Образотворче мистецтво

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав:

«В історії народів і пам'ятниках мистецтва… мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян, асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,… І наше Запоріжжя мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу».

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.Демут-Малиновский, П.Клодт, О.Тон)

333333333333333333333666666666666666666666666

У цей час український етнос на західноукраїнсь­ких землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспіль­ною силою. При чому карпатське опришківство і чис­ленні виступи проти панщизняних повинностей носили збройний, антидержавний характер.

Такими ж були і масові втечі селян, і підпали панських маєтків, та й селянські заворушення, що не раз спалахували з небувалою силою в різних місцевостях Східної Га­личини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони при­душувалися лише з допомогою військових частин та спеціальних каральних загонів. А вже судові проце­си сільських і міських громад з поміщиками, колек­тивні скарги до адміністративних органів свідчили не тільки про тяжку долю народу в Австрійській ім­перії, а й про гнучкість системи, яка приймала кон­ституції і пробувала керуватись законом.

Істотним було те, що в процесі боротьби росла і роз­вивалася солідарність трудового селянства, як всере­дині громад, так і між громадами, виростали свідомі селянські ватажки. Особливо страшним був той дух непокори, що жив у душі народу. Описуючи в кінці XVIII — на початку XIX ст. наддністрянську околи­цю між ріками Стриєм і Лімницею на Підкарпатті, польський публіцист і етнограф І. Червінський, влас­ник поміщицького маєтку в цій місцевості, з обурен­ням констатував, що немає села, де б не нарікали на начебто «нестерпні утиски і тягарі», що скрізь чека­ють волі, що «селянин радий би панщину назавжди викреслити з своїх обов'язків», що він є «завжди го­ловним ворогом пана», вважає його основним вину­ватцем свого ганебного і підневільного становища.

Відношення народу до влади знаходили вияв і в його усній поетичній творчості. Всупереч офіційній по­літиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєю традиційною культурою і самоназвою «русин», «рус-нак» засвідчували почуття духовного зв'язку з усім українським народом. Цим заперечується тверджен­ня сучасного польського дослідника Яна Козіка про те, що люд Галичини у першій половині XIX ст. не мав національної свідомості.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодаль­на спрямованість народу впливала на формування суспільної думки на західноукраїнських землях. Зро­зуміло, що в українського панства і церковної греко католицької ієрархії ці настрої співчуття не викли­кали.

Однак і вони не могли не задуматись над тим, що асиміляція українців, заперечення самобутності, культури — це втрата грунту під власними ногами. Це розуміло низове духовенство, яке повсякденно сти­калося з простолюддям.

Ще слабо досліджено процес зростання інтересу до народу і його культури на західноукраїнських землях перед «Руською трійцею». А вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народ­ною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товари­ство з метою підготовки книжок для народу освіт­нього і релігійного змісту. Там же для підготовки сіль­ських учителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі пере­шкоди офіційні власті і особливо запеклий опір — поміщики.

Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І. Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, зас­новану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, тра­диційно-побутовою культурою мали вплив ідеї про­світництва, наполеонівські війни, польський революцій­ний рух, пропаговані романтизмом постулати народ­ності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій дося­гав і західноукраїнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інте­лігенції. Саме на це вказує Я. Головацький у листі до Осипа Бодянського в листопаді 1844 р. Він говорить про обставини зародження народознавчого руху в Га­личині: «Ні геній не пробудив здрїмалу народність, ні жодне важке проісшествіє не потрясло народом. хіба грім, котрий у сусідстві загремів або приклад других словенських народів прочумав і нас».

Приклад культурного самоутвердження слов'янсь­ких народів послужив, зокрема, поштовхом до науко­вого дослідження української мови, написання її гра­матики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х роках XIX ст. її резуль­татом були філологічні праці Івана Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник Іва­на Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826 р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а ро­сійські — з другого, вважали непридатною до вживан­ня українську мову в народних школах, бо вона, мов­ляв, є «необразованним наріччям» російської чи поль­ської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відо­мість о руськім язиці* з науковою аргументацією показав історичну глибину і самобутність українсь­кої мови, її спільність для населення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з най­важливіших ознак народу, указує на «Бнеїду» І. Кот­ляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І. Могильницького був відомий у рукопи­сах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. М. Шашкевич ще в 30-х роках вимагав добути з консисторських архівів і видати «Грамати­ку» І. Могильницького. І. Франко не випадково на­звав І. Могильницького «першим мужем на Галицькій землі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у по­гляді па національну справу єгипетську темряву з до­помогою світла науки».

Позитивно позначилася в Галичині діяльність Зоріана Доленги-Ходаківського, його народознавчі мандрівки в цьому краї, його знаменита стаття «Про Слов'ян­щину перед християнством», надрукована у Кременці у 1818 р. Висока оцінка ним творів усної народної поезії сприяла посиленню уваги в Галичині до фольк­лору.

У 1822—1823 pp. на сторінках двох випусків аль­манаху «Львівський пілігрим» вперше в Галичині були надруковані добірка українських і польських пісень, статті про народні пісні, написані професором Львів­ського університету Карлом Гютнером і майбутнім галицьким істориком Денисом Зубрицьким.

Ще перед виступом «Руської трійці» окремі пред­ставники західноукраїнської інтелігенції виявили жи­вий інтерес до розвитку нової української літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими дія­чами науки і культури. Наведені приклади перекону­ють, що не було таким уже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х років «Руська трійця». Справедливіше буде сказати, що причини виникнен­ня її значною мірою пов'язані з кращими попередні­ми здобутками культурного руху в Галичині. Розгорта­ючи свою діяльність далі, вона поставила її на широку основу, збагатила й поглибила зміст комплексом важ­ливих, актуальних питань, та осмисленням їх у дусі передової суспільно-політичної і культурної думки того часу.

Організатором гуртка був М. Шашкевич. Як люди­на поетично обдарована, він не був байдужий до на­родної поезії, приніс живе зацікавлення до неї і в му­ри львівської духовної семінарії, до якої вступив у 1829 р. У Львові він став одним з учасників загаль­ного збирацького фольклорного руху 20-30-х років. Уже на початку перебування в семінарії М. Шашке­вич зблизився зі своїм ровесником І. Вагилевичем, який приніс із рідного карпатського села захоплення народнопоетичним словом.

У 1831 р. до семінарії всту­пив Я. Головацький.

«Руська трійця»— напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне об'єднання — було ство­рене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Ґоловаць-ким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного ета­пу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення на­ціональних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літе­раторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнен­ня гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Р. Кирчів слуш­но зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в га­лузі етнографії і фольклористики, — це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галиць­кого чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність сами­ми учасниками: «...оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою зад-ніпровою складаємо одне существо».

Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Ру­салка Дністровая» — збірник літературних, фольк­лорних праць членів «Руської трійці». Це був нова­торський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним правопи­сом, «гражданськимв шрифтом. Це робило збірку зро­зумілою українському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розді­леного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; пропаган­да ідей власної державності та політичної незалеж­ності.

333333333333333333333333777777777777777777777

Світове значення літературної спадщини. Вшанування пам`яті письменника У 1956 році Всеесвітня Рада Миру прийняла рішення вшанувати сторіччя геніального сина українського народу, мужного борця за волю, братерство і мир між народами. Зорхе Соломеа Борда тоді говорив: «Для Всесвітньої Ради Миру, яку я маю неоціненну честь представляти перед своїм народом, є надзвичайно приємною справою рекомендувати усім народом земної кулі святкувати перше сторіччя одного з найкращих синів України. Для Всесвітньої Ради Миру життя і творчісті Івана Франка є щасливим, вдалим синтезом кращих і високих цілей». Цими словами значною мірою визначається світове значення спадщини І. Я. Франка. Все те, що він зробив, здається непідвладним зусиллям однієї людини. Заледве чи «знайдеться, – пише І. Ю. Журавська, – визначне явище в світовій літературі, яке тією чи іншою мірою було визначене Франком як перекладачем, критиком, або видавцем». Він дає рідному народові твори світових класиків у своїх перекладах: роман Чернишевського «Що робити?», поему Гоголя «Мертві Душі», твори Гончарова, Тургенєва, сонети і трагедії Шекспіра, «Прометей» і «Фауст» Гете, поезії Гейне. Він пише статті про творчість Данте, Байрона, Шіллера, Гюго, Золя та багатьох інших письменників. Невтомним Каменярем на шляхах прогресу, Вічним революціонером і Титаном праці ввійшов Іван Франко в історю української та світової літератури і громадсько-політичної думки. Спадщина геніальних письменників завжди входить у скарбницю загальнолюдської культури. А Іван Франко був видатною постаттю. Його твори мали по-справжньому світовий резонанс. Разом з тим він здобутки світової культури робив надбанням рідного народу. Звернемося до статті О. Гончара «Подвиг Каменяра»: «Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого не сягали Франкові зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа письменника з отим її «semper tiro» прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків Заходу і Сходу, черпала, щоб передати це все потім своєму народові, розширюючи його погляди на світ, на людство, і робилося це для того, щоб і в такий спосіб збагачувати власну культуру і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки свого народу. Нам дорога ця Франкова широчінь, войовничий інтернаціоналізм його творчості, так само, як і його непримиренність до хуторянства, провінційності. Так, Франко вмів широко мислити, заобрійно бачити, в душі в нього не вигасала ідея братерства й солідарності між народами, але відступництво від свого народу було йому огидне, до тих, хто забував, чиїм він хлібом вигодований, якою мовою випоєний, Франко не знав паощади». Якби не І. Франко, багато перлин світової лірики не прийшло б до українського читача. Він прокладав мости дружби між народами і їх духовними скарбами. Найвідоміші твори І. Франка перекладені майже всіма мовами народів світу. Для світової культури він багато зробив як уважний поцінювач її художніх скарбів, як теоретик-аналітик, що бачив за поодинокими фактами літературного життя певні тенденції. А хто з його сучасників – письменників знаходив такі великі можливості, як він, працювати і на «чужому полі»? «Занадто гаряче», як признавався сам, любив «загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі». То чи ж дивно, що світ відплатив йому глибоким визнанням і пошаною? До Франкового слова ще за його життя уважно дослухалися маси трудящого люду різних національностей, що населяли клаптикову Австро-Угорщину. Їм був близьким письменник, що так правдиво описав життя селян і робітників, різних прошарків суспільства, що навчав єднати свої лави для організованих виступів проти експлуататорів. Ще за життя Івана Франка його твори перекладалися багатьма мовами народів світу. Видатн європейські вчені посилалися у своїх працях на його дослідження в різноманітних галузях науки, високо оцінювали його переклади з інших мов українською. Ставилося питання про присудження українському письменникові Нобелевської премії (1915 р.). Однак у 1916 році він передчасно помер, а посмертно ця премія не присуджується. Іван Франко приходив до інших народів насамперед як інтернаціоналіст. Його ж словами можна сказати: «З минувшини сов`ян він підносив тільки такі моменти, де слов`яни (одиниці) вносили свої вклади в скарбівню загальнолюдської цивілізації». Він брав активну участь у робітничому і селянському русі, в культурному житті польського народу, писав його мовою. Сьогодні ставиться питання про Івана Франка як і австрійського письиенника (Г. Витженс), його творчість німецькою мовою включають в контекст австрійської літератури, особливо публіцистики ХІХ – початку ХХ ст. У плеяді визначних письменників України І. Я. Франко – перший перекладач болгарської народної творчості українською мовою (гайдуцькі пісні в збірці «Зерна, 1888 р.). У Болгарії публікуються переклади його віршів із збірки «Зів`яле листя», «Каменярі», оповідання «До світла», «Як пан собі біди шукав» та ін., що мали вплив на передову суспільну думку країни. Художній досвід І. Франка чеські і словацькі письменники-реалісти почали використовувати в 90-х роках ХІХ ст. Утверджуючи критичний реалізм в українській літературі, він допомагав чеським і словацьким письменникам перейти від романтизму до критичного реалізму. Творчість Івана Франка мела вплив на угорського письменника Г. Стриського (вчився у Львівському університеті), який передав ще за життя Каменяра оповідання «Добрий заробок», «Історія моєї січкарні». Наш письменник доклав багато зусиль для встановлення взаємної інформованості румунської і української літератур, цікавився можливостями поширення журналу «Світ» у Румунії. У працях І. Франка поставали скандинавські літератури в історичному русі: від давньонорвежських та давньоісландських балад і новел до творчості сучасних йому письменників – Ібсена, Андерсена, Стріндберга. І. Франко показав значення для загального художнього прогресу «розширення літературних горизонтів», взаємовідкриття і зближення національних літератур. Творчість І. Франка, його громадська і політична діяльність високо оцінювалися передовою Росією. У тому, що поезія українського письменника стала відомою російському читачеві, велика заслуга Павла Грабовського, перекладача віршів «Нехай і так, що згину я» (1896), «Журавлі» (1900), «Дивувалась зима» (1905). Вірш «Каменярі» відомий в інтерпретації Х. Алчевської, І. Войтова, поема «Мойсей» – П. Дятлова. Серед найкращих перекладачів, зокрема інтимної лірики І. Франка, відзначимо А. Ахматову, якій були близькими почуття ліричного героя «Зів`ялогл листя». Її захопили не тільки тонкість «любовних переживань… але і сила, могуття, напруженість страждань і сподівань, що своєю напругою нагадували атмосферу передгроззя на зламі віків. Її переклади доносять основні смислові і емоційні відтінкм думок і мотивів оригіналу… А. Ахматова виступає не копіїстом, а співавтором великого поета». І на сьогодні зберігає свою художню цінність переклад Т. Кладо вірша «Земле моя, всеплодющая мать». Значним досягненням російської Франкіани є видання десятитомника Івана Франка. Український письменник відіграв значну роль і духовному відродженні білорусів, впливав на творчість Алоїзи Цьотки, Максима Богдановича. У своїх наукових, літературознавчих працях він був дуже уважним до історії білоруського народу, його культури. Так, наприклад, про Ф. Скорину І. Франко писав як про гордість не лише білоруського, а й інших слов`янських народів. Народний поет Білорусії Якуб Колас відзначав, що творчість Івана Франка, як і творчісті геніального пісняра України Тараса Шевченка, є дорогою і близькою народові, зв`язаному узами вікової братерської дружби з українським народом. Ще за життя письменника грузинські журнали «Квалі» і «Моамбе» видрукували його оповідання. У наші дні перекладено грузинською мовою його твори майже всіх жанрів. Особливо цікавими є видання поезії з паралельним текстом грузинською та українською мовами. У 1906 році з`вився перший переклад Івана Франка вірменською мовою. Зараз є понад сорок таких творів. Починаючи з 1891 року, перекладаються твори Івана Франка литовською мовою (К. Ясюкайте, Л. Гіра), які відповідали і завданням розвитку самої литовської літератури. По-азейбарджанськи почав звучати Франко в 1941 році. (зараз уже перекладено повість «Борислав сміється», поезії «Каменярі», гімн «Наймит», притчі).Стомовно звучать твори Великого Каменяра на просторах нашої рідної країни і багатьма мовами далеко за її межами. Під час святкування Франківського ювілею (1986 р.) керівник Відділу вивчення і поширення культур ЮНЕСКО Едуард Монік, виступаючи на урочистому мітингу, присяченому відкоиттю в селі Івана Франка літературно-меморіального музею, зокрема, сказав: «Мені як поетові надзвичайно близьке й зрозуміле прагнення Каменяра до свободи, його невтоленна любов до рідної землі, народу, наполеглива праця щодо збагачення його кльтури надбанням інших народів. Я – за таку поезію, за таку літературу. Вважаю, що й громадянська місія поета сьогодні надзвичайно відповідальна. Сонячний промінь завжди дає світло… Якщо кожен з нас, літераторів, буде таким променем між народами, їх взаємному пізнанні, сонця миру ніхто не зможе затьмарити». Ім`я Івана Франка сьогодні в ореолі слави і визнання. Від 9 листопада 1962 року місто Станіслав, у якому час не стер ні слідів його ніг, ні його слів, ні «духа печать», перейменовано на Івано-Франківськ. У цій області іменем письменника названо 34 вулиці, 2 школи, 2 бібліотеки, 5 кінотеатрів, обласний музично-драматичний театр. Рідне село І. Франка назване його іменем. Неподалік від музею-садиби, відбудованої до 125-річчя від дня народження письменника, пролягла через Франків гай «Стежка поета», пообіч якої стоять задумливі дерев`яні скульптури за сюжетами його творів. Ім`я І. Франка присвоєно Львівському університету, Дрогобицькому та Житомирському педінститутам. З іменем Каменяра на борту несеться по морських хвилях велетенський теплохід, який щороку перевозить понад 13 тисяч пасажирів. В одному з круїзів «Іван Франко» зробив виток довкола південноамериканського континенту. Корабель побував у зоні айзбергів і районах китового промислу, успіщно пройшов відому своїми навігаційними труднощами, оповиту серед моряків легендами протоку Дрейга. У Львові в будинку, де останні роки жив І. Франко, в 11940 році відкрито літературно – меморіаальний музей. Він живе в мільйонних виданнях своїх книг. На Україні в 50–60-х роках було традиційно здійснено 20-томне видання творів І. Франка, в 70–80-х – 50-томне. Чи не є це визнанням значимості І. Франка для нового поступального руху вперед, виявом величезної шани до його спадщини? Урочисто відзачаються його ювілеї, які наближають Франка до нас, роблять нашим сучасником. У 1964 р., 31 жовтня, відбулося урочисте відкриття чудового монументального пам`ятника І. Франку у Львові біля університету його імені. Цікавий матеріал про вшанування І. Франка за межами Нашої Вітчизни в ювілейний 1986 рік можна знайти у статті Романа Лубківського «До ясноти вселюдських ідеалів». «З калейдоскопа сучасної Франкіани, – пише письменник, – вибираю найхарактерніше. Успішно працює перший на американському континенті музей Івана Франка у Вінніпезі. Поповнюється список лауреатів премії імені Івана Франка, яку щорічно в серпні присуджує президія правління спілки письменників України зарубіжним пропагандистам, перекладачам російської літератури. На сьогодні в цьому почесному списку: Десанка Максимович (Югославія), Петер Кірхнер (Німеччина), Ярослав Кабічек (Чехія), Станіслав Едвард Бури (Польща), Марія Скрипник (Канада)… Особливо радує перекладна Франкіана: тут і нові видання російською та білоруською, грузинською, естонською мовами, болгарський однотомник у серії «Світова класика». Привертає увагу стаття про І. Франка, яку вмістила Велика Китайська енциклопедія. Або такі промовисті факти: видатний хорватський поет Радован Зогович бере епіграфом для свого гостропубліцистичного вірша рядки Івана Франка, серболужицький поет Кіто Лоренц у поетичній формі розповідає про свою уявну зустріч з І. Франком. А як актуально звучать рядки кубинського поета Енріке Ріверо: …ми навчились у Франка І у Марті стояти міцно На ґрунті переконань своїх… Через це – хто має право з нас На відпочинок сьогодні, коли світ Здригається в конвульсіях і лихоманці? Сьогодні боягузам відмовлено в житті. …Герої наші – люди, Оспівані Франком. Брати – довічні ми солдати, Які крокують впевнено й незламно По континентах всіх. І в наших сталих душах Збратані назавжди Святі і щиросердні ідеали. Брати до перемоги!

Письменники вчаться у І. Франка, осмислюють секрети його творчості, дієвості його слова, але, як пише В. Коротич: «Поети лиш тоді стають Франками, Коли живуть, як він, Лиш так, як він…» Органічний синтез наукового і художнього мислення, що бачимо в книгах С. Пушика «Перо Золотого Птаха» і «Страж Гора», на нашу думку, – наслідок Франкових традицій, продовження його досліджень у галузі народознавства. Перо казкового птаха веде автора від легенди до дійсності, від реальних історичних подій у світ поетичних асоціацій, синкретичний характер розповіді пов`язує в єдине ціле слово, музику, танець, мистецтво народних умільців з осмисленим інтелектуальним життям сучасних людей, що творять світ за законами правди і краси. Продуктивним є процес художнього осмислення феномена Івана Франка через висвітлення його життєвого і творчого шляху, інтерпретацію сюжетів і образів його книг. Українською літературою створено цілий ряд художніх творів про Каменяра. Образ Івана Франка як поета, борця, людини проходить через вірші М. Рильського («Франко», «Івану Франкові»), Д. Павличка («Гімн Каменяреві», «Франкова криниця», «Датани злобні, люті Авірони…», «Сіяч» та ін.), через всю книгу «Задивлений у будущину» (1986), де вміщено твори про Каменяра паралельно в оригіналі і перекладені російською мовою. Сучасні письменники створили історико-біографічні повісті та романи про Івана Франка. Найбільш відомі з них належать П. Колесникові: «Терен на шляху», «Поет під час облоги». У цікавому ракурсі постає образ Івана Франка з гуморески П. Козланюка «Ніч на Личакові». Вона є гострою сатирою на буржуазну інтелігенцію, попівство, які за життя ігнорували письменника, а по смерті лицемірно турбувалися про його вшанування. Сьогодні митці вчаться у Івана Франка бути громадянами, всією силою таланту служити своєму часові, сприяти своєю творчістю у розв`язанні пекучих проблем сучасності, все життя зміцнювати мости дружби між народами, ширити ідеї гуманізму.

3333333333333333333888888888888888888888888

  Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій не були зацікавлені в розвитку культури українського народу, побоюючись пов’язаного з цим посилення загальнополітичної революційної і національної самосвідомості мас.    Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнен­ня мас до освіти.    Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника - 30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким самим було становище народної освіти на україн­ських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії - жодної української школи на державному утриманні.    Після поразки революції 1905-1907 pp. самодержавство заборо­нило “Просвіти”, видання літератури та читання публічних лекцій українською мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою. На початку Першої світової війни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мо­вою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли вона була зайнята царськими військами.    На західноукраїнських землях діяли Львівський та Чернівецький університети, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові. Проте викладання велося здебільшого німецькою й польською мовами. Лише кілька українських кафедр було відкрито в університетах. Тим часом у Львівському університеті в 1911 р. студенти-українці становили 21 %, у Чернівецькому - 17,6 %, у Львів­ському політехнічному інституті - лише 4,4 %.    Особливості суспільно-політичного життя в Україні на початку XX ст. позначилися на її культурному прогресі, найпомітніше - на характері української літератури. У цей період суперечності між демократичним і ліберально-буржуазним, реалістичним і декадентським художньо-естетичними напрямками української культури виявились особливо яскраво. Представниками революційно-демократичного напрямку були найвидатніші українські письменники - І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, О. Кобилянська, В. Винниченко, О. Маковей, С. Васильченко, А. Тесленко, М. Черемшина, Л. Мартович. До демократичного напрямку належали також робітничі поети Т. Романченко, А. Шабленко, О. Гмирьов та А. Бобенко. Важливе місце в культурі України посідали драматургія й театр. Професійний театр передусім був представ­лений діяльністю корифеїв української сцени П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, геніальною українською актрисою М. Заньковецькою. Видатними представниками музичної культури України були М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, С. Крушельницька.    Розвивалися в Україні й інші галузі культури. Видатними пред­ставниками в галузі живопису були І. Труш, М. Пимоненко та С. Васильківський, у галузі архітектури - П. Альошин, В. Осьмах, О. Бекетов, Ф. Нестурх.    Із розвитком мистецтва й літератури була тісно пов’язана істо­рична наука. Видатними представниками її були М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Багалій, І. Лучицький, М. Довнар-Запольський, М. Аркас. Вагомий внесок у розвиток медичної науки зробили вчені Д. Заболотний, М. Гамалія, В. Вискович, у розвиток повітроплавання — Д. Григорович та І. Сікорський.

333333333333333333333399999999999999999999999999

Культура України в 1917-1920 рр.

Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси,

пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням

українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне

життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що

особливо плідними з цього огляду були роки української революції та

боротьби за збереження української державності. Багато з того, що було

зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмана П.

Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було зроблено вперше в

новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи,

спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення

власної держави.

Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення

національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які створювали

бібліотеки, різноманітні гуртки й курси, видавали українські книги та

журнали. В їхній роботі активну участь брали відомі діячі української

культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення

«Просвіти». На цей час було відкрито 57 середніх шкіл з українською

мовою навчання, які існували на приватні або громадські кошти, а через

рік їх число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню

українських підручників. Товариство шкільної освіти у Києві в 1918 р.

випустило в світ 2 млн навчальних видань.

Справа українізації, яка постійно наштовхувалася на спротив росіян та

зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою

було створено міністерство освіти, а його керівником став В. Прокопович.

Тоді було складено широкий план українізації шкіл, а в Києві, Харкові,

Одесі відкриті народні університети. Поряд із цим розпочали роботу низка

професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві.

Розвивалася українська видавнича справа. В 1917 р. було видано 677 назв

книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано

також український театр, вживалися заходи для заснування українських

музеїв. Плідну роботу на ниві науки і освіти проводив відомий вчений і

громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. з його ініціативи

було створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом

виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для

зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси.

Багато корисного у сфері культури було зроблено за часів гетьманської

влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було

перетворено на Державний український університет, а Педагогічну академію

— на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри

вчителів українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний

український університет було відкрито в Кам'янці-Подільському. У Полтаві

почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний

факультет. У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв

постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були

професорів якої були

визначні українські митці — Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф.

Бурачок, О. Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону

про Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський,

а секретарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський

інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний

український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний

музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний

драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі з Л.

Курбасом. Г.Юра з групою акторів, що відокремилися від Молодого театру,

створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала

Українська Державна капела. Жили й творили майстри старшого покоління —

письменники Панас Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С.

Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У

нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В.

Кобилянський, котрі почали свою творчість іще до революції.

В українській культурі 1917—1920 рр. було, звісно, чимало проблем і

труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли

гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої

шкоди розвиткові національного відродження завдали російські

білогвардійці та більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919

р. був розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий

більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва,

освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму,

опинилися за межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись

горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і

антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Школа, в тому числі

вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам'ятки

минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса,

Леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє,

щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики

даються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати і враховувати

уроки тих складних і драматичних часів.

4444444444444444444444444444444444444444400000000000000000000000000

Національно-культурна політика П. Скоропадського. Консервативна соціальна політика, що настроїла проти Скоропадського основну частину суспільства, диктувалася як його класовим походженням та оточенням, так і цілковитою залежністю від кайзерівської військової адміністрації, котра дивилася на Україну тільки як на джерело продовольчого постачання. Однак у сфері національно-культурної політики гетьман мав свободу дій. Скоропадський робив спроби, й далеко не завжди безуспішні, українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників — «українофобів». У всіх установах і військових частинах було створено курси українознавства. При всілякому сприянні гетьмана міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко розпочав українізацію загальноосвітньої школи. Зустрічаючи опір у педагогів і батьківських комітетів, він пішов обхідним шляхом: замість того щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. існувало вже близько 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах. Поряд з існуючими університетами засновувалися нові — українські (перші —у Києві та Кам'янці-Подільському). У Київському, Харківському й Одеському російськомовних університетах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії і права. У листопаді 1918 р. відкрилася Українська Академія наук. Наказом Скоропадського були призначені перші 12 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутківський; по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. У серпні 1918 р. було організовано Національну бібліотеку, в котрій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувались Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Сакса-ганського, «Молодий театр» Л. Курбаса

4444444444444444444411111111111111111111111111111111111111111111

В культурному будівництві 1920-х і 1930-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його спра-ведливо називали культурною революцією або цілим етапом національ-ного відродження. І це тісно пов’язано з політичним курсом комуністич-ної партії і уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури в 20-х роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому дала українська революція 1917– 1920 рр. Це головний фактор небаченого розвитку української культу-ри в третьому десятилітті XX с т.

Поряд з цим не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії щодо надання трудящим масам можливості освоювати духовні цінності, створені людством, учитися в усіх типах навчальних закладів. Ставилося завдання створити умови для всебічного розвитку особи. На здійснення цієї мети були спрямовані заходи організації широкої мережі освітніх, культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення мож-ливості кожному громадянинові безкоштовно навчатися і користуватися бібліотеками. До того ж і народні маси, розбуджені революційними поді-ями, ліквідацією царизму, прагнули освіти та культури.

У 1930 р. сталінське керівництво позбавило українців можливості розвивати національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини до соціалістичного будівництва, а фактично — ви-ховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, на-укових та культурних закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в духовному житті українського народу.

Кінець громадянської війни поставив низку питань в галузі духов-ного життя українського народу: в якому напрямі слід розвиватися ук-раїнській культурі, на які взірці слід орієнтуватися, як використовувати свої і чужі традиції та досягнення. З цих питань точилися гострі дис-кусії. В Україні з початку 20-х років розгортається велика робота по ліквідації неписьменності. Це було пов’язано з тим, що єдиний пере-пис населення у 1897 р. показав, що в українських губерніях налічува-лося лише 27,9% письменних. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. Застосову-валися різноманітні форми організації навчання дорослих — від зби-рання добровільних внесків до мобілізації всіх письменних під гаслом «Кожний письменний має навчити грамоті одного неписьменного». Але

 

найбільша частка цієї діяльності лягла на плечі українського вчителя, який після робочого дня в школі вів по кілька годин групи неписьмен-них. У 20-х роках кількість неписьменних зменшилася з 76 до 43% до-рослого населення. Навчання велося їх рідною мовою. І хоча досягти грамотності всього населення у 20–30-х роках не вдалося, все ж ре-зультати були вагомими: перепис 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

Важливе значення в духовному розвитку мас та ліквідації непись-менності мало охоплення школою всіх дітей шкільного віку. Для цього багато було зроблено вже в 20-х роках. Доводилося долати надзви-чайні труднощі матеріального забезпечення навчального процесу, бра-ку кваліфікованих учителів та ін. Громадськість проводила суботники, тижні, місячники допомоги школі, завдяки чому вона була врятована від повного занепаду. Як у ліквідації неписьменності, так і в організації навчання дітей багато робила молодь України. Комсомольські мобілі-зації молоді, здатної працювати в школах, короткокурсова підготовка вчителів сприяли подоланню кадрової кризи в системі народної освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл. У 1931–1932 навчальному році майже повністю виконувався всеобуч. Переважна більшість випускників по-чаткової школи (95%) продовжували навчатися в школах-семирічках. В Україні з 1932 р. діяла єдина структура загальноосвітньої трудової школи: початкова (І–IV класи), неповна середня (І–VII) і середня (І–Х класи). Кількість середніх шкіл безперервно зростала. За роки другої п’ятирічки їх кількість збільшилася із 261 до 2531.

444444444444444444442222222222222222222222222222222