58. Суперечка про природу понять у середньовічній ф.: реалізм і номіналізм.

Однією з особливостей середньовічної ф. є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Універсалії являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей. Для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Анссельм Кентербкрійський.

Номіналізм з лат. означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття /т.зв. універсалії/ - лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцлін, У.Оккам.

59. Філософія а. Кентерберійського

Ансельм Кентерберийский ставит веру выше разума, догматы веры составляют незыблемую истину, но они... нуждаются в осмыслении. Диалектика необходима верущему, чтобы укрепить его веру. В своем трактате «Монолог» он ведет речь о рациональной вере. Человек должен размышлять не для того, чтобы верить, но верить, чтобы понимать. И в этом смысле вера предшествует разуму, ее положения оставляют для разума отправную точку отсчета познания. Истина человеку дана в вере, но она требует своего прояснения. Для этой цели Бог и наделил человека разумением. Такой подход и сформулировал основную формулу схоластики - догматы веры оправдываются средствами человеческого разума. С этих позиций Ансельм продолжает развивать концепцию реализма Эриугены, согласно которой общее понятие является большей реальностью, чем та реальность, которую оно замещает. Чем более общим является данное понятие, тем реальнее, объективнее его существование в качестве особой сущности. Самым общим понятием является понятие Бога.

62. Докази існування Бога у ф. Томи Аквінського

Святи́й Тома́ Акві́нський— один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної школи томізму, святий католицької церкви. Монах-домініканець

1. Космологічний доказ: всі об’єкти, які існують в цьому світі, постійно змінюються, рухаються.

2. Каузальний (причиновий) доказ: у світі чуттєвих речей ми віднаходимо порядок діючих причин.

3. Онтологічний доказ: серед існуючого в світі є багато випадкових речей, тобто таких, які можуть існувати, або не існувати.

4. Догматичний доказ повинна існувати

причина досконалості, доброти, благородства. Саме

це є Бог.

5. Телеологічний доказ: повинна існувати сила, яка скеровує природні істоти до цілі. Саме вона є богом.

64.Основні риси та періодизація філософії епохи Відродження

Початок епохи Відродження припадає на середину XIV ст., а кінець - на 40-ві рр. XVII ет. (період першої англійської революції). Ренесанс - це нова доба в історії Європи, яка характеризується розкладом феодальних відносин і зародженням капіталістичних. Ренесанс засвідчує появу нової культури - культури гуманізму. Відродження характеризується особливим ставленням до античності. Діячі відродження прагнули відтворити античний світ у всьому багатстві його культурних здобутків: збирали давні рукописи, зразки грецької та римської культур, твори античного мистецтва, предмета домашнього вжитку. Античність для них була не просто предметом вивчення, а й способом життя. В античності вони шукали джерело нових ідей, точку опертя у боротьбі із схоластикою і середньовічною обмеженістю. Відродження, спираючись на кращі зразки античної культури, прагнуло реабілітувати земне життя людини та її природні основи.

У сучасній літературі основного причиною виникнення Ренесансу часто вважається причина економічна, оскільки це був час бурхливого розвитку ремесел, виникнення і зміцнення міст

Філософію Відродження поділяють на Італійське Відродження (сер. ХІУ-поч. XVI ст.) і Північне Відродження (ХУІ-ХУЦ ст

У межах філософії епохи Відродження формуються такі напрямки: гуманістичний (ХІУ-ХУ ст.), у якому вирішували проблему людини, стверджували її велич і могутність, заперечували догмати церкви (Ф. Петрарка, Л. Валла); неоплатонічний (ХУ-ХУІ ст.), у якому з позицій ідеалізму намагалися пізнати явища природи, Космос, розвивали вчення Платона (М. Кузанський, П. Мірандола, Парацельс); натурфілософський (XVI - поч. XVII ст.), , здійснили спробу змінити уявлення про устрій Всесвіту, Космосу (М. Коперник, Дж. Бруно, Г. Галілей); реформаційний (ХУІ-ХУП ст.), у якому здійснили спробу перегляду церковної ідеології і взаємовідносин між людьми і церквою (Е. Роттердамський, Ж. Кальвін, М. Лютер та ін.); політичний (ХУ-ХУІ ст.), пов'язаний із проблемами управління державою (М. Макіавеллі); утопічно-соціалістичний (ХУ-ХУІІ ст.), для якого характерні пошуки ідеального суспільства на основі регулювання, всіх взаємовідносин з боку держави за умови відсутності приватної власності (Т. Мор, Т. Кампанелла).

Культура епохи Відродження - це синтез християнської, античної і східної культур. В епоху Ренесансу відбувається відокремлення релігії від науки, політики і моралі; починає становлення досвідних наук, які дають істинне знання про природу. Приходить відроджений антропоцентризм, коли людина стає центром пізнання, мислення.