- •Рекомендована література
- •Рекомендована література
- •Рекомендована література
- •Рекомендована література
- •252001 Київ, Хрещатик, 10 Свідоцтво про державну реєстрацію № 05591690 від 23.04.94 Фірма “віпол”, м. Київ, вул. Волинська, 60
- •16 Монтескье ш. Избранные произведения. М., 1955. С. 166.
- •31 Ницше ф. Воля к власти. С-обр. Соч. M., 1910. Т. 9. С 269.
- •34 Американские просветители: в 2 т. М., 1969. Т. 2. С. 119.
- •49 Див.: Бодуен ж. Вступ до політології. К., 1995. С. 142 — 143.
- •51 Шахназаров г. X. Грядущий миропорядок. М., 1981. С. 19.
- •58 Див.: Мурадян а. Самая благородная наука. М., 1990. С. 129.
- •99Див.: Политология. Энциклопедический словарь. С. 48.
- •166 Донцов д. Історія розвитку української державної ідеї. С. 40.
- •181 Грушевський м. Хто такі українці і чого вони хочуть. С. 147.
Рекомендована література
Введение в социологию международных отношений. М., 1992.
Бодуен К. Вступ до політології. М., 1981.
Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. Львів, 1995.
Мурадян А. Самая благородная наука. М., 1990. Мурадян А. Буржуазные теории международной политики. М., 1988.
Рябов С. Політологічна теорія держави. К., 1996.
Рябов С. Теорія міжнародної політики //Політологічні читання. 1995. № 1.
Розділ IV
МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ: ПРИЧИНИ, СУТНІСТЬ І ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ
Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення • Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв’язання • Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучасних умовах
Інтенсивне наростання проблем у сфері глобальної політики підвело людство до критичної межі. Історичний процес вступив у фазу відносної непередбаченості. Це створює всеохошпоючі екстремальні обставини, що вимагають від людей мислення і дій в особливо відповідальному режимі. Ключовою тут можна назвати проблему міжнародної безпеки, пов'язану як із загрозою війни, так і з загрозою екологічної катастрофи, нестачею продовольчих, сировинних, енергетичних та інших ресурсів.
Все це не дає підстав дивитися в майбутнє з надмірним оптимізмом. Проти цього виступає і весь історичний досвід людства, й сама діалектика розвитку міжнародних відносин. Суперечності між Сходом і Заходом змінюються іншими: між Північчю і Півднем, між інтегрованою Європою і «тихоокеанським співтовариством», між традиційними цінностями і технократичним середовищем. Можливі й такі суперечності, про які ми сьогодні навіть не здогадуємось. У світі майбутнього залишаться й конфлікти, й гострі зіткнення між країнами, й економічна нерівність, і тиск сильного на слабкого. Баланс інтересів, до якого так прагне дехто, бодай опосередковано, бодай із певними поправками, ще довго визначатиметься співвідношенням сил.
І все ж, незважаючи на всі ці негативні обставини, немає підстав дивитися в майбутнє і з надмірним песимізмом. Адже сьогодні людство все більшою мірою усвідомлює характер загроз, що стоять перед ним, і володіє всім арсеналом засобів, необхідних для того, щоб відвести їх, не допустити дальшого загострення міжнародних конфліктів, забезпечити міжнародний мир і безпеку.
І людство не тільки усвідомлює це, але й докладає вже сьогодні необхідних, нехай поки що й недостатніх, зусиль для того, щоб не допустити дальшого наростання негативних процесів. Про те, що ці зусилля не залишаються марними, переконливо свідчить розвиток тих тенденцій міжнародної політики, про які йшлося в попередньому розділі. Але для того, щоб ці тенденції розвивалися й надалі, потрібно всіляко закріплювати досягнуті в міжнародному житті позитивні результати, необхідне постійне посилення взаємодій між народами і країнами, наполегливі пошуки шляхів досягнення міжнародної безпеки, розв'язання міжнародних конфліктів.
Але що таке безпека суспільства, держави, людства в цілому? Як пов'язані між собою системи національної і міжнародної безпеки? В чому суть міжнародних конфліктів, які й сьогодні роздирають світ людей? Немає необхідності доводити, що відповіді на ці питання мають фундаментальний, за- садничий характер для розуміння й оцінки процесів, що відбуваються на земній кулі. Спробуємо тут розкрити суть цих категорій і дати відповіді на поставлені питання.
Проблема національної і міжнародної безпеки: зміст та співвідношення. Національні інтереси, що є провідними у міжнародній діяльності будь-якої держави, безумовно, повинні бути відповідним чином захищені створенням системи необхідних засобів і заходів. Та оскільки, як уже зазначалося вище, під національними інтересами розуміють реальні причини дій нації і держави, спрямованих на виживання, функціонування і розвиток, остільки правильне визначення цих інтересів виступає як необхідна передумова забезпечення оптимальних умов існування держави, тобто національної безпеки.
Фонд міжнародної безпеки ІОНЕСКО трактує поняття національної безпеки як «стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози»122. Дещо інакше трактується дана категорія авторами енциклопедичного словника з політології, які розглядають її як категорію політичної науки, що характеризує стан соціальних інститутів, покликаних забезпечити своєю ефективною діяльністю збереження оптимальних умов існування та розвитку особи і суспільства 123.
Виходячи з наведених визначень, можна зробити висновок, що головними об'єктами національної безпеки є: громадянин — його права і свободи; суспільство — його духовні та матеріальні цінності; держава — її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність. Звідси випливає, що основними показниками національної безпеки можна визнати:
національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;
розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;
економічні можливості держави;
стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготов- ність;
національне визначення та самобутність;
розвиток національної самосвідомості й культури;
наявність загальної стратегії національного розвитку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;
національну згоду і єдність;
внутрішньополітичну стабільність;
готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.
Відповідно до зазначених показників виділяються й основні напрями національної безпеки. Українські дослідники В. Ковальський, О. Маначинський та Є. Пронкін визначають чотири таких напрями:
перший — внутрішньополітичний — що охоплює структуру, порядок побудови та захисту держави;
другий — зовнішньополітичний — визначає зовнішньополітичну діяльність держави і базується на концепції зовнішньої політики держави;
третій — воєнна доктрина, як сукупність офіційно прийнятих в країні поглядів на формування, застосування, використання військової сили для збереження безпеки та захисту життєво важливих інтересів держави, передовсім тріади, що випливає з концепції національної безпеки: особа, суспільство, держава;
четвертий — визначення основних загроз поточного моменту, яким потрібно протистояти 3.
Деякі політологи — особливо це стосується прихильників концепції «балансу сил» — схильні визначати національно безпеку через силу, тобто військову перевагу
Ковальський В., Маначинський О., Пронкін Є. Національні інтереси: загрози та їх нейтралізація // Віче. 1994. № 7. С. 58.
над іншими державами. Вони, по суті, зводять національну безпеку до воєнної безпеки. Специфіка останньої полягає в тому, що вона характеризує можливість забезпечення інтересів національної безпеки засобами збройного насильства. Зовнішній аспект воєнної безпеки відбиває здатність нації протидіяти або стримувати натиск військової сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєннополітичних союзів.
Внутрішній аспект воєнної безпеки пов'язаний із деструктивним впливом гонки озброєнь, мілітаризацією громадської думки й свідомості, посиленням політичної ролі армії всередині країни. Звісно, що такий підхід до воєнної безпеки може привести до протилежного результату — підриву національної безпеки, оскільки спричиняє загострення загальної кризи в державі. И навпаки, як показує історичний досвід, відмова від мілітаризації економіки, всіх сфер суспільного життя, деполітизація армії, пріоритет інтересів національної безпеки над інтересами воєнщини сприяють зміцненню воєнної безпеки. Зрозуміло, що з цього зовсім не слід робити висновок про можливість повного ігнорування проблеми підвищення боєздатності збройних сил. їх роль у забезпеченні національної безпеки країни завжди була й залишатиметься надзвичайно великою, але не можна зводити проблему національної безпеки тільки до цього її напряму.
Отже, виходячи з надбань наукової думки і практики державотворення інших країн світу, зважаючи на інтегральний характер цього поняття, можна сприймати національну безпеку України як стан захищеності «життєво важливих інтересів, що є сукупним результатом об'єднаних зусиль державних органів і структур усіх гілок влади, громадських об'єднань і громадян, раціонального використання всіх сил і засобів нашого суспільства. Досягти такого результату можна завдяки проведенню єдиної державної політики, що являє собою систему узгоджених, скоординованих і збалансованих заходів, адекватних виникаючим загрозам» 124.
Відповідно до цього сформульована й Концепція національної безпеки України, яка забезпечується цілеспрямованою діяльністю не тільки державних органів влади, а й зусиллями окремих громадян та їхніх об'єднань. Причому основними принципами забезпечення національної безпеки проголошуються верховенство права, пріоритет політичних засобів розв'язання конфліктів, адекватність засобів захисту національних інтересів реальним і можливим загрозам, підтримка розумного балансу інтересів особи, суспільства і держави, їхня взаємовідповідальність, раціональне розмежування повноважень державних органів.
Концепція містить і характеристику загроз, які стоять нині перед Україною. Це передовсім:
у державно-політичній сфері: втручання у внутрішні справи України інших держав; висування територіальних претензій до країни та інші посягання на її державний суверенітет; воєнно-політична нестабільність і конфлікти в сусідніх країнах; посягання на конституційний устрій України; наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах, що виявилося і в діяльності певних політичних сил в Україні; загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин; порушення принципу розподілу влади; відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби з корупцією та організованою злочинністю; наявність незаконних збройних формувань.
Не менше загроз для української національної безпеки криється і в економічній сфері. Це, зокрема, неефективність системи державного регулювання економічних відносин, економічна ізоляція України від світової економічної системи, відплив за межі країни інтелектуальних і матеріальних ресурсів.
Небезпеку для життєдіяльності країни становлять також падіння життєвого рівня народу, соціальна незахищеність широких верств населення, зростання кількості безробітних, а також прояви моральної і духовної деградації суспільства. У сфері охорони навколишнього середовища становлять небезпеку для України значні антропогенні порушення і техногенна перевантаженість її території, а також екологічні наслідки чорнобильської катастрофи. В інформаційній сфері небезпечні для України інформаційна експансія інших держав і відплив інформації, що становить державну таємницю 125.
Безперечно, захист власної національної безпеки є внутрішньою справою будь-якої держави. Але наш час характеризується дією різних, часто суперечливих тенденцій, відбувається формування нової конфігурації міжна- родних відносин. За таких умов політологи все гостріше ставлять питання про необхідність трансформації нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. В цій тенденції виявляється взаємовплив, що об'єктивно посилився, і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння зацікавленості кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної. Як зауважує російський політолог В. Рубанов, найпріоритетні- ишй, життєво важливий інтерес будь-якої держави полягає сьогодні у зміцненні системи міжнародної безпеки 126.
Міжнародна безпека може розглядатися як такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні ДЛЯ існування і функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску і агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Разом з тим міжнародна безпека — це політика, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Міжнародна безпека, наголошує американський політолог Дж. Куглер, означає, що всі нації зацікавлені у відверненні будь-якої агресії з метою підтримки і збереження загального і тривалого миру 127.
Російський вчений М. Косолапов виділяє три підходи до проблеми міжнародної безпеки. Прихильники першого підходу робили ставку на соціальний егоїзм і припустимість будь-якого свавілля у прагненні до його реалізації. Суть цього підходу полягала в нав'язуванні своєї волі іншим, для чого потребувалася силова перевага. «Букет звірств», викликаний цією концепцією, породив інший підхід: заклик до пошуку безпеки через відмову від насильства взагалі і через роззброєння, повне або часткове, як доказ щирості і засіб забезпечення такої відмови. Крайнощі не принесли успіху. Виник третій підхід, який теж грунтувався на силі, на здатності дати ефективну відсіч потенційному агресорові. Але при цьому передбачалися, бодай на словах, певні обмеження на можливі прояви власного егоїзму, а також визнавалася небажаність, навіть неприпустимість силового натиску, диктату по відношенню до тих країн, які на даний момент не є реальним чи потенційним агресором.
Сьогодні, стверджує М. Косолапов, на порядку денному формування нового, четвертого, підходу до забезпечення безпеки. Виходячи з права кожного на самозахист і категоричного заперечення допустимості свавілля й агресії, спираючись на ідеї оборонної достатності, підтримки розумних самообмежень, цей підхід наголошує на необхідності побудови вже в досить близькій перспективі єдиної загальнолюдської системи міжнародного правопорядку. Системи, яка б грунтувалася на засадах колективізму, добровільності й демократизму, але в подальшому передбачала б жорстко визначені певні зобов'язання її членів. Яка від окремих договорів і угод цілеспрямовано розвивалася б у систему правопорядку. І передбачала б наявність певних сил і засобів для підтримання, а за необхідності й відновлення цього порядку 128.
Всі основні компоненти такого підходу вже існують у теорії і практиці міжнародних відносин. Ідеться про те, щоб почати вибудовувати їх у цілісну систему, що гарантувала б виконання прийнятих зобов’язань усіма її учасниками. Слід додати, що розуміння необхідності застосування примусу до суб'єктів міжнародних відносин з метою спонукати їх дотримуватися норм і правил цивілізованого співжиття у світі втілилося у Статуті Організації Об'єднаних Націй, ухваленому ще в 1945 р., але сьогодні, коли дедалі більше посилюється взаємозалежність світу, ця ідея набула особливої актуальності. Суть адаптації ООН до нових міжнародних умов полягає у тому, що для підтримання світового правопорядку і міжнародної безпеки можуть виявитися потрібними різні форми превентивних впливів на правопорушників, у тому числі й силовий примус 129.
Сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:
стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску і створення певних уявлень про те, як ті чи інші додаткові засоби можуть бути використані у разі необхідності для відсічі агресорові чи правопорушникам;
покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу, чи якогось сполучання цих
заходів. Якщо якась держава, зауважує Дж. Куглер, порушує кордони іншої і таким чином перетворюється на агресора, мають застосовуватися колективні акції для покарання агресора 130;
політичний процес, мета якого полягає не тільки в тому, щоб «відвернути, завершити чи доповнити силові рішення, оформити їх факт та результати», але й у тому, щоб тим самим «легітимувати — у правовому, політичному, психологічному відношеннях — як конкретний підсумок даного міжнародного явища, процесу, так і більш загальні цілі і принципи, що стоять за цими підсумками, а також певні шляхи досягнення цих цілей на противагу іншим, чомусь небажаним чи неприйнятним шляхам, засобам, формам»131.
Таким чином, прагнення до міжнародної безпеки, інтереси подальшого розвитку цивілізації зовсім не означають повної відмови від застосування насильства в міжнародних справах. Вони передбачають необхідність розробки й застосування цивілізованіших його форм, розширення арсеналу його засобів і методів, підвищення їхньої ефективності. Вони потребують відмови від примітивних і жорстоких форм насильства й заміни їх раціональнішими, гуманнішими, тобто моральнішими. Отже, необхідність досягнення міжнародної безпеки досить гостро ставить на порядок денний питання про моральність міжнародної політики.
Слід зауважити, що питання це давно вже є об'єктом гострих дискусій серед науковців. Багато уваги приділяв цій проблемі Г. Моргентау, який вважав, що «дії держав завжди підпадають під вплив універсальних моральних принципів» і що «людський розум інстинктивно відчуває потяг до ідентифікації окремих державних інтересів, як і інтересів окремих індивідів, до загальних моральних цілей» 132. Водночас він наголошував, що «недбале припущення, що носієм і виразником морального блага є якась одна нація, а тією, що сповідує зло — інша, неспроможне не тільки морально, але й інтелектуально. Практично таке припущення призводить до викривлення оцінок, породжує безумства нестямних хрестових походів» 133. Проте досить часто в міжнародній політиці суверенні держави, особливо великі, діють саме таким чином, присвоюючи собі роль виразника загального блага.
Зрозуміло, що така позиція аж ніяк не сприяє зменшенню міжнародної напруженості, успішному вирішенню завдань, пов'язаних із досягненням міжнародної безпеки. «Світ, — зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, — розділений на велику кількість суверенних держав, кожна з яких поводиться на міжнародній арені виходячи з власних націоналістичних моральних цінностей, ще довго буде неспроможний виробити угоди», котрі були б адекватними тим проблемам, що стоять нині перед людством 134. І тому вони закликають до пошуку, «міжнародного морального консенсусу», що є «передумовою всесвітньої стабільності і порядку». Якби, зазначають вони, «вдалося якимось чином забезпечити і встановити загальну моральну основу міжнародної політики, котра протистояла б моралі сучасного націоналізму, що визначає її суть, політична система і людство стали б набагато кращими» 135.
Звідси випливає ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці, яка набула останнім часом неабиякої популярності. Загалом ця ідея сприймається як вельми конструктивна, оскільки втілює в собі зростання ролі загальноцивілізаційних чинників розвитку людства, появу єдиного загальнолюдського інтересу, пов'язаного із загальним прагненням відвернути загрозу самознищення. Сьогодні зростає розуміння того, що без вирішення цього ключового завдання соціальний прогрес узагалі може припинитися — адже якщо не буде цивілізації, то не буде й ніякого прогресу. Завдання виживання — це загальне завдання, що стоїть сьогодні перед усім людством і потребує об'єднання зусиль усіх країн і народів. Слід пам'ятати також, що цінності — це категорія, насамперед, моральна, вона відбиває загальнолюдську суть основних моральних принципів і норм. Зрештою, слід пам’ятати й про те, що за своєю суттю загальнолюдський характер має вся матеріальна і духовна культура, створена людством протягом свого развигку, величезний історичний досвід багатьох поколінь землян, гігантська сума наукових знань, та й сама людська природа в її соціальному і біологічному аспектах. Отже, загальнолюдські цілі й завдання, інтереси й цінності, вільні від вузьконаціональних, місницьких поглядів, аж ніяк не суперечать розумним прагненням усіх і кожного, а інтегровано відбивають їх у цілісній сукупності. Завдання полягає лише в тому, щоб будь-яка держава у своїх діях на міжнародній арені, виходячи із власних національних інтересів, проводила політику, яка не суперечила б загальнолюдським цілям і прагненням, поєднувала національні інтереси із загальнолюдськими і сприяла реалізації останніх. За сучасних умов це єдино можливий варіант міжнародної поведінки будь-якої суверенної держави, яка прагне займати гідне місце у міжнародному співтоваристві.
Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв'язання. Можливості забезпечення національної і міжнародної безпеки безпосередньо пов'язані із пошуками виходу з тих конфліктних ситуацій, що є постійними супутниками міжнародних відносин. У політології не випадково виділяється як наукова і навчальна дисципліна конфліктологія, яка досліджує всю сукупність проблем, пов'язаних із різного роду конфліктами, у тому числі й міжнародними. Причому за своєю типологією конфлікти відрізняються в залежності від:
а) суб'єктності, коли конфліктують держави (міждержавні конфлікти), нації (міжнаціональні, етнічні конфлікти), класи (міжкласові конфлікти), конфесії (міжконфесійні, релігійні конфлікти), раси (міжрасові конфлікти), тощо;
б) сфер відносин між сторонами, що конфліктують (політичні, воєнні, економічні, торгові, фінансові, митні конфлікти й т. ін.);
в) масштабності (міжнародні, регіональні, локальні конфлікти).
Усі вказані типи конфліктів так чи інакше, більшою чи меншою мірою проявляють себе і в сфері міжнародних відносин.
Загалом, конфлікт завжди був і залишається постійним супутником развитку міжнародної політики. І це зрозуміло, адже в окремих країн і народів завжди існують свої унікальні, неповторні інтереси, що можуть і не збігатися з інтересами інших країн і народів. До того ж людству завжди був притаманний певний елемент змагальності і суперництва, що не могло не відбитися і на стосунках між державами. «Суперництво є нормальним явищем у відносинах між державами, — зауважують із цього приводу Ч. Лерч і А. Са'їд, — і тому міжнародний конфлікт перетворився на незмінну рису світової політики» 136.
Коли ж держава наполягає на загальному й універсальному визнанні своєї «політичної незалежності і свободи вибору та дій, вона опиняється перед дилемою. Вона повинна гарантувати всім іншим державам таку саму свободу і незалежність і водоночас не може повністю довіряти будь-кому, крім самої себе, уважно спостерігаючи за діями інших держав», виходячи з того, що «абсолютна безпека можлива тільки за умови, коли вона контролює більшу силу, ніж решта країн світу. Коли ж якась держава добивається бодай невеликого прогресу в досягненні цієї мети, всі інші країни почуваються в меншій безпеці і спонукаються до пошуків відповідних заходів для відновлення балансу» 137.
Таким чином, за Ч. Лерчем і А. Саїдом, однією із найголовніших причин міжнародних конфліктів є «нерівномірний розподіл влади й особливі якості суверенітету», пов’язані з відсутністю прагнення в окремих країн до втілення ідеалів суспільного добробуту будь-де за межами власних кордонів 138. Звісно, можна критично ставитися до подібних висновків, але й недооцінювати їх в аналізі причин міжнародних конфліктів також не варто.
Отже, вияв «неповторних», здебільшого протилежних, інтересів окремих країн у галузі міжнародної політики має своїм наслідком зародження політичних конфліктів у міжнародних стосунках. Така об'єктивна реальність. Тому мова повинна вестися не про те, щоб придушити конфлікт, а про те, щоб надати йому легітимних, інституалізо- ваних форм, не допустити його загострення, знайти такі шляхи його розв'язання, які могли б забезпечити задоволення інтересів усіх конфліктуючих сторін.
Зрозуміло, що досягти такого результату важко, й тому не випадково, що значна частина конфліктного потенціалу виявляється в різноманітних локальних зіткненнях або переходить у зовнішню сферу, втягуючи в конфлікт нових учасників. І це дуже небезпечно, оскільки завжди є загроза переростання якогось локального чи регіонального конфлікту в глобальний.
Слід зауважити ще й таке. Разом із утвердженням політичного плюралізму, демократизації, включаючи демократизацію механізму прийняття політичних рішень, зростає також можливість урахування інтересів суспільства, зокрема, на світовій арені. І це, безумовно, можна вважати позитивним моментом. Але є в цьому і певний нега
тивний аспект, пов'язаний з тим, що виразниками інтересів суспільства можуть виступати представники різних, навіть протилежних соціальних і політичних угруповань із різними інтересами. Причому кожне з них претендує на визнання у світовій політиці своїх інтересів як загальних. Крім того на міжнародній діяльності відбивається прагнення до поширення електорату, отримання підтримки впливових (через їх численність, фінансову міць, контроль над ключовими сферами економіки чи внутрішньополітичного життя тощо) соціальних груп шляхом проведення різних акцій на міжнародній арені в їхніх інтересах. Демократизація суспільних відносин поширює політичне представництво і змагальність регіональних професійних, релігійних, національних та інших інтересів, що, з одного боку, сприяє їхній організації, а з іншого, збільшує конфліктний потенціал, що підриває стабільність суспільства. Боротьба точиться не тільки за право репрезентувати специфічні інтереси окремих соціальних груп на світовій арені, зауважує з цього приводу російський політолог Д. Фельдман, а й за можливо повнішу їх реалізацію, нерідко на шкоду суспільству в цілому139.
Додамо до цього, що за останні роки збільшилася кількість суб'єктів на світовій арені, які взаємодіють між собою, ускладнився характер цієї взаємодії, розпалися давні і з'явилися «нові» державні утворення, в тому числі й такі, що не мали чітко визначених кордонів, знизився поріг використання збройних сил як засобу вирішення національно-територіальних проблем. У конфлікти, які виникали, дедалі частіше втягувалася «третя» сторона, що зумовлювалося прагненням останньої скористатися ослабленням учасників конфлікту чи відвернути загрозу міжнародній безпеці. Все це, ясна річ, не додавало стабільності міжнародній політиці й гостро ставило питання про нейтралізацію негативного впливу вказаних реалій на міжнародну безпеку, про те, щоб не допустити перетворення ненасильницьких конфліктів, в яких застосовувалися дипломатичні методи або ж силові процедури, які не передбачали воєнних засобів забезпечення національних цілей, в насильницький метод, для реалізації якого застосовуються збройні сили.
Тут варто зупинитися на характеристиці одного із найбільш гострих проявів міжнародного конфлікту — воєнно-політичного конфлікту. Його особливість полягає в тому, що він складається з двох частин: політичної і воєнної. З одного боку воєнно-політичний конфлікт являє собою політичну суперечність, боротьбу між різними соціальними силами за політичну владу. Це дає можливість визначити причини конфлікту і шляхи досягнення угоди між сторонами, що конфліктують. З іншого — це збройна боротьба, використання військової сили, яка виступає як засіб розвитку і розв'язання конфлікту. Специфічна сутність воєнно-політичного конфлікту виявляється через з'ясування характеру, етапу (фази), засобу і механізму взаємодії його елементів.
Воєнно-політичний конфлікт являє собою вид соціальної взаємодії, основу якої становить антагоністична суперечність, боротьба за політичну владу.
Воєнно-політичний конфлікт — це політична суперечність на вищій фазі її розвитку.
Радикальний засіб розв'язання антагоністичної су- репечності у воєнно-політичному конфлікті полягає в тому, щоб завдати шкоди кожній із конфліктуючих сторін за допомогою військової сили 140.
Таким чином, воєнно-політичний конфлікт — це вид соціальної взаємодії, що являє собою найвищу стадію розвитку антагоністичної суперечності, яка виникає з приводу політичної влади і розв'язання якої досягається заподіянням шкоди кожній із сторін за допомогою військової сили 141.
Серед ненасильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій політологи акцентують увагу перш за все на політико-дипломатичних і юридичних. До перших належать прямі переговори, посередництво, розслідування, замирення. Прямі переговори можуть набувати форму двосторонньої або багатосторонньої дипломатії. Такі переговори можуть провадитися між керівниками держав або певних державних установ, безпосередньо між послами держав та іншими акредитованими дипломатами, або в рамках міжнародних конференцій. Переговори можуть вестися через посередництво третього учасника, яким може бути держава, міжнародна організація, або якась впливова особа.
Посередництво передбачає безпосередню участь третього учасника в переговорному процесі. Для врегулювання спірних проблем можуть створюватися спеціальні комісії по розслідуванню. Такі комісії звичайно складаються з представників сторін, що конфліктують, а також представників третіх країн. І нарешті, процедурою, що поєднує посередництво й розслідування, є замирення. Його можуть здійснювати окремі особи чи комісії. Процедура замирення значно підсилює миротворчий ефект процедур посередництва і розслідування у вирішенні най- гостріших спірних питань.
Що стосується юридичних методів розв’язання міжнародних конфліктів, то вони переслідують мету врегулювання термінів і процедур вирішення спірних питань на основі міжнародного права. В сучасній системі міжнародних відносин міжнародне право має характер загальнодемократичної системи правових норм і є своєрідною загальноци- вілізаційною системою права. Таким чином, сучасне міжнародне право — це система правових норм, які регулюють відносини між його суб'єктами з проблем розвитку людської цивілізації. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження воль учасників міжнародних відносин і забезпечуються в деяких випадках примусом з боку держав індивідуально або колективно, а також міжнародними організаціями відповідно до їх статутів.
Суб'єктами міжнародного права — учасниками міжнародних правовідносин — є в першу чергу держави, а також інші суб'єкти міжнародного життя. Положення про рівноправність і самовизначення народів, зафіксоване у Статуті ООН, і Декларація ООН про надання незалежності країнам та народам, ухвалена в 1960 р., визначають суб'єктами міжнародного права не тільки держави, а й народи, які ще не реалізували свого права на самовизначення. Суб'єктами міжнародного права визнаються також міжнародні організації, діяльність яких не суперечить положенням міжнародного права.
Сучасне міжнародне право містить загальновизнані норми, тобто норми, що визнані всіма державами і обов'язкові для всіх держав. Окремі норми міжнародного права обов'язкові лише для деяких держав і мають локальне значення (наприклад, норми договорів, у яких бере участь обмежена кількість держав). Разом з тим обов'язковою умовою правомірності і дієвості цих договорів є їхня відповідність загальновизнаним нормам міжнародного права. Під останніми слід розуміти основоположні
загальні й найбільш важливі правила поведінки суб'єктів міжнародного співробітництва.
Норми міжнародного права найбільшою мірою втілилися у визначених ним принципах міжнародної політики, під якими розуміються фундаментальні норми міжнародного права, які відбивають сутнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню і розвитку цих систем. Своє буквальне втілення принципи міжнародної політики дістають у міжнародних угодах. Головним міжнародно-правовим документом сучасності є Статут ООН, де сформульовані основні принципи міжнародного права й передбачені заходи для їхнього дотримання. Найважливіші принципи та їхнє обгрунтування викладені також у Декларації про принципи міжнародного права, ухваленій в 1970 р.
Сучасне трактування цих принципів передбачає невтручання, рівність, суверенність, сумлінність у виконанні міжнародних зобов'язань. Принципи мають універсальний характер, тобто на них повинні орієнтуватися в своїй міжнародній політиці всі члени світового співтовариства. Особливість їхнього функціонування полягає в тому, що вони повинні здобути загальне визнання і застосування на практиці, стати загальними і відповідати нормам міжнародного права, втілюватися в багатосторонніх угодах і договорах, а також бути взаємопов'язаними. Найголовніші із цих принципів такі:
поважання суверенітету і суверенної рівності всіх держав. Якщо немає рівності, взаємовідносини між країнами грунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому підпорядкуванні. Тому в Декларації про принципи міжнародного права проголошується, що всі держави є рівноправними членами світового співтовариства незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру. Всі держави мають сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами, прагнути до вирішення загальнолюдських проблем, створення системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності перед людством;
взаємна відмова від застосування сили або загрози силою. Якщо до середини XX ст. міжнародне право визнавало за будь-якою державою право на застосовування військової сили для розв’язання конфліктів з іншою державою, то в Статуті ООН проголошувалося, що всі держави ООН мають утримуватися в своїх міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування. Статут визнає правомірність застосування сили тільки у двох випадках: з метою самооборони, якщо відбувається збройний напад на державу, і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії. При цьому агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що передбачає міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб;
поважання територіальної цілісності й непорушності кордонів. Цей принцип полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів держав, у відмові від будь-яких зазіхань на ці кордони. Він виключає територіальну експансію у будь-якій формі, насильницьке загарбання чужих територій чи зміну приналежності іноземних територій;
невтручання у внутрішні справи інших країн, що означає відмову будь-кого від втручання безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до внутрішньої компетенції якоїсь іншої держави;
поважання прав людини як у своїй країні так і за її межами. Це відносно новий принцип, який сьогодні став одним із провідних принципів міжнародної політики. Він містить універсальні, тобто загальні для всіх, міжнародно- правові зобов'язання держав, незалежно від їхніх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, поважати й виконувати права людини та головні свободи всіх громадян без розрізнення раси, статі, мови, релігії тощо.
До вказаних принципів слід додати ще й такі: принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань; принцип ненасильницького врегулювання конфліктних ситуацій; принцип розширення співробітництва між країнами; принцип права народів на самовизначення.
Саме з цих принципів випливають сучасні ідеї зовнішньополітичної діяльності, пов'язані з утворенням системи колективної безпеки, територіальної недоторканності й політичної незалежності, рівності й рівноправності народів тощо. Саме з цих принципів випливає й дуже важлива ідея мирного співіснування, яку можна розглядати і як провідний, узагальнюючий принцип сучасної міжнародної політики. Міжнародне право може бути ефективним лише як право мирного співіснування, головна ідея якого полягає в тому, що держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних принципах міжнародних відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво між собою незалежно від характеру політичних, економічних і соціальних систем та рівня їхнього розвитку.
Слід додати до цього, що норми міжнародного права регулюють найрізноманітніші відносини в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах. Причому вони охоплюють все нові й нові сфери співробітництва між державами. Так, якщо спочатку міжнародне право включало питання дипломатичних відносин (консульське право), мореплавства (морське право), проведення воєн, суверенітету і нейтралітету, майнові питання, то сьогодні в його сферу увійшли питання миру й безпеки, прав людини, розвитку науки, техніки й освіти, поліпшення умов праці, боротьби зі злочинністю тощо. Виникли й зовсім нові галузі міжнародного співробітництва, які також належать до сфери правового регулювання (мирне використання атомної енергії, охорона навколишнього середовища, діяльність у космічному просторі, дослідження морів, океанів і т. ін.).
Щодо застосування юридичних методів у вирішенні міжнародних конфліктів, варто зауважити, що багато хто з науковців, зокрема Ч. Лерч і А. Саїд, вважають, що вони мають певні переваги над дипломатичними і політичними методами. Це пояснюється тим, що юридичні механізми врегулювання конфліктів сприяють, по-перше, деполітизації спірних проблем, оскільки розглядають їх з точки зору діючого закону, а по-друге, фактично вилучають вирішення проблеми з рук конфліктуючих сторін, тим самим запобігаючи дальшому загостренню конфліктної ситуації 142. Головним інструментом юридичного врегулювання міжнародних конфліктів є Міжнародний суд справедливості Об'єднаних Націй, заснований в 1945 p., штаб-квартира якого розташована в Гаазі.
Проте, як уже згадувалося вище, поряд із застосуванням ненасильницьких методів вирішення міжнародних конфліктів існують ще й насильницькі шляхи їхнього розв'язання, які, на жаль, є поки що вельми поширеними. Вони теж виявляються в різних формах, таких, зокрема, як блокада, бойкот, ембарго, репресалії. Найнебез- печніша із них — війна, яка є специфічним засобом вирішення конфлікту і передбачає застосування збройного насильства. Проблема ця є дуже важливою і актуальною з точки зору теорії і практики міжнародної політики і тому її слід розглянути докладніше.
Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучасних умовах. Відомо, що протягом тисячоліть війна була постійним супутником людської цивілізації, невід'ємним компонентом зовнішньополітичної діяльності держав і всієї системи міжнародних відносин. Традиційно вважалося, що безпека і рівновага в системі міжнародних відносин можуть забезпечуватися тільки військовою силою. «Війна, — зауважував давньогрецький філософ Геракліт,
батько всіх речей». «Хочеш миру — готуйся до війни»,
наголошували стародавні римляни.
Учені різних історичних епох, різних країн і народів розглядали війну як соціальне явище, що являє собою одну з форм розв'язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших конфліктів між державами, народами, націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства. Водночас, установилася стала традиція вважати війну знаряддям політики, продовженням політичних відносин, проведення їх іншими, насильницькими засобами. Цю концепцію пов'язують, насамперед, з ім'ям видатного прусського воєнного теоретика Карла фон Клаузевіца, який писав: «... Війна є знаряддя політики; вона неодмінно має носити характер останньої; її слід вимірювати політичною мірою. Тому ведення війни у своїх головних обрисах є сама політика, яка змінила перо на меч, але від цього не перестала мислити за своїми власними законами» 143. Війна, наголошував він далі, є «серйозним знаряддям політики, продовженням політичних відносин, здійснення їх іншими засобами» 144.
Такий підхід до аналізу війни протягом тривалого часу був єдино правильним. Політика дійсно складає основний елемент сутності війни, оскільки вона породжує війну, як засіб розв'язання суспільних суперечностей. Вона визначає цілі війни, її соціально-політичний і воєнно- стратегічний характер, справляє вирішальний вплив на суспільство з метою створення і використання: необхідної воєнної могутності, забезпечує досягнення цілей, що були поставлені, не тільки за допомогою збройного насильства, а й інших засобів боротьби. Крім того, політика зумовлює характер і спрямованість післявоєнного миру.
Іншу специфічну сторону сутності війни складає збройна боротьба, яка має здатність зворотного впливу на політику. Адже хід збройної боротьби може примусити
переглянути не тільки політичні цілі війни, а й усю внутрішню і зовнішню політику воюючих сторін, аж до зміни політичної системи суспільства, його духовного життя, економіки тощо.
Отже, тісний взаємозв'язок між політикою і війною здається незаперечним. Однак у наш час ситуація швидко змінюється. Розвиток засобів ведення війни, поява зброї масового знищення, продовження «пошуків» дальшого вдосконалення зброї, військово-технічна революція в цілому примушують людство переглянути своє ставлення до війни, свою оцінку співвідношення її з політикою. Особливо це стосується небезпеки нової світової війни та аналізу її можливих наслідків.
Так, за останні роки небезпеку ядерної війни вдалося дещо відсунути, але про її повну ліквідацію говорити поки що зарано і в ейфорію з цього приводу впадати не варто. Немає сенсу докладно аналізувати, до яких наслідків може призвести нова світова війна, навіть якщо вона вестиметься без застосування зброї масового ураження, — вони загальновідомі. І справа не тільки в тому, що так звана звичайна зброя за своїми можливостями сьогодні мало чим поступається зброї масового ураження — вогнева міць звичайної зброї в повоєнні роки зросла більш ніж у 200 разів. Справа ще й у тому, що світ сьогодні буквально «нашпигований» ядерними і хімічними, енергетичними і промисловими об'єктами, бомбардування яких навіть звичайною зброєю може призвести до того ж наслідку, що й застосування ракетно-ядерної зброї. Адже тільки в Європі нині налічується понад 200 атомних електростанцій і майже 400 атомних реакторів.
Не викликає, таким чином, сумніву той факт, що нова світова війна загрожує знищенням людської цивілізації. І хоча такий песимістичний висновок є результатом лише теоретичних міркувань і розрахунків і не перевірений на практиці, котра, як відомо, є критерієм істини, це, як зауважує Дж. Куглер, зовсім не означає, що ми можемо допустити для цього ядерний експеримент25. Небезпека, що нависла над людством, вимагає не тільки поєднання загальнолюдських зусиль для її відвернення, а й значних теоретичних зусиль для переосмислення самого поняття «війна» та його співвідношення з політикою. Причому сама методологія такого переосмислення має грунтуватися на розумінні того, що відвернення нової світової війни відповідає як загальнолюдським, так і національ-
Див.: Political science: the State of the Discipline II. P. 489.
ним інтересам, а також інтересам кожної окремої людини, і тому не може бути лише доктринальною установкою. Інакше відбудеться лише підміна одного пропагандистського гасла іншим. В ракетно-ядерну еру запобігання війни є об'єктивною потребою, продиктованою інтересом виживання і подальшого розвитку цивілізації.
В сучасних умовах будь-яка війна, навіть громадянська чи локальна, постійно загрожує «втягуванням» у воєнні дії все більшого числа учасників, а отже, містить у собі потенціал переростання її у війну глобальну, світову. Звідси випливає висновок, що війна не може розглядатися як засіб політики, як інструмент досягнення політичних цілей. Водночас і міжнародна політика в цілому, і зовнішня політика окремих держав повинні будуватися навколо єдиної і вищої мети: не допустити нової світової війни, використовуючи для цього всі можливості — і політичні, і економічні, і дипломатичні, і соціальні, й навіть воєнні. Відповідно до цього зовнішня політика всіх учасників світового співтовариства має грунтуватися на нормах і принципах міжнародного права, які відкидають війну як засіб вирішення спірних міжнародних проблем.
Нові політичні реалії сучасного світу викликали серед багатьох науковців зрозуміле прагнення переглянути попередні погляди на співвідношення війни і політики. Вже у другій половині 40-х років на Заході, зокрема в США, почала формуватися наукова течія в галузі теорії міжнародних відносин, представники якої рішуче порвали з традиційним трактуванням війни як раціонального інструменту зовнішньої політики. Ядерна зброя та інші види зброї масового знищення виявилися тим чинником, який принципово змінив ситуацію в міжнародній політиці. Ще в 1946 р. під враженням ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі американський політолог Б. Броді, відкинувши згадану вище формулу Клаузевіца, заклав наріжний камінь майбутньої концепції отримання. «Таким чином, — писав він, — головна мета нашої військової могутності, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу у війні» повинна бути відкинута і в умовах ядерної ери політика сили має розвиватися «від розуміння того, як вести війну, до висвітлення шляхів її запобігання» 145.
Подальший розвиток зброї масового знищення мав своїм наслідком появу концепцій, автори яких не тільки відкидали розуміння війни як знаряддя досягнення полі- тичних цілей, але й політичний зміст війни взагалі, вважаючи, що формула Клаузевіца в ядерну епоху застаріла. Серед них, зокрема, концепція «ціни війни», прихильники якої вважають, що сьогодні «ціна війни почала перевищувати рівень політичних ставок, заради яких і велися, за Клаузевіцем, війни», оскільки ядерна війна означала б «кінець політики, а не її продовження» 146.
Але поряд із зазначеними концепціями з'явилися й теорії ідеалістичного характеру, як, наприклад, теорія «силового менеджменту» чи теорія «управління силою». Так, професор Мічманського університету А. Клод виходить з того, що сила не може бути ліквідована, оскільки «людські групи завжди будуть спроможні спричиняти шкоду одна одній. Неможливо позбавити людей здатності застосовувати один проти одного зброю, незалежно від того, чи є вона примітивною палицею, чи ядерною бомбою» 28. Людина не може відмовитися від створення зброї відповідно до своїх знань. Тому необхідно прагнути не до знищення сили, а до «управління» нею, до «силового менеджменту». Роззброєння — завдання нездійсниме.
У системі «силового менеджменту» помітне місце відводиться також війні, яка «повинна бути уявлюваною, контрольованою і практичною». Цілі її мають бути обмеженими, вона не повинна загрожувати існуючій системі міжнародних відносин. Концепція «силового менеджменту», за визнанням самого Клода, є не формулою миру, а рецептом «помірного використання насильства»147. Вона дуже нагадує в цьому відношенні теоретичні міркування Клаузевіца, який порівнював війну із рапірою, якою фехтують за всіма правилами фехтувального мистецтва. Виходячи з цього й розпочалися пошуки концепцій, пов'язаних із вирішенням завдання створення «правил» ведення війни, здійснення збройного конфлікту.
Повертаючись до проблеми співвідношення війни і політики, слід зазначити, що в умовах наявності і подальшого розвитку зброї масового знищення нова світова війна дійсно є ірраціональною за своїми наслідками, вона приведе світ до катастрофи і тому не може бути засобом політики, розглядатися як знаряддя для досягнення політичних цілей. Це безперечно, і з цим не можна не погодитися. Але поширювати цей очевидний висновок на визнання війни як продовження політики насильницькими заходами озна
чає не що інше, як підміну понять. Адже одна справа вести розмову про засоби досягнення політичних цілей і зовсім інша — розкриття суті, змісту суспільного явища. Будучи реалістом, не можна не визнавати того факту, що й у наш час будь-яка війна, в тому числі і ядерна, продовжує залишатися результатом певної політики, а не явищем, яке виникло довільно, спонтанно. Так, ядерна війна неприпустима, безглузда, але якщо вона все ж таки розпочнеться, вона все одно буде продовженням політики, дій певних політичних сил. Тобто нерозумна політика може привести світ до катастрофи, але це так чи інакше буде катаклізм, що виник унаслідок політики.
Що ж стосується воєн так званої малої чи середньої інтенсивності — громадянських або локальних воєн, — які й досі без ліку тривають на земній кулі, то всі вони є результатом політичних дій, тобто являють собою продовження політики. На жаль, досвід і обгрунтований прогноз на найближчі десятиліття в цьому відношенні оптимізму не викликають і не дають ніяких підстав надіятися, що стан речей зміниться і війна перестане бути не тільки продовженням, а й заходом політики. Це, передовсім, стосується локальних та громадянських воєн.
Звичайно, не можна розглядати формулу Клаузевіца як аксіоматичну і непідвладну часу. Вона потребує корегування відповідно до зміни ситуації. Але й будь-які спроби відкинути її узагалі, як і спроби вивести ракетно- ядерну війну за рамки воєн як таких, розглядаючи їх як катастрофу особливого виду — а такі спроби теж мають місце — вносять лише зайву плутанину в досить чіткі уявлення про війну і політику. Інша справа, що в сучасних умовах, коли з'явилася загроза самознищення людського роду, міжнародна і зовнішня політика держав мають будуватися з урахуванням цієї загрози, бути стриманими, обережними, визнавати наявність різнорідних, суперечливих інтересів і з розумінням до них ставитися, бути поміркованими і здатними до компромісів.
У цьому відношенні дуже важливим як у теоретичному, так і в практичному плані є питання, пов'язане з характеристикою такої категорії як «мир». Здавалося б, зміст цього загальновідомого поняття є зрозумілим всім. І все ж навколо нього вже досить довго точаться палкі наукові й політичні дискусії. Багато хто й сьогодні вважає, що довічний мир є лише мрія, і навіть мрія далеко не прекрасна. На їхню думку, війна є найважливішим елементом світового порядку, встановленого Богом. Без вій
ни мир виродився б і зник у трясовині матеріалізму. Ще в 1955 р. тодішній держсекретар СІНА Дж. Ф. Даллес заявляв: «Мир міг би привести до деградації людства і знищення здатності до морального й інтелектуального судження» 148.
Але в наш час подібні міркування зустрічають рішучу відсіч. Сучасні реалії настійно вимагають відмовитися від точки зору, згідно з якою вважається, що «є речі більш важливі, ніж мир», і дати науково обгрунтовану концепцію миру. І хоча стосовно характеристики змісту поняття «мир» і його визначення є багато розходжень, майже всі дослідники міжнародних відносин єдині в тому, що в умовах існування і подальшого вдосконалення зброї масового знищення альтернативи загальному миру немає, оскільки будь-який інший підхід може привести світ до самознищення.
Щоправда, й сьогодні є різні точки зору, які визначають мир з різних позицій. Дехто, наприклад, стверджує, що мир — це лише продовження війни іншими засобами. Маніпулюючи відомими статистичними даними про співвідношення періодів воєн і миру, прихильники такого підходу запевняють, що мир є лише короткочасним перепочинком між війнами. Але таке визначення миру по суті ігнорує той факт, що насправді мир як суспільне явище має значно більш широкі історичні межі, ніж війна. Насправді, не війна, а мир домінував в історії людства, оскільки в той час, коли в тому чи іншому районі йшла війна, в більшості регіонів зберігався стан миру. Тобто і в абсолютному, і в відносному значенні мир переважав над війною.
Широку популярність останнім часом здобули пацифістські уявлення про мир. Пацифізм (від лат. расійсш — миротворчий) — це антивоєнний рух, учасники якого, виступаючи проти будь-якої війни, вважають головним засобом запобігання воєн засудження їх аморального характеру. Звідси випливає впевненість пацифістів у тому, що для зміцнення миру досить змінити свідомість людей і таким чином змінити їх ставлення до миру.
Пацифістські уявлення про мир виявляються або в так званому «негативному» його визначенні, коли мир характеризується як відсутність війни, або в «позитивній» його трактовці, яка характеризує мир як стан гармонії, загаль- ної згоди, відсутності будь-яких суперечностей і боротьби.
Прихильники «негативного» визначення миру посилаються здебільшого на те, що навіть «поганий мир краще війни», оскільки він дає можливість уникнути жертв і руйнувань, які є неминучими супутниками збройного конфлікту. Вони стверджують також, що за наявності зброї масового знищення навіть «негативний» мир набуває позитивного змісту, оскільки позбавляє людство від термоядерної війни з її катастрофічними наслідками. Таким чином, будь-який мир має гуманний, загальнолюдський зміст і з появою ядерної зброї питома вага цього загальнолюдського, гуманного аспекту миру зростає.
Що ж до «позитивного» визначення миру як стану гармонії, загальної згоди, відсутності суперечностей і боротьби в міжнародних відносинах, то його гносеологічною передумовою є абсолютизація тієї обставини, що мирні відносини дійсно передбачають не тільки припинення збройної боротьби, а й розвиток певних форм міжнародного співробітництва — економічного, науково-тех- нічного, культурного обміну тощо. Подібні уявлення про мир є певною мірою утопічними, оскільки суперечать існуючим реаліям. Стану абсолютної гармонії, повної відсутності будь-яких суперечностей, розбіжностей і боротьби в суспільстві ніколи не було й бути не може. Це суперечить закону єдності і боротьби протилежностей, який є загальним і для природи, і для суспільства149. Тому «позитивний» підхід до визначення миру, незважаючи на його зовнішню привабливість, слід розглядати лише як прагнення до певного ідеалу, як пошуки певної «абсолютної істини», якої, як відомо, не існує.
Узагальнення різних підходів до визначення миру дає можливість сформулювати таку його дефініцію. Мир — це соціально-політична характеристика стану взаємовідносин між державами і народами, які будують свої відносини на засадах миру, тобто здійснюють і регулюють ці політичні відносини ненасильницькими, незбройними засобами. Зрозуміло, що прагнення до миру передбачає і проведення відповідної політики, яка б грунтувалася на тих загальновизнаних принципах міжнародного права, про які вже йшлося вище.
Відповідним чином повинні розроблятися в наш складний час і військово-політичні доктрини воєнно-політичної стратегії, що є не тільки продовженням, а й частиною політики. Ще за часів наполеонівських воєн сфор- мувалися стрижневі напрями стратегічного аналізу: національні інтереси — політичні цілі — воєнні цілі, які й досі залишаються незмінними. Звідси випливає, що воєнні цілі завжди підпорядковуються політичним, а останні — національним інтересам. Тому зрозуміло, наскільки важливим є правильне визначення воєнних цілей, а для цього стратегія має грунтуватися на глибокому знанні і розумінні історії, політичних, економічних, екологічних і біологічних наслідків війни.
Стратегія є загальним системоутворюючим елементом у галузі національної безпеки. За її допомогою повинна визначатися структура і розмежовуватися функції збройних сил, служб безпеки та інших органів, на які покладається відповідальність за безпеку держави. Водночас вона виконує функції формулювання військово-політичних цілей держави і засобів їх досягнення, що становлять основу воєнно-політичної доктрини держави.
Суттєвою складовою частиною останньої є воєнна доктрина. Під нею розуміється прийнята в державі система офіційних поглядів на цілі і характер можливої війни, а також на засоби її ведення. На формування воєнної доктрини безпосередньо впливають такі матеріальні фактори, як воєнно-економічні і науково-технічні можливості держави, поява нових видів і систем зброї і військової техніки, зміни в організаційній структурі і бойовій підготовці військ, які ними викликані, способи їхнього застосування тощо. Важливо, проте, наголосити, що вирішальний вплив на формування воєнної доктрини справляє політика, яка визначає головне — для яких цілей, в якому напрямі і в яких масштабах мають розвиватися збройні сили. Іншими словами, у воєнній доктрині держави містяться відповіді на питання про мету і характер можливої війни, про те, яким чином готувати до неї країну та її збройні сили, якими засобами і заходами вести воєнні дії. На практиці ці питання охоплюють найширший спектр політичних, військових, технічних, юридичних та інших проблем, які конкретизують ці принципові завдання відповідно до умов внутрішньополітичного і міжнародного життя.
Зрозуміло, що найбільш тривалий, фундаментальний вплив на формування воєнної доктрини справляють політичні установки. Зміна того чи іншого політичного підходу принципово впливає на воєнно-технічний аспект воєнної доктрини. Ось чому зміни, що відбуваються на міжнародній арені під впливом різноманітних факторів і які пов'язані з реаліями ядерної ери, докорінно змінюють підходи до формування воєнної доктрини та її суть. Най
головніше полягає в тому, що змінюється зміст головних, політичних аспектів воєнної доктрини. В сучасних умовах завдання воєнної доктрини полягає не в тому, щоб визначити, якими силовими засобами можна досягти поставленої мети, а в тому, як зробити неможливим застосування насильницьких засобів узагалі. Тобто йдеться не про те, які цілі переслідує війна, яким чином слід вести підготовку держав та збройних сил до війни, які, зрештою, потрібно запроваджувати засоби і заходи для успішного ведення військових дій, а про те, яких цілей не можна досягти воєнними засобами, як не допустити війни, які засоби можна скоротити чи взагалі виключити з бойового арсеналу держав. Таким чином, відбувається поступова зміна в самому розумінні сутності воєнної доктрини, коли її головною метою стає відвернення війни.
Певною мірою ці нові підходи до формування воєнної доктрини держав знайшли своє відображення у досить популярному сьогодні принципі розумної достатності для оборони, який передбачає як основну мету поведінки і дій держав та їхніх збройних сил в ядерну епоху в умовах роззброєння, формування нового світового порядку і ненасильницького, демократичного миру, згідно з яким головним у міжнародній політиці проголошується недопустимість ядерної війни як засобу політики, її запобігання, забезпечення національної і міжнародної безпеки передусім політичними засобами.
Реалізація цього принципу пов'язана з параметрами, які відбивають стан міжнародних відносин і воєнно-політичної обстановки, рівень напруженості у взаємовідносинах держав, ступінь імовірності виникнення війни чи воєнних конфліктів різного масштабу і характеру, їхню інтенсивність і тривалість, економічні, наукові, соціально-політичні й духовні можливості сторін, які задовольняють оборонні потреби. Розумна достатність для оборони має відповідати військовому потенціалові ймовірного супротивника і не бути обтяжливою для економіки держави. Це означає, що чисельність військ і кількість озброєнь, структура збройних сил повинні мати оборонний характер і приблизно відповідати угрупованню збройних сил імовірного супротивника.
Зрозуміло, що практичне застосування цього принципу тільки започатковується, але перші кроки в цьому напрямі вже зроблено і кількість його прихильників збільшується. І це є очевидним свідченням зростання тенденції до загального розуміння, що в сучасних умовах у стосунках між державами немає і не може бути спірних проблем, конфліктних ситуацій, які б не можна було вирішити політичними засобами без застосування збройної сили, чи загрози силою. Саме в цьому й полягає суть нового підходу до розуміння проблеми співвідношення війни і політики, і на його основі повинна будуватися міжнародна політика всіх країн.
Варто наголосити, що зовнішня політика Української держави будується саме на таких засадах і цілком відповідає сучасним міжнародним політичним реаліям і потребам, що сприяє зростанню її міжнародного авторитету та впливу.