Глава 7 відроджена україна: проблеми влади і політики

У своїй відомій праці Норман Дейвіс справедливо підкреслює: «В історії є чимало митей, коли здається, що та або та доба скінчилася, що певний режим чи система, які існували здавна, нарешті вже минули. Це небезпечні миті для всіх, хто стає їхнім свідком, і так само й для істориків, що прагнуть поділити свій предмет на невеличкі періоди. Адже режими, суспільства та економіки дуже рідко гинуть за одну ніч, як індивіди. Навіть за часів начебто катастрофічного колапсу сили неперервності та інерції завжди змагаються з рушіями змін» [1, c. 780]. Такий характер повною мірою притаманний і становленню української державності. Нове визрівало поступово і коли воно реалізувалось, то зустрілось з такою прихованою протидією старого, яке по своєму лицемірству перевершує відомі в історії зради. Отже, сучасність для України також виступила певним результатом попереднього розвитку, у вигляді складних суперечностей, трансформованих на майбутнє.

Внутрішні проблеми в розбудові України переплелися з зовнішніми. Перебудова і наступні події припали на завершальний етап «холодної війни». Її цілі — боротьба за контроль над Євразійськими територіями і глобальну перевагу, все чіткіше відбивались в українському питанні. Україна з 50-мільйонним населенням у силу багатьох чинників є не байдужою як для Сходу, так і Заходу. Ще В. Ленін застерігав, що Україна є «історичною колискою» Росії, тому її втрата рівнозначна втраті голови. Не можна недооцінити ролі України в політиці Заходу, взаємовідносин країн далекого і ближнього зарубіжжя, США і європейських країн. Отже, вона знову стала своєрідним полем зіткнення різних інтересів, де супердержави і далі повели боротьбу за зони впливу.

І це відбувається в умовах стану так званої глобалізації. Сьогодні, мабуть, ніхто не сперечатиметься, що її немає. Постіндустріалізм здійснив те, чого не могли здійснити завойовники. Світ став конче інтегрованим і взаємозалежним. Перед Україною постало завдання знайти власне місце в світових відносинах. А це буде не просто. Адже глобалізм став важливою суттю політики тих, кому він найменш загрожував розчиненням їхньої державності і нації. Натомість для країн, які обирали свій шлях, залишалось важливим не втратити свої національні особливості. Україна постала перед дилемою, чи вона буде рівноправним партнером руху за оздоровлення процесів глобалізації, за надання їм справед­ливого, гуманного характеру, за збереження духовних основ і самобутності українців, а відтак й інших націй. Чи вона піде в руслі політики і може стати жертвою тих сил, які намагаються викорис­тати глобалізм у власних корисливих інтересах, забуваючи про те, що спільний дім не може встояти, якщо є пожежа в якійсь із кімнат? І таким чином стати статистом у великій політичній грі інших країн. Опинитися на задвірках світової культури.

У сучасних історіософських та соціологічних дослідженнях усе більшого поширення набуває цивілізаційний підхід до аналізу проблем фаз розвитку суспільства. Питомими одиницями тут виступають особистість і нація — найстійкіші елементи як окремої держави, так і значно більших світових універсумів. Отже, конкретніше вимальовується роль і значення політичного життя в розбудові нової держави, що має збігатися зі здатністю нації й особистості зберегти себе як витвір природи і суб’єкт суспільного розвитку людства в умовах нової постіндустріальної цивілізації та конкретики розвитку певного суспільства. А також окремої особи — від пересічного громадянина до представника влади різ­ного рівня, політична воля яких в єдності, що яскраво довела «Помаранчева революція», здатна подолати будь-які негаразди. На наш погляд, ці загальні тенденції проникають в усі процеси політичного розвитку України.

У боротьбі за державний суверенітет

Серпневі події 1991 року мали доленосне значення для подальшого розвалу СРСР і утворення української держави. Вони прискорили прийняття Акта про державний суверенітет. Того ж дня — 24 серпня Горбачов оголосив про саморозпуск КПРС і склав з себе повноваження генсека. Єльцин видав указ про припинення її діяльності. Відповідно 25 серпня Президія Верховної Ради України також прийняла Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». І тільки 30 серпня 1991 року Крав­чук підписав Указ Президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України». Обвальний характер падіння радянської влади і декларативний зміст самих указів, а також своєрідність політичного становища цих днів ще чекають своїх дослідників. Але незаперечним фактом залишається те, що КПРС ніхто не захищав, а утворені навздогін їй соціалістичні та комуністичні партії були по своїй суті ностальгією за минулим, намаганням штучно підправити історичний процес, ігноруванням того, що двічі не можна увійти в один і той самий бурхливий потік. Разом із тим злам застарілого політичного стрижня в суспільстві вивільнив енергію для творення нової державної спільноти. З розпадом партії розпалася і вся політична конструкція, та на всіх напрямах суспільно-політичного, економічного і духовного життя почалось народження нового.

Хоча такими заходами законсервували старе, йому не було дано оцінки на правовому, політичному полі творення нової державності. Мільйони людей, які входили до лав КПРС, скопом, практично апріорі, визнавались винуватцями в тих злочинах, які здійснювала певна верства в партії. Рано чи пізно прийдешні покоління мають вирішити проблеми: Хто винен? Як це сталося? Куди ділося майно партії? І зробити все, аби повернути його справжнім реабілітованим власникам. Лише на такій основі мав відбуватися подальший політичний розвиток. Але для того, щоб це усвідомити, вимагався час.

Події тих днів носили революційний характер і тільки наше сьогодення з кожним днем ще краще віддзеркалює їх майбутність. Це був своєрідний політичний вибір кожної особи, в якому зустрічалось старе і нове. Дослідників ще чекає політичний аналіз цього вибору. І не тільки мотиви тих, хто в кількості 346 проголосували на позачерговій сесії Верховної Ради 24 серпня 1991 року за Акт незалежності України. А також і тих, хто був проти чи утримався. До речі, різні джерела досить суперечливо подають не тільки їх кількість. Не меншого значення набувають і якісні показники того барометру свідомості. Сказати сьогодні, що всі щиро обрали незалежність, було б несправедливим. Навіть ті, хто за неї голосував, вкладали в це поняття різний зміст. Для деяких, як показують події жовтня—листопада 2004 року, цей «вибір» взагалі затягнувся на десяток років, так і не ставши сутністю переконань.

Спочатку на все впливала ейфорія розпаду. Мало хто думав, що нас чекає, від чого необхідно відмовитись і що «взяти» з собою в дорогу. Після зникнення стрижневої основи — КПРС, Союз вже не міг існувати. Новоогарьовський процес захлинувся. Більшість громадян України на референдумі 1 грудня, підтверджуючи Акт незалежності, обрала в особі першого президента не представника тієї сили, котра вела боротьбу за повне оновлення, а колишнього секретаря ЦК Компартії України. Старе повільно відмирало. Україна проголосила союзний договір 1922 року недійсним. Було знайдено форму своєрідного «шлюборозлучного процесу» — утворення СНД. Це сталося 7 грудня, коли в Біловезькій Пущі, як їх назвали, «три зубри» — Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписали угоду про його утворення і проголосили, що СРСР як геополітична реальність припинила існування. На конференції в Алма-Аті до цього рішення прилучились інші держави, за винятком прибалтійських республік і Грузії, що приєдналась згодом. 25 грудня 1991 р. Горбачов заявив про свою відставку з посади Президента, правда, вже не існуючої держави. Історія нібито «подарувала» свій шанс українському народові відродити власну суверенну державу, хоча це був шлях через тер­ни до зірок.

Аналізуючи його ми можемо піти за принципом хронології, розглянувши ті реальні дії, що відбулися в зв’язку з її розбудовою. Але вони не дадуть відповіді на головне питання: Чому Україна за сім років незалежності втратила 70 % свого економічного потенціалу, коли, в порівнянні, за чотири роки Великої Вітчизняної війни ця цифра становила 40 відсотків? [2, c. 9]. І відповідно вирішити такі проблеми: Чи сама практика переходу до власної державності була не правильною і щось робили не так? Чи, може, Україна не «дозріла» до можливості власного суверенітету? Чи, може, він був непотрібним? І взагалі, які були «включені» антидержавні сили, що пригальмували непогані нібито стар­тові можливості? І чи були вони такі вже непогані? Запитання, запитання..!

Незаперечно те, що Україна пішла до свого суверенітету шляхом інколи невиправданих спроб і помилок, котрі не стали об’єктом прагматичного аналізу в інтересах подолання труднощів. Здебільшого на них зупиняються ті, хто намагається лише знайти негативне в діяльності протидіючої політичної сили. «Проблема помилок» стала своєрідним процесом розбірок. У ньому перемішались причини і наслідки різного терміну давнини. Обвал компромату набув у народі сатиричного забарвлення, посіяв зневіру в здатність політичних будівничих. Одночасно за кадром залишилося те, що Україна, на відміну від інших республік, досить суттєво «вросла» своїм корінням в СРСР. І коли Союз розвалився, її орієнтована на нього економіка, та й не тільки вона, втратили свою основу. Як приклад Україна враз втратила сировинну базу для своєї нібито могутньої, але енергоємної радянської економіки, якої дуже своєрідно торкнулись глибинні процеси НТР.

І це за умов, що тут був відсутній не тільки історичний досвід переходу до якісно іншої — ринкової економіки, а що найважливіше, умова переходу до цього — власна суверенна держава. За роки радянської влади було зроблено все, аби навіки поховати її специфічні сторічні надбання у всіх галузях життя. Комуністи перервали економічний поступ поколінь, традицію економічного життя, що в усьому світі можливе навіть на сімейному рівні. А що вже казати про українські історичні надбання у власному державотворенні…

Ми зовсім недооцінюємо всі складнощі за короткий термін змінити радянський політичний устрій. На сторожі всього і вся стояла радянська політична система. Перебираючи на себе всі функції керівництва й управління, вона встигла сформувати певний спосіб життя тощо. І демонтувати її однією декларацією чи законом просто неможливо. Хіба її «цінності» не суперечили тому, що необхідно було вирішити? Адже сучасному поколінню випало розв’язати три величезні історичні проблеми: вивести Україну з-під влади Російської імперії і створити суверенну державу; знищити тоталітарний деспотичний комуністичний режим і запровадити демократичний лад; реформувати старий спосіб виробництва, заснований на централізованому адміністративному керуванні всіма сферами матеріального й духовного виробництва у виробництво на основі свободи економічної і державної доцільності разом із ринковим регулюванням.

Розглядаючи проблему становлення української держави, ми маємо констатувати, що вона, як і всяка державна система, мала складатися з трьох компонентів: території, народу і влади. На кожному із цих напрямів діяльності вітер змін увірвався в радянську дійсність під гаслом незалежності. Всі навколо почали говорити про незалежність із сарказмом чи захопленням, вкладаючи в це різну суть. Погано, що мало кого турбував в той час зміст цього поняття. Завдання, котрі необхідно було реалізувати і які пронизували кожну складову державного будівництва, якось відходили на другий план. Пригадую, як нелегко було пояснювати, що розуміється під незалежністю у непростому, взаємозалежному світі. Але попри все, говорячи словами автора перебудови М. Горбачова, «процес пішов» і з часом усі зрозуміли, що він охопив усі сторони життя.

На перше місце вийшло правове визначення території, яке стало важливою процедурою у фіксації держави як геополітичної реальності. Тут були зроблені дуже важливі кроки. 4 листопада 1991 року Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», відповідно до якого не тільки державні кордони СРСР, а й адміністративні кордони з колишніми союзними республіками ставали державним кордоном України. Відповідно таке рішення було підкріплено Указом Президента від 12 грудня 1991 року «Про утворення державного митного кордону України». Здавалося, що в головному справу було зрушено. Але кожному прикордоннику, та й не тільки йому, кордон бачиться однією-єдиною лінією, що проходить між двома пограничними стовпами на вістрі відповідного знака з пірамідальною верхівкою. Деякі журналісти чи то від невігластва, чи ще чомусь і сьогодні глузують, що ця лінія де-не-де проходить в хаті, де дід спить на печі в Росії, а бабця сидить на лавці в Україні. І це не випадково. Процес демаркації кордонів, їх визначення на території затягнулися, лінія кордонів держави залишалась «розмитою». І відповідно тисячами доріг і перелісків, як кров з вмираючої людини, витікала енергія молодої держави і натомість «приходив» матеріалізований інтерес інших. Спитайте у себе, як визначається лінія кордону і яку вона відіграє роль? Важливість невизначеності цих питань добре розумів колись В. Ленін, який зробив усе можливе, щоб визначити і контролювати кордони. Усвідомивши і врахувавши вчасно цей досвід, нам не довелося б «тузлитися», тобто з’ясовувати лінію цього кордону з Росією на 13-й річниці суверенітету в районі коси Тузла.

Якщо порівняти територію з великою українською хатою, на зразок тих, в яких проживав наш народ, то вона виявилась конче занедбаною, що зовсім не характерно для хазяйновитого українця, який звик бачити її чистою, побіленою, облагодженою, без тарганів. Одна область України була майже виведена з господарського користування штучними морями з радіаційним мулом і гнилою водою. Те, що залишалось, було вкрай захаращено сміттям, нафтовими відходами і всім іншим, що інколи робило певні частини непридатними для проживання людини. За час існування нашої цивілізації на території України накопичилось стільки шкідливих речовин, скільки здатне, у разі потрапляння в організм людини, за 30 днів знищити все населення держави з 92-кратним запасом [3, c. 2].

Що вже казати про Чорнобильську катастрофу, котра позбавила українців сотень гектарів орних земель, змінила все живе, поставила під загрозу саме людське життя. Таким чином, навіть з точки зору середовища даної території необхідно було винайти іншого, більш раціонального господаря. Потрібна була національна програма порятунку довкілля. А з огляду на те, що ця проблема вийшла за межі впливів і можливостей суто українців, а перетворилась на світову, то суверенітет України став виступати умовою ліквідації цього занепаду планетарного масштабу та разом із тим подальшої інтеграції всього людства. Незалежність ставала залежністю від усіх країн.

У цьому сенсі від політиків вимагалося нове мислення і дії. Потрібна була гласна програма порятунку української природи, земель тощо. Словом, всього середовища. У 1990-х роках студенти нашого вузу зі студентської організації «Скіф» за матеріальної допомоги нашого керівництва здійснили науково-охоронну експедицію «Чисті ріки України». Вона показала, що наші водойми на рівні малих і великих річок з чудовими археологічними пам’ятками на узбережжях, де традиційно селились наші пращури, захаращені і занедбані. Студенти запропонували програму порятунку річок. Але хто захаращує ці річки? Якій владі було вигідно знищення українського середовища? Невже геноцид голодоморів необхідно доповнювати такою акцією? А може втрата власника викохала таке байдуже ставлення до середовища з формуванням певної філософії: «Після мене, хоч потоп»?

Не випадково найважливіша складова в розбудові — сам народ. Він є найголовнішим чинником у творенні держави. Це центральна фігура всіх політичних дійств. Все в ній робиться за участі народу і в ім’я народу. Будь-яка політична сила, щоб приховати власний інтерес або досягти справжніх результатів, має зробити свою політику псевдовсенародною чи навпаки — справді всенародною. Наявність результатів двох полярних за своєю суттю референдумів свідчила про непросту ситуацію у свідомості народних мас щодо власного політичного стану.

Загальний результат усіх впливів на добробут народу в період десяти років боротьби за державний суверенітет може продемонструвати так званий демографічний чинник. Сьогодні не є секретом, що за цей час населення України згідно з останнім переписом 2001 року зменшилось майже на чотири мільйони [4, с. 4]. Існує негативний індекс між народжуваністю і смертністю. Населення просто вимирає не відтворюючи себе. Такий стан справ, попри різні тлумачення, є яскравим свідченням якості встановленого суверенітету, його, так би мовити, відповідності дійсній суті.

І в цьому вона невіддільна від відповіді на запитання: як народ перетворювався на власника і хазяїна своєї долі? Адже мова йшла про те, щоб повернути народу власну державність не на словах, а на ділі. Це неможливо здійснити, якщо він не відчує себе власником нової держави. Спочатку це була спроба з допомогою ваучерів, які мали зробити кожного співвласником всього майна і надати рівні умови для інтеграції в ринкові відносини. На жаль, цього не відбулося, і кожен ваучер знецінився з 1000, а може й більше, до п’яти доларів. Ваучеризація стала підґрунтям «прихватизації».

Одночасно народ України необхідно було зробити реальним власником землі. Фактично все перше десятиліття незалежності пройшло під знаком пошуку й утворення справжнього власника в аграрному секторі. Колгоспи в своїй основі вже давно були недієздатними, а поодинокі приклади їхнього успіху — підтвердженням включення механізму власної зацікавленості. Лукавлять ті, хто говорить, що колгоспи щось собою являли. Вони ніколи не користувались повагою трударя на селі. За них чіпляється колгоспна радянська номенклатурна еліта. Вона й спрямувала процес перебудови на селі в напрямі власних інтересів — захоплення колгоспного майна і землі через стагнацію реформ. Імовірно тут і слід шукати пояснень, чому комуністи так уперто не бажали встановлення приватної власності на землю, стабілізації в Україні.

Зрушення в цій сфері багато в чому відбулися завдяки указам Президента Л. Кучми. Але програма влади не була відпрацьована. Влада тільки залишилась «переконаною». Передача землі тим, хто її обробляє, не завершилась. Розпаювання землі відбулось частково. Не створено селянський банк тощо. Відсутній облік землі давав можливість запустити механізм прихованого, переважно незаконного, «чорного» переділу земель. Наївними виглядають «правдолюбці», котрі хочуть заборонити купівлю і продаж землі. Цієї політики замало, аби призупинити розкрадання головного багатства України. Відповідно забувають, що проблема вартості землі несе за собою вирішення питання вартості сільгосппродукції, а отже реальної оцінки зусиль тих, хто на ній працює. Затягування у розв’язанні аграрного питання є й зволіканням із включенням України в світовий поділ праці. Воно лягло важким тягарем на плечі справжнього виробника головної продукції світу.

Усе, що приховувалось за поняттям «народ» на його виході з радянського суспільства, є в багатьох аспектах загальним і достатньо не вивченим. Тим більше, коли мова йде про соціальні зміни в незалежній Україні. Спочатку, майже соціально однорідна більшість, виступала за розбудову власної держави. Проте дуже скоро позірно відкрилася поляризація суспільства. Номенклатурна меншість стала пересідати на капіталістичного коня. Накопичення багатства відбувалося за сценарієм «Угрюм Ріки». Люди по декілька років не отримували зарплат, пенсій тощо. Інколи гроші виплачували анекдотичними засобами. В одному районі — домовинами, а то ще чимось. 25 червня по телебаченню промайнуло повідомлення, що на 13 році «незалежності», у 2004 році один бізнесмен почав видавати платню своїм гончарам глиною.

За таких умов відбувалось становлення «нових українців». Розпочався процес очікування дійсних нових українців, які б своєю творчою сумлінною працею взялися піднімати добробут нової держави. Необхідно було, щоб їхній бізнес проникся інтересами українського народу, поєднався з цілями становлення його суверенітету, характеризувався такою залежністю, яка б зрушила майже зупинену промисловість. І це приходило не одразу. Соціальні питання національного будівництва все більше пронизувались проблемами соціального здоров’я суспільства. Лише згодом сталося очікуване. На виборах президента в 2004 році до лав опозиції ввійшов Анатолій Кінах, представник економічної еліти, котра довго була на боці влади. Тим самим нова українська буржуазія перемогла в собі людей, які тільки заробляють гроші, та її стратегічні цілі розбудови власного суверенітету почали збігатися з державними інтересами більшості українських громадян.

Роки українського суверенітету по-новому поставили питання української молоді. Дослідниками доведено, що виховання трьох поколінь в умовах національної ідентичності формує певний психологічний стереотип єдиного народу. Це особливо стосується молоді. Будемо щирими. Саме молодь пішла обстоювати свій вибір восени 2004 року. Вона виявила рішучість і власне бачення свого майбутнього. Вона стала каталізатором всього українського суспільства. Як і в справах профспілок, почався перехід до нових молодіжних організацій. Такою стала кампанія ненасильницького опору «Пора». Символічно, що її утворення відбулося в ніч з 28 на 29 березня 2004 року з переходом на новий час. На чолі «Пори» стояла група активістів, яким не байдуже, що країна наближається до прірви. Важливу роль в її утворенні відіграв досвід подібних організацій: сербський «Отпор» і грузинська «Кмара». Спочатку в кампанії було дві гілки «Чорна» — більш радикальна і «Жовта» — поміркованіша. Напередодні першого туру виборів вони об’єдналися. В ній діє принцип «соціалізму», де немає головних і підпорядкованих. Організація позапартійна і спрямована на обстоювання демократичних прав молоді. По суті в ній відійшло в минуле те, що молодь має бути школою якогось руху. Вона стала сама репрезентувати певний рух і не бажала бути «вірним помічником» будь-кого. Символічно, що емблемою «Пори» є сходження сонця в трикутнику, що символізує початок нового дня, нової пори.

Скільки б ми не говорили про народ, ми маємо не забувати про проблему так званої соціальної справедливості. Характерно що вона торкається як багатих, так і бідних. ХХ ст. викарбувало її постановку у вигляді відомого вислову на інаугураційній промові в 1961 році президента Кеннеді. Він зокрема підкреслив, що коли суспільство не може захистити бідних, то воно не врятує й багатих. Розуміння того, що в бідній країні з голодним і приниженим народом не може бути заможним підприємець, що якскоріше необхідно формувати середній клас, ставало головним завданням. Перебудова і перші роки суверенітету не тільки не зняли проблеми бідних і багатих, а навпаки, так її загострили, так відтінили її значення, що принаймні і все наступне століття в розвитку України, не побоїмось сказати — всього світу, проходитиме під прапором справедливої реалізації цієї ідеї кожною державою, якщо вона буде прагнути називатися дійсно всенародною державою.

Не варто забувати, що все це діялося за умов нових рівнів розвитку НТР, коли світ відкинув виробничо-економічну нерівність. Натомість майже скрізь сформувався новий панівний прошарок бюро-техно-кратїї. В СРСР він знайшов свій розвиток в системі номенклатури. Саме вона очолила світлу будівлю соціально орієнтованої ринкової економіки. Хоча при цьому в ній превалював дух збагачення на відміну від західних капіталістів-технократів, де багато що вирішувала доцільність самої справи. Саме ці тенденції в їхній діяльності, за відсутності чітких уявлень про характер нового державного будівництва, і далися взнаки.

Крім того, не можна не бачити, що в самій еліті в зв’язку з перебудовчими процесами «визволився» дух національної окремішності. Дослідників ще чекає питання про те, як сприйняли ідею незалежної України найбільш впливові нації та їхні еліти. Яке відбувалось взаємопроникнення в їхній діяльності національного і соціально-економічного інтересу? Якою вони бачили цю незалежну державу? Які духовно-політичні цінності здатні об’єднати різні народи в новій якості? Для нас, імовірно, ще довго в цій сфері буде багато невідомо і приховано. Але відповідь на ці запитання той, хто займається розбудовою цієї держави, має отримати якскоріше.

І перш за все тому, що еліта суспільства має вносити в свідомість народу певну ідею, котра пояснює закономірності цього процесу і в своїй основі формується на основі все того ж історичного розвитку народу цієї країни. Безумовно, крім якоїсь інтегрованої народної ідеї, що стає продуктом консенсусу, в реаліях існують окремі національні ідеї. Вони тісно пов’язані з історією і культурою кожної нації, але несуть знання і тих політичних взаємовідносин, які формувались між націями впродовж віків. Відбувається складна взаємодія еліт на основі національних ідей. Але якою б вона не була, кінцеве питання в тому: На основі яких інтегрованих цінностей розбудовується нова держава? Чи сприяє вона збереженню цих ідей і одночасному формуванню ідеї громадянського суспільства?

Здавалось, кожному зрозуміло, що нова держава має народитися на сформованих споконвічних цінностях, основаних на абсолютній гармонії природи й організації суспільства. І як не парадоксально, тільки з поваги до цих цінностей титульної нації можна забезпечити вільний розвиток інших. В основі цього вибору — історичні закономірності розвитку даної країни та її народу, що не можна відокремити від загальноісторичного процесу. Саме це і відбилося під час утвердження державної символіки. Хоча і тут хід розбудови власного суверенітету зупинився на півдорозі. Відкритим так і залишається питання про великий Державний герб, про текст гімну на музику М. Вербицького. Причини цього можуть бути окремою темою досліджень істориків.

Весь поступ розвитку довів, що національний інтерес мусить пройти через діловий прагматизм. І навпаки, останній має пронизати національний інтерес. Лише на цій основі виникнуть такі ринкові відносини, котрі зможуть витримати будь-які глобалістські тенденції і зберегти власне обличчя в економіці, політиці та культурі. Головним тут постає питання про стабільність української економіки, рівень її розвитку. Адже вона допомагає підтримувати певний рівень життя, на ґрунті якого можливо втілення ідеї незалежності. Дослідники випускають із виду і те, що з обвалом економіки відбувається розчинення тієї соціальної структури, яка є основою позитивного розвитку державотворчих процесів. Час все настирливіше вимагає відповіді, чому будівники нового не висунули патріотичної економічної програми на кшталт, наприклад, німецького «фольксвагену». Вона б зацікавила все суспільство, підняла його творчі сили, згуртувала б його зусилля, сприяла б вихованню національної гідності тощо.

У свідомості відбувся такий обвал, наслідки якого важко передбачити. Колишня радянська політична система майже щохвилинно пропонувала народу певні ідеологічні цінності. Коли зник Союз, виник певний ідеологічний вакуум, який миттєво стали заповнювати іншими ідейно-моральними цінностями. Несправедливим буде той, хто заперечуватиме, що він не має жодного стосунку до політики. До речі, цього не вдалося уникнути і в церковних справах. Різні конфесії «сповідують» різну політичну орієнтацію. Хоча може заспокоювати те, що всі вони сповідують і спільні моральні принципи Христа. Українці завжди були до них не байдужими. В реформації їхньої церкви багато традицій і майбутнього. Саме на цій основі і має відбутися інтеграція в єдину українську помісну церкву. Ось тільки бажано, щоб наші президенти «правили свою службу» за участі представників усіх церковних гілок.

Мабуть немає настільки актуального питання, ніж проблема політичного менталітету, політичної психології нашого народу. Саме в ньому криється відповідь про спроможність українців побудувати власну державу. Питання важливе і тому, що саме будівництво, так би мовити, його технічна сторона, може бути реалізована, проте за певних умов достатнього розвитку духовної суті людського матеріалу. На жаль, досягти миттєвого результату в цій сфері не просто. Хоча значення цього чинника в державотворенні колосальне. Тільки народ, усвідомивши своє призначення, докорінно переламавши себе, здатний зробити здавалось неможливе — відродити за короткий час власний суверенітет, запустити будь-яку економічну програму. Одним словом, вирішити все можливе і навіть, здавалось, неможливе. Як у фокусі це питання відбивається у його волевиявленні.

Передостанні вибори президента підтвердили те, що кожен народ гідний тієї влади, на яку він заслуговує. Але десь на якомусь етапі він переростає самий себе. Зволікання з реформами, корупція, відсутність демократичного процесу волевиявлення тощо здатні змінити свідомість народу, і він починає діяти. В цьому плані своєрідним феноменом стала так звана Помаранчева революція під час виборчої кампанії в жовтні—грудні 2004 року. Вона показала, що за роки суверенітету, незалежно від національної приналежності, український народ набув ознак єдиного і неподільного. Стало враз зрозуміло, що ті, хто намагаються використовувати національне питання для досягнення власних політичних інтересів, протиставляючи Захід і Схід України, або мовний чинник, суттєво програють і перетворюються на збанкрутілих політиків.

Наступна складова в державотворенні — це політика суверенної держави. Власне вона являє собою певну діяльність, що є результатом функціонування всієї політичної системи. Сьогодні вже майже аксіома не тільки те, що порядок і процеси кожної економічної системи зумовлені взаємозалежністю з іншими частинами сис­теми суспільства, особливо політичною, котра своїми рішеннями творить політичний простір для свого формування і розвитку. Ба більше, сам економічний порядок виступає сукупністю встановлених і сформованих моральних, культурних і політичних правил, традицій і норм поведінки, які оформляються в певні економічні відносини [5, c. 1, 15]. Час не залишав можливостей затягування становлення власної політичної системи. Відпущена на волю стихія ринку, входження в структуру геополітичних зв’язків тощо вимагали негайних дій з утворення дієвих владних структур. Важливим питанням аналізу є становлення гілок влади.

Окремим дослідженням може бути вивчення процесу утворення та функціонування законодавчої влади. Її розвиток — це розвиток самих підвалин української державності. Верховна Рада вже з перших своїх кроків являла собою макет нашого складного суспільства. Вже спочатку її роздирають політичні суперечності, тут «бродять» недобрі політичні інтереси, тут нелегко торує собі дорогу істина. Отже і результатом було те, що законодавча база держави відставала від потреб часу. А такий доленосний документ для всього процесу державотворення, як Конституція України, і той був затверджений уночі на п’ятому році її незалежності у 1996 р. Парламент дуже повільно ставав справжнім парламентом, відходячи від того стану, коли він був формальною організацією за диктаторського функціонування КПРС, а потім підсобним органом президентської влади.

Перше голосування 31 жовтня 2004 року показало, в якому напрямі йде розвиток законодавчої влади. На основі переорієнтації політичних сил почала розпадатися ефемерна більшість в парламенті. У виступах спікера парламенту Володимира Литвина на початку шостої сесії парламенту було заявлено про необхідність нового політичного курсу. Він бачився несумісним з пограбуванням багатств країни, тотальною корупцією, сумнівними зовнішньополітичними ініціативами і багатьом іншим. Відповідно до цього спікер заявив, що не бачить дійсної правди щодо нібито високих темпів нашого розвитку і потреби визначення необхідного рівня проникнення в нашу країну іноземного капіталу, чесної бюджетної політики. Та ще багато чого, що забезпечило б державний суверенітет.

Під час виборів парламент поступово набував рис відповідального органу легітимної зміни влади. Основу цього мав становити народний характер Верховної Ради. На жаль, не всі депутати зрозуміли цю майбутню нову суть в діяльності парламенту. За висловом В. Литвина, деяким депутатам пора навчитися робити ставку на народ, перестати бути «політичними кріпаками» [6, c. 4]. 16 днів революційних подій завершились днем 8 грудня, який назвуть «днем малої Конституції України». Зміни, внесені до Конституції, враз перетворили Україну на парламентсько-президентську республіку. Розпочався новий відлік часу в її державотворенні.

Досить не просто оцінити становлення і функціонування виконавчої влади. Спочатку воно відбувалось за умов постійного протистояння з законодавчою владою. Від діяльності президентів вимагалось стати вище над амбіціозним політиканством парламентарів. Як ніде, президент мав бути справжнім гарантом Конституції, прав і обов’язків громадян. Хоча деякі політики, незважаючи на досить непевну систему влади, і сьогодні ще пропонують скасувати цю посаду, нехтуючи історичним досвідом, коли на крутих віражах історії потрібен розумний централізм, який би об’єднав весь народ заради спільних інтересів держави, не втрачаючи місцевої ініціативи.

Чим більше цього було замало, тим скоріше наростали суттєві проблеми в структурі і діяльності виконавчої влади. Місцеві органи самоврядування підмінили головами адміністрацій. Не спрацьовувала горизонталь влади. Адміністративний ресурс за таких умов не тільки вбивав народну ініціативу. Він унеможливлював чесні вибори, народну економіку і все інше, прогресивне. Виникла загроза перетворення виконавчої влади з демократичної на тоталітарну, яка не відповідає наявним стандартам сучасної цивілізованої демократії. А отже, дуже легко може генерувати сепаратизм.

У цьому плані перебіг «справи Ґонґадзе» не тільки є показником внутрішнього змісту влади, а й непоганою нагодою дискредитувати українську державність. Ґонґадзе, як «вершник без голови», в’їхав у ХХІ ст. світу. Одночасно були оприлюднені секретні записи розмов в кабінеті Кучми. «Розмови на канапі» розкривали потаємну внутрішню суть влади. Розпочався затяжний період ідентифікації записів. «Вершник» постійно нагадує про себе.

Розгадати його страшну таємницю взялися різні сили. Одні, щоб встановити істину й змінити корумповану владу. Інші для того, щоб примусити Кучму тісніше підпорядкуватися Москві. Події в Дніпропетровську яскраво засвідчили інтереси Путіна щодо укладання таких домовленостей з Україною, які б не тільки укріпили залежність України від Росії, а й повернули своєрідну, виправдану століттями практику укладання Переяславських 1654 і 1659 років, Московських 1665 року, Глухівських 1669 року, Конотопських 1672 року, Коломацьких 1687 року, «Рішительних пунктів» 1728 року, Союзного договору та інших договорів. Вони завжди, під виглядом визнання українського самоврядування так його обскубували, що залишали з нього один «куций хвіст». Словом, історія знала це і ставить велику пересторогу перед укладенням домовленостей про різні спільні простори тощо. Суверенітет можна вкрасти і по частинах. А всілякі гучні справи, якщо вони не вирішуються в правовому полі, плануються або стають у нагоді.

Виборчі перегони 2004 року яскраво засвідчили, що епіцентр виконавчої влади пов’язаний зі збереженням державного суверенітету. Вони виявили реанімацію давнього прихованого механізму через боротьбу за владу викликати громадянське протистояння, коли можна знищити один одного власноруч в інтересах зовнішньої політичної сили, і перш за все — Росії. 28 листопада 2004 року, тільки-но загострилася ситуація в Україні, в Сєверодонецьку сталася скоординована акція про перетворення Сходу України в Південно-Східну українську автономію, яку в народі охрестили «Пісуаром». Подія вкотре виявила основну тенденцію в українській політичній історії — необхідність будь-що обстоювати власний суверенітет, також те, що роки розбудови власної держави поставили це питання ще гостріше. Барабани біля палацу уряду пробили початок нового часу для влади.

Повною мірою це стосується і судової влади. Вона переважно виступала своєрідним придатком якоїсь із влад. В державі виникла парадоксальна ситуація, коли всі звинувачують один одного у корупції і ніхто не несе за це відповідальність. Інколи ці звинувачення набувають такого комедійного характеру, що простому громадянинові нічого не залишається як сприймати їх навпаки. Воістину в судовій практиці відбувся певний парадокс. Вона стала своєрідною агітацією в справі не сприйняття політичних авторитетів — якщо суд когось судить на державному рівні, то це праведна людина.

7 жовтня 2004 року в 14-ту річницю існування суверенної України на засіданні Верховна Рада розглядала питання про заборону позадержавного фінансування судів. Держава залишила матеріальне становище судової влади на самоті. Дійшло до парадоксів, коли за відповідне «потрібне» рішення «спонсор» ремонтує приміщення суду, дах тощо. І тепер справедливу судову установу можна пізнати за станом приміщення. Якщо воно «гірше за свинарник», там добропорядна влада. А там, де воно має євровигляд, судова діяльність в ньому далека від європейських стандартів. Судова влада стала виходити з кола правничих відносин. І стара українська істина — Де суд, там і неправда! — почала набувати реального змісту.

Проте зміни нового прийшли й сюди. Своєрідним моментом істини у функціонуванні цієї влади стало рішення Верховного Суду 3 грудня 2004 року про фальсифікацію президентських виборів і переголосування другого туру. Сам судовий процес проходив гласно. Громадяни всього світу могли переконатися, що в Україні починає діяти цивілізована система права. Висновки суду підтвердили очевидне і розставили все по своїх місцях. Вони були протилежними з тими оцінками, які давала виборам виконавча влада, і відповідали загальносвітовим стандартам. Завдяки їм суспільство набуло нового натхнення в боротьбі за розбудову власної суверенної держави. І що найважливіше, не втратило можливостей правового виходу з кризи.

Окремим рядком необхідно сказати про правоохоронні органи. За умов правничого безвладдя вони починають охороняти не конституційні права й обов’язки, а, поставлені на жебрацький баланс, займаються не властивими для них функціями і все частіше діють всупереч своїй суті. Корупція і зловживання досягли тут не абияких масштабів. Про це промовисто говорять рішення самої влади, що намагається навести лад в цій системі. Як, наприклад, в ДАІ. Але якість наведення порядку визначається якістю самого суб’єкта реформ. Напередодні голосування на посаду Президента в пресі почали з’являтися повчання, як захиститися від свавілля міліції [7, c. 10—11]. Позірно відбувався певний нонсенс. Органи, які завжди вирізнялись честю і порядністю тих, хто має служити народу, органи, весь дух яких не сумісний із суттю злочинних і негативних проявів, починають хворіти тим, від чого вони мають лікувати. Вони опинилися перед справді революційними змінами. І держава має зробити все, аби перетворити їх з «базарних жебраків» на захисників її суверенітету.

Проблемною залишається і діяльність «четвертої» влади — преси і всіх засобів масової інформації. Звинувачення з газетних шпальт буквально виливаються суцільним потоком. Але дієвості цього і відповідальності за подане немає. Преса набуває якогось бульварного характеру. Її роль в очах народних мас знецінюється. Колись говорили: «Навіть газета писала». Тепер кажуть: «Газети брешуть». В державі не спрацьовує система державної преси, яка б формувала думку й ідею цієї держави не в боротьбі за перетягування ковдри різними гілками влади, а в прагматичному доцільному прагненні громадян по її розбудові. Все більше інформація йде «в одні ворота». Відсутня альтернативність думок. Особливо тих, які не збігаються з офіційною позицією уряду. Засоби масової інформації все частіше допускають тиражування тих самих «білих плям», що може знову призвести до колізій в суспільстві.

Нарешті виявляється, що преса працює в нас по темниках, так званих вказівках влади. Ось чому ковтком свіжого повітря став 5-й канал. Його журналісти назвали себе «чесними журналістами» і намагаються подавати новини в їх альтернативності. Це яскраво продемонструвало обговорення дебатів президентів, коли до нього були запрошені, на відміну від першого державного каналу, представники протидіючих сторін. Незважаючи на репресії, журналісти інших каналів підтримали їх, коли влада напередодні виборів намагалася закрити цей канал. І хоча ще на Сході України намагались «не пущать», закривати канал, говорити про «наколоті апельсинчики» і «менінгіт» у тих, хто вийшов на Майдан, призупинити нову потужну хвилю гласності вже було неможливо.

Особливого аналізу заслуговують проблеми діяльності політичних партій і суспільних організацій. В суверенній Україні вони почали рости як гриби після дощу і скоро сягнули за сотню. Ймовірно, це не випадково. Конкретні політичні сили скоро зрозуміли, що така розмитість і скаламученість політичного потенціалу суспільства здатна послабити політичну конкуренцію і вирішити питання влади без більшості народу. Партії опинились самі по собі, а народ сам по собі. Це робило можливим сформувати партії без національного виміру, що важко уявити у будь-якій країні. В самій Верховній Раді перебігти з однієї партії в іншу, в залежності від того, куди дме політичний вітер, нічого не коштувало. За таких умов українські партії почали втрачати довіру народу і сходити нанівець.

Політичний разгільдяж був пов’язаний і з розпадом єдиної глобальної політичної організації — КПРС. Будемо щирими, і сьогодні численні колишні члени цієї партії вимірюють свої дії, співвідносячи їх з цим не таким вже й далеким минулим. Багато хто з політичних діячів наодинці «розмовляють» з власними партійними «капеесесними» квитками. Час не зняв проблеми політичної оцінки цієї організації. Вона була просто заборонена. Її справжній досвід залишився не розкритим. Практично не сталося того моменту істини: Хто надихав цю організації? Хто несе відповідальність за її злочини? Чому не тисячі, а мільйони її членів, які не вважали за необхідне когось катувати, щиро сповідуючи принципи будівництва кращого майбутнього, безкорисно працювали (та ще й як), опинилися пошитими в злочинців?

За умов цього нове, нелегітимне з точки зору моралі, комуністичне утворення України перетворилося в спотворення ідей соціальної справедливості і підступне використання інтересів найбіднішого електорату у власних амбіціозних цілях. «Нова» компартія виступає своєрідною підсобною силою, що допомагає видиратися на посади іншим партіям і рухам. Ці, «завжди другі», зі своїм незмінним лідером Петром Симоненком, поступово втрачають здоровий політичний прагматизм. Вони намагаються за будь-яких несприятливих для них умов прикритися, як фіговим листочком, класовою свідомістю, приховуючи те, чого не мають. І як показали останні вибори, у них майже нічого не залишилося зі здорового глузду. Вони не сприяли єднанню українського народу задля реалізації подальшого поступу в розбудові української державності. Коло цих «революціонерів» стало ще вузькішим і вони стали ще більше віддалені від народу, та й справа їх в такому вигляді не має майбутнього.

Саме в цій площині можна говорити про майбутність української політичної реформи. Погано, якщо ця реформа не проводиться на основі наукових рекомендацій, оцінки справжньої якості всієї політичної системи, а стає інструментом досягнення переваг тією чи іншою політичною силою. Мабуть тому дуже не певно ставиться питання про здатність тієї чи іншої системи влади захистити суверенітет України. Реформа безперечно важлива. Діяльність кожної влади має бути урівноваженою і кожна гілка має взяти на себе власну необхідну частку відповідальності. Але це відбувається тільки тоді, коли вона сформована на основі їхньої доцільності і дійсної спроможності розвивати політичне життя. Візьмемо кишенькові політичні партії. Вони майже не відбивають інтересів народу. Вони носять клановий характер і тому так звана більшість в будь-який час розсипається на попіл. Вони розмивають систему політичного життя, що унеможливлює не тільки якісну парламентську діяльність, а й поки що погано сприяє формуванню парламентсько-президентської республіки.

З певною увагою ми маємо поставитись і до історичної української традиції — виборів президента. Майже аксіомою є те, що помилкове вирішення цієї проблеми не надасть політичного авторитету будь-якій політичній силі, ба більше — призведе до політичного краху. І не тільки тому, що вся політична історія українського народу пов’язана з історією його вождів. А й тому, що цей народ лише недавно здобув можливість на демократичних засадах обирати свого гетьмана. Потрібен ще досить довгий час, аби народ був спокійний в тому, що делегування своїх повноважень не призведе до викрадення у нього влади. Але і це не може бути аргументом, що реформуватись не потрібно. Щоправда, необхідно чітко усвідомлювати, наскільки та сторона, яка бере на себе частину влади, спроможна її гідно здійснювати. Шлях пройде тільки той, хто по ньому піде. Але обережно, враховуючи не таке вже й далеке минуле, коли виявилося, що «є така партія», котра так і не спромоглася впоратися з розбудовою світлого майбутнього.

Усе більше дослідників аналізують зовнішню політику молодої держави, забуваючи при цьому, що вона завжди є продов­женням внутрішніх політичних змін. Ми є свідками, як в нашому суспільстві затягнулись дискусії щодо зовнішніх орієнтацій. Блокова філософія холодної війни повільно залишає свідомість політиків, учених, громадян. Немає сумнівів, що такою ситуацією намагаються скористатися різні політичні сили. Розпалюючи ворожнечу на якомусь з напрямів, вирішуючи власні інтереси, вони свідомо чи підсвідомо гальмують процес розбудови української держави. Уможливлюють активне втручання в нього зовнішніх політичних сил далекого і близького зарубіжжя. Сьогодні нам ще доведеться по-новому осмислити чудові пророцтва М. Драгоманова, який вважав, що виправити помилки українського національно-визвольного руху можна тоді, «коли стоячи ногами й з серцем на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слов’янщину» [8, c. 404].

Вибори 2004 року знову вкотре продемонстрували всьому світові значення України для людства. Були знову поставлені питання про ті цінності, які мають об’єднати зусилля всіх народів. Зміни в свідомості населення України показали, що вони невід’ємні від демократії, прав людини тощо. І ті країни, які самі порушують права своїх громадян, намагаються «по-своєму» осяг­нути нас і не можуть бути дійсними арбітрами врегулювання українського питання. Як приклад, фальсифікатори українських виборів здійснювали це заради імперських інтересів, спекулюючи на всьому, не гребуючи суверенітетом української держави. Дехто намагався використати їх як привід ліквідувати Україну, націю і її державний лад. Вибори довели не тільки те, що «вихід» України з імперського простору надто затягнувся. Вони наочно показали, чим відрізняється інтеграція націй і народів від імперських зазіхань, основаних на зловживаннях і порушеннях прав людей, спекуляції на тому вакуумі в інформаційному просторі, який був штучно створений для зомбування людей.

Життя свідчить, що ніде так гостро не стоїть проблема боротьби з несправедливістю, як в справах церковних. Розбудова нової держави сталася на основі усвідомлення того, що кожна зі 130 націй і народностей, які сьогодні проживають в Україні, мають право на свою віру. І тільки в цьому ми бачимо запоруку об’єднання всіх громадян в єдину державу. Але, на жаль, політичні процеси не обминули і церкви. Найбільші питання виникли в українському Православ’ї. Тут вихід України з тьми тоталітаризму особливо болісний. Святійший патріарх Тарасій правильно зазначав: «Зло так зло і є, особливо в справах церковних...» Адже ні суперечками, ні грубими викриваннями не можна було применшити ту позитивну силу Духа Божого, який живе в Православ’ї і є саме Православ’я. Вся історія і діяльність церкви постала в суспільстві в своїх головній реалії, що Православ’я є сповідування повноти істини, як правди так і любові. Вона враз довела, що часто людина, пристосовуючись до ситуації, починає співати акафісти святим, ніби турбуючись за віру і Господа, а в житті своєму не має любові до духу Христової чистоти, правди і любові.

Порушення цих принципів у справах самої церкви почалося з проникнення до неї політичних інтересів сумнівного ґатунку, часто не узгоджених з цими основами людського буття. Подивимося на них з позицій газети «Православный взгляд». В одному з номерів за лютий-березень 2004 року ми раптом знайдемо статтю лідера комуністів Петра Симоненка. Що зацікавило служителів культу в думках цього політичного діяча, славні попередники якого під прапором войовничого атеїзму, повірте він і сьогодні не вмер, громили церковні храми, пролили море крові священиків. А чи покаялись?

Читаючи Симоненка, раптом взнаєш, що актуальними є його сентенції в тому, що влада чинить адміністративний тиск на «історичну церкву» і примушує її до автокефалії. Здавалося б, для пересічного українця історична церква пов’язана з єдиною помісною церквою Київської Русі. Аж ні, йдеться про якусь іншу церкву. Спекулюючи на нелегкому процесі інтеграції церков, Симоненко чомусь вважає, що інтеграція відповідає входженню України до світового суспільства, але якогось «нового світового порядку» на чолі з «золотим мільярдом». Політик не забуває підняти і гострі питання: Кому буде належати Печерська Лавра, адже вона ще й культурний заповідник, як і Свята Софія? Дістається й іншим конфесіям і церковним рухам, та і всім «правнукам поганим», які нібито є розкольниками. І насамкінець ми дізнаємося, що все це мовиться задля того, щоб хороші правнуки вирішили питання про «зближення партії комуністів з православними християнами» (ось тільки якими?) [9, c. 6]. Не говоритимемо і про те, що роздуми Симоненка підкріплюються матеріалами про НАТО і роль США як світового жандарма на шпальтах цього ж номера. Прикро, що інколи забувають, що тільки Росія цього року проводить з НАТО біля ста спільних заходів, з них — 25 на території самої Росії. І чого варта політика поєднання зусиль проти спільної загрози терору? тощо.

Хоча відрадно, що десь в основному, ця церква залишається на своїх шпальтах вірною собі і православ’ю. Тут же в цьому номері, подаючи статтю «Цареборческое заблуждение в церкви», вона таврує вірних слуг диявола, які вбили царя і його сім’ю по сатанинському ритуалу, облили кислотою і спалили, щоб не залишити у всесвіті і молекул [9, c. 4]. Погано, що Симоненко не читає інших сторінок цієї газети, а деякі служителі культу не усвідомлюють, чого не можна поєднати, навіть з тактичних міркувань, коли ці ж слуги на всякий час і на всяке дійство ось — під боком.

Йде розбудова держави Україна. В цьому процесі переплелися різні цінності і прагнення. То там, то тут висловлюються різноманітні думки про українську «незалежність». Якось це впадає в очі на тлі того, що ніхто в світі не обговорює це питання щодо власної держави. Воно вже давно вирішено раз і назавжди. Насамперед мова йде про власний, державний суверенітет, дієвість власної політичної волі. Вона має пронизувати всі гілки влади й уходити своїми коріннями в історичне прагнення українського народу будувати свою правду і волю. На фоні всього цього розмови про незалежність стають виявленням такої залежності, яка б допомогла не тільки обстояти, а й закріпити український суверенітет.

Підсумовуючи, ми пам’ятаємо, що криза СРСР мала системний характер. Вона торкалася і системи власності, і влади. Вже Андропов чи не вперше погодився, що в радянському суспільстві існує відчуження праці, а звідси випливала і наявність експлуатації людини людиною, що, як відомо, намагались приховати радянські політики. Фактично шлях до комунізму був звичайною формою зрівняння багатьох і утримання їх у покорі невеличкою клановою частиною суспільства. До речі, такий неорабовласницький характер суспільства задовольняв до певної міри і часу світове співтовариство, поки геополітичні тенденції в ньому не набули некерованого характеру.

З іншого боку, певна система власності обслуговувалась досить специфічною тоталітарною соціально-політичною системою влади. На жаль, сьогодні ще існують тлумачення, що драматичний розвал радянського суспільства стався в результаті низького усвідомлення соціальних процесів з боку владних структур [10, c. 742]. Але це не зовсім так. Низький рівень політичної культури на всіх рівнях політичного процесу зумовлювався рутинною політичною системою з механізмом приховування дійсного стану справ у країні. Ось чому пошук відповідальних був просто марний. «Включення» гласності не вимагало жодних зусиль, і сприяло тому, щоб ця структура розвалилась.

Ринкові відносини поставили український продукт на світовий аукціон. Зникла залізна завіса і праця українського громадянина набула конвертованості. Будь-яка радість з приводу того, що в нас щось дешевше ніж деінде, наприклад хліб, не могла бути виправдана балачками про низькі зарплати. Зрештою все почало сходитись до такої системи влади, яка б захистила власність своїх громадян, враховуючи ціну землі, створюючи селянські банки, хлібні біржі тощо. Запобігаючи тому, щоб вони не перетворилися на світових рабів. Але зробити це в один день було неможливо.

Те, що відбувається в Україні, стало частиною глобалізації. Сьогодні відомо, що глобалізація є процесом формування єдиного загальносвітового фінансово-інформаційного простору на базі нових комп’ютерних технологій. Сам по собі він об’єктивний. Вже не можна було «олюднювати» природу. Навантаження на неї підійшло до критичної межі і тому необхідно змінювати самих себе, доводячи свою організацію до такої якості, котра б наблизилася до гармонії, що існує в природі. Але «учасники» цього процесу опинились на різних щаблях розвитку. Розгорнулась боротьба за затвердження нового світового порядку. Розвинуті країни не досить усвідомлюють, що тільки за паритетної участі всіх глобалізація виведе людство на нові, більш якісні рівні розвитку. Конкуренція набуває геополітичного характеру. Але це вже не конкуренція на ринку товарів і капіталів. Враховуючи те, що глобалізація робить найвигіднішим бізнесом формування людської свідомості, розвинуті країни неефективність власних політичних систем намагаються компенсувати конкурентною боротьбою через вилучення з менш розвинутих країн фінансів і, головне, інтелекту. Сферою конкуренції стає ідеологія та культура. Ось чому в Україні досить гостро стоїть питання про те, хто і як формуватиме свідомість народу й еліти. Чи це буде відбуватися на основі цінностей власного суспільства і ми внесемо свій вклад у процес глобалізації, виробивши власну стратегію транснаціоналізації власної економіки і культури? Чи, навпаки, ми станемо придатком інших суспільств, які, натомість, інколи власною культурною обмеженістю не зможуть задовольнити вимог загального розвитку?

Одним словом, гасло американських студентів: «Міркуй глобально, а дій локально!» стає найважливішим в розбудові суверенної України. Запорукою того, що ми не зникнемо з політичної карти світу, має стати розвиток власних національних цінностей. Можна погодитись — свій вибір ми мусимо робити в умовах двох тенденцій розвитку. Одна полягає в зростанні цілісності людства і утвердженні його колективності й органічної єдності. Друга — в розвитку нових можливостей для всебічного прояву індивідуальності, без чого будь-яка інтеграція неможлива.

У цьому плані непогана ідея розбудови України як спільного дому. Але за умови, що кожен його мешканець не втрачає свого обличчя. Тобто коли кожна нація усвідомлює свої обов’язки перед цим домом і робить усе можливе, аби в ньому жилося затишно, мирно і надійно. І тут краще вжити поняття «держава-нації». Воно передбачає політичну рівність прав усіх націй, які проживають на території цієї держави за умов, що державний інтерес цієї держави стане важливою складовою інтересу кожної нації.

Чи може ідея громадянського суспільства бути прикриттям ідей єднання національних суспільств? Закликаючи до єднання в розумних межах, необхідно завжди усвідомлювати їхню суть. Ймовірно тільки керуючись іншими намірами, можна не враховувати національних цінностей титульної нації, формування котрої, як і весь її генофонд, творилися і творяться на енергетиці даної частини планети. А різні балачки про «нову спільноту радянських людей» в минулому, як і надмірне наполягання на інтеграції в інтересах іншої національної спільноти сьогодні, наяву виявляються певною політикою.

Нова держава може самоорганізуватися лише на шляху переосмислення власної історії, в тому числі політичної. Адже політичні чинники завжди відігравали важливу роль у формуванні і розвитку нації, а тим більше державності. Певні політичні реалії і формують ту національну ідею, яку не можна ігнорувати. Її складовою є ідея соціальної справедливості. Вся історія України, як узагалі і всього людства, — це боротьба за її здійснення. Так само як здійснення найбільшого паразитизму на ґрунті цієї ідеї. Тисячі теорій започатковували задля прагнення людей жити достойно сьогодні. І тисячі подібних спроб розбивались об реалії життя, котре робило можливим те, що було можливим. Чим більше громадян усвідомлювали свій стан, аналізуючи історію, тим ближчою ставала ця справедливість. На цьому шляху багато невідомого чекає й Україну.

Незалежність стала своєрідною притчею «во язицях». Кожен намагається внести в неї свій зміст. Не так вже просто відповісти на питання: Від кого і чого незалежність? Чи можлива незалежність в нашому інтегрованому світі? тощо. Погано, що нашому пересічному громадянинові не пояснили справжні параметри політичної суті цього процесу, коли варто говорити про свободу політичної волі та власну державність, про можливість власного політичного вибору, коли б наш суверенітет гарантував нам цивілізовану залежність від усього прогресивного людства. Але час розставляє все по своїх місцях.

Моментом істини на шляху українського суверенітету стала «Помаранчева» революція 2004 року. Вона висвітила якість досягнутого. Показала, хто є хто. Виявила обличчя багатьох політичних сил. Вибір конкретного президента перетворився у вибір принципів. З одного боку, це була демократія, права людини краще жити сьогодні, усвідомлення простої істини, «що разом нас багато і нас не подолати». З іншого, відійшли у минуле стереотипи, що українці це «козли», «бидло», «політичні лохи», «помаранчеві щурі» тощо. Враз було доведено, що це є горда нація і цей народ не можна без кінця нагинати до долу. Він розпрямиться і встане з колін. І горе тій владі, коли вона цього не врахує. Адже в Україні протягом десяти років суверенітету влада намагалась існувати сама по собі, а народ сам по собі. Але рано чи пізно за таких умов їх інтереси мали зустрітися на «майдані».

Події свідчили, що в Україні сформувалось громадянське суспільство. Це суспільство довело, що воно є представником єдиної соборної держави, яку необхідно захищати, яка є спільною хатою для всіх народів і націй в Україні. Воно враз стало вищим на голову за багатьох на пострадянському просторі, та й не тільки тут. Помаранчевий колір став символом боротьби за свій суверенітет і свободу в усьому світі. Безумовно і він відбиває різні інтереси. Але в його головних цінностях свободи і демократії зливаються не тільки прагнення представників усіх кольорів єдиної неподільної України. Дехто порівняв «Помаранчеву» революцію в Україні з руйнуванням «другої» Берлінської стіни. Завдяки Україні не тільки вона сама а, й світ вступали в нову стадію свого розвитку, нову якість відносин. І хто б і як не намагався скористатися досягненнями цієї революції, вона своїми праведними намірами навіки буде вписана до кращих сторінок світової політичної історії.

Список використаної літератури:

1. Норман Дейвіс. Європа: історія. К.: Основи, 2000.

2. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. К.: Благотворительный фонд содействия развитию гуманитарных и экономических наук «Международный деловой центр», 1998.

3. Смага В. Самогубство, або правда для службового користування // Вечірній Київ. 1994. 1 верес.

4. Барашев Роман. Борьба за чистоту нации нацию уничтожит // Держава. 2003. 17 янв.

5. Основы рыночного хозяйства: понятия и концепции / Под ред. проф. А. Шюллера и проф. Г. Крюссельберга. Магдебург: Ун-т Филлипса, 1993.

6. Десятников В. О правде замолвить слово // Правда Украины. 2004. 16 сент.

7. Мамлюк Майя. Умейте защищаться…от милиции // Там же. 4 нояб.

8. Драгоманов М. П. Вибране («...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). К.: Либідь, 1991.

9. Симоненко Пётр. Церковь и власть // Православный взгляд. Февраль — март 2004. № 3.

10. Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). К.: АRG – UKRAINE, 1996.

ПІДСУМКИ

Знання політичної історії своєї країни формують історичну політичну свідомість нації. На жаль, політичну пам’ять українського народу формували інші політичні сили у власних інтересах. Ці схеми, штампи вкоренились у свідомості української еліти, усіх громадян. Тому вони не завжди є певними своїх історичних прав, необхідності відродження власної державності. Це спричинює відсутність патріотизму, не сприяє повазі до українців за межами України. Такий результат не є несподіваним. Він виявився підсумком багатьох складових.

Із розподілом праці й виникненням класового суспільства відбувається розрив безпосереднього зв’язку людини з природою. Людина втрачає в своїх відносинах ті характерні риси, які зумовлюються гармонією стосунків із природою. Ця втрата компенсується все більш жорстокішою системою соціально-політичних відносин людей, що в такий спосіб намагаються зберегти рівновагу. Інструментом такої дії є держава, функції якої постійно змінюються. Добре, коли ця держава прислуговується своєму народові.

Українці втратили власну державу. Занепад Київської Русі, знищення козацької держави та нове запровадження кріпацтва, сучасне колгоспне рабство в післяжовтневий період призвели до зміни політичних рис в національному менталітеті українців. Процес виходу з феодалізму надто затягнувся. Важливою суттю стало те, що особистий інтерес, оснований на глибокому патріотичному демократизмі, постійно не збігався з державним і набував трагічного, а інколи сатиричного забарвлення. Не правильно кажуть, що переходячи на службу інших політичних сил, українці нікого не зраджували. Ні, вони постійно зраджували самих себе, залишаючись вірними собі в пошуках кращого майбутнього. І тільки сьогодні, коли свідомість набула нових рис науковості і реформізму, а демократичний парламентаризм довів історичну обмеженість олігархії і монархізму, основаних на тоталітаризмі, виникає можливість привести організаційні форми власного політичного життя у відповідність до основних рис національного характеру свого народу. Але, на жаль, новий спосіб життя і оснований на ньому менталітет не вводяться враз. За найменшої непослідовності держави знову виникають рецидиви української бездержавності. Щоправда, їх стає дедалі менше. А уроки від них усе дієвіші.

Так сталося, що ми досі не ставились уважно до історії як науки, тим більше якщо говорити про політичну історію. Зі свого минулого, як штукарі в провінційному цирку, не без допомоги інших, ми виймали з ящика ті імена і події, які були вигідні в цей момент і задовольняли наш тимчасовий політичний інтерес. Тим самим ми ніяк не могли засвоїти, що в розвитку цивілізації та світу є своя логіка і як би ми своїми суперечливими діями не хотіли її змінити, вона примусить з нею рахуватися. Ця логіка починає діяти вже на макрорівні космічних законів, наслідки яких можна простежити в кожному окремому випадку.

У нескінченному всесвіті сьогодні доступно побачити більш як сто мільярдів галактик і серед них знайти нашу — з більш ніж 150-ти мільярдами зірок. І коли серед цих зірок побачити планету Земля і знайти на ній нашу Україну, то й тоді можна стверджувати, що порушення гармонії в її розвитку ладне змінити світ. У цій гармонії кожна країна займає власне місце. Взагалі, розчинення власної індивідуальності на всіх рівнях ніколи не дасть змогу модифікувати себе в світовій цивілізації, прилучитися до того енергетичного балансу, що існує в космічному масштабі.

Весь хід історичного розвитку свідчить, що в умовах соціальної кризи зробити це важче. Саме політична історія вчить: гармонізація соціальних відносин в суспільстві допомагає уникнути політичних суперечностей, зробити суспільство більш сприятливим до «виживання» в будь-яких умовах. Для України ця проб­лема набуває особливого значення. Бо саме соціально-політичні недоречності не давали можливості цьому народові реалізувати його колосальний природний і культурний потенціал. Але це тільки одна сторона істини. Інша пов’язана з характером тих змін, які відбулися в природі. Людство не тільки докорінно її змінило, а й поставило в такі умови, коли стало використовувати її силу в інтересах самознищення. Інколи це робилося за повного ігнорування природних процесів, коли комуністи дійшли до того, що в принципі своїми діями задекларували гасло: «Нам сонце не треба, нам партія світить».

Сьогодні соціально-політичні відносини та їхні перспективи набувають іншого характеру. Тепер вся організація людства, і перш за все політична, вимагає такої якості, аби зберегти, чи принаймні продовжити, виживання людства на планеті. Трансформація кожної існуючої політичної системи в цьому напрямі, як і української зокрема, не викликає сумнівів. Відповідно до цього зростає значення національних надбань, викарбуваних історичним досвідом. Кожному народу, і нам зокрема, доведеться знову повернутися до свого коріння для того, щоб подовжити своє життя, і не тільки своє. Гармонізація всіх позитивів у всіх системах життя здатна допомогти людству в пошуках істини.

Весь хід історії політичного розвитку українського народу свідчив про складну боротьбу за своє виживання. У перебігу цієї боротьби формувалась українська національна ідея. Власне сама політична історія України є частиною цієї ідеї. До того ж, будь-яка дискредитація цієї ідеї сьогодні — найнебезпечніше явище, тому що веде не тільки до дискредитації всієї історії, а ставить під сумнів усю практику розбудови власної держави. Сама ідея не лежить на поверхні й лише через самоусвідомлення ми, як археологи цієї ідеї, розкриваємо все нові й нові її пласти. Розбудова української держави прискорила цей процес, але сьогодення вимагає від нас усе нових зусиль і нового прискорення.

Воно відбувається за умов впливу різних цивілізаційних потоків. Йде перерозподіл світу вже не тільки на основі супердержав, а й окремих народів. І від того, наскільки кожен із них усвідомлюватиме своє місце в світовій цивілізації, буде багато в чому залежати його складне і суперечливе сьогодення, а тим більше майбутнє. Хоча ми взялися до цього усвідомлення запізно, коли інші це вже давно зробили, в цьому є й певні переваги. Ми самобутній народ, із самобутньою культурою. Нам є що усвідомити. І воно неодмінно поведе нас правильним шляхом, торованим непростою історією нашого народу, даючи змогу якнайскоріше скористатися досвідом тих, хто цей шлях проходив століттями.

Аналіз сучасного розвитку України не може бути зроблений без урахування історичного досвіду, який так чи інакше «бере участь» у формуванні менталітету даної нації і являє собою згусток тих конкретних явищ життя, через які вона проходить. Ця тема важлива і тому, що вона допомагає розкрити і закономірності розвитку інших народів, які вступають між собою в складні взаємовідносини і намагаються знайти нові шляхи людського співіснування у непростому взаємозалежному світі.

Напевно кожен період української політичної історії настільки багатогранний, що він «дає» свої економічні, соціальні й політичні уроки. Вони окреслюються в системні «блоки» проблем, які відіграють свою методологічну роль в усвідомленні всієї картини історичного процесу і його перспектив. Без них неможливо вирішити окремі питання. Тому що загальне логічно присутнє в них. Особливо коли мова йде про політичний чинник, який за своїм змістом проникає в усі глибини людської діяльності. Фундаментальні проблеми історичного досвіду в політичній сфері відіграють і певну методологічну роль для історичної науки в цілому, а також тих галузей наукових знань, висновки яких прямо залежать від аналізу політичного чинника.

Увесь зміст історичного досвіду вимагає від нас стати емпіриками історично-політичної давнини. При цьому важливо виходити з нових завдань, які стоять перед політикою. А саме: вона має владно прищеплювати солідаризацію народу; авторитетно виховувати правову свідомість; творити національне майбутнє на основі національного минулого, сконцентрованого в національному сучасному; виходити з того, що сьогодні українське політичне життя реалізується на широкому культурному фронті. Питання про історико-політичну основу України проходять червоною стрічкою через усе наше сьогодення.

На які складові історичного політичного досвіду хотілось би звернути увагу?

Перш за все, сьогодні майже неможливо пройти повз проблеми походження українського народу, його етногенезу, перших кроків в його політичному житті. Проблема пов’язана не тільки зі складнощами дослідження віддаленого від нас періоду. Багато що спотворює і кон’юнктурність цього питання. Адже правдиві уявлення про формування людського суспільства в Україні здатні внести новий імпульс у розвиток нашого сьогодення, підняти національну гордість, а отже прискорити відродження нації і державності. При цьому більш ніж промовистим залишається те, що політичність української нації розвивалась на основі тісного єднання з природою, космосом тощо. Характерно, що згодом всі, хто боровся проти українства, дійшли до крайності — ліквідації середовища його проживання.

В усвідомленні цих аспектів ми поступово торкаємося другого важливого блоку української політичної проблематики. Він харак­теризується напрацюванням теорій так званих заїзжих зайдів. Інколи не перестаєш дивуватися, чому, коли мова йде про щось важливе й самобутнє в розвитку українського народу, і перш за все про основи його політичного досвіду, ідеологи різних відтінків, приховуючи свій власний націоналізм, безсоромно починають ставити риторичні запитання: А хто сюди це приніс? Хто вплинув? і т. п., забуваючи, що людська цивілізація існує і ще довго існуватиме не в універсальних, а національних проявах. Що міграції завжди існували й будуть існувати, виконуючи склад­ну роль взаємозбагачення різних культур. В тому числі — і політичної. Але в кожній з міграцій був свій початок.

Важливою проблемою є те, що стосується розвитку і походження української державності. Здавалося б, немає нічого більш корисного, ніж змістовно дослідити розвиток нації на цьому шляху. Але тут політика особливо попрацювала. «Норманська теорія», «теорія колиски» і т. п. свідчать про це повною мірою. Радянські вчені плідно дослідили історію, щоб виділити все, що поєднує сусідні народи. Та й то за певним політичним інтересом. Але відкинувши правдивий погляд на особливості цих народів, втратили і суть самого єднання.

Саме з цим пов’язана надмірна політизація нашої історії. Очевидне «небажання» вивчити її деякі ранні сторінки. Складається враження, що взяли і на 10—20 сторінках виклали тисячолітню історію, а потім усе присвятили одному століттю — більшовицькому експерименту. А те, що штучно «пришили» до всіх народів одне державницьке начало і тим залишили їх без минулого, мало кого турбувало. Хоча всяка спільність починається з відмінностей. Візьміть росіян і українців. Багато спільного. Але в той же час Україна не Росія. Той, хто не визнає цього, вкотре буде жорстоко покараний історією. Розпався Союз унаслідок збанкрутілої політики. Й історія знову винесла на поверхню специфічний досвід української державності, до речі, вже вкотре нагадуючи, в тому числі й «Померанчевою» революцією, що його не варто обминати.

Важко було Україні зберегти свої особливості, проте вона зберегла їх і цим врятується. Згадайте, як історик Крип’якевич порівнював її з «дволиким Янусом» — повернутим на Захід і на Схід. А куди більше? А може тому і страждає, що занадто довго не може визначити своїх зовнішніх пріоритетів. Руйнація геополітичного навколишнього простору завжди була трагічною для України, так само як і занепад України — для нормального розвитку інших держав і народів. Згадаймо маловідомі стосунки праукраїнців у період Давньої історії, наслідки завоювання Хозарського каганату, руїну балансу політичних інтересів на користь Московії і завоювання Криму з поразкою Туреччини, падіння Польщі, розгром нацистів у роки Другої світової війни, розпад СРСР — все це значимі події для світової політичної історії. Вони були не тільки болісними для України, а свідчили, що вона шукає своє місце в складному взаємозалежному світі. Може тільки нині й починається новий етап в її розвитку, пов’язаний з чітким визначенням в світовому геополітичному просторі?

Так сталося, що для України політика в силу особливостей історичного розвитку завжди була причиною і наслідком руйнівних змін. Її народ вже декілька століть веде відчайдушну боротьбу за відродження власної державності. Мабуть через це тут розвивались раніше, ніж в східноєвропейському регіоні, різні політичні теорії, а західний досвід усвідомлювався скоріше. Саме тут, на східноєвропейському просторі виникали перші політичні партії. Україна стала родоначальницею національного громадівського соціалізму. В ній не прижилися більшовицькі експерименти і тоді нічого не залишалось, ніж генетично винищувати сам народ. І знову під час виборів президента 2004 року Україна явила всьому світові країну з розвинутим відчуттям власної гідності і честі, чого не можуть збагнути збанкрутілі політики.

Погано, коли, розмірковуючи про політичну історію України, намагаються підмінити науковість проблеми сферою безплідних дискусій, в яких не залишається місця для України. «Честно говоря, — як пишуть інколи сучасні «теоретики» історії, — меня удивляет приверженность к этому неудачному слову: Украина. И очень позднее оно, и какое-то… Ну, не полноценное, что ли. Вот слова Белая Русь, Малая Русь — несравненно древнее, и казалось бы, почтеннее» [1, с. 235]. Але коли якийсь історичний факт відштовхується від голови таких горе-спеціалістів, то часто в цьому сам факт зовсім не винен. Така позиція свідчить про використання історії як науки в інтересах певного політичного замовлення. В той же час ліквідація СРСР, утворення Росії і проголошення суверенної України сформували нову якісну ситуацію. Оцінка такої ситуації та винайдення нової політики лежить перед її народами. Вони мають позбутися непродуктивних стереотипів, виходячи з історичного співвідношення Русі Московської та Русі Київської.

Багатогранний історичний досвід українського народу. Останні дослідження, як, наприклад, відомий проект «Вік» та й весь політичний поступ українського народу доводять, що світ розвивається в умовах певних закономірностей. Ми їх до кінця не усвідомлюємо. Параметри самого експериментатора не знайдені. Проте як і в усьому, велику роль відіграє свобода політичної волі, свобода вибору. Коріння його веде перш за все до тих моральних цінностей, тих заповідей, що були «підготовлені» всім попереднім розвитком світової цивілізації, цінність котрих не зменшилась в період переходу до третього тисячоліття і є такими важливими в міждержавних стосунках, особистому виборі, в пошуках історика тощо.

Говорячи про це, не можна оминути і ціннісних орієнтацій наших громадян. Історичний досвід довів, що патріотизм є основою в розбудові будь-якої державності. Він, і тільки він здатен звернути гори, подолати будь-якої труднощі. Та й вся політична історія України — це боротьба її патріотів, які прагнули бачити свій народ заможним і процвітаючим. Історія довела, що цей патріотизм має бути загальнолюдський і загальнодержавний — з однієї сторони. І в той же час — глибоко національний, з іншої. В ньому зустрічаються різні націоналізми, завдання яких, не втрачаючи власної самобутності, створити спільний дім. Шлях до цього не легкий. Ой як необхідно нам дошукатися людей «что б за Отчизну было обидно». На фронті підробок всього і вся під робка і фальшивка своєї належності до власної батьківщини —це той сюжет із нашого далекого і недалекого сьогодення, який не тільки легко проглядається, а й викликає огиду і веде до краху все і вся.

Ми здійснюємо власну політичну волю через систему утворюваних органів — груп. Справжня демократія стає опосередкованою. На перший план виходить служіння загальній справі тих, кому народ довірив здійснювати владу від імені себе. Вони мають не просто виражати волю народу на основі хаосу суперечливих думок і інтересів. А бути її творчим утіленням і побудувати такий політичний порядок, який задовольняв би усіх. Має відбутися певний момент соборування на основі віри, честі, совісті і жертовності тих, кому це довірено.

Якщо розглянути періоди виникнення перших державних утворень, формування і розквіту Давньоруської держави — Київська Русь, козаччини та Козацької держави — Гетьманщини, українського національного відродження та утворення сучасної української держави, то справді, між цими періодами великий розрив різних якостей історичної та політичної свідомості україн­ського народу. В цьому поступі були злети і падіння, нереалізовані сподівання, інколи доводилося починати все спочатку. І все це відбувалось в нескінченній плинності часу, коли одні цивілізаційні потоки змінювали інші і сама власна політичність — наявність влади, набувала особливих рис і бачилась по-іншому. Але попри всі зміни в ній залишався той внутрішній стрижень, та основа, яка ніколи не щезала. Це прагнення самим творити власне політичне життя. Мільйони людей пронесли його крізь тисячоліття і передали його нам. Будемо ж гідні цього.

Ця праця про проблеми політичної історії України. Автор не мав би рації, якби намагався їх всі вирішити цим дослідженням. Та він цього і не бажав. Скоріше він хотів накреслити їх, як можна більше не упустити і цим підштовхнути нашу молодь, та й не тільки її, на досконаліше вивчення. Існувало намагання не оминати гострих кутів. Десь прямо, може і дещо категорично, але сказати правду. Хоча при цьому витримати зважений аналіз. Пам’ятаючи, що там, де гніздиться нечиста сила, завжди живуть ангели.