Глава 6 нелегкий крок до соборності і суверенітету

Україна стала соборною в 1945 році і через майже 50 ро- ків здобула свій суверенітет. В оцінках її політичного розвитку на цьому етапі, ще більше ніж будь-коли, немає одностайності. Сучасна історія, коли вона заторкує чиїсь інтереси, значно програє. Адже за таких умов навіть аксіоми історичної правди, за незбігу з ними, не враховуються і свідомо фальшуються. В той же час, погляньте на наявні праці: ви побачите, як багато уваги в них приділяється сучасності. Інколи люди шукають відповіді у недалекому минулому сьогодення, забуваючи, що багато з того, що відбувається, розпочалося значно раніше ніж нам здається. І від цього за міріадами фактів, до речі, достатньо не усвідомлених, приховується не тільки логіка цієї сучасності, а й втрачається багатовіковий історичний досвід минувшини. Часто-густо це викликано політичною кон’юнктурою, коли «свіжим» історичним досвідом намагаються вгамувати політичні пристрасті, виправдати власні недолугі дії чи приховати те, що було історичною альтернативою сучасності і з чого постійно пробивається на світ нове, здатне змінити старі стереотипи.

Політичний розвиток України між двома світовими війнами, які справедливо вважають «окремими актами однієї драми» [1, c. 928], і подальші події мали певну логіку. Спочатку країна потрапила в страхіття тоталітарних відносин. Друга промислова революція прийшла в Україну в 30-х роках ХХ ст. Вона здійснювалась надлюдськими зусиллями. Їхнім логічним продовженням стала для українців Друга світова війна. Людські втрати виявились тут незрівнянні з жодною країною. «Весна народів» щодо українців значно затяглась. В умовах суперечливих подій було досягнуто соборності й Україна здобула міжнародне визнання як одна з країн — засновниць Організації Об’єднаних націй. Логіка історичного розвитку вела до її державного відродження.

Придивляючись до України другої половини ХХ ст., важко позбутися певної неоднозначності в оцінках її політичного розвитку. Україна у складі СРСР опинилась в комуністичному блоці, який перебував у стані «холодної війни» зі США та їхніми сателітами. Потенціал України був використаний на це протистояння. Життя її громадян контрастувало з процвітанням Західної Європи, яка під захистом американських військових м’язів і капіталів ставала на шлях творення нової європейської спільноти. Разом із тим радянська тиранія своїми потворними рисами й елементами об’єктивного прагматизму в умовах науково-технічної й інформаційної революції наблизила Україну до самовизначення. В цьому сенсі радянська доба для нашої держави не була змарнованою.

У міжвоєнний період

Міжвоєнна Україна в багатьох дослідженнях розкривається в площині двох крайностей, що набули певної хронологічної закономірності — українського національного відродження 20-х років ХХ ст. і жорстокої тоталітарної диктатури зі становленням сталінської України в 30-ті роки. Цим самим якось приховують досить важливий період перших поступів радянської влади, в роки революції і невеличкого відрізку часу від її становлення і прийняття НЕПу. Як підкреслює історик С. Кульчицький, початкові етапи комуністичного будівництва є найменш висвітленими під кутом зору суті й обставин виникнення комуністичної доктрини, характеру її складових, термінологічного прикриття непопулярного змісту популістськими гаслами, шляхів і способів запровадження елементів комунізму в життя [2, c. 18].

Реконструюючи радянську історію в Україні, дослідники звертають увагу на те, що вся більшовицька доктрина була побудована на першості політики перед економікою. На такому співвідношенні ленінці наполягали навіть тоді, коли економіка не створювала економічних передумов для комуністичної організації в її початкових формах. Отже, ставали на позиції необхідності такої державної влади, такої політичної системи, яка надзвичайними засобами мала скоротити шлях між цивілізацією і варварством, не гребуючи і проголошенням війни своєму народові. Щоправда, для цього необхідно було розширити коло виконавців такої політики. Диктатуру партії мали здійснювати великі та маленькі вожді не лише на рівні партійного апарату, а й радянських органів, що перетворювались в слухняну форму цієї диктатури. І це за умов, коли тонкий інтелігентський прошарок в суспільстві був практично зруйнований і в своїх залишках унеможливлював побудову «нового» суспільства. В зв’язку з цим деякі дослідники намагаються говорити про бутафорність радянської влади. Але це не зовсім так. Режиму вдалося вкоренити власну систему, що в своїй основі була далеко не такою новою, як дехто хоче її представити.

В основі пояснення цього процесу історики все частіше виокремлюють дві лінії. Одну — пов’язану зі становленням радянської системи. Вона у нас не вивчена. Ймовірно, не випадково. Тому що цей процес мав у своєму зародку ті основи майбутнього політичного життя, які проявили себе не тільки в міжвоєнний період, а супроводжували радянську систему впродовж усього її існування та багато в чому стали причинами її утвердження і краху. Про якості цієї системи ми ще говоритимемо. Друга лінія знайшла втілення в політиці українізації. Вона хоч і була варіантом цієї політики, але несла в собі елементи, що враховували певну специфіку української дійсності, була наслідком певних реалій, з якими не могла не рахуватися влада. Ці наслідки проявляли себе як на Заході України, так і на Сході. Тільки за різних умов. Узагалі питання про національний комунізм мало хто досліджує й сьогодні. Гадаємо, що цей період може якоюсь мірою відповісти на питання прийнятності або неприйнятності комуністичних гасел в національній упаковці.

Прихід більшовиків до влади в Україні став проблемою становлення цієї влади. Вона була пов’язана з тією економічною і соціально-політичною ситуацією, що існувала в Україні. Новітні дослідження економічного становища в Україні на початку 20-х років ХХ ст. характеризують його як катастрофічне, доведене до крайньої межі. Сьогодні існують майже полярні оцінки причин такого стану: чи то політика більшовиків, як про неї все більше пишуть, завела господарство в глухий кут [3, c. 304]; чи сама громадянська війна з іноземним втручанням, як про це говорили радянські історики; чи взагалі вся революційна дійсність, яка ламала поступальний хід розвитку східноєвропейської цивілізації. Вважаємо, що не можна скидати з рахунків жодного чинника. І що головне, всі вони не могли не позначитися на соціальних відносинах у суспільстві.

Давалася взнаки відсутність сильної національної буржуазії, до того ж переважно винищеної і розсіяної по світі, що не змогла репрезентувати українського народу. Крім того, українське суспільство не змогло виділити достатньої кількості і власних комуністичних лідерів. Такий стан справ помітно вплинув на те, що українські національні прагнення не могли бути реалізовані не тільки в буржуазних, а й у пролетарських рамках. «Суть більшовицької теорії полягає в тому, — як зазначав відомий британський історик Едвард Карр, — що один пролетаріат ладен вести селянство революційним шляхом, а за умов відсутності національного українського пролетаріату національний зміст соціальної революції в Україні залишався штучним і до певної міри надуманим. Для українського буржуазного інтелігента новий режим псувало те, що його керівники, як і раніше, були переважно великоросами за духом і освітою, якщо не за народженням» [4, c. 247]. Так звана проб­лема власної інтелігенції так і залишилася в своїх багатьох аспектах не вирішеною, попри всі намагання створити нову і використати стару.

Немає одностайності і в оцінці рядових пролетарських будівничих радянської влади. Серед більшовицьких ортодоксів поступово вимальовуються вбивці-чекісти, члени комнезамів з паразитарних елементів та інших перевертнів, яких завжди злітається так багато на «здобич» будь-якої революції. Вважають, що в 1920 р. було організовано до 15 тис. комнезамів й вони отримували 25 % зібраної здобичі на власну користь [5, c. 130]. Ця політика не тільки засвідчувала захоплення управління господарством іншою державою. Низький рівень політичної культури, освіти її будівничих не залишали надій на прискорене видужання суспільства. Близькі до істини ті, хто говорив про суспільство «шарікових», яке так і не змогло до кінця подолати власну «шаріковість».

Але як же так, скажуть критики, про яку «шаріковість» йдеться, коли ці люди підняли на високий рівень промисловість, згодом оволоділи ядерною зброєю, перші запустили космічний корабель з людиною в космос тощо. Так. Відбулася генеральна зміна еліт. Стався прихід до влади «внутрішніх варварів». На багатьох напрямах досягнень варварство вдалося подолати революційними темпами. І то завдяки використанню досить якісного минулого людського потенціалу. Але в соціально-політичній сфері зробити злет суспільства так і не спромоглися. Відкинувши буржуазну демократію і не створивши нової, воно реалізувалось як спільнота зон і гулагів.

При її аналізі поступово виступає трансформація влади від усвідомлення нею своєї тимчасовості і нелегітимності до узурпації владних важелів, з призупиненням того демократичного процесу, який намітився в Росії завдяки революційним подіям. Рівень політичної культури нових будівничих бажав кращого і з революційної ейфорії дуже скоро вийшов на той «градус», який відповідав рівню цивілізованості. Фактом залишається те, що вже на початку 20-х років ХХ ст. радянська влада дуже скоро здолала відстань від диктатури пролетаріату до диктатури партії і прийшла до диктатури окремих вождів, які здійснюють свою владу, спираючись на собі подібних. Як вони їх знайшли в суспільстві і генерували власною політикою, одночасно ліквідувавши високий інтелектуальний, історично сформований людський матеріал, і сьогодні залишається без належної відповіді.

Заганяючи «клячу-історію», більшовики не змогли досягти миттєво комунізму. Революція гинула, кинувши виклик поколінням. Десь запізнилась всесвітня революція. Смолоскип, який мав запалити її в усьому світі, майже догорів, але пожежі не сталося, і потрібно було шукати нові горючі речовини. Господарське відродження ставало проблемою подолання накопичених власних негативізмів у роки перших кроків військового комунізму тощо. Здавалося, падіння неминуче. Але у більшовиків усе-таки була певна об’єктивна основа. Її одразу побачили зміновіхівці. «Дивовижна діалектика історії, — зазначав у 1921 р. один із їхніх голов­них ідеологів Микола Васильович Устрялов, — висунула Радянську владу з її ідеологією інтернаціоналу на роль національного чинника сучасного російського життя...» [6, c. 185]. Це слід розуміти так, що разом з ідеологією єдиної неділимої були успадковані і всі її політичні негативи. Тож гріх кріпосницької спадщини став гріхом російського марксизму.

Таким чином, навряд чи можна говорити про бутафорність радянської влади, її випадковість. Це була влада, що могла постати за певних геополітичних умов, у певній країні, з достатньою кількістю того елементу, який був зацікавлений у цій владі. Це досить переконливо показала перша Конституція УСРР, прийнята на ІІІ Всеукраїнському з’їзді рад 10 березня 1919 року. Шевчук В. П. і Тараненко М. Г. [7, c. 323—325] чи не єдині з багатьох дослідників звертають увагу на такі «правові цінності» молодої радянської державності, як її диктаторська класова суть, побудована на перспективі перемоги світової революції і входження УСРР до єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, обмеження демократичних прав і свобод тільки «трудящими класами», ігнорування принципу розподілу влади, відсутність закріплення реально існуючих відносин з Росією та іншими сусід­німи державами тощо. Така державність відкривала шлях до правового свавілля і можливостей подальшого укріплення радянсь­кого тоталітаризму. Аналіз суті сформованих органів державної влади в Україні дає змогу говорити про повну залежність їх від правлячої партії, центр якої зосереджувався в Москві, котра являла собою уособлення своєрідного колективного органу російського монархізму. Компартія України ставала її звичайним, хоч і не одразу, слухняним політичним інструментом.

За умов недемократичності влади червоний терор, про який розповів у своїй книзі Мельгунов, став нормою і знаряддям політики. В Україні метод терору, як пише Мельгунов у 1920—1921 рр., застосовувався без перепочинку. В ліквідації представників різних опозиційних рухів не було обмежень. Наказ № 69 по київському округу вимагав поголовного винищення заможних селян. «Без числа» було звинувачень у змовах петлюрівських організацій і розстрілів. У Києві в Педагогічному музеї навіть вивішувалась діаграма розстрілів з мінімальною кількістю 432 на місяць [8, c. 72—73]. Хоча вже в той час була ясною аморальність самої постановки питання про доцільність терору, неможливість такої влади репрезентувати демократію майбутнього. Радянська влада, спекулюючи нібито інтересами багатомільйонних мас трудящих, вдалася до геноциду, вона фактично вже тоді підпадала під необхідність організації міжнародного суду над цією політичною структурою. Дана проблема ніколи не може бути знята з порядку денного. Погано, що історики, а відповідно і політики за весь період радянської влади так і не спромоглися остаточно засудити ці злочини і викрити згубність цієї політики для дискредитації всіх принципів становлення і функціонування радянської влади, а також засудити виконавців. Аналіз співвідношення досягнень радянської влади і тих засобів, якими це було здійснено, завжди буде першою і основною проблемою кожного історика.

Терор щодо української національної інтелігенції в планах більшовиків мав свої особливості і дає змогу дещо по-іншому оцінити і політику українізації, і всі наступні загравання та репресії щодо українських націоналів. Так, в щойно оприлюднених документах архіву Сталіна, який знаходився на закритому зберіганні у складі Кремлівського архіву Політбюро — Президії ЦК КПРС, можна простежити особливу лінію щодо української інтелігенції. В одній із записок заступника голови ДПУ Уншліхта Сталіну про висилку української інтелігенції ще в грудні 1922 року є пропозиція не висилати її за кордон, аби не підкріпити таким чином українську еміграцію, а відправляти її у віддалені пункти Росії [9, c. 71]. Такі свід­чення говорять, що радянський режим уже в самій власній основі за часів Леніна мав цілком визначену специфічну лінію боротьби проти українського національно-визвольного руху. Вона мала інтегральний і далекосяжний характер, враховуючи перспективи розвитку українського руху в цілому. А всі загравання в так звану українізацію були не більш ніж тактичний крок до тих пір, коли ще необхідно було рахуватися з об’єктивним станом речей.

Сьогодні міркують над тим, чи не навмисно допустили, якщо взагалі можна було не допустити, це відродження, щоб потім скористуватися його досягненнями, розкрити карти національного змісту та ще сильніше вдарити по них. Або його просто не можна було не допустити і саме відродження стало вимушеним кроком, певним гальмом, аби призупинити досягнення через поразку національно-визвольного руху. В кожній з цих крайнощів є власна істина, хоча радянська влада мала винайти певну соціальну основу для своєї розбудови. «Політика т. зв. «українізації», започаткована урядом у 20 роках, — як зазначав Лисяк-Рудницький, — мала на меті примирити українські національні аспірації з радянською системою» [10, c. 121—122].

Однак в суті цього примирення можна знайти більш важливі основи політичних відносин України і Росії. Виходячи з того, що Росія це не Русь, а союз народів, які входять до її складу, то зовсім не є простим питання про входження до нього України. На історичному тлі розвитку Україна має певний статус точки опори Росії. Українська ідея тісно пов’язана з російською ідеєю. Навіть більше, остання значно втрачає без використання основ першої. Співвідношення Русі Московської і Русі Київської було і буде суттю дійсної політики. Варто пам’ятати слова Денікіна, який застерігав від втручання у внутрішні справи Росії через протиставлення її Україні для того, щоб на руїнах «Великої і Малої Росії диктувати свою волю». «Ніколи, безумовно ніколи ніяка Росія авторитарна чи демократична, республіканська чи монархічна не допустить, — підкреслював Денікін у 1939 р., — відторгнення України. Безглузда, необґрунтована, ініційована і загострювана зовні суперечка між Руссю Московською і Руссю Київською є наша внутрішня суперечка, нікого більше не стосується і має бути і буде вирішена нами самими» [6, c. 595]. Протягом історичного розвитку ми маємо можливість спостерігати різні форми вирішення цієї суперечки. Як на нас, одну з них запропонували більшовики, не зважаючи на історичну особливість українського питання.

Мало хто і сьогодні звертає увагу на те, що радянська Україна вже навіть на початковому етапі була Україною нової української суті. На взірець таких особливих здобутків, як досягнення права називатися українцем, розвиток певної української національної свідомості, повернення країні статусу споконвічної назви Україна, а не Малоросія, права мати власні уряди, конституцію тощо. Все засвідчувало це. Подальше життя не применшило досягутого. Дещо пізніше, коли Україна стане соборною й дістане особливий статус країни — співзасновниці ООН, до цієї проблеми звернувся у своєму заповіті і Володимир Винниченко. «Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» — Росії. Без цієї творчості ніякі вожді, проводи, міністри, — підкреслює Винниченко, вважаючи це головним здобутком «Української національної революції», — не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко. А наскільки вона міцна, показує той факт, що найбільші вороги її руські імперіалісти в усіх виглядах (чи так званої демократії, чи так званого комунізму) не мають сили (а тому й сміливости) розвалити її» [11, c. 10]. Саме в цьому і було те, що намагалася примирити зі своєю системою радянська влада, а коли це не вдавалось — просто знищувати.

Оцінка стану політичної сили, що здійснювала владу в Україні в 20-ті роки ХХ ст., є одним із найважливіших питань для розуміння суті домінантної на той час політики. Певне «забування» історичних розробок радянських часів інколи не дає змоги сьогодні намалювати нам дійсну картину того, що відбувалось. А в реаліях партія постала перед проблемою змінити «точку зору на соціалізм», як пропонував Ленін. Глибини цих змін і сьогодні до кінця не з’ясовано. Вони охоплювали досить широкий спектр питань економічного та політичного характеру і були спробою зламати ті негативні тенденції, які принесла революція і перші кроки становлення радянської влади. Серед них: включення ринкових механізмів у розвитку «нової» економіки з використанням приватної власності; реорганізація політичного життя з винайденням механізмів оновлення політичного здоров’я правлячої партії; заміна сумнівних лідерів; розвиток на основі реорганізацій творчої актив­ності мас у розбудові нової влади; підвищення загального куль­турного рівня населення; включення в процес розбудови молодих сил тощо.

Безумовно, це тема окремого дослідження, яке ще жде свого майбутнього і ефект якого залежатиме від зваженого аналізу. Але для нас важлива ідея головного реформатора — Леніна, який на кінець своєї діяльності виступив «великим опортуністом» і в політиці. Він намагався розширити межі народного контролю над правлячою елітою, над самою партією. Свою роль мав зіграти і момент істини в оцінці партійних лідерів, які займали в партії керівне становище і не в усьому відповідали, а це стосувалося Сталіна і Троцького, поставленим завданням. Реалізувати далекосяж­ні плани Леніну не вдалося. Політичні сили військового комунізму виявились надто стійкими, непогано апаратно організованими. Підступність, використання отрути, таємне прослуховування телефонного зв’язку, підла особливість політичної боротьби на межі звичайного бандитизму, прикриття ім’ям самого Леніна, цілями і прагненнями безликих мас, замовчування ленінських заповітів тощо — все було запущено в хід. Завдяки цьому лідери військового комунізму утримались при владі і тільки ждали вдалого моменту для подальшого широкого застосування простих і грубих політичних методів. На їхньому тлі і відбувалась фашизація більшовизму.

Єдине, чого не вдалося оминути, це запровадити НЕП. Сьогодні цю політику здебільшого вивчають з точки зору її економічної доцільності і будь-який здібний студент добре розповість про всі її досягнення в цій сфері. Але десь за кадром залишається політичне заперечення НЕПу. Правляча партія не змінила власної суті, а навіть — навпаки. Прийнята на тому ж Х з’їзді РКП(б) резолюція «Про єдність в партії» — яскраве тому підтвердження. Ми, правда, завжди робили наголос на забороні нею всякої фракційності. Хоча ця резолюція мала й такий собі 7-й пункт. В ньому доля правлячої верхівки передавалась рішенням не з’їзду, як було раніше, а пленуму ЦК, із запрошенням кандидатів у ЦК і членів Контрольної Комісії. Підкреслювалось, якщо такі загальні збори «двома третинами голосів визнають необхідність переводу члена ЦК в кандидати або виключити із партії, то такий захід має бути здійснений негайно» [12, c. 587].

Концептуальна суть, пов’язана з диктаторським силовими методами керівництва, аж ніяк не йшла в унісон з формуванням приватного власника, який в силу своєї незалежності (економічної, а за нею генерації — і політичної) у будь-який час міг просто створити альтернативну партію, що захищала б його інтереси. Тому існуюча політична система і була тим політичним запереченням нової економічної політики, яке мало проявитися в разі виникнення якоїсь загрози цій партії чи зміни політичної кон’юнктури. А так і сталося. Коли і світова політика вимагала екстремаль­них рішень, і хлібозаготівельна криза свідчила, що новий власник став на ноги і робить спробу диктувати власні умови, і внутрішньопартійна ситуація стоїть під питанням: «хто кого?», нову політику можна було ліквідувати в один день. Такий «урок» і сьогодні є промовистим прикладом для тих молодих людей, хто намагається недооцінювати роль політики в здійсненні певної економічної програми.

Яскравим проявом подальшого посилення тоталітаризму стало утворення СРСР. Хоча деякі дослідники намагаються не приділяти особливої уваги цій події, значення її, як і в розвитку всього світу, для подальшої долі України безперечне. Сьогодні безліч громадян розмірковують над тим, чому розпався Радянський Союз, пояснюючи це в основному недосконалістю політики перебудови по-горбачовськи, зрадництвом його політичних керівників. І навіть, що не є новиною, втручанням в процес його розпаду іноземних держав. Проте мало хто намагається пояснити розпад Союзу закладеними в його основу підточеними підвалинами. Такими стала сталінська концепція автономізації республік в цьому об’єднанні. З нею не погодились в українському партійному керівництві і навіть на Політбюро ЦК КП(б)У 3 жовтня 1922 р., зверніть увагу, за декілька місяців до утворення, ухвалили резолюцію, наполягаючи на збереженні незалежності УСРР на основі попередньої домовленості про військово-політичний, господарський і дипломатичний союз з Росією. Тільки після ХХ з’їзду партії стала відома історія написання і зміст ленінської праці, яку він почав диктувати в день утворення Союзу, «До питання про національності або про “автономізацію”». Грузинська справа і бесіди з різними представниками національностей, зокрема з Раковським, яскраво показували кремлівському лідерові, що супроводитиме й очікує сталінський союз у майбутньому. Згідно з цим він і пропонував скласти націоналам правила (кодекс), які розглянути на найближчому з’їзді рад. Суть правил зводилася до того, щоб «залишити союз радянських соціалістичних республік лише у відношенні військовому і дипломатичному, а в решті відносин відновити повну самостійність окремих наркоматів» [13, c. 361—362].

При укладанні формально зберегли ленінський федеративний принцип. А насправді прийняли приховану лінію Сталіна. Вона вела, як підкреслював Християн Раковський в своїй статті «Новий етап у радянському союзному будівництві», що побачила світ у 1923 році, до надмірної централізації і перетворення союзної бюрократії в окремий клас із центральним державним апаратом. Ясно, що за таких умов Україна втрачала будь-яку самостійність. З цих питань гострі дебати розгорнулися на ХІІ з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року між Сталіним і Раковським. Лейтмотивом виступу останнього було те, «що союзне будівництво пішло хибним шляхом» [14, c. 534]. Характерно, що сучасні дослідники обмежують це питання самою структурою союзу. Однак у виступах з національного питання добре була усвідомлена його роль у єдності російського пролетаріату з 60-ма мільйонами селян-інородців, які під національним прапором висували вимоги про участь в економічному і політичному житті Радянського союзу. Ось, мабуть, де слід шукати витоки тих негативізмів в радянській системі, що мали місце і давалися взнаки у майбутньому політичному розвитку радянського союзу у вигляді масової непокори, десиденства тощо.

Раковський намагається довести, що утворений союзний центр перебирає на себе всі функції незалежних республік, перетворюючись у відомство з апаратною бюрократичною психологією. «Що сталося після утворення союзу республік?» — ставить запитання в своїй доповіді на з’їзді Раковський, і відповідає: «Союз — це було зрозуміло багатьма центральними органами в тому сенсі, що можна навалитися всією своєю вагою на окремі республіки» [14, c. 532]. Згідно з цим доповідач намагається внести дві суттєві поправки в резолюцію з’їзду з національного питання. (Вони були не прийняті і їх нереалізація на багато років уперед визначила якість самого союзу.) Перша стосувалася заяви про необхідність правильного теоретичного і практичного вирішення національного питання в межах СРСР. А ось друга мала ще більше принципове значення. Сталін сам назвав її «кардинальною». В ній мова йшла про принципи представництва республік у двопалатній системі союзу і зокрема в другій палаті Ради національностей. Українці вимагали, щоб кожна республіка була представлена як державне утворення з рівним представництвом голосів. Сталін вважав, що Російська Федерація має бути представлена національ­ностями федеральних центрів і це надавало їй більше 60 голосів. Фактично контрольний пакет в прийнятті будь-якого вигідного Росії рішення. Прикриваючись пишними декларативними заявами про значення світової революції, гостроту національного питання у народів Сходу тощо, Сталін звинуватив Раковського в «державному фетишизмі». В цьому була вся суть дискусії: ліквідувати українську незалежність, перебрати на себе, навіть не Росію, а на партійний центр, всю повноту влади. Подальші події підтвердили ці наміри. Раковський був остаточно звинувачений Сталіним на конституційній комісії в «конфедералізації» і в липні 1923 року звільнений з посади голови Раднаркому України та призначений послом у Великобританію. Конституцію затвердили на ІІ з’їзді рад в січні 1924 року, українську столицю перенесли в Харків, а союз перетворили в куцу автономію. Ось чому в розпаді Союзу сьогодні немає нічого дивного. Питання про те, що це був за Союз і кого з ким, розв’язала історія.

З’їзд, як на нашу думку, мав ще одне доленосне рішення для української незалежності. Квірінг виступив на підтримку позиції Сталіна і цим відмовився від єдиного рішення української партійної організації, що голосувалось, в тому числі і ним, в Україні. Починається політичний розвал в українському керівництві, який мав глибокі наслідки. Сталіну вдалося зіткнути лобами Раковського з «липовим українцем», першим секретарем ЦК КП(б)У Д. З. Мануїльським. Так він його назвав в листі до Леніна 22 вересня 1922 р., хизуючись листом Мануїльського до нього (до Сталіна), де йшлося про ліквідацію самостійності республік і введення автономії [15, c. 2].

Централізм у розбудові Союзу привів до особливої структури КПРС. Сама КПРС була перетворена в партію центру, і тільки коли розпочалася перебудова росіяни побачили, що вони також не мали власної національної комуністичної партії. Проте ці сюжети і сьогодні не завжди популярні, хоча мають бути поглиблені дослідниками. Нас знову звуть до нових союзів з непропорційним за кількістю голосів керівництвом.

Незважаючи на те, що українське керівництво не сприйняло резолюції РКП(б) про заміну продрозкладки, НЕП в Україні став кращим підґрунтям у проведенні політики коренізації. Ця політика, як і НЕП, свідчила про нездатність більшовиків будувати свою владу буцімто революційними засобами. Було ясно, що утворення тоталітарного центру ліквідувало надії на здійснення довгострокової політики, яка б сприяла розвиткові економічної і духовно-політичної самостійності громадянина, його свідомості.

У нашій літературі досі замало написано про нову політику та її результи. Здебільшого звертають увагу на коренізацію місцевої влади: збільшення питомої ваги українців у складі керівних органів, яке перевищило 50 %. Отже, формувалась радянська українська інтелігенція, що поступово повертала і минулі традиції. Українці знову почали «здобувати місто». Кількість українців серед робітників також досягла ще незнаної кількості — аж 55 %. У новій іпостасі постав селянин-власник. В його особі НЕП економічно, а українізація духовно зливались в єдиний процес формування свідомого учасника політичного творення, нового громадянина. В цей же час сформувалась українська автокефальна церква. Підйом українства гарантував національний розвиток іншим народам. У складі УСРР протягом 1924—1925 рр. були утворені автономна Молдавська республіка, сім німецьких, чотири болгарські, один єврейський національні райони. Відкрилось близько 1000 шкіл національних меншин. В Україну почали повертатися колишні опоненти радянської влади. Неоціненний був вплив українізації на розвиток мистецтва, науки і літератури тощо. Словом, українізація перекинула місток в національне минуле, щоб покращити сьогодення.

На ґрунті українізації почала визрівати програма нових політичних реформ, з’явилась серйозна критика радянської системи з боку вже не ворогів радянської влади, а свідомих учасників, так би мовити, борців за справу революції. Яскравим представником реформаторів можна вважати учасника громадянської війни, талановитого поета і прозаїка Миколу Хвильового. В його заклику «Геть від Москви!» відбилось глибоке розуміння того політичного режиму, який вже тепер, в радянський час вбивав усе живе. Ми мало говоримо, що непокоїло його в принципі і тим самим сприяємо тим, хто хоче звинуватити його в українському шовініз­мі. Думки поета свідчать про інше. В «Синіх етюдах» показана синя дійсність радянської влади. При цьому Хвильовий один із перших спромігся критикувати її ідеологічні підвалини. «Я думаю, — говорить одна з героїнь його етюдів, — що в світі завжди варіюються два світогляди. Але коли ідеалізм має багато недоговореності, то я думаю, що й матеріалізм не без слабих боків» [16, c. 257]. Хвильового пригнічує існуюча політична система. Це знаходить відображення в заяві: «Всі ці ячейки, комісари, комуністи — все це така дешева демагогія» [16, c. 256]. Один із перших в славній когорті борців за світле майбутнє, Хвильовий побачив безвихідь окремої особи в новому суспільстві. «Боже спаси! — промовляє він словами свого героя. — Хай вони завоюють цілий світ. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись і повинен слухати ці мітинги? Боже мій, як я хотів би, щоб вони зовсім не знали про моє існування» [16, c. 256]. А які картини аморального життя розбещених комісарів в «Синіх етюдах»…

Загальний політичний настрій, виражений в словах письменника: «Ой ти краю мій тривожний — виконкоми й сум!.. » [16, c. 76], свідчив про насування нової чорної хвилі тоталітаризму. Влада більше не могла терпіти і нових ідей комісара освіти Олександра Шумського, українського економіста російського походження Михайла Волобуєва та багатьох інших, які, хоч і діяли в різних сферах, одностайно розкривали безперспективність існуючої влади, її колоніальний диктат і фальшивий інтернаціоналізм. Перший приїзд Лазаря Кагановича в Україну в 1925 р. призвів до винайдення таких націоналістичних ухилів, як «хвильовизм», «шумськизм» і «волобуєвщина». В сучасних дослідженнях ще мало говорять про те, що це була добре спланована акція проти українського відродження. В неї вписувався і лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 року, написаний після зустрічі з Шумським і його скарги на діяльність Кагановича. Характер листа показує, наскільки центр уважно стежив за діяльністю Хвильового та інших націонал-комуністів. Не відкидаючи українізацію в принципі, Сталін повів розмову про її нібито насильницький характер стосовно робітників-росіян, «проти “Москви”, проти росіян взагалі, проти російської культури і її вищого досягнення — ленінізму» [17, c. 152]. Отже, Сталін доходить висновку, що тільки в боротьбі з крайнощами Хвильового «можна перетворити українську культуру, яка піднімається, і українську суспільність в культуру і суспільність радянську» [17, c. 153].

У той же час своєрідним дисонансом таким намірам були реальні оцінки частини передової російської інтелігенції українського питання. Так, відомий трибун революції В. Маяковський у 1926 р. написав свого вірша «Долг Украине». Його він починає з запитання: «Знаете ли вы украинскую ночь?» Митець доводить, що «знаний груз» про образ України «у русского тощ» і вони знають тільки український борщ і українське сало. Маяковський закликає:

«Говорю себе:

товарищ москаль,

на Украину

шуток не скаль.

Разучите

эту мову

на знамёнах —

лексиконах алых, —

эта мова

величава и проста:

«Чуешь, сурмы заграли,

час расплаты настав…»

Разве может быть

затрепаней

да тише

слова

поистасканного

«Слышишь?»

Я

немало слов придумал вам,

взвешивая их,

одно хочу лишь, —

чтобы стали

всех

моих

стихов слова

полновесными,

как слово «чуешь»

* * *

Трудно

людей

в одно истолочь,

собой

кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет,

мы не знаем украинской ночи» [18, c. 230—231].

Однак на ці зауваження «в одно не истолочь» ніхто зі сталіністів не звернув уваги. Листи Сталіна і діяльність Кагановича допомогли сформувати традиційний штамп «націонал-ухильника», «націоналіста». З цього часу його стали застосовувати проти будь-яких незгодних. Звинувачення в націоналізмі вважалося найтяжчим злочином в СРСР і нещадно каралось. Подальші програми про перетворення народів в СРСР на нову історичну спільноту, так само як і їхніх культур, цілком відповідали першим крокам у цьому напрямі.

Як це відбувалось в 30-ті роки ХХ ст., є однією з найважливіших проблем політичної історії України. Взагалі у нас наявна деяка недооцінка політичного змісту цих років. Дехто вважає: те, що відбувалось в цей час в СРСР — інша «революція». Проте забувають, що перші уроки тоталітаризму країна вже проходила. На жаль, вони були засвоєні краще. Та й така «революція» не зруйнувала основи системи. До того ж радянську систему підштовхували до тоталітаризму і деякі об’єктивні моменти. У світі сталася найбільша в історії не тільки економічна, а й політична криза монополістичного капіталізму. Жорстока надцентралізація в період виходу з неї була головним питанням в перебудові західних суспільств. При цьому кожна політична система обирала ті чи інші варіанти. І хоча новий курс Рузвельта чи фашизм докорінно відріз­нялися, в ідеї посилення ролі державного централізму вони були схожі. Відповідно СРСР не був якоюсь абсолютно закритою системою, як дехто хоче це показати. Він ніколи не припиняв боротьбу за комунізм в геополітичному просторі. Золото партії, в чому важко пересвідчитися, виконувало свою роль за кордоном. Радянська система цілком перебувала під впливом загальносвітових процесів, причому перехід до жорсткої централізації був однією з умов здобуття позитивного ефекту в розбудові тоталітарної радянської державності з відповідно побудованою матеріально-технічною базою. Такий стан справ диктувався й тим, що СРСР весь час знаходився в стані наздоганяння науково-технічного прогресу, і це багато в чому визначало його політичні кроки.

Не можна відкидати в цій проблемі й чинники війни. Деякі дослідники намагаються представити справу так, що Радянський Союз залякував війною свій народ починаючи з десятого з’їзду. Кожен, хто знайомий з історією Версальської системи, може переконатися, що вона перетворила Версальський мир на звичайне перемир’я, а від вільсоновських і версальських знамен, як було влучно підмічено, «залишились тільки онучі, та й то порвані». Кожен політик добре усвідомлював: щоб жити в мирі, необхідно готуватися до війни. Крім того, радянські політики ніколи не приховували власних зазіхань на світове панування. Сама суть цього панування багато в чому прихована. Але воно безперечно завжди підкріплювалося конкретикою певних дій і зберігалося в своїй основі аж до розпаду СРСР. За умов таких зазіхань дуже скоро з’явився й опонент у вигляді нацистської Німеччини, який ставив таке саме завдання для свого націонал-соціалізму, з точки зору встановлення панування своєї раси і нації. Лише сьогодні стають відомими свідчення деяких російських емігрантів, які в своїх публікаціях у зв’язку з початком війни, як це зробив кадет і масон Юлій Федорович Семенов, зазначали, що більшовики готували війну двадцять один рік, підготували її і розпочали руками Гітлера [6, c. 165].

Зовнішній чинник підштовхував радянських лідерів на зміни 1930-х. Укорінення радянської влади відбулося, тож тепер можна було попіклуватися за ліквідацію того коріння, що не могло живити нові паростки влади в більшовицькому розумінні. Адже робітничий клас так і не став радянським. Більшість селянства, яке матеріально і духовно дуже скоро відродилося в період нової економічної політики, і його середній прошарок у всіх аспектах все більше визначав зростання нового громадянства, що не відповідало інтересам нової влади. Серед «старої» інтелігенції всіх рівнів існувала серйозна протидіюча сила тоталітаризму. Це стало ясно, коли сталіністи намагалися закріпитися при владі протягом 1920-х. «Пролетарська тачанка», як образно казав Сталін, на крутих поворотах викинула троцькістів, представників «нової опозиції», «правого ухилу». Тепер можна було приступати до санації всього суспільства.

1929 рік мав етапне значення для СРСР і України зокрема. Сам ініціатор реформ Сталін назвав його «Рік великого перелому» в своїй однойменній статті, написаній до 12-ї річниці Жовтневої революції. Радянські автори здебільшого пояснювали технічний бік цих змін, виходячи з висновків статті, в яких ставилося завдання посадити СРСР на автомобіль, а мужика на трак­тор [19, c. 135]. При цьому, однак, не розкривалося, який саме мужик мав сісти за цей автомобіль і трактор конкретно.

Головне завдання полягало в тому, щоб цей перелом проходив «під знаком рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста і села». Але мало кому було відомо, що це за соціалізм і хто підпадав під визначення капіталістичних елементів. Вказана сталінська стаття і його виступ на конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 року «До питань аграрної політики в СРСР» вносять деяке пояснення в ці завдання. В основу реформації було покладене рішення про те, що неп перестав служити справі соціалізму і його необхідно відкинути «до бісу». Вимальовується картина цілковитої зміни соціальної структури суспільства. По-перше, це цілком безправний робітничий клас, через насадження в його середовищі напіввійськових способів існування, через розгортання «творчої ініціативи і трудового піднесення» з допомогою самокритики, соціалістичного змагання й організацію безперервки. Розвиток промисловості пов’язувався з вирішенням проблем: «а) прилучення десятків тисяч по-радянському настроєних техніків і спеціалістів до соціалістичного будівництва і б) вироблення нових червоних техніків і червоних спеціалістів з людей робітничого класу» [19, c. 123]. На шляху до передового колективного землеробства завдання полягало в ліквідації куркульства як класу, що проголошувалося складником утворення колгоспів на основі суцільної колективізації, коли бідняцько-середняцькі маси вступають в колгосп. А за умов, коли питання про те, що являє собою середняк і бідняк було розмите, і який це капіталістичний елемент, якого необхідно було ліквідувати, країна перетворювалась на величезний майдан, де через терор і надзвичайні методи народжувалось «нове суспільство».

Щодо України ліквідація капіталістичних елементів мала і свою національну потаємну суть. Зауважимо, що більшовики і сам Сталін завжди ставили національне питання як питання союзу робітничого класу з багатомільйонними масами інших національностей. А отже, добре розуміли, що селянство в багатьох республіках, а тим більше в Україні, виконує роль зберігача і носія самобутньої національної культури, несумісної з більшовицьким експериментом. Звідси ліквідація селянина-власника на селі перетворювалась тут на політичну акцію з викорінення всього націо­нального, що в своїй суті суперечило даному режимові. Саме в цьому необхідно шукати причини поглиблення боротьби проти українського націоналізму, звинувачення в ньому таких визначних діячів, як Скрипник, винайдення на ХVІІ з’їзді дилеми двох ухилів, проти яких слід вести боротьбу, питання про розстріляне відродження та перехід до масових репресій у 1937—1938 рр.

У працях відомих сучасних істориків — Шаповала, Кульчицького та інших — представлена картина численних процесів, унас­лідок яких було знищено українську інтелігенцію, свідомих робіт­ників, українське селянство. Дослідники ось уже більше півтора десятка років намагаються підрахувати кількість цих людських втрат. Рахунок іде вже на мільйони, але остаточної цифри так і не знайдено. Проте вимальовується картина розв’язаної війни проти свого народу в СРСР. Обсяги цієї війни вражають. Вона охопила всі ланки суспільства. Її форми і методи не знають історичних аналогів: від діяльності трійок, чорних воронків до тотального винищення голодоморами, рабською працею гулагів тощо.

Ми сьогодні не випадково знову і знову звертаємося до суті голодомору 30-х років ХХ ст. В його характеристиці є момент істини, пов’язаний саме з критикою радянської політичної системи, що вдалася до нелюдських методів керівництва. В їхньому світлі комуністична доктрина виглядає дуже непривабливою. І хоча, за висловом другого президента Л. Кучми у вересні 2003 року на сесії в ООН, не варто воювати з історією, це питання дає уроки не тільки українцям а й всьому світові. Сьогодні ми можемо говорити про цей акт як геноцид проти українського народу з багатомільйонними жертвами його кращих синів. Це був особливий новітній метод ліквідації цілої нації. Повне усвідомлення суті цього злочину для розвитку цілого народу, зіткнення в суперечностях представників різних національностей тощо ще чекають своїх дослідників. Але головне для нас — мова йде про певну політичну систему, що намагалася зробити це своїм власним методом, заклавши цим фундамент свого майбутнього розвалу.

Із протоколів допитів і миттєвих слідств, які вела в той час влада, можна побачити, що політика радянської влади веде до голоду і вимирання селянства, до загибелі сільського господарства, ліквідації і зубожіння інтелігенції. В матеріалах сумновідомої «Кремлівської справи» можна знайти свідчення на допитах про те, «що більшість населення, головним чином селянство і навіть частина робітників, ставиться до радянської влади вороже і на випадок війни виступить проти неї зі зброєю в руках, піднімаючи повстання в тилу Червоної армії» [9, c. 627].

Зрештою мова йшла про те, аби зберегти і багато в чому породити нову диктаторську владу, якій у світі не було аналогів. Характер соціального нового підґрунтя цієї влади важко недооцінити. В її основі були: насильницька колективізація села, що давало змогу за допомогою кріпацьких колгоспів забирати задаром продукти праці у селян, а також вивільнити мільйони дешевих робочих рук для «соціалістичного» будівництва; перетворення робітничого класу на аморфну масу, що сліпо підкорюється диктату і в ім’я якої нібито відбуваються ці реформи за умов, коли самі робітники опинилася в найжалюгіднішому стані, який будь-коли знала історія; центральне місце займало знищення інтелігентського інтелекту і перетворення його на такий собі покірний організм нових червоних інтелектуалів; і нарешті — укріпити на цій основі комуністичну партію як орден мечоносців, яка б мала в ім’я світлого майбутнього знищувати мільйони людей.

Усе це основувалось на таких засобах творення влади, які безумовно ставали самою її суттю. В одному з листів, написаному Раковським, який був вилучений у нього під час обшуку і відправ­лений в жовтні 1932 року Сталіну, давалася досить ґрунтовна характеристика існуючому політичному режимові та його майбутності. Ця характеристика може посіcти достойне місце певного дороговказу для подальших пошуків у розкритті закономірностей радянської влади. «Наша бюрократія, — зауважує Раковський у листі, — це специфічний історичний продукт, вирослий на ґрунті одержавлення господарства (націоналізація знарядь виробництва тощо) за фактичного відсторонення, звісно (адже нормально справа виглядає інакше), від політичної влади трудящих мас і зведення їх до якоїсь бутафорії, та, наряду з ними, на ґрунті потворної адміністративної централізації й ієрархізації. Тому бюрократію (комуністичну) не можна собі уявляти поза радянського державного господарства, що увібрало в себе окремі ініціативи. Виходить дещо на зразок держави, за Гегелем, яка й є втіленням абстрактних “моральних ідей” і яка розглядає власних громадян як своє знаряддя. Замість того, щоб бюрократія обслуговувала живих людей і колектив, виробничі сили класів — навпаки, останні обслуговують цю найповажнішу даму. Вона всюдисуща і всеобізнана. Партія, профспілки, кооперація, колгоспи, промисловість, промкооперація, автодор, Осоавіохім, Комінтерн, МОПР та ін. і ін. — все це перевтілення, псевдоніми того ж бюрократичного апарату. Мільйонні маси — це пішаки, виконавці, статисти, хор і клоака. Бюрократична система вбила ініціативу трудящих, знеособила комуністів, задушила вільну творчість, розвела середньовічну схоластику, підлабузництво і мертвечину в школах, у науці, в літературі та мистецтві. Сталінський режим, породжений бюрократизацією, що є кращим втіленням апаратчини, несе в собі прокляття — збільшувати і примножувати ще і ще цю бюрократію, знижувати ще і ще господарсько-політичний і духовний устрій країни. Коли ж ця бюрократія — громадянська, господарська, військова — відчує, що під її ногами захитається ґрунт, вона піддасться паніці. Із цього бюрократичного болота вийдуть термідоріанці і бонапартисти чистої проби, вийдуть Талейрани і Фуше, які зрадять свого “вождя”» [9, c. 333—334]. Ця характеристика варта багатьох томів досліджень. Вона свідчила, що у суспільстві поступово формувалась особлива партія непокори, та й така — енкеведистська, яка може скинути самого вождя. Підступне вбивство Кірова, відомий ХVІІ з’їзд «розстріляних» — були першими ознаками майбут­нього розвалу сталінської радянської системи.

З огляду на таке глибоке усвідомлення самої суті сталінського режиму ми маємо дещо по-іншому оцінювати ті національно-визвольні сили, які йому протистояли. Це не були якісь поодинокі протести. Тим більше це не зовсім були і так звані фальшиві процеси, як їх намагаються представити в літературі [20, c. 92]. Немає сумніву, що режим застосовував репресії надмірно, і в суспільстві визрівали сили протесту. Вже перші більш об’єктивні аналізи політичної історії 20—30-х років на початку перебудови показали, що опір сталінізму був, а в яких формах він проявлявся, ще необхідно з’ясувати [21, c. 3].

Про це яскраво свідчить лист у червні того далекого 1928 року студента другого курсу нашого університету — тоді Київського інституту народного господарства ім. Є. Бош Юрія Мациборка самому Сталіну і його відповідь на лист. Студент не злякався вож­дя і вказав на те, що хлібозаготівельна криза стала наслідком прорахунків самого політичного керівництва, а також не компетентності у проведенні економічного аналізу [22, c. 3]. Мациборко піддав критиці всю політику Сталіна стосовно колективізації сільського господарства, розвитку промисловості за рахунок села. Він фактично один із перших передбачив ту можливу «класову боротьбу», яку влада збирається повести проти свого народу з прихованою суттю голодомору. І це є приклад перших кроків реального опору злочинній політиці.

Сьогодні ніхто не має сумнівів, що в Україні реальною суттю опору були національні проблеми. Вони надавали йому особливого загострення. Українська державницька ідея розвивалась за трьома основними напрямами: український націонал-комунізм, монархізм та інтегральний націоналізм. Інтегральний національний рух поступово ставав здобутком інших напрямів розвитку. Він був своєрідним досягненням ХХ ст., вимагаючи поєднувати, інтегрувати будь-яку подію з розвитком української національної революції. Кожна подія в його розвитку: чи то утворення ОУН, чи вбивство в 1938 р. у Роттердамі агентурою НКВС Є. Коно­вальця, чи будь-яка інша подія усвідомлювалась як складова загальної боротьби і опору. Дослідникам ще належить зібрати в одне ціле всі прояви національно-визвольної боротьби цього періоду. Але те, що вона була і являла собою суттєвий фактор тиску на владу, сьогодні ні в кого не викликає сумнівів.

Яскравим прикладом і підтвердженням цього можна вважати проголошення 14 березня 1939 р. самостійності Карпатської України. Цей акт не тільки давав наснагу на здійснення споконвічних мрій українців про Велику Україну. Він виявив суть імперських зазіхань і був своєрідною репетицією до виявлення їхньої політики щодо України. Гітлер підштовхнув Угорщину до окупації Карпатської України. А Сталін не став на шлях підтримки національного руху і цим було все сказано. В своїй доповіді на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) він не оминув цієї теми. З його слів, західна преса побачила в захопленні Карпатської України етап в приєднанні її до України. В той же час сам Сталін заявив, що про це говорити «смішно і неразумно», порівнявши це приєднання з приєднанням комашки до слона [23, c. 14]. Проте за самим сарказ­мом так чи інакше проглядався неспокій влади стосовно проблеми українського майбутнього за умов невпинного наближення чорної хмари Другої світової. Насування війни розкрило і потаєм­ну дипломатію західного світу, який будь-що намагався побачи­ти в захопленні України початок війни з подальшим просуван­ням на Схід нацистських військ. У нашій літературі ще недостатньо узагальнено місце цих подій в розв’язанні нової війни. Як і те, що вони були прелюдією і суттю частини тієї нової політичної дипломатії в потуранні агресору. І в той же час свідчили, що ця війна для українців мала бути не простою. Вона мала стати війною за їхнє визволення в умовах зазіхань двох імперій.

Парадокси здійснення історичної мрії

Як відомо, війна — це продовження політики іншими засобами. Взагалі можна назвати війну особливою екстремальною політикою. В ній все підпорядковано певним цілям боротьби за владу і вона охоплює всі рухи людського життя. Для України ця війна мала особливі наслідки. Оцінюючи їх, Олександр Довженко у своєму щоденнику записав: «Сьогодні, в суботу, 30/VІ 1945, сталася велика подія в житті мого народу. Уперше за тисячу літ, за всю свою нещасливу історію об’єднався він в єдину сім’ю. Нема на світі другого народу з такою безмірно жахливою долею. Нема і не було в Європі великого пасинка другого, що так був би зневажений в усіх своїх правах на догоду підлих кон’юнктур» [24, c. 373]. Весь хід війни був яскравим підтвердженням цієї тези своїм суперечливим розвитком і несподіваністю результатів.

Друга світова війна для України розпочалася одразу. На жаль, цей факт і його похідні довгий час перебували в тіні за тематикою Великої Вітчизняної. Він не вкладався в певну систему післявоєнних штучних доктрин. Адже більшість з них стосувалась Радянського союзу і його прихованої політики потурання агресору. В цьому потуранні визволення Західної України було спланованою з гітлерівською Німеччиною акцією з переділу Польщі. Тому все трактувалось під виглядом так званого визволення без пояснення того, чому це стало можливим.

Приховувалось і те, що західний український п’ємонт так і залишався особливим українським регіоном, де як на полігоні з початком війни зустрілися декілька політичних прагнень. З одного боку, одне з них визначалось польською програмою полонізації українців. Воно не тільки не сприяло ліквідації національно-визвольних домагань українства, а навпаки, всіляко роздмухувало їх полум’я. Націоналістична діяльність Є. Коновальця, утворення в 1929 р. ОУН, боротьба проти «пацифікації» (так званого збройного заспокоєння), утворення концтаборів для українців яскраво свідчили, що українці відчайдушно домагатимуться своїх прав. З іншого боку, війна принесла на український захід і радянізацію. Вона була освячена міжнародною суттю німецько-радянських секретних протоколів, і так зване визволення України було не чим іншим, як актом переділу світу між двома багато в чому схожими режимами. Тому «нова політика», що прийшла в Західну Україну, ще більше посилила прогресивні національні прагнення. Складність моменту інколи не сприяла здоровому глузду. В розпачі пошуку українці кидались у крайнощі. А їхні дії освячувались химерною суттю сумнівних співпраць. В руслі цього ми маємо розглядати і всю логіку подій, які відбувались в той час в Україні.

Так, возз’єднання українських земель являло собою найпрогресивніший акт величезної ваги для відродження України. В той же час з боку сталінського режиму це була спроба взяти під тоталітарний контроль всі українські землі. Особливо ті, що були потенційним детонатором збудження національно-визвольного руху в усій Україні. Тому запитання «Чи було “визволення” в 1939 році?» не є вже й таким риторичним. Концепція «визволення» розвалюється від перших же запитань: «Від кого?» і «За яким правом?» Її не можна сьогодні уявити без аналізу змісту секретних протоколів між Німеччиною і СРСР, листування військового керівництва цих держав у цей час, спогадів німецьких генералів [25], які були добре поінформовані про секретні домовленості і брали участь у святкових зустрічах з радянським керівництвом на березі Бугу у 1939 р., розуміючи, куди котяться коліщата історії. Саме тому, мабуть, у радянський час у нас не друкували їхніх мемуарів. Щоб не ставити зайвих запитань.

Проте їх не можливо не поставити сьогодні. Стався певний парадокс. Розчленування іншої країни — Польщі привело до здійснення споконвічних мрій українців. Їхня країна стала соборною. Згодом секретні протоколи спрацюють знову вдруге, вже під час перебудови в СРСР. Утворена комісія під головуванням члена Політбюро ЦК КПРС, секретаря ЦК КПРС Яковлєва Олександра Миколайовича визнає наявність прихованих секретних протоколів. Вони розкриють справжню суть радянського керівництва, і ця правда прискорить процес суверенізації радянських республік. А також відіграє руйнівну роль для всіх країн Варшавського договору. Парадокси! Парадокси!

Усе це дає змогу побачити «визволення» в контексті четвертого у світовій історії поділу Польщі. Польські події спричинили вступ СРСР у Другу світову війну 17 вересня 1939 року. Визволення українців унаслідок окупації Польщі не тільки зумовило підписання 28 вересня 1939 року Молотовим і Ріббентропом «Договору про Дружбу і кордони», який приховав суть нацистської загрози для народів СРСР. Польща вкотре впала, та й нас привалила. Починалася радянізації Західної України. А за нею і здійсненні перші кроки в цьому напрямі щодо Польщі, коли було знищено біля 22 тис. офіцерів — цвіту польської нації.

Радянізація стала умовою визволення в найпервозданнішій суті кожної східноєвропейської держави. Знищення інтелігенції та національно-патріотичного активу, вивезення «нейтральних та сумнівних елементів» до Сибіру та Казахстану, створення на окупованих територіях мережі радянських установ і відповідної тоталітарної політичної системи — все це було частиною заздалегідь спланованих акцій зі встановлення на захоплених землях нового порядку. Депортація більше 100 тис. українців згідно з маловідомою постановою ЦК КП(б)У від 3 квітня 1940 р. про переміщення людей, що опинилися в новій прикордонній зоні, стала першою ланкою, за якою настала друга депортація 500 тис. українців у 1944—1946 рр. під час переміщення кордону на схід. І нарешті славнозвісна третя депортація, відома як жорстока операція «Вісла» в квітні—серпні 1947 р. з переміщення 150 тис. українців на північно-західні землі Польщі. Не менше негативу на західні землі принесло введення «організованої безгосподарності» з форсування розвитку індустрії і процесів колективізації. Негатив такого «визволення» не міг не стимулювати в майбутньому визвольних процесів.

Незалежні держави можуть утворюватися раптово, але це стає можливим, як і подальша доля їхнього існування, тільки внаслідок тривалого розвитку цілого ряду історичних підготовчих процесів, у яких активну участь бере сам народ. За умов же, коли дві імперські структури поділили Західну Україну, національно-визвольний рух на її землях пожвавішав. Ми мусимо усвідомлювати, що тактика вибору серед двох імперій у цей час мала право на існування. Симпатії спочатку до Німеччини були природними. Українці сприймали її як країну, що мала зруйнувати Версальську систему з її негативними складовими для України. В той же час, попри різні орієнтації, вже в 1940 р. у Західній Україні почали діяти боївки ОУН, які згодом стали зародком формування руху Опору. Ймовірно, на цьому етапі могла виправдати себе тактика тимчасового вигідного політичного компромісу без втрати власних стратегічних цінностей. Погано, що український національно-визвольний рух не досить чітко уявляв собі можливість його межі, як під час від визвольних змагань й обох імперських зазіхань, так і виникнення нової якості у війні — загарбання всієї України нацистськими окупантами та встановлення тут окупаційного режиму.

Однак це була не тільки політична хвороба українців. Якось не прийнято згадувати, що серед інтелектуальної еліти майже тримільйонної російської еміграції також досить успішно поширився фашизм. Спочатку сформувалась у 1926 р. в Югославії серед емігрантських кіл Організація Російських Фашистів. Згодом, на базі вже харбінської Організації Російських Фашистів, виникла Російська фашистська партія. На її базі та інших організацій у 1934 р. формується Всеросійська фашистська партія, що в 1938 р. змінила назву на «Російський Фашистський Союз». Одразу після приходу до влади націонал-соціалістів у Німеччині на базі раніше утвореного у складі СА «Російського загону» формується Російський Визвольний Національний Рух (у рос. абревіатурі — РОНД). І хоча німці вже в 1933 р. заборонили цю організацію з причин нібито проникнення в неї неросіян і справжніх націонал-соціалістів, вона відновилася у 1939 р. під назвою Російський націонал-соціалістичний рух. У цій співпраці з націонал-соціалізмом її представники щиро намагались боротися проти більшовицької диктатури за утворення нової сильної Російської Держави. Ця сторінка могла б пояснити багато невідомого, що супровод­жувало боротьбу українського народу проти нацистської диктатури в геополітичному просторі та відкинути ідеологічні штампи про «продажних бандерівців».

Ми тільки починаємо усвідомлювати загальні тенденції розвитку українського національно-визвольного руху в той час, тобто — створювати його концепцію. І не тільки як УПА, а як одного цілого. Про це говорить і відомий діяч УПА, нині головний редактор фундаментального багатотомного видання «Літопис УПА» Євген Штендера з Канади [26, c. 3]. Привертає увагу те, що напередодні Вітчизняної війни український національний рух хоч і ставив єдину мету — проголошення Української Незалежної Соборної держави, але різними способами. Вони були зумовлені характером діяльності чотирьох ідейно-програмних груп: Республіканців-демократів на чолі з президентом УНР А. Левицьким; Монархістами з колишнім гетьманом П. Скоропадським; Націоналістами, які розкололись на мельниківців і бандерівців.

Цей розкол уособлював суть тієї тактики, якої вимагали події поширення нацистської агресії на Схід. Протягом усього 1940 року А. Мельник, як голова проводу ОУН з орієнтацією на Німеччину, і представник незалежного від будь-яких зовнішніх сил крила ведення політичної боротьби за самостійність С. Бан­дера, вступили у двобій за владу. На зустрічі в Римі в січні 1940 року та після підписання відповідної постанови від 10 лютого 1940 року Бандера намагається перебрати на себе керівництво ОУН. Сутичка, як зазначає дослідник цієї проблеми І. Андрухів, дійшла навіть до того, що А. Мельник скликає революційний трибунал ОУН і заочно виносить Бандері і дев’яти його прихильникам смертний вирок [27, c. 2]. Виконавців для цього не знайшлося. В протидію С. Бандера скликає у квітні 1941 в Кракові Другий Великий Збір ОУН (Римський 1940 року вони анулювали), на якому його обирають головою Проводу українських націо­налістів (ПУН).

Історія подальшого консенсусу цих різних напрямів, і особливо впливу цього розгалуження на політичні події в Україні під час нового етапу нацистської агресії і сьогодні є не досить усвідомленою проблемою. Як там не є, а вона являє собою певне тиражування негативної української традиції трьох, а маємо і чотирьох гетьманів. Крім того, і сама політична позиція Бандери була суперечливою, він мав досить непрозорі контакти з німецьким керівництвом і значився в картотеці Абверу як «Сірий», «Малий», «Баба» та ін. Саме з його ініціативи і розпочалось створення у квітні 1941 року спеціальних частин не німців у німецькій армії — «Роланд» і «Нахтігаль». Сьогоднішні запевнення учасників тих подій, що це мало виключно тактичне значення для вишколу українських вояків, навряд чи може пояснити всі проблеми.

У радянських дослідженнях майже не згадувалось, що з початком фашистської агресії на СРСР представники ОУН Бандери організували повстання проти радянських військ і 1 липня 1941 року на скликаних у Львові Національних зборах прийняли текст проголошення відновлення Української держави, а також декрет про формування українського уряду. Залежно від політичних уподобань замовчують, кричать на весь світ, що повсталі спирались на багнети німецьких і україно-німецьких батальйонів. Відповідне відношення до Акта проголошення незалежності, котрий у третьому пункті містив, що українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, яка під проводом Гітлера творить новий лад у світі і вестиме спільно боротьбу проти московської окупації. Разом із тим ініціатори цього акта, такі як Ярослав Стецько, не приховували головної політичної мети — створення такої незалежної української держави, що охоплювала б усю її етнографічну територію. Ідея соборної України постала в її практичному визначенні і за умов війни різні політичні сили так чи інакше не могли не враховувати це у власній політиці. Пізніше, в документах ОУН наголоси змінювалися: курс на німецьку орієнтацію втрачався, а тема боротьби за соборну і незалежну знаходила все нове обґрунтування.

Швидке просування німців територією України випереджалось ще швидшими змінами їхньої довоєнної політичної лінії, що передбачала розбудову альтернативної української держави в пику Москві. Вона все більше концентрувалась навколо відомої ідеї завоювання життєвого простору на Сході і секретних планів Гітлера з перетворення його в «райський сад» для німців. Численні факти дають змогу відстежити динаміку її реалізації в умовах ейфорії перших перемог. Після того як українці відмовляються скасувати незалежність у вересні 1941 року, німці проводять масові арешти діячів ОУН. Розформовуються українські батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Історикам ще доведеться більш детально описати хто і чому пішов до відновленого на їх базі 201-го батальйону охоронної поліції, який забезпечував з березня по грудень 1942 року охорону шляхів від партизанів у Білорусії. Хоча відомо, що і він був розформований, а деякі його представники, такі як Роман Шухевич приєднались до національного руху Опору.

Майже одночасно Україна була розчленована на частини, що за своєю суттю були реалізацією старої як час ідеї ліквідації державності і соборності України. Ці події змінювали політичну свідомість українського народу. Сьогодні не можна приховувати неоднозначного ставлення українців до «німецьких визволителів», за умов широко розрекламованих німцями в окупаційній пресі фактів знахідок тисяч закатованих сталінськими поплічниками людей. Зустрічі німців з хлібом і сіллю не були поодинокими випадками. Проте ейфорія визволення скоро минала у міру того, як фашисти встановлювали «новий порядок».

Багато прихованого щодо політичних відносин в Україні містить початок війни нацистської Німеччини з СРСР. І сьогодні немає відповіді на те, що криється за прорахунками радянського керівництва напередодні і на початку війни. Адже про війну знали і писали в своїх щоденниках навіть такі прості московські хлопці, як Лев Федотов [28, c. 4]. Тисячі повідомлень про початок війни агентури, прозорі натякання про підготовку військового вторгнення В. Черчілля, і не тільки його, викликають мало сумнівів, що не знали. Крім того, факти «старанної підготовки» до відсічі. Концентрація всупереч елементарній військовій логіці прикордонної авіації на кількох великих аеродромах. Підозріле, не виправдане цілями оборони, ешелонування радянських військ. Утворення повітряно-десантних військ напередодні війни, кількість яких в десять разів перевищувала кількість парашутистів в інших країнах світу. А також гірських частин і морської піхоти. Демонтаж озброєнь оборонних комплексів по лінії планування оборони в 1939 році, зокрема зруйнування навесні 1941 року оборонних споруд Київського укріпленого району (КиУРу) по Ірпеню. І ще багато чого, що говорить або про певну невизначеність радянського керівництва, або існування іншого, як це, до речі, підтверджують деякі дослідники, плану розгортання не оборонних, а наступальних дій. У дослідженнях не знайшов достатнього відображення ініційований у квітні 1941 року радянськими спецслужбами переворот у Югославії, який неоднозначно вплинув на подальший хід воєнно-політичних подій. Усе це свідчило, що цей напад не був раптовим для радянського керівництва, а тільки для народу, якого вводили в оману потворними заявами на зразок заяви ТАРС від 14 червня 1941 року, де сама версія нападу проголошувалась провокаційною.

Така політика, що опинилася в ореолі перемоги, ще не знайшла своєї остаточної оцінки. Акценти в цьому питанні мають визначити політичне обличчя радянського режиму, яке так і не могла змінити в принципі ніяка перемога. Підготовка до наступальних дій на чужих територіях, кінцева стратегічна мета — перемога в усьому світі — ні в чому не відрізняли це політичне утворення від націонал-соціалістичної Німеччини, що здійснила такий намір першою. Чим відрізнялись в принципі сталінські енкеведісти від гітлерівських націонал-соціалістів? Саме в цьому й необхідно шукати пояснення певної поведінки національно-визвольних рухів в Україні.

У світлі відповіді на ці запитання можливе вирішення проблеми місця і ролі ОУН і УПА. Дотепер видно, що історики недостатньо попрацювали для того, щоб прояснити ситуацію в діяльності цих організацій. Про те, що вона була не простою, говорить і намагання багатьох з них об’єднати ці організації в одне ціле, плутаючи їхній організаційний і політичний зміст. Відомий дослідник Ю. Шаповал зауважує: «...слід відділити ОУН від УПА, і тоді все стає на своє місце» [29, c. 130]. І це правильно. Хоча незаперечним є те, що ідеї відродження української держав­ності, або інші навколо цього, були органічною частиною будь-якого організаційного утворення. Так само як і те, що паразитування на цих ідеях завжди мало і матиме своє невдячне для нащадків місце. З огляду на все це розмежування має бути зумовленим, як і об’єднання — поясненим.

У ході війни була похована надія українців на власну незалежність за допомогою німців. Українцям заборонили будь-яку політична діяльність з невизнанням жодної політичної партії. Гітлер планує зберігати німецький протекторат в Україні принаймні найближчі 25 років. В його політиці необхідно постійно бачити нові грані, пов’язані з холокостом проти єврейського населення, що розвинулись до масштабів винищення і самих українців. З початку війни проти СРСР німці надавали самій війні змісту боротьби з єврейсько-більшовицьким режимом. Проблема неєврейських євреїв набула нового змісту. Під цю оцінку підпав увесь загал єврейського населення. Порушення принципів життя людини відвернуло від німців усі сили у світі зі здоровим глуздом. Нам ще не раз доведеться замислюватись, що втратив від цього український національно-визвольний рух, контактуючи з німцями. Однак ясно, що контакти його з німцями не переривались, незважаючи на воєнні дії, і це була стратегічна помилка. Відомий дослідник цих питань В. Косик наводить факти переговорів на найвищому рівні між представником УПА і вермахту 3 червня 1944 року стосовно боротьби проти більшовизму, а також у серпні 1944 року [30, c. 431, 436]. Друга зустріч завершилась угодою, згідно з якою УПА більше не вважали бандами і проти них німці у виданій інструкції наказували не чинити нападів. Чи могли німці стати гарантами українського відродження? Адже торкнутися до фашизму будь-якою мірою в той час означало не тільки погодитися з його політикою, а тупо відокремитись від тисяч українців та інших людей доброї волі, що вели боротьбу проти фашизму.

Більшість проблематики ОУН пов’язано з питанням, чи був націоналістичний рух в Україні в роки війни національно-визвольним, а не таким, який розвивався в руслі нацистської геополітики й об’єктивно сприяв закабаленню України нацистською Німеччиною та її сателітами. Деякі критики ставлять питання про те, що діячі ОУН і УПА здійснили важкий злочин проти миру і людства, який не має строків давності, і тому мають за це відповідати. В той же час існує й інша характеристика щодо причин діяльності ОУН і УПА. Розвиток національного руху і його причини шукають в непроголошеній війні проти українського п’ємонту. На підтвердження цієї тези називають і певну кількість учасників цього руху, яка за всіма підрахунками сягає 150 тис., а отже не вписується в поняття «бандитизм». Він мав розгалужену систему організацій у вигляді так званих похідних груп Північного, Центрального і Південного напрямів, діяльність яких потім радянська офіціоза видавала за підпільну діяльність на зразок «Молодої гвардії» [31, c. 3]. А те, що цей рух тривав протягом семи—дев’яти років після війни, дає всі підстави вважати, що в своїй суті він відбивав інтереси широких кіл трудящих. Не спрацьовують на користь критиків і масштаби боротьби, бо кількість репресованих радянським режимом у 1939—1941 рр. становила 1 млн 70 тис. громадян. У той час як бандерівцями було знищено 30 тис. радянських громадян.

Серед стереотипів критики існують твердження, що ОУН та УПА не боролися проти нацистської Німеччини та її окупаційних органів влади в Україні, а лише протидіяли радянським партизанам і Червоній армії та радянській владі. На наш погляд, це дещо категоричний і спрощений підхід до політичної ситуації в Україні після неприйняття німцями проголошеної незалежності. Відтак у становленні УПА можна виділити декілька періодів. Спочатку УПА сформувалась на базі республіканського розгалуження ОУН «Поліська Січ», яке німці розформували в квітні 1942 року. На його базі п’ять сотень в квітні 1942 року утворили УПА.

Восени 1942 року посилилась активність військових формувань бандерівців і мельниківців. У липні 1943 року Тарас Бульба-Боровець перейменував УПА в українську народно-революційну армію, а військове керівництво ОУН Бендери перетворило всі бойовки в УПА. В серпні-жовтні 1943 року ОУН-Б УПА вдалося об’єднати всі розгалуження, утворивши єдину УПА. За умов різних напрямів важко казати про якусь спільну скоординовану політику. Але відомо, що перший бій з німцями провели ОУН-М у січні 1943 року нападом на тюрму в Дубно, а ОУН-Б 7 лютого 1943 року нападом на містечко Володимерець. В подальшому відносини з німцями все більше загострювались. Щоправда, не без допомоги російської агентури. Взагалі втрати німців в боях з УПА і ОУН сягають 6 тис.

Минають роки, йдуть з життя ветерани, так і не розкривши правди війни. Однак фактом залишається те, що фронт боротьби ОУН і УПА з радянськими партизанами був головним. Навіть поверховий аналіз партизанських рейдів в Україні засвідчує їхню головну мету — приборкання цієї непростої частини національно-визвольного руху. Сьогодні документально доведено, що енкеведисти, а саме їм було доручено організацію партизанського руху наданням партизанським загонам статусу військ НКВС, уникали сутичок з німцями, а головну увагу приділяли боротьбі з українськими націоналістами. В цьому не гребували нічим. Загострювали їхні суперечності з іншими воюючими сторонами. Вдавалися до всілякої дискредитації серед місцевого населення. В тому числі й перевдяганням у форму УПА і нападом на мирні українські села. Класичний приклад цього — діяльність «легендарного» Кузнєцова, який після теракту на радника фінансів Ганса Геля «випадково» загубив свій гаманець з документами, що свідчили про участь в цьому націоналістів. Там містилися списки 130 діячів оунівського підпілля і просто видатних українців, яких німці схопили і розстріляли.

Метод підстави і цькування став головним в діях імперських сторін. Вражає безглузда боротьба УПА і ОУН з Армією Крайовою. «Оце нацькування українців і поляків одні на одних, — згадувала Слава Стецько, — було дуже характерне і поширене в діях німців і більшовиків» [32, c. 3]. Втрати тільки з боку цивільного населення з обох сторін — українців і поляків перевищували циф­ру 100 тис. убитих. Волинська трагедія 1943 року залишається багато в чому не прочитаною сторінкою і «білою плямою». Гіркота і безглуздість цих втрат і сьогодні дає про себе знати, коли народи вимагають каяття від президентів обох країн за скоєні злочини. Ми маємо усвідомити, що в Україні мало місце втручання інших політичних сил для того, щоб реалізувати власні інтереси. Історики мають розкрити параметри цього втручання, і тоді каяття нікого ні перед ким буде не потрібне. Бо народи, які захищають свою Вітчизну, цього не потребують.

До речі, непопулярність і політичну збитковість співпраці з німцями добре зрозумів і радянський режим, зберігаючи в секреті таємні протоколи, якими переділ світу з агресором видавався за визволення України. Або чого варті факти щодо наказу Сталіна Берії через болгарського посла зв’язатися з Гітлером, запропонувавши йому в обмін на Україну припинити агресію. Сьогодні відомі наміри депортації радянською владою всього українського населення в роки війни. Недаремно їх приховували в Радянському Союзі від ветеранів війни аж до 1988 року. Все це свідчило про Україну як розмінну дорогу монету в політиці Сталіна. Але був й інший бік справи. В своїй пропаганді більшовицький режим, критикуючи співробітництво українських націоналістів з фашистами, водночас апелював до національної ідеї українців, підтримуючи її назвами українських фронтів, орденами Богдана Хмельницького, відродженням православної ідеї, ролі Києва як колиски державного життя тощо.

Для істориків ці події більш цікаві як ведення певної політичної лінії в роки Другої світової війни. Це лінія не могла пройти поза увагою українського державного відродження. Політика реа- німації українських цінностей не була випадковою. Війна висвітлила масове неприйняття більшовицького режиму. Сьогодні вчені вважають, що майже мільйон радянських громадян перейшли на бік третього рейху. Колабораціонізм, про який так довго замов­чували, мав місце і в Україні. Війна, як визрілий фурункул, розкрила всі вади попередньої політики. Вона розколола українське суспільство для того, щоб ще сильніше консолідувати навколо національної ідеї. І це ще маловивчена сторінка нашої історії.

Хід воєнних дій в Україні завжди опинявся в тіні загальних перемог. Інколи історики пишуть, що «через чотири місяці від початку вторгнення німці окупували майже всю Україну» [33, c. 398]. Але це не зовсім так. Радянські війська закінчили оборонні бої в Україні тільки 22 липня 1942 року, більш як за рік. Позаду були важкі поразки, в яких були розгромлені під Киє- вом в 1941 р. і на барвінківському виступі в районі Харкова в 1942 році найдієздатніші угруповання радянських військ, що відкривало противнику шлях на Сталінград і Кавказ. 18 грудня 1942 року почалось визволення України, яке завершилося 28 жовт- ня 1944 року. Два довгих роки йшли криваві визвольні бої за Україну. Навіть за цією скупою хронологією приховується глибокий зміст політичної боротьби антилюдськими засобами.

Війна поставила українське питання в новій якості країни, що винесла на своїх плечах найбільший в світі тягар війни. Це привело до відродження ідеї суверенності Української радянської республіки. Уряд приймає на початку 1944 року низку законів з прав союзним республікам мати дипломатичні відносини з іноземними державами, мати свої збройні формування. І хоча деякі з них не були реалізовані на практиці, вони спрацьовували на виникнення певного історичного парадоксу українського відродження: сталінський режим був вимушений договорами з Чехо- словаччиною і Румунією досягти єдності українських земель. З війни Україна вийшла соборною.

У політичній історії не знайшла ще достатньої оцінки роль України як одного з головних воєнних і геостратегічних чинників війни. Значення українського питання для воюючих сторін підтверджується роллю України як центральної ділянки європейського театру воєнних дій. Принаймні в нашій історії це питання змазане, хоча факти дають змогу дещо по-іншому поставитися до ролі воєнних дій в Україні не тільки в корінному переломі Другої світової війни, а взагалі врятуванні Москви і Радянського Союзу від розгрому. Сьогодні ми тільки починаємо усвідомлювати той факт, що в трагічному вересні 41-го ціною життя сотень тисяч захисників Києва було зірвано гітлерівський план «блискавичної війни». Щоб не акцентувати увагу на цій проблемі, за часів Сталіна Києву так і не надали статусу міста-героя.

У зв’язку з цим вимагають нового прочитання й акцентів матеріали спогадів і документів. Ми маємо ще відповісти на питання, чому радянська офіціоза всіляко замовчувала події під Києвом або видавала їх за стратегічну помилку Сталіна, який, незважаючи на думку начальника Генерального штабу Г. К. Жу­кова, не віддав наказу своєчасно залишити Київ, і зробив це нібито з політичних міркувань. Запізнілий наказ відвести війська 18 вересня, в той час коли німці замкнули кільце оточення 14 вересня, призвів до оточення в «казані» бійців чотирьох армій Південно-Західного фронту, включаючи і штабну колону, своє- рідний інтелектуальний центр оборони міста Києва на чолі з генерал-полковником М. П. Кирпоносом. Але в геостратегічно- му плані події в районі майже глобального оточення врятували ситуацію.

Радянські вчені майже не розкрили теми воєнно-політичного значення битви за Україну і особливо Київ. У фундаментальній шеститомній «Історії Великої Вітчизняної війни» крах стратегії «блискавичної війни» у відповідному розділі пов’язується з героїчною обороною Москви [34, c. 229]. В той же час один із розділів «Боротьба за Україну. Героїчна оборона Одеси» досить стримано і суперечливо оцінює події боротьби за Україну. З одного боку, говориться, що «невдача» на Південно-Західному фронті створила важку ситуацію на південному крилі радянсько-німецького фронту, а з іншої сторони, визнавалося, що Київська операція поламала стратегічні розрахунки німецького генерального штабу завершити війну проти Радянського Союзу до настання зими і вплинула на події під Москвою [34, c. 111]. Не акцентується на тому, що боротьба за Київ не була просто бо- ротьбою за певну столицю провідної Радянської республіки. А це була боротьба за умов зміни тактичної програми німецького нападу, яка надала всій війні іншого характеру. Для німців це була не просто перемога, це була піррова перемога. В світлі цього можна зрозуміти, чому Верховне Главнокомандування не дало вказівок про відхід від Києва, а Військова рада Південно-Західного напряму з наказу Хрущова прийняла самостійне рішення про залишення Києва і виведення військ із оточення й передала усний наказ через генерал-майора І. Х. Баграмяна. За таких умов М. П. Кирпонос був вимушений, зволікаючи час, осо- бисто звертатися в ставку на підтвердження цього наказу. Сталін в котрий раз приніс Україну в жертву власних прорахунків і амбіцій. Загибель сотень тисяч українців, замовчування цих фактів були не наслідком простої помилки. Це було врятування власного політичного реноме, намагання виправлення, хоча і тимчасове, куди більших помилок і ще чогось.

Радянські військові досить стримано розповідали про події під Києвом. І тільки поступово зі спогадів С. М. Штеменка, І. Х. Баг­рамяна, Г. К. Жукова, К. С. Москаленка, О. М. Василевського та інших відомих військових почала вимальовуватись справжня картина подій битви за Київ. Штеменко, оцінюючи її з позицій керівника Генерального штабу, прямо зазначає, що битва в районі Києва значно послабила другу панцирну групу німців, яка мала бути використана для генерального наступу на Москву, загальмувала наступ німців на самому Південно-Західному напрямі, дала змогу виграти час для підготовки оборони на нових рубежах і навіть уможливила проведення реорганізації управління військами [35, c. 37]. Ще ближчим до істини виявився маршал СРСР К. С. Москаленко. Він підкреслив, що бойові дії військ Південно-Західного фронту «справили великий вплив на подальший хід війни» [36, c. 91].

Західні вчені також визнають, що Гітлер згаяв два найсприятливіші літні місяці для розгрому СРСР і серед причин героїзму радянських воїнів, непрохідності доріг, злив липня називають і «затьмарення розуму» вищого німецького командування щодо напрямів розвитку наступу в перші місяці війни [37, c. 185, 188]. Пролити світло на суть проблеми дещо допомагають мемуари німецьких військових. Так, генерал-полковник Ф. Гальдер назве битву під Києвом «найбільшою стратегічною помилкою у східному поході». Вона сталася в результаті дискусій, які виникли в гітлерівській ставці щодо зміни всього змісту воєнної кампанії. Гітлер директивою від 30 липня 1941 року запровадив у життя свій план розгрому радянських військ на флангах Півночі і Півд­ня фронтів, в той час як верховне головнокомандування збройних сил Німеччини (ОКВ) намагалося досягнути успіхів у центрі загального фронту. Щоденники Гальдера день у день — від нападу на СРСР відтворюють загальну динаміку ходу бойових дій. Вона яскраво свідчить, що наступ армій групи «Південь» на Київ набував для німців своєрідного фатального характеру, повторюючи трагічний похід на Україну Карла ХІІ. Наступ на Київ змарнував їхній час, позбавив можливості маневрувати на оперативному просторі, він звів нанівець виграш від нападу зненацька. Відомий німецький генерал Курт фон Тіппельскірх у розділі «Блискавична війна, що не вдалась», оцінює події в Україні як доленосні для всього подальшого ходу війни. «Щоправда, — зазначає він, — у боях за Київ, які тривали до 26 вересня, було знищено декілька російських армій, взято в полон 665 тис. чоловік, захоплено 3718 гармат і 884 панцирники. Але зате якою ціною!» [38, c. 78].

Особливо про це говорять замало, коли мова йде про ціну поразки Гітлера в політичній сфері. Чи не вперше про ці помилки заговорив Еріх фон Манштейн. Він підкреслював, що Гітлеру так і не вдалося підірвати радянську систему зсередини і політика, яку він проводив в окупованих східних областях, приносила протилежні результати «позбавляючи, ймовірно, існуючого шансу на скору перемогу» [25, c.184]. Бої за Київ кардинально змінили і політичну позицію самого Гітлера. Гальдер 20 вересня 1941 року — зверніть увагу на дату — вже після того, як радянські війська залишили Київ, зазначає, що при обговоренні українського питання «фюрер не бажає мати в Україні ніякого самоуправління» [39, c. 364].

Більш чіткого усвідомлення вимагає той факт, що український південний напрям був центральним не тільки на радянсько-ні- мецькому фронті, а й на всьому європейському театрі воєнних дій. Тут було розгромлено 607 дивізій вермахту, в той час як на інших напрямах — 176. На території України відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених за роки Великої Віт- чизняної війни. Коліщата війни двічі прокотилось по Україні. При цьому воєнна напруженість впродовж війни не тільки не зменшувалась, а навпаки — наростала. В 1943—1944 рр. тут зосереджувалася майже половина діючої Червоної армії, що складались із найдобірніших частин, проти якої воювали кращі частини фашистів груп армій «Північна Україна» і «Південна Ук- раїна». Унаслідок кровопролитних боїв у ці роки на території України загинуло і було поранено щонайменше 3,5 млн воїнів Червоної армії [40, c. 1—2]. А численні спогади військових про Білгородсько-Харьківську операцію, битву за Дніпро, Кіровоград- ську, Корсунь-Шевченківську, Умансько-Ботошанську, Львівсько-Сандомирську і порівняно невелику Карпатсько-Дуклинську операції свідчать, що саме вони являли собою розвиток нових якостей воєнного і морально-політичного характеру. Все це зумовлює дещо іншу оцінку ролі України в корінному переломі боротьби з нацизмом.

Різні політичні сили, які зіткнулись в протистоянні в Україні, намагалися проводити свою політику. Але попри деякі її відмінності вона мала спільний вектор. Він полягав у жорстокому поводженні з місцевим населенням, котре використовували як матеріал в реалізації власних політичних схем. При цьому здійс- нювалося таке в різних комбінаціях, залежно від того чи іншого курсу. Радянська система знищувала своїх політичних неблагонадійних. Німецькі окупаційні газети буквально нашпиговані матеріалами, що викривають злочини енкаведистів у Вінниці й інших містах. Вважають, що при відступі енкаведисти знищили близько 15 тис. українських політичних в’язнів, які перебували у катівнях Львова, Дубна, Золочева, Рівного, Дрогобича, Луцька, Києва, Хар- кова [41, c. 7]. Вони так само вчиняли і коли повертались. Діяльність була багатопланова. Тут і депортації цілих народів, як, наприклад, кримських татар у 1944 році. Тут і Биківнянські ліси, і Вінницькі «Куропати», і бойні в Жовтневих палацах, і секретні ешелони для українських жінок-остарбайтерів, які повертались додому з фашистської рабської неволі і потрапляли до рук радянських поплічників. І ще багато чого, що найкраще характеризувало цей політичний режим.

Водночас німці, ніби наввипередки з радянською системою, організовували власну катівню і проводили тактику «спаленої землі». В її тенетах опинялися люди іншої орієнтації. Вона була своєрідним продовженням того, що коїли «радянські герої». Цей факт уособив у собі Бабин Яр. Спочатку тут розстрілювали ворогів народу ЧК-НКВС у 1922—1934 рр., аж поки Київ не став столицею України. А потім за справу взялися нацисти. Розстріли євреїв, діячів радянського підпілля та національно-визвольного руху ОУН і УПА поглибили ярську трагедію, поєднавши в ній злочинну суть обох режимів. Ймовірно тому і не розслідували справу розстрілу гітлерівцями жертв у Бабиному Яру на Нюрнберзькому суді. Спочатку Радянський союз і не думав ексгумувати жертви в Яру. З підозрілою безпорадністю або злочинністю 13 березня 1961 року виникла нова трагедія в Яру, яка забрала життя багатьох киян. Уранці, коли люди йшли на роботу, з Яру на Куренівку понісся смертоносний сель, який намили нібито для того, щоб збудувати на місці Бабиного Яру житловий масив. Нова трагедія і приховала його справж­ню історію. Не даремно в 1964 році проблему Бабиного Яру знову порушив КДБ СРСР у зв’язку з терором проти українських дисидентів. Тим більше, що з цього часу можна було говорити все що зав­годно. У 1991 р. цю тему розробив далі, реалізуючи програму Горбачова, Юрій Коротич. У нього кількість жертв значно збільши­лась — з 30 до 300 тис., переважно єврейсь­кого населення. При цьому знову «виявлено» український слід. Нібито розстріли проводила українська поліція під наглядом гестапо. Але шукати український слід в цій трагедії безглуздо. В яру зійшлися в передсмертному стогоні людей єврейський голокост, протест проти комуністичного свавілля, боротьба українців за свою Вітчизну і незалежність. Тут потрібен суд навіть по одній невинно убієнній душі. Нації не роблять злочинів, хоча виконавці цих злочинів завжди належать до пев­ної нації. Погано, коли дехто намагається трагедією Бабиного Яру приховати злочини проти українського народу або якогось іншого. А це вже певна політика, що не має свого майбутнього.

Узагалі проблема людських втрат українського народу за роки війни вже давно вийшла за межі суто воєнної проблеми і переросла в питання політичної відповідальності за геноцид проти українського народу. До речі, війни давно немає, а втрати в ній постійно зростають. Як відомо, існують сталінські, хрущовські, брежнєвські, горбачовські та сучасні підрахунки, що досить прозоро характеризують саму суть політичної влади. Та й чи могло бути по-іншому, коли ще багато бійців просто неба «под берёзами лежат». В незавершеності відповіді на це запитання не знята проблема: Чи закінчилась сама війна, коли не похований останній солдат?

Відомо, що Україна зазнала найбільших людських втрат у цій війні. Мова йде про 8 млн загиблих, 19 % від усього населення України. Загальні ж демографічні втрати становлять 14,5 млн. Це значно більше втрат Німеччини (6,5 млн), Росії (5—6 млн) та решти країн-учасниць [42]. Порівняння вимагають відповіді на запитання: Так що це була за така війна? І чи все виправдовувало необхідність таких втрат? Відповідь на ці та інші питання не будуть на користь радянського політичного керівництва. Відсутність прос­того номера у солдата — металевої бирки, свідчила, що він для деяких політиків був простим м’ясом у війні, безликістю, за подальшу долю його та його родичів влада не несла жодної відповідальності.

Крім того, втрати не виправдовувалися метою, а подеколи, і це стосується подій в Україні, мали цілком злочинний характер. Сьогодні набувають все більшої відомості факти про те, що радянське військове керівництво, і зокрема маршал Жуков, не рахувалося з людськими втратами. Наприклад, існував план визволення Києва генерала Костянтина Рокосовського, частини 13-ї армії якого ще 22 вересня 1943 року форсували Дніпро в районі Мнево—Чорнобиль—Сташев і створили там 35-кілометровий плацдарм. Південніше, в районі Тетерів—Димер форсувала Дніпро 60-та армія генерала Черняхівського. Постала можливість обійти Київ з півночі й уникнути лобових зіткнень. Але Ватутін і Хрущов вирішили по-іншому. Спочатку був відволікаючий маневр на Букринському плацдармі. Потім нове форсування Дніпра вже північніше Києва — в районі села Петрівці. Безглуздий поквап визволити місто до річниці жовтневої революції мав трагічні наслідки. Боротьба за нього — це не розкрита сторінка війни. Ще в 1970-х роках у районі Букрина залишались лежати не похованими тисячі радянських солдат, до яких нікому нема діла, тому що треба було святкувати перемогу і ставити пам’ятники. Та й саме визволення української столиці осявала не тільки перемога. Вже після визволення Києва в районі Коростишева німці під керівництвом Манштейна провели нічну контратаку з прожекторами і ледь знову не взяли Київ. Бої за місто завершились тільки остаточним взяттям Житомира напередодні нового, 1944 року.

Подібні «прорахунки» мали місце і під час проведення Корсунь-Шевченківської операції. Тут Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої оборони противника війська, доукомп­лектовані чоловіками від 15 до 55 років з навколишніх україн­ських сіл. Їх кидали в атаку «дабы искупили свою вину». Ця так звана чорна піхота — діти українських матерів, необстріляні, погано озброєні, з білими торбами — була чудовою мішенню для німців. Наші хлопці йшли попереду, розчищаючи мінні поля і шляхи для танків, погано розуміючи, в чому їхня провина. Перемога в цій операції спричинила загибель 770 тис. радянських солдат проти 73 тис. німецьких, третина з яких вирвалась з оточення, а 18,2 тис. взято в полон.

Така невиправдана жорстокість і ненависть набуває певного пояснення, коли ознайомлюєшся з сумновідомим Наказом комісара внутрішніх справ Берії і заступника комісара оборони Жукова за № 0078/42 від 22 червня 1944 року про ліквідацію саботажу в Україні. Зміст наказу зазначає «зовсім ворожий настрій українського населення проти Червоної Армії» у вигляді опору населення відновленню колгоспів, здачам хліба, худоби й аж до організації збройної боротьби. Наказ вимагав вислати у віддалені райони Союзу всіх українців, які проживали під владою німців, а на тих, хто проливав кров у Червоній армії, завести спеціальні справи, здійснювати нагляд, перевіряти листування тощо. Потім Хрущов скаже, що його не могли виконати суто з технічних причин. Бракувало вагонів і охорони на 30 млн чол. Знали б тоді про це солдати в ту війну. Адже Україна дала Червоній Армії щонайменше шість мільйонів воїнів. Українські маршали і генерали очолювали більше половини з 15 фронтів. Понад дві тисячі українців стали Героями Радянського Союзу. А у тилу ворога на території України діяло понад 60 партизанських з’єднань. Та й прапор Перемоги над рейхстагом насправді підняв українець з Сумщини Олексій Прокопович Берест, в той час коли Єгоров і Кантарія при цьому були лише присутні. Таке політичне дворуш­ництво, що вийшло на поверхню в роки війни, і стало тією вибухівкою, яка мала згодом знищити і саму систему, і державне об’єднання під назвою СРСР.

Парадокси влади простежуються і в проблемі реалізації української соборності. Про це може розповісти операція «Аргонавт». Мається на увазі Кримська конференція голів урядів трьох держав у лютому 1945 року, де йшлося про новий поділ світу на сфери впливу. СРСР на той час вдалося внести в Атлантичну хартію важ­ливе доповнення. Воно реформувало положення хартії про те, що будь-які територіальні зміни неприпустимо здійснювати без вільно висловлених побажань зацікавлених народів і пропонувало ці зміни узгоджувати з обставинами, потребами й історичними особливостями тої чи іншої країни. Відкривалась можливість для реалізації імперських амбіцій СРСР і вирішення українського питання без врахування того непевного становища, яке тоді тут існувало в зв’язку з пожвавленням національно-визвольного руху і загрозою радянській єдності. Цей чинник зіграв неабияку роль щодо рішення надання Україні статусу члена — засновника ООН.

Останнім часом ученими і політиками активно дискутується проблема, чи велись таємні переговори з цих питань і чи були підписані якісь таємні протоколи. Такі відомі історики, як професор Сорбонни Володимир Косик, український історик Олекса Дідок засвідчують, що в Ялті велися надтаємні переговори, в результаті яких порушувалось питання про утворення на півдні України держави Новий Ізраїль. Свого часу, ще в 20-х роках ХХ ст. Троцький активно готував ґрунт для цього разом з американським єврейським комітетом «Джойнт». Подібне питання ставив за рік до того перед Сталіним Лазар Каганович і лідер єврейського антифашистського комітету Соломон Лазовський. Останній чомусь був розстріляний за наказом вождя. Депортації кримських татар та українців виглядають як складові таких планів. Так що сучасні комуністичні аргонавти здобували таке «золоте руно», яке мало подовжити їхнє володарювання в Україні.

Осмислюючи історичне минуле, ми зазначаємо, що ідея соборності України, яка матеріалізувалась в роки війни, на яку працювали різні політичні сили, була результатом визвольних змагань в Україні. Вона розвивалась й зміцніла за умов активної участі представників усіх націй у визволенні України від тоталітаризму. Не можна обійти і певного парадоксу. Адже визвольна місія Червоної армії, хоча й була пов’язана з акціями проти націо­нально-визвольних проявів іншої сторони, в своїй суті носила прогресивний характер. Вона прокладала невидиму, але цілком досяжну лінію між тоталітаризмом і демократією. Вона оголювала саму суть антилюдських режимів з будь-якої сторони. І в цьому була її колосальна відроджуюча суть, хоча і за екстремальних й антилюдських умов і трагедії світової війни. Вже в день нападу на СРСР відомий політик Вінстон Черчілль в своїй заяві чітко визначив цю межу між тим, що нацистському режимові «приналеж­ні гірші риси комунізму» і тим, що війна, яку розпочали нацисти, не є класовою війною, а в неї втягнута вся співдружність націй «без різниці раси, віросповідання чи партії» і це є «справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках світу» [43, c. 191—193]. В майбутньому ця ідея прав людини, а отже і народів, у які об’єднані ці люди, залишається найважливішою проблемою всього подальшого розвитку людства і функціонування різних влад.

Україна перемогла у війні, а отже переміг багатостраждальний народ. Попри усі знущання, катування, нездарність керівництва й згубну політику знищення власного народу, він зміг перемогти ворога. Однак вже те, що ціну за перемогу заплатили всі чималу, перемога виявилась не для всіх однаковою. Відповідь на запитання, чому так сталося, залишається відкритою й сьогодні. Це питання було в очах інвалідів війни, які тисячами добровільно уходили з життя. Воно в очах дітей, які грали з їхніми орденами в війну. Воно в запитаннях, чому ми, переможці, виявилися різного ґатунку? Таких «чому?» було і є багато. Зволікання з відповіддю на них і призвело до того, що переможний народ дожив до гуманітарної допомоги від переможеного.

Не можна погодитися з тим, що він не зміг перемогти своїх власних проблем. І хоча залишився власний «фюрер», і економіка й далі йшла власним шляхом самовиснаження, й «організуюча та спрямовуюча сила» й далі вчила, як треба жити. А також залишились і ті органи, які стежили, щоб ніхто не відхилявся від тієї «науки» і робили все можливе, щоб адреса людини була «не дом и не улица», а «Советский Союз». Однак попри все війна внесла корективи в українську дійсність. Народ об’єднався. І, як відомо, нічого немає сильнішого, ніж спільність в спільній долі. За цих умов якісні зміни в політичній і моральній свідомості давали поштовх розвитку таких незворотних процесів, які мали змінити політичну ситуацію і в Україні, і в СРСР, і в світі. Це й була та нова якість, яка привела до національно-державного відродження.

Минув час. Радянська ідеологічна обслуга так і не спромоглася написати правдиву історію Другої світової і Великої Вітчизняної війни. Для цього створювали численні колективи, демонструючи найбільшу потенційну можливість правди. Проте колективи колективно підспівували певній політичній концепції. А коли це не вдавалось, то, як це трапилось з колективом десятитомної історії, їх взагалі розганяли. Тож не варто шукати відповіді у непідготовленості радянських учених. Питання в іншому. «Якість війни, — як писав Довженко, — це якість організації суспільства народу. Вся наша фальш, вся тупість, все безм’язе і безмозге ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний з сатрапством, — все вилізає боком і котить нас, як перекатиполе по степах, по степах, по пустелях. І над всім цим — «Ми победім!». Звичайно, «победім». Але ми (закреслено десять слів. — Авт.) в кінці кінців самі переможені ходом історії і економічних кон’юнктур» [24, c. 290]. Ось що чекало не тільки післявоєнних істориків, а й увесь український радянський народ. Отже, над цим ще варто замислитись.

«Нова якість» союзного політичного життя

Радянський Союз не проіснував і ста років. Він розпався в 1991 р. Його деструктивні процеси набули завершеного вигляду в післявоєнний період. Саме в цей час Україна стала одним цілим, але була вимушена перехворіти як тими хворобами, що на них хворів Радянський Союз, так і власними, зумовленими суперечностями її напівколоніального стану.

Уся внутрішня суть СРСР перебувала в ореолі загальних тенденцій світового розвитку. Вже під час війни їх починала визначати науково-технічна революція. Вона змінила не тільки технічний стан суспільств, а й його соціальну структуру, почала формувати нову ідеологію людського співіснування і відповідні правила політичних стосунків. У радянській літературі здебільшого говорять про початок НТР в середині 50-х років. Але це для того, щоб якось реабілітувати радянську політичну систему, яка лише у 1955 році почала реагувати на те, що вже давно відбувалося в світі. На той час СРСР за більшістю основних напрямів розвитку НТР відставав від західних держав. А згодом, за часів Хрущова, і зовсім «сів на голку» продовольчого і технічного імпорту. В цілому СРСР являв собою якийсь науково-технічний заповідник, де нібито переплелися різні часи, уживались досягнення різних технологічних революцій, а також рутинне старе і зовсім нове.

У ході війни сталися такі зрушення, які свідчили, що світ вступив у нову якість. Треба визнати, що попри всю свою антилюдяність війна виступила каталізатором людського науково-технічного прогресу. В її роки у США, Німеччині, Великій Британії стали розгортатися нові галузі хімії, кольорової металургії, приладо- і машинобудування. А що вже говорити про ракетну техніку… Дослідження німецьких учених дали можливість випробувати першу балістичну ракету і використати 9017 крилатих ракет для нападу на Лондон. Сьогодні є дискусійною проблема про перше проникнення в космос німецького пілота. На базі цих розробок 468 німецьких учених підготували пуски трофейних німецьких ракет у квітні 1946 року на ракетному полігоні Вайт-Сендз у штаті Нью-Мексіко, відповідно як і радянські вчені з допомогою німецьких досліджень запустили копію німецької ФАУ-2 (Р-1) на полігоні Капустін Яр в Радянському Союзі. Згодом на перший план вийшли такі науковоємкі галузі, як нафтохімія, аерокосмічна промисловість, фармацевтика, електроніка.

Можна було б навести тисячі прикладів, коли науково-технічні розробки в різних галузях у роки війни дали поштовх дійсно революційним змінам. Поступово ці зміни йшли по наростаючій. У міру того, як вони відбувались, ставало зрозуміло, що йде формування своєрідної сонячної машини, яка є технічним винаходом, покликаним радикально змінити характер суспільного виробництва, принципи одержання і розподілу наслідків праці, соціальне обличчя суспільства і відповідно суть і функціонування самої влади на мікрокраїнному та макрорівні — світового розвит­ку в цілому. І ця машина мала працювати в умовах певних політичних систем, які виявились неадекватними науково-технічному прогресу. Американські вчені назвуть цю розбіжність «казусом динозавра». Маючи на увазі недолугий політичний мозок, неадекватний величезному тулубу, що могло призвести до вимирання людства, як це сталося колись з динозаврами. Порівняння уособлювало політичне суперництво в роки «холодної війни». І нагадувало, що людство було здатне себе знищити.

НТР виступала не тільки засобом у подальшій кореляції відносин людини і природного середовища. Її дещо прихованою частиною були зміни в стосунках між людьми, в управлінні суспільством тощо. Людиноненависницька нацистська теорія і практика відносин, сталінський геноцид, руйнівні наслідки війни в поєднанні з колосальним розвитком НТП привели до появи якісно нового елементу в співіснуванні людей і самої людини зокрема. Це добре зрозуміли західні політики і юристи, широкі народні маси, уражені тоталітаризмом. 10 грудня 1948 року на Генеральній Асамблеї ООН була прийнята «Загальна декларація прав людини». Вона, поряд зі статтею права на життя, на свободу й особисту недоторканність, містила низку статей з політичних і громадських прав і свобод. Серед них: ст. 18 «на свободу думки, совісті і релігії», ст. 19 «на свободу переконань і на вільне їх виявлення», ст. 20 «на свободу мирних зборів і асоціацій», ст. 21 «на право брати участь в управлінні своєю країною» та загальне і вільне виборче право за таємного голосування тощо.

У радянській пропагандистській літературі про цю декларацію не згадувалось. До того ж СРСР не визнавав на своїй території чинності міжнародного права. Все політичне життя в радянській Україні опинилося під прицілом недопущення реалізації цих прав. Політика «не пущать», яка своїм корінням уходила в російське самодержавство, погано співвідносилась з тенденціями розвитку і в самому комуністичному співтоваристві. Комуністи всього світу вже в 1970-х роках почали відходити від радянської ортодоксії і винайшли новий тип комунізму, який дістав назву «єврокомунізм». Події в Угорщині, Чехословаччині, а потім Польщі були провісником розпаду радянської системи і певним індикатором наростання існуючих деструктивних процесів у її надрах.

Узагалі, наші історичні знання про політичний розвиток СРСР і України після війни погано корегуються з загальними тенденціями післявоєнного розвитку Заходу. Авторитет комуністичних партій з 1945 р. почав занепадати. Громадськість на Заході все більше переконувалась, що комунізм зі сталінським обличчям не має нічого спільного з демократією й економічним відродженням в інтересах широких мас. Політичне життя в Західній Європі почало розвиватися на основі загальної прихильності до ліберальної демократії і поширення віри в абсолютну суверенність національної держави. Поступово від комунізму відійшла повоєнна соціал-демократія, а західноєвропейські комуністичні партії, особливо після викриття сталінських злочинів, шукали нових рішень класових проблем. Саме на цій основі почалась європейська інтеграція. Вже на Європейському конгресі, організованому в Гаазі у травні 1948 року, був визнаний і принцип «над національності», пов’язаний з намірами віддати частину державних суверенітетів на користь спільного розвитку. Так визрів намір створити об’єднану Європу. Якоюсь мірою цей процес прискорили події насильницького запровадження комунізму і встановлення «залізної завіси»

У наявній літературі ще недостатньо відображено перехід цієї боротьби за права людини з нібито якоїсь міжнародної абстракції на терени радянських республік. Особливості цього процесу були зафіксовані рішеннями в Гельсінкі. СРСР більше не міг стояти осторонь загального процесу демократизації та вимушений погодитися з правилами визнання прав людини, а також свободи інформації й пересування. Декому видається, що в СРСР недооцінили значення цих рішень. Але це не так. Радянські політики справді перейнялися слушністю власної теорії і практики й інколи не бачили її катастрофічних вад, які вели Союз до розвалу. Однак, думається, розуміли, що в інтересах покращення необхідно змінити весь спосіб життя, який унеможливить їхнє політичне існування. Тому вони довго не могли нічого протиставити змінам, окрім нових катівень з допомогою психушок. Скоро політичний розвиток і свідомість населення під впливом «відлиги» та інших чинників підійшли до такого рівня, коли стримувати демократичний процес в країні репресивними засобами було вже неможливо.

Якось прийнято більше говорити про політичні аспекти гельсінських угод. Але співробітництво в галузі захисту середовища проживання людини й економічного напряму також мало не менший політичний вплив. Усі, кому пощастило побувати на вис­тавках, улаштованих американцями в Києві у 1970-х роках: «Сільське господарство в США», а також «Фотографія в США», чітко усвідомили, що через обмін економічним і технічним дос­відом в СРСР розпочалася боротьба за певний спосіб життя, певну культуру, ідеологію. На жаль, радянська система, хоч і організувала протидіючу пропагандистську кампанію, не змогла протистояти на практиці Західному способові життя, побудованому на нових реаліях розвитку НТР. Для підйому національного руху це мало колосальне значення, адже право на національне життя завж­ди було складовою політичного життя і ніде не перебувало під такою забороною, як в СРСР. Гельсінський рух в Україні також подолав межу залізної завіси. Як і чому це сталося? Відповіді на ці запитання вимагають ще свого обґрунтування.

На цьому тлі у нас недостатньо розробляється історія міжнародних політичних впливів українського змісту. Так, поряд з боротьбою ОУН і УПА проти більшовизму для поширення ідей цієї боротьби в США Євген Ляхович і група однодумців заснували 15 червня 1946 року в Нью-Йорку Організацію Оборони Чотирьох Свобод України (ООЧСУ). Були вибрані чотири найважливіші свободи людини, а саме: свобода слова, совісті, свобода від страху і від злиднів. Діяльність цієї організації згодом розширилась і набула великого розголосу. В 1959 р. Конгрес США прийняв закон про Тиждень поневолених націй. У ньому Україна була визнана поневоленою нацією в комуно-російській імперії. З ініціативи організації по цілій Америці протягом десятиріч відбулися сотні зборів на теми боротьби за незалежність України, «холодної війни», хрущовської відлиги тощо. З проголошенням суверенітету Української держави члени ООЧСУ почали своєю працею і матеріальною базою допомагати зміцненню та розбудові молодої держави.

Нові тенденції боротьби мали і європейський вимір. У післявоєнному світі необхідно було кардинально змінити соціальні, економічні та культурні відносини між народами. Після війни постало питання відмовитись від Європи зразка 1939 року, весь устрій якої формувався ще за феодальних часів. На тлі цього поступово почало проявлятися справжнє обличчя радянського тоталітаризму. Виявилося, що він недалеко пішов від царського самодержавства. А де в чому навіть перевершив його одіозних діячів типу Івана Грозного. Секретні протоколи розкрили приховану політичну суть СРСР, у політиці якого життя українців чи інших націоналів було лише засобом в подальшому існуванні політичного радянського монстра. Голос мільйонів політичних в’язнів гірким стогоном лунав над планетою. Отже, поряд з розчисткою світу від фашизму слід було розчищати авгієві стайні радянщини та московщини. На фоні післявоєнних прагнень народів до справедливості одиноко височів старий імперський тоталітаризм.

Своєрідним стримувачем розвитку світової демократії стала «холодна війна». Україна потрапила у її вир не випадково. Попри післявоєнний перерозподіл сфер впливу ця війна мала і цілком окреслене політичне завдання — встановлення «залізної завіси» і недопущення поширення прогресивних тенденцій, які принесла з собою світова боротьба проти тоталітаризму. Але була ще й інша сторона. Вона увічнювала ізоляцію короткозорого і самовдоволеного громадянства. Створювала для нього своєрідний оазис економічного успіху, який, на жаль, не гарантував пристойну майбутність. Не стільки зубожіння і злидні, а ще більше політичне невігластво мали рано чи пізно затопити собою весь світ. Цікаве застереження, що «у далекій перспективі, — як зазначав Норман Дейвіс, — європейці мали зіткнутись із вибором: або перебудувати своє містечко в унісон, або вигадати “залізну завісу” в якійсь новій подобі» [1, c. 1167]. Сьогодні ми вже бачимо, як здійснюється це передбачення. Чи зможе Україна піти третім шляхом — інтеграції в європейський світовий порядок, культуру і благоденство?

Узагалі, всі ці аспекти міжнародних взаємовпливів на післявоєнне політичне життя з’ясовані недостатньо. Візьмемо хоча б проблему входження Криму до складу України, внаслідок чого Україна стала нарешті соборною. Традиція пояснення цього питання з позицій 300-річчя святкування Переяславської Ради і доброї волі Росії, що нібито вирішила сформувати Україну в її етніч­них межах, вже нікого не задовольняє. Відповідь на нього дає змогу сьогодні не тільки відхилити завісу секретності над однією з таємниць ХХ ст., а й по-іншому оцінити стосунки найбільших фінансово-політичних кіл світу і відносин з ними політичних кіл СРСР. Тільки в середині 90-х років з’явився ряд публікацій, де приділяється увага утворенню в Криму єврейської автономії. Вони свідчать, що цей процес розпочався в 20-х роках і набув харак­теру так званого Кримського проекту, на який тільки в 1936 р. Америка передала 20 млн доларів у цінах того часу. Реалізація цього проекту і призвела до заворушення кримських татар і кримських німців. Усе це вишикувалося в ланцюг взаємозалежних фактів — від альянсу кримських татар з німецькими фашистами, виселення кримських татар у травні 1944 року з Криму, загравання Сталіна з Єврейським антифашистським комітетом з метою отримання фантастичної суми в 10 млрд доларів на відбудову СРСР після війни. Питання про реалізацію «Кримського проекту» було одним із ключових умов поширення на СРСР відомого плану Маршалла. Отже, зміна геополітичних пріоритетів СРСР була пов’язана з закриттям питання перед фінансовими колами США про позику й уникнення відповідальності і розгляду справи в Гейдельберзькому суді. Враховуючи, що рішення про переселення в Крим приймав ВЦВК РРФСР, передача Криму Україні не накладала на володарів СРСР жодних забов’язань. І вони передали Крим Україні, уникнувши проблеми. Щоправда, створивши іншу — в міждержавних стосунках. Про це свідчило прийняття принизливої поправки Веніка—Джексона. І хоча у цьому всьому ще багато неясного, безперечним залишається те, що геополітичний чинник завжди був прихованою частиною української політичної історії.

Здебільшого дослідники, аналізуючи політичний розвиток СРСР і України за післявоєнний період, намагаються розглянути його з позицій тієї чи іншої політики політичних діячів, які були при владі. Таким чином була створена канва літопису найважливіших подій післявоєнного розвитку України, що має певну періодизацію [44]. Саме вона дає змогу наступним дослідникам більше уваги приділити самим проблемам політичного розвитку України в цей час, відібрати те загальне, характерне, що залишалось певною тенденцією цього процесу і закономірно привело до розпаду СРСР й утворення власної держави в Україні. А також побачити визрівання радянської системи, яка досягла піку під час брежнєв­щини і в головних основах вичерпала свій ресурс.

Витоки кризи в країнах колишнього Радянського Союзу необхідно шукати перш за все в розвитку його економічної системи. При цьому знання про цей розвиток дуже суперечливі. З одного боку, результати були, як кажуть, «на лицо». Сталін почав правити в суспільстві ще напівфеодальному, а залишив його з ядерною зброєю. Так само й Україна в післявоєнний період досягла колосального економічного злету. Показники економічного розвитку на час розпаду Союзу категорично свідчать про певні економічні досягнення, перетворення її на індустріально розвинену державу, економічну інтеграцію єдиної етнічної України на базі тенденцій постіндустріального характеру та багато іншого, що й уможливило проголошення її незалежності, утворення найкращих стартових умов для подальшого розвитку.

Проте є й інший бік проблеми. На жаль, розвиток продуктивних сил має свою межу. Його внутрішні важелі — виробничі відносини, система власності потребують постійної кореляції з боку влади. А в умовах НТР вона стає важливою стороною її розвитку і за певного відставання починає гальмувати економічний процес. Влада досягає свого рубіжного розвитку, коли подальші зміни в економіці можливі лише за зміни характеру влади. Недаремно Генрі Кіссінджер пише: «Сталін повернув собі всю територію, що належала царям і була втрачена в кінці першої світової війни. Мало того, він додав до неї те, що стало називатися орбітою сателітів у Східній Європі. В неї увійшло чимало країн, окупованих Червоною Армією та контрольованих урядами в радянському стилі. Імперське правління, яке й за царів не було простим, ставало ще більш чревате на багато проблем при комуністах. Ці останні примудрилися поглибити ненависть підвладного їм місцевого населення з допомогою накидання йому нежиттєздатної економічної системи» [45, c. 497].

Численні перебудови й реорганізації так і не змогли виробити досконалого механізму командно-адміністративного управління господарством. У літературі непогано розкривається недосконалість реформ Хрущова, економічної реформи 1965 року, намагання провести спочатку прискорення розвитку, а потім і перебудову радянської системи М. Горбачовим. При цьому забувають, що в основі знаходилась певна політична система, яка могла діяти тільки за умов командної економіки, як і те, що сама економіка могла існувати на основі лише такої системи. Заява Сталіна в його відомій праці «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» про те, що товарний обіг гальмує розвиток радянського суспільст­ва, визнавала несумісність товарних відносин з «новою» економікою. А звідси походила і політика відкидання економічних важелів у регулюванні виробництва. У результаті цього економіка являла собою витвір надмірної індустріалізації, постійного відставання її від потреб соціальної сфери, наявності в її структурі «табірного сектора», який навіть в роки війни поповнився на 1,8 млн чоловік. Одночасно аграрний сектор став постійним джерелом відбудови промисловості та надмірної індустріалізації. В ньому, як, до речі, й у всіх інших секторах, відбулося викорінення самостійного, творчо налаштованого господаря, що в політичному плані міг бути реальним продуцентом альтернативних політичних структур існуючій владі.

Радянська література різних жанрів полюбляла констатувати, що в СРСР відсутня експлуатація людини людиною. При цьому забували, що навіть офіційні теоретики марксизму завжди висловлювали пересторогу стосовно суспільства, в якому немає високого рівня розвитку продуктивних сил, і суспільний механізм, який має виконувати розподільчі функції, не може бути звільненим від цього явища. Післявоєнний період довів, що в його надрах поступово сформувався новий клас власників, який характеризувався панівним становищем в системі розподілу суспільних багатств. Здебільшого його називають номенклатурою (лат. перелік, список), хоча, ймовірно, зміст цього соціального явища не до кінця характеризує нову панівну верству, що охопила всі щаблі суспільства і мала не тільки списковий характер, а й певне відношення до засобів виробництва. Саме її інтереси зачепив Хрущов, коли ініціював у новому статуті партії, прийнятому на ХХІІ з’їзді КПРС, періодичне переобрання керівних верств партійного бомонду різного рівня.

Їхнє життя все більше контрастувало із загалом будівничих комунізму. Промислові робітники працювали за умов зрівнялівки і, підтримувані різними пайками, жили переважно надіями на краще майбутнє. Колективізовані селяни тільки за часів Хрущова почали перетворюватися на повноцінних громадян. Вдумайтесь, вони з квітня 1933 року залишались на становищі кріпаків. Лише у 1974 р. Політбюро ЦК прийняло рішення видавати селянам паспорти. І все заради того, щоб не допустити розвитку їхньої свідомості. Будь-що не дати піднятися з колін. Їх дурили низькою ціною їхньої продукції, заважаючи перетворенню на дійсних хазяїв свого життя. Маленькі хатки з туалетами на вулиці, неасфальтовані сільські дороги, відсутність комунікацій, мізерність (біля трьох карбованців — вперше в 1964 р.) пенсій та інше говорили про їхню нелегку долю. Такою вона була і в «радянського прошарку» — інтелігенції. Зрівнялівка і низькі прибутки цієї частини суспільства уможливлювали паразитування на інтелекту­альній сфері. Непевне становище переважної кількості населення «підкріплювалось» добре поміркованою політикою вставлення в його організм номенклатурщиків, які з допомогою численних партійних зборів, різних ідеологічних акцій, дурману соціалістичного змагання тощо намагалися тримати народ у покорі, запевняючи, що він скоро буде жити при комунізмі. А коли про це стало соромно говорити, завіряли, що настав розвинутий соціалізм, «нова історична спільнота “радянській народ”» тощо. Перебудова яскраво показала, як різко контрастувало їхнє «комуністичне» життя з загальною дефіцитною зрівнялівкою. Як пише Норман Дейвіс: «“Розвинений соціалізм” був, за європейськими стандартами, вкрай нерозвиненим» [1, c. 1131].

Однак ми інколи далекі від істини, коли не бачимо досягнень радянського суспільства. Адже ці досягнення творились чистими руками наших батьків і дідів та їхніми світлими помислами. Залишається не пізнаним їхній подвиг, а точніше прихованим за тотальною критикою. Ймовірно тому ми й не взяли в дорогу в післяперебудовчий період кращі надбання в науці, ідеології, культурі. Вони були. І їм був потрібен свіжий подих політичного життя. А старі догматики запропонували розпочати все з рівня НЕПу. В цьому величезна трагедія сучасного українського суспільства. Воно не скористалося тим прогресивним, що давав історичний досвід.

Особливості соціальної стратифікації українського радянського суспільства цього часу вивчені мало. Майже немає праць з історії становлення української номенклатури, особливостей її політичної психології, місця і ролі в загальносоюзному політичному розвитку. Хоча здійснені перші спроби дати пояснення, що вже в часи Хрущова українська політична еліта становила половину персонального складу компартійно-радянської олігархії та мала більшу свободу дій, яку їй надавав московський центр [46, c. 9]. Це пояснювалось створенням власного соціально-економічного фундаменту тоталітарного режиму як опори цієї частини номенклатури, що захищала кланові інтереси, нехтуючи щонайменшими принципами українізації. Вона навіть відіграла помітну роль в усуненні Хрущова, який склав їм свого часу протекцію. Ймовірно, приручення української національної еліти набуло нових розвинутих форм і призвело до створення української національної ворожої своїй нації номенклатурної партократичної яничарської партійної еліти, що й панувала в період «вірного ленінця», другого Ілліча.

У роки правління Брежнєва в СРСР склався остаточно «новий клас» — кунаєвих, рашидових, щелокових, щербицьких та інших партократів. Ніксон наводить в своїх мемуарах чи то правду, чи анекдот про те, що коли мати Брежнєва відвідала його на розкішній дачі, вона сказала: «Леонід, все це чудово, але що ти робитимеш, якщо комуністи знову захоплять владу» [47, c. 16]. Характерно, що прозріння настало в колах самої партократичної еліти. Політика Андропова, а потім реформи Горбачова свідчили, що в країні необхідно змінювати політичну систему. Як сприйняла ці реформи українська політична номенклатура? Про це ще необхідно писати. Але не варто перебільшувати її реформаційні потуги. Як, до речі, і роль самого Горбачова. Можна погодитись з думками тих західних істориків, які зазначали: «Роль Горбачова, хоч і почесна, була значно перебільшена. Він був не архітектором східноєвропейської свободи, а тільки шлюзним наглядачем, який, побачивши, що греблю от-от прорве, вирішив відчинити шлюзи і впустити воду. Греблю однаково прорвало б, але він уник загрози катастрофічної повені» [1, c. 1162]. Хоча, якщо бути послідовним, багато в чому Горбачов і сам не передбачав наслідків своєї діяльності, тож шлюзи відчинялись під тиском напору, а не доцільності.

А опір був. Навіть на верхніх поверхах влади не вдалося ліквідувати українське питання. Яскравим прикладом цього є справа Шелеста в березні 1972 року. Його розкритикували на Політбюро за недоліки у справі інтернаціонального виховання та примиренське ставлення до проявів націоналізму і в травні 1972 року звільнили від обов’язків Першого секретаря ЦК Компартії України. А згодом, у квітні 1973 року і члена Політбюро ЦК КПРС. Формальною причиною для цього стала книжка П. Ю. Шелеста «Україна наша Радянська» з підступною абревіатурою перших літер слів, розміщених на обкладинці в стовпчик — УНР. У самій книзі, що побудована як подорож-розповідь по всіх областях України, навряд чи знайдеться якийсь націоналістичний замах. Але сама по собі тематика і те, чого автор не доказав, свідчила про інше. Готуючи усунення Шелеста, влада організувала публікацію у четвертому числі за 1973 рік часопису «Коммунист Украины» редакційної статті «О серьёзных недостатках и ошибках одной книги». Вона мала передувати усуненню від влади Шелеста і красномовно свідчила, проти кого веде боротьбу влада в українському політичному житті. Вже на початку статті були названі Іваничук, Плачинда, Білик, антиісторичну тенденцію і патріархальність котрих нібито не допомагає викривати книга. Конкретно автор статті, а він став згодом «відомим», але не знайшов підтримки української інтелігенції, звинувачує автора книги у відсутності відображення історичної дійсності з класових позицій. Рецензенту не до вподоби розкриття демократичності козацького устрою, прогресивної ролі та значення Запорозької Січі, недостатній показ тих переваг, які здобув український народ, «вступивши в єдину централізовану Російську державу». В зв’язку з цим критикові здавалось, що автор мало говорить про те, як російські політичні події відбивались на долі українського народу, благодатну роль впливу російської культури на розвиток української літератури, мистецтва, музики і на цій основі їх взаємозбагачення. Виявляється, що недоліком було і відображення літературно-художніх понять і явищ з «загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій», а не по-ленінськи — як частини загальнопролетарської справи. Під кутом зору цього визначення засуджуються оцінка розвитку економіки як досягнення трудящих лише радянської України, а не всього СРСР. Зазначається, що в книзі не названі основні принципи утворення СРСР, не показана багатогранна діяльність більшовицьких організацій «з викриття націоналістичної, антинародної Центральної Ради». Були і традиційні звинувачення в політично нечіткому і хибному визначенні ідейно-класових основ буржуазного націоналізму, що проявляється не в якихось теоріях, а, як запевняє автор, у прагненні самим експлуатувати свій народ [48, c. 77—82].

«Помилку» Шелеста невдовзі виправив В. Щербицький. Він випустив у Москві свою альтернативу, яку озаглавив «Советская Украина». В ній вже було все гаразд: і народження «великим жовтнем», і місце в сім’ї великій, а також торжество соціалістичної демократії, подальший розвиток під знаменом пролетарського інтернаціоналізму. В кінці автор написав: «Примножуючи величні завоювання Великої Жовтневої соціалістичної революції, досягнення розвинутого соціалізму, народ Радянської України в єдиному монолітному строю радянського народу гордо несе овіяний славою Червоний прапор революції, прапор визволеної праці. Цьому священному прапорові він залишиться вірним завжди» [49, c. 142]. Сьогодні прикро не тільки за самі дифірамби. А більш за все за ту самовпевненість, ту прірву, що поглиблювалась між такою політичною теорією і реаліями життя. Не мине й п’ятнадцяти років, і цього прапора нести буде нікому. А ті, хто намагається це робити, такі непереконливі... Їхній шлях — розігрування трагедії українства на вже пройденій політичній дорозі.

Отже, сам характер рецензії якнайкраще свідчив про те, що серед української високої партійної еліти, в глибинах свідомості існували основи національної гордості та самоусвідомлення. Крім того, зміст рецензії вказував ті проблеми, на які зосереджувала увагу радянська пропаганда. На жаль, вони і сьогодні не втратили своєї актуальності, і в критиці їх не досягнуто нової якості історичних знань. Єдине втішає, що все нині розглядається навпаки. Хоча, чи може так бути. Але тоді виникають питання: шо ж то була за наука, що за історія і чому вона могла навчити? А може цим і навчить чомусь тепер?

Місце і роль номенклатури неможливо усвідомити без характеристики розвитку комуністичної партії України. Як національна партія вона остаточно втратила своє обличчя і стала єдиним складником майже 20-мільйонної організації. Пройде ще деякий час, допоки історики дійсно візьмуться за вивчення цього політичного феномену. Але сьогодні існує й така думка, що власне партія не була політичною партією, а, як зазначає Норман Дейвіс: «...це була політична армія, перетворена на головний орган виконавчої влади. Радянська держава була ні чим іншим, як адміністративним агентством партії. ...А передусім державні вибори аж ніяк не були виборами, бо, власне, не було вибору. Закон змушував громадян схвалити список партійних висуванців» [1, c. 1129]. Цю правду інколи важко збагнути молодій людині, що не може повірити в те, як мільйони людей на світанку бігли на виборчі дільниці, як барани кидали в урну, ніби в урну, бюлетені з єдиним кандидатом, а потім мерщій мчали в буфет, куди як плату за політичну покірність завозили комуністичні делікатеси (шпроти, ковбасу с/к, сир і т. ін.).

Саме такий порядок життя і почав незадовольняти більшість рядових членів цієї організації, що справно платили внески, відсиджували на партійних зборах, щиро вірили в світле майбутнє і вважали, що своєю безкорисливою працею наближали його прихід. Їхні політичні переконання і відповідні дії творили прогресивне суспільство всупереч тим негативам, які породжувала партократична дійсність. Саме потім, коли розпочалася перебудова і розвалився Радянський Союз, українцям не вистачило здорового глузду зробити реальну оцінку свого минулого, рішуче покінчити з партократизмом і взяти з собою те, що було народжено цією вірою. Але цього до кінця не сталося.

Досі достатньо не досліджена політична практика влади. Особливо те, що її змістом було не тільки суто політичне життя, а вона охоплювала широке коло проблем в галузі економіки, соціальних відносин, духовного життя, зовнішньополітичних стосунків. Кожен з етапів її післявоєнного життя рясніє кричущими фактами непослідовності й антидемократичності. Початок післявоєнного періоду характеризувався загостренням боротьби за владу, навмис­ним збільшенням Сталіним Президії ЦК до 25 чоловік (Політбюро обране на XVIIІ з’їзді нараховувало 9 членів). І якимось особливим політичним скандалом, який виник на Президії ЦК 1 березня 1953 року напередодні смерті чи вбивства Сталіна. Період агонії сталінщини відзначається голодомором 1946—1947 рр., операцією «Вісла», підступним вбивством Я. Галана в 1949 р., другим приїздом Кагановича в Україну (під час перебудови йому збирали по копійці на третій приїзд). Агонія сталінщини відбувалась за умов напівгромадянської війни в Україні. Чомусь серед політичних подій не уважно ставляться до ліквідації 18 березня 1946 року унії з поступовим посиленням тиску взагалі на всі церкви та їх закриття. Адже посилення тиску на церкву означало репресії проти свободи віри людини. Так само, як і звинувачення якоїсь нації, що вона є на світі. Посилився тиск на єврейське населення і Сталін під прикриттям сумновідомої «справи лікарів» і боротьби проти «безрідних космополітів» почав готувати проти нього цілий загальносоюз­ний процес. Чому щодо єврейського інтелекту і в цієї влади не знайшлося кращого рішення ніж терор? Погано, що це забувається, і плекання нових союзів розглядається в певній частині єврейсь­кого середовища як можливість тісної інтеграції євреїв в якомусь новому не демократичному союзному утворенні. Досвід довів, що, крім паразитизму і втрати своєї власної національної культури і нових проблем, з цього нічого не буде.

У політичній історії України не знайшли достатньої оцінки зміни морально-психологічного характеру в радянському суспільному середовищі, які вели до змін суспільно-політичного клімату. Після перебування радянського солдата за кордоном моноліт системи дав тріщину, що все більше поглиблювалась у міру того, як існував залишковий принцип щодо свободи і життя радянських людей. За таких умов відмічалось зростання національної свідомості. Яскравим підтвердженням цього став виступ у 1951 р. студентів Харківського університету, які відмовились складати іспити російською мовою. 800 з них було репресовано, а 33 засуджені та розстріляні. Пізніше, 23 травня 1961 року студенти Київського університету ім. Т. Г. Шевченка написали чорною фарбою це число на стінах університету. В репресіях сталінського режиму національна складова вийшла на передній план. Можна погодитись, що Сталін не виграв «змагання» за прихильність українців. Хоча навряд чи він цього й бажав, вирішуючи питання розширення своєї імперії і досягнув соборності України, що мало послабити гостроту національного питання. Навпаки, своєю політикою він укріпив українців в колишніх прагненнях. І цим він також залишився в історії як «знаменитість». Але «знаменитість», як правильно підмітив В. Г. Сарбей, найзнаменитіших катів і диктаторів новітнього часу, антилюдських вчинків котрих не може виправдати ніяка діяльність [50, c. 10].

Під час наступного етапу так званої відлиги суть політичного режиму виявилася незмінною, але режим опинився в стані «відлиги», за якою ще мали настати останні морози тоталітаризму. Характеристика «відлиги» в Україні залишається до сьогодні дещо незавершеною. Чимало дослідників зазначають, що в цілому десталінізація Хрущова була жорстко контрольованим процесом, спрямованим на виживання тоталітарної системи. Про це свідчили силові методи впровадження досягнень НТР у виробництво, катастрофічний напівфеодальний стан в сільському господарстві з його трудоднями. У 1959 р. розпочалась побудова «славнозвісного» Київського моря, що в міжнародних оцінках разом із ГЕС коштувало біля 400 млрд доларів США. Тобто територію України цілеспрямовано заливали водою з ліквідацією сотень населених пунктів, пам’яток культури, батьківських могил. Це був початок своєрідного злочинного плану з допомогою споруди, яка сягнула по Дніпру на 900 км, затопити священні землі прадавньої людської цивілізації від Чорнобиля до Чорного моря. Посилилась боротьба з «націоналістичними та антирадянськими угрупованнями». Ре­пресовані за звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі» реабілітації не підлягали. З 1957 року зросло політико-ідеологічне втручання цензури. З 1959 року розпочалися найбільш запеклі гоніння на релігію і церкву. Посилились репресії проти закордонних українських організацій. У 1959 р. за наказом КДБ пострілом з нової зброї, зарядженої отрутою, вбито Степана Бандеру. Характерно, що у всьому національному влада намагалась зберегти «ленінське коріння», що нібито не мало жодного стосунку до сталінських репресій.

Існує і версія, що виступ М. С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС був добре спланованою акцією в інтересах збереження власного іміджу борця за демократію. Місце і роль самого Хрущова була прихована за його відповіддю, ніби він не міг виступити гласно проти Сталіна в силу можливих репресій. Проте відомо, що, очолюючи українську партійну організацію, Хрущов сам брав безпосередньо участь у здійсненні репресивної політики. Куди поділись документи, які свідчили про це? Та й чому українське керівництво, зокрема київський міськком, дуже консервативно сприйняло критику культу особи? Взагалі, тема про те, що висвітлила і приховала «відлига» в історії політичного життя України і СРСР в цілому, й сьогодні залишається недостатньо розкритою. Як і аналіз наслідків того, що десталінізація розділила суспільство на дві великі частини, що питання про ці злочини було лише поставлене, що комусь необхідно було спустити його на гальмах, що воно в якихось своїх елементах залишається і до сьогодні.

Разом із тим ніхто не заперечує, що НТР відкривала в часи Хрущова широкий доступ до нової інформації. Вона унеможливлювала і стримування наукового прогресу в самому політичному розвитку, що добре усвідомив Хрущов як політичний лідер. Погано, що деякі з дослідників не бачать прогресивної динаміки, яка постійно існувала в житті СРСР у зв’язку з вірою людей в світле майбутнє. Ймовірно й існуючий національно-визвольний рух значно програвав, що не знаходив стежки до широкого громадськості з позицій нових рішень. 1950—1960-ті роки дали такий потужний вибух наукової творчості, що її вже не можливо було пригальмувати. Самі настрої в суспільстві вимагали реформ.

Кого можна віднести до шестидесятників? Не таке й просте питання. Шестидесятники прагнули радикальних перетворень. Але система власності і влади залишалась незмінною. Хрущовська «відлига» показала, що косметичний ремонт радянської системи не може змінити стан справ. Момент істини відбувся. Про це свідчить і світла частина пам’ятника на могилі Хрущова, промовисто виражена Ернестом Неізвєстним. Взагалі, як нелегко в дослідженнях виділити межу цього переходу, коли старе чіпляється за нове й іноді надає йому протилежного значення.

Таким старим по суті і новим за засобами здійснення тоталітаризму був брежнєвський режим в Україні. Сьогодні його з легкої руки Горбачова називають «періодом застою». Але це досить умовна назва, що зовсім не фіксує складних процесів у політичному житті. До того ж останній, зовні досить стабільний період радянської системи, і має відповісти на запитання: Чому розвалився СРСР? Які були приховані процеси, що обов’язково мали проявити себе в це затишшя перед бурею? Тощо... Аналізуючи цю стабільність можна побачити, що влада пов’язувала її з так званим розвинутим соціалізмом, визначення якого з’явилося в документах у 1967 р. При цьому Конституцією СРСР 1977 року, як і її похідною — Конституцією України 1978 року, була зафіксована й інша «істина» про те, що партія є ядром комуністичної системи. Важко погодитись з думкою деяких дослідників, що Конституції були суто пропагандистськими документами [51, c. 8]. Історія вже знала приклади, коли партію проголошували час­тиною державної системи і чим це закінчувалось. Не варто недооцінювати партійної пропаганди, в яку і ми щиро вірили. Партійні постулати мали свій зміст, свій вплив, свою, достатньо ще не усвідомлену дослідниками, логіку. В даному разі, якщо перше свідчило про помірковане відношення влади щодо власного розвитку і певний відхід від хрущовського запевнення, що нинішнє покоління житиме при комунізмі, то рішення про «ядро» надавало всій системі особливого характеру. По-перше, вона перебувала під диктаторським впливом однієї партії, що по суті відкидало будь-які альтернативи. «Ядро» вимагало ще більшої концентрації навколо нього всього політичного життя. Словом, ця зміна в теорії вела до повного оформлення тоталітарної однопартійної системи.

Серед дій цієї системи увагу дослідників привертає призупинення тих реформ, які розпочалися за часів Хрущова. На ХХІІІ з’їзді КПРС зі Статуту були вилучені ті положення, що передбачали зміну частини партійного апарату. Майже одночасно посилився ідеологічний контроль, першою ознакою якого була справа письменників А. Синявського і Ю. Даніеля. Їх звинувачували в агітації та пропаганді з підриву радянської влади. Демонстрація 5 грудня 1965 року в центрі Москви прогресивних учених започаткувала акти відкритого протесту з вимогами до радянської влади виконувати власні закони. Зароджувався правозахисний рух. Характерно, що посилення репресій, внесення нових статей в Карний кодекс було тісно пов’язано з проявами десталінізації. Вже на святкуванні двадцятиріччя Перемоги Брежнєв знову заговорив про заслуги Сталіна, внаслідок чого 25 відомих діячів культури виступили з листом-протестом. Але влада не припинила цю лінію. 17 грудня 1969 року на засіданні Політбюро після певних дебатів прийняли рішення надрукувати офіційну статтю про Сталіна на честь річниці з дня народження і поставити бюст на його могилі. Як свідчать нові оприлюднені документи, В. В. Щербицький був одним із тих, хто голосував за це рішення [52, c. 323].

Сьогодні можна сказати, що саме українці започаткували акції непокори радянському ладу. Вони стали відгуком на ті арешти, які розпочалися за наказом П. Шелеста у серпні-вересні 1965 ро­ку за допомогою спеціального відділення КДБ з боротьби з противниками ладу. 4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» І. Дзюба, Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл виступили з першим громадським політичним протестом проти таємних арештів у СРСР у повоєнні роки. Національні підґрунтя цієї акції були вочевидь. Це підтвердили наступні події, пов’язані з випуском праць І. Дзюби, М. Брайчевського, В. Чорновола, випуском у 1970 р. у Львові часопису «Український вісник». Характерно, що тематика цих невдовзі заборонених книжок і статей була тісно пов’язана з політичною історією. Гострі проблеми історії Переяславської ради, дискримінації українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах, критика ідей «злиття націй в СРСР» тощо стали не тільки причиною нових репресій в СРСР на початку 1970-х років, а й змусили Радянський Союз визнати значення статей про права людини на Гельсінкській нараді. Студенти нашого університету — КІНГу також включалися в боротьбу. Вони підняли над нашим вузом жовто-синій прапор, за що були жорстоко покарані роками таборів. Цей прапор був символом народження нової України. У листопаді 1976 року в Україні утворилась Українська Гельсінкська група. Пізніше, у берез­ні 1988 року на її базі сформувалась політична організація рес­публіканського масштабу — Українська Гельсінкська спілка. Так, саме на базі цієї боротьби сформувався у вересні 1989 року Народний рух України за перебудову. Взагалі, естафета боротьби 1970-х та її трансформація в 1980-ті та 1990-ті ще чекає своїх дослідників. І, мабуть, потрібен ще певний час, аби збагнути масштабність того, що відбулося.

Дотепер десь за кадром залишається загальний аналіз участі українців у національно-визвольній боротьбі. Проте ми і сьогодні не можемо сказати про участь усієї нації. Поодиноким учасникам подій легко констатувати, що ця боротьба лише розхитала суспіль­ство, вивела його на межу політичної гласності, але не зробила його до кінця свідомим, як це сталося в Польщі, Прибалтиці, Німеччині та ін. Громадянство відмовлялося від радянської політичної влади, але повільно відмовлялося від деяких радянських цінностей, що мали загальнолюдський характер і по своїй суті не були продуктом радянського режиму. Скоріше це була та основа, на якій паразитувала ця влада. Нові політичні сили не змогли утримати тут кермо і позитиви старого не потрапили в реформаційну сучасність, яка в деяких гострих питаннях досить невдало взялася копіювати не кращі зразки західного способу життя. Загальний рівень української політичної свідомості ще досить довго буде відставати від потреб демократичного суспільства постіндустріальної доби. І відповідно, залишиться прихована стежка імперського тоталітаризму, по якій ще можуть досить довго гасати темні сили реакції й антиукраїнських настроїв.

Основою їх залишається та сама імперська політика. За своєю суттю в часи брежнєвщини вона зовсім не змінилась, а де в чому набула ще більш глобальних потворних форм. Перш за все вона пов’язана з подальшою руйнівною дією проти середовища проживання українців. Будівництво морів перетворилось в якусь пекельну систему ліквідації мальовничих і благодатних земель на планеті. Крім того, взялись і за ядерне будівництво. Характерно, що чорнобильське лихо поступово назрівало в цей спокійний період. У відомій «Чорній книзі України» наводиться Доповідна Щербицького в ЦК КПРС від 4 березня 1983 року, де він повідом­ляє про більш як півсотні аварійних зупинок на Чорнобильській і Рівненській атомних станціях. Одночасно він говорить про вибухи 9 вересня 1982 року і 25 лютого 1983 року як такі, що супроводжувалися викидом шкідливих радіаційних елементів [53, c. 560—561]. Разом із тим не тільки Чорнобиль подарувала Україні політика комуністів. За роки господарювання більшовиків було завдано колосальної шкоди природі України. В сотнях місць збудували полігони, військові бази, льотовища, склади з пальним тощо. Навіть в українському заповіднику Олександрії, який відвідував Т. Г. Шевченко та О. С. Пушкін і де селянам дозволялось ходити по траві тільки у м’яких капцях, аби зберегти 1300 видів дерев і трав, воно спромоглося побудувати базу ракетного пального. А в Умані такі самі склади-резурвуари були пошкоджені і з них витекло паливо в балку Сухий Яр, де нацисти розстріляли біля 20 тис. євреїв. Незважаючи на це яр підпалили й вогонь спалив тлінні останки нещасних.

За часи суверенітету відкрилися нові злочини проти людства і українців імперських структур. 10 липня 1972 року в самому центрі України стався ядерний вибух на Харківщині, з допомогою якого намагались приборкати потужну газову свердловину і призупинити вихід з надр газу. Вибух приводився в дію з Москви і був організований з дозволу ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Пізніше, 16 вересня 1979 року ядерний вибух здійснили в Юнокомунарівську Донецької області в одній із шахт з метою аналізу дій населення на випадок ядерного нападу.

Виправдання цьому немає. Однак можна сказати, що уряд відчайдушно шукав нових методів керівництва, все більше порушуючи зв’язки людини з природою. Не гребуючи нічим, навіть найсвятішим — середовищем проживання людини. Чорнобильська трагедія підвела під цією політикою чорну риску. Поступово Чорнобильська трагедія почала обростати так званими невідомими фактами. Вони сформували своєрідний радіоактивний детектив про діяльність існуючої влади. В ньому багато загадкового: і свідчення про викрадення доаварійних ТВЕЛів, аби приховати високий рівень збагачення радіоактивного палива, і загадкова діяльність об’єкта «Чорнобиль-2», і сам час вибуху реактора, і багато іншого.

Вражає патологічна брехливість імперської структури. Нею були насичені центральні газети, де мовилось про майже нормальний радіаційний стан в Україні. І це тоді, коли рівень радіації в «київському морі» перевищував у 1000 разів характерний для цієї місцевості рівень, а незалежні дані свідчили про значне забруднення міста Києва. Таке маніпулювання нормативами допустимого опромінення, як й іншими нормативами вмісту в продуктах важких металів, було актом політичним. Воно свідчило, що піклування про людину у радянських керівників — звичайнісіньке гасло. Парад 1 травня 1986 року яскраве тому підтвердження. «Чорнобиль, — як зазначає Євген Голібардов, — це не стільки похідне поняття від аварії на ЧАЕС, скільки символ спалаху й вибуху свідомості, перевантаженої діалектикою боротьби добра і зла, Божого і диявольського, правди і брехні» [54, c. 11]. Словом, Чорнобильський вибух став закономірним наслідком соціалістичної системи господарювання з її перевагою політичних рішень над здоровим глуздом і совістю, це був вибух цієї системи.

За часів Брежнєва методи боротьби з політичними супротивниками також набули нової якості. Їх можна назвати тихим терором. Інакодумців відправляли в психушки, організовували травлю, а інколи підступно знищували. Наприклад, питання про те, хто і чому вбив українського соловейка В. Івасюка і сьогодні непокоїть громадськість. Адже виколоти очі, викрутити пальці, повісити і в рани тілесні настромлять гілок калини він аж ніяк сам не міг. Взагалі щодо українців залишались звиклі методи катування — приховані судові процеси з довічним відправленням до Сибіру.

Найрезультативнішим був розвиток продажності в українській політичній ментальності. В цьому плані може бути цікавою думка міністра внутрішніх справ, коли вирішувалось питання, що робити з Солженіциним у 1970 році: вислати за кордон чи залишити в СРСР. Брежнєв підкреслив слова з доповідної Щолокова: «...необхідно не публічно катувати ворогів, а душити їх в своїх обіймах. Це елементарна істина, котру слід знати тим товаришам, які керують літературою» [52, c. 320]. Щодо використання єзуїтських форм травлі людини епоха Брежнєва не мала собі рівних. Влада мало відійшла від подібних рішень 1922 року, про які ми вже згадували.

Певну загадковість несе в собі новий вид покарання — початок у 1971 році масового виїзду євреїв із СРСР. У найближче десятиліття їх кількість становила 250 000 [55, c. 649], більшість з яких була інтелектуальною елітою й України. Немає сумніву, що відбувалось за умов, коли єврейське питання виявилось несумісним у своєму розв’язанні з тим курсом, яким розвивалась радянська влада. В самій суті єврейської проблеми 70—80-х криється і прихована відповідь на причини майбутнього розвалу СРСР, вся суть якого вже тоді починала не відповідати співпраці різних націй. А перш за все єврейської спільноти, яка за звинуваченнями в сіонізмі, в реанімації Сіоніських протоколів досить скоро передбачила появу нового фашизму. Єврейський слід у післявоєнній українській історії — це ще багато в чому непрочитана сторінка нашого майбутнього. Добре, що її намагаються розкрити такі письменники як Солженіцин, говорячи про те, як було 300 років разом. Проте фактом залишається й те, що український народ до кінця не з’ясував історичні стосунки, коли могли помилятися політичні діячі, але тільки не народи.

Відповідно до цього необхідний більш поглиблений аналіз тих процесів, які передували проголошенню незалежної держави, котрі фактично «підготували» цей акт. Ми знаємо, що в Україні потребувалося підняти глибші пласти, щоб перебудувати суспільство, тому перебудова тут йшла важко, з деяким запізненням і огляданням на перебудовчий процес у Союзі. Так само як і там, вона характеризувалась включенням механізму стихії ринкових відносин і певною стійкою стагнацією старих політичних відносин, які не могли вже контролювати на цивілізованому рівні становлення ринкової економіки. Остання дуже скоро втратила свої досить непогані при старті, за оцінками іноземних експертів, пер­спективи і перетворилась на звичайнісіньку некеровану базарну стихію. Хоча майже немає бажаючих згадувати те, що близько половини всієї промислової продукції в Україні вироблялося на замовлення союзного міністерства оборони. Та й нове державне утворення мало бути новим господарським утворенням.

Сама партія зіцініювала нестримну корупцію та відтік валюти в закордонні банки. Почалось утворення, як говорилось в секретній партійній директиві, структур «невидимої» партійної економіки. Про неї було надруковано в пресі, а згодом текст цієї директиви Івашка з’явився в деяких дослідженнях. До того ж останній прем’єр-міністр СРСР Павлов, аби врятувати ситуацію обвалу грошової системи, провів обмін великих купюр радянських грошей і наказав вивезти з ощадних кас України до Москви всі наявні готівкові гроші — близько 100 млрд крб. Там вони і залишились. Ще більші метаморфози відбулися з золотим запасом СРСР. Кудись зникло золото СРСР, в якому була частка й України. Невідомо куди поділися мільйони золотих червінців, які систематично карбувались цілими мільйонними партіями за часів Брежнєва в 1974, 1976—1978, 1980, 1981 роках. А кожен мільйон становив 7 тонн 742 кілограми 300 грамів щирого золота.

У свою чергу, і перебудова політичних відносин, яка відбувалась навздогін того, що виникало в системі власності, не залишала надій на їх подальший конструктивний розвиток. Давалася взнаки відсутність в Україні, на відміну від Росії, державного організму. Існуючий за часів радянської влади був скоріше потенційною формою, ніж суттю. До того ж процес становлення багатопартійності в Україні дещо затягнувся. Якщо 6 ст. Конституції СРСР було скасовано ще в березні 1990 року, то з Конституції УРСР вона зникла лише в жовтні того ж року, та й то під тиском студентського голодування. Творення нових партій одразу стало кишеньковим. Виникла можливість розмити політичну структуру, скаламутити політичний процес, надавши йому спо­твореного розвитку. За таких умов усе більшої перспективи набував розвиток згідно зі старим українським правилом: «Там, де два українці, там три гетьмани» і відповідно досягнення такого результату, коли «самі себе побороли».

Але всупереч цьому перебудовчі процеси в Україні одразу набули національного забарвлення. Почалась руйнація імперської політичної структури, де Україні належало серцевинне становища. Багатолітні кривди й образи українського народу в умовах гласності вийшли на поверхню і не залишили жодних надій на подальше існування в старих формах Радянського Союзу. Словом, події в Україні стали важливим чинником його розвалу.

Стабілізуючим фактором залишався здоровий глузд українців і представників інших національностей, котрі за загального розвалу поступово усвідомлювали роль і значення власної держави. Це відбувалось на основі відродження своєї національної ідеї і було важливим чинником подальших національних і політичних змагань. Прийняття Декларації про державний суверенітет свідчило про те, що внутрішньою суттю політичний процес в Україні розвивається в напрямі суверенізації.

Одним словом, в радянській Україні питання свободи особистості і розвитку української нації стояли дуже гостро. Аналіз історичного досвіду показав, що радянські керівники вирішували ці проблеми через геноцид. Перед українцями виникла можливість утворити власну державу на основах національної рівності та соціальної справедливості. Реально постали питання незалежності і державного суверенітету.

«Нове політичне мислення» Горбачова в своїй суті намагалося залишити українське політичне питання незмінним. Але потік гласності відкрив такі глибини історичної правди, коли не залишалось надії зберегти все так, як було, чи перебудувати фасад. Головне полягало в тому, що в ході перебудови прокинувся і позбувся прислужливості, несміливості, забитості переслідуваний за націоналізм українець. Його традиційна відраза до політики почала повільно відходити в минуле. Він пробує свої сили, навчається та набуває досвіду політичної боротьби. В ній народжується організація українців. Те, чого бракувало їм протягом тисячоліття. Однак перебудова завершилась. Україна була проголошена і напруженість пристрастей в цій організації почала зовні спадати. Погано, якщо хтось вирішив, що питання відвоювання політичності української нації розв’язане. Наступні роки життя в умовах «незалежності» і суверенітету свідчили про інше.

Чимало проблем політичної історії радянської доби ще поза кадром досліджень. Але те, що відомо сьогодні, говорить про таку систему суперечностей, яка не може бути оцінена однозначно і потребує у вивченні її сторін нових і нових зусиль. І вони не будуть марними.

Динаміка розвитку і занепаду радянської влади дає цілий ряд прикладів, які безумовно можуть бути корисними як для розбудови сучасної України, так і для інших народів. Тому що всі вони так чи інакше намагаються, чи бажатимуть реалізувати споконвіч­ні принципи свободи і соціальної справедливості, на яких стояв і розвивався світ, в ім’я яких загинули мільйони людей.

Висвітлення політичної історії радянської доби неможливе без аналізу геополітичних змін і соціально-економічних перетворень, які принесло ХХ ст. Для застарілої політики з позиції сили й інтриг прискорений розвиток науково-технічного прогресу виявився неприйнятним З часом ставало очевидним, що політика перерозподілу світу не тільки гальмує власний розвиток, а може бути катастрофічною для долі всієї земної кулі. Початок науково-технічної революції поставив людство перед таким вибором, що нові протистояння можуть зовсім знищити світову цивілізацію і нова війна розпочнеться з допомогою палки і каменюки, як говорять деякі вчені, допускаючи, що людство вже проходило таке «навчання».

Радянський режим просто об’єктивно не міг цього врахувати на початку свого розвитку. Політика залишалась єдиним універсальним засобом «мобілізувати маси» на подолання відсталості від передових держав світу за багатьма параметрами. Селянська країна майже не мала альтернатив, щоб за якихось десятки років перетворитися в індустріальну. І це добре розумів сам творець радянської влади В. Ленін, коли у відповідь на критику відомого економіста і публіциста Миколи Суханова стосовно того, що в Росії немає певного рівня цивілізованості для будівництва соціалізму, запропонував узяти владу, створити цю цивілізованість влади робітників і селян і наздогнати інші народи [13, c. 381]. Тому звинувачення Сталіна у створенні цієї системи виглядають недостатньо коректними. Вона вже в своїх, так би мовити, ленінських основах, містила ці елементи. Їхнє подальше самовираження було лише питанням часу.

У радянській системі не існувало запобіжного заходу проти політичного свавілля. Якщо за умов ринкових відносин політизація конкурує з економічною доцільністю, і ринкові відносини здатні певною мірою подолати її негативи, то тут було це майже неможливим. Все, що суперечило так званій лінії правлячої партії (зважте: хто і як її визначав), штучно відкидалось і навіть знищувалось. Особливо жахливими для народу ставали рішення партії за умов глобальних помилок. Вони набували особливостей своєрідної катастрофи для суспільства. З урахуванням того, що влада виправляла їх такими самими заходами, які визначались силовими методами тиску на власне населення, вони трансформувалися в звичайнісінький геноцид. Сьогодні важко спростувати результати досліджень відомого вченого — емігранта І. Курганова, присвячені людським втратам у СРСР з 1917 по 1959 роки. Статистика — річ неспростовна. «Три цифри» з нашої історії: втрата населення СРСР за цей період — 110,7 млн життів; людські втрати СРСР унаслідок війни 1941—1945 рр. — 44 млн; і людські втрати в мирний період — 66 млн 700 тис. чол., доведені певними розрахунками, в цьому плані майже не потребують коментарів [56, c. 7].

Дослідники політичної історії України ще недостатньо уваги приділяють проникненню радянської політики у сферу економіки. З огляду на ці зв’язки інколи досить важко зрозуміти, де закінчувалась політика і починалась економіка. При цьому економіка мала конфіскаційний характер унаслідок саме політичного втручання: Ленін для її розбудови використав сотні тонн царського золота і коштовностей, експропрійованих у тих, хто їх мав; Сталін пограбував обдурених радянською владою «непманів», «куркулів», «ворогів народу», змушуючи селян працювати за безцінь і впродовж багатьох років платити податки натурою, а також усіх громадян купувати безоплатні державні облігації; Хрущов, аби догнати й перегнати Америку, відклав розрахунки по облігаціях на 20 років і таким чином знецінив їх, пограбувавши народ на 100 млрд крб., одночасно варварськи використовуючи природ­ні ресурси; Брежнєв просто тупо йшов на збільшення зовнішніх боргів і кредитів у тих, кого хотіли наздогнати і випередити. Перебудова катастрофічно знецінила заощадження і радянський режим, втікаючи, пограбував благовірних, які в нього щиро вірили. Цей процес майже постійно супроводжувала так звана рабська табірна економіка.

Тут ми зустрічаємося з феноменом радянської людини, яка своєю безкорисною працею, боротьбою у війні тримала на собі весь тягар цього суспільства з його викривленою політичною системою. Остання накопичила таку кількість прихованого негативу щодо своїх громадян, що раптово запустити механізм її вибуху було не важко. Він визрівав підспудно і поступово досяг критичної межі. Як обдурені учасники шахового турніру міста Васюки, громадяни країни були ладні в одну мить вигнати великих комбінаторів.

Так чи інакше кожен дослідник політичної історії радянської України помітить й певний суперечливий її розвиток. З одного боку, за роки цієї влади республіка майже подолала всі свої вади, спричинені попереднім становищем. Соціально-економічний розвиток України став потенційною можливістю творення нового суспільства і встановлення справжньої суверенності. Але з огляду на майбутність в нього були закладені недоброякісні цеглини, що порушували баланс людських відносин із природою. Вони свідчили про те, що будівничі цього суспільства прийшли нібито тимчасово, на деякий час, аби покористуватися всім, а після них хоч потоп.

Будь-який аналіз такої ситуації приведе до політики. Вона була побудована таким чином, щоби залишити споконвічного представника даної землі з його культурою і особливою ментальністю поза процесом справжнього розвитку власної країни. Потворні уяви про націоналізм перетворювались у війну проти українського народу, яка набувала характеру геноциду. В цій війні відзначались не тільки зовнішні сили. Споконвічні прояви власної негативної ментальності постійно давалися взнаки. Вони були розвинуті і по-особливому підкріплені. Вся комуністична ідеологія докладала до цього чималих зусиль. Хто пережив даний період, не може недооцінити й проведеної організаційної роботи. Ось якби нам сьогодні хоч один відсоток тих численних зборів, мітин­гів, читань, персональних справ і розборок, безумовно в хорошому розумінні, організованих радянською владою для одурення, об’яничарення українців, та спрямувати на наше національне відродження…

У силу цього перебудова в Україні йшла не просто. Вона була критикою недоліків і несла потенціал реформування суспільства, як суспільства соціалізму. Однак поступово від цього «соціалізму» майже нічого не залишилось. Народ пішов на нове з надією на краще. Нам ще потрібно досліджувати, хто і які політичні сили скористалися реформами. Хоча правдою є й те, що на багатьох напрямах прогресивні зміни пригальмували. А саме: проблеми власності не були вирішені в інтересах широкого загалу; не відбулася структуризація демократичних основ політичного життя суспільства; за недостатнього рівня політичної культури і різкого переходу до інших принципів політичного життя участь громадян в управлінні країною так і не піднялась на рівень справжнього громадянства. Перед тими, хто прийшов до влади, постало важке завдання — творення нового суспільства.

Ми вважаємо, що в дослідженнях про розвал Союзу немає потреби як перебільшувати впливи західної цивілізації, так і недооцінювати її досвід. Вже сьогодні ми можемо відверто визнати, що багато з того, що з’явилося на нашому ринку, свідчило про суттєві проблеми розвитку людства в цілому. Технотронна цивілізація з застійними процесами в міжлюдському спілкуванні гостро поставила проблему людини, її політики, а також збереження її середовища. Чорнобиль виявився своєрідним світовим поштовхом, який характеризувався здатністю викликати мутації в розвитку людини. Аби нелюдськими засобами вказати на необхідність змін в суті людської породи. Світ став перед творенням нової цивілізації Людей Досконалих. Сумно і радісно, але Україна і в цьому вийшла на перше місце в світі.

Список використаної літератури:

1. Норман Дейвіс. Європа: історія. К.: Основи, 2000.

2. Кульчицький Станіслав. Комунізм в Україні: Перше десятиріччя (1919—1928). К.: Основи, 1996.

3. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посіб. для вузів. К.: Генеза, 1994.

4. Карр Э. История Советской России. Кн. 1: Том 1 и 2. Большевист­ская революция. 1917—1923: Пер. с анг. М.: Прогресс, 1990.

5. Малик Я., Вол. Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів: Світ, 1995.

6. Политическая история русской эмиграции. 1920—1940 гг.: Документы и материалы: Учеб. пособие. М.: Гуманит. изд. центр. Владос, 1999.

7. Шевчук В. П. , Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. К.: Либідь, 1999.

8. Мельгунов С. П. Красный террор в России. 1918—1923. М.: СП «PUICO», «PS», 1990.

9. Лубянка. Сталин и ВЧК—ГПУ—ОГПУ—НКВД. Январь 1922 — декабрь 1936. М.: Материк, 2003

10. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. К.: Основи, 1999.

1. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. К.: Вид. тов. «Криниця» книголюбів України, 1991.

11. Десятый съезд РКП(б). Март 1921 г. М.: Парт. изд-во, 1933.

12. Ленин В. И. Полн. собр. cоч. Т. 45.

13. Двенадцатый съезд Российской коммунистической партии (большевиков). Стен. отчёт. 17—25 апреля 1923 г. М.: Изд. «Красная новь». Главполитпросвет, 1923.

14. Мельниченко В. Раковский против Сталина // Вечерний. Киев. 1988. 21 фев.

15. Хвильовий Микола. Сині етюди. К.: Рад. письменник, 1989.

16. Сталин И. В. Сочинения. М.: ОГИЗ, 1948. Т. 8.

17. Маяковский Владимир. Долг Украине // Полн. собр. соч. М.: Гос. издат-во худ. лит-ры, 1958. Т. 7.

18. Сталін Й. В. Твори. К.: Держ. вид-во політ літ-ри УРСР, 1950. Т. 12.

19. Реабилитация: Политические процессы 30—50-х годов. М.: Политиздат, 1991.

20. Бордюгов Г., Козлов В. Время трудных вопросов. История 20—30-х годов и современная общественная мысль // Правда. 1988. 3 окт.

21. Тойма С. Письмо, за которым охотился Сталин // Вечерний Киев. 1989. 30 июня.

22. ХVІІІ съезд Всесоюзной Коммунистической партии (б). 10—21 марта 1939 г. Стеногр. отчёт. ОГИЗ. Гос. изд-во полит. лит-ры, 1939.

23. Довженко Олександр. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. К.: Веселка, 1995

24. Манштейн Эрих. Утерянные победы. М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastika, 1999. С. 28, 62, 63; Кейтель Виль­гельм. Размышления перед казнью: Воспоминания, письма и документы начальника штаба Верховного главнокомандования вермахта. М.: Терра. Книжный клуб, 1998. С. 195 и др.

25. Штендера Євген. Літопис УПА — лише рядок з книги буття української нації // Вечірній Київ. 1996. 18 жовт.

26. Андрухів Ігор. Не буде волі без згоди і правди. До історії ОУН-УПА // Прикарпатська правда. 1990. 4 верес.

27. Кучкина Ольга. Ребята из дома на набережной // Комсомольская правда. 1987. 17 янв.

28. Шаповал Юрій. Невигадані історії. К.: Світогляд, 2004. С. 130.

29. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж—Нью-Йорк—Львів. 1993.

30. Стахів Євген. «Молода гвардія» — це вигадка Фадєєва // Вечірній Київ. 1995. 17 серп.

31. Стецько Слава. Ми з поляками боролись разом проти спільних ворогів // Вечірній Київ. 1997. 18 черв.

32. Субтельний Орест. Україна: історія. К.: Либідь, 1991.

33. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941—1945. М.: Воен. изд-во Мин-ва обороны Союза СССР, 1961. Т. 2.

34. Штеменко С. М. Генеральный штаб в годы войны. М.: Воениздат, 1968.

35. Москаленко К. С. На юго-западном направлении. 1941—1943. М.: Наука. Кн. 1—2. 1973. Кн. 1.

36. Лиддел Гарт Б. Вторая мировая война. М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ»; СПб.: Terra Fantastika, 1999.

37. Типпельскирх Курт фон, Кессельринг Альберт, Гудериан Гейнц и др. Итоги Второй мировой войны. Выводы побеждённых. Полигон, 1998.

38. Гальдер Ф. Военный дневник. М.: Воениздат, 1971. Т 3. В 2 кн. Книга первая (22.6 1941 — 30. 9 1941).

39. Коваль М. Україна — воєнний і геостратегічний фактор Другої світової війни в Європі // Історія України. 2000. № 17.

40. Шпиталь Іван. У дорозі до істини. Історія України: демонтаж системи кривих дзеркал // Вечірній Київ. 1998. 13 жовт.

41. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 455—456; Майборода А., Реент А. Цена войны // День. 1997. 7 март.

42. Черчилль Уинстон Спенсер. Вторая мировая война: В 6 т. М.: Терра-Книжный клуб; Книжная лавка — РТР, 1998. Т. 3.

43. Даниленко В., Баран В. Останній період сталінщини (суспільно-політичний розвиток) // Історія України. 2000 № 12. Їх же. Останній період сталінщини (стан економіки республіки) // Там само. 2000. № 13. Кульчицький С. В. Спроби реформ (1956—1964) // Там само. № 8. С. 1—24; Кульчицький С. В., Лебєдєва Ю. Г. Загострення кризи радянського ладу (1965—1985 рр.) // Там само. № 44. Їх же. На шляху до свободи і незалежності (1985—1991 рр.) // Там само. 1999. № 40.

44. Киссинджер Генри. Дипломатия. М.: Науч-изд центр «Ладомир», 1997. С. 497.

45. Кульчицький С. В. Спроби реформ. (1956—1964) // Історія України. 2000. № 8.

46. Мелор Стуруа. Две фотографии к одному портрету // Неделя. 1988. № 43.

47. О серьёзных недостатках и ошибках одной книги // Коммунист Украины. 1973. № 4. Апр.

48. Щербицкий В. В. Советская Украина. М.: Изд-во полит. лит-ры, 1977.

49. Сарбей В. Г. Самодержавна Росія в історичній концепції Сталіна // Історія України. 1999. № 3. С. 10.

50. Кульчицький С. В., Лєбєдєва Ю. Г. Загострення кризи радянського ладу.

51. Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945—1991. Новосибирск: Сибирский хронограф, 2000.

52. Чорна книга України: Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, досліджень, есе. К.: Вид. центр Просвіта, 1998.

53. Голібардов Євген. Подивимося собі в очі // Вечірній Київ. 1996. 26 квіт.

54. Джонсон Пол. Історія євреїв.

55. «Три цифры» из нашей истории // Аргументы и факты. 1990. № 13.