9. Майстерність педагогічної розповіді. Техніка побудови монологу як прихованого діалогу.

Розповідь як жива й образна форма усного монологічного викладу широко застосовується в усіх класах, у викладанні всіх предметів з тих тем, де розглядаються головним чином фактичні відомості. Будь-яка розповідь учителя як педагогічна діяльність зумовлена певною метою — поінформувати слухачів чи переконати їх, а може, спонука­ти до певних дій.

Залежно від завдання вчителя педагогічна розповідь може виконувати інформаційну або виховну функцію. Інформаційна забезпечується предмето-центристською спрямованістю, коли всю увагу зосереджено па засвоєнні інформації, виховна — гуманістичною, коли вчитель дбає про здійснення впливу на учнів, створення умов для формування їхньо­го ставлення до проблеми.

Мета розповіді визначається не лише завданнями навчання і виховання , а й особистою емоційною привабливістю ідеї розмови для педагога. Важливим етапом під час підготовки до розповіді є вибір змісту. Розповідь — це сюжетне повідомлення, і завдання вчителя — знайти яскраві факти, які спонукатимуть учнів до роздумів і переживань, по­в'язаних з визначеною метою. Наступний крок — розробка композиції — побудова розповіді, яка містить вступну, головну й заключну частини. Вступна частина потрібна, щоб привернути увагу аудиторії, збудити думку, показати важливість теми, викликати інтерес до неї. Розробляю­чи головну частину, слід упорядкувати думки, накреслити логіку роз­гортання подій, продумати деталі, щоб слухачі не лише чули та розумі­ли, а й бачили та переживали події. Заключна частина розповіді (кінцівка) має бути самостійною і містити у стислій формі суть викладу. Добре сприймається у стильовій єдності з початком: проблему порушено — проблему розв'язано — наведено приклад — нагадаймо про нього — відлунюється в кінцівці.

Хар-ки пед. розповіді: гуманістична спрямованість її мети (не інформувати, а виховувати, впливати), рефлексивний характер взаємодії (дбати про активне сприймання, співроздуми і спів­переживання з аудиторією, досягнення співзвучності надзавданню); пуб­лічний творчий характер мовленнєвої діяльності (імпровізаційність мов­лення, врахування особливостей сприймання слова вчителя).

10. Професійне самовиховання вчителя: його сутність, структура, шляхи здійснення.

Самовиховання — це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети. Для педагога робота над собою — необхідна передумова набуття і збереження професіоналізму. Це цілеспрямований процес, він є продов­женням професійного виховання, коли майбутній учитель з об'єкта ви­ховного впливу перетворюється на суб'єкт організації власної життєдіяльності, самостійно обирає мету самовдосконалення, по­стійно аналізує здобутки професійного зростання, займається самоосві­тою.

Мотивом — збудником роботи над собою є розуміння невідповідності між «Я-реальним» та «Я-ідеальним». Це можливо в тому разі, якщо у майбутнього вчителя є професійний ідеал і здатність до самопізнання.

Самоаналіз — аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; по­лягає у зіставленні того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зроблено, у виокремленні певних рис, якостей для докладного вивчення. Здійснюючи самоаналіз, майбутній учитель критично оцінює себе: аналізує успіхи спілкування на практиці в школі, бере до уваги свій попередній досвід, дивиться на себе очима своїх товаришів, викладачів.

На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості, що містить поряд із знанням про себе оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Важливою є вимога до самооцінки — и адекватність реальному рівневі розвитку. Небажана як завищена, так і занижена самооцінка.

Етапи самових-ня:

1) самопізнання (самоспостереж., самоаналіз, самооцінюв., самопрогнозування)

2) планування роботи над собою (самозобов’яз., особисті плани роботи над собою, девіз життя, програма самових)

3) реалізація програми (самопереконання, самонавіювання, самонаказ, самосхвалення, само заохочення, самосуд )

4) контроль (самоконтроль, самозвіт, самоцінка)