В.В.Мадіссон В.А.Шахов

Політологія міжнародних

Допущено Міністерством освіти України

Навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих закладів освіти

Пі300 Кам'я -■ іодідьськ*>

і М, ■ • а Є/

| Держ" . -лі-, тк-ут і

їм! Ь. ■ ' -о

Б І Б Л і 'і ' ■ ^к-

київ

«ЛИБІДЬ»

ііііК СіГ» ‘Ы / \ М 11

ГіііиоініоджсшіЯ ги тиражування Гн і < н|>1111II111 >і <> доиіолу видавництва заборонено

Рецензенти:

С. Г. Рябов,

ниш філос наук, Києво-Могилянська академія; В. Д. Бабкін,

д р иірид. наук, Ін-т держави і права НА1І України

Головна редакція ніп рнтури і духовного відродження України ги історично-філософських наук

Головний редактор С. В. Головко

Редактор О. Н. Вітрученко

_ ІІПОЮООООО 003

м (007

ІММН *' У* ООН56-0 © ^{в в}- Мадіссон,

В. А. Шахов, 1997

Закінчується XX століття, мабуть, найбільш знаменне і бурхливе в історії людства. Без перебільшення його мож­на охарактеризувати як період видатних досягнень у всіх галузях людської діяльності. И водночас ця ж діяльність породила загрозу самознищення людства. Величезні успі­хи в галузі прав і свобод людини, підвищенні рівня її доб­робуту, розвиткові охорони здоров'я затьмарювалися гост­рими соціальними конфліктами, грандіозними револю­ційними потрясіннями, кривавими війнами, які забрали десятки мільйонів людських життів. Тому не випадково сьогодні, коли людство перебуває на порозі нового тися­чоліття своєї історії, ми все частіше замислюємося над пи­таннями про те, які долі чекають його в майбутньому? Чи буде взагалі майбутнє у людської цивілізації? Як подолати ті загрози, що нависли над нею і забезпечити її дальший і неухильний прогрес? Відповіді на ці питання багато в чо­му залежать від того, як будуватиметься міжнародна полі­тика, в яких напрямах, на основі яких принципів. Все це вмотивовує об'єктивну необхідність ретельного аналізу і теоретичного осмислення суті й змісту міжнародних від­носин і міжнародної політики, потребує створення науко­вої основи їх свідомого регулювання і розвитку в інтере­сах всього людства й кожної окремої людини.

У цьому зв'язку особливі обов'язки й відповідальність покладаються на сферу соціально-гуманітарних знань та на відповідні науки, які досліджують суспільні відносини у різ­них ракурсах. Аналізуючи ці відносини, вони покликані да­вати відповіді на ті питання, які виникають у суспільстві, регулювати і прогнозувати розвиток цих відносин. Це пов- ною мірою стосується й міжнародних відносин як складо­вої частини суспільних відносин. І в цьому значенні міжна­родні відносини й зміни, що в них відбуваються, є об'єктом уваги різних наукових дисциплін, які вивчають різні грані суспільних відносин у цілому. Кожна з цих дисциплін має свою специфіку, свої цілі і завдання, але тільки разом вони спроможні визначити реальний стан міжнародних відносин

і дати відповіді на питання, що виникають у цій сфері, знайти шляхи вирішення існуючих тут суперечностей.

На жапоь, доводиться констатувати, що наука про між­народні відносини далеко не повною мірою відповідає по­требам сьогодення. Тому й досі залишається актуальним твердження відомого американського політолога Г. Мор- гентау, висловлене ним ще в 1967 р., про невідповідність «тієї упертості, з якою здійснюються спроби розвитку тео­рії міжнародних відносин, досвіду їх невдалого завершен­ня»¹. Звертає на це увагу й сучасний французький до­слідник Ж. Бодуен. На його думку, відсутність досліджень у галузі міжнародних відносин є тим більш прикрою, що такі дослідження могли б принести значну користь, ос­кільки, по-перше, в практичному плані: взаємодія окре­мих суспільств та міжнародного середовища визнається сьогодні як об'єктивна реальність, яка проявляється що­дня й у значних масштабах; по-друге, що також важливо в методичному плані: другорядна роль, яка відводиться дослідженню міжнародних відносин, не дає можливості наблизити одну до одної дві тісно пов’язані сфери — внут­рішнє життя суспільства та зв'язки із зовнішнім світом².

Ці зауваження повною мірою стосуються й політології, одним із завдань якої є ретельне дослідження політичних аспектів міжнародних відносин і вироблення відповідних політичних рекомендацій. Але ця проблематика здебільшо­го залишається поза увагою фахівців або, в кращому випад­ку, перебуває десь на другому плані. Не приділяється на­лежної уваги вивченню міжнародної політики і в навчаль­них закладах, у яких для цього, як правило, не залишається часу й практично відсутні відповідні методичні розробки, не кажучи вже про підручники і навчальні посібники.

Між тим політологія як наука про політику, як сукуп­ність знань про сутність, форми, закономірності функці­онування і розвитку політики, політичного життя, політич­них відносин не може залишатися осторонь міжнародної тематики. Тим більше, що багато явищ і подій — навіть з тих, що, на перший погляд, узагалі не мають відношення до політики, — так чи інакше впливають як на політику в цілому, так і на міжнародний її зріз зокрема. Скажімо, Чор­нобильську катастрофу необхідно досліджувати не тільки під кутом зору виробничих, економічних або соціальних ас­пектів, а й як подію, безпосередньо пов'язану з політикою.

А саме, по-перше, як наслідок певної політики, по-друге, як подію, що викликала значний політичний резонанс, у тому числі й міжнародний. І сьогодні аварія на Чорнобиль­ській АЕС продовжує впливати на міжнародну політику, зокрема, нашої держави. Згадаймо хоча б той факт, що й досі розвинуті країни Заходу продовжують обумовлювати ті чи інші заходи щодо економічної допомоги нашій країні вимогами закриття Чорнобильської АЕС. Зрозуміло, що політична наука не може не враховувати такі аспекти.

Більш того, є підстави стверджувати, що в порівнянні з іншими науками, які досліджують міжнародні відноси­ни, політологія має тут певний пріоритет і деякі переваги. Це пов'язано з тим, що, по-перше, політологія, як вігтомо, вивчає передовсім питання, повязані з «технологією» до­сягнення, організації і здійснення ЕЙади. Увага політичної науки сфокусована, головним чином, на тому, що харак­теризує владу як засіб організації, а отже й виживання будь-якого соціального організму. Поряд з цим політична наука вивчає також Політичну поведінку. * її об'єкти--та суб'єкти.хцл^ які останні переслідують, і засоби, які вони при цьому використовують, типи політичних режимів, ме­ханізми прийняття політичних рішень і проведення їх у життя, політичну культуру і політичну свідомість — тобто безліч питань, без урахування яких про грунтовне дослі­дження міжнародних відносин не може бути й мови.

По-друге, головну увагу політології привертають питан­ня, пов'язані з функціонуванням держави як центрального суб'єкта політики — і внутрішньої, і, зрозуміло, зовнішньої.

По-третє, певні переваги політології в галузі дослі­дження сфери міжнародних відносин пов’язані також із тим, що вона аналізує процеси реалізації інтересів тих со­ціальних груп, які, перемітиш у внутрішній політичній боротьбі, дістали тим самим право виступати від імені усього суспільства, формулювати «національні інтереси» усередині держави й на міжнародній арені, обирати адек­ватні засоби й методи їх реалізації.

Нарешті, політологія має певні переваги і з точки зо­ру повноти охоплення предмета і сфери міжнародних від­носин. Предметну галузь політології міжнародних відно­син становлять методи, форми, способи формування, реалізації й оцінки політики, яка здійснюється державами як в економічній, так і у воєнній, екологічній та інших сферах. Зрозуміло, що наука, яка охоплює таку кількість проблем, приречена мати полідисциплінарний характер, використовувати досягнення і методи як гуманітарних,

так і природничих, як фундаментальних, так і приклад­них галузей знань. До того ж політологія здатна досліджу­вати взаємодії людей у різних сферах суспільного життя³. Як підкреслює французький політолог М. Дюверже, влад­ні відносини не обмежуються політичною сферою, вони, так би мовити, «розлиті» в усіх громадських структурах⁴.

Таким чином, політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з позиції їх практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих обста­вин та наявних засобів. Причому основну увагу, як, зреш­тою, й інші науки, що досліджують міжнародні відноси­ни, політологія зосереджує на проблемах міжнародних конфліктів, їхніх коренях, причинах та шляхах розв'язан­ня, проблемах війни і миру, розвитку співробітництва між країнами і народами, аналізі закономірностей і тенденцій розвитку міжнародних відносин і міжнародної політики, принципів здійснення останньої, а також стані сучасної цивілізації та її перспективах.

Все це дає можливість зробити висновок про необхід­ність серйознішого та вдумливішого підходу до досліджень у галузі політології міжнародних відносин як предметної галузі загальної політології, а також грунтовнішого її ви­вчення у навчальних закладах. Даний навчальний посіб­ник має заповнити певні прогалини, пов'язані з недостат­нім висвітленням проблем міжнародної політики у наяв­них підручниках і навчальних посібниках з політології.

Особливої уваги заслуговує та обставина, що з почат­ку 90-х років на міжнародну арену, як самостійний суб'єкт міжнародної політики, вийшла Україна, і її роль і вага у сфері міжнародних відносин багато в чому залежа­тимуть від того, на яких принципах будуватиме вона свою зовнішню політику, якими будуть стратегія і тактика її зовнішньополітичної діяльності. Це також збільшує об'єктивну необхідність теоретичного осмислення змісту міжнародних відносин і світової політики, адже тільки спираючись на теоретичні дослідження, на всесвітньо- історичний досвід розвитку міжнародних відносин наша держава зможе зайняти гідне місце в міжнародному жит­ті, створити сприятливі міжнародні умови для закріплен­ня і подальшого розвитку української державності.

Розділ І

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ З ПРОБЛЕМ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ й МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

• Погляди на зовнішні відносини народів, війну і мир на Стародавньому Сході й в античні часи •Зовніш­ньополітична думка в епоху Ренесансу і Нового часу

• Проблема міжнародних відносин у вченнях просвіт­ників і політиків XVII — XVIII ст. • Марксистська політична думка про проблеми війни і миру

Погляди на зовнішні віносини народів, війну і мир на Стародавньому Сході й в античні часи. З п'ятидесяти шес­ти віків людської цивілізації, про які збереглися писемні джерела, менш ніж три століття (294 роки) можна вважа­ти мирними.

Із 265 років, описаних у «Повісті временних літ», літо­писець лише про один рік, як про велике чудо, відгукнув­ся такою фразою: «мирно бисть».

В історії міждержавних відносин зафіксовано вісім ти­сяч мирних угод, багато з яких укладалися «на вічні ча­си», проте середній термін їхньої дії не перевищував де­сяти років.

Зважаючи на ці надзвичайні й водночас традиційні обставини, проблеми зовнішніх відносин між народами, війни і миру, міжнародного права, зрештою, зовнішньої політики як такої, що має будуватися на засадах справед­ливості, не могли запишатися поза увагою мислителів усіх часів і народів.

І дійсно, мало хто з тих, хто вписав навічно своє ім'я в золотий фонд політичної думки, обминув цю пробле­матику.

Одним із ключових питань зовнішньої політики, яке цікавило мислителів і політиків давніх цивілізацій Сходу і Заходу, було питання про природу воєн, причини їх ви­никнення і ставлення до них.

Вже в міфах народів Азії, Європи й Америки в тій чи іншій формі можна знайти оповіді про «золотий вік» люд­ства, коли всюди панував мир. Уявлення про загальну гармонію містяться зокрема в найдавніших пам'ятках

індійської літератури «Ведах» (XV — V ст. до н. е.), в «Авесті» (IX ст. до н. е. — III ст. н. е.) — священній кни­зі давніх персів, минуле людей зображується як час доб­робуту, спокою і миру. Принцип ахимси, тобто незаподі- яння зла у діях, словах і навіть у думках, набув величез­ного значення в будцистській філософії. Цар Ашот (III ст. до н. е.), прийнявши буддизм, почав розглядати цей принцип як національну чесноту і, відмовившись від по­літики збройних завоювань, проголосив ідею підкорення світу любов’ю.

Однозначно негативно ставився до завойовницьких війн Конфуцій (551 — 479 до н. е.). Різкій критиці підда­вав будь-яке насильство, війни, армію Лаоцзи. «Де побу­вали війська, — зауважував він, — там ростуть терен і ко­лючки. Після великих воєн приходять голодні роки... Пе­ремогу слід відзначати похоронною процесією».

Неоднозначно ставилися до проблеми війн античні мудреці. Геракліт (544/540 — 480) — прихильник арис­тократії і захисник соціально-політичної нерівності, як «неминучого, правомірного і справедливого результату загальної боротьби», — писав: «Війна — отець усього і всього цар; одним вона визначила бути богами, іншим — людьми; одних вона зробила рабами, інших — вільними».

Платон (428 — 348 до н. е.) у своїх «Діалогах» виводив зовнішню політику і війну з природних якостей людини. Він висловлював міркування про незмінну, егоїстичну природу людини, що є джерелом насильницької, агресив­ної політики держав. Більш сильні з них мають можли­вість задовольняти свої апетити за рахунок менш силь­них. У ряді діалогів Платона відображена ідеологія такої категорії «обраних», які відверто формулюють тези про те, що «сила дарує право», яке є не що інше, як «інтерес більш сильної партії». Стосовно справедливості, то остан­ня трактується в тому смислі, що вона є «інтерес більш сильного».

Така трактовка засад політики і війни в античних ав­торів найбільш поширена, але не єдина.

До речі, сам Платон пов'язує її з неприйнятним для нього типом держави — тимократією: формою вироджен­ня ідеальної аристократії, в якій замість розумного почат­ку панує «запеклий дух». Саме така держава, за Плато­ном, буде неодмінно воювати. Війну ж Платон вважав «головним джерелом приватних і громадських лих».

У працях Арістотеля (384 — 322 до н. е.) (передовсім у «Політиці») та деяких інших мислителів античності вис­ловлювалася ідея про необхідність панування розуму над чуттєвими потягами і жаданнями індивіда. У розумінні Арістотеля зовнішня політика має відігравати передусім морально-виховну роль, намагатися облагороджувати лю­дину, яку охоплюють негідні пристрасті.

Платон писав у «Федоні», що всі війни відбуваються задля здобуття багатства. Навіть в ідеальній державі Пла­тана існує каста воїнів, завжди готових виступити в похід. Внутрішні зіткнення, щоправда, тут виключені, проте по- шановуються насамперед ті, хто відзначився в іншому, найвеличнішому різновиді війни — війни із зовнішніми ворогами.

Арістотель утопій не вигадував і тверезо оцінював си­туацію рабовласницького суспільства. «Воєнне мистец­тво, — писав він, — може розглядатися, певною мірою, як природний засіб для придбання власності, принаймні, та частина воєнного мистецтва, що має своїм предметом полювання; полювати слід як на диких тварин, так і на тих людей, які, будучи за своєю природою призначені до підкорення, не хочуть підкорятися. Такого роду війна за своєю природою є справедливою»⁵.

Арістотель, чи не першим в історії політичної думки, намагався сформулювати співвідношення війни і права. Високо оцінюючи благо миру, мислитель наголошував, що «сам принцип війни можна вважати супротивним ідеї права». Законодавець держави повинен прагнути до того, щоб забезпечити громадянам дозвілля і мир, оскільки «кінцевою метою війни є мир, праці — дозвілля».

У зв'язку з висвітленням теми війни Арістотель де­тально зупиняється на проблемі рабства. Військова спра­ва потрібна не для уярмлення інших народів, а насампе­ред для того, щоб самим не потрапити в рабство. Війсь­кова сила характеризується Арістотелем як необхідна якість держави, а зброя є «необхідною для учасників дер­жавного спілкування як для підтримки авторитету влади проти тих, хто не підкоряється в самій державі, так і для відсічі несправедливим зазіханням іззовні».

Продовжили дослідження проблеми співвідношення війни і права, а по суті, вперше визначили принципи міжнародного права римські політики та правники.

У працях Марка Туллія Цицерона (106 — 43 до н. е.) та Ульпіана писане право поділяється на приватне і публіч­не. Так зване право народів трактується Цицероном частково як позитивне право різних народів і частково — як природне право міжнародного спілкування (тобто як міжнародне природне право). Найсуттєвішим принци­пом міжнародного права є необхідність дотримуватися зобов'язань, що передбачаються міжнародними угодами.

Цицерон одним із перших установив відмінність між вій­нами справедливими і несправедливими. Він вважав несправед­ливою будь-яку війну, яка «не була оголошеною і звіщеною». Війна характеризується Цицероном як вимушений акт, при­пустимий тільки у випадку безуспішності мирних перегово­рів. Причиною справедливої війни може стати необхідність захисту держави, а її метою — встановлення миру.

Висуваючи тезу про «справедливу і благочестиву вій­ну», Цицерон у праці «Про державу» зазначав, що така війна може вестися також або для того, щоб помститися за завдану кривду, або для вигнання з країни ворога, який до неї вторгнувся⁶. При цьому Цицерон водночас заявляв, що війна — це силове змагання і в цілому прихильно ста­вився до завойовницьких війн Римської держави.

Римський юрист Ульпіан (170 — 228) класифікував певні різновиди прав, передовсім — публічне і приватне (останнє, у свою чергу, поділяється на природні припи- сання, приписання народів та цивільні приписання). Він вважав, що цивільне право невіддільне від природного права, або права народів G^us gentium). Останнє є спіль­ним для всіх народів, а також почасти і правом міжнарод­ного спілкування. «Право народів, — зазначав Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відміну від природного права: останнє є спільним для всіх живих істот, а перше — тільки для лю­дей у їхніх стосунках між собою». Тим самим право наро­дів, за Ульпіаном, є частиною природного права, причо­му відмінність між ними проводиться не за сутністю, не за їхні властивості й якості, а за колом суб'єктів, що під­падають під їхню дію, і, по суті, є правом, яке природний розум установив між усіма людьми.

Зовнішньополітична думка в епоху Ренесансу і Нового часу. Один із засновників буржуазної політичної науки

Ніколо Макіавеллі (1469 — 1527) висловлював досить су­перечливі думки щодо ведення зовнішньої політики, що, мабуть, було природним для того часу. Безперечною за­слугою Макіавеллі є те, що він одним із перших в історії політичної думки став розглядати державу з точки зору інтересів людини і виводити її природні закони з розуму і досвіду, а не з технології.

Спонукальною причиною його творчих пошуків була тривога за долю Італії та її народу. Він глибоко пережи­вав політичну роздробленість країни, її поневолення іно­земними державами.

Заслуговує на увагу висновок італійського мислителя про очевидність зв'язку між зовнішньою політикою дер­жави й добробутом народів, які в ній проживають. При цьому, на думку Макіавеллі, мир не є найкращим станом людського суспільства. Мир асоціюється в його розумін­ні із застоєм. Доброчесність породжує мир, мир породжує бездіяльність, бездіяльність — безладдя, а безладдя — за­гибель. За Макіавеллі, мир є лише моментом історичного круговороту, тому війни неминучі — «так уже вирішено згори, щоб не було на землі сталості і миру»⁷. «Воістину,

• наголошує він у своєму творі «Монарх», — пристрасть до завоювань — справа природна і звичайна!»

Таке розуміння пов'язане у Макіавеллі з особливостя­ми самої людини. Люди «більше схильні до зла, аніж до добра», тому й віддають перевагу воєнним рішенням при зіткненні з проблемами.

Негативну роль у спробах налагодити мирні стосунки між державами, переконаний Макіавеллі, відіграє церква, котра використовує з цією метою ворожнечу між різними конфесіями і релігійними течіями.

Підсумовуючи свої спостереження, Макіавеллі кон­статував, що досягти стабільного миру за умов того часу річ неможлива, тому завдання держав полягає в тому, щоб зробити зовнішню політику ефективним засобом за­хисту своїх інтересів.

Торкаючись правил зовнішньополітичної поведінки, італійський політик пропонує віддати перевагу вигоді («та війна справедлива, яка є необхідною»). Така необхідність передбачає досягнення двох цілей — здійснити завоюван­ня і зберегти свою власну свободу, не обмежуючи своїх дій якимись зобов'язаннями. Розумний правитель, писав він в «Історії Флоренції», не може й не повинен бути вір­ним даному слову, якщо відпадуть причини, що спонука­ли його дати обіцянку.

Таким чином, Макіавеллі надавав вирішального зна­чення силі як фактору міжнародних відносин, розгляда­ючи її як мету, до якої повинні прагнути держави, й вод­ночас як «засіб» їхніх дій на міжнародній арені. Сила пе­ретворюється в «основу права». Позбавлення зовнішньої політики моралі й права є виявом найгірших рис «макіа­веллізму», слідування рекомендаціям якого призводило пізніше до «науково» обгрунтованих агресій.

Проте, визнаючи негативні аспекти зовнішньополі­тичної концепції Макіавеллі, було б несправедливо забу­вати й про ті її положення, які могли сприяти усуненню окремих причин виникнення міжнародних конфліктів. Зокрема, пропозицію закріпити як норму міжнародних відносин право народів на об'єднання і безпеку від зов­нішнього втручання. Пропозицію відмовитися від найма­них військ з огляду на те, що найманці не керуються на­ціональними інтересами у гонитві за наживою, що нерід­ко втягує держави в конфлікти, що суперечать їхнім інте­ресам і перешкоджають укладенню миру.

Цікаві його поради воювати тільки за ті території, на­селення яких не ставиться вороже до тих, хто веде війну. Для успіху воєнних заходів необхідне «співчуття мешкан­ців» земель, населених етнічно спорідненим населенням. Є в Макіавеллі й похвала полководцю Ганнібалу за те, що він діяв дуже розумно, коли намагався врегулювати си­туацію мирними засобами.

Справжній гуманізм у світовій політичній думці з при­воду воєн та причин їх виникнення чи не вперше виявив великий голландський вчений Еразм Роттердамський (1469 - 1536).

Ставлячи питання про походження війн, голланд­ський мислитель відкидав теологічну трактовку їх виник­нення. Не треба «виправдовуватися посиланням на долю або на якихось злих духів: причину розладу шукайте в са­мих людях!»⁸. При цьому він вважав, що війни почина­ються не з волі народу, який «ненавидить війну і молить­ся за мир», а «з почину монархів». За Роттердамським, звернення до війни свідчить про відсутність здорового глузду в її ініціаторів. «Хіба ви розумні люди, — звер­тається Еразм до суверенів, — якщо допускаєте війну?»⁹.

Монархи прагнуть війни, аби «збільшити достаток свого дому», або щоб ослабити «сили народу», «роз'єдна­ти тих, хто ще залишався єдиним». На думку голланд­ського гуманіста, саме мир, а не війни, втілює в собі цін­ності людської культури. Мир — це «джерело, батько, го­дувальник, помножувач і захисник усього найкращого, що колись існувало на землі».

Намагаючись обмежити застосування сили у сфері міжнародних відносин, Еразм Роттердамський пропону­вав підкорити зовнішню політику держав соціальним нормам, які б ураховували інтереси народу.

«Кожен з монархів, — писав він, — повинен трудити­ся і дбати, застосовуючи всі свої сили, про те, аби сприя­ти процвітанню своїх володінь», оскільки їхнє єдине за­вдання полягає в тому, щоб домагатися «безпеки для сво­їх підлеглих» ¹⁰.

Таким чином, Е. Роттердамський, чи не вперше в іс­торії політичної думки Нового часу, вказав на тісний зв'язок між внутрішньою і зовнішньою політикою з де­мократичних позицій.

На противагу Макіавеллі, Е. Роттердамський вважав, що функція верховної влади полягає передовсім у повазі й дотриманні соціальних норм і домовленостей: «Той, хто взяв у свої руки кермо влади, повинен... не відступати ні на йоту від законів. Становище князя таке, що й наймен­ше ухилення від шляху честі й обов'язку згубно позна­чається на багатьох людях» ¹¹.

Одним із перших в історії політичної думки він закли­кав до перебудови територіальних відносин між державами й висловлювався за те, щоб держави в договірному поряд­ку закріплювали кордони, які тоді існували. Для цього во­лодарям держав слід раз і назавжди домовитися між собою, чим кожен із них має управляти, аби жодні хитрощі не могли збільшити чи зменшити кордони їхніх володінь.

Неабиякого значення у справі збереження миру нада­вав Роттердамський розширенню міжнародних зв'язків, особливо економічних контактів, торгівлі між країнами і народами, бо «розуміння взаємної вигоди» об'єднує наро­ди, як «воно об'єднує членів однієї сім'ї».

Зміст і характер висунутих голландським мислителем пропозицій засвідчує, що боротьба за дотримання цивілі­зованих норм міжнародного життя відіграє важливу роль у справі збереження миру між народами.

Засновником міжнародного права в буржуазній полі­тичній науці був видатний голландський мислитель Гуго Гроцій (1583 — 1645). Він закликав відмовитися від заста­рілих підходів у розв'язанні міжнародних конфліктів, ви­ступав за те, щоб держави використовували в цьому пла­ні лише мирні політичні методи й засоби.

Гроцій вважав, що люди народжуються для спілкуван­ня і не повинні мати недобрих намірів щодо один одно­го, оскільки «природа» не терпить того, щоб ми збільшу­вали наші можливості, засоби й багатства за рахунок пог- рабунку інших⁷. На його думку, лише мир відкриває можливості для вирішення проблем, що виникають у со­ціальній практиці народів. Тому треба утримуватися від застосування сили, для зміни політичних ситуацій. Між­народні відносини мають базуватися на виконанні певних зобов'язань при утвердженні міжнародного правопорядку. «Добросовісність, — писав він, — має дотримуватися для того, щоб не зникла надія на мир»⁸. Голландський мис­литель був упевнений в існуванні у міжнародних зноси­нах певного загального права, що має зберігати силу як під час війни, так і в мирний час. Питання співвідношен­ня війни і права займає центральне місце в його трьох книжках «Про право війни і миру».

Вихідне положення концепції Гроція — утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій, ос­кільки «силова боротьба» — не єдиний засіб змагання за державні інтереси. Навіть якщо якась держава зухвало по­рушить правила міжнародного життя і дасть привід до війни, не можна відразу ж розпочинати воєнні дії. Спо­чатку слід використати процедуру примирення шляхом безпосередніх переговорів, або спробувати врегулювати конфлікт за допомогою «добросовісного посередника».

Гроцій був єдиним мислителем, котрий на той час приділяв велику увагу розробці питання про справедливі і несправедливі війни, виробленню критеріїв для політич­ної характеристики міжнародних збройних конфліктів.

Війна може вестися лише проти тих, кого неможливо примусити до чогось у судовому порядку. Судові форми є достатніми для тих, хто вважає себе слабкішим, проти ж рівносильних або тих, котрі вважають себе такими, ве­дуться війни. Але щоб війна була справедливою, необхід­но не менш суворе дотримування добросовісності, аніж коли справедливість досягається за судом. Піп час війни

7. Гроций Г. О праве войны и мира. М., 1956. С. 83.

8. Там само. С. 823.

треба пильнувати справу миру і розпочинати воєнні дії не інакше, як із наміром закінчити їх якомога швидше.

Несправедливими Гроцій вважав війни, які велися державами «задля власної вигоди», проти відсталих наро­дів, неспроможних дати ефективну відсіч агресорові. Вод­ночас він не піддавав сумніву справедливість війн, що ве­лися з метою захистити територіальні рубежі країни («збройну силу треба відбивати силою»). Гроцій вперше висловив думку про те, що один народ має захищати ін­ший народ від агресії, бо «той, хто не протистоїть насиль­ству, завданому іншому, заслуговує покарання». Таке су­дження приводить до висновку щодо необхідності колек­тивної боротьби за підтримання миру.

Вітаючи укладення міжнародних угод, він вважав не­припустимими воєнні союзи, укладені з метою, аби обі­цяти допомогу на випадок війни, без розрізнення при­чин¹². Водночас він відкидав ідею створення всесвітньої держави, вважаючи, що така політична організація не бу­де ефективною, оскільки не зможе управляти всіма спра­вами народів.

Отже Гроцій, на відміну від багатьох мислителів XVI

• XVII ст., розумів, що мир і злагода між народами є тією метою, до якої має прагнути людське суспільство.

Проблема міжнародних відносин у вченнях просвітників і політиків XVII — XVIII ст. Значний внесок у розробку проблем зовнішньої політики в зазначений період зроби­ли англійські мислителі.

Найвідоміший з них, Томас Гоббс (1588 — 1679) ста­вився до питань міжнародного життя виходячи із своєї концепції «війни всіх проти всіх» і вважав, що держави — це «військові табори», які «захищаються один від одного з допомогою солдатів і зброї». Походження міжнародних війн і конфліктів він пояснював трьома причинами — су­перництвом, недовірою і жаданням слави. Люди, які ке­руються першими міркуваннями, прагнуть стати «госпо­дарями інших людей», інші удаються до насильства з ме­тою самозахисту, ті ж, хто хоче прославитися, застосову­ють силу у відповідь на вияв неповаги на їх адресу.

У цілому Гоббс ставився до війни негативно. Війна, на його думку, згубна тому, що в «такому стані немає місця для працьовитості, оскільки нікому не гарантовані плоди його праці, й відсутні умови для розвитку землеробства, судноплавства, морської торгівлі, немає зручних помеш- кань і засобів руху... ремесла, літератури, немає суспіль­ства, а що гірше всього, є вічний страх і постійна небез­пека насильницької смерті, і життя людини одиноке, бід­не, безпросвітне, тупе й короткочасне»¹³.

Стан війни «всіх проти всіх» призводить також до зникнення самого поняття про правильний, справедли­вий, законний світ, поняття про власність, про те, що на­лежить мені, а що тобі. Почуття, що спонукають людей до миру, — це страх смерті, прагнення мати більше речей, необхідних для кращого життя, і надія придбати їх завдя­ки своїй праці.

Гоббс вважав що людина містить у собі задатки, які дають можливість вирішити проблему війни. Для цього не­обхідно розширити знання людей про причини війни і ми­ру. Для підтримки ж самого миру необхідні скромність, справедливість, довіра, людяність, милосердя, тобто ті чес­ноти, які зменшують суперечності між людьми. Розум під­казує прийнятні умови миру, на грунті яких люди зможуть дійти згоди- Ці умови англійський мислитель запропонував назвати «природними законами». Перший — «слід шукати миру і слідувати йому». Другий — треба виявляти стрима­ність у своїх претензіях, не втручатися у чужі справи. Тре­тій — треба виконувати соціальні зобов'язання, зберігати вірність укладеним угодам. Гоббс припускав можливість підтримання миру між народами за умови створення полі­тичних організацій, що стояли б над державами. Тобто, на його думку, тільки світовий уряд, що стояв би над владою окремих держав, здатний покінчити з війнами. Отже, в підході до рішення проблеми війни Гоббс віддавав перева­гу не правовим, а політичним засобам.

Джон Локк (1632 — 1704) не залишив спеціальних дос­ліджень чи проектів, де б розглядалося, за допомогою яких заходів і методів мають утвердитися мир і безпека у межах усього людства. Ним висловлені лише деякі пропо­зиції загального характеру. Він вважав, що оскільки всі люди рівні і незалежні, то «кожен зобов'язаний оберігати іншу частину людства», слідувати закону природи, «який вимагає миру і безпеки для всього людства» і¹.

Локк був прихильником розвитку рівноправних відно­син між державами, що грунтувалися б на взаємоповазі їхніх прав. Тому війну він розглядав як «силу без права», подію, яка не може породжувати правові наслідки, якщо

вона розпочата без достатніх на те підстав. Більш того, англійський філософ ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винннх у розв'язанні війни, стверджу­ючи, що правителі, які порушують закони природи, є не­безпечними для людей. «Існують випадки, — писав він, — коли до суду залучали міністрів, які укладали мир. Але ще не було випадку, коли уряд відповідав би за те, що втягу­вав народ у війну »¹⁴. Локк висунув цікаву ідею про те, що війна — не тільки злочин проти народу та окремих осіб, а й проти всього людства.

17

Визначний представник англійської політичної думки Ієремія Бентам (1748 — 1832) розробив політико-правову концепцію, в якій одне з найпомітніших місць займає ідея обмеження сили. Він пропонував, зокрема, ввести від­повідальність членів уряду за початок війни «всупереч во­лі народу». З цією метою необхідно створювати спеціаль­ні установи в національних державних структурах, які б визначали їхню провину і здійснювали відповідні санкції. У пошуках більш повного врахування інтересів нації при проведенні зовнішньої політики Бентам пропонував «по­ложення, які допускають залучення нації у війну проти її волі» вважати «шкідливими й неконституційними»¹⁵.

Бентаму належить докладний аналіз причин виникнен­ня воєн. Серед них, зокрема, суперечки з приводу пріори­тетних прав, кордонів, загарбницькі підходи, тиранія од­нієї нації щодо іншої, релігійні суперечки, корисливі інте­реси правлячих кіл тощо. Загальний висновок, до якого він приходить: причини війн коріняться у сфері політики, а не психології. Отже, треба перебудувати політичні відносини.

Іншим важливим заходом для «приборкання» сили Бентам вважав регулювання питань озброєння, зменшен­ня впливу армії на соціальні відносини. Більше того, він закликав скоротити збройні сили в Європі, укласти спе­ціальні угоди щодо цього. В перспективі, на думку Бен- тама, збройні сили могли набути нової якості — міжна­родного характеру. Ці міжнародні збройні сили мали б підтримувати мир і злагоду в конфліктних ситуаціях.

У «Принципах міжнародного права» Бентам пропону­вав зняти секретність із зовнішньополітичної діяльності, вважаючи її «несумісною з добрим управлінням». Він висловлювався за широку гласність і контроль у цій сфе­

рі, був переконаний, що народи мають знати, в ім'я чого і куди ведуть їх дипломати й уряди. Зміцненню мирних міжнародних відносин мало, на думку Бентама, сприяти створення особливої міжнародної європейської організа­ції конфедеративного характеру — інтернаціональної Спілки європейських держав, на конгреси якої кожна держава континенту посилала б двох делегатів. Вони ма­ли вирішувати суперечки між членами конфедерації.

На думку англійського мислителя, держави повинні бу­дувати свої стосунки на основі правил, мета яких — ко­ристь усіх націй, разом узятих. Він уявляв міжнародне пра­во як сукупність норм, що обмежують можливості сили та її застосування. Слідом за Локком Бентам вважав, що по­літичне співробітництво держав може відбуватися лише за умов, що відповідають демократичним уявленням про ха­рактер міжнародних відносин. Тому для успіху такого спів­робітництва необхідні не тільки взаєморозуміння, обмін інформацією, а й відмова від поневолення інших народів і держав («залежність збільшує шанси війни»). Бентам на­полягав на реалізації ідеї про непотрібність і шкідливість колоній, через які ведеться стільки війн. Обстоюючи де­мократичний характер міжнародних відносин, Бентам, по суті, передбачив, а можливо й сприяв створенню ООН і Європейського парламенту.

Політичний внесок у теорію зовнішньополітичних відносин зробили й французькі просвітники. Шарль Луї Монтеск'є (1689 — 1755), заперечуючи Гоббсові, писав, що «війна не є першим природним законом людини»¹⁶, таким є мир, в якому міститься значення сутності люди­ни. Як і його деякі попередники (Е. Ротгердамський), Монтеск'є пов'язував мир із добробутом народу. Для то­го, щоб люди жили в достатку, наголошував він, необхід­на мирна діяльність, оскільки «багатство держави перед­бачає розвинуту промисловість»¹⁷, яка може ефективно функціонувати лише за мирних умов. У зовнішній полі­тиці Монтеск’є високо оцінював також значення міжна­родної торгівлі. Він убачав у ній сполучну ланку між на­родами: «Дух торгівлі поєднує народи, а її історія є істо­рія спілкування народів, розвиває у людей схильність до миру»¹⁸.

Монтеск'є пов'язував виникнення воєн із способом правління і формою влади, які існують у державі,

стверджував, що деспотична держава (а за таку він вва­жав передусім монархію) частіше за інші прагне до за­гострення міжнародних відносин. І це цілком логічно, бо той, хто вороже ставиться да свого народу, не може гуманно ставитися до чужих народів. Тому «дух монар­хії — війна і розширення території, дух республіки — мир і поміркованість»¹⁹.

Монтеск'є наголошував, що війни призводять до вели­ких, іноді необоротних змін (наприклад, загибель Риму) і вбачав вихід із становища передусім у дотриманні цивілі­зованих правил і норм у відносинах між державами («за­кони, що визначають відносини між народами — це між­народне право, політичний закон націй»)²⁰. Головною умовою досягнення стабільного миру він вважав збли­ження народів на справедливій основі. В його ж розумін­ні політична справедливість — це врахування найважли­віших інтересів народів. Тому справедливими він визна­вав лише два типи воєн: ті, які розпочинаються, щоб да­ти відсіч агресорові, й з метою допомогти атакованому союзникові.

Важливим результатом дослідницьких пошуків Мон­теск'є була постановка питання про отримання гонки оз­броєнь. Він вважав, що без активних зусиль у цьому на­прямі можлива поява нових руйнівних засобів ведення війни, які можуть «знищити цілі народи». Як бачимо, Монтеск'є також виявився непоганим пророком.

Дипломат, філософ, представник раннього Просвіт­ництва Шарль-Ірине де Сен-П'єр (1658 — 1743) належав до тих дослідників, які замислювалися над історією суспіль­ства і намагалися виявити закономірності його поступу. Прогрес людства, на його думку, наштовхувався на низку перешкод і найбільш згубною із них була й залишається війна. Вона не тільки забирає людські життя, а й погли­нає величезні кошти, які з успіхом можна було б застосу­вати для загального добробуту.

Сен-П'єр розробив чимало проектів, в яких ішлося про конкретні заходи для подолання зловживань і супе­речностей на зовнішньополітичній арені. В 1712 р. він ви­дає «Записку про збереження вічного миру в Європі». У наступні роки вийшов його тритомний твір «Проект збе­реження вічного миру в Європі». На думку вченого, тіль­ки освіченість народів може гарантувати мирний розви­ток людства. Але доки просвіта не стала загальним набут- ком, необхідно встановити вічний мир завдяки створен­ню спілки держав.

Мирні угоди, на думку Сен-П'єра, лише фіксують від­сутність війни, коли переможений тільки й чекає можли­вості помститися переможцеві, тому за існуючої структу­ри Європи не може бути ніяких гарантій мирного співіс­нування. Лише міжнародна організація держав дає мож­ливість кожній із них «зберегти свою безпеку». В такій організації відносини між народами будуть такими, які існують між окремими людьми і сім'ями всередині кож­ної держави завдяки діючим законам і відправленням правосудця.

Проекти Сен-П'єра, які мали форму угоди, передбача­ли у відповідних статтях заходи щодо регулювання торгів­лі, боротьби об'єднаними зусиллями з бандитизмом і т. ін.

«Щоб утворити сталу й довгострокову конфедерацію,

• писав Сен-П'єр, — треба зв’язати всіх її членів такою тісною взаємною залежністю, щоб жоден із них не був у змозі протистояти всім іншим і щоб відособлені асоціації, які б моґли завдати шкоди основній частині спільноти, наштовхувалися на перепони, здатні перешкодити здійс­ненню їхніх намірів»²¹.

Угоду про конфедерацію він пропонував на основі та­ких статей:

1. Монархи встановлюють між собою вічний і непо­рушний союз і призначають своїх повноважних представ­ників, які утворюють постійну раду, або конгрес, в яких вирішуються арбітражем чи судом будь-які суперечності.

2. Конфедерація гарантує кожному із своїх членів правління в тих державах, якими він володіє на даний час.

3. Визначаються випадки, коли учасник союзу, який порушив угоду, має підлягати ізоляції і переслідуватися як ворог суспільства.

4. Повноважні представники європейських держав за­вжди матимуть можливість спочатку більшістю голосів у раді, а потім і остаточних рішень видавати за поданням урядів закони, які вони вважатимуть необхідними, аби досягти для кожного з членів усіх можливих благ.

Жан Жак Руссо (1712 — 1778) розглядав проблему вій­ни і миру з позицій інтересів соціальної справедливості і свободи. «Неважко зрозуміти, — писав він, — що війни і завоювання, з одного боку, і прогрес деспотизму — з ін­шого, взаємно сприяють одне одному; що в рабськи по­кірному народі можна досхочу черпати гроші і людей, щоб поневолювати інші народи; що, зі свого боку, війна створює привід для фінансових поборів, а також не менш серйозну можливість мати завжди під рукою великі армії з метою утримувати народ у покорі»²².

На відміну від внутрішніх державних проблем, у роз­в'язанні яких Руссо надавав великого значення грома­дянському договору, міжнародні проблеми, зокрема проблему війни, на його думку, слід було вирішувати ін­шими засобами. Французький мислитель вважав, що в міжнародному житті відсутні тенденції, які б спонукали до виникнення тісних зв'язків і спільних інтересів у лю­дей. Тільки «випадковість» може «привести до гармоній­ного поєднання умов, за яких можлива якась благотвор­на взаємодія інтересів»²³.

Погляди Руссо на міжнародне життя відбилися на йо­го оцінці характеру політичної структури народів і приве­ли до висновку про необхідність її розчленування. Як ві­домо, він закликав до створення в Європі невеликих дер­жав, ігноруючи тенденції історичного політичного роз­витку, що діяли у протилежному напрямі.

Виходячи з того, що в міжнародних відносинах суве­рени не підкоряються якимось правилам, Руссо не нада­вав великого значення праву в питаннях підтримання ми­ру й доводив, що тільки спираючись на силу можна змі­нити міжнародне життя на краще: «Все корисне суспіль­ству впроваджується тільки силою, оскільки приватні ін­тереси тому завжди противляться»²⁴.

Представники німецької політичної думки того часу також часто зверталися до міжнародних проблем, найтіс­ніше пов'язаних, на їхню думку, з історією соціального розвитку народів.

Іммануїл Кант (1724 — 1804) підходив до цих проблем з позицій захисту прав та інтересів людини. Він вважав, що війна не має виправдання, оскільки суперечить ролі й призначенню людини; тому «жодної війни не повинно бути; ні війни між мною і тобою в природному стані, ні війни між нами, як державами»²⁵.

На думку великого німецького філософа, війна — це результат недотримання етичних вимог, наслідок того, що люди не йдуть за голосом «практичного розуму». По­збавлення людства від міжнародних конфліктів — це не тільки розумова конструкція, яка осягається розумом чи інтелектуальною інтуїцією, а й практично досяжна мета.

У своїй відомій праці «До вічного миру» Кант висло­вив тверду впевненість у здатності права благотворно впливати на відносини між державами, робив висновок, що «вічний мир» настане слідом за мирними договорами й навіть виробив власний «типовий» проект такої угоди.

В його першій прелімінарній статті Кант пропонував установити спеціальний пункт, у якому б ішлося про те, що держави при укладанні мирних договорів зобов'язу­ються не вміщувати в них статей чи положень, що прихо­вували б у собі можливість виникнення нової війни. У статті другій він пропонував заборонити будь-які види те­риторіальних «надбань держав» — чи то шляхом успадку­вання, чи то обміну, купівлі чи «дарування». Стаття третя проголошувала, що постійні армії мають поступово зник­нути. Оборону країн слід доручити людям, які пройшли військову підготовку на добровільних засадах. У статті чет­вертій зазначалося, що державні борги не повинні служи­ти цілям зовнішньополітичної боротьби. У статті п'ятій наголошувалася важливість відмови від будь-яких спроб змінити політичний устрій і правління іншої держави. На­решті, стаття шоста проголошувала: жодна держава під час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій, які робили б неможливою взаємну довіру за майбут­нього миру (наприклад, засилання вбивць, порушення умов капітуляції, підбурювання до зради тощо).

З точки зору Канта, майбутнє зовнішньої політики та її успіхи повністю залежать від того, якою мірою вона враховуватиме норми і принципи права. Ця особлива га­лузь діяльності держави лише тоді «досягне, хай і повіль­но, рівня, де вона неодмінно блищатиме», коли стане на «коліна перед правом» ²⁶.

В «остаточних» статтях ідеться про забезпечення досяг­нутого миру. В одній з них визначається основа, на якій ви­никає міжнародне право, а саме: добровільний союз держав, у якому реалізується устрій, подібний до громадянського суспільства. Зазначимо, що Кант не мав на увазі якусь «все­світню державу» — він обстоював збереження національно­го суверенітету. Всесвітнє ж громадянство обмежувалося ли­ше правом на гостинність у чужій країні: кожна людина по­винна мати можливість вільно відвідати будь-який куточок землі, не зазнаючи при цьому нападу чи ворожих дій.

Найбільш цінне й нове, що вніс Кант до світової по­літичної думки, — це обгрунтування неминучості встанов­лення на планеті загального миру. В «потаємній» статті, яка вінчає угоду про вічний мир, мислитель, нагадавши, що держави, які озброїлися для війни, повинні брати до уваги максими філософів про можливість загального ми­ру, не утримався від їдкого зауваження: «Не можна чека­ти, щоб королі філософствували або філософи стали ко­ролями. Та цього й не слід бажати, оскільки посідання влади неминуче перекручує вільне судження розуму».

Дещо інакше підходив до розглядуваних проблем ін­ший великий німецький мислитель Георг Вільгельм Фрід- ріх Гегель (1770 — 1831). Зазначаючи, що війни «породжу­ються природою речей», він пропонував усвідомити «ви­соке значення війни», завдяки якій зберігається моральне здоров'я народів. Політичним мислителям і практикам за­лишається тільки одне — пояснити, а не змінювати соці­ально-політичні явища.

Сам він вважав, що інтереси й потреби індивідів важ­ко поєднати, тому не слід розраховувати на зближення країн і народів, оскільки в сфері міжнародних відносин кожна з держав орієнтується на здобування благ. Отже, метою зовнішньополітичної діяльності держави «є не за­гальна філантропічна думка», а саме «благо» держави ²⁷. Тією ж мірою неминучості, з якою зіштовхуються «блага» й права держав, виникають і війни.

В інтерпретації Гегеля, війни — складова частина пра­вового регулювання міжнародних відносин. Саме війна має вирішити, «яке право повинне поступитися в цьому зіткненні іншому праву». При цьому війна «повинна вста­новити не істинність права тієї чи іншої сторони, а яке право з двох приречене на поступки» ²⁸.

На думку німецького філософа, «право може відстояти себе, тільки спираючись на силу» ²⁹, а не на справедли­вість своїх критеріїв і оцінок. Тому, на противагу Канту, Гегель виступав і проти врахування в зовнішніх зносинах вимог моралі. Він вважав, що політика держав має бути вільною від етичних вимог.

Щоправда, Гегель водночас наголошував: війна — це стан безправ'я, насилля; час, коли панує взаємне заподі­яння зла, й акцентував увагу на великому значенні між­народних угод для підтримання миру й порядку. На жаль, його наступники в політичній думці соціал-дарвіністсько- го гатунку в Німеччині та інших країнах не взяли на оз­броєння ці ідеї і міркування філософа.

Спираючись на положення Гегеля щодо «природнос­ті» війни, вивів свої «закони насильства» австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович (1838 — 1909). За ци­ми законами, внутрішній розвиток держави відіграє дру­горядну роль щодо зовнішньої політики, сутність якої — «постійна боротьба між сусідніми державами, кожна з яких простує в напрямку найвигідніших придбань і най­меншого опору». В міжнародних відносинах, за Гумпло- вичем, неможливі інші засоби, крім війни або збройного миру, чи, зрештою, укладення союзу з метою спільних дій проти третьої держави.

У найбільш завершеній формі концепція сили як якоїсь субстанції, що визначає розвиток живої і неживої матерії, викладена у творах Фрідріха Ніцше (1844 — 1900). Його Заратустра закликає: «Любіть мир як засіб до нових війн. І притому короткочасний мир — більше, ніж трива­лий... Ви кажете, що добра мета освячує навіть війну? Я ж вам кажу, що благо війни освячує будь-яку мету».

Розглядаючи міжнаціональну політику сучасних йому європейських держав як дрібну політику ворожнечі євро­пейців, Ніцше заявляв: «Час такої політики минув, на­ступне, двадцяте століття буде часом справді великої по­літики — боротьби за світове панування, небачених рані­ше війн» ³⁰.

Формула «волі до влади» є одним із варіантів «bellum omnium contra omnes». Війна для Ніцше є вихідним пунк­том і кінцевим результатом цієї формули. Серед аргумен­тів, які висувалися ним на захист і виправдання війни, вирішальним було відсилання до біологічної природи лю­дини, в основу якої покладений «агресивний і оборонний егоїзм».

Війну Ніцше вважав не тільки невідворотною, а й не­обхідною умовою саморегулювання й самоутвердження життя. У «війні всіх проти всіх» відбувається відбір най­більш цінних індивідів, формується «найвищий» тип лю­дини, складається панівна аристократія. Суспільство або держава, які відхиляють війну й завоювання, неминуче приходять до занепаду. «Життя є результат війни, саме суспільство — засіб для війни»³¹. Війна — матір будь-якої моралі.

У працях Ніцше останнього періоду життя йдеться про необхідність політичного об'єднання Європи. Але він ні­коли не мислив цей процес на основі добровільної угоди між європейськими державами. Об'єднанню Європи, на його думку, має передувати велика війна або серія війн.

Модифікацією силового начала в зовнішній політиці стала зрештою теорія «балансу сил», згідно з якою міжна­родне життя підкоряється універсальним законам розподі­лу і концентрації сили й фактично є результатом постій­ного суперництва між державами — «центрами» цих сил.

Першими в історії політичної думки на захист права народів на вільний розвиток і відповідну перебудову між­народних відносин виступили американські демократичні діячі.

Найбільш послідовним у цьому відношенні був Томас Пейн (1737 — 1809). Він вважав, що історія людства ви­значається позитивними якостями людей, і їхні об'єднан­ня виникають у результаті прагнень надавати один одно­му допомогу і полегшення. Війни ж між народами пояс­нюються хибами соціального устрою і передусім тим, що політичні заклади й інститути недемократичного характе­ру не відповідають народним інтересам.

Конкретніше, Пейн пов'язував війни з застосуванням антинародних методів вирішення політичних питань і вказував на величезну шкоду й важкі наслідки війн для народів. «Більшість інших гріхів, — зазначав він, — є до­сить обмеженими, бо влада однієї людини не в змозі да­ти їм дуже великого поширення... Але той, хто є призвід­ником війни, той випускає на волю всю заразу пекла й розтинає вену, яка до смерті обезкровлює націю» ³².

Пейн заперечував висновки про війни між народами як про неминуче нещастя й вважав їх за таке соціальне зло, з яким можна успішно боротися. У боротьбі з війна­ми Пейн пропонував відмовитися від уявлення, що учас­ники міжнародного товариства є «природними ворога­ми». Логіка такої аргументації привела Пейна до можли­вості співіснування держав, незалежно від їхнього полі­тичного ладу. Американський дослідник наголошував, що не можна гадати і поводитися так, наче увесь світ існує для задоволення побажань якоїсь однієї країни. З його точки зору, виникнення республіканських держав змен­шувало агресивний потенціал на міжнародній арені.

Сутність політики в галузі міжнародних відносин, на думку Пейна, полягає в тому, щоб «бути провідником но­вої цивілізації». Слід при цьому докорінно переглянути всю систему політичних цінностей та орієнтацій, бо тіль­ки в цьому випадку з'явиться можливість перейти від ста­дії «індивідуальної цивілізації» до стадії, коли людство здобуде єдність «у своєму визначенні справедливого і не­справедливого» і коли «кращі риси окремої людини» ста­нуть «кращими рисами цілої нації», а слідом за цим з'явиться можливість об'єднати весь світ»³³.

Інший великий американець Томас Джефферсон (1743

• 1826) писав: «Я ненавиджу війну і вважаю її найбіль­шим бичем людства». За винятком оборонної війни, «з будь-яких інших причин війна ганебна й огидна» ³⁴.

Однією з причин конфліктів між державами, за Джеф­ферсоном, є низький рівень культури. Він не погоджував­ся з поглядами на людину як схильну до конфліктів і війн істоту. Більше того, Джефферсон доводив, що люди в змозі контролювати розвиток соціальних відносин. Саме цій меті присвячена одна з кращих праць Нового часу з цих проблем — «Декларація незалежності».

Вихідні вимоги щодо удосконалення міжнародних відно­син, за Джефферсоном, — повага прав та інтересів людини та права народа на самовизначення. Послідовне дотримання правил, які відбивають інтереси народів, має практично ви­ключати можливості для планування і здійснення воєнних дій.

Джефферсон висунув украй важливу в політичному плані вимогу про те, що держави повинні виявляти стри­маність і терпимість одна до одної. «Нещастям людства» називав він існування поглядів, згідно з якими можна гра­бувати й «знищувати» інших людей лише через те, що во­ни дотримуються інших переконань і тому є «єретиками».

Основне значення мирних відносин між народами Джефферсон вбачав у реалізації існуючого в народів праг­нення до розвитку: мир є необхідним насамперед для то­го, щоб забезпечити взаємовигідне співробітництво між народами різних країн. Мир, торгівля, чесна дружба з усі­ма націями — це, на його думку, основоположні норми поведінки на міжнародній арені ³⁵.

З дещо інших позицій виступав Олександр Гамільтон (1757 — 1804), видатний американський політичний діяч. У відомому збірнику «Федераліст», який називали Біб­лією американської демократії і політики, він приділив велику увагу питанням зовнішньої політики.

Гамільтон був стійким прихильником школи «силової політики», яка розквітла в «золотий вік» класичної дип­ломатії з її переконаністю в неминучості суперництва між державами, що виявляється в прагненні останніх до роз­ширення своїх кордонів та впливу, укладання з цією ме­тою воєнних союзів між ними, з акцентом на силу як го­ловний інструмент політики.

Гамільтон виходив із реальностей світу з його «неви­черпними джерелами ворожості: жадобою влади і ревним ставленням до влади інших, прагненням до володарюван­ня і переваги, торговельними суперечностями, особисти­ми мотивами» ³⁶.

Він не сприймав ідеї Просвітництва про близькість миру, коли торгівля зв'яже країни міцними узами, а солі­дарність республік прийде на зміну ворожнечі монархій. «Що досі змінила торгівля, окрім цілей війни? — запиту­вав Гамільтон. — Хіба республіки на практиці виявилися менш схильними до війн, ніж монархії?»³⁷. Війни та інші форми суперництва держав, стверджував Гамільтон, так само вічні, як і недосконала людська природа по обидва боки Атлантики. А тому чи не пора позбавитися примар­них мрій про «золотий вік» і визнати, що ми ще дуже да­лекі від щасливого царства абсолютної мудрості і доско­налої доброчесності.

Гамільтон обстоював ідею сильної централізованої американської держави, котрій було б під силу створити потужну військову машину як найважливішу умову про­ведення «силової політики». Він мріяв забезпечити СІЛА вигідну позицію «держави-балансира», «вирішального до­важка», який би визначав на свій розсуд співвідношення сил двох інших держав, що ворогують в якомусь регіоні. Як наслідок «можна призначити добру ціну не тільки за нашу дружбу, а й за наш нейтралітет»³⁸. У подальшому, на думку Гамільтона, можна сподіватися стати арбітром Європи в Америці, здатним схиляти чашу терезів євро­пейського суперництва «згідно з вимогами нашого влас­ного інтересу». А далі формулювалася історична місія СІЛА — «врятувати честь людства», або, інакше кажучи, замінити Європу в ролі світового гегемона: «Нехай три­надцять штатів... спорудять єдину велику американську систему, яка буде непідвладною контролю заокеанських сил і впливів, здатних диктувати свої умови у відносинах Нового і Старого Світу!» ³⁹.

Отже, Гамільтон виявив себе не тільки знавцем полі­тики «балансу сил» з пристосуванням її принципів до американських умов, а й, по суті, став теоретиком-пред- течею американської месіанської зовнішньої політики, яка почала реалізовуватися в другій половині XX ст.

У середині XIX ст. американські мислителі й політич­ні діячі доклали чимало зусиль, щоб обгрунтувати свою ідею досягнення «вічного миру» та можливостей міжна­родної організації у цій справі.

Американський конгресмен В. Ледд пропонував за­снувати конгрес послів «усіх християнських і цивілізо­ваних народів», який мав би виробити основні принци­пи міжнародного права і зафіксувати їх у низці угод. На конгрес покладалася також «розробка планів на під­тримку миру». Кожна держава мала б при цьому один голос. План Ледда обговорювався в 1849 — 1851 рр. на міжнародних конгресах у Брюсселі, Франкфурті, Лон­доні.

Автором іншого проекту був член Верховного суду США В. Джей. У ньому передбачалося укладення спеці­ального договору про відмову від війн і зобов'язання сто­рін вирішувати суперечки тільки мирним шляхом. Автор зосереджував свою увагу вже не на моральних, а на еко­номічних факторах. Його особливо непокоїло, що «два мільйони солдатів у Європі позбавлені можливості займа­тися продуктивною працею».

На думку Джея, війни є шкідливими як з політичних, так і юридичних міркувань, оскільки призводять до тира­нії, обмежують свободу людей і руйнують республіканські заклади. Вони перешкоджають освіті, гуманності, призво­дять до порушення права приватної власності. Для роз­в'язання суперечок між державами треба створити міжна­родний суд, який обиратиметься на конгресі представни­ків усіх народів.

Для скликання такого конгресу, як попередній захід, пропонувалося домогтися, щоб уряди внесли в торговель­ні та інші угоди статті про обов'язковий арбітраж. Систе­ма таких угод могла б стати серйозною перешкодою на шляху до розв'язання війн. Джей виступав прихильником роззброєння або обмеження збройних сил, утримання яких гальмує розвиток промисловості.

Марксистська політична думка про проблеми війни і ми­ру. Засновники марксизму вважали, що характер «взаємо­відносин між різними націями визначається тим, наскіль­ки кожна з них розвинула свої продуктивні сили, поділ праці і внутрішні стосунки» ⁴⁰.

Виходячи з цього вони визначали й походження воєн, які, на їхню думку, слугували засобом, за допомогою яко­го панівні класи намагалися захистити свої інтереси, відволікти увагу трудящих від соціальних проблем, зава­дити розвитку демократичних процесів.

Карл Маркс (1818 — 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895) вбачали у війнах не тільки засіб гальмування соціальних ру­хів, а й силу, спрямовану на руйнацію матеріальної культу­ри народів. «Війна — це те ж саме, — писав Маркс, — як коли б нація кинула у воду частину свого капіталу»⁴¹.

Проте класики «наукового соціалізму» не заперечува­ли війни взагалі й закликали розрізняти їхнє політичне значення, в залежності від соціальної обстановки і цілей. З огляду на це війни, спрямовані проти буржуазного ла­ду, вони вважали правомірними й справедливими. Задля того, щоб винести «остаточний вирок соціальним устано­вам, що втратили свою життєздатність» ⁴², робітничий клас має право вдатися до збройної боротьби.

Творці марксистської теорії визнавали справедливими також війни народів проти рабства, за національне визво­лення, проти деспотичних режимів (як тут не згадати сло­ва Робесп'єра: «Я схвалюю війну, розпочату за розширен­ня царства свободи, і я міг би заздалегідь змалювати ра­дість, яку вона принесе!»).

Вбачаючи основну причину воєн у вадах соціального й політичного ладу буржуазного суспільства, Маркс і Ен­гельс висунули як головну умову утвердження миру бо­ротьбу робітничого класу за корінні соціальні перетворен­ня: повалення влади буржуазії і побудову суспільства, віль­ного від пороків соціальної експлуатації. І як тільки буде здобута ця перемога, «разом з антагонізмом класів всере­дині націй впадуть і ворожі відносини націй між собою» ⁴³.

Вважаючи, що «комуністична революція» відбудеться одночасно у всіх цивілізованих країнах, Маркс і Енгельс, мабуть, тому й не висували якихось спеціальних планів що­до перебудови міжнародних відносин. У їхніх працях немає

проектів досягнення миру, таких, які зустрічаються в інших мислителів Нового часу. Проте певні міркування щодо цього вони знову-таки пов'язували з пролетаріатом.

Маркс і Енгельс вірили, що з плином часу «робітничий клас виходить на арену історії вже не як покірний викона­вець, а як незалежна сила, свідома своєї власної відповідаль­ності і здатна диктувати мир там, де його так звані хазяї кричать про війну» ⁴⁴. У документах І Інтернаціоналу, до яких доклали рук теоретики «наукового соціалізму», пропо­нувалася певна програма дій у цьому напрямку. Зокрема пе­ред робітничим класом ставилося завдання самому «оволо­діти таємницями міжнародної політики, стежити за дипло­матичною діяльністю своїх урядів і в разі потреби протидія­ти їй усіма засобами, що є в його розпорядженні» ⁴⁵.

Щоб зусилля робітників були більш ефективними, Маркс і Енгельс закликали їх до єдності дій, наголошую­чи, що тільки за таких умов можна сподіватися на те, що в зовнішній політиці держав відбудуться істотні зміни і «прості закони моралі» стануть «вищими законами» у від­носинах між народами.

У резолюції Брюссельського конгресу І Інтернаціоналу (1868) рекомендувалося «виявити найбільшу активність для недопущення війни між народами, котра повинна розгля­датися як громадянська війна, оскільки зіштовхуючи між собою виробників, вона буде нічим іншим, як боротьбою між братами». Робітникам пропонувалося припиняти будь- яку роботу в разі, якщо в їхніх країнах спалахне війна.

Слід згадати і про позицію засновників марксизму щодо фактора сили в забезпеченні миру між народами. З приводу відомої політичної тези «якщо хочеш миру, го­туйся до війни», Маркс вказував на помилковість закла­деної в неї ідеї. Він вважав, що ставка на силу в розв'язан­ні міжнародних проблем лише руйнує позитивне співро­бітництво між державами, викликаючи взаємне недовір'я народів. «Не можна, — писав Маркс, — спочатку наляка­ти свого противника грандіозними озброєннями, а потім змусити його повірити, що йому не хочуть завдати най­меншої шкоди» ⁴⁶.

Отже, трактування сили як фактора, виходячи з якого слід конструювати міжнародний правопорядок, зрештою обер­тається лише нарощуванням сили учасниками міжнародного спілкування й дальшим поширенням гонки озброєнь.

Цікавими й корисними є думки класиків марксизму про небезпеку гонки озброєнь, яка стала проникати в усі сфе­ри життя. Неодноразово висловлювалися основоположни­ки «наукового соціалізму» й щодо необхідності ліквідації постійних армій, натомість пропонувалося озброїти народ.

Головна ідея марксизму: боротьба за мир невіддільна від боротьби за інтереси робітників, інтереси народів та їх об'єднання в масштабах усього людства; віра в те, що «на протилежність старому суспільству з його економічними злиднями і політичним безумством народжується нове сус­пільство, міжнародним принципом якого буде — мир, бо у кожного народу буде один і той самий володар — праця»⁴⁷.

Цій ідеї і вірі поки що не вдалося здійснитися. Прак­тика послідовників марксизму виявилася суперечливою і непослідовною. З одного боку, проголошення високих гу­манних ідей, з іншого, — троцькістська концепція світо­вої «перманентної революції», що на іноземних багнетах мала бути перенесена в усі країни. Ленінська ідея мирно­го «співіснування», з огляду на дії по збереженню великої соціалістичної імперії на руїнах колишньої царської, а згодом — сталінська практика «приєднання» до неї нових територій, виглядає значною мірою як стратегічна лінія протистояння й тактичний викрут з метою виграшу часу в боротьбі з іншою політичною системою.

Аналіз зовнішньополітичних концепцій, що розробля­лися протягом багатьох віків, показує, що абсолютна більшість їх спрямована на нормалізацію і вдосконалення відносин між державами і народами, досягнення взаємо­вигідного співробітництва й добросусідства. Кінцевою метою мало стати позбавлення людства від воєн і досяг­нення «вічного миру», оскільки лише мирні умови роз­витку забезпечують прогрес і процвітання кожному наро­дові, війна ж є злочином проти людства, й винні у роз­в'язанні воєн повинні нести відповідальність і зазнавати кари за підготовку і здійснення агресій.

Автори цих концепцій наголошували, що війни несуть страждання й горе простим людям і пов'язували пробле­му ліквідації воєн із соціальними проблемами.

З давніх-давен виробилося неоднозначне ставлення до воєн, розділення їх на справедливі і несправедливі, в за­лежності від причин виникнення і мети, до якої прагну­ли учасники конфлікту.

Вивчення історії політичної думки з питань зовнішніх стосунків між державами показує, що сучасна система

міжнародних відносин формувалася протягом віків шля­хом визначення правил «міжнародної поведінки» і прин­ципів взаємовідносин. Серед них найбільше визнання здобули принципи невтручання, визнання рівноправнос­ті у стосунках, незастосування сили, мирне співіснування країн з різним державним ладом тощо.

Протягом тривалого часу визначалися й засоби досяг­нення цивілізованих стосунків у зовнішній політиці через укладення відповідних угод на основі міжнародного пра­ва, створення системи міжнародного правопорядку, між­народних організацій і спілок миротворчого характеру.

Проте картина складання всієї сукупності зовнішньо­політичних векторів, звісно, була б неповною без ураху­вання поглядів тих мислителів, які вважали силу визна­чальним фактором міжнародних зносин, війну проголо­шували благородною справою, а причини збройних кон­фліктів пояснювали злою природою людей, видаючи без­строкову індульгенцію правителям держав на безконт­рольні дії у зовнішній політиці.

Отже, сучасна система міжнародних відносин форму­валася протягом багатьох століть, і відобразила всю складність і суперечність цього шляху.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Андреева И. С. Проблема мира в западноевропейской философии. М., 1975.

Гроций Г. О праве войны и мира: В 3 кн., М., 1948.

Ермошин В. В. Проблемы войны и мира в политико­правовых учениях Нового времени. М., 1989.

Кант И. К вечному миру. М., 1971.

Локк Дж. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1960.

Макиавелли Н. Государь. М., 1990.

Монтескье Ш. Избранные произведения. М., 1955.

Мурадян А. А. Буржуазные теории международной по­литики. М., 1988.

Политические учения: история и современность: До­марксистская политическая мысль / Под ред. В. Е. Гулие- ва. М., 1963.

Руссо Ж.-Ж. Трактаты. М., 1969.

Трактаты о вечном мире / Сост. И. Андреева, А. Гу- лыга. М., 1963.

Федералист. Политическое эссе А. Гамильтона, Д. Мэдисона и Д. Джея. М., 1993.

Фукидид. История. Л., 1981.

Хрестоматия по истории международных отношений / Сост. В. И. Кисилева, Л. Е. Кертман и др. М., 1963.

Розділ II

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І СВІТОВА ПОЛІТИКА

• Поняття міжнародних відносин • Міжнародна полі­тика: її сутність, цілі та функції • Співвідношення і взаємозв'язок внутрішньої і міжнародної політики

• Національний інтерес — головне спрямування зов­нішньої політики

Світ, у якому ми живемо, надзвичайно складний і різ­номанітний, причому ці його ознаки мають очевидну тен­денцію до підсилення. Свідченням цьому є розпад Ра­дянського Союзу і вихід його колишніх республік на сві­тову арену як незалежних держав, зміни в країнах Цен­тральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини, поси­лення інтеграційних процесів у Західній Європі, з одного боку, і загострення суперечностей між індустріально роз­винутими країнами, між Північчю та Півднем, поява но­вих «центрів сили» — з іншого. Як результат, сучасний світ утратив свій колишній біполярний характер, коли вся система міжнародних відносин оберталася, по суті, навко­ло осі СРСР — СІЛА. Він став багатобарвнішим, більш, так би мовити, інтернаціональним. За словами відомого американського футуролога О. Тоффлера, почався процес «зміщення влади на світовому рівні», в якому виділяють­ся три найзначніші структурні зрушення. Перше з них пов'язане з розвалом «монолітного радянського блоку» і зміщенням сконцентрованої в Москві величезної влади в незалежні нині країни. Друге відбувається в групі країн, що розвиваються, де вирізняються аграрні суспільства (перш за все африканські країни), індустріальні суспіль­ства «другої хвилі» (Бразилія, Індія) й суспільства «третьої хвилі», які пройшли стадію індустріалізації і швидко роз­виваються, застосовуючи новітні технології (Сингапур, Південна Корея, Тайвань, Малайзія). Третє значне змі­щення влади, за Тоффлером, зачепило розвинуті країни, внаслідок чого СІЛА зіткнулися з сильними конкурента- ми в особі Японії та Європи, що об'єднується¹.

1. 33

   Див: Тоффлер О. Проблема власти на пороге XXI века // Свобод­ная мысль. 1992. № 2. С. 119.

з — 7-2771

Слід зазначити й те, що динамізм, стрімкість, супереч­ливість і часто несподіваний характер явищ, які відбува­ються в міжнародному житті, викликають найширший діапазон сприймань — від необгрунтованих страхів і не­виразної тривоги до ілюзорних надій. Все це викликає об'єктивну необхідність теоретичного осмислення міжна­родних відносин, створення наукової основи їх свідомого регулювання й розвитку.

Поняття міжнародних відносин. Посилення багатома­нітності й соціально-політичної строкатості сучасного світу, як і багатоваріантності його розвитку, ускладнює можливість політичного регулювання процесів, що відбу­ваються на міжнародній арені, й водночас роблять таке регулювання конче потрібним, щоб ця різноманітність не призвела до загострення міжнародних конфліктів, зрос­тання міжнародної напруженості, що в умовах посилення взаємозалежності світу становить велику небезпеку, ос­кільки може викликати загальну катастрофу. Отже, йдеть­ся про необхідність проведення такої політики у сфері міжнародних відносин, яка б звела нанівець можливість подібної перспективи. Відповідно, це покладає особливу відповідальність на науки, які досліджують життя світово­го співтовариства, вимагає дальшого розвитку теорії між­народних відносин. Повною мірою це стосується й полі­тичної науки.

Більше того, сьогодні можна говорити про посилення ролі політології в дослідженні міжнародних відносин, ос­кільки відбувається процес політизації міжнародного життя, основні фактори якого будуть проаналізовані ниж­че, в наступних розділах цієї книжки. Але тут важливо за­значити, що політологія, яка має власний предмет дослі­дження, в тому числі й у галузі міжнародних відносин, не виробила досі власного, тобто властивого лише їй, специ­фічного методу, який відрізнявся б від методів інших на­ук соціально-гуманітарного циклу, таких як соціологія, історія, право, психологія тощо. Серед методів, якими во­на користується в дослідженні свого предмета, можна на­звати, зокрема, метод системного підходу, який передба­чає комплексний аналіз найскладніших механізмів функ­ціонування політичних явищ, організацій, інституцій; історичний метод, що передбачає вивчення історичних процесів узагалі й, зокрема, історії політики, а також ос­мислення фактів, подій і явищ політичного життя відпо­відно до конкретної історичної ситуації, в їх взаємозв'яз-

ку і взаємозумовленості; метод порівняльного аналізу, який орієнтує на розкриття загальних рис політичного життя різних країн, народів та епох; емпіричний метод, що вихо­дить з необхідності урахування людського досвіду, в тому числі чуттєвого досвіду, в дослідженні політичного життя і політичних відносин; метод конкретно-соціологічних дос­ліджень, суть якого — в аналізі й поясненні конкретних політичних явшц, особливостей функціонування тих чи інших конкретних політичних систем, їх конкретної ево­люції, традицій, політичної культури тощо; метод моде­лювання, який має на меті узагальнення і фіксацію зв'яз­ків та змін, що реєструються, з подальшим їх упорядку­ванням, типологізацією, визначення допустимих транс­формацій для встановлення інструментальної відповід­ності між теоретичною гіпотезою і фактами, що спостері­гаються, й т. ін.

Усі ці методи є загальними для багатьох наук і досить успішно ними запроваджуються й тому, мабуть, не зовсім виправдані пошуки для кожної окремої науки, в тому числі й політології, якогось власного методу. Більше то­го, на нашу думку, вироблення й запровадження в науці такого «одиничного» методу є навіть шкідливим, бо на практиці це може призвести до догматизму з усіма влас­тивими йому негативними наслідками. А це, як то ка­жуть, ми вже проходили.

До цього слід додати, що в дослідженні міжнародних відносин політологія використовує всі вищезгадані мето­ди, але на різних етапах її розвитку перевага віддавалася здебільшого окремим із них. Американські дослідники

Ч. Лерч і А. Саїд, аналізуючи розвиток науки про політи­ку в царині міжнародних відносин, які характеризуються тим, що тут більшість подій і явищ набувають політично­го виміру, виділяють у ньому чотири головні тенденції.

Безпосередньо перед Першою світовою війною і про­тягом воєнних років увагу було зосереджено в основному на дипломатичній історії. Ця тенденція характеризувала­ся прискіпливим вивченням історичних деталей та засто­суванням історичного методу, ретельним дослідженням документальних свідчень тієї чи іншої історичної події.

Друга тенденція, що виникла як реакція на недостат­ню увагу цього методу до поточних подій, сфокусувалася саме на них, лише номінально використовуючи при цьому історичні документи.

Третя тенденція, що являла собою своєрідну іннова­цію та запозичення перших двох методів, характеризува-

з* лася зверненням до проблематики міжнародного права і міжнародних організацій. Її прихильники стверджували, що завдання дослідника полягає в тому, щоб займатися проблемами трансформації суспільства та конструювання міжнародних інститутів. їх вирізняла впевненість у тому, що створення сильної і авторитетної міжнародної органі­зації сприятиме розв'язанню заплутаних питань міжна­родної політики. Для цього підходу притаманний дух оп­тимізму, пов'язаний із переконаністю в тому, що вирі­шення технічних і процедурних проблем міжнародної ор­ганізації сприятиме встановленню міжнародного правлін­ня, стабільного миру. Проте до 1939 р. історичні та емпі­ричні реалії спростували ці оптимістичні сподівання й призвели до поширення серед дослідників почуття розча­рування та цинізму. Це сприяло відновленню класичного підходу, пов'язаного, головним чином, із застосуванням історичного методу, але з певними інноваціями, суть яких полягала, насамперед, у підвищеній увазі прихильників цього методу до проблеми влади. Запанувала точка зору, згідно з якою влада, яка звичайно жорстко ідентифікува­лася як мобілізована збройна сила, є єдиним абсолютом у справах нації ².

У повоєнні роки цей підхід знайшов своє найбільш повне втілення у працях американського вченого Г. Мор- гентау, який стверджував, що міжнародна політика є бо­ротьба за владу і що всі держави, як засвідчує історія люд­ства, завжди спонукалися і спонукаються прагненням збирати, захищати і маніпулювати владою, яка є єдиним «національним інтересом» для всіх. Дану концепцію під­тримали багато інших дослідників, у тому числі й такі ві­домі, як С. Хоман, Дж. Кеннан, Г. Кісінджер та ін.

Цей підхід дістав у фахівців назву «традиціоналіст- ського», він і досі не втратив своєї популярності. При­хильники Моргентау та його концепції вважають, що суть міжнародних відносин полягає у вічному й неминучому суперництві учасників міжнародного життя, що зумов­люється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади. По суті, такий же підхід, хоча й під вивіс­кою класової теорії, застосовувався керівництвом Радян­ського Союзу для обгрунтування так званої політики мирного співіснування як специфічної форми класової боротьби двох протилежних соціальних систем. Не кажу- чи вже про те, що така концепція призводила до спроще-

2. Lerche Ch., Said A. Concepts of International Politics. 2 nd. edition // Englewood cliffs. New Jercy, 1970. P. 2, 3.

ного тлумачення подій та процесів міжнародного життя, своєю конфронтаційною вихідною установкою вона пе­решкоджала встановленню і розширенню міжнародного співробітництва, світових зв'язків.

Поряд з «традиціоналістською» концепцією, у повоєнні роки з'явилася більш новаторська, так звана модерністська течія, прихильники якої широко використовують апробо­вані в інших науках математичні методи й методики, що містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймо­вірності тощо. Сюди слід віднести також методи стохас- тичного аналізу, екстенсивного та інтенсивного спостері­гання, збирання, систематизацію і обробку емпіричних да­них. Це сприяло формуванню модерністського напряму в політичній науці, й перш за все в її міжнародному аспекті, представленому, наприклад, біхевіоризмом, структурно- функціональним і системним аналізом тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні установки набувають поширення також у політичній науці й прак­тиці країн колишнього СРСР. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація та декомунізація сус­пільного життя в цих країнах.

Слід зазначити, що модерністський підхід сприяв роз­виткові більш широких і різнобічних уявлень про сутність міжнародних відносин. Проте надмірне захоплення мате­матичними методами і породжуваний самим підходом прагматизм призводили до фактичного ігнорування за­гальних соціальних закономірностей і обмежували дослід­ження міжнародних відносин пошуками шляхів опера­тивного втручання в їх розвиток. Такий підхід, зауважує з цього приводу український дослідник С. Рябов, не спри­яв створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка б уможливила їх цілісний, глобальний аналіз. Головним для «модерністів» є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, скажімо, прийняття зовнішньополі­тичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, здебільшого до вивчення політики окремих держав. Увага дослідників зо­середжувалася на аналізові «національних інтересів», чис­ленних критеріях та ознаках національної могутності й сили тощо⁴⁸.

Звідси й міжнародні відносини розглядалися «мод ер- ністами» як звичайна сукупність зовнішніх політик окре­мих країн, що уможливлювало виявлення оптимальних засобів досягнення окремих національних інтересів, але недооцінювало небезпеку їхнього зіткнення. Між тим зрозуміло, що коли політика взагалі часто постає як зіт­кнення інтересів різних груп людей, то цілком логічно, що й міжнародна політика також може проявляти себе як зіткнення різнорідних національних інтересів.

Тому не випадково, що десь з початку 70-х років у на­уці й політичній практиці почало формуватися розуміння міжнародних відносин як цілісної системи, функціональ­ної єдності її складових компонентів. Одну з пріоритетних ролей зіграла тут книга французького соціолога М. Мерля «Соціологія міжнародних відносин», в якій автор пропо­нував використовувати системну модель американського політолога Д. Істона для дослідження міжнародних відно­син. Це, на думку Мерля, дало б можливість, по-перше, підтвердити наявність міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб'єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили; по-друге

• уточнити поняття «оточення», яке постійно впливає на суб'єкти міжнародного життя (в даному випадку йдеться про комплекс факторів: людських, матеріальних, техніч­них, демографічних, ідеологічних, які можуть впливати на зовнішню політику); по-третє — сприяти розробці основ­них принципів розбудови міжнародних відносин на осно­ві взаємодії між «системою» та «оточенням» ⁴⁹.

Отже, М. Мерль доходить висновку про існування міжнародної системи з тенденцією до її універсалізації. Вона характеризується зростаючою взаємозалежністю своїх суб'єктів, наявністю нерівних і нестійких об'єдну­ючих факторів (розвиток засобів зв'язку, взаємопроник­нення в галузі економіки, розповсюдження міжнародних організацій) та елементів диференціації (стійкість проявів національного егоїзму, нерівномірність розподілу при­родних багатств, ідеологічні суперечності)⁵⁰.

Такий «системний» підхід дає можливість досліднику певною мірою поєднати те, що є плідним у «традиціона- лістському» напрямі з перевагами «модерністського» під­ходу й тим самим змалювати повнішу картину того, що являють собою міжнародні відносини і на цій підставі да­ти їх визначення. Проте слід зауважити, що стосовно де­фініції цього поняття у фахівців немає одностайної дум­ки. Найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних та гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться народи, держави, суспільні та громадські си­ли, рухи і організації. Але багато хто з фахівців вважає, що таке визначення міжнародних відносин, концентру­ючи увагу на їх суб'єктах, залишає осторонь питання про їхню діалектику й тому пропонують, як це робить, на­приклад, Г. Шахназаров, кваліфікувати міжнародні відно­сини як сукупність «інтеграційних зв’язків, які формують людське співтовариство» ⁵¹. Інші ж, як І. Кравченко, вва­жають, що «всі форми обміну діяльністю, яка є предме­том відносин між державами (правові, наукові, техніко- виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілку­вання, утворюють міжнародні відносини»⁵².

А втім, у такому різноголоссі немає нічого дивного — адже відомо, що будь-яка дефініція звужує поняття. Жод­на з них не в змозі повністю розкрити зміст об'єкта, що визначається, а дає лише первинне уявлення про нього. Проте кожне з наведених визначень дає можливість зро­бити висновок, що міжнародні відносини являють собою те середовище, в якому реалізується міжнародна політика з великою кількістю соціальних та політичних суб'єктів. Як зазначав французький соціолог Р. Арон, «міжнародні відносини — це відносини між політичними ОДИНИЦЯМИ», а їхній зміст становлять «відносини між державами», які виявляються «у специфічній поведінці двох символічних персонажів — дипломата і солдата» і в самій своїй сутнос­ті містять альтернативу миру та війни⁵³. Ось чому саме су­веренні держави, на думку Р. Арона, є головними учасни­ками міжнародних відносин, а міждержавні стосунки складають їхню основу.

Проте хоча держави є дійсно головними суб'єктами міжнародних відносин, коло останніх усе ж значно шир­ше, й тому не всі дослідники поділяють точку зору Р. Арона. Так, американець Д. Капоразе вважає головни­ми діючими особами міжнародного життя класи, соціаль­но-економічні групи і політичні сили ⁵⁴. Інший відомий американський дослідник Дж. Розенау виходить з того, що внаслідок структурних змін, які відбулися на міжна­родній арені у повоєнні роки, головною діючою особою в галузі міжнародних відносин стає не держава, а конкрет­на особистість, індивід ⁵⁵.

Водночас представники біхевіористської школи, на­приклад, американський вчений Д. Сінгер, узагалі пропо­нують вивчати поведінку всіх можливих суб'єктів міжна­родних відносин — від індивідуума до глобального спів­товариства — без установлення пріоритету їхньої ролі на світовій арені ⁵⁶.

Існують ще й такі суб'єкти міжнародних відносин, як територіальні організації (урядові і неурядові), нації і на­родності, національно-визвольні рухи, економічні органі­зації, союзи, блоки тощо. Тобто суб'єкти міжнародних відносин, як бачимо, досить численні.

Багатообразність наведених точок зору дає підстави зробити висновок, що головний водорозділ між ними по­лягає в тому, що одна з них зводить міжнародні відноси­ни до взаємодії між державами, інші ж — до діяльності лише недержавних суб'єктів. Дійсно, сьогодні набуває сили тенденція до поширення кількості учасників міжна­родних відносин за рахунок недержавних та приватних суб'єктів, що потребує відповідного аналізу їхньої ролі у міжнародному житті. Одначе практика все ж свідчить, що головними і вирішальними суб'єктами міжнародних відносин залишаються саме держави, які концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, ма­теріальних, дипломатичних, ідеологічних та інших засо­бів та інституцій для проведення міжнародної політики. Але ця обставина, зрозуміло, не повинна впливати на оцінку, тим більше призводити до нехтування інших їх суб'єктів.

Не випадково останнім часом здобув популярність ще один підхід до визначення специфіки сучасних міжнарод­них відносин, який грунтується на так званому критерії локалізації. Його сутність полягає в тому, що він визна­чає міжнародні відносини як «сукупність угод або поста­нов, які перетинають кордони, або ж мають тенденцію до перетинання кордонів». Автор даної концепції М. Мерль вважає, виходячи з факту розподілу світу на держави, які

зберігають суверенітет над своїми територіями, що такий підхід дає можливість ураховувати особливості кожного етапу розвитку міжнародних відносин, й водночас, не зводити їх лише до міждержавних взаємодій ⁵⁷.

Слід зазначити ще й таке. В системі міжнародних від­носин діє величезна кількість різноманітних взаємозу- мовлених факторів, які мають ураховуватися всіма учас­никами міжнародного життя. Серед них можна виділити географічний, демографічний, економічний, воєнний, національний, релігійний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права, ролі свідомості, ідеологічний, культурний і т. ін. Отже, міжнародні відно­сини «охоплюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями» ⁵⁸.

Виходячи з такої багатогранності міжнародних відно­син їх можна поділити на різні види, які тісно пов'язані між собою і водночас зберігають свої функції, специфіч­ні форми. Види міжнародних відносин розглядаються або на основі сфер суспільного життя (і, відповідно, змісту відносин) — економічні, політичні, воєнно-стра­тегічні, культурні, ідеологічні відносини, або на основі взаємодіючих суб'єктів — міждержавні, міжпартійні від­носини, відносини між різними неурядовими асоціація­ми тощо.

В залежності від ступеня розвитку та інтенсивності тих чи інших видів міжнародних відносин виділяють їх різні (високі, середні, низькі) рівні. Але більш точним є визначення рівнів міжнародних відносин на основі геопо- літичного критерію: з цієї точки зору виділяється гло­бальний (загальнопланетарний), регіональні (європей­ський, азіатський) та локальні (східноєвропейський, пів- денносхідний) рівні міжнародних взаємодій. Нарешті, з точки зору ступеня напруженості можна говорити про різні стани міжнародних відносин — стабільності, неста­більності, суперництва, ворожнечі, конфлікту, війни чи

• співіснування, довіри, співробітництва.

У свою чергу, вся сукупність різних видів, рівнів, ста­нів міжнародних відносин являє собою особливий ряд суспільних відносин, які відрізняються за своїм характе­ром від іншого їх роду — від суспільних відносин, прита­манних кожній соціальній спільноті, що виступає суб'єктом міжнародного життя. В цьому зв'язку міжнарод­ні відносини можна визначити також як особливий рід суспільних відносин, що виходять за рамки внутрішніх суспільних взаємодій і територіальних утворень. Тобто, міжнародні відносини виступають як продовження в умо­вах міжнаціонального спілкування суспільних відносин, які вже склалися на національній основі. Це особливий рід суспільних відносин, що «складаються як результат, з одного боку, розвитку техніки, технології, розподілу й ор­ганізації праці, базисів і надбудов усередині конкретних суспільств, а з іншого — як взаємодія внутрішніх суспіль­них відносин різних народів у практиці здійснення їхніх інтересів за межами національних кордонів» ⁵⁹.

Слід зазначити також, що на відміну від внутрішньо­політичних систем держав, міжнародне життя не має єдиного центру управління, тут діють стільки ж регулюю­чих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. Це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати співробітництво, взаємодія, перегово­ри і компроміси. Але тут привертає увагу ще одна важ­лива риса міжнародних відносин, а саме — стихійність міжнародного життя, де плюралізм має відчутну перева­гу над централізмом. Держави — а їх у світі налічується нині понад 200 — будучи самостійними суб'єктами між­народного життя, й формально рівноправними, дотриму­ються різних підходів до тих чи інших проблем. Реаль­ність засвідчує, що навіть великим державам досить важ­ко нав’язувати свою волю іншим суверенним країнам. До того ж слід ураховувати ту обставину, що в міжнародно­му житті важливу роль відіграє суб’єктивний фактор і на­віть особистий характер і взаємостосунки керівників. «У міжнародному житті, — зауважує з цього приводу поль­ський політолог Ю. Кукулка, — на відміну від інших проявів суспільного життя — немає центрального ядра влади і управління, а є поліцентризм і поліархія, в рам­ках яких значну роль відіграють стихійні процеси і суб'єктивні вирішальні фактори» ⁶⁰.

Все це веде до того, що в сучасних міжнародних від­носинах, які є перехідними, поруч з процесами поширен­ня співробітництва на основі взаємних інтересів усіх суб'єктів міжнародного життя, розвиваються водночас і процеси вдосконалення засобів ведення війни. Ці про­цеси іноді урівноважуються, а іноді переважають один од­ного, в залежності від того, збігаються чи, навпаки, роз­ходяться інтереси різних держав світу.

Тобто, поряд з процесами інтеграційного напрямку, посилення зв'язків у царині міжнародних відносин, про­довжує панувати те, що Р. Арон називав «плюралізмом суверенітетів», коли кожний учасник міжнародного жит­тя змушений керуватися у своїй поведінці багато в чому виходячи з непередбаченості поведінки інших учасни­ків ⁶¹. Тому не випадково, що майже всі сучасні конфлік­ти в галузі міжнародних відносин розгортаються під гас­лом самовизначення націй. А дехто навіть вважає сувере­нітет держави головною причиною воєн. Так, А. Брехт стверджував, що причини воєн між суверенними держа­вами, які за своїм значенням переважають усі інші, «по­лягають саме у факті існування суверенних держав і в то­му, що таких надто багато» ⁶².

Цю думку підтримує і Дж. Розенау, який зауважує, що зрозуміти й описати поведінку атомів значно легше, аніж дії суверенних держав на міжнародній арені ^|ь.

Звісно, з усього сказаного не слід робити категоричний висновок про шкідливість принципу самовизначення на­цій, їхнього прагнення до суверенності — він був і зали­шається найважливішим, ключовим принципом розвитку міжнаціональних і міждержавних відносин — але врахову­вати згадану обставину в міжнародних стосунках необхідно.

Таким чином, міжнародні відносини характеризують­ся відсутністю консенсусу між їх учасниками, централь­ної влади, зростанням ролі стихійних процесів і суб'єктивних факторів, значним елементом ризику і непе­редбаченості. Все це призводить до того, що сучасні між­народні відносини багато в чому залишаються сферою розбіжних інтересів, суперництва й навіть протиборства, коли розширення сфер співробітництва супроводжується дальшим удосконаленням засобів насильства. Зрозуміло, що за цих умов загальний напрям розвитку всієї системи міжнародних відносин має полягати у визнанні необхід­ності врахування всієї сукупності інтересів країн і народів при виробленні власної лінії поведінки на міжнародній арені, формуванні власного зовнішньополітичного курсу.

Міжнародна політика: її сутність, цілі та функції. Вище вже зазначалося, що міжнародні відносини являють со­бою системну сукупність різнорідних зв'язків, які форму­ють людське співтовариство у світовому вимірі. Але роз­виток цих зв'язків відбувається не стихійно. Головним інструментом цього процесу виступає політика, і в цьому розумінні не буде помилкою охарактеризувати міжнарод­ні відносини, крім усього іншого, як комплекс зовнішніх політик усіх держав, що існують на земній кулі. Слід за­значити, що політична наука вживає декілька понять, дослідження яких допомагає розібратися в суті тих про­цесів, які відбуваються на міжнародній арені, у міжнарод­ному житті. При цьому терміном «міжнародне життя» позначають певний стан міжнародних відносин у дипло­матичній, політичній, воєнній, економічній та інших сферах. Цей термін нерідко проектується на все людство, яке живе інтенсивним політичним життям. Його визнача­ють, насамперед, політична діяльність суб'єктів міжна­родного життя, а також політичні процеси, що розвива­ються на різних соціальних і структурних рівнях.

У сучасних умовах інтегральними частинами міжнародного життя виступають «процеси і політичні явища», пов’язані з розвитком «первинних» політичних процесів, тобто тих, які не є безпосередньо предметом міжнародних відносин. Тому у вузькому значенні слова саме політичне життя людства може бути визначене як «дія і взаємодія політичних систем і соціально-політичних рухів на міжнародній арені, а його зміст повинен знаходити своє концентроване вираження у світовій політиці»⁶³.

У політологічних дослідженнях поняття «світова полі­тика» розглядається в системі категорій теорії міжнарод­них відносин як центральна категорія. Досить часто поряд із цим поняттям вживається поняття «світовий політичний процес», під яким розуміється сукупна діяльність народів, держав та їхніх інститутів, соціальних спільнот та їхніх ор­ганізацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі у сфері міжнародного життя. Водночас світовий політичний процес являє собою своєрідну форму інтеграційних тен­денцій у розвитку людського суспільства, форму взаємодій, взаємозв'язку його складових, комплекс загальної, гло­бальної політичної і соціальної взаємодії. Оскільки світо­вий політичний процес, як і політичний процес узагалі, є, насамперед, діяльність, його дослідження потребує визна- чити форми і методи, в яких ця діяльність здійснюється, шляхи і засоби реалізації на міжнародній арені політичних цілей як окремих держав та інших суб'єктів міжнародних відносин, так і світового співтовариства в цілому. Тобто, світовий політичний процес являє собою систему взаємо­дій міжнародних суб'єктів політики, які збігаються із суб'єктами міжнародних відносин. При цьому структура світового політичного процесу складається з чотирьох ос­новних типів суб'єктів міжнародного життя:

• національних держав;

• «супернаціональних» організацій, тобто організацій регіонального, міжрегіонального і міждержавного надна­ціонального характеру, таких як, скажімо, Ліга арабських країн, Європейська економічна співдружність, Співдруж­ність незалежних держав;

• міжнародних урядових організацій та їхніх органів (Організація Об'єднаних Націй, Європарламент, Міжна­родний суд, Міжнародний комітет за європейську безпе­ку і співробітництво тощо);

• недержавних суспільно-політичних і громадських організацій та об'єднань, тобто будь-яких міжнародних об'єднань, запроваджених не на основі міжурядових угод, а на суто громадських засадах. Серед таких організацій можна назвати Міжнародну асоціацію політичних наук, Міжнародну організацію охорони здоров'я, Міжнародну демократичну федерацію жінок і т. ін. Сюди ж слід від­нести й багатонаціональні корпорації.

Відповідно до цієї структури світовий політичний про­цес складається з таких елементів, як політична діяль­ність О ОН та інших легітимних міжнародних організацій; політичні акції інститутів регіонального і субрегіонально- го характеру; зовнішньополітична діяльність суверенних держав, а також діяльність відповідних громадських угру­повань, об'єднань і союзів.

Що ж стосується цілей світового політичного процесу, то до них можна віднести:

• участь у міжнародному поділі праці і пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково- технічними здобутками і духовними цінностями, взаємне культурне збагачення;

• забезпечення міжнародного миру;

• спільний захист прав людини;

• спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу.

Визначальною метою світового політичного процесу в умовах сучасного складного, суперечливого й разом з тим єдиного, цілісного світу є боротьба за збереження цивілізації, забезпечення головної людської потреби — права на життя, що стало загальносвітовим завданням. Не випадково це право зафіксоване й у Загальній декла­рації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. У цьому історичному документі наголошується, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність» ⁶⁴. То­му людський вимір зовнішньої політики кожної країни як суб'єкта світового політичного процесу в його гума­ністичному змісті є суттєвим фактором активізації ролі держав, урядів, партій, організацій, рухів, багатьох лю­дей. Епіцентром досягнення цієї мети виступає система міжнародних відносин, яку увінчує Організація Об'єдна­них Націй.

Поряд з цим для опису політичних явищ, які відобра­жають суть категорії «світова політика», практикується ви­користання таких понять, як «зовнішня політика», «між­народна політика», «геополітика». Всі ці поняття хоча й дуже близькі за своїм змістом, усе ж не є синонімами.

Найчастіше в науковій літературі вживається поняття «зовнішня політика», під якою мається на увазі «діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: дер­жавами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями»⁶⁵. Потреба у зовнішній політиці зумовлена тим, що внутрішня політика держави сама по собі не мо­же повністю задовольнити всі її інтереси й потреби. Зов­нішня політика здійснюється в інших, ніж внутрішня, умовах, оскільки міжнародні відносини незалежних і суве­ренних країн орієнтовані на задоволення інтересів кожної з них. Тому стосунки між суверенними країнами набува­ють характеру як співробітництва, так і суперництва. Та­ким чином, зовнішня політика являє собою загальний курс держави за межами своїх національних кордонів, покликаний регулювати її відносини з іншими державами й народами, і спрямований на досягнення цілей і вико­нання завдань захисту її прав та інтересів.

Зовнішня політика пов'язана із діяльністю спеціалізо­ваних органів і закладів, завдання яких полягає в аналізі еволюції міжнародних відносин, різних аспектів і ситуа­цій, обгрунтуванні певних політичних дій даної держави стосовно інших, а також органів, що здійснюють конт­роль за діяльністю перших. У державних структурах біль­шості сучасних держав до таких органів належать перш за все Міністерства закордонних справ або зовнішніх зно­син (у СІЛА це Державний департамент), а також відпо­відні парламентські комітети з питань зовнішньої політи­ки; посольства і представництва, у складі яких нерідко працюють спеціалісти з військових питань, організатори системи спеціальних служб (резиденти розвідки й контр­розвідки), спеціалісти з питань економіки (торговельні представники), культурного співробітництва; наукові та культурні центри за кордоном, які працюють під контро­лем держав та урядів, але за відносно самостійними про­грамами; офіційні та напівофіційні місії (наприклад, відо­мий «корпус миру» в США) та ін.

Досить близьким до поняття «зовнішня політика» є поняття «міжнародна політика». Воно застосовується як для визначення діяльності даної держави в міжнародних справах, так і міждержавної політики взагалі, в системі за­гальносвітових відносин і зв'язків. Тобто це поняття є більш широким, ніж поняття «зовнішня політика». До то­го ж воно включає в себе не тільки міжнародну діяльність держав, а й діяльність усіх суб'єктів міжнародних відно­син, зокрема, міжурядові та неурядові організації, полі­тичні партії, суспільно-політичні та громадські рухи й ор­ганізації тощо. Тим самим поняття «міжнародна політика» відображає тенденцію до поширення учасників, суб'єктів міжнародного життя, тенденцію його подальшої соціаліза­ції, що має своїм наслідком поступовий перехід пріорите­ту в міжнародних стосунках від зовнішньої до міжнарод­ної політики. Підвалинами останньої є суспільні відноси­ни, причому не тільки на рівні індивідів чи держав, а й будь-який вид діяльності, спрямованої на реалізацію гру­пових чи державних інтересів на міжнародній арені.

Таким чином, міжнародна політика «вбирає» в себе зовнішню політику і при цьому обидві мають спільні ха­рактерні риси, переслідують однакові цілі, виконують схожі функції. Основними їх рисами є, по-перше, визна­чення і реалізація цілей зовнішньої і міжнародної політи­ки, програм та дій, зумовлених рівнем розвитку міжна­родних відносин і конкретною ситуацією. При цьому зов­нішньополітичні дії держави мають враховувати дії і цілі інших суверенних держав, оскільки «будь-яка політика передбачає вибір між різними цілями. Таким чином, про­ведення зовнішньої політики залежить: а) від умов, в яких здійснюється вибір; б) від природи цілей, які ставляться і здійснюються»²².

Цілі зовнішньополітичної діяльності можуть бути різ­ними в залежності від політичного ладу, форми правлін­ня, типу політичного режиму, стану економіки, традицій, географічного положення, зв’язків з іншими країнами й багатьох інших факторів. Проте серед них можна виділи­ти групу загальних цілей, характерних для абсолютної більшості держав. Це передовсім:

• зростання авторитету і зміцнення міжнародних по­зицій держави;

• забезпечення національної безпеки країни, її тери­торіальної цілісності і недоторканності;

• створення сприятливих міжнародних умов для ус­пішної організації внутрішньополітичних цілей і завдань;

• активне співробітництво і взаємодія з усіма суб’єк­тами світового політичного процесу з метою реалізації за­гальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілі­зації;

• утвердження системи колективної безпеки.

Останнім часом у структурі цілей і завдань міжнарод­ної політики дедалі активніше виходять на перший план такі, як участь у міжнародному поділі праці і пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науко­во-технічними винаходами і духовними цінностями, а та­кож спільний захист прав людини, об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму і найбільш не­безпечних захворювань, розвиток охорони здоров’я.

Водночас слід мати на увазі, що реалізація цих завдань багато в чому визначається демографічним і економічним потенціалом країни, розмірами її території, уявленнями про національні інтереси, а також внутрішньополітичним станом держави.

Інша відмітна риса міжнародної і зовнішньої політики полягає в тому, що їх успіх значною мірою залежить від того, наскільки дії кожної окремої держави не суперечать інтересам інших країн і народів, їхніх політичних сил. Спільність таких інтересів може полегшувати, а їх відсут­ність, навпаки, гальмувати зовнішньополітичну діяль­ність.

При реалізації завдань зовнішньої і міжнародної полі- тики держава здійснює певні притаманні їй функції, пере-

22. Мартиненко II. Механізм формування зовнішньої політики // Політика і час. 1993. № 7. С. 17.

довсім оборонну, регулятивну, інформаційно-представ- ницьку та організаційно-посередницьку.

Перша з них пов'язана із захистом прав та інтересів даної країни та її громадян за її межами і в міжнародних справах. Реалізація цієї функції спрямована на запобіган­ня загрози для держави і пошуки шляхів мирного вирі­шення спірних проблем. Її ефективність залежить від взаємовідносин і взаємодій з іншими країнами по ство­ренню безпечнішого світового порядку.

Регулятивна функція виявляється в тому, що міжна­родне співтовариство визнає необхідність дотримання певних норм, принципів, традицій міжнародного спілку­вання і закріплює їх відповідними міжнародними актами, створюючи таким чином механізм регулювання міжна­родних зв'язків.

Інформаційно-представницька функція реалізується через відповідні органи, які представляють погляди уря­ду, позицію держави, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших країн. Вона відображається в діяльності по створенню привабливого іміджу держави на міжнародній арені, має за мету здій­снювати вплив на громадську думку і політичні кола в тих чи інших країнах для вирішення своїх безпосередніх зав­дань і досягнення зовнішньополітичних цілей. Успішне здійснення цієї функції зменшує можливість помилкових дій у міжнародних справах.

Нарешті, організаційно-посередницька функція поля­гає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм даної держави. В межах цієї функції відбувається практичне пристосування засо­бів «великої» політики до її цілей, а також отримання державою певних вигод і переваг.

Останнім часом у зв’язку із зміцненням міжнародних взаємозв'язків все більшого значення почала набувати ще й така функція, як інтегративна. Вона виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування між­народного співтовариства як складної суперечливої єднос­ті, пов'язаної з впливом глобальних проблем на життєдіяль­ність людства. Причому йдеться про єдність, невід'ємними ознаками якої на сучасному етапі є політика і політичні від­носини, оскільки загрози, що нависли над людством унас­лідок загострення глобальних проблем, можна ліквідувати лише шляхом узгоджених політичних рішень і дій.

До цього слід додати, що реалізація вказаних функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної і між­народної обстановки, ступеня розвитку суспільства і дер­жави, зв'язків країни із зовнішнім світом та її спромож­ністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

Про раціональність міжнародної політики держави значною мірою свідчать засоби, що використовуються для її здійснення. Дослідники виділяють, як правило, чо­тири види таких засобів, а саме: а) політичні; б) ідеоло­гічні; в) економічні; г) воєнні. Щоправда, в західній по­літології можна зустріти й інші види класифікації, зокре­ма, поділ їх на засоби матеріального (інформаційний апарат, технічна інформація, апарат примусу, а також продовольство, сировина, машини) і людського характе­ру (посольства, інші представництва, особовий склад ар­мії, кадри урядових та неурядових установ і форми їх ор­ганізації тощо). Але більш поширеним є все ж таки пер­ший варіант.

Тут, передовсім, слід виділити політичні засоби, й на­самперед дипломатію, під якою розуміють офіційну діяль­ність держав, урядів і спеціальних органів, спрямовану на реалізацію цілей і завдань зовнішньої політики.

Термін «дипломатія» походить від давньогрецького слова «diploma», що означало «лист, складений навпіл». Такий лист за античних часів засвідчував державні повно­важення особи, яка його отримувала. В наш час диплома­тія виконує функції регулювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взаємин і співробітницт­ва між країнами та народами. Обмін інформацією між урядами по дипломатичних каналах уможливлює зміну позицій сторін, коригування їхнього зовнішньополітич­ного курсу, досягнення компромісу і згоди. Дипломатія — це й мистецтво ведення переговорів, досягнення порозу- міння задля здійснешія своїх цілей. Дипломатія є надзви- чайно важливою і витонченою технікою спонукання, ви­користання різноманітних чинників впливу. За мирних часів дипломатія пущорядковує собі всі інші засоби між­народного спілкування і зумовлює їхнє відповідає засто­сування. Найпоширенішими в практиці дипломатичними методаші є офіційні та інші візши, переговори, дшшома- тйчні конгреси, конференції, нарада і зустрічі, підготов­ка й укладешся дао- і багатосторонніх договорів, участь у роботі міжнародних організацій та їхніх органів, пред­ставництво держав за кордоном, дашломатичне листуван­ня тощо.

Систему пріоритетів дипломатичних функцій західні політологи викладають у такій послідовності. По-перше,

so

дипломатія, значною мірою, є технікою примусу. По-дру- ге, дипломатія є технікою переконання. У процесі дипло­матичного «торгу» інколи може стиратися грань між при­мусом і переконанням і обидва підходи часто переходять один у другий. По-третє, дипломатія виступає як проце­дура врегулювання. Держави змінюють свої позиції із спірних питань, взаємоузгоджують їх з метою досягнення стабільних взаємовідносин. І, нарешті, дипломатія являє собою техніку досягнення угод. Це мистецтво ведення пе­реговорів для досягнення писаних угод, оскільки саме та­кі угоди — найбільш надійні ланки в структурі міжнарод­них зобов'язань⁶⁶.

Серед ідеологічних засобів міжнародної політики перш за все слід відмітити засоби впливу на світову гро­мадськість шляхом зовнішньополітичної пропаганди. Од­ним із заходів ідеологічного характеру є також культурні зв'язки між державами. Характер такого впливу залежить від змісту тих творів мистецтва, досягнень культури, на­уки, які є предметом культурного обміну.

Важливу роль у вирішенні зовнішньополітичних зав­дань відіграють економічні засоби. Держава має у своєму розпорядженні товарні фонди, фінансові та грошові ре­сурси, досягнення науки і техніки, які вона може прода­вати, надавати іншим країнам у вигляді допомоги або кредитів і, таким чином, впливати на міжнародні стосун­ки. Вона має також спеціальні установи (зовнішньоторго­вельні, зовнішньоекономічні, митний апарат), які прово­дять відповідну фінансову, торгову та митну політику. Значення економічних засобів впливу та їх співвідношен­ня із політичними засобами неоднакові у різні історичні епохи і залежать від стану економіки країни та багатьох інших чинників.

І, нарешті, воєнні засоби, серед яких головне місце займають збройні сили. Останні можуть використовувати­ся як засоби шантажу, насильства по відношенню до ітиме країн, ж засіб стримування агресивних прагнень інших держав. Як уже зазначалося вище, протягом всієї історії лодстаа невід'ємним компонентом зовнішньополі­тичної діяльності держав і всієї системи міжнародних від- носин була війна, яка розглядалася як найважливіший за­сіб досягнення зовнішньополітичних цілей. Традиційно вважалося, що стабільність і рівновагу в системі міжнарод­ник відносин можна забезпечим тільки воєнною силою.

Нині під впливом багатьох чинників, пов'язаних перш за все з постійним удосконаленням матеріальних і техніч­них засобів ведення війни, з появою зброї масового зни­щення, цей традиційний підхід поступається місцем усві­домленню необхідності запобігти використанню воєнних засобів у вирішенні спірних міжнародних питань, заміни їх політичними засобами. Але значення воєнних засобів ведення міжнародної політики, на жаль, поки що зали­шається дуже великим і недооцінювати їх не можна. Про­те питання про роль війни і збройної сили в сучасних умовах та про їх співвідношення із політикою розглядати- ,меться окремо.

Звернемо увагу ще на одну проблему, тісно пов'язану із використанням засобів міжнародної діяльності, а саме — проблему прийняття зовнішньополітичних рішень. Безу­мовно, будь-яке такого роду рішення — внутрішня справа суверенної держави. Приймаючи його, керівні органи дер­жави враховують перш за все державні інтереси, але на прийняття рішень впливають також різні політичні партії, фінансові та ділові кола, громадські організації та об'єднання, окремі політичні лідери. Зрозуміло, що держа­ва не може не рахуватися і з міжнародним аспектом. Вона повинна виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язан­ня, рахуватися з позицією інших держав і міжнародних ор­ганізацій. Таким чином, процес прийняття зовнішньополі­тичних рішень має складний характер і повинен відповіда­ти цілому ряду вимог: 1) відповідати інтересам політично­го керівництва країни; 2) враховувати національні інтере­си держави і напрями зовнішньої політики; 3) не завдава­ти шкоди міжнародним союзам і угодам; 4) сприяти зміц­ненню міжнародної безпеки. На все це мають зважати всі держави, які беруть участь у міжнародному житті.

Ще один досить важливий аспект прийняття зовніш­ньополітичних рішень — необхідність детального аналізу і врахування геополітичного положення країни.

Слід зазначити, що поняття «геополітика» є одним із фундаментальних понять теорії міжнародних відносин, яке характеризує місце і конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особливостей розташу­вання держав, чи блоків держав на локальні, регіональні, континентальні або глобальні міжнародні процеси²⁴.

Вперше в науковий обіг цей термін увів шведський професор-державник Рудольф Челлен, який визначав геополітику як учення про географічну зумовленість по-

24. Див.: Политология. Энциклопедический словарь. М., 1993. С. 58.

літичних явищ, особливу галузь знань, яка вивчає зв'язок між землею, географічним середовищем і політикою дер­жави. Отже, геополітика досліджує сукупність різних еле­ментів природної обстановки, яка примушує людину різ­номанітити свої потреби, здатності, трудовий процес і, таким чином, з'ясувати політичне життя країни, необхід­ність удосконалення економічних і державних структур⁶⁷. При цьому геополітика виконує такі функції:

1. пізнавально-творчу, яка дає можливість отримати необхідну інформацію, що розкриває суть і основні кон­цепції геополітики, пізнати її роль у демократичній дер­жаві, відносинах між країнами й, у такий спосіб, допо­могти політикам у виробленні національної стратегії еко­номічного і культурного розвитку, у створенні надійних умов консолідації і життєзабезпечення народу;

2. інтеграційну, завдяки якій об'єднуються в одне ціле і використовуються досягнення багатьох природничих і суспільних наук для ефективного вирішення соціально- політичних проблем в інтересах людей, гуманізму;

3. аналітично-рекомендаційну, яка полягає в досліджен­ні територіальної розстановки політичних сип як усередині країни, так і в інших (перш за все, в сусідніх і ведучих) кра­їнах, відповідно до їхнього географічного положення, а та­кож у виробленні конкретних пропозицій для державних діячів, які визначають зовнішню і внутрішню політику⁶⁸.

Зрозуміло, що це поняття, як і поняття міжнародної по­літики, яке, у свою чергу, вбирає в себе поняття зовнішньої політики, є лише частиною світової політики, яка охоплює весь комплекс процесів, що відбуваються у міжнародному жилі, детермінована якісно новим рівнем розвитку міжна­родних відносин і відбиває всю сукупність суперечностей та інтересів, які водночас роз’єднують і об'єднують світ.

Співвідношення і взаємозв'язок внутрішньої і міжнарод­ної політики. Основу світової політики в усіх її іпостасях, як, зрештою, і політики взагалі, складають певні інтере­си. Тому дуже важливим у плані визначення суті міжна­родної політики є питання про її співвідношення з полі­тикою внутрішньою.

Проблема ця досить складна, і не випадково багато хто з дослідників вважає її однією із найважливіших у теорії міжнародних відносин.

Слід зазначити, що в теоретичних дослідженнях дають­ся різні трактовки цього співвідношення. Так, відомий австрійський соціолог XIX ст. JI. Гумплович стверджував, що внутрішній розвиток держави та її історія визначають­ся розвитком зовнішніх сил і відіграють другорядну роль по відношенню до них. Прихильники цієї теорії є і в на­ші дні, зокрема, до неї примикають концепції географіч­ного детермінізму, залежності і тьєрмондізму (від фр. — третій світ), які акцентують увагу на економічних та інших чинниках відсталості так званого «третього світу». Згідно з цими концепціями, всі недоліки розвитку цих країн пов’я­зуються виключно з їхнім колоніальним минулим, залеж­ністю від розвинутих капіталістичних країн, колишніх метрополій, які несуть за це повну відповідальність. Ос­танні мають «реабілітувати» себе, сприяючи прискоренню економічного розвитку слаборозвинутих країн шляхом безоплатної економічної допомоги.

Визнаючи в цілому справедливими звинувачення і претензії цих країн на адресу колишніх метрополій, варто все ж зауважити, що такий підхід до власного розвитку містить у собі значний негативний потенціал, оскільки гальмує можливість використання внутрішніх ресурсів, здійснення необхідних економічних перетворень у цих країнах, призводить до зростання споживацьких настроїв, зневажливого ставлення до праці серед їх населення.

Проте поширенішою є протилежна трактовка. Її при­хильники виводять зовнішню політику із внутрішньої і, відповідно, розглядають міжнародні відносини як продов­ження внутрішніх суспільних відносин, сутність яких ви­значається економічним базисом та інтересами правлячих класів. Найбільшою мірою цей підхід є характерним для ортодоксального марксизму⁶⁹. Прихильники марксизму вважають, що всі події, які відбуваються на міжнародній арені, за своїм соціально-економічним змістом «перенесе- ні» із внутрісуспільних відносин, залежать від них, як і від рівня економічного розвитку держав, від того, наскільки розвинуті в них продуктивні сили, поділ праці й т. ін. Ви­ходячи з цієї посилки і керуючись вказівками К. Маркса про «вторинний», «третинний», «перенесений» характер міжнародних відносин, марксисти, передовсім радянські суспільствознавці, виводили зовнішню політику, типи, рівні і стан міжнародних відносин із типів і станів внутрішніх суспільних відносин. І хоча марксистська тео­рія не заперечувала можливість зворотного впливу, суть від цього не змінювалася — зовнішня політика розгля­далася не інакше як продовження внутрішньої.

Реальна дійсність, однак, настійно вимагає розробки більш гнучких концепцій пояснення взаємозв'язку між внутрішньою і зовнішньою політикою. Така спроба була зроблена прихильниками системного підходу в політології, які вважають схоластичною і безплідною саму постановку проблеми співвідношення внутрішньої і зовнішньої політи­ки, оскільки для них є характерною постійна взаємодія. Так, Дж. Розенау акцентує увагу на дослідженні співвідно­шення між двома незмінними моментами — взаємодією сил на міжнародній арені (таку взаємодію він називає «між­народним аспектом»), з одного боку, і внутрішніми чинни­ками, передовсім соціальними силами, які впливають на формування зовніїпньої політики держави (їх він називає «домашнім контекстом») — з іншого. Дослідження «ув'я­зок» між національними і міжнародними тенденціями, які, на його думку, підтверджуються аналізом географічних, ре­гіональних, духовних, демографічних, ресурсних і організа- ційно-структурних чинників, а також поглиблений «расо­во-національний» підхід до зовніїпньої політики дають можливість побачити реальні, й такі, що потребують ре­тельного врахування, взаємопроникнення і взаємовпливи рушійних сил зовнішньої політики держави, регіональних і глобальних процесів, які характеризують суперечливу ево­люцію всієї системи міжнародних відносин ⁷⁰.

Ідеологи системного підходу вважають принципово важливим закріплення в науці вихідного методологічного положення про те, що «простих теоретичних зв'язків між внутрішніми рисами й внутрішніми джерелами і зовніш­ньою поведінкою не існує»⁷¹. Й тому мова має вестися про тісний взаємозв’язок і взаємодію внутрішніх і зовніш­ніх чинників розвитку держави, вплив яких на формуван­ня внутрішньої і зовнішньої політики, міра цього впливу, залежать у кожному окремому випадку «не від апріорно визнаного пріоритету однієї групи чинників над іншою, а від конкретно-історичної обстановки. В залежності від неї пріоритет може бути як за однією, так і за іншою гру­пою чинників» ²⁹.

Ключовою ідеєю такого підходу до інтерпретації спів­відношення внутрішньої і зовнішньої політики є ідея їхньої взаємозалежності, яка дає можливість на підставі аналізу внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на міжнародну політику, не тільки розкрити сучасний стан міжнародних відносин, а й прогнозувати їхнє майбутнє.

Дана трактовка дає можливість чіткіше з'ясувати діа­лектичний взаємозв'язок внутрішньої і зовнішньої полі­тики, хоча й вона все ж таки містить у собі певну недо­оцінку ролі внутрішніх суспільних відносин і внутрішньої політики в цьому взаємозв'язку. Адже історична практика й об'єктивна реальність переконливо свідчать, що цілі зовнішньої політики завжди випливали із внутрішньої, а не з її акцій на світовій арені. Внутрішня політика не тільки визначає суть зовнішньої, її основні напрями, але й забезпечує засоби проведення останньої.

Проте слід визнати, що такий зв'язок між внутрішньою і зовнішньою політикою не є однобічним. Внутрішня по­літика дійсно має зверхність над зовнішньою, але було б помилкою недооцінювати активність зовнішньої політи­ки, її зворотний вплив. Ефективна зовнішня політика сприяє розвиткові внутрішнього життя. Нерідко зов­нішньополітичні акції успішно використовуються для консолідації народу, зміцнення єдності країни, особливо під впливом зовнішньої небезпеки. Невдачі ж у зовнішній політиці дестабілізують політичний режим. Вона не тільки задовольняє інтереси внутрішньої політики, а й викликає певні корективи, зміни останньої, зумовлені подіями на міжнародній арені. Тим самим зовнішня політика забезпе­чує найбільш сприятливі умови міжнародного характеру для здійснення завдань внутрішньої політики.

Особливо значну роль відіграє зовнішня політика на перехідних етапах розвитку суспільства, а також в умовах практичної реалізації права націй на самовизначення, утворення державності. Такі періоди характеризуються, як правило, загостренням внутріполітичних суперечнос-

29. Див.: Поздняков Э. Внутренняя и внешняя политика. Парадоксы взаимосвязи // Международная жизнь. 1989. № 10. С. 49.

тей, поглибленням кризових явшц, що призводить до зростання активності реакційних, реваншистських і сепа­ратистських сил, підвищує загрозу зовнішньополітичної небезпеки. За таких умов виважена, гнучка зовнішньопо­літична діяльність, що грунтується на загальновизнаних принципах поведінки в міжнародному співтоваристві, сприятиме успішному вирішенню внутрішньополітичних проблем, підвищенню міжнародного авторитету молодої новоутвореної держави, закріпленню її суверенітету. Ось чому зовнішня політика виступає як невід'ємний і необ­хідний фактор державотворення.

Таким чином, не заперечуючи певну підпорядкова­ність зовнішньої політики внутрішній, слід, однак, визна­ти й зворотну залежність між ними. Як приклад можна згадати, скажімо, те, що внутрішня політика держав ко­лишньої так званої соціалістичної співдружності майже цілком визначалася їхньою зовнішньою політикою орієнтації на «великого брата» — Радянський Союз. І сьо­годні є чимало свідчень того, що вплив зовнішньої полі­тики на внутрішню має сталу тенденцію до зростання. Це пояснюється, насамперед, загостренням проблем відста­лості, екології, вичерпанням сировинних та енергетичних ресурсів, розвитком засобів масової інформації і комуні­кацій, порушенням соціальної рівноваги в різних регіонах світу тощо.

В цьому зв'язку у світовій науці робляться спроби сис­тематизації і побудови типології зовнішніх чинників, що впливають на внутрісуспільні відносини. Так, американ­ський дослідник П. Гуревич називає чотири типи таких чинників: воєнна інтервенція, втручання, міжнародна економіка і міжнародна система держав ⁷². Дана типоло­гія обмежується лише політичними та економічними чинниками і не охоплює всієї багатоманітності зовнішніх впливів на внутрісуспільні відносини. Водночас вона ак­центує увагу на важливості самої проблеми, яка в наш час набуває якісно нового виміру. Як один із прикладів тако­го зовнішнього впливу можна назвати, скажімо, пробле­му масових міграцій населення, яка призводить до знач­них соціальних, політичних і культурних наслідків. Не випадково у Сполучених Штатах Америки останнім ча­сом широко обговорюється, в тому числі і в науковому середовищі, проблема якісної зміни складу населення країни, викликаної помітним підвищенням питомої ваги вихідців із країн Латинської Америки та Південно-Схід­ної Азії.

Все це дає можливість зробити висновок про діалек­тичну єдність внутрішньої і зовнішньої політики, яка ви­значається їхньою спільною метою, спільною теоретич­ною базою, залежністю зовнішньої політики від внутріш­ньої, а внутрішнього розвитку — від зовнішніх умов, їхнім взаємопроникненням.

Національний інтерес — головне спрямування зовніш­ньої політики. Відомо, що політика може впливати на історичний процес як у позитивному, так і в негативно­му плані. Ось чому висновок про діалектичну єдність внутрішньої і зовнішньої політики містить у собі серйоз­не методологічне навантаження, оскільки лише з ураху­ванням такої єдності можливе вироблення і втілення в життя такого політичного курсу, який сприяв би успіш­ному розвиткові суспільства і держави. Необхідно також наголосити, що ефективна політика можлива лише за умови об'ємного бачення світу, постійної аналітичної ро­боти, відмови від імпульсивних рішень. Саме інтереси держави, народу мають бути визначальними в політиці, попри всілякий романтизм та амбіції. Безперечно також, що розуміння політики не може бути повним і без вра­хування культурно-історичних традицій і національних цінностей.

Таким чином історичний досвід і реальна практика переконливо свідчать, що найбільшою мірою сприяє історичному розвитку така політика, яка грунтується на національному інтересі. Г. Моргентау зауважував із цього приводу: «Теорія політики, внутрішньої чи зовнішньої, потребує центрального поняття. В загальній теорії полі­тики поняття інтересу є таким внаслідок того, що вона сфокусована на вивченні влади. Теорія ж світової полі­тики повинна будуватися навколо поняття «національ­ний інтерес» ⁷³.

Цю точку зору поділяє і Дж. Розенау, який зазначає: «Як інструмент аналізу поняття національного інтересу використовується для описування, пояснення змісту, оцінки джерел або адекватності зовнішньої політики дер­жави. Як аспект політичної дії національний інтерес є за­собом обгрунтування, критики або проголошення полі- тичних курсів. Інакше кажучи, в тому й іншому значенні

національний інтерес покликаний найкраще забезпечити потреби суспільства» ⁷⁴.

Наголошуючи на вирішальній ролі національного інте­ресу, Г. Моргентау та інші прихильники цієї ідеї дають і його відповідну класифікацію. Вони виділяють постійні, фундаментальні інтереси (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі і зростання інвестицій, захист інтересів приватного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союз­никами і вибір зовнішньополітичного курсу) і минущі, проміжні: інтереси виживання (загроза самому існуванню держави); життєві інтереси (безпека і добробут нації мо­жуть зазнати серйозної шкоди); важливі інтереси (потен­ційна загроза для країни); периферійні, або дрібні інтере­си (інтереси локального характеру)⁷⁵. Причому, як зазна­чає Г. Моргентау, відносна сталість того, що може бути на­звано серцевиною національного інтересу, складається із трьох чинників: природи інтересу, який має бути захище­ним; політичного оточення, в якому діє інтерес, і раціо­нальної необхідності, яка обмежує вибір цілей і засобів для всіх персонажів, які діють на міжнародній арені⁷⁶.

Таким чином, це питання є досить важливим, оскіль­ки без точного розуміння національного інтересу немож­ливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовніш­ньої політики. Виходячи з цього, український дослідник

2. Кириченко пропонує таке визначення цього поняття: «... Національний інтерес — це інтегральний вираз інте­ресів усіх членів суспільства, що реалізується через полі­тичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому. При цьому маються на ува­зі інтереси не взагалі громадян, які належать до даного суспільства, а кожного громадянина зокрема, інтереси національних, соціальних, політичних груп та інтереси держави» ⁷⁷. Водночас «національні інтереси не тотожні інтересам нації, бо перші відбивають (інтегрують) інтере­си всіх людей незалежно від національної приналежнос­ті, а другі — лише інтереси певної нації» ⁷⁸. Таким чином,

під національним інтересом слід розуміти реальну причи­ну дій нації і держави, спрямованих на їхнє виживання, функціонування і розвиток, або, іншими словами, сукуп­ність національних цілей і базових цінностей, що відігра­ють головну роль у виробленні стратегії і тактики у сфе­рі національної безпеки. Оскільки найвищим національ­ним інтересом будь-якої країни є збереження сувереніте­ту і територіальної цілісності, то, безперечно, правильне визначення національного інтересу є необхідною перед­умовою забезпечення національної безпеки.

Особливої уваги питання про національний інтерес заслуговує на перехідних етапах розвитку суспільства, й тому так гостро стоїть воно сьогодні в нашій країні, яка переживає період трансформації соціально-економічної системи і державотворення. Успішне вирішення цих двох проблем багато в чому залежить від правильного визна­чення національного інтересу України на сучасному ета­пі її розвитку. Національний інтерес відіграє роль стано­вого хребта всієї політичної системи, є основою функці­онування всіх її складових елементів — держави, громад­ських об'єднань, політичних партій, окремих осіб. Але з цього факту випливає висновок про те, що національний інтерес має й формуватися всіма елементами політичної системи. Тобто він повинен мати інтегральний, консолі­дуючий характер і складатися на основі узгодження різ­норідних інтересів усіх членів суспільства, на основі на­ціонального компромісу і національної згоди, чіткого ви­значення шляхів боротьби за реалізацію інтересів окре­мих людей і суспільства в цілому.

Таку консолідуючу роль в об'єднанні різнорідних сус­пільних інтересів в єдиний загальнонаціональний інтерес може виконати національна ідея, якою за умови сучасно­го стану нашого суспільства є ідея становлення і розвит­ку незалежної демократичної, правової Української дер­жави, ідея України як вітчизни всіх людей, які пов'язали свою долю з українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, яке гарантувало б усім громадя­нам дійсну свободу, забезпечувало і відстоювало їхні спе­цифічні інтереси. «Колись не останній з філософів люд­ства, — зауважує відомий правозахисник і громадський діяч України І. Дзюба, — сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтересові. Історія підтвердила це як незаперечний свій закон — як­що йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України — Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї ні­куди не веде» ⁷⁹.

Національна ідея найповніше втілюється в зовнішньо­політичній доктрині, суть якої полягає в тому, що Укра­їна, перебуваючи у відповідному геополітичному просто­рі, повинна виробити власну прагматичну, зважену, пос­лідовну, відповідальну, передбачувану зовнішню політи­ку, яка виходила б, насамперед, із національних інтересів, відстоювала їх, не ущемлюючи, проте, національних інте­ресів інших країн.

Підсумовуючи все викладене вище, можна визначити, в чому ж саме полягають національні інтереси України. Це, насамперед:

• збереження державного суверенітету, територіаль­ної цілісності і недоторканності кордонів;

• подолання економічної кризи, структурна перебу­дова економіки, розвиток ринкових відносин, збережен­ня і підвищення науково-технічного потенціалу;

• створення громадянського суспільства, зміцнення державних структур влади, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;

• досягнення національної злагоди, політичної і еко­номічної стабільності, гарантування прав всіх етнічних груп народу України;

• забезпечення екологічно безпечних умов життєді­яльності суспільства;

• збереження генофонду народу України, зміцнення морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;

• розвиток української нації, її історичної самосвідо­мості, традицій і культури, утвердження національної гід­ності, розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх національних меншин;

• налагодження рівноправних та взаємовигідних від­носин з усіма країнами, інтегрування в європейське і сві­тове співтовариство ^3&.

Забезпечення, в тому числі зовнішньополітичне, на­ціональних інтересів є необхідною і обов'язковою умовою існування й успішного розвитку держави. Один із англій­ських державних мужів, зауважує з цього приводу україн­ський дослідник В. Литвин, якось заявив, що у Британії немає довічних друзів і довічних ворогів, довічні лгїше інтереси Британії. Очевидно, застосування такого прагма­тичного підходу було б доцільним і для України, яка «має керуватися власними інтересами і можливостями, пред­ставляти і захищати інтереси власного народу. В цьому немає нічого надзвичайного, бо національні інтереси України, шляхетність мети збігаються із загальнолюд­ськими інтересами» ⁸⁰.

Зрозуміло, що виходячи з національних інтересів зов­нішня політика повинна будуватися таким чином, щоб будь-яка зовнішньополітична акція держави сприяла зміцненню її незалежності і суверенітету, адже без суве­ренітету немає й держави. Ось чому дуже важливо визна­чити зміст самого поняття «суверенітет». Загалом ідеться про незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верхо­венство. За сучасних умов суверенітет найчастіше розгля­дається як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від будь-якої влади іншої держави.

Суверенізація — об'єктивний історичний процес, при­таманний всім народам. Принцип суверенітету відіграв величезну позитивну роль у світовому суспільному роз­витку. Він був гаслом і прапором різних політичних сил у боротьбі за владу й залишається таким і сьогодні. В ми­нулому носієм суверенітету був монарх, нині — це нація, народ і держава. Відповідно розрізняють суверенітет на­ціональний, народний і державний ⁸¹.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав націй на вільний вибір соціально-економічного і по­літичного ладу, на цілісну національну територію, еконо­мічну незалежність, на розвиток її мови і культури, на по­вагу національної честі і гідності. Іншими словами — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю роз­поряджатися своєю долею.

Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її пов­новладдя є національні інтереси, цілі і завдання, що сто­ять перед нею у конкретній історичній обстановці. До­сягнення суверенітету можливе лише в результаті бороть­би нації за своє політичне, соціально-економічне визво­лення. В суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку і національну незалеж­ність. Логічним наслідком суверенітету націй є їхня рів­ноправність.

Народний суверенітет означає верховенство, незалеж­ність і повновладдя народу в державі як єдиного законно­го і правового носія верховної влади. Народний суверені­тет — це принцип народовладдя.

Нарешті, державний суверенітет — це верховенство, єдність і самостійність державної влади, її незалежність від влади всередині держави, а також поза нею. Держав­ним суверенітетом володіють усі без винятку країни. Су­веренітет, як політико-правовий принцип, притаманний будь-якій державі незалежно від її політичної чи соціаль- но-економічної природи. Суверенітет як принцип наро­довладдя складає сутність держави. В Декларації про дер­жавний суверенітет України, ухваленій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., суверенітет України визначається як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах» ⁸². Поєднання двох начал — верховенства і незалежності — означає право дер­жави на незалежність і свободу від посягань ззовні і зсе­редини, й, водночас, право управляти, панувати, волода­рювати, свободу приймати рішення, здійснювати функції верховної влади. Таким чином, розрізняють два аспекти суверенітету — внутрішній і зовнішній.

Під внутрішнім аспектом суверенітету розуміють мож­ливість для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підданих виконувати за­кони. У внутрішньому житті країни суверенітет передба­чає верховність уряду та державних структур, які ним формуються. Зовнішній аспект суверенітету ототож­нюється з можливістю держави проводити незалежну по­літику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, оголошувати їм війну або укладати мир тощо. Важливою ознакою державного суверенітету є визнання міжнародним товариством, іншими суб'єктами міжнарод­них відносин права даного уряду на юридично рівних за­садах вступати у стосушш з іншими країнами.

Високо оцінюючи роль суверенітету, слід усе ж таки до­дати, що суверенні держави існують не в ізольованому просторі, а як елемент, частина міжнародної системи суве­ренних держав. І тому зрозуміло, що в своїй міжнародній політиці кожна держава повинна враховувати що обстави­ну й діяти таким чином, щоб її власний суверенітет не спричиняв обмеження суверенітету інших. Куінсі Райт ви­значає суверенітет як «статус суб'єкта міжнародного права

і верховної інстанції у встановленні власного правопоряд­ку... З точки зору місцевого законодавства кожний суве­ренний суб'єкт юридично всемогутній», однак «з точки зо­ру міжнародно-правової суверенітет обмежений законом, і царина цих обмежень варіюється в часі і просторі» ⁸³.

Перефразуючи відомий вислів, суверенітет кожної дер­жави закінчується там, де починається суверенітет іншої. У всякому разі тільки на такій підставі можуть і мають розви­ватися дійсно рівноправні і відповідальні стосунки як між окремими державами, так і в світовому співтоваристві в ці­лому. Й лише за таких умов суверенітет, усупереч вшцезга- дуваним твердженням, не буде виступати в міжнародних стосунках як основа воєн і міжнародних конфліктів.

У нелегкій справі державотворення зовнішня політи­ка, як бачимо, відіграє надзвичайно важливу роль. І спра­ва не тільки в тому, що одним із її конкретних завдань є створення сприятливих для цього міжнародних умов. Зовнішня політика є необхідним атрибутом незалежної держави. Немає власної зовнішньої політики — немає й незалежності. Це — аксіома. Тому після здобуття неза­лежності одним із першочергових практичних завдань є формування незалежної міжнародної політики. Від його вирішення багато в чому залежить завоювання і зміцнен­ня міжнародного авторитету молодої держави, можли­вість зайняти гідне місце в системі світового співтовари­ства й тим самим створити відповідні міжнародні умови для успішного вирішення завдань державотворення, внутрішнього розвитку.

Рекомендована література

Введение в социологию международных отношений.

М., 1992.

Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. Львів,

1995.

Кириченко В. Національні інтереси: баланс компромі­сів, синтез доцільності // Віче. 1992. № 6.

Політологія. Курс лекцій. Навчальний посібник / За ред. І. С. Дзюбка. К., 1993.

Основи політології. Курс лекцій. Навчальний посіб­ник для вузів / За ред. М. Сазонова. Харків, 1993.

Рябое С. Г. Теорія міжнародної політики // Політоло­гічні читання. 1995. № 1.

Рябое С. Г. Політологічна теорія держави. К, 1996.

Политология. Энциклопедический словарь. М., 1993.

Розділ III

ТЕОРІЇ І ДОКТРИНИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ

• Сучасні політичні теорії природи міжнародних відно­син • Концепції змісту сучасної міжнародної політики

• Основні закономірності і тенденції розвитку світової політики

Однією з найважливіших проблем теорії міжнародної політики є проблема її природи, сутності. Лише всебічне дослідження природи міжнародної політики дає можли­вість відповісти на питання: на грунті яких закономірнос­тей розвиваються міжнародні відносини, якими тенден­ціями визначається і характеризується їх розвиток, якими є його подальші перспективи. Тому не випадково, що навколо цієї проблеми точаться палкі теоретичні дискусії, гостра ідеологічна й політична боротьба.

Сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин. Серед багатьох концепцій, автори і прихильники яких на­магаються розкрити природу міжнародної політики, слід перш за все зупинитися на досить популярному серед за­хідних політологів так званому біологізаторському підході, який являє собою досить струнку систему ПОГЛЯДІВ, згідно з якими корені міжнародної політики слід шукати в людсь­кій природі. Особливо якщо йдеться про таку її форму як війна. Війна є наслідком і результатом гріховної діяльнос­ті людини, вважають прихильники цього підходу. Її причи­ни коріняться в людській природі, а не в створених люди­ною економічних і соціальних системах, наголошує один із прихильників цієї концепції Г. Болдуїн⁸⁴. Саме людська «гріховність», на його думку, сприяє постійному накопи­ченню в людському суспільстві зла, що призводить до пер­манентного зростання в ньому конфліктного потенціалу, який, урешті-решт, виявляється у сфері міжнародних від­носин і призводить до їхнього загострення.

З цією трактовкою сутності міжнародної політики пе­рекликається «психологічний» підхід, згідно з яким основу міжнародної політики складають спонуки людського єства і всі міжнародно-політичні конфлікти набувають характеру психологічного конфлікту. На зв'язок між за­гостренням міжнародних відносин і людською психікою вказував ще М. Бердяєв, який писав, що «фізичне на­сильство, яке завершується вбивством, не є щось само по собі існуюче, як самостійна реальність — воно є ознакою духовного насильства, яке здійснюється у духовній дій­сності зла. Природа війни, як матеріального насильства, є суто рефлективною, знаковою, симптоматичною, неса­мостійною. Війна не є джерелом зла, а лише рефлексом на зло, ознакою існування внутрішнього зла і хвороб... Зло війни є ознакою внутрішньої хвороби людства. Війна лише виявляє зло, вона викидає його назовні. Зовнішній факт фізичного насильства і фізичного вбивства не мож­на розглядати як самостійне зло, як джерело зла. Глибше лежить духовне насильство і духовне зло»⁸⁵.

У наш час цю думку поділяють чимало дослідників теорії міжнародних відносин. К. Райт, наприклад, виділяє три групи причин напруженості в міжнародному житті: політичні, соціокультурні та психологічні. Причому чи не найважливішою із них він вважає стереотипність людської природи, людської свідомості. «Наука і технічний прогрес,

• зазначає вчений, — відіграють доцентрову роль у світо­вому розвиткові, в той час як традиції, які коріняться у свідомості й психології людей, розділяють їх на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як на­ція, держава, конфесія, сім'я» ⁸⁶.

Інший американський дослідник і відомий політич­ний діяч У. Фулбрайт також вважає, що причини і на­слідки міжнародної напруженості належать, «насампе­ред, до сфери психології, а не політики і пов'язані з не­свідомим почуттям хворобливого самолюбства, а не з тверезими розрахунками вигід і переваг» ⁸⁷. Отже, на дум­ку прихильників психологічної версії, для того, щоб зро­зуміти закономірності міжнародної політики і надати їм необхідне нам спрямування до миру і безпеки, ми по­винні поглибити вивчення людини, її індивідуальної психології, її інстинктів, пристрастей та інтересів.

Досліджуючи теоретичні концепції західних політоло­гів стосовно міжнародної політики, російський політолог А. Мурадян виділяє декілька концепцій, утворених у рам­

ках психологічного підходу ⁸⁸. Одна з них проголошує го­ловним фактором формування зовнішньої політики і джерелом війни емоційний стан правлячих кіл і громадсь­кості, який називають «жадобою стресу», пов'язуючи це із прагненням відчути небезпеку і подолати її. У зовнішньо­політичному плані задоволенню цією «жадоби» найбіль­шою мірою служать війни, збройні зовнішньополітичні авантюри, завоювання.

«Стресова» концепція змикається з тими поглядами в рамках «психологічного» підходу, згідно з якими конфлікт­ність у міжнародних відносинах є результатом взаємного непорозуміння, недостатніх знань один одного учасниками міжнародного політичного процесу. Прихильники вказаної точки зору оперують такими термінами, як «ілюзія», «не­порозуміння», «неправильне розуміння» тощо.

З точки зору психологічного підходу, шляхи до гума­нізації міжнародних відносин слід шукати у сфері освіти і людської психіки. Досить замінити «тьмяне скло» взаємного непорозуміння, хибного тлумачення намірів і дій один одного адекватними уявленнями, і все у світі зміниться на краще. Та оскільки важко раціонально по­яснити небажану поведінку людей, багато хто з прихиль­ників «психологічної» трактовки сутності зовнішньої по­літики доходить висновку про ЇЇ «ірраціональність» і ви­суває тезу про нерозумність всього сучасного суспільного життя, його приреченість: адже небезпека випливає від самих «збожеволілих» людей.

«Божевільна» поведінка людей, яка знаходить своє ві­дображення у війнах, ядерній зброї, гонці озброєнь і т. ін., визначається як ірраціональністю самої біологічної суті людини, так і нерозумністю всієї сучасної соціальної обстановки, «нестерпними умовами життя» ⁸⁹.

Останнім часом «ірраціональна» теорія природи міжна­родної політики знаходить своє найбільш повне втілення в так званій теорії образу, суть якої полягає у прагненні від­кинути як «наївні» думки про те, що люди в своїх діях і дер­жави в своїй політиці реагують на об'єктивний світ. На­справді ж ми реагуємо лише на його «образ», який скла­дається в нашому уявленні і який, відповідно, може бути хибним, таким, що не відповідає суті об'єкту. І державні дія­чі лише уявляють, що вони реагують на «об'єктивну» між­народну обстановку, а насправді будують зовнішню політи­ку відповідно до «образу» ситуації, який утворився в їхній свідомості, і який може бути вельми далеким від реальнос­ті. Саме такий помилковий «образ» політиків і держав, яки­ми вони керують, щодо один одного і виступає головною причиною конфліктності у взаємовідносинах між ними.

Помітне місце в системі «ірраціональних» поглядів займає концепція, згідно з якою конфліктність світової політики пов'язується з постійними міграціями величез­них мас населення, які не піддаються розумному впоряд­куванню. Саме ці міграції і є основним джерелом воєнно- політичної експансії держав.

Ще однією концепцією, за допомогою якої робляться спроби пояснити природу міжнародної політики, є «соціо- біологічна». Як і попередні вона тісно пов'язана з «біоло­гічною» версією і виходить з прямої аналогії між поведін­кою тварин і людини. Згідно з концепцією «соціобіології», міжнародні конфлікти і війни розглядаються як продукт біологічної природи людини, який, незважаючи на свої тяжкі наслідки, містить у собі й позитивні сторони, вико­нує позитивні соціологічні функції, пов'язані з поширен­ням культури, формуванням благородного типу особистос­ті й виступає навіть як двигун соціального прогресу.

Слід згадати також і про соціологічну концепцію, най­більш яскравим представником якої є відомий англійський історик А. Тойнбі. Він, зокрема, розумів історичний розвиток як чергування циклів життєдіяль­ності локальних цивілізацій і визначав внутрішні причи­ни людського розвитку у відносинах між державами і на­родами, які представляють кожну цивілізацію.

Цей короткий огляд теоретичних концепцій про при­роду міжнародної політики був би неповним, якби ми не згадали й про класову концепцію, згідно з якою прихиль­ники К. Маркса та його послідовників вважають, що суть міжнародної політики та її природа визначаються виключ­но класовими інтересами, причому провідну роль відіграє прагнення пануючих у різних країнах класів відстояти й захистити свої інтереси на міжнародній арені та насадити їх у світі якомога ширше. Таким чином, основною посил­кою марксистської концепції в галузі теорії міжнародних відносин і світової політики є намагання розглядати їх як продовження класової боротьби, її специфічну форму.

Концепції змісту сучасної міжнародної політики. Різні теорії, за допомогою яких робляться спроби пояснити природу міжнародної політики, доповнюються безліччю концепцій, за допомогою яких їхні автори намагаються розкрити зміст сучасної міжнародної політики. Найпопу- лярнішою з них є концепція політичного реалізму, одним із засновників якої був Ганс Моргентау. Ще в 1947 р. він написав книгу «Політика серед націй», яку багато хто з дослідників вважає «найбільш важливою книгою з теорії міжнародних відносин, що будь-коли була написана» ⁹⁰.

Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування — як універ­сальну для всіх часів і регіонів. «Міжнародна політика за Моргентау, — зазначають Чарльз Лерч і Абдул Саїд, — є боротьба за владу. Всі держави спонукаються прагненням збирати, захищати і маніпулювати владою; влада є єдиним «національним інтересом» для всіх» ⁹¹. А оскільки боротьба за владу містить в собі потенційну загрозу руйнування сус­пільства і держави, на внутрішньодержавному рівні вона лімітується певними правилами, її намагаються поставити в певні рамки, нав'язати їй свої правила гри. Центральний уряд, закони і парламенти, репресивні органи, армії, пар­тії, традиції тощо розглядаються не тільки і не стільки як гаранти прав людини, скільки як засіб стримування агре­сивних намірів окремих індивідів, груп, партій і т. ін., які прагнуть до максималізації власної влади і впливу.

Оскільки ж на міжнародній арені таких універсальних стримуючих засобів немає або вони перебувають у зачат­ковому стані, боротьба за силу виступає тут як особливий випадок боротьби за владу і вплив. Це пояснюється ще й тим, що, як зауважує Г. Моргентау, будь-яка зовнішня політика, очевидно, повинна спиратися на фізичну, полі­тичну і культурну реальність, яку ми називаємо нацією. В світі, поділеному конкуренцією і боротьбою за владу су­веренних націй, зовнішня політика будь-якої нації по­винна забезпечувати останній задоволення першочергової потреби — вижити; тим самим усі нації, відповідно до своїх можливостей, прагнуть до одного: захистити свою фізичну, політичну і культурну ідентичність перед загро­зою вторгнення ззовні ⁹². А досягти цього можна тільки спираючись на силу.

Отже, як бачимо, головний акцент у своєму аналізі змісту міжнародної політики прихильники політичного реалізму роблять на силу, і в першу чергу на воєнну силу. В міжнародній політиці, стверджує Г. Моргентау, саме «воєнна сила, яка може бути застосована на практиці або використана як загроза, забезпечує політичну могутність держави» ⁹³. Сутність сили, в трактовці «політичних реа­лістів», полягає в здатності заперечувати національні інте­реси інших держав аж до виживання. Насильство або за­гроза насильством перетворюється в головний інструмент національної політики, а вміння маніпулювати ними — в основну функцію дипломатії як «мозку сили», як мистец­тва «сполучення різних елементів національної могутнос­ті навколо досягнення зовнішньополітичних цілей» ⁹⁴.

Але в такому випадку національний інтерес стає ви­щим від будь-яких норм, правил і принципів у міжнарод­ному житті, а сила перетворюється в основний показник успіху зовнішньополітичної діяльності і засіб його досяг­нення. Зрозуміло, що все це логічно веде до фактичної відмови від моральних перепон у міжнародних справах. Як зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, «реа­лізм» слід ідентифікувати як неомакіавелівський культ сліпої сили і майже любовне спростування будь-якої по­треби людської благопристойності»⁹⁵. Та й сам Г. Мор­гентау визнає, що його «політичний реалізм» байдужий до політичних ідеалів і моральних принципів, що він не спроможний зводити міжнародну політику до законних правил та інститутів ⁹⁶.

Зрозуміло, що така точка зору аж ніяк не сприяє по­м'якшенню міжнародної напруженості і в практиці між­народних відносин може привести лише до посилення конфронтації на світовій арені. Тому не випадково, що й сам Г. Моргентау зрештою змушений був унести певні корективи у свою концепцію. В усякому разі, обгрунто­вуючи роль силового фактора в міжнародній політиці, він водночас намагається реалістично осмислити її в ядерну епоху. Якщо умови внутрішнього і міжнародного життя, писав він, різко змінилися під впливом ядерного віку, то мислення людей, їх соціальні, політичні й ідеологічні інститути залишилися на рівні доядерного віку. Проти­річчя між традиційним фактором сили і можливістю ви­никнення ядерної війни породило, за його словами, чо­тири парадокси в ядерній стратегії сучасних держав: при­хильність до використання ядерної та іншої сили в між­народних відносинах і боязнь вдатися до неї перед лицем загальної ядерної катастрофи; прагнення виробити таку ядерну політику, завдяки якій можна було б запобігти ви­никненню ядерної війни; продовження гонки ядерних оз­броєнь поряд із спробами її зупинити; проведення полі­тики, яка спирається на союзи, за умов, коли наявність ядерної зброї зробила цю політику застарілою.

Наслідком першого парадоксу, за Г. Моргентау, є різ­ке падіння значення військової могутності в умовах ядер­ного віку, причому чим більшою силою володіє та чи інша країна, тим менше вона спроможна її використати. Усвідомлення безглуздості ядерної війни, що перешко­джає застосуванню ядерної сили, перепиняє шлях і до ви­користання збройних сил звичайного типу. Ядерні держа­ви можуть застосовувати звичайну воєнну силу з віднос­ною безпекою для себе тільки за умов досягнення якоїсь обмеженої мети або існування потенційної можливості локалізації конфлікту в політичному плані за наявності доброї волі у конфліктуючих сторін. У цьому відношенні неядерні держави опиняються навіть у вигіднішому ста­новищі в порівнянні з ядерними державами. Однак і тут, попереджує Г. Моргентау, на ядерні держави покла­дається велика відповідальність. Вони повинні виявляти більшу стриманість у використанні сили не лише у відно­синах одна з одною, але й тоді, коли йдеться про їхні сто­сунки з неядерними державами. Це зумовлюється тим, що інша держава може використати силу від імені не­ядерної держави, яка виступає як супротивна сторона в конфлікті.

Розкриваючи значення другого парадоксу, Г. Морген­тау доводить абсурдність «обмеженої ядерної війни», ідея якої полягає у прагненні примирити непримириме, знай­ти такий шлях для ведення ядерної війни, який не при­зведе до власного знищення. Однак, зауважує він, безмір­на руйнівна сила, закладена в ядерній зброї, від якої за­лежить уся динаміка війни, робить будь-які спроби при­мирити ядерну війну із здоровим глуздом безнадійними.

Сутність третього парадоксу Г. Моргентау вбачає в то­му, що кількісне і якісне зростання ядерної зброї має свої межі. Як тільки та чи інша країна дістає в своє розпоря­дження системи доставки, спроможні витримати наслід­ки першого удару і доставити ядерні боєголовки до всіх можливих цілей, вона водночас досягає розумної межі в галузі виробництва ядерних озброєнь. Після того як обидві сторони досягли цієї межі, скільки-небудь розум­не виправдання дальшої гонки ядерних озброєнь відпа­дає. І все ж вона продовжується, оскільки звичні думки і дії, підказані досвідом попередньої історії, переносяться у вік, для якого вони зовсім не придатні.

И, нарешті, характеризуючи четвертий парадокс, Г. Моргентау наголошує, що виникнення ядерної зброї радикально змінило традиційні відносини між союзника­ми. Традиційний союз застарів у політичному відношен­ні, оскільки він або не може слугувати надійним захис­том, або ж надає одному чи кільком його членам, які во­лодіють ядерною зброєю, право вершити долю інших чле­нів у життєво важливих питаннях, що аж ніяк не сприяє довір'ю між союзниками.

Все це, на думку Г. Моргентау, призводить до того, що будь-яка спроба ув'язати ядерну міць з цілями і мето­дами державної політики безпідставна внаслідок надзви­чайної руйнівної сили ядерної зброї. Отже, замість таких спроб необхідно самі цілі і методи пристосовувати до умов ядерної міці. Але для цього необхідна радикальна переоцінка традиційних моральних цінностей, методів мислення і звичних форм діяльності ⁹⁷.

Концепція політичного реалізму, навіть у її модифіко­ваному варіанті, все ж таки виходить з визнання тієї істи­ни, що в умовах протистояння різних національних інте­ресів не існує інших перепон вольовим прагненням різ­них держав окрім сили іншої сторони, яка їм протистоїть. І в цьому відношенні вона тісно переплітається ще з од­нією концепцією змісту сучасної міжнародної політики, яка дістала назву концепції «балансу сил». Дана концеп­ція визначає специфічну форму рівноваги системи міжна­родних відносин, згідно з якою загальний мир може бути забезпечений, якщо сила держав, яка розуміється, насам­перед, як воєнна сила, розподілятиметься таким чином, щоб жодна держава не була спроможною загрожувати іншим. Якщо ж котрась із них виривається вперед, інші держави, виходячи з власних інтересів, повинні укласти між собою союз і відновити втрачений баланс і статус- кво. Мир, таким чином, є наслідком збалансування кон­куруючих на світовій арені інтересів.

Основний висновок концепції «балансу сил» полягає в тому, що на добру волю і запевнення про прагнення до співробітництва з боку інших держав особливо поклада­тися не слід, бо всі керуються лише власними інтересами, намагаються реалізувати їх за допомогою сили. Такий підхід передбачає, що власний інтерес будь-якої держави не може ігнорувати інтереси інших держав. Отже, кожна держава прагне до збільшення своєї сили, яка стри­мується лише силою, що їй протистоїть. Це й забезпечує загальний мир. Один із відомих прихильників цієї кон­цепції К. Райт із цього приводу писав: «У статичному від­ношенні баланс сил є умовою співіснування незалежних держав, які підтримують контакти одна з одною. В дина­мічному відношенні баланс сил — політика урядів, спря­мована на реалізацію цієї умови». І далі: «Сила міжнарод­ного права і міжнародних організацій завжди менша за воєнну міць суверенних держав і вони можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені» ⁹⁸.

Слід додати до цього, що в умовах нової політичної реальності, пов'язаної з існуванням зброї масового зни­щення, прихильники цієї концепції останнім часом нама­гаються її модернізувати, стверджуючи, що динаміка ба­лансу сил визначається сьогодні тим фактом, що воєнно- стратегічний паритет між основними ядерними держа­вами стримує їх у стратегічній сфері, створюючи водно­час можливості для «силової гри» інших держав. А це, у свою чергу, призводить до численних локальних конфлік­тів і, водночас, до переформування системи союзів і взаємозв’язків, тобто до заміни одних «балансів сил» іншими на регіональних і субрегіональних рівнях. Крім того, для сучасної системи міждержавних відносин харак­терним є делегування частини їхньої сили якомусь надна­ціональному органу, наприклад ООН.

Висвітлення даної концепції привертає увагу до проб­леми розуміння сили як такої. Наприклад, той же К. Райт розглядає баланс сил як баланс воєнних можливостей, акцентуючи увагу на воєнній силі. Звичайно під воєнною силою розуміють засіб політики і провідний елемент воєнної могутності держави, який являє собою ступінь та інтенсивність реального впливу цієї могутності в тих чи інших цілях на інші держави чи систему міжнародних від­носин. Основним структурним елементом воєнної сили є збройні сили ⁹⁹. Проте слід зауважити, що могутність дер­жави взагалі, в тому числі й воєнна могутність, не вимі­рюються лише воєнною силою. Більш того, гонитва за надмірною воєнною силою може послабити могутність держави і підірвати її безпеку, оскільки вона є руйнівною для економіки, призводить до гальмування розвитку сус­пільства. Могутність держави вимірюється сукупністю усіх її матеріальних і духовних можливостей. Ось чому зведення сили лише до її воєнного компонента значно звужує зміст цього поняття.

Значно грунтовнішу трактовку категорії «сила» дає Г. Моргентау, який розглядає її в широкому значенні са­ме як вираз національної могутності. На його думку, по­няття «сила» містить у собі такі основні компоненти: гео­графічне положення; природні ресурси; промисловий по­тенціал; воєнну підготовленість (тобто рівень розвитку воєнної техніки, воєнного керівництва, кількість і якість збройних сил); чисельність населення; «національний ха­рактер» (ставлення населення до війни); «національну мораль» (ставлення населення до урядової політики); якість дипломатії. «Сила, — стверджує він, — є сукупність усіх можливостей, які має політичний суб'єкт, для задо­волення своїх інтересів» ¹⁰⁰.

При такому підході сила не зводиться лише до свого воєнного компонента, чи навіть до матеріального факто­ра в цілому — природних ресурсів, рівня розвитку еконо­міки. Це багатомірна категорія. Одним із важливих еле­ментів сили є навіть політико-дипломатичні можливості держави.

Останню тезу беруть за основу своєї концепції сили американські дослідники М. Уорд і JI. Хаус. У їхній трак- товці сила міжнародного суб'єкта виявляється перш за все через його діяльнісну характеристику і полягає в спро­можності впливати на міжнародну і регіональну обста­новку в своїх інтересах ¹⁰¹. Матеріальні можливості віді­грають при цьому другорядну роль. Більшою мірою сила залежить від здатності держави маніпулювати конфлікт­ними і кооперативними відносинами у світовому співто­варистві, володіти всім багатством мистецтва політичної дипломатії. Цим пояснюється, чому економічно слабкіші держави здатні іноді здійснювати значний вплив на хід міжнародних подій.

І все ж, незважаючи на досить глибоке обгрунтування, концепція балансу сил має чимало супротивників, які вважають, що вона, як система поглядів, безнадійно за­старіла. Не випадково останнім часом досить активно по­ширюється нова формула — «від балансу сил до балансу інтересів». Саме «баланс інтересів» проголошується осно­воположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародно­го життя.

Зовнішньо ця формула виглядає досить привабливо, тим більше, що її вихідною настановою є об'єктивний про­цес зростання ролі загальнолюдського інтересу, пов'язано­го із загальнолюдським прагненням забезпечити збережен­ня нашої цивілізації та її подальший розвиток. Але в ній є дуже багато ідеалістичного, політичного романтизму, який базується на завищеній оцінці рівня інтегрованості сучас­ного світу. Зокрема, це виявляється в прагненні пояснити суперечності й конфлікти сучасного світу його недоскона­лістю, передовсім недосконалістю структур державного інтересу, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Звідси суперечності й конфлікти світового політичного процесу розглядаються, по-перше, як тимчасове явище, яке зникає разом із подо­ланням «шовіністичних та вузьконаціоналістичних» наста­нов у зовнішній політиці держав, а по-друге, рушійною си­лою цього процесу проголошується усвідомлення загаль­них інтересів людини, «глобалістське мислення» як провід­на сила, що визначає поведінку суб'єктів політики.

Звичайно, не можна не погодитися з думкою про не­минучість і необхідність трансформації інтересів політич­них суб'єктів перед загрозою глобальної катастрофи через посилення їх взаємодій, але відповіді на те, як будуть по­годжуватися на цій підставі різні національні інтереси цих суб'єктів, дана концепція не дає. Щоправда, дехто з її прихильників вважає, що цей процес відбуватиметься через «вбирання» інтересів інших у логіку власного роз­витку і власного інтересу. Формування взаємозв'язаних інтересів, вважає російський дослідник Б. Капустін, це «не забуття власного «Я» заради абстрактного «Ми», не применшення власних інтересів заради якогось апріорно­го плану встановлення загальної гармонії, а більш повне, конкретне, різноманітне усвідомлення і реалізація своїх інтересів, що розширює вибір варіантів їх здійснення й, тим самим, способів їх стиковки з інтересами інших» ¹⁰².

Цей шлях здається можливим і бажаним, як і теза про те, що кожна держава, відстоюючи на міжнародній арені свої національні інтереси, повинна враховувати ту обста­вину, що й будь-яка інша держава має власні національ­ні інтереси, поважати їх і відповідно будувати свою між­народну політику. Саме в цьому й полягає сутність «ба­лансу інтересів». Проте реальна практика свідчить, що цей принцип залишається до сьогодні лише гаслом — красивим, привабливим, але для багатьох непереконли­вим. І відбувається це не тому, що такий підхід «є непра­вильним за своєю суттю, а тому, що сформульований він занадто абстрактно і тому не повно, щоб увібрати в себе всі аспекти конфліктної ситуації. Тут зафіксовано те, від чого слід відмовитися, і те, до чого потрібно прагнути, але немає відповіді на питання, як досягти пресловутого балансу інтересів» ¹⁰³.

А виходити слід із того, що баланс інтересів є не що інше, як взаємна поступка, компроміс із конкретних пи­тань, які зовсім не передбачають повного, а то й частко­вого, збігу інтересів сторін, що конфліктують. А це озна­чає, що концепція балансу сил ще не втратила своєї ак­туальності. Кожна країна повсякчас повинна бути спро­можною не тільки захистити себе у разі потреби, але й постійно забезпечувати себе засобами до існування, під­тримання внутрішнього порядку, законності. Жодне з цих завдань не може бути виконане без використання си­ли в тій чи іншій формі. Можна погодитися з колишнім президентом США Р. Ніксоном, який зауважував, що «в світі держав, які суперничають, неминучі зіткнення інте­ресів і міжнародні конфлікти», і що «кінець холодної вій­ни не спростив світ, а зробив його складнішим» ¹⁰⁴.

Таким чином, сила залишається найважливішим понят­тям в аналізі зовнішньополітичних явищ, яким зовсім не слід нехтувати. Більш плідною у цьому відношенні уяв­ляється точка зору, яка розглядає силу та інтерес не як про­тилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного.

Досить поширеною серед теоретиків міжнародної по­літики є концепція «взаємозалежності», прихильники якої трактують процес посилення взаємозв'язків між народами і державами сучасного світу як результат «одностайності людської природи — особливо її ірраціональної, емоцій­ної, підсвідомої верстви». При цьому головний акцент ро­биться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого ¹⁰⁵. Щоб відвернути небезпеку війни, наго­лошував А. Тойнбі, потрібно об’єднати людство, а для цього необхідно організувати його у вигляді «всесвітньої федерації», ліквідувавши державний суверенітет — «голов­ну перепону на шляху злиття людства в одне ціле» ¹⁰⁶.

Інші прихильники цієї концепції акцентують увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. «Сучасна наука і технологія, — наголо­шує Дж. Розенау, — підірвали простір і час і таким чином посилили взаємозалежність у світі політики» ¹⁰⁷. Інший ві­домий політолог 3. Бжезінський іде ще далі. Він не тіль­ки акцентує увагу на самому факті підсилення взаємоза­лежності, але й вважає, що вона веде до формування зов­сім нової моделі міжнародної політики, в рамках якої державний суверенітет втрачає значення, оскільки наби­рає силу тенденція «глобального політичного процесу», під впливом якого всі держави мають рівною мірою від­мовитися від свого суверенітету заради вищих людських цінностей. Причому джерелом і головною умовою усіх цих змін є саме наука і техніка ¹⁰⁸.

Слід зауважити, що таке розуміння взаємозалежнос­ті викликало і викликає певну настороженість, оскільки його можна інтерпретувати в суто імперському плані, як інноваційну спробу заміни колишньої основної форми політичних взаємовідносин між народами і країнами, що характеризувалася залежністю, новою її формою у вигляді «розподілу сфер впливу» між наймогутнішими державами чи групами держав. Реалізація подібних на­мірів фактично узаконювала б залежність більшості країн світу.

Така небезпека дійсно існує, але виходити потрібно з того, що розвиток взаємозалежності — об'єктивний про­цес, під впливом якого учасники міжнародних відносин, які мають власні, специфічні, часом розбіжні інтереси, невтримно втягуються у сферу інтересів, що взаємно пе­ресікаються. Єдиним сумісним інтересом усіх міжнарод­них суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обста­новці викликів глобальних проблем і кризи цивілізації. Це вимагає пошуку відповідних засобів і розробки нових стратегій на глобальному, регіональному і субрегіональ- ному рівнях.

Слід додати до цього, що в сучасному світі міждер­жавні владні відносини в цілому врівноважені, тобто, встановилася певна стабільність у відносинах між країна­ми світу, пов’язана з тим, що сьогодні вже не існує яв­них відносин панування і підкорення між країнами. Зро­зуміло, що їхній стан ще далекий від досконалості, про­те він є точкою взаємного врівноваження об'єктивних і суб'єктивних інтересів народів і держав, досягнутого су­часною цивілізацією. Будь-які спроби зламати відносну рівновагу владних відносин можуть виявитися фатальни­ми для існування цивілізації. Як зауважує російський по­літолог В. Мшвенієрадзе, складність підтримання рівно- залежних відносин між державами полягає в тому, що для їхнього збереження потрібні нетрадиційні підходи і до взаємовідносин держав, і до власної політичної лінії. По-перше, вказані відносини все ще продовжують регу­люватися з урахуванням засобів ведення війни, що сти­мулює розвиток силової переваги. По-друге, якщо рані­ше нормальні міждержавні стосунки у сфері політики зводилися головним чином до взаємного визнання суве­ренітету, то сьогодні багато що в цих відносинах зале­жить від того, як в одній державі оцінюють функціону­вання владних відносин усередині іншої. Міждержавні відносини сьогодні перебувають у прямій залежності від внутрідержавних політичних відносин, від рівня їхньої демократизації і забезпечення прав людини. І, по-третє, баланс влади у світовому співтоваристві не є якась пос­тійна величина. Для його збереження потрібні заходи, що постійно б регулювали, систематично і повністю вра­ховували об'єктивний рух усіх основних компонентів сві­тового політичного процесу ¹⁰⁹.

Завершуючи характеристику концепції взаємозалеж­ності, слід додати, що дана концепція є своєрідною інно­вацією так званої теорії конвергенції, досить поширеної на Заході в період «холодної війни». Суть теорії полягала в прагненні довести, що в період науково-технічної рево­люції між різними країнами, незалежно від характеру їхнього суспільно-політичного ладу, існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому науково-техніч­на революція, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до єдиного постіндустріального суспільства.

Неабиякого поширення в сучасній міжнародній полі­тиці набула також концепція «мирного співіснування», яку А. Мурадян називає одним із найбільш актуальних сюжетів історії.

Відомо, що за радянських часів саме ця концепція про­голошувалася як єдино можлива в умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи. Проте демок­ратичні принципи міжнародного співжиття, проголошува­ні цією концепцією, фактично спростовувалися класовим розумінням її суті, згідно з яким мирне співіснування роз­глядалося як специфічна форма класової боротьби між ка­піталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнарод­них відносин. Відповідно, зміст мирного співіснування ви­значався як боротьба двох протилежних суспільних систем. Зрозуміло, що таке тлумачення мирного співіснування ма­ло своїм наслідком посилення конфронтації в міждержав­них стосунках, оскільки зовнішня політика спрямовувала­ся на те, щоб виграти це «історичне протиборство». Що­правда, під час горезвісної «перебудови» робилися спроби скоректувати визначення мирного співіснування з метою пом'якшення його класових акцентів і посилення демокра­тичного змісту. Проте ця спроба виявилася марною, ос­кільки за суттю своєю вона залишалася класовою і фактич­но лише підмінювала термін «боротьба» терміном «супер­ництво» двох суспільно-політичних систем. Зрештою, як відомо, це суперництво завершилося повною поразкою світу «реального соціалізму» в «холодній війні», внаслідок чого світова соціалістична система фактично припинила своє існування. Відповідно, і класове трактування мирно­го співіснування залишилося в історії.

Проте з цього факту не слід робити висновок, що ра­зом із світовою соціалістичною системою канула в Лету й концепція мирного співіснування. Вона й сьогодні зали­шається однією з провідних концепцій, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови міжна­родних відносин, але вже на суто демократичних засадах.

Слід зауважити, що ще за часів «холодної війни» кон­цепція мирного співіснування розвивалася й на Заході. А. Мурадян виділяє дві основні посилки в підходах захід­них політологів щодо цієї концепції. Суть першої поляга­ла в намаганні довести, що нічого нового у цій концепції немає порівняно з тим, що давно вже відомо. Друга вихо­дила з того, що основу мирного співіснування становлять ідеологічні чинники. Мирне співіснування проголошува­лося суб'єктивним явищем, мета якого — в досягненні певних, конкретних дипломатичних вигід і переваг у тра­диційній «силовій грі» учасників міжнародного життя ¹¹⁰.

У свою чергу, в рамках другої посилки Також є різні точки зору. Перша з них, яку А. Мурадян називає «фата­лістичною» або «песимістичною», виходить з того, що мирне співіснування неодмінно веде до конфронтації держав з різним соціально-економічним ладом. При цьому мирне співіснування розглядається лише як засіб короткочасного використання. Дехто навіть твердить про безпідставність мирного співіснування, оскільки, мовляв, суперництво в умовах регульованого рівня воєнно-полі­тичної напруженості необхідне, як необхідна конкуренція в умовах ринкової економіки. Іншими словами, напруже­ність є необхідною умовою існування сучасного суспіль­ства, передумовою нормального функціонування госпо­дарської і політичної систем. І якщо мирне співіснування має на меті зменшення напруженості, — то воно не пот­рібне. Мирне співіснування не спроможне усунути конф­лікт із міжнародного життя. Та в цьому й немає необхід­ності, завдання полягає в тому, щоб «інституалізувати» конфлікт, тобто ввести його в певні організаційні рамки.

Інша точка зору навпаки оптимістична. Вона орієнтується на можливість і обопільну вигідність мирно­го співіснування, що виступає основою реалістичної оцінки взаємовідносин між державами. Дехто з прихиль­ників цієї точки зору, наприклад М. Дойч, свого часу на­віть пропонував розмістити урядові установи СІЛА на ра­дянській території, оскільки сучасні засоби зв'язку роб­лять такий варіант можливим з технічної точки зору. Дех­то ж, зокрема професор Ф. Келман, пропонував розгля­нути питання про «інтернаціоналізацію» збройних сил, запровадити в політичну діяльність «універсальний дух науки», сформувавши з цією метою при ООН спеціальну наукову Раду, що мала б сприяти створенню «нового сві­тового порядку» в масштабах всієї планети ¹¹¹.

Незважаючи на певний утопізм та ідеалістичність, та­ка точка зору уявляється досить привабливою, оскільки дає можливість поставити у практичну площину питання про створення нового міжнародного порядку, що передба­чає докорінне соціально-економічне перетворення

людського суспільства, тобто таку реорганізацію міжна­родних політичних, економічних, культурних взаємозв'яз­ків, яка дала б можливість зняти або звести до мінімуму кризи, конфлікти, конфронтацію у взаємовідносинах між країнами і народами, й допомогла б людству запобігти катастрофи самознищення. Концепція нового міжнарод­ного порядку пропонує встановлення такого типу взаємо­відносин між країнами і народами, за якого б панували співробітництво, взаєморозуміння, взаємодія, довіра, а не воєнна сила. Причому прихильники даної концепції роз­глядають встановлення такого нового порядку не тільки як результат зовнішньополітичних і дипломатичних зу­силь держав, але й як об'єктивно необхідний процес сус­пільного розвитку в цілому.

Прагнення до встановлення нового міжнародного по­рядку передбачає активізацію процесу формування гло­бальної політичної діяльності, яка розвивається на міжна­родній арені без єдиного центру політичної влади, і являє собою рівнодіючу взаємозв'язків усіх рівноправних і суве­ренних держав, що поширюються в обстановці боротьби і співробітництва, незгод і компромісів, скептицизму і до­віри, негативізму і конструктивізму, напруженості і роз­рядки. Вона означає діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства, тобто сукупну міжнародну діяльність дер­жав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів на світовій арені.

Важливу роль у формуванні глобальної політичної ді­яльності відіграють взаємозв’язки політики і економіки, політики і ідеології, деідеологізація світової політики, воєнно-технічної революції і політики, міждержавних від­носин і світового господарства, міждержавного співробіт­ництва і міжгосподарських зв'язків. Глобальна політика — це співпричетність суб'єктів світового співтовариства йо­го обов'язку зберегти життя на землі, визначення форм, завдань, змісту і напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей ¹¹².

Основні закономірності і тенденції розвитку світової по­літики. Як уже зазначалося вище, однією з головних особ­ливостей міжнародної політики є те, що вона розви­вається в умовах відсутності єдиного центру влади і управління, наслідком чого є поширення в її сфері сти­хійних процесів і зростання ролі суб'єктивних факторів.

Ці обставини заважають визначити якісь загальні законо­мірності, що зумовлюють розвиток міжнародної політики в цілому. І все ж, як і будь-яке інше суспільне явище, міжнародні відносини і міжнародна політика такі законо­мірності мають. У всякому разі більшість дослідників тео­рії міжнародних відносин дотримуються думки, що їх розвиток протягом всієї історії існування людського сус­пільства відбувався і відбувається під впливом принаймні двох діалектичних закономірностей. Такими закономір­ностями є, по-перше, інтернаціоналізація економічного, соціального, політичного й узагалі всього суспільного життя і, по-друге, створення і зміцнення суверенних дер­жав, які прагнуть до реалізації своїх інтересів поза націо­нально-державними кордонами.

Зміст указаних закономірностей можна сформулювати так:

• закономірність інтернаціоналізації суспільного жит­тя відображає два взаємозв'язаних і єдиних за своєю спрямованістю процеси: перший із них — це повторення, відтворення в різних країнах загальних рис в економіці, політиці, культурі тощо, а другий — формування цілісної світової спільноти, взаємозв'язаного, єдиного у своїй ба­гатоманітності всесвітнього цілого, що розвивається. Сьо­годні жоден народ, жодна країна неспроможні нормально розвиватися в умовах автаркії, самоізоляції. Внаслідок об'єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової еко­номіки, техніки, технології, засобів інформації, культури всі країни, незалежно від свого положення і становища у світовому співтоваристві, втягнуті в глобальну і регіо­нальну системи взаємозв'язків і взаємовідносин. Все це дає підстави стверджувати, що на сучасному етапі розвит­ку міжнародних відносин і світової політики роль цієї за­кономірності постійно зростає;

• закономірність розвитку національних і державних утворень, «виходу» соціальних спільнот на світову арену ві­дображає поступальний розвиток продуктивних сил у націо­нально-державних кордонах, зростання національної само­свідомості, культури, відтворення специфічних рис життєдільності суспільства в своєрідних (національно-етніч­них, природно-географічних і т. ін.) умовах його існування.

Разом із тим слід вказати, що хоча згадані закономір­ності й мають певну специфіку, оскільки діють у відносно самостійній сфері суспільних відносин, вони тісно пов'яза­ні із загальносоціологічними законами суспільного розвит­ку, які справляють на них суттєвий вплив. З іншого боку,

дія закономірностей інтернаціоналізації і розвитку націо­нальних спільнот і держав поширюється також на сферу внутрісуспільних відносин. Щоправда, в цій сфері їх про­яв має свої особливості, пов'язані із характером багатона­ціональної держави, її соціально-економічним і політич­ним ладом. Як зауважує з цього приводу В. Горбулін, фор­мування і розвиток української державності відбуваються під впливом «двох протилежних процесів — дезинтеграції і децентралізації тоталітарної системи, що існувала «на схід від берлінської стіни», з одного боку, та інтеграційного процесу країн Західної Європи і входження країн Цен­тральної та Східної Європи в існуючі, але трансформовані європейські регіональні інституції, з іншого» ¹¹³.

Таким чином, згадані закономірності не існують і не проявляються поза конкретними соціальними та історич­ними умовами і їхня дія визначається багатьма чинниками

• природою суспільного ладу, типом політичного режиму, характером внутрісуспільних і міжнародних відносин кон­кретної історичної доби, рівнем розвитку продуктивних сил тощо. Як і будь-які закономірності суспільного розвитку, закономірності міжнародних відносин діють у різних кон­кретно-історичних умовах і їх прояв, опосередкований сві­домою діяльністю, відбувається на тлі певної економічної, політичної, регіональної і світової обстановки.

Саме тому вивчення цих закономірностей потребує детального аналізу тих реальних тенденцій, що діють у повсякденній дійсності і через які ці закономірності ви­являються. Так, закономірність інтернаціоналізації в на­ші дні виявляє себе через тенденцію посилення взаємодій всіх учасників міжнародної політики, бурхливого розвит­ку інтеграційних процесів.

Термін «інтеграція» стосовно політичної та економіч­ної сфер почали вживати у другій половині нашого сто­ліття. Інтеграція являє собою процес руху і розвитку пев­ної системи, в якій кількість та інтенсивність взаємодії її елементів зростає — посилюється їхній взаємозв'язок і зменшується відносна самостійність ¹¹⁴. Міжнародні інтег­раційні процеси приводять до все більшої взаємозалеж­ності і розширення сфери спільних інтересів усіх держав. Об’єктивна тенденція до посилення взаємозалежності ви­являється перш за все в поширенні світогосподарських зв'язків, що охоплюють не тільки економіку і торгівлю, а й науку, культуру, мистецтво, спорт, туризм. Проте най­більше ця тенденція виявляється в економічній інтеграції, яка є формою відображення процесів усуспільнення пра­ці і виробництва, інтернаціоналізації економічного життя. В сучасних умовах економічна інтеграція сприяє забезпе­ченню політичної стабільності в міжнародних відносинах і соціальному прогресу.

Посилення інтеграційних процесів має не тільки пози­тивні, а й негативні наслідки в міжнародних відносинах. Го­ловна небезпека полягає в нерівномірності економічного, соціального, політичного і воєнного розвитку. Це може при­звести до випадення з інтеграційних процесів великої групи країн, неспроможних здійснити радикальні перетворення в історично короткий строк. Дальше поглиблення розриву в рівнях розвитку може привести до розмежування країн на активних учасників світової політики і аутсайдерів, що ство­рює небезпеку появи нових джерел міжнародної напруже­ності і конфліктів. До того ж ця небезпека може підігрівати­ся внутрішньою нестабільністю і кризами в окремих країнах, що, у свою чергу, справлятиме дестабілізуючий вплив на ре­гіональну безпеку і міжнародні відносини в цілому ¹¹⁵.

Отже, інтереси взаємозалежності й, насамперед, інте­реси міжнародної політичної безпеки детермінують необ­хідність оновлення всієї існуючої системи взаємозалеж­ності держав міжнародного співтовариства, зміни основ­них параметрів характеру і змісту взаємозалежності при збереженні реальностей, породжених неоднотипністю й нерівномірністю існуючих у ній структур і відносин, ви­магають доповнення інтеграційних процесів у сфері еко­номіки формуванням політичної взаємозалежності.

Згадана тенденція також набуває чинності. В сучасних умовах політична взаємозалежність формується в результа­ті встановлення стійких політичних зв'язків і взаємодій, що повторюються, між соціальними, національними та інши­ми спільнотами людей у самій державі, між державами і по­літичними силами, які діють на міжнародній арені. Полі­тична взаємозалежність матеріалізується головним чином в інтернаціоналізації політики. Під цим терміном слід розумі­ти процес перетворення внутрішньої і зовнішньої політики суб'єктів міжнародного спілкування в об'єкт міжнародного регулювання ¹¹⁶. У вужчому розумінні інтернаціоналізація політики може зводитися до втягування держав, політичних сил у ті чи інттті внутрішньо- і зовнішньополітичні кризи. Історія розвитку міжнародних відносин XX ст., особливо останнім часом, дає цьому чимало підтверджень.

Разом із тенденціями, що визначають дію закономірнос­ті інтернаціоналізації міжнародного життя, діють і проти­лежні, як вияв першої закономірності. К. Райт, наприклад, розмірковує про дві тенденції світової політики. «Світ, — за­значає він, — організовувався одночасно у двох протилеж­них напрямах. В один і той же час відбувався рух у напрямі універсалізму і націоналізму, але націоналізм сьогодні ще по­переду. З матеріальної точки зору економічний взаємо­зв'язок, ефективні комунікації, які покривають будь-які відстані, воєнні, економічні та пропагандистські впливи дозволяють стверджувати, що світ єдиний. Якщо ж підходи­ти з інших позицій, зокрема, ефективності міжнародних ін­ститутів, це далеко від істини» ¹¹⁷. Віддаючи належне інтег­раційним процесам, які, на його думку, є об'єктивними, Райт зауважує: «Сучасна людина не може бути ізольованою на обмеженій території», бо цього не дозволяють об'єктивні інтеграційні процеси. Внаслідок цього виникає проблема сполучення універсального з національним, оскільки почи­нається розмивання традиційних засобів життєдіяльності різних народів. «Суспільства управляються все меншою мі­рою за допомогою традицій і релігії і все більше підкоряють­ся законодавству й адмініструванню, зорієнтованим на май­бутнє»¹¹⁸. Саме в цьому дослідник убачає одне з найважли­віших джерел соціальної напруженості у світовій політиці.

Таким чином, незважаючи на розвиток інтеграційних процесів, посилення взаємозалежності, у світовій політи­ці продовжують домінувати національні інтереси, які є похідними від другої закономірності. Конкретно це вияв­ляється як тенденція до максимально повної реалізації державності та суверенітету, зростання прагнення до ін- ституапізації національних спільнот на світовій арені. Причому ця тенденція діє сьогодні у всіх регіонах світу, включаючи Північну Америку і Західну Європу. Але особливо це стосується новоутворених держав.

У наш час у системі міжнародних відносин відбу­вається перехід від конфронтаційної рівноваги, що спира­лася на приблизний паритет воєнно-політичної могут­ності двох систем, до нового світового порядку, про що вже йшлося. У практиці міжнародного життя це прояв- ляється в тому, що старі механізми, які підтримували ста­більність відносин на світовій арені, зникли, а нові ще тільки починають формуватися. За цих умов виразно про­являється прагнення молодих новоутворених держав реа­лізувати свої національні інтереси, закріпити міжнародні позиції, що також об’єктивно зумовлено.

Слід зазначити, що поряд із указаними тенденціями су­часної міжнародної політики діє також ціла низка інших, які, хоча й не виявляють себе настільки ж виразно, певною мірою визначають розвиток сучасного міжнародного жит­тя. Так, універсалізація цінностей, на які орієнтуються учасники міжнародного спілкування, зменшення небезпе­ки ядерного конфлікту сприяють посиленню тенденції до гуманізації системи міжнародних відносин, їхньої демок­ратизації. Це означає, що, з одного боку, постійно зростає кількість суб'єктів міжнародної політики, а з іншого — са­ма міжнародна політика поступово починає проводитися заради інтересів більшості, що інтереси людини, її права і свободи виступають на перший план. Адже держава по­винна існувати для людей, бути їхнім знаряддям, засобом, а не самоціллю і самоцінністю. Як наголошують українські дослідники В. Конюшенко і С. Рябов, за сучасних умов зростає «розуміння того, що підхід «від людини» має вва­жатися єдино вірним. Тому розвиток цивілізації — це роз­виток людини, перехід від простих потреб до складних, від матеріальних — до духовних, від економічних — до полі­тичних, до всебічного розвитку індивідуальності» ¹¹⁹.

Сучасний світ суперечливий, протиріччя є традиційним, звичайним виявом міжнародного життя. Але ці протиріччя мають бути джерелом розвитку людської цивілізації, а не фактором ризику самого її існування. Проте слід зазначити, що тенденція до гуманізації міжнародних відносин по-ново­му і більш гостро ставить питання про розвиток зовнішньо­політичної свідомості, яку можна виразити як усю «сукуп­ність існуючих на конкретний історичний момент уявлень людей з питань зовнішньої політики держави і світового розвитку, взяту в єдності усіх форм відображення цих уяв­лень і їхньої історичної еволюції, в діалектичній цілісності всіх існуючих (у тому числі й протиборствуючих) шкіл і тен­денцій, в її зв'язку і взаємодії з реальною суспільною прак­тикою і з іншими компонентами системи суспільної свідо­мості, у всій багатоманітності її соціальної основи» ¹²⁰.

Дуже важливою є також тенденція до інституалізації міжнародної політики, яка, зокрема, підтверджується ус­пішним розвитком загальноєвропейського процесу. Не ви­падково сьогодні в лексиконі політиків світу широко вико­ристовується таке поняття, як «європейський дім». Ідеться про курс соціально-політичного та економічного розвитку в масштабах усього європейського регіону, який забезпечує становлення надійної системи безпеки і всебічного співро­бітництва європейських держав. Контури цього нового європейського порядку вже почали вимальовуватися у ви­гляді цілісного політичного, культурного, екологічного і правового європейського простору, заснованого на загаль­них гуманістичних і демократичних цінностях і нормах спів­життя. Етапним документом на цьому шляху є Паризька хартія для нової Європи, ухвалена в 1990 р., яка проголоси­ла кінець ери конфронтації і розколу й початок нової епо­хи — епохи демократії, миру і єдності нашого континенту.

Безперечно, поки що зарано говорити про те, яким са­ме буде цей «загальноєвропейський дім» — буде це єдина Європа чи Європейська співдружність з єдиним європей­ським парламентом та іншими європейськими інституція­ми або ж ці структури будуть доповнені субрегіональними європейськими угрупованнями, скажімо, придунайським, центральноєвропейським, східноєвропейським тощо. Процес тільки-но розпочався, але він розвивається, хоча й з великими труднощами. Важливим елементом цього про­цесу є Рада Європи, члени якої визнають принцип верховенства права і принцип, згідно з яким будь-яка осо­ба, котра перебуває під їхньою юрисдикцією, може корис­туватися всіма основними правами і свободами.

Участь у Раді Європи для держав континенту є своєрідним «свідоцтвом про демократію». Саме нею ще в 1950 р. у Римі була прийнята Європейська конвенція з прав людини і протоколи до неї, які встановлюють уні­кальну наднаціональну судову систему захисту прав і сво­бод людини. Нею може скористатися будь-який громадя­нин країни, що визнала Конвенцію і компетенцію Євро­пейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. Вона забезпечує гармонізацію законодав­ства і правової політики шляхом реформ і взаємодії між державами-члєнами, дає рекомендації національним за­конодавчим органам через Європейський комітет право­вого співробітництва (цивільне, комерційне, адміністра­тивне і міжнародне право) і Європейський комітет з пи­тань злочинності.

Але найбільшою мірою тенденція до інсгитуалізації проявляється через зростання ролі Організації Об’єдна­них Націй, яку багато хто з політологів і соціологів роз­глядає як певний зачаток світового уряду. Відомо, що ООН є найбільш впливовою міжнародною організацією, яка являє собою стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин. Створена ще в 1945 р. з ініціативи країн-учасників антигітлерівської коаліції як добровіль­ний союз суверенних держав з метою підтримки міжна­родного миру і безпеки, розвитку співробітництва між країнами, що входять до неї, ООН має узгоджений її учасниками Статут, який визначає цілі й завдання орга­нізації. Це, передовсім: підтримка міжнародного миру і безпеки, усунення загрози миру, придушення актів агре­сії, розв'язання міжнародних конфліктів і суперечок мир­ними засобами; розвиток дружніх стосунків між держа­вами на засадах їхнього суверенітету, принципу рівно­правності і самовизначення народів; сприяння міжнарод­ному співробітництву у вирішенні економічних, екологіч­них, соціальних, культурних і гуманітарних проблем; за­безпечення прав і свобод людини; здійснення ролі цент­ру координації зусиль світового співтовариства у вирі­шенні найактуальніших проблем сучасності. Водночас слід мати на увазі, що ООН є також і втіленням тенден­ції до створення інституту врегулювання діяльності суб'єктів міжнародної політики в різних масштабах — від субрегіонального до глобального.

Слід додати до цього, що всім компонентам механізму світової політики, й ООН у першу чергу, властиві функції управління процесами спілкування у світовому співтова­ристві. Дж. Розенау стверджував, що міжнародні відноси­ни і зовнішня політика складаються з дій, основаних на розрахунку, і процесів взаємодій, що регулюють відноси­ни держав за межами їхніх національних кордонів. Тому він підкреслював необхідність детального аналізу складо­вих елементів концепції планомірного управління ціліс­ною системою політичних процесів різного масштабу і спрямованості (від локальних, усередині окремих держав, до універсальних), а також різних чинників, які складають середовище міжнародних відносин. Серед елементів, що мають безпосереднє відношення до планування і реаліза­ції конкретних акцій на міжнародній арені, він виділяв передовсім такі: акції управління, осіб, які реалізують зов­нішню політику, цілі та об'єкти управління, управлінські рішення, можливості й засоби управління, межі управлін­

ня, взаємодію в процесі управління і результати управлін­ня ¹²¹. Всі ці елементи тією чи іншою мірою втілюються в діяльності ООН.

Свого часу гіпотези планування процесів міжнародних відносин на базі ліберальних політичних цінностей вису­валися представниками школи «функціоналізму». Причо­му роль головного суб'єкта знову ж таки відводилася Ор­ганізації Об’єднаних Націй, яка має виконувати функції світового парламенту. Зрозуміло, що до практичної реалі­зації цих проектів поки що далеко, але тенденція інституа- лізації міжнародної політики виявляється досить виразно.

Підсумовуючи все вищесказане, варто наголосити, що всі згадані тенденції, нові процеси взаємодії на міжнарод­ній арені існують і виявляються, головним чином, як більш чи менш сталі, довгочасні процеси. Але вони не є необоротними, їх прояв зумовлений складним і мінливим комплексом соціально-економічних внутрісуспільних і міжнародних чинників, найважливішим з яких є інтереси учасників міжнародних відносин. Слід зауважиш також, що закономірності, які становлять їхню основу, не тільки переплітаються, а й нейтралізують одна одну. Вивести якусь рівнодіючу з цих тенденцій дуже важко. Це потре­бує чіткого розуміння закономірної основи явищ і проце­сів, що відбуваються, вміння бачити розвиток системи міжнародних відносин таким, яким він є в дійсності, а не яким його хотілося б бачити, чи яким він зображений в документах, що фіксують не стільки об'єктивний хід цього розвитку, скільки інтереси певних соціальних груп, держав, громадських рухів тощо, з ним пов'язаних.