12.2 Основні риси і особливості сучасного світового політичного процесу

12.3 Глобальні проблеми сучасного світу

Глобальних масштабів набула екологічна проблема. Чисельність населення планети з початку ХХ ст. зросла більш як у три рази, а площі, зайняті рослинністю – джерелом виробництва кисню – скоротилися за цей час на одну третину. Ерозія щорічно руйнує у світі 26 млрд. га родючих ґрунтів. Не кращі справи і в Україні. Тут виведено з ладу 60 % чорноземів. Унаслідок варварського господарювання зникло 20 тис. малих річок, 800 сіл в Україні залишилися без питної води. Через аварію на ЧАЕС втрачено 3,7 млн. га родючих земель. В країні налічується вже більше 100 міст, в атмосфері яких гранично допустимі норми концентрації шкідливих речовин перевищені в 10 разів.

Соціально-економічні проблеми породжують і політичну внутрішню та регіональну нестабільність. Країни, що розвиваються, й досі залишаються глобальним осередком напруженості і воєнних конфліктів.

Загальний аналіз такого становища спонукав деяких учених і політиків до висновку про "кризу цивілізації". Видається обґрунтованим песимістичний прогноз одного із засновників Римського клубу А. Печчеї, який писав, що "людське майбуття стає абсолютно непередбаченим… і тепер уявляється більш утопічним і похмурим, ніж колись у минулому". Багато хто з політологів вважає, що незабаром стане реальністю античний міф, згідно з яким природа помститься людині за те, що вона посягнула на її таємниці і спробувала панувати над нею.

Норвезький соціолог Й. Галтунг, директор Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем світу, виділяє чотири основні критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині ХХ століття:

- криза насильства і загроза насильства, започатковані ядерним потенціалом США, еквівалентним 615 тис. бомб, скинутих на Хіросіму чи Нагасакі, які нині виявляються у зростаючих актах тероризму в більших чи менших масштабах;

- криза зубожіння й загроза бідності: в бідних країнах – де більшість населення страждає від недоїдання, неписьменне або має мізерну освіту; в багатих країнах – де загальне безробіття стає символом економіки;

- криза відторгнення і загроза загального придушення прав людини;

- криза навколишнього середовища і загроза локального порушення екологічного балансу в ряді місць через виснаження невідновлюваних ресурсів, забруднення людиною природи, невідповідність між зростаючим населенням і обмеженим життєвим простором.

Стає очевидним, що в світі дедалі тісніше взаємодіють природні і соціальні фактори, тому будь-який соціальний прогрес у наш час можливий лише за умови вирішення світових глобальних проблем. Можна стверджувати, що глобальні проблеми неначе уособлюють діалектику сучасного світу – поєднання його складності й суперечливості із тенденцією посилення взаємозалежності держав світового співтовариства.

Виходячи з цього, можна визначити глобальні проблеми як загальносвітові, такі, що зачіпають інтереси всіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема.

Як і будь-яке соціальне явище, глобальні проблеми вимагають систематизації і класифікації. За джерелами виникнення вони характеризуються досить вираженою двоїстістю, що свідчить про нерозривний зв’язок природних і соціальних процесів. Отже, можна запропонувати поділ глобальних проблем на дві великі групи. Перша з них об’єднує ті, що діють у системі "людина – природа", друга – ті, що діють у системі "людина – людина".

До першої групи належать:

- проблеми населення Землі та його життєзабезпечення (продовольча, енергетична, сировинна й узагалі проблеми задоволення матеріальних потреб, а також демографічні проблеми);

- проблеми захисту навколишнього середовища (частіше їх називають екологічними);

- проблема освоєння космічного простору і Світового океану, використання їх в інтересах людини;

- проблема запобігання стихійним лихам і боротьби з їхніми наслідками.

До другої групи входять:

- проблема ліквідації відсталості (економічної, культурної і т. ін.) країн, що розвиваються;

- проблема захисту і розвитку "духовного середовища", примноження духовної культури;

- проблема вдосконалення освіти, інформатики;

- проблема боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними явищами, зокрема з міжнародним тероризмом;

- проблема боротьби проти найбільш небезпечних захворювань, особливо тих, що мають соціальне забарвлення (СНІД тощо);

- одна з найбільш гострих – проблема збереження миру.

Доцільним можна вважати і такий поділ глобальних проблем:

- проблеми переважно соціально-політичного характеру (відвернення ядерної війни; припинення гонки озброєнь, роззброєння; мирне розв’язання регіональних, міждержавних і міжнаціональних збройних конфліктів; будівництво ненасильницького світу на засадах утвердження довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки);

- проблеми переважно соціально-економічного характеру (подолання економічної і пов’язаних із нею культурної відсталості та зубожіння; забезпечення ефективного виробництва і відтворення світового валового продукту; пошук шляхів розв’язання світової енергетичної, сировинної і продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору і Світового океану);

- соціально-екологічні проблеми, зумовлені дальшим забрудненням навколишнього середовища у тому числі земної оболонки атмосфери, необхідністю раціонального використання природного потенціалу планети, запобігання шкідливого впливу на природу воєнної діяльності;

- проблеми Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу (забезпечення соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; боротьба з голодом, епідемічними захворюваннями, культурною відсталістю; духовний розвиток особи; подолання відчуженості людини від природи, суспільства, держави, інших людей і результатів власної життєдіяльності).

В літературі можна зустріти й інші варіанти поділів, скажімо, на три групи компонентів: політичний, економічний і соціально-економічний. Слід зауважити, проте, що кожний поділ дає можливість прослідкувати взаємозв’язки як усередині кожної з груп, так і між ними самими, бо кожна з проблем взаємно переплітається і взаємодіє з іншою. Скажімо, будь-які зусилля, спрямовані на захист довкілля, втрачають сенс, якщо людство буде вкинуте у вогнище термоядерної війни, розв’язання ж екологічної проблеми залежить великою мірою від вирішення проблем бідності й відсталості, адже безупинне винищення багатьох видів тварин та рослин продовжуватиметься доти, доки не зменшиться грандіозна заборгованість країн, що розвиваються.

Сукупність глобальних проблем саме через свою гостроту стала об’єктом запеклих суперечок і дискусій як у наукових, так і в політичних колах. Ніякий суспільний рух, уряди країн не можуть нині мати вагомий авторитет і вплив, якщо вони недооцінюють чи й узагалі ігнорують глобальні проблеми. Варто зауважити, що саме переміщення глобальних проблем в центр політичного життя сприяє розробці конструктивних програм щодо їхнього вирішення на міжнародному рівні.

12.4 Україна у сучасному світі

Україна заявила про себе у сучасному світі лише після проголошення незалежності і Всеукраїнського референдуму, який став юридичною підставою для міжнародного визнання нашої республіки. Вже на другий день після референдуму про визнання України заявили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.

25 грудня після відставки М. Горбачова, яка знаменувала остаточний розпад СРСР, і дістання гарантій нерозповсюдження ядерної зброї, Україну визнали США. Протягом грудня 1991 р., що став місцем визнання нашої держави, її незалежність визнали загалом 68 держав, 1992 р. – ще 64.

У липні 1993 р. Верховна Рада України ухвалила „Основи зовнішньої політики України”, в яких визначено національні інтереси і завдання держави у зовнішньополітичній сфері: забезпечення стабільності міжнародного становища України, входження господарства країни до світової економічної системи, захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном та ін.

Одним з найважливіших напрямів української зовнішньої політики є відносини з тими державами, які виникли на терені колишнього СРСР і зараз об’єднуються у СНД. Вони ґрунтуються на спільній багатовіковій історії, міжекономічних зв’язків, економічних взаємовідносин і певній взаємозалежності, яка виникла і багато в чому ще існує у рамках колишнього єдиного народногосподарського комплексу.

Водночас Україна виступає проти створення наддержавних інститутів у рамках СНД, які здатні перетворити її на об’єднання на конфедеративних чи навіть федеративних засадах. Деякі політичні сили Росії боляче сприйняли незалежність України, виступають за відновлення „Великої Росії”, проводять курс на розпалювання шовіністичних настроїв серед росіян.

У зв’язку з цим відносини між Росією і Україною є досить складними і суперечливими. Російське керівництво намагається використати інститути СНД для відтворення принаймні конфедеративних зв’язків, координації політичної, військової та економічної сфер.

З самого початку існування незалежної України російські парламентарі почали дискусії щодо територіальної приналежності Криму. Вони доводили, що Акт 1954 р. про передачу півострова до складу України є неконституційним. У липні 1993 р. російський парламент прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Восени 1996 р. мер Москви Ю. Лужков заявив, що Росія може вирішити цю проблему силою. Україна виходить з принципу непорушності кордонів, декларованих Гельсінським заключним актом 1975 р. Рада Безпеки ООН ще у тому ж 1993 р. визнала безпідставними територіальні претензії Росії щодо Криму.

Україна чимало зробила для забезпечення переселення в Криму 250 тис. кримських татар. У лютому 1992 р. була відновлена Автономна Республіка Крим. Кримська проблема тісно пов’язана з проблемою Чорноморського флоту. До цього часу Севастополь є головною базою російського Чорноморського флоту (300 кораблів і 70 тис. осіб екіпажу), 1992 р. була досягнута домовленість про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний термін. 30-31 травня 1997 був підписаний широкомасштабний політичний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Сторони зобов’язалися будувати свої відносини на основі територіальної цілісності, непорушності кордонів. Урегульовано проблему Севастополя і Чорноморського флоту. Основні бухти Севастополя передаються в оренду Росії на 20 років за 2,5 млрд. доларів.

Ще однією важливою зовнішньополітичною проблемою України була ядерна. Після розпаду СРСР наша республіка стала третьою ядерною державою. Ще 1990 р. у Декларації про державний суверенітет вказувалося, що Україна бажає стати неядерною державою. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що наша держава відмовляється від ядерної зброї, не має військових супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті, президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні такі гарантії. Влітку 1996 р. ядерне саморозброєння нашої республіки було завершене – останні ядерні боєголовки були вивезені з території України, а їхні пускові шахти поблизу м. Первомайська Миколаївської області – підірвані.

Наша держава розширює і активізує свою участь у різних міжнародних організаціях. Ще 1990 р. вона стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р.) – організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У листопаді 1995 р. Україну прийнято до такої впливової організації, як Рада Європи. Країни – члени Ради Європи утворюють єдине поле захисту прав людини, сприяють економічній інтеграції та гуманітарним зв’язкам (наприклад, взаємному визнанню дипломів ВНЗ).

Важливе значення мають відносини між Україною і Європейським Союзом (ЄС). У 1994 р. було підписано угоду про співробітництво між Україною і ЄС, що відкривало шлях до асоційованого членства нашої країни у цій організації, давало простір для розвитку торгівельно-економічних зв’язків.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський самміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах визнано „Європейське прагнення України”, позитивно оцінено її „проєвропейський вибір”. В ухваленій спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначили перспективи повноправного членства України в ЄС.

Слід зазначити, що характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, уповільнений розвиток економічних зв’язків. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники: суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС; зношеність основних виробничих фондів української економіки; низький рівень конкурентноспроможності більшості українських підприємств; нинішній стан української економіки поки що не дає змоги повноправної фінансової участі в діяльності ЄС; швидка інтеграція України в європейські структури могла б дестабілізувати існуючий баланс сил та послабити досягнутий рівень інтеграції. Виходячи з цього нове українське керівництво так і не почуло конкретної відповіді на самміті Україна і ЄС (грудень 2005 р.), коли ж наша республіка отримає статус держави з ринковою економікою.

У 2005 р. Президент України і уряд добивалися того, щоб наша держава вступила у світову організацію торгівлі (СОТ), але Верховна Рада не прийняла по цьому питанню відповідні документи. Вся ця процедура перенесена на 2006 р. Що буде з економікою коли Україна вступить в СОТ? Фахівці запевняють, що завдяки відкриттю кордонів для імпорта стабілізуються внутрішні ціни. Споживачам стане краще, а виробникам – важче. Їм потрібно буде подумати над тим, як зробити свою продукцію конкурентноспроможною. Але при цьому вони отримають доступ до дешевих і довгих кредитів наших банків, зможуть брати кредитні ресурси за кордоном, іноземні банки будуть відкривати в Україні свої філії. А це означає, що малий, середній і великий бізнес отримають великі інвестиційні засоби. Якщо, звичайно, буде правильне макроекономічне управління і якщо експорт не буде суттєво переважати імпорт.

Розвиваються відносини нашої держави з НАТО. У 1994 р. керівництво цієї організації ініціювало програму „Партнерство заради миру”, яка створила можливості для співробітництва з країнами – колишніми учасниками Варшавського договору. Україна першою з держав СНД приєдналася до цієї програми (лютий 1994 р.). Оголосивши себе позаблоковою державою, Україна опиняється у складній ситуації своєрідного буфера між НАТО з одного боку і Росією з іншого. У 1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, яке передбачає розширення співробітництва – проведення спільних миротворчих акцій, маневрів, використання науково-технічних досягнень НАТО. На Чорному морі у серпні 1997 р. було проведено спільні маневри з НАТО „Sea – breath – 97”. У 2002 р. уряд України оголосив про свій намір у майбутньому вступити до цієї організації. Це є і в планах нового керівництва нашої держави.

Значно поліпшилися американо-українські відносини після приходу до влади у США адміністрації Б. Клінтона. Неодноразово відбувалися зустрічі українського і американського президентів, обмін військовими делегаціями, проводилися спільні військові навчання. 11-12 травня 1995 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент США Б. Клінтон. Наприкінці 1997 р. відбувся політ американського космічного корабля за участю першого космонавта незалежної України Л. Коденюка. У вересні 1997 р. Міністра закордонних справ України Г. Удовенко був обраний головуючим 52-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН шляхом акламації (без голосування), що свідчить про зростання міжнародного авторитету України.

В середині 1990-рр. у міжнародному співробітництві України з іншими державами існувала мода на „стратегічних партнерів”. За свідченням Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова їх нараховувалося аж дев’ятнадцять. Але чітких критеріїв „стратегічності” відносин на державному рівні так і не було вироблено.

Сьогодні, коли значно змінилася політична ситуація як в самій Україні, так в Європі і в світі, відбувається переоцінка відносин нашої країни з багатьма державами. Тепер ми повинні говорити про стратегічні відносини, тобто кардинально змінюючих умови існування України в цілому. До таких треба віднести зв’язки з Сполученими Штатами, Росією і Польщею. На наш погляд, сьогодні стратегічний партнер у нашої країни тільки один – Польща, з якою у нас склалися дійсно рівноправні відносини, спостерігається взаємність поглядів з багатьох питань і відчувається готовність йти на поступки і враховуючи інтереси один одного. У відносинах із Сполученими Штатами у нас існують елементи стратегічного партнерства, проте Україні необхідно ще провести велику роботу як всередині країни, так і на зовнішній арені, щоб не тільки вона вважала США своїм стратегічним партнером, але й сама стала таким для єдиної наддержави світу. Що ж відносно Росії, то, як і всі попередні роки у нас зберігається стратегічна залежність, але відсутнє партнерство.