39

Реферат

Курсова робота: 39 стр., 21 джерел

Метою дослідження є з'ясування поняття, змісту і характерних ознак інституту опіки (tutela) за римським приватним правом та цивільним законодавством України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з встановленням, здійсненням та припиненням опіки за римським приватним правом та сучасним цивільним законодавством України.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання правового регулювання інституту опіки за римським приватним правом та сучасним цивільним законодавством України.

Інститут опіки відіграє важливу роль для забезпечення рівності фізичних осіб у можливості набуття та здійснення ними цивільних прав та створення і виконання юридичних обов'язків. На сьогодні в Україні спостерігається постійне збільшення кількості дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - це понад 96 тис. осіб, з них майже 62 тис. перебуває у закладах для дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. При цьому 90 відсотків дітей втратили сім'ю через відмову батьків опікуватися долею дитини.

Методологічною основою дослідження інституту опіки за римським приватним правом та впливу відповідних римсько-правових рішень на регулювання цього інституту в сучасному цивільному законодавстві України було обрано загальнонауковий діалектичний метод вивчення правових явищ у сукупності з окремими науковими методами історико-правового, догматичного, системно-структурного та порівняльно-правового аналізу.

ІНСТИТУТ ОПІКИ, ІНСТИТУТ ПІКЛУВАННЯ, РИМСЬКЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО, ОРГАНИ ОПІКИ, ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ ОПІКУНА, ПІДОПІЧНИЙ, ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ ОПІКУНА

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………4

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ОПІКИ ЗА

РИМСЬКИМ ПРИВАТНИМ ПРАВОМ…………………………………………....6

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУТ ОПІКИ ЗА СУЧАСНИМ ЦИВІЛЬНИМ

ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ…………………………………………………11

2.1.3авдання опіки. Органи опіки…………………………………………..11

2.2.Права та обов'язки опікуна…………………………………………..….14

2.3.Особливості здійснення та припинення опіки……………………...…17

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ

ОСНОВ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ОПІКИ …………………………………….....32

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….35

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………….………38

ВСТУП

Інститут опіки відіграє важливу роль для забезпечення рівності фізичних осіб у можливості набуття та здійснення ними цивільних прав та створення і виконання юридичних обов'язків. На сьогодні в Україні спостерігається постійне збільшення кількості дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - це понад 96 тис. осіб, з них майже 62 тис. перебуває у закладах для дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. При цьому 90 відсотків дітей втратили сім'ю через відмову батьків опікуватися долею дитини.

Законодавством визначено різні форми державної турботи про дітей, які залишились без батьківського піклування. Це - опіка і піклування, усиновлення, влаштування дітей на виховання в сім'ї громадян (патронат), у прийомні сім'ї, дитячі будинки, школи - інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання. Основною метою діяльності всіх перелічених інститутів та закладів є створення їх вихованцям необхідних умов для всебічного і гармонійного розвитку, підготовки для самостійного життя і праці. Однак у відносинах опіки малолітній особі створюються умови, найбільш наближені до життя у сім'ї, і тим самим забезпечується належна турбота та виховання. Тому на сьогодні, коли охорона дитинства в Україні визнається загальнонаціональним пріоритетом, особливого значення набуває саме дослідження правової природи опіки над дітьми - сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Теоретичною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі римського приватного права, цивільного права, загальної теорії права тощо. Серед них, передусім, треба назвати праці правознавців України та Росії: Д.І. Азаревича, С.С. Алексеева, Ч.Н. Азімова, Д.В. Бобрової, В.І. Борисової, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Н.А. Д'ячкової, І.В. Жилінкової, О.С. Иоффе, О.Л. Нєвзгодіної, О.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцової, І.Б. Новицького, З.В. Ромовської, В.О. Рясенцева, О.А. Підопригори, Н.О. Саніахметової, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, Б.Б. Черепахіна, Я.М. Шевченко, І.В. Шерешевського та ін.

Хоча держава докладає чимало зусиль для створення належних умов виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей - сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, для розвитку пріоритетних форм улаштування дітей - сиріт (опіка, піклування, усиновлення, влаштування в сім'ї) та розширення соціально-правових гарантій малолітніх та неповнолітніх, багато проблем залишаються не вирішеними. Актуальність обраної теми дослідження пояснюється також тим, що на практиці виникає чимало питань щодо опіки, які потребують теоретичного осмислення та законодавчого уточнення. Зокрема, це з'ясування позиції законодавця стосовно можливості і підстав представництва інтересів малолітніх дітей; вимог до особи, яка може бути призначена опікуном; сутності та визначення меж повноважень опікуна; участі малолітніх осіб у підприємницькій діяльності; встановлення наслідків неналежного виконання обов'язків опікуном тощо.

Метою дослідження є з'ясування поняття, змісту і характерних ознак інституту опіки (tutela) за римським приватним правом та цивільним законодавством України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з встановленням, здійсненням та припиненням опіки за римським приватним правом та сучасним цивільним законодавством України.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання правового регулювання інституту опіки за римським приватним правом та сучасним цивільним законодавством України.

Методологічною основою дослідження інституту опіки за римським приватним правом та впливу відповідних римсько-правових рішень на регулювання цього інституту в сучасному цивільному законодавстві України було обрано загальнонауковий діалектичний метод вивчення правових явищ у сукупності з окремими науковими методами історико-правового, догматичного, системно-структурного та порівняльно-правового аналізу.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ОПІКИ ЗА

РИМСЬКИМ ПРИВАТНИМ ПРАВОМ

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевно хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (cura).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв’язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони ХІІ таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом. У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з’являється третій - опікун за призначенням. 7, С.163

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela)  і піклування (cura). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди. Опіка.  Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості.в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. близько 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигідності правочину. Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати з становищем частково дієздатних. 11, С.94

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. її опікуном. Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між цими двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник - над душевнохворими, марнотратниками і неповнолітніми. Павло так характеризував опіку: «Як визначає Сервій, опіка є встановлена і дозволена цивільним правом сила і влада над вільною особою для захисту того, хто внаслідок віку неспроможний захищатися самостійно...» (Д. 26.1.1).

Зараз відмінність між опікою і піклуванням вбачають у тому, що опіка призначається над повністю недієздатними особами і цим зумовлюється право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних. Отже, опіка призначалася над малолітніми, тобто над особами, які не досягли 7 років. Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 років, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо уклали шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Через це піклувальник не заміняв їх і не обмежував їхньої дієздатності, він лише своїм схваленням надавав юридичної сили правочинам, які укладали зазначені особи. Втім, з часом відмінність між опікою і піклуванням у цих відносинах поступово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім, вимагалася присутність опікуна. У разі його відсутності правочин не мав юридичної сили.

Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не вчиняв. Він не мав зобов'язання бути присутнім при вчиненні ними правочинів, але мав право схвалити чи не схвалити даний правочин. Якщо останній не був схвалений піклувальником, він юридичної сили не набував. 15, С.142

Опіка і піклування призначалися лише над persona sui juris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Останні мали захист своїх цивільних прав та інтересів в особі тих, під владою яких вони перебували. Піклування встановлювалося над душевнохворими; марнотратниками; неповнолітніми, що не досягли 25 років; над особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможного боржника; «лежачим» спадком тощо. Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за законом і за розпорядженням влади. За заповітом батько призначав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм малолітнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Якщо ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклування, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату.

За часів переважання значення агнатського споріднення метою встановлення опіки був не захист прав та інтересів пі-допічного, а захист майна роду або сім'ї. У таких випадках опіка була правом найближчого агната. З втратою значення агнатського споріднення це правило не діяло. Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були:

• виконання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб;

• управління майном держави або імператора;

• обіймання певних посад;

• вік понад 70 років;

• бідність, неписьменність, хвороба. Були й інші передбачені законом підстави для відмови від опіки.

Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опікунами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), неповнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а також особи, що перебували на військовій службі. Опікуном чи піклувальником міг бути призначений також раб. Факт призначення раба опікуном чи піклувальником одночасно означав звільнення його від рабства. Піклувальниками та опікунами не могли бути кредитори та боржники підопічного.

Особа, призначена опікуном чи піклувальником, зобов'язана була у присутності свідків скласти опис майна підопічного. Опіка і піклування призначалися лише над тими особами, в яких було певне майно. Головним завданням і обов'язком опікунів і піклувальників було управління майном в інтересах підопічних. Опікуни і піклувальники в період республіки могли розпоряджатися майном підопічних на свій розсуд. Проте непоодинокі випадки зловживання змусили владу обмежити таку свободу. В імператорський період відчужувати сільське нерухоме майно можна було тільки з дозволу претора. Це правило згодом пошириться також на інше нерухоме майно. 7, С.166

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, корис-туватися повагою в суспільстві, викликати впевненість у їхній чесності, добропорядності, безкорисливості. Їх головний обов'язок - піклування про майнові інтереси підопічних. Вони здійснювали управління їх майном і піклувалися про постійне прирощення цього майна, про його збереження та розумне використання. Опікуни і піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток тощо, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося ганебним вчинком і призводило до infamia. Опіка і піклування припинялися: смертю підопічного або досягненням ним повноліття; у разі смерті опікуна чи піклувальника; повної нездатності опікуна чи піклувальника здійснювати свої функції; відмови від опіки чи піклування з поважних причин, визначених законом; позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

РОЗДІЛ 2

ІНСТИТУТ ОПІКИ ЗА СУЧАСНИМ ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ