4. Беатифікаційний процес

Під час похорону Івана Павла II чимало учасників скандували: «Santo subito!» (з італійської: «Святий негайно!»), а також тримали транспаранти з цією ж фразою. Невдовзі після похорону, 13 травня 2005 р., його наступник Бенедикт XVI дозволив достроково розпочати беатифікаційний процес Івана Павла II, надаючи диспензу від церковного закону, який велить розпочинати цей процес принаймні через п'ять років після смерті особи, яка є кандидатом до беатифікації. Формально процес розпочався 28 червня 2005 р., коли були приведені до присяги члени беатифікаційного трибуналу. Постулятором процесу став польський священик Славомир Одер.

23 березня 2007 р. дієцезіальний беатифікаційний трибунал Римської дієцезії, який займався першою фазою процесу, досліджуючи життя, чесноти, а також загальну думку вірних про святість життя Івана Павла II та про ласки і чуда, які можна випросити за його заступництвом, ствердив факт чудесного зцілення від хвороби Паркінсона французької монахині, ім'я якої на той час не повідомлялося.

2 квітня 2007 р. відбулося офіційне закриття дієцезіальної фази процесу, і справа була передана до Конгрегації в справах святих.

У червні 2009 р. дев'ять радників-богословів Конгрегації в справах святих висловили свою позитивну оцінку щодо героїчності чеснот Івана Павла II. У листопаді того ж року позитивну думку у цій справі висловили також кардинали і єпископи — члени Конгрегації в справах святих — і звернулись до Бенедикта XVI з проханням про беатифікацію.

19 грудня 2009 р. Бенедикт XVI підписав декрет про визнання героїчності чеснот Івана Павла II. Після того на розгляд Конгрегації було представлено результати медичних експертиз французької монахині Марі Сімон П'єр Норман, у якої несподівано і незрозуміло з медичної точки зору зникли симптоми хвороби Паркінсона після молитви з призиванням заступництва Івана Павла II. 21 жовтня 2010 р. медичні радники Конгрегації ствердили неможливість науково вияснити зцілення монахині. Оцінивши твердження медиків, 14 грудня 2010 р. радники-богослови Конгрегації підтвердили факт чуда внаслідок призивання молитовного заступництва Івана Павла II.

11 січня 2011 р. відбулася чергова сесія кардиналів і єпископів, членів Конгрегації у справах святих, яка видала своє позитивне рішення, визнаючи зцілення монахині чудом.

14 січня 2011 р. папа Бенедикт XVI під час аудієнції, що була присвячена кардиналові Анджело Амато, префектові Конгрегації у справах святих, підписав декрет про визнання чуда. Цього ж дня прес-служба Святого Престолу оголосила, що урочисте проголошення Івана Павла II блаженним відбудеться 1 травня 2011 р. у Ватикані.

29 квітня 2011 р. тіло папи Івана Павла II було ексгумовано і розміщено перед головним вівтарем собору св. Петра, а після беатифікації перепоховано в новій гробниці. Мармурову плиту, якою була накрита колишня могила понтифіка, відправлять на його батьківщину — до Польщі.

1 травня 2011 р. Папа Римський Бенедикт XVI причислив Івана Павла ІІ до лику Блаженних.

Висновок

Новий Папа рішуче відмовився від практично всіх зовнішніх ознак величі, традицій та двірського етикету, які формувалися протягом багатьох століть і робили римського понтифіка таким собі ідолом, чимось середнім між живою людиною та Богом. Він категорично відмовився користуватися папським паланкіном — критими носилками, в яких в урочистих випадках протягом століть носили його попередників; не дозволив провести багатогодинний урочистий процес коронації, майже ніколи не одягав папську корону — тіару, рішуче заборонив цілувати не тільки свій черевик, а й руку. Незабаром після обрання новий Папа відвідав Польський колегіум у Римі. Попри заборону, один із єпископів став перед ним на коліна і поцілував Івану Павлу ІІ руку. У відповідь Папа… своєю чергою, став на коліна перед цим єпископом і поцілував руку йому. Присутні князі церкви відреагували здивовано-обуреним шепотом. Папа обернувся до них і гостро запитав: «А що, не маю права?»

Отже, ще в перші роки свого понтифікату Іван Павло ІІ отримав прізвисько «Літаючого Папи». На відміну від усіх своїх попередників, які практично ніколи не залишали Рима, Іван Павло ІІ постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 із половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, у тому числі 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Рима 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою — чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни. Він робив усе можливе, щоб наблизити християнство взагалі і католицьку церкву зокрема до людей, якомога повніше задовольняти їхні духовні потреби. Іван Павло ІІ увійде в світову історію, як великий екуменіст — він робив усе, щоб налагодити контакти і взаєморозуміння з іншими християнськими церквами — протестантами, православними. Він став першим Папою, який відвідав мусульманську мечеть та іудейську синагогу.

Іван Павло ІІ ніколи не боявся визнавати гріхи та помилки — і свої особисто, і своєї церкви. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква ввійшла у ХХІ століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування», — писав Папа. Іван Павло ІІ просив «вибачити та простити» хрестові походи, інквізицію, переслідування євреїв, терпимість до рабства, поділ християнського світу. Як же відрізняється цей підхід від позицій деяких інших великих християнських церков, чиї пастирі ще й досі, здається, живуть у середньовіччі, вважаючи тільки своє віровизнання «єдино істинним» і ненавидячи решту християн!

Водночас Іван Павло ІІ залишався дуже жорстким і непоступливим, коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті зборов так звану «теологію визволення» — таку собі суміш християнства й марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки у 70—80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандинистів. Він був і до кінця життя залишався непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату (заборони одружуватися для католицьких священиків), послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів та евтаназії.