18. Дайте аналіз наявних гіпотез походження Землі та обґрунтуйте своє бачення її еволюції. . Перші уявлення стосовно будови й утворення Землі з'явилися наприкінці XVII ст. За теорією Лейбніца, Земля утворилася з речо­вини, що перебувала у вогняно-рідкому стані. На жаль, цю гіпоте­зу не помітили вчасно. Згодом, протягом трьох століть, виникло кілька десятків гіпотез, які доречно розглядати за типами.

Найбільш ранню з гіпотез першого типу висловив математик Ж. Бюффон ще наприкінці XVIII ст., припустивши, що із Сонцем зіткнулася комета, котра виштовхнула з нього певну кількість роз­жареної речовини, з якої й утворилися планети. На початку XX ст. англійський фізик і астроном Дж. Г. Джінс математично довів, що подібне явище викиду сонячної речовини мало траплятися навіть без зіткнення небесних тіл — лише через їхнє відносне наближення, що спричиняло припливоутворювальну силу (див. гл. 3), яка й розривала первісне Сонце.

В середині XX ст. російський учений В. Г. Фесенков висунув гі­потезу, згідно з якою сонячна речовина була викинута з цієї зорі внаслідок прискорення її осьового обертання (завдяки стисненню й зменшенню радіуса небесного тіла). Але цій гіпотезі суперечить надзвичайно повільне обертання Сонця навколо осі, тому згодом і сам автор від неї відмовився.

До гіпотез другої групи належать розробки О. Ю. Шмідта, опу­бліковані в 40-х роках XX ст. За цими уявленнями, Сонце захопи­ло величезну масу космічного пилу й газів, що поступово набували впорядкованого обертання у вигляді чечевиці та розкладалися на окремі згустки речовини планетезималі, тобто зародки планет), а згодом утворили окремі небесні тіла. «Ахіллесовою п'ятою» гіпоте­зи Шмідта була розбіжність між моментами руху планет і Сонця (малого у Сонця) та співвідношенням мас на користь останнього, через що не можна було пояснити, як саме відбулося перенесення моменту руху від Сонця до планет.

Майже одночасно з О. Ю. Шмідтом А. Вайцзекер пояснив пе­ренесення моменту руху через тертя між частинками космічної матерії, користуючись досить оригінальним припущенням. Воно ви­ ходить з відомого факту, що при однаковому моменті руху швид­кість обертання тіл навколо загального центра має бути тим повільнішою, чим більший в даного тіла радіус-вектор. Тобто куто­ві швидкості осьового обертання небесних тіл, що мають різні радіуси-вектори, теж різні. Водночас система небесних тіл прагне обертатися навколо осі як єдине ціле, із однаковою кутовою швидкістю. За умови різної віддаленості від центра кожне небесне тіло набуває різного моменту руху — тим більшого, чим більший раді­ус-вектор обертання Надалі в гіпотезах такого типу вивчалися процеси акреції -зіткнення й злипання частинок під впливом гравітаційної сили, що сприяла акреції (за І. Альвеном), та електромагнітної взаємодії, що диференціювала частинки (за Г. В. Войткевичем). Нині такі гіпотези вважаються чи не найімовірнішими. В по­дальшому викладі буде використано найновішу з гіпотез Г. В. Войткевича.

II. Небулярні гіпотези, згідно з якими Сонце й планети утворились із речовини туманності («небулюс» із грець­кої хмаринка). Першу наукову небулярну гіпотезу утворення Сонячної системи и їм и н її складі розроблено І. Кантом (середина XVIII ст.) та П. Лапласом (кінець XVIII ст.). Ці вчені використали всю сукуп­ність знань і небесної механіки, добуті Г. Галілеєм, І. Ньютоном та Й. Кеплером. Парадоксально, що І. Кант та П. Лаплас жили в різ­ні часи, не співпрацювали, крім того, розробили дещо відмінні уявлення, але гіпотеза історично дістала назву космогонічної гіпотези Канта—Лапласа. Вона домінувала в науці аж до середини XX ст., коли була витіснена сучасними гіпотезами О. Ю. Шмідта, А. Вайцзекера, В. Г. Фесенкова, що згадувалися вище, та інших дослідників.

Уже в середині нашого століття харківський астроном В. Г. Фесенков опрацював найбільш повний варіант небулярної гіпотези, що був опублікований у 1960 р. Вченим було виділено кілька ета­пів утворення зірок і планет: утворення туманності за рахунок викиду газу з нової або ж наднової зірки; цей процес відомий за спостереженнями астрономів; утворення в туманності неоднорідностей — велетенських «ниток» та «волокнин», тобто самоутворення структурних відмінностей; виникнення згущень у складі «ниток» і «волокнин» й по­дальше перетворення їх на небесні тіла — планети; довільне зростання густини в найбільших за масою небесних тілах з виділенням теплової енергії від стискання речовини, що врешті-решт призвело до критичних температур та ядер­них реакцій.

19.Дайте ф-г хар-ку лісостеп. Зони України. Лісостепова зона займає центральну частину України. її південною межею є лінія: Котовськ—Первомайськ—Кірово­град—Красноград—Вовчанськ На півночі лісостеп межує з зоною мішаних лісів, на півдні — степів: на заході доходить до Карпат. Зона зай­має близько 35 % площі України.

Рельєф лісостепової зони різнома­нітний. Із заходу на схід змінюються Волинська, Подільська, Придніпровська височини, Придніпровська низовина І Середньоруська височина. Поверхня утворена лесом і лесоподібними суглин­ками. Природна зона лежить в півден­ній частині антлантико-континентальної кліматичної області помірного поя­су. Середньосічневі температури повіт­ря змінюються з заходу на схід від -5 до -8 °С, а середньолипневі відповідно від + 18 до +22 °С. Річна кількість опадів становить 750 мм на заході, 450 мм — на сході. Зволоження достатнє. Сніговий покрив буває з листопада до березня.

Такі особливості клімату призводять до зменшення густоти річкової мережі із заходу на схід. Річки — рівнинні, з озе­рами-старицями в заплавах.

У лісостепу поширені сірі лісові ґрунти (переважно на заході), чорнозе­ми опідзолені і вилуговані (здебільшого під лісовими ділянками), чорноземи ти­пові (під степовими масивами). Всі грунти зони дуже родючі. Найбільш по­тужний шар гумусу мають чорноземи типові: 80—150 см. Грунти нейтральні за хімічною реакцією.

У рослинному світі лісових ділянок переважають широколистяні пороли де­рев: на заході — бук, в центрі і на сході — луб, граб, клен, липа, явір. Соснові ліси є на терасах річкових долин. У сте­пових ділянках представлені типові ви­ди степової флори І багате різнотрав'я: ковила, шавлія, конюшина.

Для тваринного світу лісостепу ха­рактерне поєднання представників По­лісся (дикий кабан, борсук, лось, ко­суль, вовк, куниця, білка, ідо зустріча­ються в лісах) і степу (заєць-русак, хов­рах, хом'як, миші, перепілка, що живуть на безлісих просторах).

За особливостями поширення ландшафтів лісостепова зона України поді­ляється на чотири провінції: Західноук­раїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську та Середньо-руську. Людина докорінно змінила при­родні ландшафти лісостепової зони. Лісистість зменшилась у 5 разів. Розора-ність становить 75 %.

Для збереження незайманих лісосте­пових комплексів в Україні створено такі природоохоронні території: запо­відники: Канівський, Медобори, Розточ­чя, Михайлівська Цілина, а також при­родні національні парки Подільські Товтри та Яворівський.

20.Дайте ф-г хар-ку Південного берега Криму. . Область Кримського південнобережного субсередземномор'я охоп­лює приморський ландшафтний пояс на південному схилі Головно­го пасма до висот 400—450 м і простягається від мису Аия на за­ході до м. Феодосії на сході, характеризується загальними субтропіч­ними рисами природних умов. Територія складена верхньотріасо-вими і нижньоюрськими сланцями, верхньоюрськими вапняками. Серед осадочних відкладів фрагментарно поширені діорити, діабази, порфірити, спіліти, кератофіри, дацити, андезити. Малопотужні ан­тропогенові відклади складаються з грубоуламкового делювію та алювію. Південний берег являє собою систему амфітеатрів і бухт, які замикаються мисами, складеними породами різного походження. Область досить густо порізана дрібними річковими долинами і яра­ми. Поверхня її ускладнена вапняковими брилами, яких багато у річкових долинах та балках. Відроги вапнякових яйлинських ма­сивів іноді опускаються до моря: мис Аия, хребет ІльясКая з ми­сом Ласпі, хребет і мис Ай-Тодор, Нікітська яйла та ін. Характерні вапнякові останці, що відірвалися від Головного пасма: скелі Фо-росу, Діва біля Сімеїза, гора Хрестова біля Алупки та ін., відпрепаро­вані денудаційними процесами інтрузивні утворення — Кучук-Аю, Кучук-Ламбат, хребет Пиляки. На Південному березі Криму впро­ваджено систему заходів, спрямованих на боротьбу з ерозійними, зсувними та абразійними процесами.

У формуванні кліматичних рис простежується бар'єрно-експози­ційна роль Головного пасма. За кліматичними умовами область Південного берега Криму є найтеплішою в Україні. Вона характе­ризується плюсовими середньомісячними температурами взимку (+2,0...+4,5 °С) і високими літніми (+23,5...+24 °С у липні). Вплив Чорного моря на клімат найбільше помітний восени, коли море віддає суші нагромаджене за літо тепло, та навесні, коли відчувається вплив охолодженого за коротку зиму моря. Суми активних температур найбільші в Україні й становлять 3700—4100 °С. Атмосферних опадів мало: мис Сарич — 309 мм, Ялта — 557, Алушта — 430, Судак — 323 мм. Суми опадів за роками часто змінюються; максимум їх припадає на осінньо-зимовий період. На схилах амфітеатрів гір ство­рюється своєрідні мікрокліматичні умови, що враховується при роз­міщенні об'єктів рекреації, виноградників і садів.

Більшість річок невеликі, їх багато; густота річкової мережі до­сягає 0,7—1,0 км/км². Режим їх залежить від схилового стоку. Влітку більшість річок пересихає, однак під час злив у їхніх доли­нах бувають короткочасні селі.

Південнобережна область виділяється багатством флори зі знач­ною кількістю ендеміків, наявністю вічнозелених дерев і чагарників, поширенням заростей шибляку і фригани.

Видові відмінності окультурених і освоєних сучасних ландшафтів (типових для області) пов'язані з висотним положенням їх, харак­тером розчленування, літологією порід, особливостями розвитку су­часних фізико-географічних процесів, поясністю грунтово-рослин-ного покриву. Верхній ландшафтний пояс утворюють урвисті й круті схили з бурими та дерново-буроземними ґрунтами під буково-сос­новими лісами. Поширені також ліси із сосни Палласа, дуба пухна­того, ялівцю високого. Характерна значна розчленованість глибо­кими ущелистими долинами, розвиток змиву, зсувних, обвально-осиіших та селевих процесів, зумовлених особливостями геологічної будови, сейсмічністю, морською абразією, активним вивітрюванням гірських порід. Своєрідності ландшафтам цієї області надають вулка­нічні низькогір'я з коричневими щебенюватими ґрунтами, ксерофіт-ними розрідженими ялівцево-грабинниковими та дубовими лісами. Найповніше вони представлені на вулканічному Карадазькому ма­сиві, якому властиві значна відслоненість гірських порід і різно­манітність форм вивітрювання лав у вигляді східчастих скель, стовпів, прямовисних скель, воріт та ін. В умовах посушливого кліма­ту на продуктах вивітрювання вулканічних порід з глинистих слан­ців тут розвинулись малопотужні щебенюваті ґрунти, значною мірою еродовані. У розріджених лісах ростуть дуб пухнатий, грабинник, тер­пентинове дерево, ялівець, маслинколиста груша, кизил, сумах, держи­дерево та ін. Найбільш характерними для цієї області є амфітеатро-подібні прибережні зсувні схили з коричневими щебенюватими ґрун­тами, приморськими чагарниками і ялівцево-дубовими лісами, лісо­парками, виноградниками, садами субтропічних культур. У рельєфі виражені схили, ускладнені зсувами, розчленовані короткими річко­вими долинами і балками, денудаційно-ерозійні низькогір'я, абразійні береги, неширокі пляжі. Природна рослинність представлена дубо­вим та грабовим шибляком з вічнозеленими суничником дрібно-плодним, рускусом понтичним, жасмином кущовим, чистом крим­ським, заростями держидерева, грабинника, фісташки, скумпії.

У центральній та східній частинах області виділяються природні амфітеатри: Ялтинський — від мису Ай-Тодор до мису Мартьян, через нього протікають р. Учансу (Водоспадна) і Дерекойка; Гур-зуфський — від мису Мартьян до гори Аюдаг, тут протікають річки Авунда і Потаміс; Алуштинський, який знаходиться на схід від г. Ка-стель, через нього протікають річки Улу-Узень і Демерджі. Амфі­театри мають нахилену до моря поверхню, вона горбиста, еродована, оточена напівкільцем гірських пасом. У природних ландшафтах переважали сухі ліси і чагарники на коричневих ґрунтах. Ланд­шафти окультурені, у них наявні виноградники, сади, плантації ефіро­олійних культур, тютюну, субтропічних плодових культур, парків з декоративними екзотами. Між Гурзуфським та Алуштинським амфітеатрами (м. Алушта — с. Привітне) утворилися низькогірні заяружені місцевості з коричневими ґрунтами, низькорослими ду-бово-грабинниковими заростями, садами і виноградниками. У східній частині області виділяються окремі гірські масиви і гори: Перчем, Сокіл, Алчак, Меганом. Між ними знаходяться низовини Ново-світська, Судацька, Сонячна Долина, Меганомська. Характерні річкові й морські тераси, скелясті миси і невеликі бухти: Новосвітська, Го­луба, Судацька та ін. У природних ландшафтах на коричневих ґрун­тах розвивалися шиблякові угруповання (посухостійкі колючі ча­гарники з дуба пухнастого, грабинника, в'яза граболистого, груші лохолистої, шипшини, скумпії, сумаху, ялівцю та ін.), зарості ялівцю деревоподібного, сосни кримської, реліктової сосни Станкевича, на відкритих ділянках — розріджена рослинність з ковили, полинів, каперсів, солянок та ін.

Вздовж Південного берега Криму розвинуті яружно-балкові місце­вості. Іноді в долинах і балках виникають рушійні селі, що проно­сяться зі швидкістю 3—4 м/с. Для запобігання ерозії та селям потрібно зберігати природну рослинність, терасувати схили з наступ­ним їх залісненням, вживати гідротехнічних заходів та ін.

Природною прикрасою цієї області є вулканічні ландшафти в її східній частині. Вона складена юрськими глинистими сланцями, вапняками, конгломератами і вулканічними породами та базальта-ми, спілітами, кератофітами, ліпарито-дацитами, андезитами, траса­ми та ін. У ландшафтному відношенні цікавий вулканічний масив Карадаг, в якому виділяється куполоподібна г. Свята (570 м) та хребти Карагач, Хоба-Тепе, Магнітний, Кок-Кая. Вони тягнуться вздовж берега моря, утворюють стрімкі урвища, виступають у море екзотичними скелями і мисами. У природних ландшафтах на гірсько-лісових бурих і гірських коричневих ґрунтах поширені фригано-шиблякові зарослі, розріджені дубові ліси, ареали сухих степів.

Південнобережні субсередземноморські ландшафти різною мірою освоєні в господарському, в тому числі рекреаційному, відношенні. Тут зберігаються можливості подальшого розвитку оздоровчої, спортивної, пізнавальної та інших видів рекреації.

Пам'ятками садово-паркового мистецтва є всесвітньо відомі пар­ки Південного берега Криму: Фороський, Алупкинський, Місхор-ський, Харакський, Лівадійський, Масандрівський, Гурзуфський, Ки-парисний, Нікітський ботанічний сад. Природні ландшафти охоро­няються в природному заповіднику Мис Мартьян, розташованому в центрі Південного берега Криму. На коричневих ґрунтах ростуть дуб пухнастий, сосна кримська, реліктовий ялівець високий, сунич-ник дрібноплідний та ін.

21.Дайте ф-г хар-ку Степової зони України. Степова зона лежить у південній частині України і займає близько 40 % її території. На півночі межує ІЗ лісосте­пом, на півдні простягається до узбе­режжя Чорного та Азовського морів і передгір'я Кримських гір. У межах зони виділяють 3 підзони: північностепову, середиьостепову і південностепону (див, схему 72).

Природна зона охоплює Причорно­морську низовину, рівнини Кримського півострова, Приазовську височину, Донецький кряж, а також південні частини Придніпровської височини, Придні­провської низовини і Середньоруської височини.

Клімат степу помірний континен­тальний. Середні температури січня зменшуються на схід від -2 до -9 "С, а липня збільшується в тому ж напрямку від +20 до +24 "С. Річна кількість опадів зменшується від 450 мм до 300 мм з північного заходу на південний схід. Зволоження недостатнє. Часті суховії, посухи і пильні бурі. Сніговий покрив нестійкий, трапляється а грудня до кін­ця лютого. Такі кліматичні умови є при­чиною бідності річкової мережі. Влітку на річках спостерігається дуже низький рівень води. Для перерозподілу річково­го стоку в райони, що відчувають де­фіцит води, прокладено канали.

При недостатньому зволоженні під степовою рослинністю сформувалися найродючіші грунти світу — чорноземи. В північностеповій підзоні — чорноземи звичайні зі значним вмістом гумусу. В середиьостеповій — чорноземи пів­денні, в яких вміст гумусу зменшується. Ґрунти нейтральні за хімічною реак­цією, сформувалися на лесі, зазнають водної і вітрової ерозії. Піл південними степами з недостатнім зволоженням утворилися каштанові грунти. Вони лужні, потребують гіпсування, часто за­солені. Вміст гумусу невеликий. Необ­хідне зрошення.

Степова рослинність змінюється із півночі на південь. У північних районах трапляються лучні степи, в яких перева­жає: вологолюбне різнотрав'я: конюшина, шавлія, сон-трава. В середній части­ні степу панують типові степові види злаків: ковила, типчак. У південному степу при бідному зволоженні переважають посухостійкі види: . солянка.

Характерними представниками сте­пової фауни є дрібні гризуни: ховрахи -хом'яки, миті, полівки, тущканчики Зрідка зустрічається великий гризуни байбак. На гризунів полюють хижі звірі тхір, лисиця, вовк, з птахів — степовий орел, боривітер малий і великий- Інколи зустрічається дрохва. На узбережжі морів живуть баклани, чаплі, пелікани, лебеді-шнпуни, мартини. Із плазунів відомі степова гадюка, жовточеревий полоз.

Природні комплекси степів докорін­но змінені людиною. Практично всі те­риторії зайняті антропогенними ланд­шафтами: полями, містами, гірничими виробками. Незаймані степи лишилися тільки у заповідниках,

У межах зони створені біосферні за­повідники: Асканія-Нова, Чорноморсь­кий, Дунайський. Існують також при­родні заповідники: Український степо­вий. Луганський, Єланецький Степ, Опуцький, Казантипський, Дніпровсько-Орільський та філіал Кримського за­повідника — Лебедині Острови. Серед природних національних парків Укра­їни тут розміщені Азовсько-Сиваський і Святі Гори.

22. Дайте ф-г хар-ку Укр. Карпат. Українські Карпати — один з найбільш мальовничих регіонів України. Вони характеризуються середньовисотним і низькогірним рельєфом, наявністю великих площ, придатних для господарського, в тому числі й сільськогосподарського освоєння, невисокими зручними перевалами, теплим м'яким вологим помірно континентальним кліматом, чітко вираженою вертикальною поясністю, а також внутрішніми природно-географічними відмінностями.

Карпатські гори багаті на різноманітні природні ресурси, мають неповторні гірські краєвиди, низький рівень забрудненості довкілля. Винятково важлива роль належить рекреаційним ресурсам, які освоєні ще недостатньо. Тут надзвичайно сприятливі умови для організації санаторно-курортного господарства міжнародного значення. Перспективними щодо розвитку санаторно-курортного і туристського господарства є всі райони Карпат, особливо райони Трускавця, Моршина, Сваляви, Східниці з їх унікальними водами, що мають високі лікувальні властивості і дуже популярні у світі.

Вивчення багатої і різноманітної природи Українських Карпат, їх географії має наукове, пізнавальне і важливе патріотично-виховне значення, сприяє глибшому дослідженню і раціональнішому використанню й охороні їхніх природних ресурсів.

Геологічні особливості. Карпатська гірська система утворилася, як уже зазначалося, в період альпійської епохи горотворення. Вона остаточно сформувалася на основі давнього фундаменту впродовж середнього і пізнього кайнозою. Породи цього фундаменту (брилово-складчастого) належать до допалеозойської і палеозойської ер, залягають на глибині 10-15 км.

Зовнішні Карпати виникли наприкінці мезозою — на початку кайнозою, Вододільно-Верховинські — в мезозойську еру.

В антропогеновий період в Українських Карпатах відбувалася вулканічна діяльність: у південно-західній їх частині виникло пов'язане з нею Вулканічне пасмо. Карпати — сейсмічно активні гори. Епіцентри землетрусів здебільшого виникають у горах Вранча, що знаходяться на південь від Українських Карпат, у Румунії.

Згідно з новими поглядами, Карпати переважно мають складчасто-покривну будову, характерною рисою якої є інтенсивна зім'ятість порід, що насунені скибами одна на одну і на Передкарпатський прогин. Величина насувів скиб сягає 18-20 км, а подекуди й більше.

Рельєф. Українські Карпати складаються з витягнутих з північного заходу на південний схід паралельних пасом, що розділені між собою міжгірними долинами. Зовнішні Карпати — крайнє північно-східне пасмо гір, що складається з різних за своїм рельєфом частин, які змінюють одна одну в південно-східному напрямі.

На північному заході Зовнішні Карпати складаються з невисоких Бескидів, у центральній частині — з середньогірних Горганів, а на південному сході — з низькогірних Покутсько-Буковинських Карпат.

На південний захід від цих гір паралельно простягнувся знижений Верховинський Вододільний хребет, через який пролягають гірські перевали.

Найвищою частиною Карпатських гір є Полонинсько-Чорногірські Карпати. На північному заході починається порізаний річками Латориця, Боржава, Ріка, Теребля і Тересва на окремі масиви-блоки Полонинський хребет. Далі на південний схід зосереджені високогірні масиви Свидо-вець, Чорногора, Гринявські гори.

На південному сході розміщені найстаріші в Карпатах Рахівсько-Чивчинські гори, що виділяються великими відносними висотами, скелястими урвищами.

На межі із Закарпатською низовиною простягається Вулканічне (Вигорлат-Гутинське) пасмо, яке видовжені міжгірні долинина півночі відділяють від Полонинського хребта. В районі Хуста це гірське пасмо переходить на лівий берег Тиси і продовжується в Румунії.

Українські Карпати багаті на корисні копалини і гідроенергетичні ресурси. Тут є великі поклади цінних будівельних матеріалів, зокрема мармуризованих вапняків, які широко використовують як облицювальний матеріал. Ці вапняки залягають у багатьох районах закарпатської частини Українських Карпат. Особливо цінними є білий скульптурний мармур (поблизу с. Ділове). У Карпатах є невичерпні запаси пісковиків, гравію, піску та інших будівельних матеріалів, великі запаси вулканічних туфів, доломітів. У середньогірних районах трапляються невеликі поклади металевих (марганцевих, залізних) руд та інших корисних копалин.

Карпати мають великі ресурси мінеральних і термальних вод — близько 350 джерел. Загальновідомими є мінеральні води Сваляви, Квасової Поляни, Східниці. Поблизу Ужгорода розвідано запаси термальних вод.

У Карпатах виявлено практично необмежені запаси менілітових (горючих) сланців. Вони залягають широкою смугою вздовж усіх Українських Карпат. Товщина покладів в окремих місцях досягає 1,5 км. Перегонкою менілітових сланців можна отримувати цінні продукти: смолу (близько 4%), газ тощо.

У Тячівському районі Закарпаття в передгір'ї знаходиться Солотвинське родовище кам'яної солі, запаси якої оцінено в 350 млн т. Соленосні товщі залягають на площі близько 200 га у вигляді лінз чистої солі, забрудненої солі, глинисто-соленосних відкладів. Родовище розробляється підземним способом; відпрацьовані шахти використовують для лікування хворих на астму.

До складу Українських Карпат на північному сході входить Передкарпатська підвищена рівнина. Вона простягається смугою завширшки 40 км і завдовжки до 300 км. Являє собою височину з висотами від 200 до 700 м. Розчленована правими притоками Дністра, Пруту і Сірету. Значно менші висоти має Закарпатська низовина (100-250 м), яка також є складовою частиною Українських Карпат.

Клімат Карпатських гір істотно відрізняється від клімату прилеглих рівнинних територій і формується в умовах вертикальної поясності. Він характеризується великою кількістю опадів і високою вологістю повітря, значною тривалістю морозного періоду, порівняно низькими температурами повітря і ґрунту. В умовах Карпат винятково важливим кліматотвірним чинником є рельєф — його висота, стрімкість схилів, залісненість території тощо.

У цілому клімат Українських Карпат помірно континентальний, теплий, з циклонічними та антициклонічними вторгненнями атлантичного повітря.

Пересічна річна температура повітря в Українських Карпатах становить +5...+7°С, а на найвищих гірських масивах — Чорногорі, Свидовці, Гринявських горах — до +4°С і менше. Навіть в умовах низькогір'я річні температури повітря не перевищують +7°С.

На одних і тих самих висотах температура повітря над південно-західними схилами Карпат дещо вища, ніж над північно-східними.

Пересічна річна кількість опадів у Карпатах коливається в межах 800-2000 мм і більше. Максимальна кількість опадів випадає влітку, мінімальна — взимку і напровесні.

Значно підвищені масиви і високі вершини гір отримують понад 1500 мм опадів. Найбільше опадів в околиці с. Руська Мокра (2238 мм) в Закарпатті. Відносна вологість повітря в Карпатах висока, дні (у квітні-жовтні) з відносною вологістю нижчою від 30% тут бувають дуже рідко.

Великий вплив на кількість опадів, їх розподіл за порами року мають циклони. Через гірські масиви протягом року проходять циклони з південного заходу на північний схід. Повітря, що його приносять циклони з південного заходу, підіймається по південно-західних (закарпатських) схилах гір, охолоджується і залишає там частину своєї вологи у вигляді дощу і снігу. Особливо активна циклонічна діяльність взимку. Циклони, що перевалили через гори, над Передкарпатським схилом уже зневоднені. На північно-східні схили Карпат волога переважно надходить з північного заходу і північного сходу. Бар'єрний ефект виявляється як на закарпатському, так і на передкарпатському схилах гір, але на закарпатських схилах цей ефект значно більший.

У Карпатах часто бувають заметілі — понад 20 днів на рік. Найбільша їх інтенсивність на підвищених територіях карпатського середньогір'я. Карпатські гори посідають перше місце в Україні за кількістю грозових днів (понад 10 на рік). Найчастіше вони бувають на високогір'ях. Великої шкоди в горах завдають селі. У південно-східній і південній частинах гір трапляються зливові водно-щебеневі селі. В межах Во-додільно-Верховинського і Вулканічного гірських масивів формуються сніжно-дощові, водно-щебеневі і водно-дрібнобрилові селі. Карпати належать до найбільш лавинонебезпечного регіону України. Найчастіше лавини сходять у Чорногорі.

Води. Карпати зі значною зволоженістю території мають досить густу і розгалужену річкову сітку, причому на краще зволожених південно-західних схилах. Через центральну частину гір проходить головний Карпатський вододіл, який у північно-західній і центральній частинах простягається вздовж Вододільно-Верховинського хребта. Тут беруть початок річки північно-східного схилу Карпат. Серед них р. Сян, що впадає у Віслу, Дністер і його праві притоки: Тисмениця, Стрий, Свіча, Лімниця, Бистриця Солотвинська і Бистриця Надвірнянська. На південний схід від Івано-Франківська карпатські річки течуть уже не в Дністер, а в Прут, який впадає в Дунай. Прут поблизу Дністра перехоплює всі карпатські річки, найбільшою з них є його права притока Черемош (його формують Білий Черемош і Чорний Черемош).

Праві притоки Дністра і Пруту прорізують Зовнішнє пасмо Карпат і протікають через рівнинне Передкарпаття.

Найбільшими правими притоками Тиси є річки Уж, Латориця, Ріка, Теребля, Біла Тиса, Чорна Тиса. У крайній південно-східній частині Карпат беруть початок притоки Дунаю Сірет і Малий Сірет.

Навесні й на початку літа під час танення снігу, а також під час літніх злив і тривалих дощів карпатські річки стають повноводними, в рівнинних районах Передкарпаття і Закарпаття виходять з берегів і завдають великої шкоди господарству. В гірських районах часто бувають зсуви.

В Українських Карпатах є багато водоспадів, переважно невеликих. В народі їх називають гуками (під час падіння зі значної висоти вода створює сильний звуковий ефект) ішипотами (стрімка течія шумить). Водоспади є практично на всіх карпатських річках. Одним з найвідоміших є Яремчанський водоспад на р.Прут. Великими є шипоти на річках Лімниця, Манявка (притока Бистриці Солотвинської) та ін.

У Карпатах мало озер. До того ж вони невеликі. Найбільшим є озеро Синевир (Закарпаття), розміщене серед карпатських лісів на висоті 989 м. Площа озера — 7 га, максимальна глибина — 24 м. Тут організована база відпочинку. Створено водосховища на Тереблі, Озер'янці (ліва притока Тереблі) та інших річках.

На більшій висоті, ніж Синевир, розташовані озера Бребенескул (1801 м) і Несамовите (1750 м).

На особливості розповсюдження грунтів в Українських Карпатах позначилась висотна поясність. Так, у Передкарпатті поширені дерново-підзолисті оглеєні ґрунти, що утворилися під мішаними дубово-буковими чи дубово-буково-смерековими лісами на карбонатних відкладах. Для гірської зони Карпат до висоти 1100-1200 м характерні бурі лісові ґрунти. У верхній частині лісового поясу залягають сіро-бурі ґрунти. На полонинах поширені гірсько-лучні ґрунти.

У Карпатських горах зосереджено понад 15% усіх лісів України. Залісненість території тут становить близько 40%. Це найбільший лісовий масив держави. Серед інших частин Карпатського пасма Українські Карпати найбільш заліснені. Невипадково їх часто називають ще Лісистими Карпатами. Переважають смереково-букові ліси. Велику | площу, особливо в Закарпатті, займають дубові насадження, ялиця і граб. Карпатські ліси України мають високоякісну деревину, яка користується попитом як на внутрішньому, так і на світовому ринках.

Ліси Карпатських гір розміщені великими суцільними масивами аж до верхніх субальпійських та альпійських лук. Вони відіграють важливу водозберігаючу і природоохоронну роль, багаті на лікарські рослини, ягоди і гриби.

Видовий склад лісу залежить від його розміщення у певному висотному поясі. Одні й ті самі більш теплолюбні породи дерев ростуть значно вище на південних, ніж на північних схилах гір, хоча й тут простежуються істотні відхилення, зумовлені напрямом руху повітряних мас, експозицією схилів гір тощо. У закарпатській частині Карпат до висоти 700-750 м переважають дубові ліси, на висоті 1250-1300 м — букові, 1500-1600 м — хвойні (ялина, ялиця, зрідка кедр). У північно-західній частині Карпат послідовність вертикальної зміни цих самих деревостанів в основному така сама, як і в більш південних регіонах, але ця зміна відбувається на 50-150 м нижче. У віддалені лісові райони Українських Карпат наприкінці XIX — на початку XX ст. було прокладено вузькоколійні лісовозні залізниці, більшість з яких тепер не функціонує. У південно-східній частині гір деревину колись сплавляли річками до лісопильних заводів чи залізничних станцій (наприклад, по Черемошу, який має дуже швидку течію).

У карпатських лісах заготовляють гриби, плоди і ягоди (малину, шипшину, суниці, лісові горіхи), лікарські рослини. Використовують ліси і як мисливські угіддя. Потужним є рекреаційний потенціал лісових масивів Українських Карпат, який використовують ще недостатньо.

Невелику площу Українських Карпат займають субальпійський і альпійський пояси. Вони розміщені окремими високогірними ділянками. Нижня межа субальпійського поясу на північному заході проходить на висоті 1400-1500 м, у високогірних районах південно-східної частини — на висоті 1750-1800 м. Субальпійський пояс холодніший і більш зволожений, ніж лісовий. Пересічна температура повітря у липні — від +8 до +10°С, у січні — від -8 до -10°С; пересічна річна сума опадів коливається в межах 1500-2000 мм і більше.

Знизу субальпійський пояс починається перехідною від лісу смугою криволісся і рідколісся з вільхи зеленої, напівсланкої сосни гірської (мал. 84), ялівцю сибірського. В міру підіймання вгору дерева стають нижчими, трапляються рідше. Починаються полонини — безлісі плоскі вершини гірських хребтів (мал. 85). Вони вкриті головним чином субальпійською рослинністю (костриця, арніка, чорниця, брусниця, рододендрон). Альпійська рослинність поширена тільки на висотах понад 1800 м (Чорногора, Мармороський масив). Полонини використовують як літні пасовища. Впродовж багатьох століть вироблено урочисті ритуали проводів пастухів на початку літа на полонини і зустрічі їх з полонин на початку осені.

Тваринний світ має в основному лісовий характер. Є багато тварин, що трапляються в Українському Поліссі: білка, глухар, рябчик, свиня дика та ін. У лісах — ведмідь бурий, рись, кіт лісовий, олень благородний, з-поміж птахів — вальдшнеп, горохівка, волохатий сич та ін. На полонинах трапляються олянка, плиска, дрізд кам'яний, полівка снігова, білозубка та ін. У передгір'ях Карпат — кроти, полівки, жайворонки, вівчарики, юрки, сови. З плазунів у Карпатах водяться ящірка прудка, вужі, гадюка звичайна та ін. Серед земноводних трапляються тритон альпійський, саламандри, жаби та ін. У гірських річках водиться форель, харіус та ін.

23.Дайте ф-г хар-ку Укр. Полісся. лісів займає північну частину України. Вона є частиною мі­шаних лісів Східноєвропейської рівнини. В Україні вона називається Українським Поліссям, південна межа якої проходить поблизу Володимира-Волинського-Луць­ка—Рівного—Житомира—Киева—Ніжина-Кролівця—Глухова

Зона займає близько 20 % території України. Для природних умов зони ха­рактерні низовинний рельєф, піщані і піщано-глинясті відклади, густа річкова мережа, широкі річкові долини, достат­нє зволоження, високий рівень ґрунто­вих вод, переважання дерново-підзолис­тих ґрунтів, значне поширення соснових лісів.

Клімат зони помірно континенталь­ний, літо тепле і вологе, зима порівняно м'яка,

Середні температури на заході зони в січні -4,5...-5 °С, на сході -7...-8 "С; у липні — відповідно +17" на заході і + 19,5 *С на сході. Безморозний період триває 160—180 днів. Тут випадає за рік 600—700 мм опадів. Стійкий сніговий покрив тримається 90—100 лнів.

Для річок характерні тривала весня­на повінь з широкими розливами і зи­мова межень. Підземні води є джерелом живлення річок і озер. Значне поши­рення тут мають низинні болота. Виді­ляється своєю привабливістю І чистою водою озеро Світязь (в групі Шацьких озер).

Ґрунти зони дер ново-підзолисті та болотні,

Природну рослинність становлять лісові, лучні та болотні види. Переважа­ють соснові бори, дубово-соснові субори та дубово-грабові ліси, є значні ділянки дубово-липових, вільхово-березових та ясенево-вільхових лісів.

Ліси з переважанням твердолистих порід (дуб, граб, бук, в'яз, берест, ясен) ростуть на родючих дерново-підзолистих грунтах. До підліску належать горо­бина, крушина ламка, бруслина боро­давчаста, ліщина, глід, терен, бузина чорна І червона, жимолость, У лісах Во­лині поширений ялівець звичайний, Житомирщини — рододендрон жовтий. Лісистість Полісся становить 30%, розораність земель — 30—90 %. Під лу­ками знаходиться 10% території. Біль­шість боліт Полісся осушено.

Для Українського Полісся характер­ні типово лісові тварини: козуля, лось, дикий кабан, вовк, лисиця, рись, куниця лісова, заєць, білка, борсук, ондатра; серед птахів — тетерук, глухар, рябчик. На болотах, озерах і річках живуть бобри, видри, качки, кулики; у водоймах — понад ЗО видів риби (промисловими є короп, лящ, карась, щука, окунь).

Українське Полісся за особливостя­ми поєднання ландшафтів поділяється на такі фізико-географічні області: Волинське Полісся, Житомирське Полісся. Київське Полісся, Чернігівське Полісся. Нонгород-Сіверське Полісся.

У межах природної зони створені такі природоохоронні території; Полісь­кий, Рівненський та Черемський заповід­ники, Шацький і Деснянсько-Старогутський природні національні парки.

24.Дайте характеристику головних структур. компонентів уроків географії. До структурних компонентів уроку географії відносять: організаційний момент, мотиваційний блок, актуалізацію опорних знань, первинне сприйняття навчального матеріалу (вивчення нового), узагальнення та систематизацію знань (повторення нового матеріалу), підведення підсумків уроку (виділення головного), пояснення домашнього завдання.

Організаційний момент — початковий елемент кожного урокуу незалежно від його типу. Вчитель психологічно та організаційно готує учнів до виконання відповідної роботи: перевіряє присутність учнів, їх підготовку до уроку (наявність підручників, посібників, приладів тощо). За часом організація уроку не повинна перевищувати хвилини. Велике значення має дисциплінованість самого вчителя. Урок повинен починатися разом Із дзвоником. Запізнення вчителя розхолоджує учнів І негативно впливає на їхню готовність до початку уроку.

Мотивація навчання починається з короткої вступної розповіді або бесіди вчителя про практичне значення тих знань, що будуть вивчатися, про їх місце в курсі шкільної географії, науки, житті суспільства. Досвідчені вчителі використовують для цього велику кількість різноманітних наочних посібників, в тому числі нетрадиційних, що стає несподіванкою для учнів, особливо, коли знайомі предмети стають "відкриттям". Наприклад, починаючи тему Рослинний і тваринний світ Південної Америки", вчитель показує учням всім знайомі картоплини, томати, каву, гумку та розповідає, що ці рослини та продукти родом з Південної Лмерики. Під час розповіді вчитель повинен контролювати все: передусім свою емоційність при розповіді — вираз обличчя, жести, артикуляцію тощо. Недарма деякі визначні методисти вважають: методика — це напівнаука, напівмистецтво. Важливо показати, що розповідь педагога цікава не тільки учням, але і йому самому. Тоді вона краще сприймається дітьми. Ефективність навчально-виховного процесу різко підвищується. Практично, протягом усього \року вчитель повинен бути не ретранслятором знань, а артистом, який впливає на емоції учнів, заохочує до свідомого та зацікавленого сприйняття навчального матеріалу.

Актуалізація опорних знань, як правило, проводиться на початку комбінованого уроку. Перевірка знань, умінь та навичок учнів, які вони отримали на попередніх уроках, може здійснюватися різними методами, формами та засобами Усна Індивідуальна перевірка знань відбувається обов'язково з використанням географічних карт. Вчитель викликає учня до дошки, ставить запитання, той детально відповідає на нього. Але таке опитування має свої недоліки, оскільки за браком часу може відповісти не більше 3-4 учнів. Для ширшого охоплення класу можна проводити фронтальне оптування, коли у повторенні навчального матеріалу бере участь більшість учнів. При цьому запитання ставляться конкретні, які не вимагають детальної відповіді. Для деяких учнів вчитель готує індивідуальні завдання з використанням роздаткового матеріалу (короткі запитання, географічні задачі, тести, завдання для виконання у зошитах, на контурних картах). Для перевірки знання номенклатури карт вчитель проводить числові або топографічні диктанти тощо. Досвідчені вчителі комбінують різні форми перевірки знань, досягаючи максимальної ефективності цієї частини уроку. Орієнтовний термін її проведення 10-15 хвилин. Оцінювання учнів відбувається відразу після відповіді. У деяких випадках учитель може оголосити оцінки в кінці уроку.

Вивчення нового матеріалу, його закріплення та повторення. Автори цілком свідомо об'єднали ці структурні компоненти уроку. Вони займають його основну частину невід'ємні один від одного, Подання нового матеріалу здійснюють окремими смисловими блоками, кожен і яких с логічною основою для наступного та продовженням попереднього. Разом з цим, ознайомлення зі змістом кожного смислового блоку бажано супроводжувати його закріпленням, аналізом та багаторазовим повторенням, використовуючи різні методи, форми й засоби навчання та педагогічні прийоми. Вивчення кожного блоку спирається на вже знайомі понятті, процеси, факти. Особлива увага звертається па приклади із навколишнього середовища, які учні постійно спостерігають у своєму житті. Доцільно використати міжпредметні зв'язки, краєзнавчий матеріал. Наприклад, вивчаючи основні форми рельєфу Землі у 6 класі, вчитель починає розповідь з розгляду тих форм рельєфу, які вони могли бачити на фотографіях, по телевізору чи відео або спостерігати під час мандрівок, походів тощо. Повторення навчального матеріалу бажано провести на уроці кілька разів на різних рівнях засвоєння Із використанням різних методів, прийомів та засобів навчання, в тому числі з використанням СЛС. ОІС. КС. Особливу увагу треба звертати на роботу з настінними картами та географічними атласи. Жоден урок географії неможливий без карт. Вчитель не може розповідати про географічні об'єкти чи природні явища без наочних посібників, що відтворюють їхні образи і місцеположення.

Підведення підсумків уроку — обов'язковий компонент уроку, без якого неможливо вивчати новий матеріал. У співбесіді з учнями вчитель виділяє основні питання, поняття, терміни, географічні назви, які учні мали засвоїти на даному уроці. Без підведення підсумків урок не можна назвати закінченим. Ця частина уроку формує в учнів уміння генералізувати вивчений матеріал, відбирати головне, готує їх до виконання домашнього завдання.

Домашнє завдання дасться учням на переважній більшості уроків. Вчитель повинен пояснити особливості його виконання, врахувати обсяг, можливості його засвоєння окремими групами учнів, використання додаткової літератури тощо. В деяких випадках учитель дає індивідуальні завдання окремим учням, як тим, що мають низьку успішність, так і встигаючим. Особливо важлива диференціація домашніх завдань при підготовці до проведення уроків розширення та поглиблення знань, самостійних та контрольних робіт. Не рекомендується давати домашнє завдання у вигляді механічного заповнення контурних карт, перемальовування малюнків або схем з підручника. Всі домашні завдання повинні сприяти розвитку самостійної творчої роботи учнів.

25.Дайте хар-ку економічних і політичних функцій Європейського економічного співтовариства. Європейська економічна спільнота (ЄЕС) (англ. European Economic Community, EEC)— нині не існуюча назва інституції, що заснована 1957 р. згідно з Договором про заснування Європейської економічної спільноти (один з Римських договорів) з метою створення спільного ринку. Початково складалася з шести країн: Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембурґ, Нідерланди таФранція. Разом з Європейською спільнотою з вугілля та сталі (ЄСВС) і Європейською спільнотою з атомної енергії становитьЄвропейські спільноти. Договір було укладено 25 березня 1957 року в залі Гораціїв і Куріаціїв палацу Киджі на Капітолійському пагорбі в Римі чільниками Бельгії, Німеччини, Франції, Італії, Люксембурга і Нідерландів. Згідно з Римською угодою, шість країн вирішили створити економічне співтовариство, засноване на ширшому спільному ринку, що включає велику кількість товарів і послуг. Митні збори між шістьма країнами-учасницями були повністю скасовані до 1 липня 1968 року. В рамках ЄЕС в 1960-х роках розвивалися спільні економічні політики, особливо в області торгівлі і сільського господарства.

Згідно з Договором про Європейський Союз назву «Європейська економічна спільнота» було змінено на «Європейська Спільнота». Після того, як 2002 року Паризький договір про заснування ЄСВС втратив чинність, залишилось дві Європейських спільноти, які часто узагальнено називають «Європейські спільноти». Англійський акронім «EC» (European Communities) також розуміє всі три (дві) спільноти.

26. Дайте характеристику етнічним процесам та взаємовідносинам між етносами. Етнічні процеси, процеси, що приводять до зміни етнічних спільнот. Розрізняються процеси етноеволюційні, які обумовлені соціально-економічним розвитком етнічних спільнот і контактами їх з іншими народами і приводять головним чином до зміни елементів культури і побуту, і етнотрансформаційні, обумовлені взаємодією етнічних спільнот або окремих їх частин і що приводять до зміни етнічної самосвідомості, включенню груп людей в інших етнічних спільності, а незрідка — до припинення існування одне і появі інших етнічних спільнот. Етнооб’єднуючі (інтеграційні) процеси: етнічна консолідація, етнічна асиміляція, міжетнічна інтеграція, етнічна міксація та ін. Етнороз’єднуючі (дезінтеграційні) процеси: етнічна парціація, сепарація, дисперсизація.

Міжетнічні відносини — це поняття, що містить у собі узагальнені уявлення про розмаїття ціннісно навантажених (від позитивних та нейтральних до вкрай негативних) специфічних людських міжгрупових стосунків. Їхнім змістом, з одного боку, е питання про вживання етнічної мови, збереження пам'яток матеріальної етнічної культури та розвитку всіх напрямків етнічної культури взагалі, а також питання про володіння етнічною територією й навіть про фізичне виживання того чи того етносу. Розкриття цього боку міжетнічних відносин може бути здійснене через розгляд таких негативних явищ, як етнічна антипатія, етноцентризм, етнічна конгломерація, етнічна дискримінація, етнічна депортація, деетнізація, штучна асиміляція, етноцид.

Іншим напрямком розвитку міжетнічних відносин є позитивний, і для розкриття його змісту залучаються поняття етнічної симпатії, етнічного плюралізму, міжетнічної інтеграції тощо. Нарешті, міжетнічні відносини містять у собі явища що не піддаються поляризованій оцінці, позаяк засадово є нейтральними. Це етнічна сепарація, природна асиміляція, етнічна міксація, етнічний індиферентизм тощо.

Етнічна дискримінація — це утиски та утиснення, які здійснює панівний етнос щодо нєпанівного етносу (або певної кількості таких етносів).

Етнічна асиміляція – це процес поступового розчинення певної етнодисперсної групи або й цілого невеликого за чисельністю етносу серед іншого великого етносу або групи етносів.

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис.

Денаціоналізація — це процес насильницького позбавлення певного народу власної державності з усіма наслідками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одиниці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування тощо), а також значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних науки, літератури, мистецтва тощо).

Етнічна консолідація — це процес згуртування певного етносу навколо однієї або кількох видатних осіб (у тому числі й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як уособлювачі та носії найзагальніших потреб та інтересів усього етнічного загалу.

Етнічна сепарація — це сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалежності.

Міжетнічна інтеграція — це такий процес зближення етпосів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних та етнокомпактних груп, який підпорядкований створенню єдиної для всіх них поліетнічної держави-нації.

27.Дайте хар-ку мінерально-сировинних ресурсів України. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил.

За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні.

На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 2004 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т. Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль,самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях. Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів і найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів).

28. Дайте хар-ку мовним групам народів Європи. Мовні групи народів Європи. Індоєвропе́йські мо́ви — найпоширеніша сім’я споріднених мов. Представлена ​​на всіх населених континентах Землі, число носіїв перевищує 2,5 млрд. За гіпотезами деяких сучасних лінгвістів, є частиною макросім'ї ностратичних мов^[1].Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї Індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

За ознаками ближчої спорідненості Індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих індоєвропейських мов становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол. До них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літературної мови в Індії і Пакистані), бенгалі,панджабі, маратхі, гуджараті, орія, ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мертві мови — ведійськаі санскрит, на яких збереглося багато письмових пам’яток.

До групи іранських мов належать живі мови — перська, таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська(пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджська, талиська, ряд памірських мов та ін. (всього 81 млн. носіїв) і мертві мови — давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська,согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська (хотанська). На підставі ряду спільних структур, ознак іранські мови об’єднуються з індійськими в індоіранські мови: є припущення щодо їхнього походження від колишньої мовної єдності.

Слов’янська група мов (див. Слов'янські мови) поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн. носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов'янські мови), західну (польська, чеська,словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська,хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Група балтійських мов складається з живих мов — литовської і латиської (4,3 млн. чол.) і мертвих — пруської,ятвязької, куршської та ін. З огляду на особливу структурну близькість балтійських мов до слов’янських припускається існування у минулому якогось виду балто-слов’янської мовної спільності (прамови, походження від близьких індоєвропейських діалектів, тривалого контактування).

До групи германських мов (бл. 550 млн. носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після китайської) за поширеністю у світі, німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс, їдиш, шведська, данська,норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська.

Романська група мов (576 млн. чол.) представлена живими мовами — французькою, провансальською(окситанською), італійською, сардинською (сардською), іспанською, каталанською, португальською, румунською(мова румунів і молдован), аромунською, ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі латинської мови, літературна форма якої відома тепер за численними писемними пам’ятками і застосовується досі як мова католицької літургії та (обмежено) як міжнародна мова науки. Латинська мова разом з мертвими мовами оскською й умбрською утворювали групу італьських мов.

Кельтська група мов складається з малопоширених живих мов — ірландської, гельської (шотландської), валлійської,бретонської і мертвих — менської, корнської, кельтіберської, лепонтійської, галльської. У минулому кельтські мови були поширені на великій території Європи — від нинішньої Великобританії до Карпат і Балкан. У структурі кельтських мов є ряд спільних ознак з італьськими мовами, з якими їх звичайно об’єднують у більш загальну італо-кельтську групу.

Грецька мова (12,2 млн. людей) посідає серед індоєвропейських мов окреме місце на рівні мовної групи. В її історії виділяються давньогрецький (давньогрецька мова) і середньогрецький (візантійський) періоди.

Албанська мова (4,9 млн. чол.) генетично пов’язана з мертвими іллірійською та мессапською мовами.

Вірменська мова (понад 6 млн. чол.) вважається наступницею колишньої мови хайаса-арменів у складі держави Урарту.

Численними писемними пам’ятками представлені дві групи повністю вимерлих індоєвропейських мов — анатолійська, або хетсько-лувійська (мови хетська клинописна, або неситська, лувійська клинописна, палайська, ієрогліфічна хетська, лідійська, лікійська, карійська, сидетська, пісидійська) і тохарська (мови тохарська А, або карашарська, чи турфанська, і тохарська В, або кучанська). Менше відомостей збереглося про інші мертві індоєвропейські мови — фригійську, фракійську, іллірійську, мессапську, венетську.

Протягом тривалого розвитку після розпаду прамови, що мала високорозвинену структуру синтетичного типу, індоєвропейські мови зазнали значної структурної диференціації — від синтетизму (найкраще збереженого в балтійських і слов’янських мовах) до аналітизму (найбільше розвиненого в африкаанс), від фузійності багатьох давніх індоєвропейських мов до аглютинації у нових індійських та іранських мовах. Істотні відмінності з’явилися також у фонетиці індоєвропейських мов. Існує думка (зокрема, докладно обґрунтована російським мовознавцем В. Іллічем-Світичем) про належність Індоєвропейських мов разом з афразійськими, уральськими, алтайськими, дравідськими і картвельськими до ширшої «надсім’ї» т. з. ностратичних мов.

29. На території України проявляються несприятливі природні явища і процеси, які пов'язані із рухами літосфери, по­годою і внутрішніми волами,

З рухами літосфери пов'язані сейс­мічні явища — землетруси. Найбільш ру­хомими частинами України є західна, південно-західна І південна. На Закар­патті можливі поштовхи силою 6—7 ба­лів за шкалою Ріхтера, на Поділлі та рів­нинах Криму — до 5, в Кримських горах — до 8. Осередки землетрусів часто зна­ходяться в Карпатах, Кримських горах і у Чорному морі на південь від Криму.

Несприятливими погодними явища­ми є посухи, суховії, пилові бурі, замо­розки, ожеледь, град.

Посухою вважають суттєву нестачу опадів в умовах високої температури за тривалий час. В Україні посухи харак­терні для степової зони. Це явище зни­щує культурні рослини, Для опору йому використовують зрошення та сіють по­сухостійкі сорти рослин.

Суховій — гарячий вітер а високою температурою повітря і низькою віднос­ною вологістю. Трапляється в степах і знищує рослини. Суховії часто супрово­джуються пиловими бурями — сильними вітрами, що видувають і переносять дрібні частки грунту. Вони знищують посіви, заносять дороги, водойми. Для попередження цього стихійного лиха за­стосовують снігозатримання, створюють лісосмугу, сіють багаторічні трави для закріплення грунтів.

Заморозками називають зниження температури повітря нижче 0 ^вС ввечері та вночі при позитивних температурах вдень. Виникають в ясні тихі ночі при інтенсивному випромінені поверхнею тепла. Для боротьби Із заморозками влаштовують задимлення, поливання грунту та його укриття. Це зменшує тепловіддачу з поверхні землі.

Ожеледь — це шар тільного льоду на поверхні землі І предметах (гілках де­рев, електромережах), що утворюється при намерзанні краплин дощу або тума­ну. Ожеледь призводить до знищення посівів, обламування гілок дерев, обри­вання електричних дротів. Утворення шару льоду понад 20 см при сильному вітрі небезпечне для сільського госпо­дарства.

У горах при безконтрольному зни­щенні лісу у разі сильних злив виника­ють селеві потоки ~ річки бруду, що утворені змитими шарами незакріплених грунтів. Маючи величезну масу і високу швидкість руху, селі знищують дороги, споруди, орні землі.

З внутрішніми водами в Україні по­в'язані паводки — швидке І короткочас­не підняття рівня води в річці. Часто можуть виникати в горах при інтен­сивному таненні снігу, або ж сильних зливових дощах.

30.Дайте хар-ку основних компонентів геогр. оболонки. Фізико-географічна оболонка комплексна, вона складається із таких оболонок: верхньої частини літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери. Верхню межу географічної оболонки проводять по межі поширення життя – озоновому екрану; важче визначити нижню межу оболонки, тобто межу проникнення життя в літосферу. Вважають, що вона лежить нижче земної поверхні на кілька км. Отже, вся товщина оболонки складає 35-40 км. Географічна оболонка має комплексний характер. Раніше всередині географічної оболонки виділяли сферу діяльності людини – географічне середовище. Але за останні десятиліття діяльність людини охопила не тільки всю географічну оболонку, але й вийшла за її межі – в космос. Тому тепер один і той же об'єкт без відношення до діяльності людини називається географічною оболонкою, а по відношенню до діяльності людства – географічним середовищем.

Речовина географічної оболонки, як і її енергія – земного і сонячного походження. Енергетичні процеси в географічній оболонці майже виключно залежать від космічної енергії. Оскільки ця енергія майже не проникає вглиб земної кори, то з глибиною переважає уже ендогенна енергія. Речовина і енергія всіх сфер географічної оболонки поширюється наскрізно. Наприклад вода знаходиться і в атмосфері, і в літосфері, жива речовина також і т.д.

К.І.Геренчук (1969), відмічаючи термінологічну плутанину, дав таке визначення географічної оболонки: географічна оболонка – це матеріальна система, що утворилась на поверхні Землі внаслідок взаємодії літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери з променистою енергією Сонця і внутрішньою енергією Землі.

Отже, географічна оболонка найбільш широке, комплексне поняття сучасної географії. В наші дні географічна оболонка знаходиться в орбіті економічних, наукових і політичних інтересів людського суспільства (В.Б.Сочава, 1962).

Географічна оболонка – це своєрідна матеріальна система, що історично склалась і безперервно розвивається. Рядом своїх властивостей вона відрізняється від інших оболонок: літосфери, гідросфери та атмосфери. Основні властивості географічної оболонки такі: 1) в її межах речовина знаходиться в трьох агрегатних станах; 2) вона має два джерела енергії – космічне і телуричне, тоді як інші сфери мають одне джерело енергії; 3) вона відзначається цілісністю, тобто внутрішньою закономірною єдністю, яка проявляється в тому, що компоненти її – літосфера, гідро-, атмо- і біосфера, утворюють взаємообумовлену і взаємопроникаючу систему, в якій ті або інші зміни в одному із компонентів викликають за собою зміни в інших компонентах і навіть в цілій системі. Прикладом цілісності географічної оболонки може служити такий факт: кілька разів за останнє століття (в 1891,1925,1941 рр.) жителі Перуано-Чілійського узбережжя були свідками своєрідного природного "експерименту". Атакама, зумовлена високим атмосферним тиском та холодною Перуанською течією. Океанічні води багаті на рибу, поживою для якої служать величезні маси планктону. А розвиткові планктону сприяє великий вміст кисню у холодних водах течії. Рибні багатства живлять не тільки населення узбережжя, а й птахів (бакланів, пеліканів, кайр, гагар тощо), які утворюють величезні колонії на скелястих островах, залишаючи після себе поклади гуано – цінного азотного добрива, що є важливою статтею експорту Чілі та Перу. Але, у вищезгадані роки південно-східні пасати, що гонять Перуанську течію, послаблювались, і тоді посилювалась течія Ель-Ніньйо, що йдучи від екватора, проникала майже на 1000 км далі на південь, ніж звичайно, відтискуючи від берегів холодну перуанську течію. І тоді пустиня розцвітала, випадали рясні дощі, води стікаючи в океан, розмивали землю, поклади гуано, руйнували будівлі. Масово гинули і відлітали птахи, бо зменшилась кількість риби в океані, (риба стала обминати теплі води, бідні на кисень і планктон). Явище Ель-Ніньйо виникає нерегулярно – з інтервалом від 4 до 18 років і буває різної інтенсивності. Наприкінці 1982 початку 1983 рр. Ель-Ніньйо викликало сильні коливання клімату. Наприклад, біля берегів Північної Америки температура води підвищилась на 60. Повернула назад потужна течія Кромвела і декілька місяців вона текла не з заходу на схід, а навпаки.

Такі кардинальні зміни в пустелі Атакама і прилеглому побережжі сталися внаслідок послаблення пасату.

Відомий полярний дослідник Візе звернув увагу на те, що періоди похолодань в Арктиці і погіршення умов судноплавства в Північному Льодовитому океані призводять до підвищення рівня африканських озер – Ньяси, Вікторії, Танганьїки та ін. і навпаки в періоди потеплінь рівень цих озер знижується.

В антропогеновій історії Землі відомі періоди, коли великі зміни в ході природних процесів охоплювали всю земну кулю. Це були льодовикові епохи (понижувався рівень океану на 110 м) та ін.

Географічна оболонка, як система настільки цілісна, що досить змінитися якомусь одному її компоненту, наприклад, висоті материків, як почнуть змінюватися інші компоненти: клімат, води, рослини, грунти, тваринний світ та ін. Таким чином, в основі цілісності географічної оболонки лежить обмін речовин і енергії між літо-, гідро-, атмо- і біосферою в смузі стикання цих геосфер, тобто в межах географічної оболонки. Речовинний і енергетичний обмін між сферами проявляється в багатьох формах: 1. Вся товща осадових порід земної кори утворилась за рахунок переважно осадження речовини з океанічних, морських, озерних та річкових вод, випадання її з атмосфери і за рахунок відмерлих організмів (орг. вапняки, трепели, вугілля, торф, нафта). 2. Різноманітні солі і хімічні елементи розчинені у водах гідросфери, походять переважно з літосфери, частково з атмо- і біосфери. 3. Сучасний склад атмосфери майже цілком обумовлений діяльністю рослин, випаровуванням води з гідро- і літосфери і надходженням пилу з літосфери. 4. Рослинні і тваринні організми своїм речовим складом та процесами нерозривно пов'язані з літо-, гідро- і атмосферою. Отже, географічна оболонка є сфера безпосереднього стикання, обміну і взаємопроникнення літо-, гідро-, атмо- та біосфери.

Ритмічні явища в географічній оболонці.

Повторюваність в часі комплексу явищ, що розвиваються в одному напрямі називається ритмом. Існують ритми періодичні і циклічні. Ритми однакової тривалості – це періоди. Наприклад, час обертання Землі навколо осі, Сонця. Ритми перемінної тривалості називаються циклами. Ритмів багато, тривалість їх різна і походження неоднакове.

Ця ритміка спостерігається у всіх сферах географічної оболонки зокрема, і оскільки вони між собою пов'язані, то зміна ритміки в одній із сфер веде до зміни в інших.

31. Дайте характеристику особливостям заселення та освоєння території України за палеоліту. Заселення та освоєння України за палеоліту. 1. Поява і розселення пралюдей на території України. Життя архантропів періоду раннього палеоліту

• Люди вперше з’явилися на території України близько 1 млн років тому. Найдавнішою пам’яткою в Україні є стоянка біля селища Королевого Виноградівського району в Закарпатті.

  • На лівому березі Тиси, на терасі заввишки 100–120 м археологи виявили унікальні археологічні знахідки: численні кам’яні знаряддя праці – оббиті гальки, ручні рубила, гостроконечники, скребла, вістря рогатин, ножі.

• Кісток найдавніших мешканців Україні поки що виявити не пощастило. Та вчені припускають, що це були архантропи. Вони прийшли на територію Європи з Африки на початку зледеніння. Клімат іще був помірним, проте вже відчувалося холодне дихання льодовика.

• Для архантропів було характерне:

  • Використання вогню, однак вони не вміли добувати його.

  • Знаряддя праці виготовляли оббиванням каменю.

  • Основне знаряддя – ручне рубило, яким можна було колоти, різати, рубати.

  • Крім кам’яних, використовували дерев’яні знаряддя, наприклад списи, загострені на кінці способом обпалення над вогнищем.

  • Жили великими групами – стадами. Вони не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі. За тих часів у нашій місцевості ще було багато теплолюбних рослин. Тож давні мешканці українських земель живилися їхніми плодами, пагонами, корінцями. Вживали в їжу також м’ясо, полюючи на оленів, антилоп, коней, биків, слонів, носорогів, гіпопотамів.

• Сліди діяльності архантропів виявлено неподалік села Рокосове на Закарпатті, поблизу сіл Лука-Врубловецька та Бабин на Дністрі й Амвросіївка в Донбасі, у передгір’ї Криму тощо.

Залюднення території України відбувалося через Балкани й Центральну Європу. Щоправда, деякі вчені вважають імовірними й шляхи через Кавказ.