- •1.Поняття «Світогляду» , його специфіка, структура і функції.
- •2.Філософія - як особлива форма суспільної свідомості.
- •3.Співвідношення філософії, міфології і релігії.
- •4.Своєрідність філософії в стародавніх Індії та Китаю.
- •5.Основні риси античної філософії.
- •6.Стиль мислення і особливості Середньовічної філософії.
- •7.Гуманізм і натурфілософія епохи Відродження.
- •8.Раціоналізм і емпіризм філософії Нового Часу.
- •9.Класична німецька філософія.
- •10.Екзистенціалізм : загальна характеристика.
- •11.Сучасна світова філософська антропологія.
- •12.Філософський зміст проблеми буття і основні форми буття.
- •13.Категорія «матерія» в історико-філософському процесі. Поняття духу і розвитку у філософії.
- •14.Простір і час, як форми існування світу.
- •15.Діалектика та її альтернатива.
9.Класична німецька філософія.
Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:
– відродження діалектичної традиції;
– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології;
– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;
– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.
Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте
(1762-1814), Ф. Шеллінг (1775–1854), Г. Гегещ (1770-1831), Л. Фейєрбах (1804–1872).
Німецька класична філософія не мала єдиного напрямку. Кант був дуалістом, Й. Фіхте – суб'єктивним, а Ф. Шеллінг і Г. Гегель – об'єктивними ідеалістами, Л. Фейєрбах – матеріалістом. Але їх об'єднувало те, що стрижневим принципом розвитку німецької класичної філософії було дослідження форм всезагальності.
Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кантбувдуалістом,Фіхте — суб’єктивним, Шеллінг і Гегель — об’єктивними ідеалістами, Фейербах — матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв’язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм всезагальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля — і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб’єкта і об’єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо.
10.Екзистенціалізм : загальна характеристика.
Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813–1855). Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками е М. Хайдеггер (1889–1976), К. Ясперс (1883–1969), Ж.-П. Сартр (1905–1980), Г. Марсель (1889–1973), А. Камю (1913–1960), X. Ортега-і-Гассет (1883–1955) та ін.
Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується значною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки. Майже в кожній країні екзистенціалізм набуває специфічного забарвлення. Але, не дивлячись на це, все-таки можна виокремити деякі основоположні моменти філософської позиції екзистенціалізму.
Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях. Історія Європи XX ст. показала нестійкість, слабкість, невідворотну кінечність будь-якого людського існування. Одкровенням виявилося усвідомлення власної смертності і недосконалості кожної людини. Цей стан Хайдеггер називає істинним буттям, як "буття-до-смерті".
Головна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини, яка виявилася закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття – головний предмет пізнання, насамперед філософського. Причому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.
Людині здається, що оточуючий її світ є раціональним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури. Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття людини – це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.
Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя – з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним.
Правда, подібний песимізм поділяють далеко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж.-П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.