами православного іконописання.

Острозький культурно-освітній осередок був заснований у 1576 році українським магнатом князем Василем-Костянтином Острозьким і, незважаючи на те, що був утворений на приватних засадах, набув дуже великої ваги в культурному житті, в певному сенсі складаючи альтернативний підхід у просвітницькій діяльності щодо київського осередку, який складався навколо Києво-Могилянської академії. В. С. Горський аналізує діяльність центру: «Тут акумулювались усі течії і напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова розробка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування. Острозький культурно-освітній центр об’єднував ко­легіум, що являв собою першу на східнослов’янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров» [1, 55]. Проте фактор княжої підтримки виявився доволі хитким, і вектор діяльності Острозького культурно-освітнього осередку залежав від політики князів Острозьких. І якщо за доби князя Василя-Костянтина осередок переживав розквіт, то після 1608 року, коли князь помер, почалася поступова деградація, що привело врешті-решт до припинення його існування 1636 року. До першого періоду діяльності Острозького культурно-просвітницького осередку належить бурхлива видавнича діяльність, організаторами якої, крім князів Острозьких, були такі видатні діячі, як Іван Федоров та Герасим Смотрицький. Острозький культурно-освітній осередок став зразком і найбільш яскравим прикладом подібного роду центрів, де за рахунок магнатів фінансувалися наукові, просвітницькі проекти, велася перекладницька діяльність тощо. За нетривкий період свого існування центр дав українській думці багатьох відомих діячів – полемістів, перекладачів, філософів, релігійних реформаторів тощо. Завдяки підтримці князів Василя-Костянтина та Гальшки було перекладено слов’янською Біблію, відкрито академію, зроблено чимало для підтримки православ’я на західноукраїнських землях. Не в останню чергу така бурхлива діяльність була пов’язана саме з зацікавленістю магнатів князів Острозьких, які були готові вкладати власні кошти в розвиток української думки, незважаючи на стрімке покатоличення більшої частини української шляхти та духівництва тієї доби. Проте відсутність державної підтримки, концентрація діяльності центру лише навколо кількох меценатів, призвели до хиткої політики Острозького осередку, а згодом – і до швидкого припинення існування після смерті князів-фундаторів. Попри все негативне, Острозький культурно-освітній осередок став міцним форпостом православ’я на західноукраїнських землях, готуючи православно налаштованих полемістів, видаючи полемічну та богословську літературу тощо. За відсутності на цих землях підтриманих державною владою вищих навчальних закладів, цей осередок став одним із центрів українського культурного життя свого часу.

15. Культурно-просвітницька діяльність митрополита Петра Могили.

Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 21 грудня 1596 — 1 січня 1647) — молдавський боярин, політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії^[5].

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

У квітні 1633 року Петро Могила розіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі.

16. Культурно-просвітницька діяльність гетьмана І.Мазепи.

Іван Мазепа (1644—1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Сфера його суспільних інтересів досить широка, але ми торкнемося тільки просвітницької і культурницької діяльності. Він здобув високу освіту: спочатку в Києво-Могилянській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Вступивши на службу до польського короля, багато подорожував по Західній Європі, набуваючи досвіду управління державою.

І. Мазепа зробив спробу утвердити самостійність України політичними засобами, але хисткість його позицій, орієнтація на Московщину, Польщу, Швецію, Туреччину не мали підтримки з-поміж козацької старшини. Ігнорування громадської думки призвело до повної поразки, втрати навіть тих досягнень, які змогли зберегти наступники Б. Хмельницького.

Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найбагатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Багато сил, часу, коштів він віддав Києво-Могилянській академії: наділив маєтками, звів головний корпус, довів кількість студентів до 2 тисяч.

І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Гетьман листувався з багатьма вченими, яких запрошував до співпраці. Саме під його впливом козацька старшина посилає своїх синів на навчання до закордонних університетів, що зумовило формування згодом власного кадрового потенціалу.

17. Культурно-просвітницька діяльність українських громад у ХІХ ст.

Громади - напівлегальні організації української демократичної інтелігенції. Об'єднували вчителів, лікарів, професорів, письменників, студентів, учнів старших класів гімназій, ліберально настроєних поміщиків. Діяли (з перервами) з кін. 50-х - поч. 60-х рр. 19 ст. до поч. 20 ст. Громади не мали чіткої структури та організації, своєї програми та статуту. Суспільно-політичні переконання членів Громади не були однаковими, тому в їх діяльності проявлялися як ліберальні, так і демократичні тенденції. Займалися культурно-освітницькою роботою, зокрема організовували гуртки освіти, недільні школи, видавали популярні книжки для народного читання, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор і старожитності. Пожвавленню діяльності Громад сприяв перший український громадсько-політичний і літературний журнал «Основа», одним з засновників і редакторів якого був український громадський діяч, журналіст, учений і педагог, один з засновників Кирило-Мефодіївського братства В.М. Білозерський (1825-1899; у 1846-1847 рр. вчителював у Полтавському кадетському корпусі).  

Зокрема, з кінця. 50-х—60-х рр. діяла полтавська Громада. Чисельний склад її в різні роки змінювався. Так, навесні 1862 р. вона налічувала понад 60 чоловік. Її керівником був начальник Полтавської телеграфної станції Віктор Васильович Лобода (бл. 1823 - рік смерті невідомий; автор фарсу на 3 дії "Пройдисвіт шкубент", статті "О равнодушии нашем к собственной народности").

Спад хвилі революційного руху в кін. 1862-1863 рр., наступ реакції позначилися на громадському житті. Закривалися недільні школи, обмежувалася діяльність Громад, переслідувалися їх члени. Ще в грудні 1861 р. В. В. Лободу призначено на роботу в Смоленськ (виїхав у травні 1862 р.). У червні 1862 р. звільнено з роботи Строніна; у серпні - Щелкана і вислано до Астрахані, Боровиковського - до Києва, Федяя - до Ромен. У кін. літа 1862 р. були заарештовані Шевич, Шиманов, Лобода, Стронін, і після суду заслані у віддалені губернії. Згодом така ж доля спіткала О. Кониського - він був засланий у Вологду, потім - у Тотьму. 

Відродження діяльності Громад почалося в кін. 60 рр. водночас з новим революційним піднесенням. Як і раніше, Громади основну увагу приділяли культурно-освітницькій роботі. У середині 70-х рр. в складі полтавської Громади виділилася група радикально настроєної молоді (Молода громада), до якої входили гімназисти Р. Стеблін-Каменський, М. Сажин, С. Оголевець, семінаристи Є. Рикало, П. Падалка, А. Погибко, С. Гордієнко. Вони встановили зв'язки з революційними гуртками. Дехто з них згодом став революціонером-народником (Р. Стеблін-Каменський, М. Сажин). 

Діяльність Громад сприяла відновленню та розвитку українською культури, піднесенню самосвідомості українського народу.

18. Концепції культури в українській науковій думці.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила

українська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та

працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку

культури, яка ґрунтувалася на виділенні іманентних рис українців

(героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття

гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від

могутнього племені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722—1794) ґрунтується на

теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або "макрокосмос"

(всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або "мікрокосм",

третій світ — це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на

думку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури" — зовнішню,

видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну

натуру". Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався

до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок

цього вчений створює теорію "світу символів", або третього світу.

Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх

справжнього смислу.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна

концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної

організації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від

ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських

республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про

соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про

розвиток національної культури, що були висловлені у працях

М.Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т.Г.

Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім положення про державну

самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і

мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема —

природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість,

відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Братство мало свої

філіали в різних місцях тодішньої Росії. Понад 100 чоловік на

Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні

зв'язки з товариством. Наприклад, в Галичині відома діяльність

славнозвісної "Руської трійці" — М.Шашкевича (1814—1843), І.Ва-

гилевича (1811—1866), Я. Головацького (1814—1888). Члени

братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за

навчання українською мовою, були організаторами видавничих

проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства

сприяла формуванню і розвитку національної свідомості

українського народу.

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного

народництва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі

виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем

культури є простолюд, селянство — панівні класи відсуваються на

другий план.

У працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне

опрацювання цілісної концепції історії української культури від

найдавніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся

культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та

духовних складників і у зв'язку з соціальною боротьбою за ідеали

справедливості та рівноправності. Видатний вчений та державний

діяч М. Грушевський у своїх працях ґрунтовно проаналізував процес

українського культурного розвитку.

У працях І. Огієнка — відомого богослова, культуролога, філософа

і письменника — висунуто концепцію історії культури українців від

найдавніших часів. Наш народ як етноантропологічна цілісність,

стверджував він, запосів собі просторове місце й усюди поклав свою

ознаку багатої культури й яскравої талановитості.

Великий інтерес викликають його думки щодо виникнення й

розвитку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту,

літератури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця

"Українська культура. Коротка історія культурного життя

українського народу", яка побачила світ у Києві 1918 р. й репринтно

перевидана в наш час.

19. Культура населення України епохи міді, бронзи та раннього заліза. Культура кіммерійців.

Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово в XV--IX ст. до н.еє. було налагоджено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні -- металообробки Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки. Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники: зміна кліматичних умов (збільшення вологості); підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;ктивізація міграційних процесів. Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні -- завершується перший великий поділ праці -- скотарство відокремлюється від землеробства. У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями -- Степ культури), Лісостеп та Полісся

На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їх обробки, жорсткі кліматичні умови змушували зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці II тис. до н. є. роль землеробства в цьому регіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарства.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. У Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях археологами знайдено залишки архаїчних дерев'яних плугів. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю формою та ефективністю особливо виділялися волинські серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кременю та кварциту, а з середини II тис. до н. є. -- з бронзи. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби.

Отже, бронзовий вік в історії України був динамічним періодом. У суспільному житті відбулося декілька кардинальних зрушень. Завершився перший великий суспільний поділ праці -- виокремлення скотарських племен з-поміж інших; почали формуватися етнічні спільноти людей; майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі помітніше впливала на історичний процес.

Залізна доба в Україні — розпочалася в Україні під кінець ІІ або ж на початку І тисячоліття до нашої ери. Новий метал був міцніший і значно поширеніший. Це дало змогу впроваджувати його в усі галузі господарства. З’являється патріархальне рабство. Розвиток військової техніки і військової організації призвело до піднесення військових керівників. Поява спеціалізації. Виділяються художники, співаки, розповідачі. Провідний вид творчості прикладне мистецтво. Почали споруджуватися дороги, очищувалися значні території під лани, будувалися міцні хати і міста. З’явилися човни і возт. Всі побутові вироби були з заліза.

Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство. військові кінні загони народу здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу).. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками. Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

20. Культура населення України в епоху заліза. Скіфо-сарматська культура.

Залізна доба в Україні — розпочалася в Україні під кінець ІІ або ж на початку І тисячоліття до нашої ери. Новий метал був міцніший і значно поширеніший. Це дало змогу впроваджувати його в усі галузі господарства. З’являється патріархальне рабство. Розвиток військової техніки і військової організації призвело до піднесення військових керівників. Поява спеціалізації. Виділяються художники, співаки, розповідачі. Провідний вид творчості прикладне мистецтво. Почали споруджуватися дороги, очищувалися значні території під лани, будувалися міцні хати і міста. З’явилися човни і возт. Всі побутові вироби були з заліза.

Скіфська культура( 7-3 ст. до н.е.) – це культура величезного світу кочових , напівкочових і землеробських племен. Вирощували пшеницю. Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. Геродот писав, що житла у них на візках. Інші античні автори повідомляють, що найменші візки бувають чотириколісними, а інші - шестиколісними. Високо цінилися скіфські коні. Ввозили вино кераміку, ювелірні вироби. Був звичай за межами поселення викладати великі горби з хмизу, а на вершину водружати меч. Цій споруді поклонялися, а потім спалювали. Зводили курганні насипи, іноді завершували їх скульптурами. Прикладне мистецтво. Прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд, золота пектораль з кургану. Головні прикраси предмета зображення тварин: оленя, лося, ведмедя, коня птаха, риби. Була самобутня техніка будівництва. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом. Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями. Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво.

21. Літературна творчість та культурно-просвітницька діяльність Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку

української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в

українській літературі, започаткований її

революційно-демократичний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської

імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика

книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був

винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового

народу і здобув всесвітню славу.

Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два

покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник,

здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було

надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне

й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета

особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої

революційної пристрасті.

Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості

інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".

Невдоволення поета-патріота гнітючою дійсністю спонукало його

звертатися думкою в минуле, до історичних тем.

Найвиразніше революційний характер романтизму поета

виявився у поемі "Гайдамаки", що з'явилась через рік після виходу

"Кобзаря". Поема була здійсненням велетенського задуму, про що

свідчить філософський віршовий вступ і прозова передмова

(фактично — післямова). Назва говорила про те, що в ній буде оспівано

широкі маси народних месників — борців проти

феодально-кріпосницького й національного гніту.

Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною

писати й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й

художника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар

пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи

свої "захалявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадя-

нина відзначала величезна сила переконаності у правоті своєї

благородної справи, віра й упевненість у тому, що його "мережання"

потрібне народові, допоможе його визволенню.

Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка.

Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони

художньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються

цінним надбанням у спадщині Шевченка.

В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що

вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки . Він

бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі

про визнання своїх заслуг перед народом.

Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Ка-

нева стали фактором революційного руху. Він був

основоположником нової української літератури, нової української культури в

цілому. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й

культури.

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які

не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі

розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про

них свою думку, і як би правильно не зрозуміла вона їх, але завжди

залишить наступній епосі сказати щось нове й правильніше, і

жодна не висловить усього остаточно.

Іван Франко, народився 27 серпня 1856 р., в Нагуєвичах Дрогобицького повіту, в Східній Галичині.

Працюючи над європейськими і слов'янськими літературами, Іван Франко перш за все намагався перекласти те, що в них найкраще, на свою рідну мову. Уже в гімназії переклав дві драми Софокла, кілька частин з "Пісні про Нібелунгів" і т. п.

Історія українського літературного і духовного розвитку була віддавна улюбленим предметом його досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували його увагу. З 1881 р. він опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів "Гайдамаки", "Кавказ", "Сон", "Тополя", "Перебендя", потім загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обгрунтований Івано-Франком поділ творчості Шевченка на чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні "Кобзаря". Більші або менші статті, матеріали та критичні замітки написав також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Мордовцева, Скоморовського, Могильницького і Шухевича. Іван Франко працював також грунтовно і над давньою українською літературою, особливо з середини XVI ст. Йому вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури з XVI, XVII і XVIII століть: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму “Dialogus de passione Domini” з середини XVI ст., багато рукописних збірок легенд і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін. Так виникли його дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського епіскопа Йосифа Шумлянського і його книгу "Метрика" та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом "Мирон" в "Киевской старине". Вишенському він присвятив також докладну спеціальну працю, у якій спершу детально проаналізував усі його твори, а зібрані при цьому дані намагався використати для створення науково обґрунтованої біографії цього письменника.

22. Міфологія первісного суспільства.

Міфи — продукт тривалого формування, у них можна виявити

нашарування або ідеї різних епох, це історичні ідіоми. Але їх

історична функція була визначена наперед потребою в упорядкуванні

нагромаджених людством уявлень про світ та їх загальнозначущі-

стю. Міфи робили світ зрозумілим, оскільки пояснювали

походження всього сущого, тлумачили надзвичайні події (природні катакліз-

ми, війни, епідемії); на прикладі богів і героїв підказували норми

поведінки, були критерієм добра і зла. До того ж, міфи органічно

вписувались у буття первісних людей, між міфом і обрядом, обрядом

і життям нема жодної грані, у будь-яку важливу мить людина

звертається до міфічних прототипів і знаходить правильне рішення,

потрібний вихід. Міфологічна свідомість включає надприродне як

обов'язковий мотив вчинків. Однак при всій їх фантастичності

міфічні образи далекого світу містять глибоку, хоч не ясно

виражену думку, доступну кожній людській душі з приводу речей давніх

і малозрозумілих.

Міфи можуть відображати якусь історичну подію (Троянську

війну, наприклад), але найчастіше вони становлять собою згустки,

концентрати багатовікових спостережень (а тому, розшифровані

дослідниками, служать пізнанню найдальших епох), фантастично

витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф

народжувався. І саме з цієї причини міф як вид духовної діяльності

має можливості своєрідного відображення об'єктивної істини світу.

Скажімо, біблійний міф про Едем, про вигнання Лдама і Єви.

Вигнання Адама і Єви, очевидно, зв'язувалося з легендарним

золотим віком, коли рід Ношо ідеально вписувався у спільність рослин

і тварин. Згідно з Біблією, після гріхопадіння людство на кару

дістало такі речі, як смерть, тяжку роботу, вбрання і соромливість

(мабуть, щоб обмежити продовження роду), а також втратило

здатність спілкуватися з тваринами. На такому розумінні і тлумаченні

сюжетів міфології ґрунтується визначення, що міфи — це

історичні ідіоми, які склалися через певний збіг обставин, часом

випадковий, що набув більш-менш загального, сталого змісту лише в процесі

їх багатовікової обробки.

Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає,

отже, у системі правил, які охороняють світовий порядок від

людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження

прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну

думку, актуальну і в наші дні, — про необхідність звільнення від

помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля

користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх

власного шляху.

Зауважимо, що міфи — анітрохи не напучення, і зовсім

безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні,

еротично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні. Хіба вони

можуть навчати, як жити?

Моральний вплив міфології не у напучуванні чи

муштруванні — як у релігійній, міщанській або казенній моралі, а у

вихованні розуміння відносності панування розуму в світі, в якому живе

людина.

23. Музика в литовсько-польську добу.

Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння. Історичні пісні та думи прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: пісня про Вайду, дума про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку та ін. Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів – гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали. Танцювальними жанрами були: гопак, гопачок. Музична освіта поширювалась братськими школами, в тому числі у Кам’янець-Подільському і Львові. Виникає так званий партерний спів: спів по партіях, за голосами (багатоголосний). У І половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як: 1)    побутова пісня для триголосного ансамблю або хору – кант; 2)    сольна пісня із супроводом, а також 3)    цехова інструментальна музика. Канти поділялися (як і книжкова поезія) на релігійно-філософські, любовні, гумористичні. В містах виникають музичні цехи на зразок ремісничих. Перший такий цех виник у Кам’янці-Подільському (1571), дещо пізніше у Львові (1586) і на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. Звідси виникають самобутні ансамблі українських народних інструментів.

24. Музика в козацьку добу.

Історію української музики слід пов’язувати насамперед з історією народної пісні, яка є основою музичного національного мистецтва України. Народною музикою ми називаємо весь скарб вокальних та інструментальних мелодій, що передавався від покоління до покоління протягом багатьох епох і відбиває реальні сторони народного життя. Поряд з цим є пісні і музично-інструментальні твори, які виконують професіональні музиканти і співаки. До таких митців ми можемо віднести в українській музиці XVII ст. кобзарів, бандуристів, лірників.

Розвиток народного музичного мистецтва був пов’язаний з оспівуванням перемог народу над своїми поневолювачами  польською шляхтою татарами, турками.

Думи і пісні мали переважно характер вокального мистецтва, але їх виконували у супроводі музичних інструментів. Розвиток інструментальної музики відбувається швидкими темпами поряд з появою народних танців  козачків, метелиць, веснянок, купальних та русальних ігрищ, а в Галичі  гагілок, коломийок тощо.

Ці та інші танці виконувались під музику переважно струнних інструментів. До найдавніших з них належать такі інструменти, як гуслі, що на початку мали декілька струн, натягнутих на квадратну раму.

З струнних ударних інструментів відомі цимбали, які дійшли до наших днів у народному українському оркестрі, і смичкова скрипка. Для індивідуального виконання був струнно-клавішний інструмент  ліра. Серед духовних інструментів існували стародавні сопілки і дудки, а в Карпатах  трембіти, зроблено з жолобуватого дерева понад 2 м завдовжки, обтягнутого березовою корою.

Важливе значення для розвитку національної музичної культури мала українська церковна музика. В XVIXVII ст.ст. в церковну музику в Україні почали проникати народні мотиви, запозичені з пісенної творчості світського характеру, а також польської костьольної музики, що поєднувала співи з органом. Вплив народного співу в церквах України надав церковній музиці особливої мелодійності; ця музика поширилась і в Білорусії, а пізніше в Росії а інших країнах, де панувала православна віра.

Видатний український композитор і теоретик партерної музики М. П. Дилецький обстоював метод створення навіть духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи, як приклад, мелодію поширеного тоді канта “Радуйся, радость свою воспіваю”.

В цей період стала розвиватися також професійна музика. В учбових закладах вивчали музичну грамоту і хоровий спів. В Україні поширювався багатоголосий, партерний спів без інструментального супроводу. Видатними співаками і творцями нового виду співу в Україні стали Олекса Лешковський, Клим Коновський, Йосип Загвойський, ВасильПікулинський, Іван Календа та ін. Значний вклад у розвиток професійної музики вніс композитор М.П. Дилецький. Його перу належить праця “Граматика музикальна” (1677).

В українському музичному мистецтві 18 ст. появилися класичні форми. Ці роки дали світу трьох видатних композиторів. Вони здобули музичну освіту в Україні, а після продовжили свою кар’єру в Петербурзі.

Максим Березовський (17451777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. М. Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту.

Дмитро Бортнянський (17511825) прославився насамперед як творець релігійної музики, церковних творів, зокрема 35 концертів, які й сьогодні виконуються церковними хорами. Артемій Ведель (1767 або 1770 чи 17721808). Керував хоровими капелами у Москві, Києві, Харкові. Був заарештований за анти царську діяльність і майже до кінця життя просидів у в’язниці, його твори були заборонені. А.Ведель  автор 29 церковних концертів.

В музиці цих геніїв відчувається значний вплив української народної музики.

На перешкоді розвиткові культури України цього періоду стояла передусім колоніальна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили були змушені переходити на службу до Росії, прославляючи чужі землі.

Підводячи підсумки теми, можна констатувати, що в середині XVI ст. культурне життя в Україні значно пожвавилось в єдиному річищі із загальноєвропейськими, процесами зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Досягши в XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Як і в Києво-Руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

25. Образотворче мистецтво в литовсько-польську добу.

В ХІV-ХVІ ст. великого розвитку в Україні набуло образотворче мистецтво , зокрема живопис . Український живопис цього періоду продовжував розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності . Слід зауважити , що в цих жанрах , особливо в портретному живописі , на українське малярство найбільше впливало західноєвропейське , італійське та німецьке мистецтво

Поряд з фресковим живописом цього періоду велику роль в оздобленні культових і житлових будов відігравала різьба , яка прийшла на зміну надто розкішній і дорогій староруській мозаїці .

Українська різьба цього періоду розвивається переважно як різьба по дереву . Різьблені декорації по мармуру зустрічаються дуже рідко . Вони були як вийняток на надгробних монументах і плитах .

Особливої краси і віртуозності дерев’яна різьба досягла в церковному оздобленні , і найбільше в іконостасах , а в житлових будинках ─ у різьбленні одвірків , наличників вікон усередині і зовні , на сволоках тощо .

Різьбярство було одним з найважливіших видів народного мистецтва . Народні мотиви його були не лише в світській , а й у церковній тематиці . Разом з тим в українське різьбярство , так само як і в архітектуру і будівництво художніх мармурових пам’яток ХVІ ст. , проникають значною мірою західноєвропейські стилі , насамперед італійського ренесансу .

Важливого значення набувала художня обробка металу . Посуд , зброя , предмети культу , ювелірні вироби багатьох осередків виробництва відомі своєю якістю та художньою довершеністю . Розширилось виробництво кераміки , зокрема посуду та кахлів з рослинним орнаментом , зображеннями вершників та воїнів .

Особливе вмісце в українському живописі ХІV-ХVІ ст. займало художнє оформлення книг , зокрема рукописних .

Багато книг прикрашених чудовими мініатюрами , наприклад , славнозвісне “Пересопницьке Євангеліє” , що має 480 сторінок тексту на пергаменті , походять із значного центру книгописання ─ Волині . Крім чотирьох орнаментальних розгорток з мініатюрами , книгу прикрашено заставками , кінцівками , ініціалами , багатьма декоративними орнаментами .

Однією з тем , в яких ставилися морально-етичні питання , були ікони на сюжет “Страшного суду” . Тема “Страшного суду” давала можливість художникам виразити своє ставлення до подій , дати свою моральну оцінку життєвим явищам . Не дивно , що саме вона захоплювала народних митців . В Україні , особливо в ХVІ ст. , у період розгортання визвольної боротьби , картини “Страшного суду” набували соціального , антифеодального спрямування . Це , поряд із “Страстями Христовими” , ─ обов’язкова й поширена тема настінного малювання та іконопису .

Центрами написання і художнього оформлення рукописних книг були такі міста , як Київ на східній Україні , Львів та Жовква в Галичині , Острог , Заславль , Пересопниця на Волині , Ужгород і Мукачів у Закарпатті , монастирі в Сучаві і Драгомирні на Буковині .

У книгах , що були створені в окремих землях України , у транскрипції літер , у художньому оздобленні , зокрема , в мініатюрах , іноді також у мові відбилися місцеві особливості . Разом з тим у місцевих пам’ятках писемності та мистецтва ХІV-ХVІ ст. ми бачимо яскраво виявлену спільність характеру пам’яток єдиної української народності .

Таким чином , українська культура ХІV-ХVІ ст. ст. формувалась у складних умовах іноземної окупації , розчленування українських земель . Однак , зуміла вистояти і відіграла важливу роль у формуванні української народності .

26. Предмет і завдання курсу «Історія української культури».

Історія української культури вивчає матеріальні та духовні цінності

українського етносу на різних етапах його розвитку, які були втіленні в

різноманітних мистецьких, наукових, правових, політичних, суспільних,

філософських, етичних надбаннях, справили визначальний вплив на

світосприйняття, вдачу, спосіб життя, суспільну та політичну діяльності,

виробництво та міжкультурну комунікацію українців.

Предметом історії української культури є цілісний процес створення

пам'ятків духовної та матеріальної культури, що включає вивчення самих цих

пам’ятків як культурних явищ, історичних умов їх створення та вплив на

подальший розвиток культури.

Історія культури вивчає та аналізує пам'ятки духовної культури, зафіксовані

усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів'я, приказки,

анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища

і зберігаються для прийдешніх поколінь.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури

виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема,

вироблена українським народом культура землеробства стала основою для цього

виду діяльності в усій Європі.

Історія української культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії і

вірування українського народу.

Предмет історії української культури охоплює конкретні способи та

результати діяльності українців у духовній і матеріальній сфері. Історія

української культури — одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні

явища життя українців в загальному контексті розвитку історичного процесу.

27. Поняття світової, національної, етнічної культури, їх взаємозвязок.

Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура – є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства.

Етнічна культура – вікова, сучасна, архаїчна культура певного етносу, база національної культури, поєднює в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, обряди, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.

28. Поняття «культура». Структура, складові частини та форми існування культури.

Культура є соціально-прогресивною творчою діяльністю люд­ства в усіх сферах буття та свідомості. Вона існує як єдність процесів опред­ме­чен­ня, (створення цінностей, норм, знакових систем) та роз­предме­чуваня (засвоєння культурного доробку). Проте розгляд культури як єдності, цілосності не виклю­чав виді­лення різних сфер культури, до яких належать: сама людина та сту­пінь її окультуреності, предметний світ та форма інституціональних зв’язків.

Складність та різноманітність людської життєдіяльності зумо­влю­ють складність структури культури як цілісного феномену. Прий­нято поділяти культуру на матеріальну та духовну згідно з характером вироб­ництва та використанням, проте межі між ними часто умовні, штучні і завжди рухливі

Матеріальна культура - це сукупність засобів виробництва й мате­ріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання, це рівень розв’язання еколо­гічних проблем і виживання людства на землі. Вона охоплює процес та результати матеріальної діяльності (засоби виробництва, знаряддя праці, виробничі відносини, види діяльності тошо) та носії матеріальних цінностей (архітектурні споруди, засоби комунікації, транспорт, речі побуту тощо). Тобто матеріальна культура спрямована суто на забезпечення та розвиток життєдіяльності.

Духовна культура - це сукупність понять, які пов’язані з філо­соф­ським терміном «дух». Він означає нематеріальне начало, відмінне від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Духовна культура є вираженням сутнісних рис людини (світобачення, мораль­ність, вихо­ван­ня, освіта, право, наука, релігія, мистецтво, інтелект, праг­нення до краси, добра, досконалості тощо). Вона відбиває потребу люди­ни у творчості - діяльності, яка народжує щось якісно нове, чого ніколи не бу­ло раніше. Творчість як діяльність є неповторною за характером здійснення та результатом, оригінальною і може бути індивідуальною, колективною та суспільно-історичною.

Проте поділ на матеріальну та духовну культуру є умовним. Пред­мети матеріальної культури є результатом духовної діяльності, духовна культура реалізується за допомогою матеріальних засобів. Видатні до­сяг­нення сучас­ної техніки, мікроелектроніки, медицини тощо - це ре­зультат розвитку людського інтелекту, науки, пізнання світу. Духовні цінності можуть мати матеріальні носії (книги, фільми, картини тощо). Духовне виробництво пов’язане з науково-технічним рівнем відоб­ра­жен­ня дійсності, його цінності виступають як знаряддя регулювання суспільними свідомістю та розвитком.

Формами буття культури визначаються більш- меньш сфокусовані осередки її формування та споживання. Висока культура - витончені мис­тецтво та література, класичні зразки яких створюються й викорис­то­­вуються переважно елітою суспільства. До народної культури нале­жать казки, фольклор, пісні, міфи, які існують завдяки усному їх повто­рен­­ню переважно бідними шарами населення. Продукти кожної з цих куль­тур скеровані на сприйняття певною публікою, і ця тенденція дуже стійка.

З появою засобів масової інформації (радіо, телебачення, друко­ваних видань, магнітофонів тощо) відбулося розмивання меж між висо­кою та народною культурами. Виникла масова культура. Її продук­ти не мають класових чи релігійних ознак, стандартизовані та розпо­всю­дже­­ні серед широкої публіки.

У всіх суспільствах існує багато угруповань, що мають різні ціннос­ті та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від реш­­­­ти суспільства, є субкультурою. Вона формується під впливом таких умов як со­ціальне походження, етнічна приналежність, релігія та місце про­­­живання.

Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, які будуть протиставлятися основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура. Напри­клад, відома контркультура - богема, а найбільш яскравий її зразок - хіппі. Цінності контркультури е конфліктними в суспільстві при зітк­нен­­ні з панівною культурою. Проте вони можуть проникати одночасно стаючи менш при­вабливими для контр­культури і менш загрозливими для панівної.

Кожна з форм буття культури відбиває ставлення людини до світу, через яке людина створює світ та саму себе. Кожна культура відкри­ваєть­­ся як неповторний Всесвіт, віддзеркалюючи певне ставлення люди­ни до того, що її оточує.

29. Писемність на Русі в княжу добу.

Необхідно зауважити, що в культурному житті наших предків особливе значення мала писемність, яка набула в Київській Русі широкого розвитку і поширення.

Раніше було прийнято вважати, що слов`янська писемність була винайдена і введена Кирилом в середині ІХ ст. у Моравії, а на Русі почала поширюватися в самому кінці Х ст. у зв`язку з прийняттям християнства. Насправді ж писемність ніколи не була результатом винахідницької діяльності окремих осіб: процес її виникнення досить складний і тривалий.

Писемність виникла у зв`язку з практичними потребами тодішнього суспільства, яке стояло на порозі державності.

Древньоруська писемність, як свідчать численні писемні джерела і археологічні знахідки, виникла значно раніше запровадження християнства. Про це, зокрема, свідчить повідомлення з “Житія св.Кирила”, за якими Кирило ще до винайдення ним слов`янського алфавіту бачив у Криму книгу, написану руськими письменами.

Найдавнішими відомими нам документами східнослов`янської писемності є писані грецькою і руською мовами договори Олега, Ігоря і Святослава з Візантією, укладені в 907, 911 і 972 р.р. Ці договори містять ряд цікавих свідчень про наявність на Русі у Х ст. упорядкованого листування, яке служило потребам молодої Київської держави і торкалося найрізноманітніших сторін громадського життя: майнових відносин, торгівлі, дипломатії, державного управління.

Відомості про наявність східнослов`янської писемності до введення християнства зустрічаються і в деяких творах арабських і західноєвропейських авторів.

Велике значення для з’ясування питання про походження древньоруської писемності мають відкриття українських археологів, зокрема знайдення в одному з курганів Гнездовського могильника, що датується першою половиною Х ст., напису на корчазі – слова “гороухша”(гірчиця), виконаного кирилицею. Це відкриття тим більш важливе, що тут ми маємо справу не тільки із свідченням наявності східнослов’янської писемності в Х ст., а й з незаперечним автографом того часу.

Найдавніша, що дійшла до нас, слов’янська писемність знає два алфавіти – кирилицю і глаголицю, при чому питання про співвідношення і відносну давність цих алфавітів досі повністю не розв’язане.

В ХІ – ХІІ ст. писемність на Русі досягла найбільшого розвитку в найрізноманітніших галузях суспільного життя. В цей період у Києві, Новгороді та інших великих містах стали швидко нагромаджуватися зібрання рукописних книг.

Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень книжної справи в тодішній Русі. Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056 – 1057 р.р. Ця книга, писана уставними літерами і багато оздоблена орнаментами та мініатюрами є справжнім шедевром середньовічного книжного мистецтва. ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ – найдавніша датована рукописна пам’ятка церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції. Переписане уставом з болгарського оригіналу дяком Григорієм для новгородського посадника Остромира.

Другим блискучим зразком древньоруського книжкового мистецтва є “Ізборник” Святослава, писаний у 1073 р.

Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті – написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Ремісники надписували свої імена на готовій продукції або на знаряддях виробництва. Особи, які користувалися тим чи іншим предметом, нерідко мітили його своїм ім’ям. Так, гончар ХІ ст. видряпав на корчазі по ще сирій глині напис “благодатнейша полна корчага сия”.

Пам’ятками, що свідчать про застосування писемності найширшими верствами населення, є написи на стінах громадських будівель, наприклад, Софійского собору у Києві.

Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Більшість виявленних грамот – це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу: тут і господарські розпорядження, і торговельні операції, і сімейні справи. Зміст берестяних грамот свідчить про те, наскільки глибоко увійшла писемність в побут навіть середнього міського населення і якого великого поширення набула вона у Київській Русі.

Таким чином, швидкий розвиток писемності був пов’язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI – першій пол. XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Новгород, Ростов, Рязань, Псков та інші.

30. Початок книгодрукування в Україні. Становлення літературної української мови в литовсько-польську добу.

Розвиток освіти і шкільної справи того часу в Україні тісно пов’язаний з розвитком друкарства . Появу друкарства в Україні перш за все треба розглядати в тісному зв’язку з загальнослов’янським друкарством .

Спочатку слов’янські книги друкувалися латинню , пристосованою до слов’янських мов . Згодом друкарство було пристосовано до кирилівської азбуки , яку вже раніше вживали в рукописних книгах .

Появу друкованих книжок , виконаних кирилицею відносять до 1491 р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль (?─1525) видав “Октоїх” , “Часословець” , “Тріозь пісна” і “Тріозь цвітна” , “Осьмигласник” .

Перші історично задокументовані відомості (ці матеріали знаходяться у Львівському історичному архіві ) про книгодрукування безпосередньо в українських землях відносяться майже до середини ХV ст. Так , знайдено документи , в яких говориться про те , що ще в 1460 р. в м. Львові міщанин Стефан Дропон (Дропан) мав друкарню і цього року подарував її Онуфріївському монастирю .

Отже , в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги “Апостол” (1564) Івана Федорова , а також його Львівського видання 1574 р.

У 90-х рр. ХVІ ст. Львівське братство надрукувало книжку “Просфоніма” (“Привіт”) , що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів , складену учнями Львівської братської школи .

Таким чином , друкування книжок на Україні було могутнім поштовхом для розвитку писемності , освіти і всіх галузей культури України .

Приступаючи до розгляду питання становлення літературної української мови необхідно зауважити , що історія писемності і літератури України в ХІV─ХVІ ст. і досі залишається малодослідженою . Хоча дослідниками ХІХ і ХХ ст. було зроблено в цьому плані досить багато .

Негативними для розвитку писемності і літератури було те , що освідчені люди цілими століттями уникали в літературі народної мови . На Заході християнство і його література ширились засобами незрозумілої для народу латинської мови , яка не була сприйнята ні народом , ні літературою світського характеру . Через це там латинська мова не прищепилась у писемності , а література розвивалась національними , народними мовами ─ англійською , французькою , німецькою , чеською та ін.

Формування деаких рис фонетики української мови вже знайшло відображення в літературних пам’ятках другої половини ХІІ ст.

Впливи народної української мови стали проникати насамперед у церковні літературні переклади , а також і в оригінальні твори . Прикладом такого проникнення живої народної мови в церковну літературну кінця ХV ст. є книжки , призначені для читання . Проникає народна мова і в державне листування . Зразком такої літератури був переклад “Четьї” , зроблений у Кам’янці 1489 р. З’являються в цей час також рукописи церковних книг карпатсько-українською мовою з польською і білоруською говірками , з домішкою таких слів , як воуз замість віз , вувця замість вівця , хвуст замість хвіст та ін.

Характерною пам’яткою української мови в тодішній церковній літературі є рукописне Пересопницьке Євангеліє , яке було складене в 1556-1561 рр. У Заславлі , у монастирі св. Тройці , і довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині . У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна українська термінологія , особливо волинський діалект .

Необхідно зауважити , що тексти українською мовою часто зустрічалися і в нотатках українців-переписувачів .

Українізми зустрічаються і в тексті перекладів князя А. Курбського . Зокрема , зразком писемності , що вийшов з літературного гуртка Курбського , є вибрані твори Івана Златоуста у перекладі Курбського .

У ХVІ ст. в Україні “руська мова” ще більше поповнилася народною , або , як її називали , “посполитою мужицькою” мовою . Народна мова найбільше відчувається в пам’ятках полемічної літератури кінця ХVІ ст. Але справжня народна мова була в усній народній творчості . В цей час українською мовою з’являються подекуди і вірші , власне записи народних пісень . Один із таких зразків віршів є вірш-пісня , відома під назвою “Пісня про Стефана Воєводу” .

31. Початок масового книгодрукування в козацьку добу.

Початок масового друкарства в Україні пов’язаний з ім’ям російського друкаря Івана Федорова. Як відомо, першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. в Копенгагені. Іван IV залучив до роботи в друкарні Івана Федорова і його товариша білоруса  Петра Мстиславця. 1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки “Апостол”. У 1565 р. вийшов з друку “Часовник”. Але згодом друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець були змушені виїхати з Москви. 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно і там продовжував свою справу. А Іван Федоров залишив подароване йому село Хоткевичем і прибув до Львова.

Долаючи численні труднощі, І. Федоров організував у Львові друкарню, в якій протягом року (з 25 лютого 157315 лютого 1574) видрукував книгу “АПОСТОЛ”. Книжка вийшла церковнослов’янською мовою, яка залишалася засобом міжслов’янських культурних взаємин. Львівський “Апостол” за текстом повторював московське видання.

Поряд з надрукуванням “Апостола” у Львові І. Федоров проводив також і освітню діяльність щодо складання і друкування “навчальних книг-граматик”. Зразком такої роботи І. Федорова був “Буквар”, надрукований ним у 1574 р.  перший у східнослов’янських народів друкований буквар. Він складався з двох частин  азбуки і матеріалу для читання та вивчення напам’ять граматичних прикладів на підставі уривків з священних книг.

Іван Федоров на запрошення князя К. Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавнича і друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. І. Федоров надрукував в Острозі на Волині книгу “Новий завіт” з предметно-тематичним показником, який склав приятель першодрукаря український вчений Тимофій Михайлович. Це видання вважається первістком української бібліографії та інформатики.

Проте вінцем друкарської майстерності І. Федорова стала Острозька “Біблія” (1581)  перше у східнослов’янських і південнослов’янських народів видання повного церковнослов’янського тексту біблійних книг.

Острозька друкарня, заснована І. Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. після видання Острозької Біблії.

До її видання належать твори Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” (1587), “Острозька книжиця” (1588), “Апокрисис” Христофора Філалета (1598).

У 90-х рр. XVI ст. Львівське братство надрукувало книжку “Просфоніма” (Привіт”), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи.

На початку XVII ст. друкарство поширюється і до Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький купив стрятинську друкарню і перевів її до Києва. Були в Києві й інші друкарні.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень зазнала переслідувань з боку московської держави. 5 жовтня 1720 р. виходить відомий указ Петра I, в якому говорилось, що з огляду на те, що в цих друкарнях “книги печатают несогласно с великоросийскими печатли... книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать”. Для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру з того часу Києво-Печерська Чернігівська друкарні фактично припиняють свою діяльність.

За рівнем освіченості Україна в добу козаччини належала до найбільш розвинених держав Європи. Її духовні надбання повністю були використані Московщиною, яка на століття відставала у своєму розвитку.

32. Процеси українізації в 1920-х рр., їх наслідки для української культури.

Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 p. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої "інтернаціональній пролетарській справі". Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 p. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію".

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників 3 серпня 1923 p. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З 1925 p. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 p. — у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 p. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 p. цей показник досяг 70 %. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрямком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки. Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період українізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов'язком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнулася боротьба проти всього народу.

33. Полемічна література в Україні в козацьку добу.

Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.

Унію підтримувала найвища православна ієрархія: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Рогоза. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об'єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.

Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні, у літературі І. Вишенський (1545—1620). Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності.

У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-Антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно.

Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.

Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

34. Просвітницька та історична література в Україні в козацьку добу.

Після Люблінської унії (1569), коли розгорнулася широка національно-визвольна боротьба українського народу проти наступу шляхетської Польщі на Україну, боротьба розгорілася і в українській літературі. В цей період виникає зовсім нова за своїм жанром т.з. полемічна література. У галузі полеміки виступали І.Вишенський, Стефан Зизаній, Герасим Смотрицький.

XVIII ст. в історії української культури характеризується подальшим розвитком гуманістичних традицій, що знайшло відображення в творчості визначного українського мислителя Г.С.Сковороди.

Заслугою українського мислителя є те, що він критикує не тільки несправедливість, що панує в феодальному суспільстві, але й показує експлуататорську суть виникаючих буржуазних відносин. Проте не будучи революціонером, Сковорода обмежився лише викриттям зла і не бачить дійсних шляхів подолання несправедливості в суспільстві.

Основне місце в його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій “Сад божественных песней” та збірка байок “Басни харковскія”. До речі, жоден його твір не друкувався за його життя, більшість творів його розповсюджувалася в Україні в рукописних списках.

Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона Аристотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта.

Критикуючи зло, що панує в суспільстві, Сковорода вважає, що воно може бути поборене добрими началами, що закладені в природі людини. Панування цих добрих начал може бути забезпечено вмілим вихованням і навчанням людини. Питання, зв’язані з формуванням в людини добрих начал шляхом виконання та навчання Сковорода розглядає в творах “Благородный Еродій”, “Убогий Жайворонок” та ін. Формування в людині добрих начал несумісне з прагненням до збагачення.

В літературі справедливо відмічається, що Сковорода мало не перший із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Але не всяка праця приносить людині щастя та насолоду. Такою є лише “сродна” праця. Згідно Сковороди, “сродна” праця — це праця за покликанням. В людині закладені здібності до певних видів трудової діяльності. В процесі виховання, вони повинні бути розвинені, повинні стати сутністю людської особистості. Через “сродну” працю розкривається природа людини, розкриваються закладені в ній добрі начала. “Сродна праця” є ідеалом людського щастя. І навпаки, “несродна” праця, праця не за покликанням робить людину глибоко нещасною.

Вплив творчості Сковороди помітний в художніх творах С. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка. Всі вони продовжували прагнення Сковороди зв’язати свою творчість з культурою народних мас.

Гуманістичні традиції Сковороди пізніше розвивали Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, котрі в нову історичну епоху, спираючись на спадщину свого великого попередника, підняли на новий якісний рівень духовну культуру українського народу.

Ідеї просвітництва знайшли своє відображення в творчості інших відомих українських мислителів, громадських діячів та письменників. Зокрема, Василь Капніст, організатор таємного гуртка, їздив у Берлін за допомогою на випадок повстання в Україні проти окупації Росією. В 1783 р. пише знамениту “Оду на рабство”, в якій осуджує кріпосницькі порядки в Росії. Активно працювали Яків Козельський, В. Каразін та ін.

Роки національно-визвольної боротьби українського народу на чолі із Б. Хмельницьким породили такий літературний жанр як козацькі літописи. Серед них літопис Самовидця висвітлює хід війни від її початку і до 1702 р. Автор літопису невідомий, ясно одне  він учасник повстання, близький до Хмельницького. Літопис гадяцького полковника Г. Граб’янки. Автор показує хід війни від початку до 1710 р. Найбільш детальним, науково-обгрунтованим є літопис Самійла Величко. В ньому використані документи, літературні твори.

Кінець XVIII ст. характерний важливою подією в літературі України. В 1798 р. в Петербурзі було видано поему І. П. Котляревського “Енеїда” (3 частини). Поява цього твору, написаного розмовною мовою, поклала початок новій українській літературі.

35. Порівняйте умови розвитку української культури в ХІХ ст. у східних та західних землях України.

На кінець ХІХ ст. в Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була протягові тисячоліть,— хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей — однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою — традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії протягом не одного десятиліття XX ст. Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської імперії від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Описи життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахунки архітекторів реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалюгідних селянських грошей з'їдали непрямі податки. Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому. Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними. українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою коло' нією, тільки Австрійської імперії. До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами Закарпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве помітні ознаки покращення. Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії в 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило економічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов'язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо. Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії.

В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів (але тільки одна початкова школа на кожних 1500). Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров'я українців був найбільше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії, то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не доживали й до п'яти років,— як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи не найжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік. У своїй знаменитій книжці «Злидні Галичини в цифрах...» польський письменник Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина становила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі — половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукраїнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на ІЗ, ніж в англійців. Дрібну промисловість, що існувала до появи залізниці, зокрема склодувну, текстильну та шкірообробну, від зовнішньої конкуренції захищала відносна ізольованість провінції. Проте коли залізницею сюди пішов потік західних товарів, багато місцевих підприємств розорилися. А велика кількість тих, що лишалися, мала ремісничий характер, їхніми типовими представниками були численні єврейські кравці та шевці. Великі підприємства головним чином зосереджувалися на лісорозробці, розвитку якої сприяли наявність великих масивів лісу й гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. Проте у 1890-х роках з'явилися ознаки зрушень. У попереднє десятиліття було засновано три банки, що стали джерелом фінансування великих промислових проектів. Повільно, але невпинно зростали ряди пролетарів: у 1902 р. налічувалося 230 тис. повністю й частково зайнятих робітників, серед них 18 °о українців, 24 % євреїв і решта — поляки. Як і в Російській Україні, цей ще дуже «молодий» клас зберігав тісні зв'язки з селом, і багато українських та польських робітників поверталися в сільське господарство, відпрацювавши частину року в промисловості. Проте ці зміни перебігали поступово і мали відносно незначні масштаби. Відтак західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

36. Проблеми української культури в контексті світового розвитку на поч.ХХІ ст.

Розпад Радянського Союзу і блоку країн прорадянської орієнтації, крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геопо- літичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу. Гло- бальні перетворення дали змогу наблизити завершення тривалого періоду як в політиці, ідеології, в методології соціально-гуманітарних наук, так і в ку- льтурній сфері. Оцінюючи сучасний стан світової культури, не можна не погодитися з твердженням редакції журналу “Політична думка” про те, що “теперішні політична та геополітична карти світу більш схожі на плюраліс- тичний образ дискурсу різних культур і цивілізацій в ціннісне рівнозначни- ми історичними надбаннями, ніж утілюють класичну ідею раціонально ося- женого руху всіх країн до стану єдиної суспільної довершеності”.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політич- не відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного і національно-культурного відродження, міжнародних зв'язків.

Низка проблем в культурному будівництві потребувала правового забез- печення його здійснення. Не було враховано досвід сучасних розвинених країн у визначенні пріоритетів у процесі побудови постімперської демокра- тичної цивілізованої держави. Наприклад, досвід таких держав, як Німеччина Японія, США, свідчить, що не можна ставити на передній план лише еко- номічні засоби.

Протиставлення економічного і політичного розвитку культури немож- ливе, оскільки без розвитку саме культурних засад державотворчої, економічної та політичної діяльності неможливим видається і національне відроджен- ня України. Культура має входити до первинних чинників державного влаш- тування, а не до вторинних після економіки й політики. Поняття культури в епоху відродження не може обмежуватися культурно-мистецькою сферою, а включає ціннісні орієнтації, регулює тип і спосіб мислення, диктує ту чи іншу картину світу, суспільства, держави, особистості. Глибокі культурні ре- форми неможливі без зміни свідомості народу, який проголосив свою неза- лежну державу.

На терени України перенесли свою діяльність Організація українських націоналістів та Конгрес українських націоналістів. Національно-демократич- на преса, зокрема журнали “Розбудова держави”, “Неопалима купина”, “Український засів”, альманах “Хроніка-2000”, газети “Українське слово”, “Шлях перемоги”, “Народна газета”, “Час” допомагають формувати у гро- мадян загальнолюдське розуміння патріотизму та справ жньої дружби і спів- робітництва між народами на основі розвитку і утвердження власної куль- тури.

Відроджуючи і розвиваючи українську культуру, всі державні інституції повинні розраховувати на національну ідею, національний характер і духовні підвалини одного з найбільших народів Європи. Як влучно зазначив Ш. Мон- теск'є: найкраще ми робимо те, що робимо вільно й у згоді з нашим при- родним генієм.

Лише знання власної історії та культури може дати громадянам Украї- ни силу позбутись культурного невігластва, повернути втрачену самосвідо- мість.

За роки незалежності відбулися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Воно простувало від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду.

Отже, виходячи з визначених проблем відродження української культу- ри в умовах початкового періоду незалежності України, розглядаючи її в контексті світового культурного процесу, можна зробити висновок, що укра- їнський народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава по- винна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для:

1) піднесення національного престижу;

2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єди- ну політичну націю; 3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Ли- ше таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культу- рну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, “всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українсь- кого народу”.

37. Прадавня культура східних слов’ян та її вплив на культуру України. Хрещення українських земель.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної

культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона

проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій

раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла

Великого. ВчасисвогонайвищогорозквітувонапростягаласявідЧорногодо

Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного

ПередураллятаВолго-Окськогомежиріччя.

Основнізаняттяісуспільнівідносини. ОсновоюкультуриКиївськоїРусі

була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен.

Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в

господарськомуукладіслов'яндавновжепереважалоземлеробство - підсічно-

вогневевполіськійзонійорне - улісостепу. Дляобробкиземліпредкисучасних

українцівзастосовувалиплугісоху, використовувалитягловусилуволівіконей.

Доцьогочасувлісостепудавнопереважалодвопілля - однеполезасівалося, а

другезалишалосяпідпаром. Скотарство, полювання, рибальство ібортництво

(лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу

підсобними, хочідужеважливими, промислами.

Розвивалисягончарнасправа, ткацтво, вичинкайобробкашкіри, різьблення

покаменюідереву. Зльону, конопельівовнислов'янкиткаличудовісукнаі

полотна, їмбулознайомескладнемалюнковетканняівишивка. Високимумінням

відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості

склалисяоповідіпрокожем'як - людейумілих, сильнихівідважних. Усьогож

дослідникинараховуютьуназванийчасвдавньоруськихмістахвідшістдесятидо

ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за

матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри

займаливмістахцілівулиці. Щобвиготуватисвійвирібвідпочаткудокінця,

кожнийзмайстрівповиненбувволодітипринаймнідекількомаспеціальностями.

Відбувалося швидкезростання міст. Якщо щев VI ст. готський історик

Йорданписав, щоуслов'ян “замістьмістлісіболота”, тов IX ст. скандинави

називали Русь Гардарікою - “країною міст”. До початку Х ст. в літописах

згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-

монгольськимнашестям - вжебільшетрьохсотмістіфортець. Величстолиці

давньоруськоїдержавинастількивражаласучасників, щоКиївчастоназивали

“суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар

Магдебурзькийусвоїйхроніці 1018 р. пишепроКиївяк “столицюкоролівства,

велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість

мешканців”.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання

суспільноголадуівійськовоїдемократіїпідкоряласярадістарійшинізагальним

племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі

зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців,

готовихзакомандоювдатноговатажка “пошукатисобічесті, акнязевіслави” в

набігахнасусіднітериторіїіплемена, йогофактичносталаобиратидружина.

НавітьуХст. великийкнязькиївськийСвятославвідмовивупроханніматері,

княгиніОльзі, прийнятихристиянство, посилаючисьнасвоюдружину.

Релігійні вірування. Древні слов'янські вірування були язичницькими і

ґрунтувалисянаобожнюваннісилприроди. Всежиттяслов'янпронизувалавірау

втручаннянадприроднихсил, залежністьлюдейвідбогівідухів.

Упантеонісхіднослов'янськихбожеств, навідмінувіддавньогрецькогота

давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють

інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога

багатства, худобиіторгівлі, Мокош (Мокошу) - богинюдощуіводи, якавтойже

часпротегувалаткацтву. атакожДану – богинюрічок (згадкапронеїєубагатьох

піснях) тарізніберегині.

Релігіясхіднихслов'ян, якііншіскладникикультури, якіформувалисяна

етапіродоплеміннихвідносин, звиникненнямірозвиткомдержавностінеминуче

повиннібулизазнатисерйознихзмін. ЯкісноновікультурніпроцесивКиївській

Русівідбулисявжепісляприйняттяхристиянства.

Особливостіприйняттяхристиянства

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про

християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира

Великого: християнамибулиАскольдіДір. Достовірнимєфактхрещеннякнягині

Ольгиу 958 р. Алевирішальнимдляпроцесухристиянізаціїнашоїкраїнибуло введенняцієїрелігіїякдержавноїв 988-990 рр.

Вирішившиприйнятихристиянство, Володимирставдіятистрімкоікруто.

Йогоневлаштовувалазвичайнапрактикаприйняттяхристиянства, щоіснувалана

той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто

васалом. СкориставшисьзпроханняімператораВасиля II допомогтипридушити

повстанняводнійзвізантійськихпровінцій, князьпоставивйомудекількаумов:

визнатиРусьхристиянськоюдержавою, укластисоюзівіддатийомувдружини

сестру Анну.

Володимирхрестивсясам (згідноз “Повістювременнихліт” щевКорсуні, у

Криму), хрестивсвоїхбояріпідстрахомпокаранняпримусивхреститисявсіх

киянівсенаселеннякраїни.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все

духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали

численніслужителі: крімсвященика, булит.зв. "церковнілюди" - ігумен, диякон

(“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди

(невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки

православнехристиянствонепередбачалообітницібезшлюбностідля “білого”

духовенства, всіцерковнілюдимоглиматисім'ї, члениякихтакожжилипри

церквах. Вонинепідлягалисвітськомусуду, їхсудивєпископ. Духовнізвання

частопереходилизпоколіннявпокоління.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи

князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну

благодатьяк суспільнунорму, закон. У суспільствірозповсюджуються ідеали

любовідоближнього, упокорюванняівсепрощення, якіорієнтувалилюдинуна

послух. ПершимируськимисвятимисталиБорисіГліб, якіприйнялимученицьку

смертьвідСвятополкаОкаянного.

ПрийняттяхристиянствамалодляРусі, привсійсуперечностінаслідківйого

для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий

феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом

єдиногоБога. Централізованаорганізаціясвященнослужителів - церква, підлегла

владівеликогокнязя, служилазміцненнюйогостановищанеобмеженогомонарха.

ЄдністьрелігіїзіншимиєвропейськимикраїнамиробилаКиївськуРусьчастиною

світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя,

християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною

державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на

всьомудуховномужиттісуспільства, привелодозначногойогозбагачення.

38. Релігія та її основні форми в первісному суспільстві на території України.

Світосприймання слов'ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

2. Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографі слов'ян дохристиянського періоду — "Влесовій книзі". Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфологічно-світоглядну, а й релігійну систему.

Із середини II тисячоліття до н. е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризується високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв'язки, спостерігається культурне піднесення. У степах на курганах встановлюється багато кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива.

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців, вони визначили, що всі зірки, окрім однієї — Полярної, знаходилися в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиць та ін.

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Род чи християнський Саваоф.

Язичництво як світоглядна система широко подано в усній народній творчості та декоративно-прикладному мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, узагальнені фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо.

На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщується фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили-систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу,— хороводи).

Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу і тому посіло у XVIII-XIX ст. місце державної релігії Київської Русі.

39. Розвиток літератури України в княжу добу. Найдавніші літературна пам’ятки.

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персоналії. Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.

Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати уже зроблених помилок.

Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділялися на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть— та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.

Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком. Їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.

За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книги невідомі, лише зрідка зустрічаємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.

40. Розвиток освіти та знань в княжу добу.

Хоча повна історія освіти в Київській Русі ще як слід повністю не вивчена, проте наявні історичні документи, які ми маємо в розпорядженні, свідчать про те, що суспільство княжої доби питанням освіти приділяло дуже велику увагу. І, як наслідок, рівень розвитку освіти характеризувався значним поширенням грамотності серед населення.

Як і в інших країнах Європи того часу, освіта на Русі перебувала в руках духовенства і була зосереджена головним чином у монастирях, які стали свого роду культурними центрами, чим і визначилась їх прогресивна роль. Руське духовенство висунуло з свого середовища ряд блискучих письменників, публіцистів і освічених людей.

Глибоко освіченими були багато хто з київських князів. З їх середовища вийшли такі діячі культури, як Ярослав Мудрий - видатний державний діяч і глибоко освічена людини, Володимир Мономах – визначний письменник і публіцист, київський князь Рюрик Ростиславич, який захоплювався архітектурою, мав, за виразом літопису, “любовь ненасытную о зданьих”, був особистим другом видатного київського зодчого Петра Милонєга. І цей перелік можна було б продовжити.

Безумовно, школи були не тільки в Києві, Новгороді, а й в інших містах. Перші школи були створені при монастирях і церквах, а вчителями, як і в інших країнах, були священики, ченці, а також дяки. Доцільно підкреслити, що крім шкіл для знаті, були також школи для ремісників і купців. Вищу освіту здобували тільки багаті, до її програми входило не тільки читання і писання старослов’янського письма, але й знання грецької мови.

Поряд із шкільною освітою існувало і індивідуальне навчання, доступне, головним чином, представникам суспільних верхів. Так, відомо, що дочка чернігівського князя Михайла – Єфросинія – дістала освіту у чернігівського боярина Федора, який навчив її усієї “афінейської”( тобто грецької ) премудрості.

З розвитком освіти великого значення набувала і книжкова справа. Найдавніші книги писали на пергаменті чі тонкій шкірі ( особливо тонкою була осляча і її завозили з Малої Азії, а згодом почали використовувати телячі шкіри ). І тільки в ХІV – ХV ст. для книг стали використовувати папір. Писали гусячим пером, а чорнило робили з дубової або вільхової кори.

Старовинні книги були прикрашені різним орнаментом і заставками. Великі букви і заставки писалися червоною фарбою, а нерідко і золотом чи сріблом.

Писанням книг займалися професійні переписувачі – ченці. Праця переписувача була досить важкою і втомлючою і тривала роками. Зберігся ряд гумористичних висловлювань про працю переписувачів. Ось одне з них: “Як радіє жених своїй нареченій, так радіє переписувач, коли побачить останню сторінку”.

Обсяги знань, що були надбанням писемних людей у Київській Русі визначались станом середньовічної науки в цілому, і рівень освіти на Русі не відрізнявся істотно від рівня освіти у Візантії та Західній Європі. Розвивались головним чином гуманітарні дисципліни, і передусім – богослов’я. У княжу добу була створена значна релігійна література, в т.ч. полемічна. До богослов’я тісно примикали філософія, юридичні та політичні науки.

Люди, які володіли багатьма мовами, не були рідкістю не тількі серед духовенства, а й серед князівсько-боярської верхівки. Князь Всеволод Ярославович, наприклад, володів п’ятьма мовами, по кілька мов знали князі Святослав Ярославич, Михайло та Всеволод Юрійовичі.

Богослов’я, філософія, риторика, граматика становили основу комплексу знань, що їх здобували освічені люди на Русі. І древньоруська література дала численні зразки оригінальної філософської, історичної і публіцистичної думки.

Значно гірше стояла справа з природничими науками. Багато досягнень природознавства античної епохи було забуто. Уявлення про будову світу і про природу черпались з таких популярних у середні віки книг, як “Шестоднев”,”Фізіолог”, “Небеса” Іоанна Дамаскіна, твори Єпіфанія Кіпрського та ін., в яких було чимало вигадок і фантастики. Справа в тому, що на розв’язання таких питань, як про місце людини в системі всесвіту, про взаємовідносини людини і природи, сильний вплив справляла церковна ідеологія. В космогонічних уявлннях панувала геоцентрична система будови всесвіту. За цією системою,у центрі всесвіту стояла земля, яку уявляли плоскою, оточеною Океаном. Над Землею було 7 або 9 небес, по яких рухались Сонце, Місяць та інші світила.

Окремо варто згадати про медицину. На Русі медична практика якоюсь мірою була поширена. При князівських дворах були медики – т.з. “лечцы”. Зокрема, відомо, що князь Святослав Давидович мав свого лікаря. Були лікарі у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого. Широко відомим був лікарь з Печерського монастиря Агапіт. Під 1076 р. літопис згадує про хірургічну операцію, зроблену князю Святославу Ярославичу.

Таким чином, на Русі вже існували зачатки практичної медицини, проте поряд з цим були дуже поширені знахарство, віра в замовляння, амулети і т.і. . Першими лікарями ще довгий час залишались ворожбити і знахарі, “ віщуни і кудесники”.

Кілька слів про розвиток географічних знань. На Русі знали про три материки- Європу( цілком), Азію ( головним чином передній Схід і далі- аж до Індії) і Африку( північну).

Інтерес до далеких країн у древньоруському суспільстві завжди був великий. Видбиттям цього інтересу є подорожні замітки руських мандрівників - “ Хождения”

Підводячи підсумок в цілому, необхідно підкреслити, що, незважаючи на певну обмеженість у розвитку наук, які визначались пануванням церковної ідеології, Київська Русь являла собою і щодо розвитку освіти та знань одну з найпередовіших країн середньовічної Європи, а багато оригінальних праць руських письменників увійшло в золотий фонд світової культури.

41. Розвиток мистецтва в княжу добу.

Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є живопис. Твори древньоруського живопису відомі за пам’ятками, шо відносяться лише до часу після прийняття християнства, і відбивають певну ідеологічну спрямованість. Здебільшого вони мають релігійний зміст.

Основними видами давньоруського живопису були: монументальний живопис, станкові твори (іконописання) та книжкові мініатюри.

Особливо високого розвитку досяг монументальний живопис – мозаїка і фреска.

Техніка мозаїки полягала в тому, що зображення викладалося з різнобарвних кусків смальги, які являли собою сплав свинцю і скла. Шматочки смальги скріплювалися певним розчином, нанесеним на стіни, склепіння або підлогу будинків. Мозаїчні зображення відзначалися особливою довговічністю і дуже сильними кольористичними ефектами.

Фресковий живопис набув ще більшого поширення. Він виконувався мінеральними фарбами по сирій, нанесеній на стіну вапняній штукатурці.

Мозаїки і фрески на Русі у Х-ХІІІ ст. широко застосовувалися для оздоблення кам’яних будівель як світських, так і церковних. В кінці Х ст. у Києві мозаїкою була оздоблена Десятинна церква. Пам’ятками світового значення є мозаїки Софійського собору в Києві, які відносяться до ХІ ст. і добре збереглися.

Більша частина стін і склепінь Софійського собору в ХІ ст. була розписана фресковим живописом. Раніше вважали, що значна частина цього живопису знищена, але нашим реставраторам пощастило відкрити під шарами пізніших розписів сотні квадратних метрів прекрасного фрескового живопису ХІ ст. У багатьох місцях живопис добре зберіг свій первісний колорит, досить яскраві фарби: сині, оранжеві,коричневі та білі.

В оздобленні давньоруських храмів крім монументальних розписів важливе місце займали ікони.

Мистецтво іконопису мало особливості, які відрізняли його від мистецтва монументальних розписів, хоч часто бувало, що одні й ті самі майстри працювали і над іконами, і над настінними розписами. Справа в тому, що в іконі простір обмежений, тому доводилося зосереджуватися на одному зображені.

Твори іконопису були дуже поширені на Русі, проте переважна більшість їх загинула під час пожеж та інших бід. До нас дійшло дуже небагато пам’яток цього виду давньоруського живопису ХІ-ХІІІ ст. Рідкісним зразком іконописної майстерності ХІ ст. є ікона “Владимирська Богоматір”. Ікона дає уявлення про норми прекрасного. Час не був ласкавий до цієї пам’ятки, зберегши до наших днів лише обличчя Богоматері та немовляти. Однак і вони дають право віднести “Владимирську Богоматір” до визначних творів світової художньої культури.

Цікавою пам’яткою східногалицького живопису поч. ХІІІ ст. є ікона “Покрова Богоматері”, що зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва України. Створена пензлем не дуже високої професійної культури, вона, однак, має всі ознаки стилю свого часу.

Поряд з монументальним і станковим живописом великого значення набрала в ті часи книжкова мініатюра.

Дуже вигадливим декоративним характером відзначаються заставки та заглавні літери рукописних книг. Інтерес становлять також рисунки, які художники і писці виконували на полях рукописів.

“Остромирове Євангеліє”, написане в 1056-1057 рр.,”Ізборник” Святослава 1073 р. та інші дають не тільки уявлення про рівень розвитку мініатюри, а й цікавий зображувальний матеріал про життя людей того часу, їх побут, архітектурні споруди тощо. Так, в “Ізборнику” Святослава Ярославича ми бачимо груповий портрет родини князя Святослава. На мініатюрі зображені князь, його жінка і 5 синів. На полях книги художник намалював червоні контури крилатого грифона та якогось звіра. На інших малюнках представлені підписані художником знаки зодіака: діва і стрілець.

Таким чином, розглянуті вище основні види древньоруського живопису свідчать, що ця галузь образотворчого мистецтва набула в Х-ХІІІ ст. широкого розвитку. Древньоруські майстри в переважній більшості добре знали навколишнє життя, і це знання відбивалося в їх творчості. Багатство і різноманітність руського живопису, високий рівень майстерності його творців є важливим показником високого загального рівня культури стародавньої Русі.

Великого розвитку та поширення на Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого містять досить цінну інформацію не тільки з історії розвитку художнього ремесла, а й про культурні зв’язки та впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників.

Про давньоруське декоративно-прикладне мистецтво найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри добре знали різні технічні прийоми обробки кольорових металів – зернь, скань, карбування, чернь, художнє литво, інкрустацію тощо.

Велике поширення мали на Русі срібні вироби з черню – чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок, колтів, перснів, хрестів, браслетів, чар, кубків та ін.

Чудовим зразком ювелірного мистецтва ІХ-Х ст. є срібні оправи турячих рогів-ритонів, відкритих під час розкопок Чорної Могили в Чернігові. На одному з них викарбувано великих фантастичних звірів з крилами. Ліворуч від них – два дракони сплелися у двобої. Обабіч їх - орли або грифони, внизу – дві маленькі собаки. Праворуч від крилатих звірів зображено вовка та півня.

Великої досконалості досягло в княжу добу й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам’яних формах та по восковій моделі. По восковій моделі виготовлялися дзвони, свічники, хрести, різні прикраси тощо. Плоскі речі відливались по восковій моделі у глиняних формах з двох частин. Таким способом, наприклад, виготовлялися поширені на Русі амулети-змійовики.

Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. Фрагменти цих виробів часто зустрічаються під час археологічних розкопок. Вміння виготовляти різноманітні скляні вироби в якійсь мірі можна пояснити тим, що руські ремісники були знайомі з процесом варіння різнокольорових смальт, з яких набиралися мозаїчні зображення.

Коли в Київській Русі розпочалося велике кам’яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою. Такі керамічні плитки відомі з розкопок князівських палаців у Києві, з них були зроблені підлоги у деяких приміщеннях Софійського собору.

Народна художня творчість найбільш яскраво виявилась у різьбі по дереву, тому що саме з цього матеріалу була зроблена більшість речей у господарстві та хатньому начинні. Соковитим різбленням по дереву оздоблювалися навіть фасади давньоруських зрубних жител, човни, сани та ін. Правда, через нетривкість дерева вироби давньоруських майстрів майже не дійшли до наших днів.

Славилися вироби давньоруських майстрів – різьбярів по кістці. Це були невеликі прикрашені різьбленням скриньки, гребенці, гудзики, колодки до ножів, ложки тощо. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників.

42. Розвиток архітектури в княжу добу.

Важливим показником рівня будь-якої культури є архітектура. Джерела народної архітектури східних слов’ян сягають у неосяжну історичну глибінь. Основним будівельним матеріалом у Київській Русі було дерево, воно, зрештою, визначило розміри й форму (прямокуття) споруд. Пізніше це привело до формування т.з. слов’янської композиційної ідеї, тобто зведення будівель з окремих компартиментів.

Однак згодом на Русі стало посилено вестися кам’яне будівництво. В силу несприятливих історичних обставин (частих воєн, руйнувань) багато пам’яток древньоруського кам’яного зодчества ХІ-ХІІІ ст. було зруйновано. У дослідженні їх залишків, які збереглися в більшості під землею, величезну роль відіграють археологічні розкопки.

Найвизначнішою пам’яткою раннього зодчества на Русі була збудована у Києві у 992-996 рр. з каменю і цегли Десятинна церква, яка ще мала назву церкви Богородиці. До нашого часу ця церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р.,її зруйнували орди монголо-татар.

Про архітектуру Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16х26 м ,оточений з трьох боків галереями. Церква мала винятково багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок виявлено мармурові капітелі колон та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.

Десятинна церква була композиційним центром архітектурного ансамблю “города Володимира”,який мав площу бл.10 га. Неподалік від неї знаходився торговельний майдан – “Бабин торжок”, прикрашений воєнними трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня.

Однак найбільш видатною архітектурною спорудою Русі першої половини ХІ ст. є Софійський собор у Києві, зведений в 1037 р.,до речі, це початок будівництва, бо час завершення його невідомий. Собор відзначається складною внутрішньою конструкцією. Масивні стовпи підтримують арки склепіння. Основу будівлі становить масив з 5 нефів, з трьох боків він оточений двома галереями. В кінці ХІІ ст. над зовнішніми галереями собору надбудували другий поверх, що дуже змінило вигляд храму.

Зовнішнє оформлення храму визначали техніка кладки і декоративні прийоми оздоблення фасадів. Для цього використовувались вузький ряд цегли і широкі смуги рожевої вапняної штукатурки, а також поряд з цеглою дикий камінь.

Ця т.з. мішана кладка була характерна для руського кам’яного будівництва Х-ХІ ст. Це надавало будівлі своєрідного вигляду.

Вперше в історії європейської архітектури в галереях київської Софії були використані міцні підпори – т.з. аркбутани, які знайшли пізніше широке застосування у західноєвропейських готичних соборах.

В середині собору збереглись всесвітньовідомі софійські фрески та мозаїки, які являють собою унікальну за значенням пам’ятку образотворчого мистецтва ХІ ст.

Істотні зміни в древньоруському кам’яному зодчестві відбулися в другій половині ХІ ст. У цей час велике кам’яне будівництво ведеться в багатьох містах Русі. Так, у Києві за князів Із’яслава, Святослава і Всеволода були збудовані Успенський собор Києво-Печерського монастиря, собор Дмитріївського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря і церква Симеона у Копиревому кінці. В Переяславі у 80-і роки ХІ ст. було споруджено великий Михайлівський собор, який не поступався розмірами і оздобленням найбільшим руським храмам ХІ ст.

Найважливішою пам’яткою цієї групи київських будов є Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073-1089), який служив зразком князівського і монастирського будівництва у ХІІ ст. Пам’ятка під час радянсько-німецької війни була зруйнована.

Це була шестистовпна тринефна будівля з однією главою. Подібного типу храми будували пізніше в багатьх місцях. У внутрішньому оздобленні була широко застосована мозаїка, фреска та різьблений камінь. Особливо цікаві різьблені рельєфні зображення на двох червоношиферних плитах, які тепер знаходяться в музеї-заповіднику Києво-Печерської лаври, із зображенням боротьби людини з левом та жінки на колісниці, запряженій двома левами. Можна вважати, що ці шиферні плити прикрашали парапети хорів Успенського собору Києво-Печерського монастиря чи церкви Спаса поблизу лаври.

До числа визначних пам’яток того часу належать: собор Кирилівського монастиря під Києвом, Успенська церква на Подолі в Києві, Георгієвський собор у Каневі, собор Єлецького монастиря в Чернігові та інші. В цих будовах була застосована нова декорація фасадів. Стіни всередині розписували фресками. Для підлоги вживали різнобарвні ( жовті, зелені, коричневі) і оздоблені узорами полив’яні керамічні плитки.

У середині ХІІ ст. важливим культурним центром на західній окраїні Русі стала Галицька земля. В цей час у Галичі та на його околицях зводиться багато художньо оздоблених кам’яних споруд. Так, за князя Ярослава Осмомисла на галицькому дитинці було збудовано князівський двір – великий архітектурний ансамбль, до якого входив палац, білокам’яний Успенський собор (1157) та інші будови. На березі Дністра і до нині частково збереглася церква Пантелеймона (бл.1200). Це був тринефний чотиристовпний одноверхий храм, спорудженний з блоків білого вапняка. Апсиди храму прикрашені напівколонками з витонченими капітелями корінфського ордера, на які спирається аркатурний пояс.

Галицька архітектура мала свої особливості, а саме: будівництво традиційних хрестовокупольних храмів та округлих у плані споруд-ротонд, білокам’яну техніку кладки, майстерне різблення по каменю. На архітектурі західних земель Русі більше помітний вплив романського мистецтва.

Таким чином, архітектура Київської Русі досягла високого рівня розвитку. У ті часи була збудована велика кількість визначних архітектурних споруд, які є справжніми шедеврами світового мистецтва. Давньоруське зодчество справило величезний вплив на розвиток архітектури наступних поколінь.

43. Розвиток музики в княжу добу.

Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—ХІ ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатіївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 p. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

Багатство і різноманітність інструментарію свідчать про високий рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

44. Розвиток освіти в литовсько-польську добу.

Шкільна освіта в цей період була тісно пов’язана з церквою . Навчання було просякнуто християнським віровченням .

У школах , що існували при монастирях , церквах , благодійних установах та в маєтках приватних державців , навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства , а й селян та ремісників . У ряді документів XIV ст. між феодально-залежними людьми згадуються школярі та писменні особи . Учні , що навчались у школах називались “абецедарії” . Ця назва походить від того , що в школах , поряд з слов’янсько-руською мовою , вивчали латинську мову , починаючи з абетки ─ а , б , с , д і т.д. Учителі називались “уставниками” , або “наставниками” . Назва “наставників” щодо педагогів збереглась і до цього часу , зокрема у вищій школі .

Вчителями у школі найчастіше були дяки. Учителі в Україні повинні були мати належний освітній ценз . Вони мали досить гучну назву “бакаляра” , або “бакалавра” , що означало ─ лауреат . Учитель з високою освітою називався ще “дидаскал” . До речі , назва педагогів ─ дяків , бакалярів , дидаскалів ─ збереглась в Україні аж до кінця ХVІІІ ст.

Шкільна наука в нижчих школах зводилась насамперед до навчання азбуки , читання і початкових правил арифметики .

Навчання тодішньою мовою українського або , як тоді говорили , “руського письма” відбувалось не лише в Україні , а й власне в Литві .

Говорячи про шкільну освіту в Україні в ХІV─ХV ст., необхідно зауважити , що навчання дітей здійснювалось незалежно від їх матеріального становища . Зрештою , така система певною мірою збереглася аж до ХVІІІ ст. і свідчення про неї нам залишив сірійський мандрівник Павло Алепський . Він писав : “Починаючи з цього міста (Рашкова) і по всій землі руських , тобто козаків , ми помітили прекрасну рису , що дуже здивувала нас : всі вони , крім небагатьох , навіть більшість їхніх жінок і дочок , уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи ; крім того , священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях… Дітей більше ніж трави , і всі вміють читати , навіть сироти . Вдів і сиріт у цій країні сила ; чоловіки їхні були вбиті в безнастанних війнах” .

В кінці ХІV і аж до ХVІ ст. з різних джерел можна дізнатися , чого ж саме навчалися українські діти . В першу чергу вивчали азбуку та склади (пізніше це одержало назву “Букварь”) . Після цього переходили до найголовнішої частини навчання ─ читання . Як згадував Іван Вишенський , “Часословець , Псалтир , “Апостол” , “Октоїх” ─ ось ті наші підручники , без яких неможливо було засвоїти книжної премудрості” . Цікавий спогад про тодішнє навчання залишив нам Мих. Грушевський : “В такій школі тридцятилітня людина вчить дітей перших початків наук ; катехізиса не вживають , але дають дітям молитви до Богородиці й св.Миколая , списані в книжках , а Апостольський символ вчать з деякими змінами ; до цього додають Давидові псалми , які вони читають і вдень , і вночі” . Читання було найголовнішим предметом навчання . В залежності від того , яку читали книгу , учні поділялися на групи . Наприклад , одна група вивчала буквар , друга ─ Часословець , третя ─ Псалтир і т.д. Перехід від одної книги до другої було сполучено з різними сталими звичаями , що дає підставу прирівнювати такий перехід в наш час до переходу від нижчого класу до вищого .

Навчали в школі ще й співати , звичайно , по-церковному . Додавали до того ще й писання , при чому писали каліграфічним письмом , великими літерами , т.з. “уставом” , який був витіснений вкінці ХV ст. т.з. “скорописом” . Правда , на початку цей спосіб писання вживався виключно в канцеляріях державних установ , а в шкільну практику входив повільно . В свою чергу це широко відкрило дорогу для українізації старослов’янської мови , що в майбутньому дала початок розділення на церковну мову та нову українську . Саме цією мовою були написані оригінальні твори письменників-полемістів .

Після закінчення школи підвищення освіти відбувалося самостійно шляхом вивчення грецької та латинської мов . Про це свідчать переклади з грецької мови та документи , писані латинською мовою .

Не маючи своїх власних вищих учбових закладів , починаючи з ХІV ст. українці отримували вищу освіту в європейських університетах ─ Італії , Франції , Німеччині , Голандії , Чехії , Австрії , Польщі , зокрема Краківському , Паризькому , Болонському , Празькому та інших університетах . Цікава ще й така деталь . Чимало випускників цих університетів , які були українцями за походженням , залишалися працювати там викладачами .

Разом з тим в цей період в Україну приїздило чимало освідчених людей з Польщі , Чехії , Німеччини , Італії . Це вело до того , що в українську культуру могутнім потоком вливалася світова (як західна , так і східна) культура . Збагачуючись , вбираючи в себе досягнення інших культурних регіонів , українська культура виходила на світову арену , як одна із внутрішньо сформованих .

45. Розповсюдження гуманістичної ідеології в литовсько-польську добу.

Маючи тісні зв’язки з передовими ідеологічними течіями Західної Європи, Україна потрапляє під сильний вплив гуманізму . Першими його ідеологами в наших землях були Юрій Дрогобич (про нього йшла мова вище) , Павло Русин , Станіслав Оріховський , Микола Шартинський , Себастьян Кльонович , Шимон Шимонович та ін.

Павло Русин (Рутенус) із Кросна (бл. 1470-1517) , який завжди підкреслював своє українське походження , закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499) , здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506) , викладав історію римської літератури в Краківському університеті . Під його впливом сформувалися польські поети доби Відродження ─ Ян Дантишек , Ян із Віслиці , Криштоф Сухтен . Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія , що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою “Carmina” видано у Відні (1509) . Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами , видав панегірик Яна Падонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512) , а також комедії Сенеки (1513) . У Краківському університеті працював деканом філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста , який також підписувався “Рутенус” .

У ХVІ ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка ─ Станіслав Оріховський (1513 ─ ?) . Найвизначніша постать поміж східнослов’янських гуманістів доби Відродження , письменник , мислитель , тонкий знавець класичної латині , він спізнав славу ще за життя . У Західній Європі його величали “рутенським (українським) Демосфеном” , порівнювали з Цицероном . Народився він у Перемишлі . Після школи продовжував освіту у Краківському , а згодом у Віденському університеті . Після переїзду до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіпа Меланхтона . Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах , вдосконалював освіту в Римі та Венеції . Спілкувався з видатними церковними й державними діячами . Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину , прийняв сан священика .

У своїх працях виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень , висловлював симпатії до православ’я залишаючись католиком . Його гуманістичний світогляд виявився у ствердженні значення кожної людини , наділеної величчю розуму , свободою волі , що перегукується з поглядами Е . Роттердамського . Станіслав Оріховський повторював , що доблесть людини визначається її особистими заслугами . Він звертався до античної спадщини , до особистості давньоримського оратора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту . “Великий Рим загинув , а Цицерон римський зостався , стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям” . Цікаві його погляди на питання етногенезу слов’ян . Вважав , що хвиля слов’янської колонізації вихлюпнулася з Балкан , розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини ─ “від Льодовитого моря” до Дону , Балтійського моря , Карпат , територію понад Віслою . Був автором політичних , широко відомих в Європі , творів “П’ятинаріжник” (1564) , “Руські Хрещення” (1544) , низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози , відомих під назвою “Турка” (1543) .

Українська школа в ренесансній польській літературі пов’язана з поетами Миколою Шартинським , Себастьяном Кльоновичем та Шимоном Шимоновичем . Два перших були творцями польського сонета , в яких цитували українські пісні , використовували українські сюжети . Кльонович жив у Львові , добре знав Україну , написав поему “Роксоланія” (1584) .

Шимон Шимонович (1558─1629) народився у Львові , закінчив Краківський університет . Написав збірки “Ідилії” , “Селянки” та ін. Був організатором Замостської академії , вихованці якої Касіян Сакович , Сільвестр Косів , Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу .

46. Реформаційний рух в Україні, його особливості в козацьку добу.

Розвиток української культури XVIXVIII ст.ст. свідчить про якісні зміни, що наступили в духовному житті України в цей період. Культура України розвивалась в руслі розвитку культур братніх слов’янських народів, а також впливу гуманістичних ідей західно-європейського Відродження.

Епоха XVIXVIII ст.ст. характеризується поширенням гуманістичних тенденцій в культурному житті України, що знайшло відображення як в суспільно-політичній, так і філософській думці українського народу. Відомо, що філософія є фундаментом національної культури, є тією основою, що дає простір для розвитку духовної культури народу. Антифеодальні рухи на території України призвели до виникнення гуманістичних, просвітницьких ідей, поширення яких в XVI ст. свідчить про високий рівень розвитку культури українського народу.

Ідеї реформації та гуманізму були досить помітні в культурі України цього історичного періоду. Ренесансно-реформаційний характер української культури XVIXVIII ст.ст. стверджується як формуванням національної самосвідомості українського народу, так і розглядом людини як однієї з найважливіших цінностей.

У суспільно-політичному житті багатьох країн Європи XVI ст. велику роль відіграла Реформація. Це був широкий антифеодальний, антикатолицький рух, який поклав початок протестантизмові  третій після православ’я і католицизму різновидності християнства. На думку протестантів, благодать спадає на людину від Бога, поза церквою, спасіння досягається тільки завдяки особистій вірі людини і волі Бога. Це робило церкву і папу римського зайвими, звільняло людину від феодальних пут.

У Реформації було багато різних напрямів, що відбивали інтереси різних класів та соціальних прошарків. Представники пригноблених низів закликали до боротьби проти основ феодального ладу, міська верхівка виступила за обмеження сваволі феодалів, підпорядкування церкви своїм інтересам. Частина феодалів також прагнула поставити церкву під свій контроль і за рахунок цього збагатитися.

Реформаційних рух в Україні розгорнувся в той період, коли у Речі Посполитій вже почався наступ контрреформації, тобто рух за припинення поширення протестантизму і його викорінення.

В Україні реформація була зумовлена місцевими соціально-економічними і політичними відносинами. В той же час на її ідеологічному забарвленні позначилися тісні культурні взаємини України з Білорусією, а також з Польщею і країнами Західної Європи.

В цей період в Україні велася робота по викриттю церкви як захисника інтересів панівних класів, відкиданню церковних догм і обрядів. В міщанських колах поширювалися твори західноєвропейських лютеранських і кальвіністських авторів.

Реформація в Україні була також однією з форм опозиції політиці насильного покатоличення і полонізації населення. З цією метою серед православних поширювалися протестантські переклади Біблії, кальвіністський “Катехізис” Симона Будного, збірки протестантських проповідей.

Ідеї Реформації та гуманізму, що розвивались на українському ґрунті відіграли певну роль у боротьбі прогресивної суспільної думки України проти залишків середньовічної схоластики, ортодоксальної церковної догматики, розвитку української національної політики.

47. Розвиток освіти та науки в козацьку добу.

Соціально-економічний прогрес в другій половині XVIXVIII століть зумовив дальший розвиток освіти.

З тих небагатьох згадок, які збереглися в історичних джерелах, ми довідуємося про існування шкіл у багатьох містах і селах. Багаті люди мали домашніх вчителів.

Першу школу вищого ступеня було засновано в 1578 р. у м. Острозі на Волині князем К. Острозьким. Мета її полягала в тому, щоб в умовах наступу контрреформації обстоювати українську культуру. В Острозькій “греко-слов’яно-латинській” колегії викладалися т. з. “сім вільних мистецтв”: граматика, риторика, діалектика, логіка, арифметика, музика, астрономія. Викладачами колегії були славнозвісні вчені  знавці грецької, старослов’янської та латинської мов, математики і астрономи. Першим ректором колегії був Герасим Смотрицький.

Другою школою вищого типу в Україні була Львівська братська школа, відкрита в 1585 р. Тут викладали брати Лаврентій та Стефан Зизанії, Кирило Ставровецький, пізніше  Іов Борецький, Памво Беринда, Іоаникій Волкович та ін. Учнів нижчих класів навчали грамоти й церковного співу, вищих (“спудеїв”)  граматики, елементів риторики, поетики, філософії, давньогрецької мови і літератури та старослов’янської мови.

Значним центром української культури був Київсько-Могилянський колегіум, створений в 1632 р. В 1701 р. він отримав титул і права академії.

Ця вища школа, зберігаючи традиції шкіл України, прийняла програму і методи Західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися 7 вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика. Курс навчання тривав у академії 12 років.

Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її було перенесено до Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рр. у Полтавській семінарії навчався майбутній зачинатель української літератури Іван Котляревський.

На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. З цього приводу у 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II спеціальний меморіал. Граф Рум’янцев, намагаючись піддобритись до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві і Чернігові. Однак ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищої освіти в Україні. Згодом і Києво-Могилянську академію він привів до у падку: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою. Академію з часом було перетворено в духовну, а колегіуми  в духовні семінарії. Лише у 1805 р. Слобідська Україна домоглася університету в Харкові.

У Галичині освіта також зазнала всяких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини  Успенсько-ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала польсько-католицька релігія спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідовано австрійським урядом; тоді у 80-х роках припинила своє існування і братська школа. Важливою подією в розвитку краю стало відкриття в 1661 р. у Львові польського університету імені Яна-Казимира. Працювали 4 факультети: філософський, юридичний, медичний, теологічний. Навчання проводилось латинською мовою.

48. Ровиток літератури в козацьку добу.

Після Люблінської унії (1569), коли розгорнулася широка національно-визвольна боротьба українського народу проти наступу шляхетської Польщі на Україну, боротьба розгорілася і в українській літературі. В цей період виникає зовсім нова за своїм жанром т.з. полемічна література.

Ця література виникла у вигляді літературної полеміки між католиками і православними. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер католицизму Петро Скарга своїм твором “Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення”. У цій книзі автор намагався обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими землями. Таким чином, це була не виключно догматична суперечка, а скоріше спроба виправдати і ідейно обґрунтувати польську експансію на схід і національне поневолення України.

Першим з гострими полемічними творами виступив вихованець Острозької школи, потім її ректор Герасим Смотрицький. До речі, Г. Смотрицький брав участь в перекладі і підготовці до друку Острозької біблії, яка вийшла з передмовою Смотрицького.

Найбільш відомим твором Г. Смотрицького є його книга “Ключ царства небесного” (1587). Герасим Смотрицький був першим талановитим письменником-полемістом, що розгадав суть політики римського папи щодо введення нового календаря і виступив як завзятий його противник. Він перший почав викривати соціальну і національно-гнобительську суть політики Риму.

Визначне місце в історії української полемічної літератури першої половини XVI ст. належить Стефану Зизанію, що походив з родини мельника з села Тустановичі біля Дрогобича. Тому його ще звали Зизаній Тустановський.

Культурна діяльність Стефана Зизанія також спочатку зв’язана була зі Львовом. У 1586 р. він був дидаскалом школи Львівського братсва, а згодом її ректором. На цій посаді він був до 1593 р.

Питання національної і регіональної незалежності перебувало в центрі уваги інших прогресивних українських письменників, громадських діячів, активних критиків унії і католицизму. Ними були: Іов Борецький, Ісайя Копистинський, Іван Вишенський. Серед них видатне місце належить Івану Вишенському, українському мислителю кінця XVI- початку XVII ст.ст. Складність і суперечність тієї епохи знайшли відображення і в світогляді Вишенського. Невраховуючи цього, ми не зможемо вірно оцінити його творчість.

Вишенський виступив на захист слов’янської мови. Боротьба за слов’янську мову, за поширення її на рідній землі мала принципове значення і була складовим елементом боротьби за національну незалежність.

Захищаючи слов’янську мову від постійних нападів з боку представників католицького табору, Вишенський писав: “Словенський язык перед Богом честнейший ест и от елленского и от латинского”.

На терені суспільно-політичного і культурного життя України першої половини XVIII ст. яскравою постаттю був визначний український мислитель, церковний і громадський діяч, письменник Феофан Прокопович (16811736р.р).

Його творчість є значним досягненням духовної культури українського народу. Майже 20 років Феофан Прокопович жив і працював у Росії (з 1716 р.). Тому він вніс немалий вклад і в розвиток російської культури.

Перш за все потрібно відмітити його теорію “просвіченого абсолютизму”. З точки зору Прокоповича, рушійними силами в розвитку суспільства є боротьба освіченості з неуцтвом.

Гуманістичний характер творчості Прокоповича стверджується його етичним вченням. Ідеалом для Прокоповича є добра людина. Добрим, на його думку, є “той, который не свирепен, не лют, не жесток, благоприятен, нрава умеренного”.

XVIII ст. в історії української культури характеризується подальшим розвитком гуманістичних традицій, що знайшло відображення в творчості визначного українського мислителя Г.С.Сковороди.

Зарубіжна історіографія стверджує, що нібито Сковорода  це випадкове явище в історії української культури, проводиться думка про те, що нібито він був відірваний від народу і мав зв’язки лише з верхівкою української інтелігенції, був байдужий до важливих проблем сучасного йому життя.

Аналіз творчості Сковороди свідчить, що в його творах звучать ідеї протесту проти соціальної несправедливості, проти зла, що панує в суспільстві.

Заслугою українського мислителя є те, що він критикує не тільки несправедливість, що панує в феодальному суспільстві, але й показує експлуататорську суть виникаючих буржуазних відносин. Проте не будучи революціонером, Сковорода обмежився лише викриттям зла і не бачить дійсних шляхів подолання несправедливості в суспільстві.

Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона Аристотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта.

Гуманістичні традиції Сковороди пізніше розвивали Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, котрі в нову історичну епоху, спираючись на спадщину свого великого попередника, підняли на новий якісний рівень духовну культуру українського народу.

Кінець XVIII ст. характерний важливою подією в літературі України. В 1798 р. в Петербурзі було видано поему І. П. Котляревського “Енеїда” (3 частини). Поява цього твору, написаного розмовною мовою, поклала початок новій українській літературі.

Підводячи підсумок першому питанню, можемо сказати, що друга половина XVIXVIII століть  важливий період у розвитку культури України, характерний розповсюдженням ідеї Реформації та гуманізму. Важливі зміни відбулися в розвитку української літератури.

49. Розвиток архітектури в козацьку добу.

В кінці XVI ст. було покладено початок характерному для української архітектури цього і подальшого періоду стилю багатокупольних церков, який поєднав у собі місцеву основу з ренесансовим, а пізніше бароковим архітектурним стилем у будівництві та оздобленні.

Деякі споруди стародавнього Києва зазнали корінних архітектурних змін, зокрема давня Успенська церква Богородиці Пирогощі на Подолі.

Кращим взірцем українського архітектурного стилю кінця XVII ст. є церква Всіх святих, яка добре збереглася до наших днів над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.

Українська культура хрещатих храмів мала великий вплив на будівництво католицьких костьолів. До зразків такої архітектурної пам’ятки, яка споруджена за українськими мистецько-архітектурними стилями, можна віднести кафедральний католицький мурований собор у Жовкві (16041609).

Визвольна війна 16481654 рр. дещо затримала будівництво; все ж ми можемо назвати ряд характерних споруд, властивих саме для цього часу. До них належать, головним чином, оборонні споруди.

Сюди в першу чергу слід віднести архітектурні ансамблі укріплених житлових і культурних споруд гетьманської столиці Чигирина і резиденції Б. Хмельницького  села Суботова.

Друга половина XVII  XVIII ст. ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль  українське, або козацьке бароко. Центр мистецького життя переноситься на Придніпров’я. Фундаторами його були гетьмани, козацька старшина та знать. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями власними заходами споруджували церкви і храми, прикрашали їх і дарували дорогий посуд, начиння, ікони, книги. Найбільшим меценатом української культури був гетьман Іван Мазепа. Всього за його гетьманства було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. Серед них Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря, корпус Києво-Могилянської академії та ін.

Творцем архітектури Києва XVIII ст. був Іван Григорович- Барський (17131785) та відомий італійський майстер Б. Растреллі. В 1753 р. завдяки його проекту була збудована Андріївська церква м. Києва та Маріїнський палац.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір і Ковнірський корпус, дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах, Кловський палац.

Йоган Шедель (німець за походженням) створив такі шедеври українського бароко як дзвіниця Софіївського Собору, Брама Заборовського, а в 17311744 рр.  славетну Велику Дзвіницю Лаври.

XVII  першу половину XVIII ст.ст. називають золотим віком дерев’яного будівництва на Правобережжі та в Західних землях. Перлиною тих часів є церкви святої Богородиці у Ворохті та ряд інших в селах нашого краю

З усіх суботівських споруд ХVII cт. повністю збереглась лише мурована церква Іллі, була побудована перед гетьманським житловим будинком у 1653р., як усипальниця родини Хмельницьких. У ній був похований Б. Хмельницький у 1657р.

У фортифікаційних укріпленнях цікавими спорудами були брами -вежі, що відкривали вхід у фортецю. Цікавою серед таких архітектурних споруд була брама Крехівського монастиря (Львівська обл.), заснованого ченцями Києво-Печерського монастиря, на початку XVII ст. . Перед самою вежею через широкий і глибокий, наповнений водою рів був перекидний міст, який піднімався і опускався на ланцюгах. Піднімаючись, він закривав собою вхід у фортецю через браму.

Будівельно-архітектурне мистецтво України в XVII ст. у будівництві оборонних споруд досягло найбільших успіхів під час визвольної війни 16481654 рр. Військово-оборонна галузь архітектурно-будівельного мистецтва продовжувала розвиватись і в наступні часи.

У другій половині XVIII ст. із знищенням Гетьманщини українські митці переїхали до Петербурга. Тут працювали А. Лосенко, що став ректором Петербурзької академії мистецтв, велику славу здобув портретист Д. Левицький, академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боровиковський.

Таким чином, українське мистецтво козацької доби ввійшло в історію культури України як “друга золота доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”. ¹

50. Розвиток мистецтва в козацьку добу.

Важливе місце в українському мистецтві XVIIст. належить литтю, що поділялось на два основні види  людвісарство і конвісарство. Конвісарство мало справу з оловом, а людвісарством називалась галузь лиття з міді.

Лиття, як мистецтво, що було успадковане від Київської Русі, з XV ст. почало поширюватись в Україні з Західної Європи через Польщу у зв’язку з широкими потребами у виготовленні гармат, дзвонів, церковного і домашнього посуду з металу тощо.

Лиття розвивалося в Україні ще й тому, що з ним було зв’язане виробництво казанів для війська, для горілчаного виробництва та броварниства, які в ‘XVII ст. були поширеними галузями народного господарства. Взагалі під терміном “людвісарство” в Україні розуміли ливарні підприємства, які виготовляли металеві вироби (гармати, дзвони), предмети домашнього і церковного вжитку (чаші, ліхтарі, підсвічники), різні види металевого посуду, а також різні прекраси з металу. Майстер, який займався литтям з міді, називався людвісар, а з олова  конвісар. В Україні лиття набуло найвищого розвитку в кінці XVI поч. XVII cт. ст.

Другою найбільшою галуззю лиття було виробництво дзвонів. Дзвони були призначені не тільки для церковних потреб; вежі-дзвіниці були пунктами для спостереження; у дзвони били на сполох під час нападу ворога, закликаючи населення в бій. Сплав, з якого виробляли дзвони (мідь, бронза, срібло), коштував дуже дорого, а виробництво дзвонів було складне, тому їх часто можна зустріти в переліку трофеїв.

Значного успіху у XVII ст. досягає український живопис. У ряді міст України були відомі малярські цехи, а також окремі визначні маляри, які входили до складу польських, вірменських, німецьких та інших міжнаціональних цехових об’єднань. Іноді зустрічалися спільні цехи малярів, ювелірів, конвісарів.

В живопису України XVII ст. значне місце займала іконографія і церковне різьблення. До цього періоду належить безліч зразків майстерно різьблених іконостасів і окремих зображень.

Чудовий іконостас був зроблений у відбудованому в першій пол. XVII ст. Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Богородчанський іконостас  у Скиті Манявському в Галичині, автором якого є видатний маляр і різьбяр, Іов Кондзелевич. Величним творінням був іконостас Рогатинської церкви та інших пам’яток різьбярства і живопису, якими були прикрашені і архітектурні споруди сіл України.

Характерною рисою української іконографії XVII ст. було те, що вона зберегла традиції живопису Київської Русі. Зразків портретного живопису XVII ст. збереглося до наших днів небагато, але ми знаємо про них з великої кількості письмових джерел.

В українському церковному живопису ми можемо назвати три головні види портретів: 1) портрети фундаторів і матеріальних утримувачів церков; 2) портрети вотивні (від слова вота або пожертвування; 3) посмертні портрети на надгробах.

Портрети фундаторів і добродійників храмів малювали звичайно на внутрішніх стінах збудованих чи патронованих ними церков. Найвиразнішими з таких портретів XVII ст. є портрети ігумена Красовського-Чорнобривця в церкві Кирилівського монастиря в Києві (поч. XVII ст.), Петра Могили в церкві Спаса в Берестові, що була розмальована на його кошти.

Найцікавішими з портретів часів визвольної війни є портрети Б. Хмельницького. Досі відомі два їх варіанти. Гетьман зображений у хутровій шапці з страусовими перами, у киреї з булавою в правій руці. Цей портрет, що пізніше повторювався, змалював у двох варіантах голландський художник Гондіус, який був при війську литовського гетьмана Януша Радзівілла під час підписання Білоцерківської угоди 1651 р.

Цікавою для XVII ст. і пізніше поширеною в XVIIIXIX ст. ст. є картина “Козак Мамай”, що є найкращим зразком тодішнього українського живопису. Цей образ малювали митці високого художнього смаку і проті сільські малярі. Картину “Козак Мамай” можна було зустріти на дверях сільських та міських покоїв, на стінах і навіть на парканах хуторів та сіл. Цим зображенням прикрашали свої скрині селяни і горожани.

51. Розвиток музичного мистецтва в ХІХ ст.

Поетична і музична обдарованість українського народу була

основою високогорівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і

раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки,

веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-

романси “ЇхавкозакзаДунай”, “Вiютьвiтри”, “Сонценизенько”, атакожстворені

на вірші Шевченка “Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного середовища

висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-

Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко,

АндрійШуттаін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський

молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були

духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких

вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну

музичнупідготовкувцерковниххорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і

сільськогонаселення. Зажанрамипіснібулирізноманітними: ліричні, жартівливі,

романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури,

скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом

розповсюджувалисяіставалинародними.

КонцертнудіяльністьвмістахУкраїнирозгорталисамодіяльніколективи.

Традиційнимисередінтеліґенціївеликихмістбулилітературно-музичнівечори.

Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих

контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на

адміністративнізаборони. Наприклад, в 1867 р. уКиєвібуввипадок, коливлада

дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою

мовою.

Високогорівнядосягламайстерністьпартесного (багатоголосого) співу. У

XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового.

Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало

світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори

Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних

традиційгальмувався, оскількиперевагаадміністративнонадаваласяіноземним

авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається

світськапрофесійнамузичнакультура. С.С.Гулак-Артемовськийнапочатку 60-х

років створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиною

української вокальної класики стали “Вечорницi” П.І.Нищинського. Вони

малюютьширокумузичнукартинународногожиття, знаменитийчоловічийхор

“Закувалатасивазозуля”, темаякого - стражданнякозаківутурецькійневолі, їх

прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною

напруженістюпривабиласлухачівопераМ.М.Аркаса “Катерина” заоднойменною

поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції

українськихнароднихпісень, оброблялиїх. П.П.Сокальськомуналежитьглибока

теоретична праця “Русскаянароднаяпесня, великорусскаяімалорусская, вее

строениимелодическомиритмическом...”.

ЦілуепохувмузичномужиттіУкраїнискладаєтворчістьМ.В.Лисенка -

великогоукраїнськогокомпозитора, блискучогопіаніста-віртуоза, талановитого

хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча

демократичногонапряму. Вінєосновоположникомукраїнськоїкласичноїмузики.

52. Розвиток театру в ХІХ ст.

Становленняукраїнськогонаціональногомистецтва (театр, музика,

образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного

розвитку. Так, театральнемистецтвовбільшій, ніжлітература, мірізалежитьвід

політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До

1861 р. продовжувавіснуватикріпоснийтеатр, інетількиу садибах, алеів

містах. У 1828 р. офіційнобулозабороненокупуватидотеатрукріпаків, алеі

післяцьогокріпосніакторипродовжуваливходитидоскладудеякихтеатральних

труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки

російськіп'єси.

Першимиукраїнськимипостановкамибули “НаталкаПолтавка” в 1819 р. і

пізніше “Москаль-чарiвник” вПолтавськомулюбительськомутеатрі. Вонистали

можливимизавдякищасливомузбігу обставин: підтримкагенерал-губернатора

Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального

актораМ.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була

створенатількинапочатку 80-хроків. Організаційнимипитаннямивнійзаймався

МихайлоСтарицький, режисурою - МаркКропивницький. Обидвабулитакож

драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі

(псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса -

Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька

разіврозділялася, але, щоцікаво, всічотириоформленіколективипродовжували

працюватияскраво, маливеликийуспіхвУкраїні, напівдніРосії (томущотрупи

булипересувними).

Великийзнавецьукраїнськоїмови, М.Старицькийписавкомедії (негасне

популярність “За двома зайцями”), драми (“Не судилося”, “Богдан

Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського

побуту, передавалитиповінаціональніхарактери. АленіСтарицький, ніблизький

йому Кропивницький не виходили за рамки так званої “етнографічної

драматургії”. ТворцемукраїнськоїсоціальноїдрамиставІ.Карпенко-Карий (Іван

Тобілевич). У основі його п'єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто

тисяч”, “Хазяїн”) лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні

протиріччя.

53. Розвиток української культури в роки національно-демократичної революції та боротьби за збереження державності в 1917-1921 рр.

ОСВІТА

Важливим чинником у вирішенні назрілих національних проблем стало відродження національної освіти. Із поваленням царського уряду український народ почав відновлювати освітній процес. І це зрозуміло, оскільки в Україні за царських часів до самої революції 1917 p. не було жодної української школи. З перших днів революції кожне село намагалося відкрити українську школу, збирало кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів. Вже в березні 1917 p. зусиллями Товариства шкільної освіти в Києві було засновано першу українську гімназію ім. Т. Шевченка, за нею відкрилися друга і третя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. З березня до осені 1917 p. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Під тиском народу та педагогічної громадськості України Міністерство освіти Тимчасового уряду змушене було дозволити ввести в усіх народних початкових школах навчання українською мовою, а в учительських семінаріях та інститутах запровадити вивчення української мови, літератури, історії та географії. У вузах дозволялося відкривати кафедри української мови, літератури, історії та права. Цьому значною мірою сприяв перший Український педагогічний з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917 p. У ньому брали участь 300 делегатів; з'їзд прийняв низку резолюцій щодо розвитку української національної школи.

Процес українізації набирав повних обертів і зупинити його було вже неможливо. Про це засвідчив другий Всеукраїнський вчительський з'їзд, який відбувся в серпні 1917 p. Він сформував Всеукраїнську вчительську спілку з філіями по всій Україні, наприкінці вона налічувала близько 10 тисяч членів. У цьому плані велику роль відіграв з'їзд "Просвіти", що відбувся у вересні 1917 p. за участю 400 делегатів не лише з України, а й із Дону, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії. На з'їзді було створено Всеукраїнську спілку "Просвіт", яка мала займатися позашкільною освітою. З'їзд прийняв рішення, що навчання має бути обов'язковим для всіх хлопців і дівчат, починаючи з восьми років, безплатним, буде створено дитячі гуртки за інтересами, упроваджено дошкільне виховання.

Окрім українських народних шкіл і гімназій було відкрито реальні та комерційні школи. У цілому освіта в Україні в 1917—1918 pp. велась українською мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на різних курсах.

ВИЩА ШКОЛА

Гетьманський уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Український народний університет (м. Київ) був перетворений на Державний український університет, Педагогічну академію перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Невдовзі після урочистого відкриття в Києві Державного українського університету Державний український університет було засновано у Кам'янець-Подільському, а в Полтаві відкрито Український історико-філологічний факультет. Кафедри українознавства також було відкрито в Харківському і Новоросійському державних університетах. У листопаді 1918 p. почала працювати Українська академія мистецтв, у якій викладали відомі педагоги-художники Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачек, О. Мурашко.

НАУКА

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 p. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН є найвищою науковою державною установою і перебуває в безпосередньому віданні Верховної влади. Метою УАН визначалося поглиблення і поширення наукових дисциплін, збагачення їх на користь народу; сприяння об'єднанню та організації наукової праці в Україні; створення нових науково-дослідних інститутів. Академія окрім розв'язання загальнонаукових завдань мала вивчати і досліджувати сучасні й минулі проблеми України, української землі та народу. У складі УАН було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціальних наук, а також такі установи: національна бібліотека, астрономічна обсерваторія, хімічна лабораторія, фізичний інститут, зоологічний музей, ботанічний сад, геологічний музей і низка інших наукових закладів. УАН мала свою друкарню і літографію. Членами академії мали право обиратися громадяни України та українські вчені Галичини, Буковини і Закарпаття.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. В Україну почали повертатися й працювати вчені-дослідники, які до цього працювали у вузах і наукових установах Росії.

На час гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Окрім названих наукових установ у Києві було засновано Державний драматичний театр. Завдяки зусиллям О. Кошиця організовано Українську державну капелу, симфонічний оркестр.

ЛІТЕРАТУРА

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій — "нічевоки", "біокосміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.

Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій творчий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Кобилянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду національно-визвольних змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні кларнети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Головка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

ТЕАТР

У Києві в 1918 p. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси українських та зарубіжних драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії "Цар Едіп" Софокла та поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка.

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романиць-кий, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін. 

МУЗИКА

Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка — Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь — М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели. Визначною подією було створення на початку 1920 p. Державної української мандрівної капели "Думка", що згодом стала одним з кращих хорових колективів України.

ПРЕСА. КНИГОДРУКУВАННЯ

До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.

Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету"; згодом почали виходити "Вісті Української Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату У HP". Крім того, українською мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Народна воля"; відновилося видання "Літературного наукового вісника" за редакцією М. Грушевського та історичного журналу "Україна"; виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", студентський орган "Стерно". Для учнів середніх шкіл видавався "Каменяр", для молоді — "Юнак", для жінок — "Жіночий вісник", для військових — "Українська військова справа". Названа періодика переважно видавалась у Києві. Усього в 1917 p. українською мовою виходило 63 періодичних видання.

54. Розвиток освіти та науки в Україні в ХІХ ст.

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році видкрилася перша в україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У 1830 році в Одесі видкрито першу в Україні бібліотеку.

При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28 %, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В. Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет. Тут видавалися «Український вісник», «Український журнал». Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г. Квітка-Основ'яненко — автор перших українських повістей, М. Костомаров — видатний історик, О. Павловський — автор першої української граматики, А. Павловський — український математик і багато інших.

У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений — М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.