Рекомендована література

Бовин А. Мирное сосуществование: история, теория, политика. М., 1988.

Громыко А., Ломейко В. Новое мышление в ядерный век. М., 1984.

Безопасность для всех: Программа разоружения. М., 1982.

Глобальные проблемы современности и сотрудниче­ство государств и народов в ходе их решения. Берлин,

1987.

Косолапое В. В., Гончаренко A. II. XXI век в зеркале фу­турологии. М., 1987.

Манифест Рассела — Эйнштейна // Дружба народов.

1987. № 6.

Мир восьмидесятых годов: Сборник статей из ежегод­ников «А World Watsch Institute», руководимого Лестером Брауном (под ред. Г. В. Стаснжа). М., 1989.

Наше общее будущее: Доклад Международной комис­сии по окружающей среде и развитию. М., 1989.

Один мир для всех: Выдающиеся деятели современ­ности о будущем человечества. М., 1990.

Печчеи А. Человеческие качества. М., 1980.

Попов С. И. Буржуазная идеология на пороге XXI сто­летия. М., 1988.

Мурадян А. А. Самая благородная наука: об основных понятиях международной политической теории. М., 1990.

Борковский М. М. Лестер Браун: глобальные проблемы и политика // Социально-политические науки. 1991. № 4.

Философия и политика в современном мире. М., 1989.

Розділ VI

УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

• 3 історії геополітичної думки в Україні • Україна і Росія — зовнішньополітичний аспект відносин • Прі­оритети зовнішньополітичної діяльності України

• Міжнародне визнання й співробітництво з навко­лишнім світом

Поява на політичній карті Європи суверенної України

• помітна подія в житті сучасного суспільства. Не випад­ково відомий американський дипломат Строуб Телбот охарактеризував незалежну Україну як ключовий елемент у новій Європі після холодної війни, зважаючи на її гео- політичне становище, розміри й багатство природних ре­сурсів. І дійсно, йдеться про державу, яка за розмірами своєї території, кількістю населення, економічними мож­ливостями, інтелектуальним і науково-технічним потен­ціалом належить до розвинутих, найбільших європейських країн, що робить нашу державу відчутним фактором між­народного життя. Тому немає сумніву, що проголошена Україною мета — створити незалежну, правову, демократичну, миролюбну державу — сприятиме знижен­ню рівня напруженості в Європі й у світі в цілому. З тією, однак, умовою, що її міжнародна і внутрішня політика відповідатимуть загальновизнаним демократичним прин­ципам і нормам, сприятимуть розвитку дружніх, добросу­сідських стосунків з іншими народами і країнами.

Передусім варто зауважити, що проголошення неза­лежності України в серпні 1991 р. викликало й продовжує викликати бурхливі дискусії у вітчизняних і зарубіжних політичних і наукових колах. Це пов'язано не тільки з трактуванням унікальної історії творення незалежної дер­жави, а й з тим, як зберегти і зміцнити досягнуте.

Йдеться про те, що цілком європейська за етнічним складом, п'ята за кількістю населення на континенті і друга за розмірами території країна понад 700 років не могла надовго втримати свою суверенність. Вигідне гео- політичне становище, багаті природні ресурси, сприятли­ві кліматичні умови регіону постійно викликали прагнен­ня чужинців порядкувати в ньому й перешкоджали націо­нальному самовизначенню. І наприкінці 90-х років XX ст. незалежна Україна так само не влаштовує певні й досить могутні політичні сили шовіністичної орієнтації.

Отож, вказані чинники, як у минулому, так і тепер, привертають, цілком природно, посилену увагу громад­ської та наукової думки України до проблеми зовнішніх орієнтирів та пріоритетних векторів співробітництва. Важка історія цих пошуків відображає непросту палітру зовнішньополітичних зусиль верхніх ешелонів влади України утвердити її авторитет і довести вагомість свого місця у світовому співтоваристві. Адже з традиціями не можна не рахуватися!

З історії геополітичної думки в Україні. Вважається, що на формування вітчизняної політичної думки про геопо- літичне становище України та її гіпотетичну поведінку у визначенні зовнішньополітичних орієнтирів об’єктивно вплинули такі чинники:

• вікове розшматування етнічної території між кра- їнами-сусідами, що не могло не позначитися на менталі­теті населення різних регіонів України та науково-полі­тичних підходах до розв'язання проблеми суверенітету;

• переважання ревнивої думки про те, що саме Укра­їна, на території якої виникла Київська Русь, є, хоче цього хтось чи не хоче, колискою східної слов'янщини, має істо­ричні пріоритети і першість у творенні державності;

• пошуки приязні в сусідів, наміри співіснувати з ними на рівних правах чи навіть на умовах автономії або протек­торату, закінчувалися, як правило, втратою незалежності.

Сутність проблеми геополітичних орієнтирів визначив понад півстоліття тому В. Старосольський: «У старі часи це набувало конкретної форми виразу: «Москва чи Варшава», як це існувало в XVI столітті. Зараз це вибір — «Схід чи За­хід», з Москвою, як синонімом Сходу, чи з Європою, як з синонімом Заходу. Яка орієнтація переможе?» *. Ще від­вертіше висловлювався з цього приводу В. Липинський: «Відділитися від Польщі, але так, щоб не утопитися в ро­сійському морі — ось проблема, остаточне вирішення якої Україні не вдалося знайти протягом тисячоліть» ¹⁶⁰.

Геополітичній проблематиці, актуальній протягом століть, а надто в перших десятиліттях поточного століт­

тя, приділяли увагу такі визначні вчені України, як М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, Д. Донцов, С. Рудницький, І. Лисяк-Рудницький, Р. Лащенко, С. Шелухін та ін. Огляд їхніх праць, так само як і про­грамних документів українських політичних партій кінця XIX — початку XX ст., дає змогу певною мірою узагаль­нити картину пошуків у зазначеному напрямі, констату­вати, що і ліберально-демократичну, і консервативну, і соціал-демократичну геополітичну думку поєднують такі пошукові вузли:

1. неодмінний зв'язок з ідеєю державотворення, пояс­нення відсутності державності зазіханням з боку зовніш­ніх сил;

2. спроби відшукати оптимальні форми між- або внут­рідержавного зв'язку і взаємовідносин із сусідніми наро­дами і країнами;

3. визначення певного регіону етнічної території України як опорної бази в державотворенні і зовнішній орієнтації;

4. розробка порівняльної психологічної характеристи­ки українського та інших слов'янських і неслов'янських народів з метою доведення їхньої порідненосгі або окре- мішності;

5. заклик спертися на внутрішні сили, сам україн­ський народ як головний чинник незалежності і стабіль­ності щодо зовнішнього оточення;

6. урахування в геополітичній орієнтації соціального чинника, передусім настроїв і побажань трудових верств населення.

Можна виділити ще й таку особливість, як надзвичай­на строкатість зовнішньополітичних орієнтацій і визна­чення їхньої пріоритетності, що пропонувалися авторами відповідних концепцій. У цьому закладена глибока істо­рична традиція, адже не було, мабуть, жодного сусіда, географічно близького й не дуже, з яким би політичні дія­чі України не шукали злуки для здобуття самостійності. Визначальним у цьому відношенні було, мабуть, XVII і перша половина XVIII ст., коли, як зауважував Д. Дон­цов, «все ясніше проступаюча провідна лінія польської, як також московської політики запанувати над Україною, робила вже заздалегідь безвиглядними всі спроби остан­ньої зберегти свою незалежність у союзі з одною з цих держав проти другої» ¹⁶¹. Після провалу Гадяцької угоди робляться спроби спертися на Турцію (П. Дорошенко, Ю. Хмельницький), на Швецію (І. Мазепа, П. Орлик). Ще наприкінці XVIII ст. В. Капніст зондував грунт щодо налагодження стосунків із Пруссією і можливого протек­торату останньої над Україною.

У XIX — на початку XX ст. у суспільній політичній думці визначаються такі основні геополітичні вектори: слов'янофільський, чорноморсько-балканський, цен­трально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтій­ський, а також ті, які варто виділити окремо, — «геоцент­ричний» і «східно-західної рівноваги». Слов'янофільська тенденція бере початок від Кирило-Мефодіївського брат­ства, члени якого вважали, що кожний слов'янський на­род — сюди зараховувалися Україна, Росія, Польща, Бі­лорусія, Чехія — має утворити власну демократичну рес­публіку й об'єднатися у федерацію із спільним парламен­том у Києві. Це гасло, «підняте найкращими синами України — Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гула- ком, не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі» ¹⁶². Здебільшого цей напрям згодом роз­робляли І. Франко, Р. Лащенко, повертався до нього у своїх пошуках і М. Грушевський.

Близька до попередньої і чорноморсько-балканська орієнтація, яка передбачала створення федерації чорно­морських і балканських країн. Прихильниками її були С. Томашевський, С. Шелухін. Останній пропонував за­лучити до Чорноморсько-Адріатичної федерації україн­ців, чехів, словенів, сербів, хорватів.

Чи не найпопулярнішим був чорноморсько-балтій­ський вектор. До нього схилялися С. Рудницький, Ю, Ли­па. Неодноразово звертався до нього й М. Грушевський, який вважав, що до чорноморсько-балтійської федерації мають увійти «принаймні діти історичної Польщі» — Україна, Білорусія, Литва, між якими не було скільки-не­будь серйозних конфліктів. С. Рудницький залучав сюди ще Фінляндію, Естонію, Латвію. Водночас для С. Руд- ницького в геополітичному становищі України не менш важливим був близькосхідний аспект. Він вважав, що Україна являє собою одну з найважливіших «ключових точок» цілого Близького Сходу, оскільки вона розташова­на в «Північному запіллі Чорного моря», яке є найкорот- шим шляхом для експансій великих держав Європи: в од­них випадках на Балкани, в інших — на Закавказзя, Пер­сію, Азію. «Вплив центрально-азіатського сусідства на іс­торичний рух був, — на думку С. Рудницького, — ПОМІЖ усіма політико-географічними впливами для території й народу України, безумовно, найсильнішим»¹⁶³. Ю. Липа надавав чорноморсько-балтійському вектору стратегічно­го значення й зауважував, що тільки «вісь Південь — Пів­ніч є віссю українських земель. Як в епоху античну і ки­ївську, так і в епоху козацтва, ця вісь залишається і в по­дальшому... Теперішнє її утвердження за свідомою побу­довою українського Роду, при встановленні Хати дуже важливе. Без опирання на Півночі, без виходу на Півдні немає можливості побудови цієї Хати» ¹⁶⁴.

Досить вагоме місце займав у політичній історіографії і західноєвропейський вектор. Своєрідний «поміркований європеїзм» пропагував ще М. Драгоманов, який, обгрун­товуючи необхідність зв'язку України із Західною Євро­пою (як джерелом прогресу), зазначав, що історичний процес у всій Росії має пройти такий самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи. М. Грушевський, застерігаючи у ряді праць, що не треба підганяти наше життя під який-небудь західноєвропейський зразок, реко­мендував українцям, окрім Німеччини, Швейцарії, Шве­ції, Франції, Англії, Італії, вчитися також у СІЛА.

Більш яскраво виражену «західницьку» позицію займав Б. Крупницький. Він вважав, що Україна запозичила від За­ходу все необхідне, включаючи греко-католицьку церкву і латинську культуру. Виходячи з цього, вчений робив висно­вок: Україна завжди була історично близькою до Європи. На його думку, ритм українського історичного процесу про­лягає через західно-східний курс і нагадує певне замкнуте коло. Україна, з геополітичної точки зору, «декілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час наслі­дуючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня» ¹⁶⁵.

Ряд інших авторів віддають перевагу в геополітичній орієнтації окремим країнам. Відомим є германофільство Д.Донцова. Ще в 1917 р. він писав, що українське питан­ня «міцно зв'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині, прив'язуємо нашу будучність» ¹⁶⁶.

Як уже зазначалося, заслуговує уваги геополітична концепція «рівноваги», що її проголошував ряд учених у спробах розв’язати одвічну українську дилему — Захід — Схід. М. Грушевський, зокрема, віддаючи і їй данину, за­кликав «не спішити замикатися в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше... у сфері старих зв'язків, колишньої Російської держави і но­вих зв'язків з центральними державами, і поза ними» ¹⁶⁷.

Слід віддати належне розважливості концепції рівно­ваги між Заходом і Сходом, яку сформулював І. Лисяк- Рудницький. Він вважав, що східні і західні впливи, які взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід'ємним елемен­том життя країни. При цьому тривале переважання одно­го з цих впливів без своєчасної компенсації з боку іншо­го лише деструктивно впливало на Україну, яка за етно­сом і естетичними світосприйманнями належить до Схо­ду, а за політичною і соціальною структурою — до євро­пейського світу. В цьому, на думку Лисяка-Рудницького, й полягає синтез України між Сходом і Заходом, де вона об'єднує дві традиції у своєму єстві, є легітимним членом обох культур¹⁶⁸. Очевидно, цю концепцію поділяють і дея­кі сучасні наші політики.

Наукова думка, яку умовно можна визначити як «гео­центричну», має прихильників як серед «лівого» (соціал- демократичного), так і націонал-радикального й монар- хічно-аристократичного крила українства. І ті, й інші вва­жають, що зовнішній чинник — це другорядне, а голов­ним у побудові держави, національному відродженні є опора на внутрішні сили — на український народ, звісно, на різні його верстви у різних авторів.

Так, на думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати «нещасна орієнта­ція на зовнішні сили» (Росія — у Хмельницького, Швеція

• у Мазепи, Німеччина — у Центральної Ради, Польща

• у Петлюри), й спричинилася втрата української дер­жавності. «В чому може бути наша сила? — запитує Вин- ниченко. — Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами... Коли вони хотітимуть самостій­ності Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задо­вольнити це хотіння» п. І далі він наголошував: «Відро­дження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції» ¹⁶⁹.

Якщо В. Винниченко безпосередньо пов'язував про­цес державотворення з соціальним питанням і робив ставку на трудові верстви, то В. Липинський, закликаючи в рівній мірі відмежуватися й від Польщі й від Росії, від­давав перевагу «аристократії», бо «українство за природою своєю є рухом верхів» ^|3.

«Борці», «кращі люди» — тобто ті ж самі аристократи, мають здобувати незалежність, на думку М. Махновсько­го, Д. Донцова. Тут, мабуть, більше суперечливості і мен­ше координованості в зовнішньополітичній орієнтації. М. Міхновський, зокрема, в одній із «Десяти заповідей» Української народної партії проголошував: «Усі люди — твої брати. Але москалі, мадяри, поляки й жиди — це во­роги нашого народу». Щоправда, пізніше в «Нарисі про­грами Української демократичної хліборобської партії» він зазначав таке: «Всякий українець, котрий бореться за вільну Україну і всякий чужинець, котрий наше право до повної незалежності фактично визнає — наш союзник, хоч би його погляди в інших справах не відповідали пог­лядам нашої партії» ¹⁷⁰.

Можливо, саме в недооцінці внутрішнього фактору та неправильних соціальних орієнтирах слід шукати пояс­нення того, чому українські політики з Центральної Ра­ди, Директорії, гетьманського уряду Скоропадського не зуміли відстояти український суверенітет? Звернемося до сторонніх аналітиків: «Український національний рух не викликав широкого відгуку ні в селян, ні в промислових робітників. Він залишався заняттям невеликої групи ен­тузіастів інтелектуалів, які складалися головним чином із викладачів найрізноманітнішого рівня, літераторів і свя­щеників... Слабкість українського націоналізму примушу­вала його постійно поступатися іноземному тиску й, та­ким чином, виключала справжню свободу дій» ¹⁷¹.

Український націоналізм, вважає один із сучасних ро­сійських дослідників, так і не вийшов тоді за межі мало­руської різночинної інтелігенції. Для більшої частини на- селення він став лише додатковою опорою регіоналізму.

Коли відділення від Росії обіцяло господарські чи геопо- літичні переваги, таке відділення могло здійснюватися на ідеологічній основі українства. Але, коли задля здійснен­ня «тисячолітньої мрії» доводилося поступатися еконо­мічними або соціальними інтересами, український націо­налізм ставав надто хиткою цінністю для переважної біль­шості населення ¹⁷². Можливо, мав рацію М. Махнов­ський, стверджуючи: «Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її» ¹⁷³.

Було б несправедливим забути й слова Грушевського з його праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання» (1920) про те, що «гасло повної самостій­ності і незалежності України лежало більш у психології відпору всім тим, хто хотів накидати свою волю україн­ському народові. Питання про конфедерацію чи федера­цію — це річ будучності. Для неї треба насамперед здобу­ти довір'я трудового народу» ¹⁷⁴.

Україна і Росія — зовнішньополітичний аспект відносин. Особливе місце в геополітичній орієнтації української по­літичної думки посідали й посідають стосунки з Росією.

Представники народницького напряму, визнаючи ет­нографічну та історичну близькість українсько-руської та великоруської народностей, підкреслювали зростаючу за­лежність України від Росії після Переяславської угоди (яка визначала рівноправні стосунки) і поступову втрату нею статусу самостійної держави.

Переважаючою щодо стосунків із Росією є думка про віддалення від неї. І на те є як об'єктивні, так і суб'єктив­ні причини. Це, по-перше, два «поділи» Київської Русі: на майбутню Україну і Росію (дехто вважає, що започат­кував цей процес Андрій Суздальський погромом Києва в 1169 р., а завершила його татарська навала — так, зокре­ма, вважав Д. Донцов ¹⁷⁵, так вважає і Є. Маланюк¹⁷⁶ і ви­никнення Галицько-Волинської держави, що зумовило надалі утворення західного і східного регіонів України під різними егідами.

Щоправда, інколи посилаються з цього приводу на Нестора-літописця, який ще в «Повісті временних літ» указував на різницю між племенами південно-західної і північно-східної Русі. Він згадував про лагідних, тихих, сором’язливих полян, що мешкали поблизу Києва і вниз по Дніпру, до порогів, протиставляючи їх древлянам, вя- тичам, кривичам, «що жили зверинським образом». Нада­лі Великоросія «дедалі більше асимілювалася фінськими і монголо-татарськими елементами і поринала в середньо- і північно-азіатських впливах, у той час як Україна (пере­дусім в особі Галицько-Волинської держави) жила одним життям із Заходом» ¹⁷⁷.

У концепції двох центрів були прибічники обох із них.

2. Липинський, В. Кучабський вважали, що доля україн­ської державності вирішуватиметься на Наддніпрянщині.

3. Томашевський, С. Рудницький та інші гадали, що су­то українські землі утворила й об'єднала саме Галицько- Волинська держава, а не Київська — «варяго-руська». От­же, думка про те, що Галичина є «Українським П'ємон­том», має традиційне підгрунтя.

Зростанню русофобії сприяли в другій половині XIX

• початку XX ст. не тільки гнучкіша і ліберальніша полі­тика щодо українства австро-угорського уряду в Галичи­ні, а й недалекоглядна імперська політика царської Росії у Східній Україні.

Галичина, яка постійно зазнавала впливів Австрії, Угорщини, Німеччини й Польщі, була, принаймні в ет­нографічному відношенні, як цілком слушно зазначає В. Потульницький ¹⁷⁸, фактично окремою землею у межах України. Подвійне гноблення українського населення Га­личини з боку поляків і австрійців призвело до того, що галицьке населення боролося особливо активно проти поляків і порівняно лояльно ставилося до австро-угор­ського панування. Про це свідчать і політична діяльність українських депутатів у австрійському парламенті, і кон­сервативні настрої греко-католицьких священиків.

Про цю пронімецьку орієнтацію галицьких політиків не слід забувати й сьогодні, оцінюючи геополітичне ста­новище Західної України, оскільки пошуки державотво­рення в певних напрямах можуть сприяти закріпленню цієї традиційної тенденції не на користь національної єдності. Про негативні наслідки царської політики, між іншим, попереджали діячі не тільки демократичного, а й ліберально-поміркованого таборів. Попереджав Б. Кис- тяковський, який добре знав і Україну і Росію. «Кожний новий етап у поступовому розвитку і поширенню сепа- ратизму і «самості йництва», — писав він, — завжди так або інакше був зв'язаний або навіть викликаний якою- небудь попередньою репресією проти українства... На жаль, Росія, яка була загальною батьківщиною для України і Великоросії, повелася по відношенню до України як мачуха» ¹⁷⁹.

А ось свідчення П. Милюкова про його ставлення до українських прогресистів: «Рух є, зупинити його ви не в змозі. Все питання в тому, чи бажаєте ви бачити в цьому русі друга або ворога? Це залежатиме від того, чи поба­чить цей рух у вас друзів чи ворогів» ¹⁸⁰.

Не дивно, що політична думка в Україні, а надто в діас­порі часто-густо служила ідеї психологічної і культурної не­сумісності українського і російського народів. С. Рудниць- кий називав Росію азіатським краєм з культурою, що є син­тезом автократії і охлократії. М. Грушевський залучав на до­помогу своїм аргументам самих російських слов'янофілів, які протиставляли, на його думку, «західноєвропейським принципам права великоруську патріархальність, вічне хитання між громадським і моральним, максималізмом і повним нігілізмом, що є повною антитезою народним при­кметам українським з їх високим розвитком гідності, поша­нуванням гідності чужого етикету і добрих манер» ¹⁸¹.

В. Липинський пішов у цьому напрямі ще далі. В «Листах до братів-хліборобів» він зауважував: «Основною відзнакою України від Москви є не мова, не плем'я, не віра й не селянські апетити на панську земельку, іншими словами, не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціальні — а інший, вироблений віками політичний лад (класократичний, а не охлократичний), метод організації правлячого устрою. І лише спираючись на цю різницю політичну..., можна перетворити малоруське плем'я в українську націю» ¹⁸².

Важливе місце в українській геополітичній думці зай­мають пошуки форм міждержавних зв'язків, в умовах фактичної втрати державності, в складі Російської і Авст- ро-Угорської імперій.

Як уже зазначалося, представники народницького на­пряму в українській політичній науці в другій половині XIX ст. обгрунтували теорії федералістичної традиції і можливість федеральних об'єднань з тими країнами, з якими вони підтримували історичні зв'язки. Фундатором ідеї побудови української держави в рамках федеративно­го союзу народів Росії був М. Драгоманов. Проблему дер­жавності, вважав він, можна вирішити не сепара­тистським шляхом, а спільними зусиллями, визволенням народів усіх націй, що населяють Росію. Висновок М. Драгоманова: «За федерацію всі підуть, сепаратизм не підтримують» ¹⁸³, — досить слушний і стосовно сучасних політико-національних процесів в Україні.

І. Франко також звертав увагу на те, що термін «полі­тична самостійність» не треба розуміти як цілковитий се­паратизм від Росії, як конечність створення окремої укра­їнської держави. Політична самостійність можлива і в зв'язку з Росією, при федеральнім її устрою ¹⁸⁴.

Центральна Рада, як відомо, в перших трьох Універса­лах теж дотримувалась вимог автономії. Гасло повної і без­застережної незалежності, що її з початку століття проголо­сили націонал-радикали, містилося лише в IV Універсалі.

Суперечливість поглядів на цю проблему знайшла відоб­раження в програмних документах українських партій на початку XX ст. Так, за автономію чи федеративні стосунки з Росією висловлювалися соціалісти-революціонери (УПСР), Українська федеративно-демократична партія, Українська демократично-радикальна партія. За повну неза­лежність, за «самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ» і «від Кавказу по Сян» — Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія самостійників-соціаліс- тів, Українська радикальна партія та ін. ¹⁸⁵ М. Грушевський (а в його особі УПСР) зазначав у 1917 р.: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії... Вони хочуть за­держатися в добровільній і свободній зв’язі з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чим не обмежила їх свободи і само­стійності національного життя. Для того хочуть широкої ав­тономії України». Якщо Д. Донцов вважав, що революцій­ний рух 1905 р. почався в Україні, яка дала російській рево­люції багато поводирів ¹⁸⁶, то Грушевський писав, що на український народ може спертися не тільки Росія та її рево­люція, а й уся Слов'янщина ¹⁸⁷. А після політичної перебудо- ни всієї Європи і перетворення її на Європейську федерацію й уся Європа. Саме в такій Європі Україна може стати рів­ноправною й однією із найбільш міцних складових Євро­пейської федерації.

Отже, проблема геополітичного становища України не залишилася поза увагою українських мислителів минуло­го. їхні підходи, погляди з цього приводу становлять ос­нову розуміння зовнішньополітичних аспектів державо­творення в умовах сьогодення, використовуються при розробці платформ і програм сучасних політичних партій і рухів. Це знаходить своє відображення і в тому надзви­чайному розмаїтті зовнішньополітичних поглядів і орієнтацій, яке ми нині спостерігаємо і яке майже повто­рює ситуацію в минулому.

Сучасне міжнародне становище примушує Україну виробляти в зовнішній політиці такі правила поведінки, які будуть адекватними ситуації в світі й водночас відпо­відатимуть її власним національним інтересам. Очевид­но, що в умовах початкового етапу державотворення на­ціональний інтерес має відігравати першорядну роль, оскільки він дає можливість згуртувати навколо певної, центральної, ідеї широкі народні маси. Як зауважує з цього приводу І. Дзюба, «колись не останній з філосо­фів людства сказав, що ідея завжди була зганьблена, ко­ли вона протиставляла себе інтересові. Історія підтвер­дила це як незаперечний свій закон — якщо йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтере­сом» ¹⁸⁸. Відомо, що політика може сприяти історичному процесові, а може його й гальмувати, причому найбіль­ше сприяє йому саме така політика, яка грунтується на правильно визначеному національному інтересі. Відпо­відно до цього повинні визначатися й пріоритети зов­нішньополітичної діяльності.

Слід зазначити, що на шляху формування зовнішньої політики України є чимало труднощів. Вони пов'язані перш за все з тим, що Україна — молода держава, яка по­ки що не має достатнього досвіду зовнішньополітичних стосунків, а це не додає упевненості в налагодженні між­народних зв'язків, призводить до певних помилок, ви­правлення яких потребує часу і значних зусиль. Слід та­кож мати на увазі, що упродовж багатьох століть Україна не була цілісною. Йдеться не лише про те, що вона, по суті, не була державою, — вона не була об’єднана й тери­торіально. Ще М. Грушевський звертав увагу на значні відмінності в житті, мові, в усіх стосунках між хлібороб­ською Херсонщиною і фабричною Катеринославщиною або козацькою Кубанщиною¹⁸⁹.

Ще більше відмінностей, на його думку, існує між українським населенням Великої України і Галичини, які тривалий час входили до складу різних імперій і зазнава­ли на собі різних політичних і культурних впливів¹⁹⁰.

Тому природно, що на сьогодні в різних регіонах на­шої країни сформувалися певні відмінності в оцінці на­ціональних інтересів. По-різному тлумачаться шляхи роз­в'язання тих чи інших політичних проблем. Особливо це стосується трактування геополітичного становища і ви­значення пріоритетних напрямів у зовнішній політиці України та питань національної безпеки і міжнародного статусу держави.

Ще творець першої української Конституції Пилип Ор­лик вважав, що приєднання України до Росії порушує полі­тичний баланс у Європі, оскільки розташування України на континенті має ключове значення. Цю думку й сьогодні по­діляють багато українських науковців, які вважають, що на­буття Україною незалежності повертає цей баланс. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з такою точкою зору, проте слід, очевидно, визнати, що Україна була одним із іні­ціаторів розвалу колишнього Радянського Союзу. Оскільки ж його існування було однією з геополітичних реалій між­народного життя, то саме Україна відіграла роль того про­відного чинника, завдяки якому геополітична ситуація у сві­ті суттєво змінилася. Проте важко погодитися з аргумента­ми тих, хто вважає цю подію фактором стабілізації міжна­родного життя — адже реальність свідчить, що до справж­ньої стабілізації, на жаль, поки що дуже далеко.

Виходячи з цього, треба будувати зовнішню політику України з урахуванням історичного досвіду творення дер­жавності в умовах тривалого залежного існування, геопо- літичної, історико-культурної та загальносвітової ситуа­ції. Лише на такій підставі можна правильно визначити сутність національного інтересу у галузі зовнішніх відно­син і виявити їхні пріоритетні напрями.

Пріоритети зовнішньополітичної діяльності України. Слід визнати, що чимало негараздів, які переживає нині

Україна, зумовлені саме неправильними уявленнями про національні інтереси і помилково визначеними зовніш­ньополітичними пріоритетами, що мало своїм наслідком не тільки розвал СРСР, який був історично обумовленим, але й розрив різнобічних, насамперед економічних, зв'яз­ків із країнами, які утворилися на його терені. Це змуше­ний був визнати і Президент України Л. Кучма, який у своєму зверненні до Верховної Ради України наголосив: «Нам не вдалося опанувати ще одну сферу, яка також на­лежить до ключових засад національної економіки — сферу зовнішньоекономічної діяльності. Одна з причин цього — намагання утвердити державність та економічну незалежність України за допомогою кардинальної пере­орієнтації політики зі Сходу на Захід. Це був стратегічний прорахунок. Україна... не повинна була йти шляхом не­гайного й механічного виходу з налагодженої системи господарських зв'язків». І далі: «... Непродумана політика щодо збереження національних інтересів (або навіть не­вірне розуміння цих інтересів) у період розпаду Радян­ського Союзу та становлення нашої молодої держави призвела до втрати багатьох ринків збуту української про­дукції» ¹⁹¹.

Зосередившись на західному напрямі, зовнішньополі­тичний апарат, можливо, під тиском певних політичних кіл, а можливо, через брак аналітичної роботи, під впли­вом імпульсивних, емоційних настроїв, викликаних зне­нацька отриманою незалежністю, не відразу усвідомив необхідність вивести в ряд пріоритетних відносини з кра­їнами близького зарубіжжя.

Незалежність стане реальною цінністю тоді, коли во­на сприятиме створенню кращих умов життя народу, за­безпечить реальні права і свободи людини, процвітання країни. Лише за цих умов Україна дійсно стане автори­тетною і впливовою силою на міжнародній арені й займе гідне місце у світовому співтоваристві.

Але для цього потрібно докласти ще багато зусиль. Незалежність України повинна бути наповнена реальним змістом, мати стійке підгрунтя, насамперед економічне. Так уже здавна повелося, що в світі поважають сильних і багатих.

Отже, міцна економічна основа є важливим чинником забезпечення незалежної зовнішньої політики. Але є тут і зворотній зв'язок, оскільки зовнішня політика, у свою чергу, може і повинна бути важливим чинником вирішен­

ня економічних завдань. Ось чому у нелегкій справі дер­жавотворення зовнішня політика відіграє найважливішу роль. Слід пам'ятати також, що зовнішня політика є неод­мінним атрибутом незалежної держави. Немає власної зовнішньої політики — немає й незалежності. Це — аксіо­ма. Тому в успішному завершенні процесу державотворен­ня одним із першочергових практичних завдань є форму­вання незалежної зовнішньої політики, а ефективна зов­нішня політика можлива лише при об'ємному баченні сві­ту, постійній аналітичній роботі, відмові від імпульсивних рішень. Інтереси народу, держави мають бути визначаль­ними в політиці, попри всілякий романтизм і амбіції.

Якщо ліві сили є прихильниками тісної інтеграції зі Сходом, євразійської орієнтації', то праві — орієнтуються на Європу. Так, один із членів парламентської фракції Руху

І. Заєць вважає, що президентські структури сповідують принцип політики балансів, намагаючись балансувати між Сходом і Заходом. Треба ж, навпаки, сповідувати принцип пріоритетів, чітко визначитися, що Україна є європейською державою, складовою частиною європей­ської цивілізації й може мати майбутнє тільки як складо­ва об'єднаної Європи. Не можна змішувати інтеграцію і співробітництво. Не можна здійснювати інтеграцію вод­ночас на Захід і Схід. Наша домінанта, вважають пред­ставники НРУ, — це європейський інтеграційний вектор, за широкого співробітництва зі Сходом.

Зрозуміло, що належність України до Європи — це об'єктивна реальність, як і те, що український народ на­лежить до сім'ї європейських народів. З огляду на це, зов­нішньополітичний курс України на встановлення й розви­ток її стосунків із європейськими країнами, входження її в європейські економічні й політичні структури задля власних інтересів й інтересів побудови загальноєвропей­ського дому є цілком природним. Проте інтеграція Укра­їни в європейські структури навряд чи може розглядатися як абсолютно пріоритетний напрям її зовнішньополітич­ного курсу, як альтернатива її діяльності в рамках СНД.

Хоча СНД є значною мірою штучним утворенням, не­обхідно максимально використати ті можливості, які надає ця співдружність для прискореного розвитку в її рамках інтеграційних процесів. У цьому відношенні при­вабливою виглядає ідея поступової трансформації СНД в Європейсько-Азійський економічний союз. Ідея такого утворення була обгрунтована науковцями Національного інституту стратегічних досліджень.

На думку співробітників інституту, доцільність такого союзу (співдружності) підкріплюється багатьма чинника­ми. Він дасть змогу максимально використати виробни­чий потенціал України й тим самим створити умови для поступового генерування української економіки в напря­мі її більшої самостійності. Він сприятиме також стабілі­зації внутрішньополітичного становища в Україні й тим самим поліпшить можливості збереження територіальної цілісності держави.

Такий союз багато чого може дати Україні і з точки зору розвитку її міжнародних зв'язків з іншими країнами, які залишаються поза його рамками, оскільки в даному випадку з'явиться можливість повною мірою використати унікальне геополііичне становище України, яка може стати своєрідним центром налагодження зв'язків між За­ходом і Сходом, міжнародним вузлом комунікацій. На­решті, створення такого союзу відповідатиме настроям значної частини населення країни, яка пов'язує майбутнє України з подальшим розвитком інтеграційних процесів у рамках колишнього СРСР. Згідно з даними центру «Со­ціальний моніторинг» Національного інституту стратегіч­них досліджень за 1994 р., об'єднання республік — членів СНД в одну державу підтримують 73,4 % мешканців схід­них областей, 67 % — Криму, 55,7 % — південних облас­тей, у центрі — 36,7 %, зокрема в Києві — 36 %, у захід­них областях — 19,8 %.

Безперечно, Українська держава матиме майбутнє ли­ше за умови дотримання балансу інтересів населення всіх регіонів і вироблення на міждержавному рівні механізму збереження життєво необхідних інтеграційних зв’язків з Росією. Спроби орієнтуватися на населення тільки одно­го регіону, ігнорування інших груп громадян, за умови поглиблення економічної кризи, може викликати проти­борство не тільки по лінії регіон — центр, а й по лінії ре­гіон — регіон.

Міжнародне визнання й співробітництво з навколишнім світом. Після досягнення незалежності в Україні й навко­ло неї відбулися відчутні позитивні зміни. За короткий час країна відновила основні атрибути держави, її визнав світ. Зростає авторитет України як члена багатьох універ­сальних міжнародних організацій, у заснуванні яких вона брала участь (ООН та ін.). Наша держава увійшла до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала пов­

ноправною учасницею Організації з безпеки і співробіт­ництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про спів­робітництво й партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Бага­то зусиль довелося докласти, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інсти­туції, як Рада Європи (РЄ). Плідно розвиваються двосто­ронні міждержавні відносити у плані реалізації багато- векторного зовнішньополітичного курсу.

Особливу увагу приділяє Україна у своїй зовнішній по­літиці співробітництву з Організацією Об'єднаних Націй.

Український народ пишається тим, що його країна бу­ла однією із держав-засновниць цієї глобальної міжна­родної організації. Свого часу, за перші 45 років існуван­ня ООН, Україна не раз виявила ініціативу в розв'язанні багатьох міжнародних питань. Проте, звісно, обмежений суверенітет УРСР не давав змоги реалізувати всі потен­ційні можливості української дипломатії.

Перетворення України в самостійну демократичну державу відкриває для неї широкі можливості для того, щоб стати вагомим чинником міжнародного життя. По­зицію суверенної України в ООН поважають, її інтереси враховуються під час прийняття важливих рішень.

Про це переконливо свідчить, зокрема, обрання Укра­їни до складу таких важливих органів ООН, як ПРООН, ЮНІСЕФ, Комісії з прав людини. Особливо зріс автори­тет України в ООН після того, як вона, будучи третьою за ядерним потенціалом державою, першою в історії людства добровільно відмовилася від ядерної зброї, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), ратифікувала договір про СНО-1. Це дало змогу Прези­дентові України Л. Кучмі, виступаючи на спеціальному урочистому засіданні Генеральної Асамблеї ООН з нагоди 50-ї річниці ООН 22 жовтня 1995 р., запропонувати вста­новлення особливого статусу (з міжнародними гарантіями безпеки, консолідованою фінансовою і технічною допо­могою, моральними стимулами) для країн, що відмовля­ються від ядерної зброї через реалізацію нової програми ООН «Світ XXI сторіччя — без ядерної зброї».

Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, є значним контрибутором військ ОПМ. Ще на 49-й сесії ООН Президент Л. Кучма у своєму виступі запропо­нував розробити і на ювілейній сесії, присвяченій 50-річ- чю ООН, підписати спеціальний документ під назвою «Партнерство заради розвитку», в якому питання міжна-

родного миру і безпеки пов'язувалися б із питаннями со­ціально-економічного розвитку. Україна й сьогодні нама­гається забезпечити політичний, ідеологічний та організа­ційний вплив на діяльність ООН шляхом розробки й ви­сунення конкретних ініціатив та пропозицій, які б, з од­ного боку, відповідали національним інтересам нашої держави, а з іншого — відбивали тенденції політичної ді­яльності ООН на сучасному етапі.

Прикладом може слугувати підготовка за ініціативою України Міжнародної конвенції із захисту миротворчого персоналу ООН. Україна підтримує колективні зусилля щодо збереження міжнародного миру та безпеки, бере ак­тивну участь в операціях сил ООН з початку кризи в ко­лишній Югославії, де перебуває понад 1,2 тис. україн­ських військовослужбовців.

Міжнародний авторитет нашої держави підвищувати­меться завдяки:

• активізації її участі у розгляді проблем міжнарод­ного життя Радою Безпеки ООН для закладення підва­лин ефективної і продуктивної діяльності України як непостійного члена РБ, яка планується на 2000 — 2001 роки ¹⁹²;

• збільшенню присутності українських військових контингентів у миротворчих операціях ООН, особливо тих, які проводяться безпосередньо біля кордонів України та в регіонах, що є стратегічно важливими для національ­них інтересів нашої держави;

• активізації зусиль у рамках ООН у галузі контролю над озброєннями і роззброєнням в усіх формах;

• максимальному використанню тих можливостей, що надає членство в соціально-економічних, функці­ональних та експертних органах ООН, для сприяння рин­ковим перетворенням в Україні, зокрема активнішому за­лученню програм і фондів ООН, інституцій бретгон- вудської системи для розв'язання багатопланових соціаль­но-економічних проблем розвитку держави.

Участь в ООН була й залишається одним із найбільш рентабельних у політичному плані зовнішньополітичних ме­ханізмів України. Внесок України до ООН на душу населен­ня становить приблизно 86 центів на рік.

Як заявляє українське керівництво, наша держава праг­не відігравати особливу роль у регіоні Центральної і Схід­ної Європи. Україна не ставить собі за мету досягти стату­су регіональної супердержави. В основних напрямах зов­нішньої політики України зазначається, що вона в принци­пі може стати впливовою регіональною державою, від якої залежатиме підтримання стабільності і безпеки в регіоні. Для того, щоб це стало реальністю, необхідні вихід із кри­зи, зміцнення економічної стабільності й налагодження дійсно партнерських, добросусідських відносин із Росією.

Геополітична легітимність реалізації Україною свого на­ціонального інтересу в Центральній і Південно-Східній Європі зумовлена низкою чинників. По-перше, політика України щодо зближення з країнами цього регіону сприяє заповненню тут «вакууму безпеки». Пропозиція України, висунута ще 1993 р., про те, щоб у рамках Європейської без­пеки цей регіон мав свою подібну зону, аби у майбутньому не виникло загроз миру й стабільності, подібних до кон­флікту в Югославії, була підтримана. Того ж року в Дебре­цені представниками низки областей, округів і воєводств України, Угорщини, Польщі та Словаччини були прийняті Декларація про співробітництво народів Карпатського ре­гіону і Статут цього міжрегіонального об'єднання.

По-друге, сумірність економічних потенціалів України і країн «Вишеградської групи» має сприятливо впливати на інтеграційні процеси в рамках групи. Україна спільно з учасниками цієї групи могла б проводити гнучтшпу по­літику щодо ЄС і Росії, аніж коли вона сама проводити­ме політику «балансу сил».

Серед субрегіональних об'єднань, до яких входять і колишні країни РЕВ (чорноморське економічне співро­бітництво, Рада країн Балтійського моря, Вишеградська група, Карпатський єврорегіон), помітну роль відіграє Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ), утворена Іта­лією, Австрією, Угорщиною і Югославією в 1989 р. з ме­тою забезпечення необхідної підготовки останніх трьох країн до членства в Європейському Союзі (ЄС). Протя­гом наступних шести років до цього міждержавного об'єднання приєдналося ще шість країн.

Кожна з держав-учасниць цього об'єднання переслі­дує, звичайно, власні цілі. Проте головним для ЦЄІ є розвиток таких загальновизнаних цінностей, як плюра­лізм, демократія, забезпечення прав і основних свобод людини, зрештою — будівництво єдиної процвітаючої Європи.

Україна розвиває зв'язки з ЦЄІ з 1992 р. Її представ­ники брали участь у зустрічах національних координато­рів, засіданнях Контактного комітету. Наша держава вия­вила бажання співпрацювати з ЦЄІ в рамках програм з питань інформації, міграції і транспорту, зокрема, вияви­ла інтерес до будівництва трансєвропейської автомагіст­ралі Трієст — Будапешт — Київ.

У червні 1993 р. Україна офіційно заявила про своє ба­жання увійти до ЦЄІ як повноправний член. У березні

1994. р. Україні, Білорусі, Румунії та Болгарії було надано статус асоційованого члена ЦЄІ. Входження України до Асоційованої Ради об'єднання сприятиме активізації її спів­робітництва з державами Центральної і Східної Європи.

Україна дістала можливість регулярно брати участь у діяльності ЦЄІ на всіх рівнях — від експертного до глав урядів. Участь у погодженні і здійсненні більш як 35 про­грам та проектів ЦЄІ в її робочих групах позитивно впли­нула на вирішення питання про її вступ до цього об'єднання як повноправного члена.

Після підписання угод про співробітництво з ЄС та НАТО, вступу до Ради Європи, ініціатива подальшого входження до європейських регіональних структур ли­шається за Україною.

Як уже зазначалося, після проголошення незалежнос­ті наша держава виявила бажання включитися в загаль­ноєвропейський інтеграційний процес. Визначною по­дією в політичному житті України стало її прийняття до Ради Європи. Наша держава стала 37-м членом цієї авто­ритетної організації.

Метою Ради Європи, згідно з договором про її утво­рення, є досягнення більшого рівня узгодженості позицій і згуртованості держав-учасниць на базі спільних принци­пів та ідеалів, на яких грунтуються західна цивілізація і демократія, а також сприяння їхньому економічному і со­ціальному прогресові. Для цього держави-учасниці мають за допомогою РЄ укладати угоди й узгоджувати свої дії в економічній, соціальній, культурній, науковій, юридич­ній та адміністративній сферах, захищати права людини та основні свободи.

Головними органами РЄ є Комітет міністерств у скла­ді міністрів закордонних справ організації і Парламент­ська Асамблея.

Щоб бути прийнятим до складу РЄ, необхідно дотри­муватися трьох найважливіших принципів: держава-кан- дидат має бути правовою, поважати права людини, орга­нізовувати своє внутрішнє життя і зовнішню політику на засадах плюралістичної демократії.

До набуття цього статусу Україна йшла послідовно, крок за кроком від дня проголошення своєї незалежності. Вже в грудні 1991 р., невдовзі після референдуму, який підтвердив Акт проголошення незалежності, Міністерство закордонних справ України звернулося до Генерального секретаря Ради Європи з пропозицією провести перегово­ри про визначення сфери і форм співробітництва. Відтоді почався зустрічний рух. На запрошення РЄ відбулися ві­зити парламентських делегацій України в столицю інтег­рованої Європи Страсбург і зворотні візити до Києва ке­рівників РЄ. 16 вересня 1992 р. наша держава дістала ста­тус «спеціально запрошеної країни». Україна бере участь у реалізації кількох програм, що здійснюються під егідою цієї організації. Її також було прийнято як асоційованого члена до комісії «За демократію через право» («Венеціан­ська комісія») для спостереження за виконанням правових норм, що служать гарантом демократії.

Рада Європи функціонує за трьома ключовими напря­мами: розвиток демократії, захист прав людини, забезпе­чення верховенства закону. Ставши на шлях входження до РЄ, Україна докладає чимало зусиль, щоб дотримува­тися цих напрямів.

Експерти РЄ констатують прагнення нашої держави узгодити своє законодавство з міжнародними нормами і стандартами, передусім тими, що містяться в Загальній декларації прав люди, міжнародних пактах про права лю­дини, підсумкових документах ОБСЄ та конвенціях РЄ. Водночас Україна збагачує європейське співтовариство власним досвідом розв'язання проблем цивілізованим шляхом у складному процесі трансформації суспільства.

Йдеться не тільки про перетворення централізованої економіки в цивілізовану ринкову, а й, скажімо, про дос­від побудови міжнаціональних стосунків у багатоетнічно­му українському суспільстві. Стабільність у цьому регіоні Європи міжнародні експерти пояснюють саме виваже­ною, позитивною національною політикою України, яка відповідає нормам Рамкової конвенції про захист націо­нальних меншин (Україна приєдналася до неї 15 вересня 1995 р.). Взагалі ж, входження України до РЄ означає не­обхідність приєднатися до більш як 150 конвенцій з прав людини, які функціонують у рамках РЄ.

Українське керівництво сподівається, що РЄ надасть Україні допомогу в приведенні національного законодав­ства у відповідність до європейських стандартів, зокрема в розробці проектів Цивільного та Цивільно-процесуального, Адміністративного та Адміністративно-процесуального ко­дексів, що стане вагомим внеском у формування правової бази нашої держави. Рада Європи надала також певну до­помогу в налагодженні механізму діяльності Конституцій­ного суду України, в розробці нової Конституції України.

Отже, вступ України до Ради Європи означає для неї розширення демократичного простору на Схід. Крім того, Україна, яка володіє величезним науково-технічним, інте­лектуальним та виробничим потенціалом, відкриває нові можливості для збагачення загальноєвропейської культури.

Членство у Раді Європи має принести й відчутні еко­номічні вигоди — від сприяння економічним реформам до захисту комп'ютерного зв'язку і надання певних пільг у торгово-економічній сфері.

Важливим напрямом інтеграції в європейські структу­ри, безумовно, є для України розширення співробітницт­ва з найбільшим європейським міждержавним об'єднан­ням — Європейським Союзом (ЄС), що утворилося на основі Маастріхтських угод завдяки об'єднанню Європей­ського економічного союзу (ЄЕС) та Європейської асо­ціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у 1993 р.

Це могутнє політичне та валютно-фінансове об’єднання здійснює не тільки спільну зовнішню політику в галузі обо­рони, а й докладає зусиль для захисту навколишнього сере­довища, боротьби зі злочинністю, інтеграції торговельних зв'язків. З 1 січня 1993 р. в рамках «єдиного європейського простору», де проживає 380 млн чоловік, було скасовано будь-які обмеження щодо переміщення товарів і капіталів. На цей гігантський «супер-ринок» припадає 42 % світової торгівлі. Єдиний економічний простір у Західній Європі передбачає й уніфікацію національних законодавств.

До середини 90-х років визначено основні цілі ЄС. Це, передовсім, забезпечення економічного зростання й зайнятості, підтримання політичної стабільності й миру в Європі, сприяння культурному розвиткові, вдосконален­ня структур ЄС.

У спеціальній декларації з нагоди утворення ЄС кра- їни-учасники цього союзу заявили про свою готовність налагодити «в дусі співробітництва» діалог зі східноєвро­пейськими країнами, в тому числі з Україною. У дусі дек­ларації у травні 1994 р. в Києві було парафовано угоду про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, яка була згодом підписана у Люксембурзі на засіданні Ра­ди міністрів закордонних справ ЄС. То був перший осно­воположний документ у відносинах ЄС з державами-чле- нами СНД. Угода передбачає взаємне надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі, скасування імпортних квот при укладенні окремих угод про торгівлю.

Наприкінці 1994 р. Європарламент заявив про надан­ня нашій країні макрофінансової допомоги в розмірі 85 млн екю для зміцнення економіки ринкової орієнтації.

У червні 1995 р. Україна підписала з Європейським Со­юзом двосторонню тимчасову угоду про торгівлю та з інших економічних питань. Цей документ став першою угодою такого типу, укладеною з новою незалежною дер­жавою. Сторони зобов'язалися всіляко сприяти розвиткові торговельних зв'язків. Угода відкриває широкі можливості для розширення торгівлі з усіма країнами Європи, зокре­ма текстилем, сільськогосподарською продукцією тощо.

Довгострокова мета України — стати рівноправним членом ЄС, як і інших європейських структур. Найближ­чі завдання — створення зони вільної торгівлі з ЄС і на­буття асоційованого членства в цьому Союзі. На 1998 р. заплановані переговори про створення такої зони.

У середині 90-х років спостерігалася позитивна дина­міка в стосунках України з ЄС. Регулярними стали зуст­річі з «трійкою» ЄС. Відбулися перші засідання Ради співробітництва. Відкрилося постійне представництво України при ЄС у Брюсселі. Створено Комітет для зв’яз­ків із ЄС. Україна брала участь у підготовці Пакту ста­більності в Європі, прийнятого на Паризькій конферен­ції у березні 1995 р. Думка про необхідність такого доку­мента з'явилася двома роками раніше, коли Україна ви­ступила з ініціативою про створення зони стабільності й безпеки в Центрально-Східній Європі.

Ідею загальноєвропейського Пакту висунула Франція («план Балладюра»). Передбачалося, що зміцнення ста­більності у Центрально-Східному регіоні відбуватиметься передусім зусиллями самих центрально-східноєвропей­ських країн за підтримки Європейського Союзу. Це від­повідало українській ініціативі. Тому наша держава од­нією з перших підтримала цей план.

Підтримка цієї ідеї в загальноєвропейському масштабі пояснюється проблемами національних меншин та кор­донів, з якими зіткнулися нові демократії Центрально- Східної Європи (передусім Югославія). Саме цим країнам пропонувалося, за сприянням ЄС, остаточно усунути можливі осередки непорозумінь, що сприяло б їхньому просуванню до членства в ЄС. Така політика дістала на­зву превентивної демократії.

Україна, як зацікавлена сторона, від самого початку брала участь у всіх засіданнях, присвячених підготовці Пакту. На підготовчих зустрічах українська делегація на­голошувала, що надійна система безпеки й стабільності в регіоні може бути створена за умови, що вона грунтува­тиметься на співпраці ЄС з усіма країнами Європи на принципі неподільності безпеки.

В результаті загальних зусиль і був прийнятий цей важливий документ. Він містить Політичну декларацію, де формулюються принципи й основні підходи, що мають регулювати відносини між сусідами — європейськими державами на базі недоторканості кордонів. Крім того, у Пакті перелічуються двосторонні угоди (близько 100), укладені країнами Центрально-Східної Європи та Балтії, в тому числі з Україною, регулюються питання, пов'язані з кордонами й національними меншинами.

Прийняття Пакту свідчить про зростання ролі Центрально-Східної Європи в забезпеченні загальноєвро­пейської стабільності. Україна підтримує будь-які зусилля у цьому напрямі, оскільки вважає, що країни Центральної та Східної Європи мають виступати не тільки споживачами стабільності та безпеки, а й самі повинні їх продукувати.

Пріоритетними регіональними напрямами зовнішньої політики України є її діяльність у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) та Пів­нічноатлантичної асамблеї (ПА).

Україна всіляко підтримує зміцнення інститутів ОБСЄ, удосконалення діяльності та підвищення ефектив­ності її механізмів, особливо у сфері превентивної дипло­матії. Зокрема, українське керівництво позитивно оцінює діяльність ОБСЄ, що має метою сприяння у вирішенні Кримського питання.

На порядку денному — розвиток взаємовигідного співробітництва із Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Передбачається обмін офіційними візитами представни­ків виконавчої і законодавчої гілок влади, організація спільних військових навчань та операцій по підтримці миру, контакти представників різних інститутів, які здійснюють дослідження у сфері безпеки. Наступним кроком має стати надання делегації парламенту України статусу спостерігача в Парламентській Асамблеї ЗЄС, а в подальшому — статусу асоційованого партнера ЗЄС. Пев­ні зрушення в цьому напрямі вже відбулися. В березні

1994. р. Постійна Рада ЗЄС ухвалила рішення про прин­ципи побудови відносин з Україною і Росією.

Активну і конструктивну роботу здійснює Україна в Парламентській Асамблеї Ради Європи, яка є органом колективного мирного співробітництва різних держав, за­собом здійснення політики захисту прав людини. Україні тут належить 12 місць.

Одним із важливих аспектів зовнішньополітичної ді­яльності України є розвиток її зв'язків із країнами «вели­кої сімки». Про це свідчать візити Президента України Л. Кучми до СІЛА, Канади, Японії, Німеччини, Італії. На найвищому рівні контакти встановлені майже з усіма лі­дерами цих країн.

Перебуваючи у складі Радянського Союзу, Україна мало цікавила Сполучені Штати Америки, хоча ще на­прикінці 50-х років в одному з американських законів на­ша незалежність визначалася як «життєво важлива для національної безпеки Сполучених Штатів».

Позитивні зрушення в політиці американського керівництва відбулися після проголошення Україною свого без'ядерного статусу і перших практичних кроків у цьому напрямі. Відтоді в американський, а потім і міжна­родний політичний лексикон увійшло визначення Укра­їни як «ключової держави для європейської безпеки».

Двосторонні відносини були закріплені Хартією українсько-американського партнерства, дружби і спів­робітництва. Новий етап у двосторонніх стосунках оз­наменувався також підписанням Угоди про співробіт­ництво в дослідженні і використанні космічного прос­тору в мирних цілях. Президенти обох країн заявили про необхідність посилення зв'язків між українськими й американськими організаціями в галузі науки, техноло­гії та освіти.

Була обговорена структура європейської безпеки, і президенти погодилися з тим, що цей процес має сприя­ти стабільності й безпеці всіх європейських країн, у тому числі й України.

Внаслідок цього відбулася безпрецедентна подія в історії міжнародних відносин: на нараді з безпеки і спів­робітництва в Європі в грудні 1994 р. була підписана Спільна Декларація лідерів України, Росії, Великобрита­нії і СІЛА про гарантії національної безпеки Україні. То­ді ж відповідні заяви українській делегації були вручені урядом Китаю та президентом Франції Ф. Міттераном.

У зовнішній політиці України важливе місце відво­диться стосункам із Китайською Народною Республікою. Розширенню двосторонніх відносин сприяв державний візит до Китаю українського президента Л. Кучми напри­кінці 1995 р.

Переговори з вищими керівниками Китаю: Головою КНР Цзян Цземіном, прем'єром Державної Ради КНР Лі- пеном та іншими діячами засвідчили піднесення двосто­ронніх відносин на якісно новий рівень конструктивного партнерства. В ході візиту було заявлено, що Китай є для України одним із стратегічних партнерів і може стати в її багатовекторному зовнішньополітичному курсі третьою «точкою опори».

В центрі уваги обох сторін було розширення торго­вельно-економічних зв'язків. За обсягом товарообміну між обома країнами (900 млн дол.) Китай у 1994 р. зай­мав друге місце (після Росії). До 2000 року намічено до­сягти цифри 2 — 3 млрд доларів. Визначено шляхи пере­ходу від простих торговообмінних операцій до широкої виробничої кооперації. Істотний інтерес для України ста­новить досвід Китаю в реформуванні економіки, зокрема створення особливих економічних зон тощо.

У ході візиту було підписано ряд двосторонніх укра­їнсько-китайських документів, у тому числі Декларацію про розвиток і поглиблення відносин дружби і співробіт­ництва, угоди про співробітництво у дослідженні та вико­ристанні космічного простору в мирних цілях, про уник­нення подвійного оподаткування тощо.

Завершуючи даний огляд нинішнього міжнародного становища України, можна констатувати, що воно ли­шається досить складним, оскільки складною є й сама ар­хітектура сучасних міжнародних відносин, формування яких відбувається під впливом різних, здебільшого супе­речливих тенденцій.

Проте можна сподіватися, що послідовна зовнішня політика нашої держави, яка характеризується здоровим прагматизмом, сприятиме підвищенню міжнародного статусу України, покращанню життя її населення, пере­творенню її на країну з заможним народом, міцною еко­номікою, демократичною за своєю сутністю і впливовою на міжнародній арені.

Багатопартійна Українська держава. К., 1992. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. Груиіевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. К., 1991.

Драгоманов М Літературно-публіцистичні твори: В 2 т. К.., 1970. Т. 1.

Кремень В. Г. Україна в геополітичному просторі: об'єктивні тенденції і суб'єктивні очікування 11 Політика і час. 1993. № 10.

Липа Ю. Призначення України. Нью-Йорк, 1953. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Філософ­ська і соціологічна думка. 1991. № 10.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992. Політологія посткомунізму. К., 1995.

Потульницький В. А. Історія української політології.

К., 1992.

Потульницький В. А. Нариси з української політології. К., 1994.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. Львів, 1994.

Табачник Д., Видрін В. Україна на порозі XXI ст. К., 1995.

Ткаченко В. М. Україна на межі цивілізації. К., 1995. Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір. К.,

1994. Вип. 22.

Вступ З

Розділ І

Формування і розвиток політичної думки

з проблем зовнішньої політики й міжнародних відносин

Погляди на зовнішні відносини народів, війну і мир на Стародавньому Сході й в античні часи — 7. Зовнішньополітична думка в епоху Рене­сансу і Нового часу — 10. Проблема міжнародних відносин у вченнях просвітників і політиків XVII — XVIII ст. — 15. Марксистська політич­на думка про проблеми війни і миру — 29.

Розділ II Міжнародні відносини і світова політика

Поняття міжнародних відносин — 34. Міжнародна політика: її сутність, цілі та функції — 44. Співвідношення і взаємозв’язок внутрішньої і між­народної політики — 53. Національний інтерес — головне спрямування зовнішньої політики — 58.

Розділ III Теорії і доктрини міжнародної політики

Сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин — 65. Концеп­ції змісту сучасної міжнародної політики — 68. Основні закономірності і тенденції розвитку світової політики — 81.

Розділ IV Міжнародні конфлікти: причини, сутність і шляхи розв'язання

Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення

• 91. Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв’язання — 99. Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучасних умовах — 107.

Розділ V Політична філософія сучасних міжнародних відносин

Глобальні проблеми як фактор посилення взаємозалежності світу — 117. Теорія глобалістики і нова політична філософія — 123. Міжнародна по­літика в умовах ядерної ери та її суб'єкти — 124. Футурологічне бачен­ня міжнародних відносин та структури людського суспільства — 135.

І

Розділ VI Україна в сучасному геополітичному просторі

З історії геополітичної думки в Україні — 147. Україна і Росія — зов­нішньополітичний аспект відносин — 153. Пріоритети зовнішньополі­тичної діяльності України — 158. Міжнародне визнання й співробіт­ництво з навколишнім світом — 161.

Мадіссон Вадим Вільямович Шахов Валерій Андрійович

ПОЛІТОЛОГІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Художнє оформлення та редагування О. Г. Григора Технічний редактор Л. І. Швець Коректори А. В. Бородавки, Л. Ф. Іванова

Підп. до друку 11.08.1997. Формат 84x108/32. Папір офсет. Гарн. Тайме. Офсет, друк. Ум. друк. арк. 9,24. Ум. фарбовідб. 9,66. Обл.-вид. арк. 10. Вид. № 3799. Зам.7*2771

Оригінал-макет виготовлено АТ «Видавництво «Столиця». Видавництво «Либідь» при Київському університеті,