29. Охарактеризувати Мюнхенську угоду чотирьох держав 30 вересня 1938 р.

Після загарбання Австрії (березень 1938 р.) німецькі апетити зросли. Своєю черговою жертвою Гітлер вибрав Чехословаччину. Німеччина вимагала від Праги передачу Судетської області, де більшість населення становили німці. У Німеччині була розгорнута широка пропагандистська акція, що показувала «нестерпне становище німецької національної менши­ни» у Чехословаччині. У відповідь Прага оголосила часткову мобілізацію. Міжнародну кризу, що склалася, мала розв'язати конференція за участю провідних країн Європи.

Напередодні конференції стало відомо, що Велика Британія і навіть Франція, з якою у Чехословаччини був підписаний союзний договір про взаємодопомогу (1935 р.) підуть на поступки Гітлеру і не будуть відстоювати інтереси Чехословаччини. СРСР, з яким у Чехословаччини також був підписаний військовий договір, поставив надання військової допомоги у пряму залежність від позиції Франції.

29-30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція за участю чотирьох держав — Німеччини (Гітлер), Італії (Муссоліні), Великої Британії (Чемберлен) та Франції (Далад'є). Чехословацьку делегацію було запрошено лише для того, щоб вона вислухала рішення. В обстановці повної відсутності підтримки з боку західних країн Чехословаччина погодилася виконати рішення конфедерації— віддати Німеччині Судетську область.

Мюнхенська конференція показала неспроможність Великої Британії та Франції зупинити німецькій експансіонізм і коштом «малих держав» Центра-льно-Східної Європи заспокоїти зростаючі апетити гітлерівців. Мюнхенська угода стала наступним кроком політичного «умиротворення», яке врешті-решт і призвело до Другої світової війни.

Гітлер, який зрозумів, що Захід не готовий до війни і будь-що прагне її уникнути, висував усе нові вимоги. Наступним кроком Гітлера стало розчленування Чехословаччини. Унаслідок складної дипломатичної гри, ініційованої Гітлером, до якої була втягнута більшість країн Європи, йому вдалося без єдиного пострілу 15 березня 1939 р. окупувати Чехію. Словаччина отримала ілюзорну незалежність, підпорядкувавши Берліну свою внутрішню та зовнішню політику, а Закарпаття, що також належало до складу Чехословаччини було віддано на поталу Угорщині як винагороду за приєднання до «ан-тикомінтернівського пакту».

30. Охарактеризувати причини і характер другої світової війни.

Причини:

По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Друга світова війна була породжена імперіалізмом. Незважаючи на гострі суперечності, що існували між капіталістичними країнами, головним обєктом їхньої експансії був Радянський Союз. До першого вересня 1939р. війною вже були охоплені численні регіони світу. З нападом Німеччини на Польшу і оголошенням війни німцям з боку Англії та Франції війна остоточно переросла у світову. Польша була черговою жертвою фашистської Німеччини, хоч мала з нею пакт про ненапад.

Фашистські держави встановили на загарбаних територіях так званий "новий порядок" — режим нещадного терору й насильства. Грабували національні багатства й вивозили до своїх країн 'мільйони іноземній робітників для примусової праці. Лише з СРСР до Німеччини вивезено Близько 5 млн. юнаків і дівчат. Польща була перетворена в німецьке "генерал-губернаторство". Чехословаччину вони розчленували, Судетські землі приєднали, Богемію і Моравію перетворили а "протекторат", а Словакію проголосили "незалежною державою”. Югославію також розчленували. Грецію поділили на три зони окупації: німецьку, італійську і болгарську. В Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах — окупанти поставили до влади маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини. В особливому становищі знаходилась Франція. Окупанти зберегли її уряд у "вільній" зоні. Він проводив політику співробітництва з Загарбниками. Тут було ліквідовано демократичні свободи, заборонено політичні партії, розпущено профспілки.

Економіка окупованих країн стала придатком воєнної машини. Так, у 1941 р. 80% залізної руди, 50% вугілля, свинцю, цинку та багато іншої стратегічної сировини, що її споживала промисловість Японії", завозилось з Кореї та Китаю, ї Франції гітлерівці забирали 3/4 її сировини і від 50 до 100 % промислової продукції. Велика кількість устаткування, продовольства також вивозилась у Німеччину. Частину окупованої радянської території у тому числі Й тилові райони груп армій, гітлерівське керівництво передали під управління воєнного командування, а іншу підпорядкувало "східному міністерству" на чолі з Розенбергом і поділило на два так звані райхскомісіріати "Остланд" (Прибалтика й більша частина Білорусії) та "Україна". Західно-українські землі було приєднано до польського "генерал-губернаторства". Невдоволених "новим порядком" знищували або кидали до концентраційних таборів. У Європі в самій Німеччині їх налічувалося ЗО. Найвідоміші серед них — Дахау, Бухенвальд, Мяйданек, Освенцім. Лише в двох із згаданих — Майданеку та Оемнцімі — було знищено 5,5 млн. людей, в основному радянських громадян. Дещо інакше діяли японські окути йти. Перш ніж вторгнутись у ту чи іншу країну, вони вишукували своїх можливих прихильників серед національної буржуазії та інтелігенції, пропонували "співробітництво", пропагували ідею визволення народів Азії від білих колонізаторів. Насправді ж японці безжально грабували інші народи, вивозили Все цінне до себе на острови, визискували мільйони робітників і селян, обертаючи в на безправних рабів.

Ярмо білих колонізаторів змінювалося на японське. Після запровадження "нових порядків" поневолені народи Європи й Азії ставали на боротьбу проти ворога. В багатьох крапках створювалися партизанські загони, виникав рух Опору, що об'єднував різні верстви населення: робітників і селян, дрібну й середню буржуазію, інтелігенцію і діячів церкви. Частина великої буржуазії та поміщиків також брала участь у русі Опору. Інші йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.

Так, зокрема, у Франції з фашистськими окупантами і колабораціоністським урядом маршала Петена боролася "Вільна Франція" Ш. де Голля. а також партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами й соціалістами. У листопаді 1942 р. французька сторона уклала з Ш. де Голлем договір про спільні дії. У травні наступного року була створена Національна Рада Опору, що об'єднала всі сили, які боролись з окупантами. А в червні був утворений Французький комітет національного визволення (ФКНВ), який оголосив себе урядом. Згодом його очолив Ш. де Голль. На прикладі Франції видно, як з руху Опору формувалися національні антифашистські фронти, що мали за мету повалення фашистської диктатури й відновлення державної незалежності Провідну роль у цих фронтах відігравали комуністичні й соціалістичні партії зі своїми військовими загонами. Партизанський рух набув широкого розмаху в таких країнах, як Югославія, де в листопаді 1942 р. була створена народно-визвольна армія під командуванням Й. Броз-Тіто. а також у Греції, пізніше у Франції, Італії, Польщі, Чехословаччині. В державах "осі" активно діяли підпільні антифашистські організації, які підривали могутність режимів та їх воєнних машин. Рух Опору мав інтернаціональний характер.

Особливо це виявилося в підпільних організаціях концтаборів, членами яких були люди різних національностей. Активну участь в діяльності підпілля брали військовополонені Червоної армії, котрі воювали у партизанських загонах Франції, Італії, Польщі та Інших країн Європи. На території України, Білорусії, в західних районах Росії, окупованих ворогом, партизанський рух набув великого розмаху. Там діяли цілі партизанські з'єднання під керівництвом Центрального штабу партизанського руху, створеного в травні 1942 р., застосовуючи різноманітні методи боротьби — від окремих диверсійних акцій до масової "рейкової війни".

Це відволікало значні сили гітлерівців від бойових дій на фронті. Без перебільшення можна сказати, що партізанська війна в тилу ворога значною мірою сприяла крахові окупаційного режиму на території СРСР. У країнах, загарбаних Японією, теж розгортався рух Опору. Найактивніших форм він набув у Бірмі та на Філіппінах, де діяли цілі партизанські армії. Японські окупанти змушені були навіть надати Бірмі незалежність, щоправда, формально, бо посадили там свого ставленика. У В'єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух Опору теж набув широкого розмаху. Окупаційні порядки, нав'язані народам, що втратили свій суверенітет, породжували в них ненависть до загарбників і прагнення боротися за свою незалежність.