3. Правила подачі доказів у німецькому судовому процесі

Під час судового розгляду німецькі суди насамперед здійснюють заходи, щоб забезпечити сторонам можливість у повному обсязі проголосити свої позиції та чітко назвати свої докази. У випадку, якщо суд визначить необхідність зібрання додаткових доказів, суд постановить, видавши відповідний наказ, яким чином і з яких питань мають бути зібрані докази. У німецькій системі немає процедури досудового розкриття (pre-hearing discovery); з огляду на існування прозорих правил надання доказів, це не є необхідним, оскільки кожна сторона зобов’язана надати докази тих фактів, які допоможуть їй вирішити справу. Крім свідків та експертів (а останні у німецькій судовій системі надають допомогу та підпорядковуються тільки розпорядженням суду) докази можуть бути зібрані шляхом вивчення документів. Такий тип доказів має особливе значення, оскільки судовий розгляд у Німеччині дуже часто базується на документальних доказах. Документи чи їхні копії надаються у додатку до позовної заяви. Це також допомагає зробити процедурні питання більш прозорими та передбачуваними.

Судовий розгляд у Німеччині

Як свідчить недавня статистика, розгляд приблизно третини всіх справ, що були ініційовані у судах першої інстанції, завершається за три місяці, і тільки 25 % завершуються через шість місяців. У судах вищої інстанції розгляд справи може зайняти більше часу. Очевидно, що тривалість дуже часто залежить від складності спору, який потрібно вирішити. У більшості випадків експерти несуть «відповідальність» за довготривалість процесу. Однак у міжнародному порівнянні, особливо у межах Європи, «послужний список» німецьких судів має бути визнано найкращим. Це також стосується можливості отримати рішення суду дуже швидко під час процедур спеціального розгляду, таких як Urkundsprozess (розгляд, який базується виключно на оригіналах документів).

Реформи, які нещодавно відбулися у німецькому цивільному процесуальному праві, зробили більш важким затягування часу розгляду справ шляхом передання справи з суду одної інстанції до суду іншої інстанції, що збільшує тривалість судового розгляду. У судах першої інстанції на сторони покладається обов’язок вказати всі факти та аспекти, які мають значення для обґрунтовування позову чи заперечення проти позову. Якщо сторони не виконають цього обов’язку належно та у межах строків, встановлених судом, вони не зможуть звернутися до суду другої інстанції з тими заявами, яких не було подано до суду першою інстанції. Якщо суд другої інстанції при розгляді рішення, винесеного судом першої інстанції, дійде висновку, що не усі докази було зібрано або що докази не були використані належно, то суд повинен негайно зібрати такі докази, чи вивчити заново вже зібрані судом першої інстанції докази. Повторне спрямування справи з апеляційної інстанції до суду першої інстанції має місце тільки у надзвичайних справах. Перше, що зробить апеляційний суд, це перевірить, чи апеляційна скарга має якісь шанси на успіх. Якщо таких шансів немає, то у задоволенні скарги буде відмовлено простим рішенням, яке не може бути оскаржене.

Рішення суду другої інстанції може бути оскаржене тільки з питань застосування права. Суд третьої інстанції може призупинити виконання рішення суду другої інстанції і передати справу до суду другої інстанції для повторного слухання і винесення рішення. Однак доступ до перегляду (Revision) можливий тільки у тому випадку, коли це прямо визнано апеляційним судом. Це потребує, щоб рішення відхилялося від постійної юриспруденції або питання правового характеру, які вирішувалися судом, були фундаментально важливими.