1.5. Пустелі Талак і Тенере – ландшафти в межах пустелі Сахари
Талак - пустеля в західному Нігері , а також в Алжирі і Малі , складена піщаними фонами . ЇЇ територія - 100000 км² . Це теж частина Сахари . пустеля широко зрошується малими водотоками , що впадають в річку Нігер , що робить пустелю менш безплідною , ніж іншу частину Сахари . У східній частині пустелі Талак проходить транссахарське шосе , яке сполучає Алжир І Нігерію .
В межах пустині Сахара африканці виділяють ландшафт пустині Тенере , де росло « саме одиноке дерево у світі » [1] .
РОЗДІЛ 2.Пустелі Південної півкулі Африканського континенту
2.1. Характеристика пустелі Наміб
Пустеля Наміб «Додаток Д» — прибережна пустеля в південно-західній Африці , що має площу біля 310 000 км² і тягнеться на 1900 км вздовж узбережжя Атлантичного океану від міста Намібе в Анголі, через всю Намібію (яка отримала від пустелі свою назву) до гирла річки Уліфантс в Капській провінції Південно-Африканської Республіки. Вона простягається вглиб континенту на відстань від 50 до 160 км до підніжжя внутрішньоконтинентального плато; на півдні вона з’єднується з південно-західною частиною Калахарі.
Назва «Наміб» мовою народу нама означає «місце, де нічого немає». Пустеля Наміб надзвичайно суха (вона отримує лише 10–13 мм опадів на рік) і, за винятком кількох прибережних міст, практично ненаселена. Наміб вважається найстарішою пустелею у світі: пустельні чи напівпустельні умови панують тут безперервно вже протягом 80 млн. років, тобто пустеля існує ще з часів динозаврів. Внаслідок цього тут виникло декілька ендемічних видів рослин і тварин, що пристосовані до життя в місцевому надзвичайно ворожому кліматі і не зустрічаються більше ніде у світі [2].
В пустелі розвідані важливі поклади вольфрамових і уранових руд та алмазів. Довколишнє море надзвичайно продуктивне і приваблює численних тюленів, морських птахів і навіть пінгвінів , які, незважаючи на африканську спеку, гніздяться на пустельних берегах і прибережних островах. Пустеля розподіляється на три географічні зони, які тягнуться смугами вздовж узбережжя: дуже вузька прибережна смуга, де добре відчувається вплив океану, зовнішній Наміб, який займає решту західної половини пустелі, і внутрішній Наміб в східній, найбільш континентальній частині пустелі. Між цими зонами існують широкі перехідні області.
Місцевість повільно підіймається на схід від океанського берега до рівня близько 900 м біля підніжжя континентального плато. Подекуди над пустелею здіймаються скелясті гори з крутими схилами, крізь які на півночі декілька річок прорізують глибокі ущелини зі стрімчастими стінами.
На півдні більшу частину поверхні покриває пісок - жовто-сірий біля узбережжя, і цегляно-червоний у внутрішніх районах. Пісок походить від наносів річки Оранжевої та інших потоків, які деколи стікають з континентального плато і течуть на захід, але ніколи не досягають моря. Пасма піщаних дюн тягнуться паралельно узбережжю з півночі та північного заходу - на південь та південний схід; окремі дюни мають від 10 до 20 км завдовжки і від 60 до 240 м заввишки . Серед них — так звана Дюна «Додаток Д» висотою 383 м, яка є найвищою піщаною дюною у світі. Впадини між цими пасмами перетинаються меншими поперечними дюнами. Поверхню крайнього півдня пустелі утворює посічена вітром скельна основа, по якій гуляють рідкі бархани — невеликі дюни в формі півмісяця, вигнутого проти вітру, які досить швидко пересуваються за вітром з місця на місце .
Північна третина пустелі — регіон Каоковелд — складається переважно кам’янистими пустками і голими скельними полонинами з рідкими полями піщаних дюн і розсіяними по місцевості вивітреними горами.
Вода стікає в пустелю з внутріконтинентального плато. Пустелю перетинають лише дві цілорічні ріки: Кунене на кордоні Намібії з Анголою, і Оранжева на кордоні з ПАР. Решта русел виповнюється поверхневими водами лише на нетривалий час раз на декілька років після того, як на внутрішньому плато проходять особливо потужні зливи. В північній половині Намібу найбільші з цих потоків досягають океану, але на півдні між Кусейбом і Оранжевою всі вони губляться в солончакових чи грязьових впадинах ( влеї ) , перед пасмами піщаних дюн чи в проміжках між ними.
Деякі з русел мають постійний підземній стік, коли вода просочується в пісок і повільно тече під піском поверх шару водонепроникної породи. Цей підземний стік використовують для водопостачання прибережних міст. Зокрема, підземним стоком річки Кусейб , який перехоплюється за 40 км від морського берега, живляться Уолфіш-Бей і Свакопмунд . Підземний стік річки Койхаб , що губиться в дюнах, водоводом довжиною 130 км , доставляється до порту Людериц в південній частині Намібії.
Велика частина поверхні Намібу повністю позбавлена ґрунту, являючи собою голу корінну породу; інші області покриті повзучими пісками. Ґрунти, що тут зустрічаються, як правило, дуже засолені, загіпсовані чи міцно зцементовані вапном; останні утворюють суцільну поверхневу кірку. Придатні для рільництва ґрунти існують лише в заплавах і на терасах вздовж головних річок і подеколи заливаються повінню [2].
В прибережній зоні дощі не випадають майже ніколи, але вологість повітря завжди дуже висока і знаходиться майже на рівні насичення. Холодна океанська течія Бенгела , що тече з півдня уздовж узбережжя, охолоджує повітря і створює туман. Берег біля Великого Піщаного моря часто оповитий туманом, викликаним зустріччю холодної Бенгальської повітряної течії, що йде на північ з Антарктиди, і більш теплих, вологих вітрів Атлантики. Щороку протягом приблизно 60 днів туман буває настільки густим, що його відносить в глиб суші на 80 км. На землі, де дощі лише зрідка мрячать, ці тумани є основним джерелом води для деяких мешканців пустелі. Деякі організми п'ють крапельки туману, що конденсуються на їхніх тілах Холодне повітря, яке несе морським бризом вглиб континенту, утворює температурну інверсію приблизно 300 м завтовшки, з туманом в нижньому шарі і гарячим та сухим повітрям вгорі.
Густі тумани та швидкі течії, характерні для цих місць, утруднюють судноплавство і призводять до численних корабельних аварій біля берегів пустелі. Особливо небезпечним виявляється ділянка узбережжя на південь від гирла Кунене , так званий Берег Скелетів . Це справжнє кладовище загиблих кораблів . Корпуси деяких з них лежать на відстані до 50 м від води — пустельні вітри, які постійно несуть пісок в море, поступово зсувають берегову лінію на захід.
На узбережжі майже немає різниці між денними і нічними , чи зимовими і літніми температурами; температура повітря тут рідко виходить за межі від 10 до 16 °C. У внутрішніх областях пустелі літні температури сягають 31 °C; лише в місцях, куди не досягає прохолодний морський бриз — з підвітряного боку дюн чи в глибоких каньйонах — спостерігаються температури вище 38 °C, характерні для пустель низьких широт. Вночі у внутрішніх областях температура подеколи опускається до нуля. Щороку протягом декількох днів, як правило, навесні чи восени, зі сходу налітає гарячий сухий вітер (місцеві жителі називають його берг, тобто «гірський»). Він підвищує температуру повітря вище 38 °C над всією пустелею і приносить великі хмари пилу, які досягають океану і помітні навіть з космосу.
Рідкі дощі, як правило, випадають в виді коротких потужних злив. Щорічний рівень опадів на узбережжі дорівнює 13 мм , а з просуванням вглиб континенту поступово збільшується, досягаючи рівня 52 мм біля підніжжя внутріконтинентального плато на східній межі пустелі. Але буває роками , що дощі не випадають зовсім. Втім, внаслідок особливостей клімату , вранці тут спадає дуже рясна роса , і для деяких видів рослин і тварин , вона є більш важливим джерелом вологи, ніж опади. Крайнього півдня пустелі іноді досягають зимові шторми, які вирують над південною Африкою в районі мису Доброї Надії ; на високих південних горах подеколи випадає сніг.
До початку XX ст. по пустелі кочували рідкі групи народу сан (бушменів). Вони збирали все, що можна знайти їстівного на березі моря, і полювали у внутрішньому Намібу, під час своїх мандрівок часто маючи за джерело води тільки гіркий сік пустельних динь цама. Невелика кількість гереро по цей час займається традиційним скотарством в пустельній частині Каоковелду, переганяючи стада худоби та кіз між рідкими колодязями. Однак більша частина Намібу зараз зовсім ненаселена і незаймана будь-якою економічною активністю після того, як аборигенні народи переселилися до більш сприятливих місць і пристосувалися до інших способів життя [19].
Степові розлоги на крайньому півдні внутрішнього Намібу поділені між великими приватними фермами (ранчо), де працюють місцеві жителі під керівництвом європейських менеджерів. Ці ферми займаються вирощенням каракулевих овець; шкіри новонароджених ягнят овець цієї породи, покриті хвилястою м’якою вовною, експортуються до Європи, де з них шиють зимовий одяг.
Більшість території північного та центрального Намібу є заповідною та рекреаційною зоною. Національний парк «Пустеля Наміб» в центральній частині надає притулок стадам зебр, антилоп і страусів. Смуга 210 км завдовжки удовж узбережжя на північному заході від Свакопмунду , становить Національну туристську зону Західного узбережжя; в її межах знаходиться тюленевий заповідник Кейп-Кросс , створений для захисту традиційних місць розмноження тюленів . Далі на північ знаходиться Національний парк «Берег Скелетів», доступ до якого обмежується з міркувань збереження і захисту тендітної пустельної екосистеми.
На великій території між річками Кусейб і Оранжевою і на 130 км вглиб континенту знаходиться заборонена зона - Шпергебіт, доступ до якої суворо обмежений через наявність в ній родовищ алмазів. Алмази видобуваються промисловим способом з алювіальних наносів поблизу узбережжя, переважно біля гирла Оранжевої. Алмази становлять біля третини всього намібійського експорту.
На намібійському узбережжі Атлантичного океану існує лише чотири значні міські центри.
Свакопмунд — літня столиця країни і популярний океанський курорт, який досі зберігає атмосферу колоніальних часів, коли Південно-Східною Африкою володіла Німеччина . З середини грудня до середини лютого більшість столичних і урядових функцій переміщується з Віндхуку до Свакопмунду, щоб уникнути літньої спеки, яка панує у внутрішніх областях країни. Розвитку Свакопмунду сприяла розробка родовищ уранових руд в 40 км на схід.
Портове місто Уолфіш-Бей розташоване на південь від Свакопмунду; раніше воно належало до Південної Африки і було приєднане до Намібії в 1994 році. Це сучасне місто зі змішаним населенням; тут живе багато переселенців нама з центру і півдня країни, але більшість місцевих африканців становлять трудові мігранти амбо з Анголи , які працюють в порту. Порт служить базою великому рибальському флоту, який постачає рибу , як до підприємств рибної промисловості у місті, так і до плавучих рибоконсервних заводів у відкритому морі.
Людериц , невеликий порт в мілководній скелястій бухті в південній Намібії, веде невелику торгівлю з Уолфіш-Беєм і Кейптауном і є центром лову та переробки омарів .
Ораньємунд в гирлі Оранжевої — шахтарське місто і центр видобутку алмазів на південному узбережжі і на північному березі Оранжевої.
Пустелю Наміб перетинають залізничні лінії і асфальтовані автодороги, які виходять з Уолфіш-Бею—Свакопмунду і Людерицу і з’єднуються з внутріконтинентальною транспортною мережею Намібії і Південної Африки. Існують також прибережні автодороги: зі Свакопмунду на північ приблизно на 210 км уздовж туристичної зони , між Свакопмундом і Уолфіш-Беєм і між Людерицем і Ораньємундом; на решті території пустелі — на півночі в Каоковелді і між Уолфіш-Беєм і Людерицем — сучасних транспортних шляхів немає [17].
В пустелі можна виділити шість природних зон зі своїми характерними типами рослинності:
прибережна зона, де рослинність складається з сукулентів , які більшість вологи отримують від туману і роси;
зона зовнішнього Намібу, практично позбавлена будь-якої рослинності;
степова зона внутрішнього Намібу, яка може бути голою роками, але після дощів покривається густим килимом невисоких трав, як однорічних , так і багаторічних , що переживають посуху під землею у вигляді цибулин та бульб;
дюни внутрішнього Намібу, на яких може рости несподівано багате різномаїття чагарників і високих трав;
долини найбільших річок, уздовж яких можуть рости великі дерева, зокрема акації ;
південна зона зимових дощів, де ростуть чагарники, які здатні витримувати літню посуху.
Одна з найдивовижніших місцевих рослин — тумбоа «Додаток Д», чи вельвічія , росте в північній частині пустелі. Вельвічія відрощує лише два гігантських стрічкоподібних листки , що повільно ростуть все її життя, яке може сягати 100 років і більше, але рідко перевищують 3 м завдовжки, тому, що постійно стираються вітром, який роздирає листя на вузькі смуги і переплутує їх. Листя кріпляться до коренеплоду, який нагадує велетенську редиску конічної форми від 60 до 120 см в діаметрі, і стирчить з землі на 30 см. Коріння вельвічії входить в землю на значну глибину. Вельвічія відома своєю здатністю рости у надзвичайно сухих умовах, використовуючи росу і туман , як основне джерело вологи. . Сіро-зелене листя вельвічії , жорстке і шкірясте, стелиться по землі кошлатими пасмами. Воно не відрізняються красою, але дуже ефективно зберігає вологу. Тому вельвічія виживає в таких умовах, які не може витримати жодна інша рослина. До того часу, коли вельвічія досягає столітнього ювілею і готова до розмноження, два її листки стають схожими на купу сухого компосту, нанесену вітрами пустелі. Між тим столітні рослини лише підлітки. Ріст цих дерев припиняється тільки тоді, коли вони доживають до 2000 років. Вельвічія — ендемічна рослина для північного Намібу — зображена на державному гербі Намібії [4].
В трохи вологіших місцях пустелі зустрічається інша визначна рослина Намібу — нара «Додаток Д» , ще один місцевий ендемік, що росте на піщаних дюнах. Її плоди становлять харчову базу і джерело вологи для різних тварин, які зазвичай не спроможні вижити у пустелі — від африканських слонів до антилоп і дикобразів . Нара — кущ, гілки якого покриті парними колючками довжиною 2–3 см , а її плоди формою нагадують диню і також покриті колючками. Більша частина рослини знаходиться під піском, як і коріння , 30 см завтовшки і довжиною до 40 м, яким рослина дотягується до глибоких водоносних горизонтів. Плоди сягають розміру страусиного яйця і важать до 1 кг. Вони містять велику кількість води, а насіння багате на жири (біля 55%) і білки (30%). Як плоди, так і насіння нари їстівне і для людини . Нара використовується в Намібії , як лікарська рослина: проти шлункового болю, для прискорення загоювання ран, а також , як природний захисний засіб від сонячного проміння.
Ще одна характерна пустельна рослина — кокербом, чи сагайдачне дерево «Додаток Д» — сукулент висотою до 7 м. Дерево має щільну округлу крону і зовнішнім видом нагадує велетенський канделябр на сотні свічок. Синювато-зелене листя з невеликими колючками по краях , росте розетками на верхівках гілок . Сагайдачне дерево може сягати 9 м заввишки і має стовбур до 1 м завтовшки. Воно може накопичувати велику кількість води в губчатій серцевині стовбура і листі , і переживати тривалі періоди посухи. Незважаючи на своє походження з жарких пустельних регіонів, сагайдачне дерево здатне витримувати значні короткочасні заморозки [4].
Полонини та дюни внутрішнього Намібу надають притулок декільком різновидам антилоп, зокрема гемсбок (орікс) і шпрінгбок, а також страусам і подекуди зебрам . Слони, носороги , леви , гієни і шакали зустрічаються на півночі пустелі, особливо в долинах рік, які течуть з внутрішнього плато до Атлантики. Дюни зовнішнього Намібу служать домівкою деяким павукам, комахам (в основному жукам і мурашкам) і плазунам , зокрема геконам і зміям, але ссавці тут практично відсутні.
Прибережне море , внаслідок створюваного течією Бенгела апвелінгу , надзвичайно багате рибою. Воно приваблює сюди велику кількість тюленів, які в сезон розмноження виходять на пустельні береги сотнями тисяч, щоб вивести малят. Тюленячі лежбища знаходяться переважно в межах Шпергебіту та національного парку «Берег Скелетів», доступ куди суворо обмежений ; туристи відвідують лише лежбище на території заповідника Кейп-Кросс на півночі від Свакопмунду. Тюленями живляться групи хижаків шакалів , гієн, а також так звані берегові леви , які полюють на хворих та знесилених особин і малят і деякі гризуни . Прибережна зона з островами також щільно населена колоніями морських птахів — фламінго, пеліканів, бакланів; на півдні, на островах бухти Людериц, існують значні колонії пінгвінів.
Пустеля Наміб існує вже близько 80 млн. років . Місцеві тварини , в процесі еволюційного розвитку пристосувалися до пустельної спеки і посуги . Наприклад, намібський гекон може бігати по піску, який розжарюється сонцем до 60 °C; коли йому доводиться зупинитися, він стоїть по черзі то на одній, то на другій парі ніг, врятовуючи їх від опіків . Коли температура підіймається ще вище, він просто закопується в пісок, який вглибині значно прохолодніший. Подібну стратегію виживання демонструють також місцеві гримучі змії і карликові гадюки , під час полудневої спеки. При тому кінчик хвоста вони залишають на поверхні і використовують його як наживку для приваблення дрібних тварин, що приймають хвіст за комаху. Інші тварини повністю перейшли на підземне життя, як, наприклад, золотисті кроти [18].
Джерела питної води в пустелі надзвичайно рідкі, і місцеві рослини і тварини винайшли дивовижні способи її здобуття. Вночі і рано вранці південно-західний вітер несе вглиб країни хмари густого туману, який досягає відстані до 80 км від узбережжя, і багато місцевих рослин та тварин мають шкіру, пащу, чи листя, спеціально пристосовані для збирання ранкової роси. Найвищий ступінь пристосування до цього демонструють місцеві жуки . Вранці вони підіймаються на гребні високих дюн і здіймають черевце догори; на черевці конденсується волога, яка стікає по ньому до рота.
Великі тварини також пристосовуються до пустельних умов; наприклад, носороги — шляхом збільшення своєї харчової території. Один носоріг в пустелі харчується з площі близько 2000 км², в декілька разів більше, ніж носороги в інших африканських місцевостях. Вони також мають ширші ноги, які менше провалюються в пісок. Пустельні слони демонструють надзвичайний хист до пошуків та розкопування джерел ґрунтових вод; вони роблять це настільки успішно, що появляється загроза вичерпання запасів підземних вод в деяких місцевостях. Але з усіх великих ссавців найбільш пристосовані до пустелі антилопи орікс. Вони можуть обходитися взагалі без води — всю вологу, потрібну їм для життя, вони отримують з їжі; до того ж, вони здатні без шкоди для себе витримувати підвищення температури тіла до 40 °C.
Дослідження берегів пустелі почалося в XV ст. португальськими експедиціями, які шукали морського шляху на Схід довкола Африки. Просуваючись на південь уздовж африканського узбережжя, португальці встановлювали по березі кам’яні хрести з написами, які свідчили про приєднання цих земель до володінь португальської корони. Один з таких хрестів зберігся до теперішнього часу на березі пустелі Наміб на мисі Кейп-Кросс , на північ від Свакопмунду.
На початку XIX ст. бухта Уолфіш-Бей служила базою китобійному флоту з Нової Англії, також існували декілька караванних шляхів через пустелю, якими торговці й місіонери діставалися до районів внутрішнього плато. Зрештою про пустелю майже нічого не було відомо до кінця XIX ст. Лише коли в південно-західній Африці була заснована німецька колонія, почалося планомірне вивчення і картографування цієї місцевості [1].