МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

О. І. МАМАНЧУК

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Монографія

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

ББК 63.3 (4Укр)

М 22

Рецензенти

В. А. Ребкало, д-р філос. наук, проф.

(Національна академія державного Управління при Президентові України)

М. І. Панчук, д-р іст. наук, проф.

(Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)

Рекомендовано до друку Вченою Радою КНЕУ Протокол № 7 від 03.03.05

Маманчук О. І.

М 22 Актуальні проблеми політичної історії України: Монографія. — К.: КНЕУ, 2005. — 309 с.

ISBN 966–574–788–6

У монографії розглядаються актуальні проблеми політичної історії України. Автор намагається подати їх в історичній ретроспективі, витримуючи певну періодизацію. Це дозволить сприйняти політичну історію України як єдине ціле.

Монографія призначена для аудиторних занять і самостійного вивчення політичної історії України. А також широкого кола тих хто цікавиться історією і займається науковим пошуком і вирішенням історичних проблем.

ББК 63.3(4Укр)

Розповсюджувати та тиражувати без офіційного дозволу КНЕУ заборонено

ISBN 966–574–788–6 © О. І. Маманчук, 2005

© КНЕУ, 2005

Зміст

Вступ. Деякі концептуальні підходи у висвітленні проблем політичної історії України 5

Список використаної літератури 28

Глава 1. Про політичне життя Давньої України 29

До проблеми існування арійської доби 30

У скіфо-сарматські часи 48

Список використаної літератури 59

Глава 2. Київська Русь: становлення та суспільно-політичний розвиток 61

Про політичне життя давніх слов’ян 62

Злет і занепад Київської Русі 81

Список використаної літератури 99

Глава 3. Чому не вдалося подолати руйнацію української державності і зробити відродження незворотним? 101

Політичні особливості литовсько-польського періоду в історії України 102

Національно-визвольна війна та її наслідки 120

Зміст і характеристика Руїни 129

Список використаної літератури 140

Глава 4. Політичні аспекти українського відродження та консолідації в ХІХ — на початку ХХ ст. 143

Українське національне відродження першої половини ХІХ ст. 144

Проблеми консолідації 162

Список використаної літератури 179

Глава 5. Українська революція — шлях до поразки і перемоги 181

Перша світова війна і Україна 182

З аналізу досвіду революційних змагань 189

Список використаної літератури 206

Глава 6. Нелегкий крок до соборності і суверенітету 209

У міжвоєнний період 210

Парадокси здійснення історичної мрії 230

«Нова якість» союзного політичного життя 249

Список використаної літератури 274

Глава 7. Відроджена Україна: проблеми влади і політики 277

У боротьбі за державний суверенітет 278

Список використаної літератури 301

Підсумки 302

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

Стою, замираю...

Шевченко Т. Г. Сон. Кобзар.

К.: Дніпро, 1972. С. 183.

«Ведь история — это обширный и разнообразный опыт человечества, встреча людей в веках. Неоценимы выгоды для жизни и для науки, если встреча эта будет братской».

(Блок Марк. Апология истории или ремесло историка. М.: Наука, 1973. С. 79)

«Общепризнанно, что политику можно изучать исторически».

(Коллингвуд Р. Дж. Идея Истории. Автобиография. М.: Наука, 1980. С. 296)

Вступ. Деякі концептуальні підходи у висвітленні проблем політичної історії України

У вивченні історії України і її складових ще довго буде відчуватися певна незавершеність. Цілі пласти багатогранної діяльності людей, які з найдавніших часів населяли цю землю, залишаються не розкритими. І ми можемо тільки здогадуватися про їх наявність і суть за окремими фрагментами пам’яток. Але поступове усвідомлення цього розвитку дає змогу кардинально змінити наше ставлення до історії України, і тим більше її політичної історії. З уяви про безлюдну пустелю в сиву давнину, куди всі чомусь приходили, вимальовується країна (Україна), яка була праматір’ю для багатьох народів. У своїх дослідженнях нам ще так необхідно піднятися до рівня висновків сучасних відомих істориків, які вважають, що «Україна — земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину» [1, c. 71]. А отже, усвідомити роль і значення того практичного досвіду, який вони тут залишили і знайшли.

У розв’язанні цієї проблеми ми так чи інакше виходимо з того, що людина, ставлячи питання про минуле, має пам’ятати, що воно живе в майбутньому. Свого часу відомий історик Коллінгвуд писав: «Якщо завдання історії — говорити людям про минуле, а саме це минуле розуміється як мертве минуле, то історія дуже мало може допомогти людині в її діяльності. Але якщо її завдання — говорити людям про майбутнє постільки, оскільки минуле — її очевидний предмет, прихований в сучасному, і являє собою його частину, не одразу примітну для нетренованого ока, тоді історія перебуває в найтіснішому зв’язку з практичним життям» [2, c. 38].

Сама дійсність надала нам можливість повернути собі власну історію з точки зору таких закономірностей. З прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року був започаткований важливий процес, своєрідною віхою якого було проголошення 24 серпня 1991 року Акта про державний суверенітет України. Це виявилося продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні й одночасно поставило питання про історію становлення цієї держави на новий рівень. Вона набула того практичного характеру, науковості й раціоналізму, який завжди був притаманний історії суверенних держав. Тільки тепер була здобута можливість уповні стати для історії реальною вчителькою життя насправді.

Ця праця присвячена розкриттю актуальних проблем політичної історії України. А отже, одній із найголовніших частин української історії, що як нерв проходить крізь усі її клітини. Саме життя постійно робить наголос на тому, що в багатобарвній діяльності українства політична діяльність була причиною і наслідком у складному процесі становлення його суспільства. А відродження держави, як його базової основи, без якої нація є покаліченим людським організмом, стало не тільки однією з найактуальніших проблем її політичної історії, а й по-новому поставило значимість вивчення і цього предмету.

У його тлумаченні розширились уяви про його суть. Раніше мало акцентувалося на тому, що політика — це історичне явище, яке є ознакою певного рівня цивілізації людства. Що подібно і терміну «історія», котрим визначають діяльність дбалої про свої інтереси людини, так і науку, яка вивчає її закономірності. Термін «політика» стосується діяльності різних політичних сил у державі. А усвідомлення закономірностей цієї діяльності в конкретному виявленні стає самою суттю даного предмету, яким є політична історія України.

Як і усяку діяльність її формує певний інтерес, який називаємо політичним інтересом. Часом він сильно закамуфльований. Тим більше, коли його необхідно виявити в історичній ретроспективі. Політичні інтереси: класові, загальнолюдські, особисті — часто не збігаються. Хоча спільність інтересів ґрунтується на спільності потреб і веде до об’єднання людей в певні стійкі чи не стійкі угруповання. Але таке усуспільнення значно спрощує дійсну ситуацію, залишаючи суттю те, що умовою реалізації людських інтересів є наявність влади. Як підкреслював відомий історик Жан Боден: «Жадоба влади — першооснова людської діяльності; буває, що вона підпорядкована розуму, а буває — самим низьким жаданням душі, яка метушиться в пошуку чи прихованні чогось» [3, c. 31].

Влада дає можливість здійснювати свою волю через вплив на діяльність та поведінку людей засобами авторитету, права, насилля. Вона реалізується в складних суб’єктно-об’єктних відносинах. При цьому її суб’єктами виступають: класи, нації, соціальні прошарки, держави, партії, масові організації, трудові колективи, самодіяльні рухи й окремі особистості — з однієї сторони. А з іншої об’єктами стають: влада і право, економіка та соціальна сфера, наука, техніка та духовна культура, релігія, національні та міжнародні відносини. За відповідного взаємовпливу між ними і визріває таке складне явище як політика.

Особливу роль в її формуванні відіграє національний інтерес. За певних умов він стає основою державного інтересу. Взагалі, національний і владний інтереси завжди пов’язані. Тільки завдяки владі певна нація може затвердити свій статус, забезпечити своє існування, а інколи внаслідок шовіністичних проявів —і свій диктат. Національне життя стає не тільки об’єктом впливу влади, а виступає і суб’єктом щодо неї. Воно підводить під неї культурно-національне підґрунтя, пронизує владу традиціями даного народу, робить її не випадковою. Національний інтерес виконує основну роль у формуванні еліти даного суспільства. Його значення ще більше зростає, коли мова йде про політичну еліту, яка безпосередньо відповідає за здійснення певної політики.

На жаль, зміст політики і та роль, яку відіграє і відігравала вона в житті суспільств, часто приховувалися в тих самих політичних інтересах. Майже не акцентувалося на тому, що політика — це історичне явище, котре є ознакою певного рівня цивілізації людства. Навряд чи коли існувало неполітичне людське суспільство. Першопричиною влади виступає нерівність людей від природи, яка згодом знаходить нове звучання, колись людина стає об’єктом і суб’єктом політики. Навіть якщо хтось намагається стверджувати, що він не займається політикою, це зовсім не означає, що політики не займаються ним. А його заява вже і є певною політичною позицією. Політична теорія і політична практика завжди були частиною тієї культури, яку розвивала в процесі своєї діяльності людина. Отже, проблема виникнення цих теорій та практики цілком пов’язана з проблемою появи людини. Ймовірно, знання про політичну культуру існували десь і раніше. Вражає вже на початку нашої цивілізації, так званої післяпотопної доби, що знання про політику були настільки системними і глибокими за своїм змістом, що виникає ряд запитань: Як могла теорія так випереджати політичну практику? А може, сама практика нам досі багато в чому невідома? Ці запитання супроводжують перші глави цієї праці.

Разом із тим не варто оминати і саму суть того стійкого кола проблематики, яке бере участь у формуванні політичного життя. Безумовно, в історичній ретроспективі воно в той чи інший час має власну специфіку. Але є такі складові, котрі вимагають ще і ще повертатися до самої теорії або політології. Серед таких чинників необхідно виділити історико-географічне і природне середовище, де формується і розвивається життя людей, які самі є частиною природи. Ми дуже повільно відходимо від догм, що ми весь час повинні брати блага у природи, і намагаємося компенсувати недосконалість власних стосунків з природою досить негармонійними своїми політичними відносинами. «Адже оскільки людська історія, — писав Жан Боден, — більшою частиною виходить із людської волі, яка досить суперечлива і часто не знаходить виходу, то постійно виникають нові закони, формуються нові норови, нові інститути, нові релігійні обряди, взагалі людині в своїх діях притаманно впадати у все нові помилки, якщо тільки вона не керується природою, тобто природним порядком» [3, c. 21—22].

Десь поза увагою залишалась і характеристика геополітичного місця України в різні часи. Складалося враження, нібито Україна випадала з певного світового балансу. І тільки за більш уважного ставлення з’ясовується, що вона була частиною світового політичного процесу. А частіше тим об’єктом владних зусиль різних країн, завдяки якому вони намагалися досягти певних переваг.

Працюючи над виявленням актуальних проблем української політичної історії, автор зазначив недостатню вивченість соціально-економічних процесів як причини і наслідків певних політичних змін в той чи інший період часу. Виходячи з того, що соціальні інтереси трансформуються в політичні, ми мало уваги приділяли соціальній стратифікації суспільства. Саме в цій площині можна дати відповідь на низку запитань: Які групи сформувались в суспільстві? Чи збігаються їхні інтереси з загальнодержавними та національними? Яким був «Homo politukys» того чи іншого історичного етапу.

Навіть побіжне ознайомлення з працями з політичної історії дає можливість побачити і недоліки щодо історичного аналізу суті політичної системи, чинної в Україні в різні відрізки часу. Давайте врахуємо, що політична система містить три елементи: 1) ідеї та політичні цінності; 2) організації та інститути; 3) норми, які регулюють втілення в життя ідей. Базовим інститутом політичної системи є держава з певним політичним режимом, формою правління, державним устроєм. І тоді з’ясуємо, наскільки ми ще далекі від усвідомлення всіх барв політичного життя, що постійно нагадує нам про себе. Політична практика є важливим критерієм діяльності політичної системи. Вона реалізується в ході внутрішньої та зовнішньої політики, котрі тісно взаємодіють і одна являє собою продовження іншої. В той же час варто не забувати, що сама політика — це мистецтво можливого. А воно складається з реалій соціально-економічних відносин, духовних тощо. Фактично всього способу життя, що формує певний рівень політичної культури.

Можна говорити про певні критерії самої політики, яких не може оминути жоден дослідник її історії, та й не тільки він. Вони цілком пов’язані з твердженнями деяких мислителів ХVІІІ ст. про те, що політика «є наука виробляти праведні наміри найспроможнішими і при цьому праведними засобами в дійство» [4, c. 503]. Але до того часу, поки в розвитку людського суспільства існує певна роздвоєність між цесаревим і Божим, в своїй суті моральним, політика часто є носієм елементів аморальності. Свого часу М. Волошин зазначав:

«Политика есть дело грязное:

Ей надо

Людей практических,

Не брезгающих кровью,

Торговлей трупами

И скупкой нечистот…

Но избиратели доселе верят

В возможность из трёх сотен негодяев

Построить честное

Правительство стране» [5, c. 136].

Але в проблемі вироблення політики є й інший бік. Давно підмічено, що свобода конституції в державі ґрунтується на двох опорах. Одна — на її механізмі, друга — це дух і характер народу. «Якщо дух і характер народу втрачені, то категорії держави, — як зазначав відомий представник англійського Просвітництва Болінгброк, — можуть зазнати суттєвих змін і стати більш згубними для збереження свободи, ніж навіть їх відчуження... Якщо народ охоплений духом зрадництва, то для цього не потрібно ні здібностей до хитрощів, ані ввічливості для приручення прибічників, ані переконаності для їхнього спокушання, ні базікання для умовляння, ні власності для підпорядкування собі, ні мужності для рішучих дій. Найнесосвітенні, бездарні, незграбні, безпардонні, огидні, розпутні й нікчемні негідники, наділені владою, вкупі з товстосумами цілком упораються з нескладною справою знищення свободи, тільки-но народ стане їхнім співучасником» [6, c. 218—219]. Зрадництво і зневіра завжди були присутні в українській політичній історії. І тому не говорити про них просто неможливо. Часто вони доходили до критичної межі. Але перейти її завжди не давала внутрішня стабілізуюча сила української душі. Прояви цього є важливою частиною і суттю нашого дослідження.

Автор цілком усвідомлював, що своєрідним інструментом для проникнення в історичну політичну дійсність і розв’язання цілого ряду подібних проблем є певна методологія. Вона складається, перш за все, з загальних принципів пояснення людського буття і становить ту чи іншу теорію розвитку людства, яка наповнює своїм змістом теоретичні вимоги до кожної конкретної наукової дисципліни. А вони, в свою чергу, набувають характеру підпорядкованих принципів, правил пізнання. І маючи об’єктивну основу виводяться з самої суті дійсності, властивостей конкретної науки. Якби людині були відомі всі питання свого походження і смерті, будемо казати, загальні принципи всього і вся, скільки б вона вирішила проблем… Але поки що немає нічого кращого, ніж справна теорія. Вона потрібна для «входження» в лабіринт фактів і виходу з нього, правда, вже з оновленою теорією.

Досить довго у нас методологічною основою історичної науки був історичний матеріалізм. Матеріалісти все зводили до так званих об’єктивних законів. Один із них — розвиток продуктивних сил і відповідне співвідношення виробничих відносин — мав всеохоплюючий характер. Виводячи з нього «закономірність» — диктатуру пролетаріату, забували, що в ці відносини вступають живі люди з певним рівнем культури, національними особливостями тощо... Навіть виходячи з того, що виробничі відносини характеризуються перш за все відносинами власності, марксистські теоретики чомусь проґавили, що і в радянській системі відчуженню праці так само не вдалося запобігти, і приватна власність проявляла себе якщо не в самому усуспільненні виробництва, то в існуючих розподільчих відносинах. Приховування експлуатації людини людиною робило виникнення нових «соціалістичних» експлуататорів проблемою часу і гласності.

Відповідно до такої «революційної практики» почали вимагати єдності з нею революційної теорії. Забуваючи власні висновки про те, що історично умовна всяка ідеологія, а тій, яка претендує на науковість, має відповідати об’єктивна істина й абсолютна природа. Знущаючись з цього, на перше місце в історичному пізнанні поставили принцип партійності. Довівши на практиці протилежне. А саме, що такий соціалізм не виступає захисником загальнодемократичних і загальнолюдських цінностей. А партійність в історичній науці не може сприяти утвердженню об’єктивного історичного знання, відтворенню правди історії.

Давав пробуксовку і певний матеріалізм. Методологія атомізму перетворилася на гальмо пізнання і не наблизила нас до пізнання параметрів всесвітнього «експериментатора». Вона не може пояснити походження світу і тих процесів, які в ньому відбуваються. Альтернативи атомізму ведуть до пошуку первинних рівнів прояву матерії, пов’язаних із взаємодією енергій і завданням збереження енергетичного балансу в природі і людських стосунках. З огляду на це не таким уже наївним бачиться біблійне твердження про те, що на початку було слово і воно було у Бога, і воно було Бог. Перед нашими очима відбуваються величезні перетворення в енергетичному балансі Всесвіту. Сама інформація вийшла з-під контролю людських партій і рухів і запанувала в світі. Ніхто не має права на істину, крім самої істини. В цьому плані особливого значення набувають праці Ф. Кене, С. Подо­линського, М. Руденка, які не тільки пояснюють, що людина є частиною космосу, а космос є частиною людини, і праця людей має підтримувати цей світовий баланс через збереження сонячної енергії. Це по-іншому ставить питання не тільки доцільності всякої праці, а й дає можливість висунути нові вимоги до розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. А звідси визначити доцільність тієї чи іншої політичної системи, пояснити закономірності національного організму тощо...

Мені інколи ставлять в провину, що я, критикуючи марксизм, не висуваю нічого замість нього. Але в світі вже давно є певна основа, яка не може бути проігнорована будь-коли і будь в чому. Тим більше в поясненні процесів політичної історії України. Мова йде про заповіді Христа і моральні засади майже всіх релігій, котрі у всі часи, навіть без вказівки на автора (згадайте моральний кодекс будівника комунізму) проголошувалися правилами життя. Та й самі марксисти нову епоху комунізму вважали гуманізмом, зумовленим переходом від привласнення і розвитку продуктивних сил до привласнення і розвитку виробничих відносин.

Гуманістичний вимір для кожного суспільства є головним виміром. Він допоможе з’ясувати, який лад найкраще відповідає потребам життя людей і збереженню середовища їхнього проживання. Він здатний і визначити послідовно-демократичну суть, і прогресивність кожного устрою, конкретної політики. Натомість у разі будь-якої підміни класовими інтересами загальнолюдських, коли в ім’я світлого майбутнього необхідно знищити якусь частину суспільства і навіть конкретну безвинну душу, побудоване, як підтвердила вся історія Радянського Союзу, буде і не світле і не майбутнє. Вочевидь, істина тут в тому, що ми підкоряємося двом законам. Один, так би мовити, наданий людям Богом, він обов’язковий для всіх. А другий, як підкреслював Болінброк, оснований на тих самих принципах, але він по-різному використовується залежно від тих законів, від того характеру правління, яке дане суспільство має [6, c. 203]. В новому тисячолітті прогрес буде безумовно залежати від того і служити тому, хто найближче підійде до основ гуманізму і зіставить з ними теорію і практику власної влади. Такий стан справ цілком підпорядкований і вимогам щодо будь-якого дослідження, котре має виходити з того, що мораль завжди наукова, а наука має бути моральною.

Суть загальних закономірностей зумовлює визначення і використання наукових принципів історичного пізнання. Вона є тією світоглядною основою, що присутня в кожному з принципів, утворюючи місток між філософією і конкретикою даної науки. З іншого боку, самі регулятивні принципи формуються на основі теоретичних положень цієї науки, проникаючись суттю закономірностей. В міру того, як посувається розвиток науки, цей процес не припиняється. Одні принципи можуть «ввібрати» в себе інші, виступаючи вже не регулятивною закономірністю, а суттю явища, яку необхідно врахувати. Так, наприклад, сталося з принципом партійності, що не можна не мати на увазі, коли намагаєшся досягти максимальної об’єктивності в оцінках минулого, де він застосовувався. Але він буде погано прислуговуватися в разі намагання покласти його в основу історичного дослідження. Це призводило і призводить до утворення в нашій історії системи «білих плям», під якими приховувалося те, що було невигідно певній політичній силі. Не пам’ятати цього означало б знову потрапляти в лабіринт брехні й спотворення історії.

Сьогодні об’єктивність як принцип наукового мислення спрямовує історика на здобуття об’єктивної істини. Він виходить з того, що будь-яке явище не тільки «має право» на існування, а відбувалось так, як відбувалось, незалежно від того, яким його хочуть бачити політики. Його ніщо неспроможне змінити, і тільки наша уява про нього перебуває в постійному розвитку, наближаючи нас до дійсності. Хоча деякі історики, а ще більше політичні діячі та й деякі історики біля історії, інколи не хочуть визнавати зв’язку між об’єктивною, абсолютною і відносною істиною. З одного боку, їх наполягання на відносності історичних знань перетворює історію в таку собі історіософію, чудову казочку, яка веде до ігнорування історичного досвіду, за що доводиться жорстоко розплачуватись. З іншого боку, можна побачити і такі крайнощі, коли надмірне наполягання на об’єктивності веде до об’єктивізму, ігнорування ролі суб’єктивних чинників розвитку, впливів людського чинника. Воістину за таких умов історія вчить тому, що вона нічому не вчить.

Тому використання принципу об’єктивності в політичній історії в інтересах досягнення науковості знань має враховувати певні застереження. Не варто забувати, що в питаннях, які стосуються проблем влади, засекреченість істини надто висока. Тож сам доступ до істини досить непростий. До цього необхідно додати те, що часто історик не може звільнитися від того суспільства, в якому живе. Тою чи іншою мірою він виступає політичним істориком й інколи вільно чи невільно вимушений вдаватися до фальсифікацій. На практиці таке відбувається внаслідок різних причин, які призводять до втрати об’єктивності. Відкинемо все те, що пов’язано з помилками наукового характеру: певний брак фактів, недостатня вивченість подій, просто помилка, а інколи й ситуація, коли історичне коріння сучасної епохи знаходиться в різних минулих епохах, тощо. Тоді залишається навмисне перекручення політичної історії у власних інтересах. Великим рахунком є два головні способи спотворювати історію: замовчування — не говорити того, що було; і фальсифікація — казати те, чого не було. Вони набувають особливо потворного характеру, коли здійснюються на рівні державних і партійних інтересів, через провокування на минуле уяви певної політичної групи про сучасність і майбутність. Небезпечні намагання створити минуле, з якого хтось хотів би походити. Таке ми бачили не раз, коли робилися спроби викорінити історичну свідомість українського народу, а відповідно його прагнення до власного суверенітету.

Не слід при цьому забувати, що надмірний культ історії за її певної наукової відносності небезпечний для життя. Він перетворюється на ката. Вочевидь, існують кордони, за якими минуле має бути забуте або піддане відповідній критиці як досвід, котрий не варто брати з собою в дорогу. «Надлишок» історії, як писав Ф. Ніцше, викликає передчуття старості, іронії над собою, зростання егоїзму, викорінює юнацькі інстинкти самовідданості й любові, заважає людині відчувати і діяти з неісторичної точки зору [7, c. 142, 173]. Як важливо це пам’ятати, спілкуючись з нашою молоддю, розвиваючи її патріотизм.

Запобігти голому об’єктивізму значною мірою має сприяти використання принципу історизму. Він допомагає розкрити діалектику історичного процесу, в якому існує певна «обіцянка» майбутнього. Вимагаючи розгляду кожного історичного явища в світлі дії сукупності об’єктивних закономірностей, цей принцип передбачає конкретність вивчення. Він відповідає логіці звичайного мислення з урахуванням питань: Де і коли явище виникло? Які етапи пройшло в розвитку, щоб стати таким як є? Як на нього впливають інші явища? Що з ним може бути в майбутньому?

Яку велику роль в реалізації принципу історизму відіграє чинник часу... Його ритми — це ритми існування людської цивілізації. Особлива близькість українців до природи, розвитку землі і космосу завжди робили їх стійкими в перенесенні будь-яких соціальних катаклізмів. Ми довгий час намагалися не приділяти достатньої уваги цій закономірності в історії України. Сьогодні неможливо не враховувати, наприклад, ті ж п’ятсотрічні цикли. В них, як годиться, є весна зародження, літо визрівання, осінь зрілості й зима вмирання. Збігаючись з «парадом планет» Сонячної системи, ці цикли «відповідають» таким подіям, як «весна» християнства і падіння у 476 році Західної Римської імперії, розколу християнства у 1054 році на дві гілки — православну і католицьку, падіння Східної Римської імперії у 1453 році та виникнення нових можливостей духовного відродження людства у 1982 році, коли почав вмирати радянський тоталітаризм. А чого варті двотисячні цикли? Сьогодні відбувається наш перехід від епохи Риб до епохи Водолія з новою специфічною космічною енергією та філософією. Одночасно синхронно завершується не тільки двотисячний, а й 26-тисячний (сонячний), 230-мільйонний (плеядний) і багатомільярдний (галактичний) цикли. На зміну розпаду імперій, війн та ненависті між людьми має прийти новий час гуманізму й злагоди. Наростання цих тенденцій простежується протягом усієї політичної історії України. Ось тільки ми ще недостатньо розуміємося на місці й ролі її в світових політичних процесах.

Узагалі в часі відбувається певний сплав історизму й об’єктивності. Ці принципи взаємодоповнюють один одного, проникаються закономірностями більш високого порядку і формують те, що ми називаємо теорією пізнання. Вона знаходить свій логічний розвиток в ряді методів. Серед них — історичний і логічний як загальнонаукові методи. Вони дають змогу простежити історичне становлення явища чи оцінити процес його розвитку за пев­ним досягнутим результатом. І хоча ці методи можуть використовуватись окремо, в ході дослідження набувають системного характеру, збагачуючи один одного. У процесі пізнання активну роль відіграють загальноісторичні методи: порівняльно-історичний та ретроспективний, а також міжнаукові: теорії ймовірностей, математичної статистики, конкретних соціологічних досліджень тощо. Вони залежать від вибору історика, але спираються на всю сукупність вихідних принципів пізнання. Так виглядає певна методологія — знання закономірностей пізнання історичного процесу.

На базі використання певної методології відбувається формування й відповідної теорії, історіософії політичного розвитку, основу якої складають знання про його об’єктивний розвиток. Кінець кінцем процедура пізнання полягає в інтерпретації фактич­них даних. У ході встановлення закономірностей політичного життя відбувається формування певних концептуальних основ. У підсумковому вигляді вони і є тим сплавом принципів і методів з конкретикою змісту. Виконуючи роль теорії, ці положення допомагають в науковому пізнанні. Але як тільки вони починають суперечити фактам, то перетворюються в гальмо пізнання, в штампи-догми, які унеможливлюють процес наукового пізнання. Згодом така історіософія не витримує перевірки життям, проте шкоди завдає багато. Горе тому політикові, який послуговується не обґрунтованою історичною теорією, а якимись догмами, продиктованими миттєвими інтересами.

Наприклад, з використанням ідеї пролетарського інтернаціоналізму поступово викорінювалась українська національна ідея, суть якої визначається самим змістом становлення і розвитку українства. Відбувалось спотворення того, що національна ідея є своєрідним виразом об’єктивності й історизму у вивченні політичної історії українського народу. Хоча саме життя було яскравим підтвердженням того, що вся людська цивілізація існує не в загальних, а національних проявах. Інтернаціоналістські підходи під будь-яким політичним «соусом» завжди були і будуть методом прихованих інтересів певної нації та своєрідним знаряддям утвердження чужих політичних інтересів.

Викорінення національної ідеї того чи іншого народу робиться не тільки задля ліквідації його історичної пам’яті. Утворені на цій основі ідеологічні штампи не сприяють гуманістичним напрямам в теорії та практиці світових зв’язків. Адже підсвідомо чи свідомо зі світового процесу вилучається через замовчування або перекручення культурна спадщина певної нації, відбувається порушення світового балансу взаємодії культур, світової гармонії та цілісності. Ми на своєму гіркому досвіді знаємо, наскільки шкідливо розчиняти громадян усіх національностей в українській нації чи українську націю у всьому громадянстві для вирішення будь-яких, у тому числі й політичних, питань.

Запобігти цьому можна тоді, коли вся методологія й історіософія будуть основані на ґрунтовній джерельній базі, а історик керуватиметься науковими підходами в їх оцінках. Інтересам цього відповідає така наука, як джерелознавство, предметом вивчення якої, за визначенням відомого її дослідника професора В. І. Стрельського, є історичні джерела, закономірності їх виникнення і відображення в них об’єктивної дійсності [8, c. 14—15]. На базі вивчення різних видів джерел: речовинних, етнографічних, лінгвістичних, усних, письмових формуються допоміжні історичні дисципліни. Серед них такі, як архівознавство, археологія, генеалогія, історична географія, метрологія, нумізматика, палеографія, хронологія. Навіть простий перелік їх дає уяву про обмеженість їхнього використання при вивченні предмету нашої дисципліни. Можна тільки здогадуватися, скільки інформації з політичної історії України можна було б винайти з допомогою кожної з них. А найбільш давні періоди політичного життя українців могли б були пояснені вченими допоміжних історичних дисциплін, які виступають тут далеко не допоміжними і спроможні дати ключову ідею з того чи іншого питання політичної історії України.

Не раз було помічено, що наш досвід подвійно недосконалий. Ми народжуємося значно пізніше, не бачимо початку явищ, і вмираємо занадто рано для того, щоб бачити їх завершення, тому знаходимо «очевидців» — історичні джерела, критика яких дає нам змогу подолати ці недоліки [6, c. 20; 9, c. 19 ]. При цьому ми завжди маємо пам’ятати, що завдяки джерелам ми дістаємо факти-знання, котрі переважно є свідченнями інших людей. У цих джерелах уже зроблений перший фільтр того минулого, яке не в змозі ніхто змінити і яке ми можемо назвати «фактом-подією». А звідси необхідне проникнення історика в суть джерела для досяг­нення такої сукупності наукових фактів, врахування такої кіль­кості зв’язків, такої інтерпретації фактичних даних, які надають можливість науково критикувати минуле.

Однак зробити це при написанні політичної історії України не просто. По деяких історичних періодах джерела знищувались, факти приховувались чи перекручувались. Часто це відбувалось через політичну кон’юнктуру. Наші могили дуже часто «розкопували» ті, кому було байдуже до розвитку українського народу, і це мало катастрофічні наслідки для всієї історичної науки. З багатьох проблем політичної історії України сьогодні так і не вдалося досягти оптимальної сукупності фактів, коли «факт-знання» у своєму концентрованому вигляді максимально наближається до факту-події. Часто кінцевий продукт історика ще схожий на продукт уяви романіста, де істина не завжди спирається на певне «свідотство». Українське джерелознавство і сьогодні потрапило в не менш скрутне становище, ніж у минулому. Ми маємо спільні з російською історією джерела. І це не тільки підвищує ризик політизації їхнього вивчення, а призводить до того, що вони трактуються з різних державницьких позицій. А інколи й зовсім упереджено диктують, як це робити.

Запобігти цьому багато в чому допомагає історіографія політичної історії України, яка дає уяву про накопичення знань й узагальнень у цій сфері. Її кожна оцінка, кожне положення для нас набуває своєрідного статусу історичного факту, знання певного етапу на шляху осягнення істини. Автору будь-якого дослідження завжди доводиться «радитись» і «сперечатись» з цими інколи вже мовчазними опонентами.

Спроби дати наукове дослідження політичних подій в Україні ми знаходимо в перших писемних пам’ятках України. Безумовно, більшість з них безповоротно втрачені, а уява про приховані бібліотеки Ярослава Мудрого бентежить душу. Часом, як це трапилось з «Велесовою книгою», найстарішим і дотепер майже невідомим старовинним літописом дохристиянської Русі-України, до нас доходять окремі фрагменти прадавнього суспільно-полі­тичного життя наших пращурів з чітко усвідомленим прагненням: «Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше, яко се бо вже найшло на коло нам» [10, c. 13]. А серед цієї спадщини чільне місце належало проблемам влади. Вони постійно були під пильною увагою наших пращурів. Вдумаємося в зміст тих головних завдань, які поставив перед собою автор «Повісті временних літ» літописець Нестор. «Се повісті минулих літ, — репрезентує автор свою працю, підкреслюючи її завдання, — звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть» [11, c. 5].

Споконвічне прагнення пізнати державно-будівничі основи розвитку українського суспільства в тій чи іншій формі проходить через твори релігійних, політичних діячів, літописи княжої, литовсько-польської та козацької доби. Попри відмінності, в них чітко проявляються дві тенденції у визначенні основ влади. Перша — ґрунтуються на добробуті й підтримці громадян, а друга — на сильній, дієздатній владі, яка об’єднує народ. Данило Заточеник у своєму слові Ярославу Володимировичу в домонгольську добу зазначав: «Паволока бо испестрена многими шолкы и красно лице являетъ; тако и ты княже, многими людми честенъ и славенъ по всъмъ странам» [12, c. 228]. И далі додає: «Гусли бо страяются персты, а тъло основается жилами; дубъ кръпок множеством корениа; тако и градъ нашь твоею държавою» [12, c. 228]. Ці ідеї були розвинуті в литовсько-польську добу. З другої половини ХVІІ ст. на цій базі ширяться так звані хроніки. Одна з них, професора та ректора Київської колегії Інокентія Гізеля. Його «Синопсис», виданий вперше в 1674 р., став підручником з історії України.

Козацькі літописи «Самовидця», Самійла Величка, Григорія Грабянки були присвячені прагненням українців до державного відродження. В риторичному запитанні: «Чому царства розділяються і роди занепадають?» [13, c. 23] Григорій Грабянка розвинув тему єднання влади і народу до розуміння того: «Чи ж у нас не одна мати — Україна?» [13, c. 40]. Розглядаючи проблеми козацької демократії літописці всупереч твердженням деяких дослідників не тільки піклувались про казацькі привілеї, а й вбачали в козацькій демократії той механізм специфічної влади, який здатен відновити українські традиції державотворення. Цю тему вже не могли оминути наступні дослідники. Вони надали їй форм історичних творів. Праці Григорія Покаса, Петра Симоновського, Степана Лукомського, Олександра Рігельмана, Михайла Антоновського, Якова Марковича протягом ХVІІІ ст., в період остаточ­ної ліквідації залишків української державності, не тільки намалювали картину самодержавного деспотизму щодо України, а підняли цю тему на рівень нових майбутніх досліджень.

На межі століть на основі цих творів була написана «Історія Русів». Про її політичну роль говорить те, що автор не хотів вказати своє дійсне прізвище, заховавшись за ім’ям Георгія Кониського. Значення книги цілком відповідає тій данині, яку їй надають сучасні критики. Її називають Кораном в історії українського сепаратистського руху, з часу появи якого козацька ідеологія стала національною українською ідеологією [14, c. 195, 237]. І це не випадково. Сама назва праці відбивала патріотичне спрямування, підкреслюючи право українців на руську спадщину і власну самобутність. В ній автор не злякався, аналізуючи історичний досвід, вказати на рабський стан українського народу. Наприклад, коли постало питання про союз із Москвою, в заяві Богуна прозвучало, що людина в Московії приходить в світ, щоб рабствувати, адже всі є рабами царськими, а посполитих продають, як собак, і об’єднатися з таким народом це те ж саме, «що кинутись із вогню в полум’я» [15, c. 98]. В радянські часи ця книга не видавалась, крім видання в Нью-Йорку 1956 р. І тільки відродження суверенітету України уможливило перевидання цієї праці.

Численні списки «Історії Русів» зробили її натхненницею подальшої розробки проблем політичної історії України в період українського національного відродження першої половини ХІХ ст. Її ідеї були підтримані закликом Кобзаря прочитати «тую славу» от слова до слова, нічого не минаючи і пам’ятаючи, що «в своїй хаті своя й правда, і сила і воля». А зробити це було не просто. Імперський офіціоз жорстоко карав будь-які прояви українського політичного мислення. Тому ідеї відродження визрівали підспудно в творах Д. М. Бантиша-Каменського, М. М. Маркевича. У найважчі для їх проповідування часи вони стали виводитись з самого буття народу завдяки етнографічним дослідженням Г. Калиновського, М. Церетелєва, М. Максимовича, М. Костомарова. Так піднялася постать окремого «забутого в історії» 15-мільйонного народу, з власною культурою, певною ментальністю і що головне — особливою політичною культурою з прагненнями до волі, демократичного способу життя з категоричним неприйняттям кріпацтва.

Це дало змогу вже в другій половині ХІХ ст. розкрити політичні державотворчі елементи в українській історії, розвинути консолідаційні тенденції в українській нації. Одними з перших це зробили члени Кирило-Мефодіївського братства. Вони збагатили українську ідею політико-державницькою перспективою і надали їй історичного оптимізму.

Важливу роль в подальшому розвитку ідеї політичної історії України відіграв Володимир Антонович. В його відомій «Сповіді» зі всією відвертістю підкреслювалось, що народ завжди залишається вірним своїй народності, а суспільне самоуправління — це постійна мета, до якої прагне український народ, і той, хто спирається на чужий принцип, розходиться з життям свого народу [16, c. 83]. На базі цих ідей формувалась «Київська школа істориків України». До неї належали М. Шашкевич, П. Голубовський, Д. Багалій, І. Винниченко, В. Ляскоронський, М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, В. Данилевич, О. Грушевський. Характерно, що ця школа продовжувала існувати в другому, третьому і зараз — в четвертому поколінні. Вже перші представ­ники цієї школи своїми дослідженнями підготували ґрунт для вивчення політичного розвитку України. Була розроблена історія окремих регіонів, стався перехід до вивчення соціальних відносин тощо. Через різні, іноді суперечливі, погляди П. Куліша, О. Лазаревського, М. Драгоманова та інших учених усе ясніше почала висвітлюватись ідея відродження українського суверенітету. Навколо неї розпочалася духовна й організаційна консолідація нації.

Особливу роль відіграли в ній праці М. Грушевського. Вони свідчили про перехід від народницького напряму в оцінках історії до державницького погляду на українське минуле. В «Історії України-Руси» знайшла наукове обґрунтування думка, що Україна — пряма спадкоємиця Київської Русі, а українці — не малороси, а самостійна гілка слов’ян і, як інші численні слов’янські народи, мають свою землю та історичне право на власну сучасну культурну державу. Розкриваючи історичні закономірності відродження Української держави, Михайло Грушевський доводив, що «пришивання» Київської Русі на початок державного життя російського народу позбавляє як російський, так і український народ свого початку.

Сильною стороною його досліджень було розкриття негативних чинників залежності політичної долі України від Московщини. В світлі цього історик доводить, що саме «знищення українського автономного ладу, без згоди українців, було вчинком беззаконним, безправним, бо він противився Переяславській умові, котрою Україна прилучилась до Москви» [17, c. 84]. На противагу тим, хто й сьогодні намагається не згадувати імперські прояви політики Москви в усіх сферах, М. Грушевський показав, що вся торговельна і митна політика Росії була направлена на те, щоб розірвати зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, розірвати родинні зв’язки із Заходом, ослабити культурне життя, не дати розвинутись вищій школі, викинувши українське життя з його історично й географічно сформованої колії «на великоруський ґрунт, на поток і розграбування» [17, c. 146—147].

Як результат таких дій оцінюється політичний стан України, відсутність свободи і демократії. «Поки Росія була в’язницею народів, — зазначав Грушевський, — Україна зробилася тісною камерою сеї в’язниці, й її арештанти, збиті силоміць до купи, позбавлені свободи і ініціативи, не маючи виходу з свого неможливого становища, зривали серце на своїх товаришах, шукаючи між ними ще слабших. Ще більш обділених долею. На сім ґрунті виростав шовінізм, антисемітизм, «сей дурацький соціалізм», як його влучно прозвано. І всякі інші викривлення громадської думки» [17, c. 190].

Сьогодні не менш цінними є думки Грушевського про внутрішні політичні «механізми», які уможливили існування такого стану. Дуже часто українці вважали винними когось, забуваючи, що причини розбрату і непослідовності необхідно шукати у самих себе. Народ все більше не довіряв «панським нахилам старшини», навіть і тоді, коли вона діяла в його інтересах. «...се роздвоєння народу і старшини, — як зазначав Грушевський, — підрізало українську свободу. Давало московському уряду змогу приборкати українську державність, а далі взагалі закувати в тяжкі кайдани все українське життя» [17, c. 81].

Перевірку його поглядів зробило життя. І в цьому є своя особливість. Не варто перебільшувати автономістських нахилів Грушевського. Дехто забуває, що знаходячись під шармом подій в революційній Росії, він не знімав з порядку денного таких завдань, «як широка політична автономія», що наближається «до державної самостійності» [17, c. 115]. Визнавалося необхідним визначення кордонів українських земель, введення громадського самоврядування, проведення власної економічної, культурної та державної політики. Можливостей розпоряджатися своїми багатствами, «утримувати своє військо» тощо. Тим більше що скоро сама історія розвіяла вщент будь-які автономістські сподівання. Коли Муравйов напав на Київ і почав громити його з важких гар­мат, Грушевський відкинув ці сподівання. «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, «що згоріло в моїм кабінеті», — писав він, коли був спалений його будинок з архівом і історичними колекціями, — се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць. І кінець кінцем, як то часто буває, — справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства» [17, c. 140]. Зазначимо, більшість якого ще стояла з цією вірою на порозі нової України. Позбутися її було не просто.

Після 1917 року політична історія України так і не вивчалась як окремий предмет. Її питання лише згадувались в курсах Історії України, Наукового комунізму й історії КПРС. Сховавшись під тезою пролетарського інтернаціоналізму, партійні органи «направляли» історичну науку на вивчення народних рухів, кривавих повстань, одним словом, класової боротьби в потрібних параметрах. Її інтереси ставили вище національних, маніпулюючи тезою права націй на самовизначення в залежності від того, що вигідніше було поставити в той чи інший час: класове або національне. А між тим настирливо доводили, що український народ тільки і мріяв про те, щоб приєднатися до «старшого брата». На цій основі штучно в історії України та сучасності суспільство поділялося на позитивних і негативних українців. Останні весь час нібито є ворогами Росії, сепаратистами тощо. А коли на такому рівні приховувати правду не вдалося, враз замінили термін «приєднання» на новий — «возз’єднання». Його закріпили відповідними партійними документами, забов’язавши істориків розглядати українську політичну історії тільки в такому контексті. В противному разі це вже був не історик, а націоналіст, ворог партії і народу.

Так центром спотворення став історик, переконання якого все більше стали залежати від «рози» політичних вітрів. А він був у нас істориком ленінським, потім сталінським, антисталіністом, «кукурузником», борцем із суб’єктивізмом, захисником брежнєвщини, критиком застою, борцем за перебудову і незалежність. Трагедія полягала не лише в тому, що його «висновки» підхоплювали «фізики і лірики», перетворюючи їх в складову своїх твор­чих надбань і норми життя. А в тому, що ігнорувались цілі пласти історичного досвіду, що не давало змоги реально оцінити розвиток суспільства, дати певні прогнози. «У нас були, — як зазначив Леонід Решодько в статті «Двічі померлий» про замовчування творів Грушевського, — фальшиві вчителі, фальшивої історії, і це фальсифікувало наше життя». Хоча ми б були не щирими, якби не згадали подвижництво деяких наших вихователів, які не жаліли сил, і в умовах тоталітаризму змогли підняти будівлю історичної науки до такого рівня, який дав можливість оцінити свої помилки та підготувати «вихід» політичної історії України на стезю окремого предмету.

Цей вихід відбувається за умов жорстокого ідеологічного протистояння. Не можуть не бентежити заяви тих, хто вважає, що українське питання не має історичного виміру, а Україну утворили «закулисные дирижеры» світової політики і ніхто не міг уявити собі такої безглуздості «як надання українству ще одного шансу в кінці ХХ століття» [14, c. 7]. Накручуючи ворожість України Росії, подібні ідеологи роблять свої висновки на основі певного псевдоісторичного матеріалу. Вони запевняють, що українець — це поняття не етнічне, а політичне, і раніше означало слово «прикордонник», а «всі розмови про давнину України й осібність українського народу від російського є міфами» [14, c. 19, 22]. Таким чином, їй не залишають права на свою власну історію, не кажучи вже про політичну. Не треба виношувати ілюзії, що це не має сучасного політичного контексту. Такі автори виходять з поділу України на дві частини — Західну — «этот гадюшник» і буцімто Малоросію, яку можна залишити як державу для можливостей вільно розміщувати тут власні капітали і робочу силу з Росії, а також задля забезпечення останньої сільгосппродукцією [14, c. 83—84]. Шлях до цього вони бачать в переорієнтації на інші кланові сили. В цьому певну роль для них відіграла книжка Л. Кучми «Україна не Росія». Вражає практичність цих диригентів, які заявляють: «...зміст цього опусу — відмова від цивілізаційно-етнічної ідентичності України і Росії... — робить вельми проблематичними можливі в майбутньому дії дніпропетровського клану і його представників у сфері російсько-української інтеграції» [14, c. 76].

З огляду на таку «практичність» автор намагається говорити про проблеми політичної історії України, які допомогли змінити не тільки погляди на минуле, а й її сучасне. Так, до цього часу залишається не розв’язаною та з них, яка пояснює походження і становлення політичного життя в Україні. За браком джерел виникла можливість на свій розсуд трактувати цю проблему. Дискусія щодо часу утворення людини розумної враз «розколола» істориків. Ті, що називали дату 150—170 тис. років тому, були охрещені «космонавтами від археології». В той час як «справжні вчені» так обікрали українську історію, що вона майже не залишала надії на усвідомлення цивілізаційного поступу цього народу нарівні з іншими представниками людського племені.

Такі підходи вели до жахливого стану в тлумаченні його політичної культури. Ігнорувались і фальшувались кардинальні проблеми природи і цілей влади, зв’язків її форм з характером кліматичних, географічних і соціальних умов. Розуміння світового розвитку як боротьби протилежностей вело до уяви, коли одне має знищити інше. Тут не було усвідомлення взаємодії протилежностей, аналізу процесів виникнення нових якостей в розвитку соціальних відносин. Під прапорами соціального догматизму вилучались питання соціально-психологічного життя цілого народу, робився спрощений аналіз класових проблем. Вони розглядались в їхньому полярному протистоянні, що призводило до того, що політичні інтереси і роль окремих прошарків населення просто ігнорувались.

Одночасно класовою боротьбою підмінялися проблеми розвитку державності українського народу, місця та ролі власної держави в захисті політичних, економічних і культурних інтересів українців. Починаючи з Київської Русі підспудно ставилися питання візантійства, варязтва, полонізації, зросійщення цілого народу. При цьому приховувалась тема внутрішніх чвар і незгод, коли самі себе побороли, зробивши власне життя гіршим за чуже. Головно це призводило до того, що з історії майже «випадав» українець з його суперечностями та сумнівами, представниками власної еліти, підмінених галереєю гетьманів-зрадників. Так поступово формувалось уявлення про неповноцінність українського народу з менталітетом хохла, готового зрадити за сало. На цій основі формувалась теорія відступництва, продажності українців, і взагалі — малоросійства. Про українську націю починають говорити як про націю отаманів, бунту і зради, коли на українського хама знаходиться ще більший український хам.

На цій базі вирішується і проблема походження трьох братніх народів. Її прихильникам так і не вдається серед багатьох слов’янських племен розгледіти ефемерну давньоруську народність. Не можуть визначити, якою була «колиска» трьох братів, хто її збив і хто народився раніше, щоб виколисати решту. Тільки сьогодні почали вивчати історію угро-слов’янських племен, з урахуванням інших чинників, які брали участь у формуванні російського, білоруського та українського народів і їхнього політичного життя. В зв’язку з цим не обійти і проблеми єднання слов’янства. Щоправда, про неї говорять менше, але вона час від часу дає про себе знати. Питання, котре свого часу поставив О. Пушкін: «Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно иссякнет? вот вопрос?» [18, c. 269] — і сьогодні є предметом прискіпливого аналізу істориків і політологів. Та й сама дійсність «нагадує» нам про його існування далеко не в теоретичному аспекті.

До нього близька проблематика відносин українців з іншими націями в боротьбі за відродження власної держави. Особливо делікатна тема історії україно-єврейських відносин. Починаючи з невивчених стосунків з відомим Хазарським каганатом, перших єврейських погромів за часів Святополка Окаянного, проявів антиєврейських настроїв у багатьох національних героїв, відбувалося формування такої собі постаті українця-антисиміта, який не спроможний гарантувати цивілізовані соціальні відносини у власній державі. Разом із тим «забувались» численні прояви українських холокостів за участі євреїв у періоди литовсько-польської доби, козацтва, радянської влади. Одним словом, кланування вічного жида і українця-людожера не тільки заважає відтворити минуле, а й будувати сьогодення.

Консервативна історіософія політичного життя українців продовжувала і продовжує замовчувати питання розвитку церковно-релігійної культури. Хоча часто в історії тільки церковна культура і була для українського народу тією єдиною основою, яка допомагала йому вижити, вистояти, не втративши себе як етноспільноту. Сповідуючи істини Христа, істини гуманізму, церква не може не враховувати того середовища, в якому ці основи життя знаходили найкраще виявлення. В світлі цього конфесійне розгалуження українського православ’я не може сприяти інтеграції навколо власної держави, єднанню народу. Воно, так би мовити, має свою «історичну традицію». І не аналізувати її при розгляді політичних проблем просто неможливо.

У своєму дослідженні автор керувався тим, що політичне життя посідає домінантне місце серед способів організації й розвитку людської діяльності, відбиваючись в духовній і матеріальній культурі, формуючи політичну культуру суспільства. Воно виступає своєрідним критерієм періодизації людської культури, в якій виділяють: дикість, варварство і цивілізацію, яку пов’язують з виникненням державності. Погано, коли хтось намагається побачити в її основі тільки класову боротьбу. Політичні відносини забезпечують існування людського суспільства за умов порушення гармонії людини з природою, коли вона перейшла до відтворюючих технологій і порушення її балансу. Україна, яка входила з сивої давнини до найрозвинутіших територій Європи і становила другу половину близькосхідно-причорноморської області, займала і займає визначне місце в цивілізаційному поступі за умов синхронності природно-кліматичних і соціально-економічних процесів. І тому всі стадії її розвитку, політичної культури від індоєвропейців, протослов’ян, праслов’ян, слов’ян і сучасних українців — не може обійти періодизація.

Донедавна ми ще й гадки не мали про зміст української періодизації. Тільки системніше вивчення горизонтальних зрізів дає можливість поступово визначити вертикальний «стовбур» розвитку політичного процесу в Україні. Хоча це не виключає накопичення нових фактів і нових уточнень. Корінне місце в ньому належить становленню політичного життя в Давній Україні. Без нього решта етапів втрачають свій сенс, а вся культура народу виступає чимось випадковим. Тим більше що за терміном часу він охоплює десятки тисячоліть. Наступне місце належить епосі перших слов’янських політичних утворень і становленню на їх основі та розвитку Київської Русі. Саме ця держава стала основою державотворення для всіх народів Східноєвропейської цивілізації. А отже, вона постала не на пустому місці.

Подальший політичний розвиток українських земель у складі Литви і Польщі був суперечливим. Занепад державності тут межував з її відродженням у формі козацької держави, яка, на жаль, знову потрапила в період Руїни. Надалі політичний розвиток у складі Австро-Угорщини та Росії знову стає для України відродженням і консолідацією. Тенденції гноблення та іноземщини розбудили кращі почуття національної гідності та відваги. На цій основі відродження і консолідації відбулася українська національно-визвольна революція. Її досягнення вже не могли збочити український народ з боротьби за власний суверенітет. Шлях до нього був нелегкий. Морок сталінського тоталітаризму, героїчна боротьба українського народу в роки Другої світової війни та в післявоєнний період привели до становлення української держави. Про нього вже можна говорити як про окремий етап в її історії. Він нелегкий і непростий. Старе тисячами пазурів чіпляється за нове. Українська молодь має зробити все, щоб нового було більше й більше.

З огляду на це в своїх оцінках автор виходив з того, що питання політичної історії виступають своєрідною спільною методологією економічних, соціальних і культурних процесів в Україні. Вони формують певну ідеологію, яка являє собою інтегровану сукупність концепцій, теорій і цілей, становлять цілу соціально-політичну програму. Особливість цієї програми полягає в тому, що вона має стати науковою програмою. В умовах НТР, коли інформація запанувала в світі, наука про політику поступово втрачає свою засекреченість і стає своєрідним дороговказом для прийдешніх поколінь. Політична історія певної країни допомагає її громадянам розібратися в тих політичних принципах, на основі яких вони виховані. І розібравшись, вийти на новий рівень політичної культури, що значно відстає від потреб постіндустріального суспільства. Принаймні це особливо важливо для нас — мешканців пострадянського простору, які дуже довго не могли знайти відповіді, чому західне суспільство, що створило вищий рівень життя для своїх громадян, буцімто перебуває на нижчій стадії політичної культури, і навпаки?

Таким чином, кожна людина живе в певному політичному просторі і свідомо чи підсвідомо бере участь у сучасному для неї політичному житті. При цьому серед базових інститутів будь-якого суспільства виділяється політична система, що має величезний вплив на розвиток економіки. Не випадково серед різних ризиків, які існують в бізнесі, ті, що пов’язані з вірогідністю політичних змін, виносяться на перше місце і виступають найважливішим критерієм щодо інвестицій тощо. Відповідно знання про закономірності та проблеми історії політичного життя в Україні допоможуть становленню фахівців економічного профілю. Вони мають усвідомити, що економіка визначає політику, але важко не погодитися, що остання не може не першенствувати над економікою. І як важливо за будь-якої ситуації не тільки постійно здобувати знання про політичний клімат, а й за його допомогою торувати дорогу вашому, українському бізнесові в інтересах процвітання нашої Вітчизни.

Отже, вступ до усвідомлення актуальних проблем політичної історії України є важливим кроком до їхнього вирішення. Він має запобігти упередженому ставленню до багатьох подій української історії, допомогти читачу сформувати своє бачення цих проблем і принаймні розпочати активну діяльність з їхнього доопрацювання. Фактично він і став тією першою проблемою, актуальність якої незаперечна.

Всі інші будуть пов’язані з конкретикою історії політичного життя. Їхній тягар для України незмірний. Десятки, сотні народів хвиля за хвилею прокотилися по нашій землі. У спадок від них ми взяли не лише свою кров, а й незліченні могили, з яких вони, через тисячоліття і роки, промовляють до нас, закликаючи до сили, єдності і свободи. Надбання наших пращурів — у багатогранному досвіді, включаючи і досвід політичного життя, як попіл Клааса, стукає у серця сучасників і зве до нового і світлого в розбудові української держави.

Список використаної літератури:

1. Дейвіс Норман. Європа: Історія. К.: Основи, 2000.

2. Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография. М.: Наука, 2000.

3. Боден Жан. Метод лёгкого познания истории. М.: Наука, 2000.

4. Козельский Я. П. Философские предложения // Избр. произведения русских мыслителей второй половины XVIII века. М.: Госполитиздат, 1952. Т. 1.

5. Великие мысли великих людей. Антология афоризма: В 3 т. Т. 3.

6. Болингброк Г. Письма об изучении и пользе истории. М.: Наука, 1978.

7. Ницше Фридрих. О пользе и вреде истории для жизни // Соч.: В 2 т. Т. 1. СПб.: Кристал, 1998.

8. Стрельский В.И. Теория и методика источниковедения истории СССР. К.: Выща шк., 1976.

9. История в энциклопедии Дидро и Д’аламбера. Ленинград: Наука, 1978.

10. Велесова книга: Легенди. Міфи. Думи. Скрижалі буття українського народу. 1 тис. до н. д. — 1 тис. н. д. Індоєвропа. 1995.

1. Повість минулих літ. К.: Україна, 1996.

11. Ізборник (Сборник произведений литературы древней Руси). М.: Худ. лит., 1969.

12. Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянка. К.: Знання, 1992.

13. Ульянов Н. И. Украинский сепаратизм. М.: Эксмо; Алгоритм, 2004.

14. Конисский Георгий. История Русов. РИФ. Дзвин, 1991.

15. Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К.: Либідь, 1995.

16. Грушевський Михайло. Звідки пішло українство і до чого воно йде. — Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. К.: Веселка, 1992.

17. Пушкин А. С. Клеветникам России // Собр. соч.: В 10 т. М.: Худ. лит, 1974. Т. 2.

Глава 1 про політичне життя давньої україни

Питання про становлення політичних відносин в умовах формування людського суспільства залишається одним із найдискусійних в історичній науці. Все більше виникає свідчень про те, що еволюційна теорія не спрацьовує або має розглядатися в інших параметрах. Сучасна наука не може відповісти: Скільки років людству? Археологи збільшують часові параметри залишків матеріальної культури і слідів людей як сучасників давніх викопних тварин динозаврів, які існували 300—500 мільйонів років тому. В легендах, які збереглись у багатьох народів, говориться, що до теперішніх людей на землі існувало ще чимало рас, які загинули внаслідок глобальних катаклізмів.

Стає зрозумілим, що людство, перегортаючи нову цивілізаційну сторінку у власній історії, використовувало певні залишки вже відомого досвіду. Відповідно виникає питання і про його політичні надбання. Але наука не може ще пояснити: Як розвивалося політичне життя людей протягом тисячоліть? Яка організація людського суспільства існувала і забезпечувала баланс в людських стосунках? Чи тільки класові відносини, які становили незначну за часом частину суспільного життя, стали історією дійсних політичних відносин тощо? А може саме вони і стали гальмом дійсних політичних відносин?

На жаль, деякі дослідники не знайшли нічого кращого, ніж зовсім обминути давню історію. Таке «використання» досвіду минулого цілком співвідноситься з поширенням вже у давнину розповіді про бога Фаетона, сина Геліоса, який нібито запряг батьківську колісницю, але не зміг направити її по батьківському шляху і тому спалив усе на землі і сам загинув, перетворений на попіл блискавкою. А що вже говорити про сьогодення з його ідеологічною зашореністю? Потрібен певний час, який би допоміг зламати певні стереотипи і побачити дійсні форми суспільних відносин в умовах своєрідного балансу між людиною і природою в давній період. І, згідно з цим, сісти в такий «фаетон» історичного досвіду, який би привів до нового якісного розвитку і планета витримала напруженість людством.

Немає сумнівів, що і політичні проблеми України сучасного періоду багато в чому залежатимуть від цілого комплексу питань стародавньої історії. Адже в цій сивій давнині творилася українська культура, українська мова, все те, що виступає внутрішньою основою суспільно-політичних стосунків в їх головній суті — організації людського життя. Відомий вчений Йоганн Гердер справедливо вважав: «Живі людські енергії суть рушійні сили людської історії, а поскільки людина бере початок від роду і виникає кожен в своєму племені і роді, то вже тому всі його освіта, виховання і склад думок є генетичними. Ось де джерело особливих національних характерів, які глибоко відбилися в найдавніших народах і вони яскраво вимальовуються в усіх діях і проявах всякого народу на цій Землі. Як вируюче з-під землі джерело приймає в себе сили, частинки і смак ґрунту, в якому воно накопичувалося, так і прадавній характер народу випливає із родових рис, із умов його частини світу, із обставин способу життя і виховання, зі справ і подвигів, здійснюваних у цю ранню пору, — із всього, що припало на долю народу. Вдача батьків проникла глибоко в душу і стала внутрішнім прообразом для всього роду» [1, c. 344—345]. Така оцінка відіграє значну роль в методології, яка допоможе реальніше вималювати картину давньої політичної історії України.

Це починається з самого розуміння періоду Давньої історії України. З одного боку, його тривалість збігається з загальними уявами в світовій історії. Але в ньому часто можна побачити відсутність «зв’язку часів». Тисячолітні «розриви» інколи дають підстави шукати відповіді в спрощених запереченнях права українства на власне походження. Цьому значно шкодить метод перенесення «давнини» в часи середньовіччя. Він не тільки не дає можливості ретельно розібратися в походженні слов’янства, а також вийти на попередні загадкові етапи в становленні української політичної культури, важливе місце серед яких займає арійська доба і витоки її формування. Недостатність цих знань спричиняє також досить однобічне бачення й оцінку скіфських і грецьких часів землеробів та орачів.

До проблеми існування арійської доби

Історична реконструкція політичних відносин на початку розвитку людського суспільства являє собою одну з найскладніших проблем політичної історії України. Вона вже давно вийшла за межі суто наукового інтересу і стала частиною парадигми поглядів на основи і перспективи розбудови української державності. Незважаючи на те, що історія цих відносин в добу їх становлення за своєю тривалістю в сотні раз перевищує всі наступні періоди, вона майже не розкривається, як в загальноісторичних працях з історії України, так і в незначній кількості праць з її політичної історії.

Багато в чому цьому заважала певна методологія вивчення давньої історії, а також обмежена джерельна база. Матеріалістичний підхід, побудований на теоріях «надлишкового продукту» та «додаткової собівартості», а також змін в знаряддях праці: від «палки-копалки», кам’яних рубил до філігранно оброблених кам’яних сокир і перших виробів з металів, зі штучним вилученням тих доказів минулого, що порушували певну систему поглядів, погано відтворював ту геополітичну реальність, яка відповідала початкам формування людського суспільства в Україні. Поява людини розглядалась як якась випадковість, продукт її власного еволюційного розвитку, а не певна закономірність її взаємозалежного космічного і земного існування. Практична постановка питання про суспільну організацію «homo sapiens», яка завжди передбачала відповідь на те, коли в ньому відбулося формування «homo politikus», звужувалась до характеру його внутрішніх класово-антагоністичних відносин. На їх базі відбувалось тлумачення суті держави та політики.

Погоджуючися з тим, що це історичне явище, радянські історики здебільшого розглядали політику як сферу діяльності між класами, націями та суспільними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання й використання державної влади. Але в цьому визначенні не враховувалась та суть політики, яка пов’язана з її роллю суспільної справи, з місцем і значенням владного інтересу в гарантуванні нормального функціонування людського суспільства, його взаємовідносин з природою тощо. Таке розуміння не сприяло історичному пошуку дійсних початків політичного життя, звужувало наші уявлення про час його становлення. Замовчувались прадавні основи суті політичних спільнот, і лише нині акцентується на тому, що «держава» в розумінні українців — це суспільна організація, котра «держить», «утримує разом» певну громаду людей на відміну, наприклад, від російського «государство», що складається з государя і його підданих [2, c. 102].

Зовсім не згадувались або вважали байками свідчення тих, хто ближче стояв до витоків державотворення — Гесіода, Платона, Овідія та ін. І не лише тому, що їхні твори були присутні на теренах України в давнину. Вони бачили в державотворенні не тільки поступовість процесу розвитку суспільства, від розрізнених родових колективів до більш складної їхньої диференціації з формуванням аристократичної верхівки, яку, до речі, не вважали якимось досягненням людства. А також свідчили про наявність певних цивілізаційних надбань, що людство вже колись мало і знехтувавши досвідом яких воно втратило і може втратити сьогодні, а серед них як власні розвинуті держави, так і себе як особистостей і достойних громадян цих держав.

Показовими в цьому є твори Платона «Тімей» і «Крітій», що являють собою одне ціле. В них аналізуються події, «забуті з причини бігу часу і загибелі людей». Цей допотопний цикл в розвитку людської цивілізації майже випав з досліджень. Ставлення до нього як байки не випадкове. Адже «забутий» досвід вимагає від післяпотопних людей зробити все, аби не допустити нової катастрофи на планеті. Але так вже сталося з людством, що воно часто наступає на одні й ті самі граблі, керуючись миттєвими інтересами.

Простежується і шлях, яким прийшли ці знання від давніх єгиптян через Солона до Платона, котрого самі греки за мудрість називали «божественним». Платон малює яскраву картину творення гармонії Всесвіту і місця та ролі в ньому людини, душа якої є частиною цього цілого, а тіло смертним. При цьому за головну він вирішує проблему, як здійснювати державну діяльність. Устами Сократа проголошується установка: «їм, — мається на увазі державним діячам, — необхідно коротко творити справедливість по відношенню до своїх підлеглих, їх друзям по природі, але бути суворими в битві з будь-ким, хто поведе себе як ворог» [3, c. 422]. Весь хід подальших роздумів і свідчень доводить далеко не просту суть такої дії, що виходить з цілого ряду певних закономірностей. Спочатку в «Тімей» Платон вирішує чи не головну проблему в поясненні людської діяльності, а саме як можна пестувати в собі божественні початки. При цьому підкрес­люється, що «у того, хто погруз в бажаннях або марнославстві і до нестями їм служить, всі думки можуть бути тільки смертними, і він не упустить випадку, щоб стати, наскільки це можливо, ще більш смертним і примножити смертний початок» [3, c. 497]. Платон дає свій рецепт, як цьому запобігти. «Між тим, — наголошує він, — якщо є рухи, які виявляють спорідненість усередині нас, то це здатність мислити про колообіг Всесвіту; їх і має додер­жуватися кожен із нас, для того щоб через розгляд гармоній і колообігу світу виправити колообіг у власній голові, порушений вже при народженні, інакше кажучи, досягти того, щоб споглядальне, як і вимагає його першопочаткова природа, стало подібно споглядальному, і таким чином здобути те досконале життя, яке боги запропонували нам як мету на ці та майбутні часи» [3, c. 498]. Так само державна діяльність розглядається крізь призму Всесвіту, ролі і місця в ньому конкретної особи.

У наступному, на жаль, незакінченому діалозі «Крітій», Платон підтверджує свої роздуми аналізом реальних подій, які сталися в допотопній цивілізації і являють собою яскравий перший відомий приклад з досвіду політичного життя. Мова йде про війну планетарного масштабу між цілими народами, в якій головна роль належала атлантам й афінянам. Зазначається, що вона сталася дев’ять тисяч років тому, саме коли ми говоримо про закінчення палеоліту. Симптоматично, що не тільки війна ставиться в ранг величезного зла в прояві міждержавних стосунків, яка, ймовірно, зруйнувала протидіючі системи. Причини цієї катастрофи він бачить в розбалансованості гармонії політичних відносин із законом Всесвіту. «Протягом багатьох поколінь, поки не виснажилась успадкована від бога природа, правителі Атлантиди підкорялись законам і жили в дружбі зі спорідненим їм божественним початком: вони дотримувались істинного й у всьому великого строю думок, ставились до неминучого визначення долі й один до одного з розумним терпінням, зневажаючи все, крім чесноти, ні у що не ставили багатство і з легкістю шанували майже не за досадний тягар груди золота й інших скарбів» [3, c. 515]. Коли божественна природа зберігала для них свою силу, їхні надбання збільшувались. А коли ця доля, як пише Платон, «успадкована від бога, ослабла» і вони «промарнотратили найчудовішу зі своїх цінностей», вони втратили благопристойність [3, c. 515]. Ймовірно, критичність у співвідношенні соціально-політичного та середовища, пов’язаного з космічним походженням, якщо хочете божественним даром, вже за часів Платона стало загрозливою проблемою подальшого розвитку політичного життя людей на планеті. А що вже говорити про теорії тих, хто намагався побачити людську недосконалість крізь призму лише її власних відносин у наш час. Для нас має сенс те, що й українські землі в минулому якось «реагували» на цю катастрофу, або точніше вона торкнулася і них. Політичний історичний досвід може вважатися тим надбанням історич­ного минулого, з вершини якого можна оцінювати все те, що знову намагається реалізувати людство як в Україні, так і в усьому світі.

Встановити певний ланцюжок між допотопною і сучасною ерою допоможе аналіз політичних знань у відомій індійській «Махабхараті». Її книги були написані за тисячоліття до н. е. і являли собою підсумок, певну систематизовану форму знань, які були відомі ще раніше. Як пам’ятка історичної думки, вона майже не використовується, про що говорить відсутність її тематики в такій фундаментальній праці Дж. Г. Себайна і Томаса Л. Тор­сона «Історія політичної думки». Хоча ідеї «Махабхарати» є досягненням політичної думки і незаперечно мали відношення до творення індоєвропейської спільноти, серед якої важливе місце належить й Україні. Все більше наукових підтверджень набувають припущення В. Канигіна в книзі «Шляхами аріїв», де він пише, що арії-каїніти на чолі з аватором Рамою на берегах Борисфена ще в VІ тис. до н. е. заклали підґрунтя рільничої культури, а потім пройшли просторами Азії, заснували низку культур і знову прийшли в Північну Припонтиду — «свій край обітований», створивши тут велику Трипільську культуру, і рушили далі на Захід [4, c. 92]. Безумовно, ми стоїмо перед вирішенням проблеми походження арійської спільноти. При цьому, не зазіхаючи на чиюсь спадщину, визначаємо певний рівень політичної культури, в сфері якої відбувався розвиток Давньої України.

Символічно, що народи індоєвропейського анклаву мали глибокі знання про політику. Вивчення давньоіндійських текстів дає підстави вченим дійти висновку, що центральною політичною ідеєю була ідея повного державного суверенітету [5, c. 426]. Навколо неї розгорталась і згадувана система політичних знань, а саме: організація та проведення зовнішньої політики, що враховувала такі шість методів зовнішньої політики, відомих як «методів царя»: мир, війна, стан вичікувань, наступ, пошук захисту, двоїста політика [5, c. 419]. При цьому мирне розв’язання будь-якого конфлікту передує військовим зіткненням. Про це промовисто говорить система знань про чотири засоби політики: 1) мирні переговори, 2) підкуп, 3) посіяння розбрату, 4) відкритий напад і застосування сили [5, c. 413—414]. Давні теоретики політичних відносин справедливо вважали, що в них вступають конкретні особи зі своїми пристрастями й інтересами. Вони пропонують уникати шести пороків тим, хто хоче досягти благодаті: сонливість, млявість, страх, гнів, ледачість і зволікання в справах. А з іншого боку, ніколи не залишати шести чеснот, таких як: правдивість, щедрість, старанність, незалежність, прощення та стійкість [5, c. 70].

У центрі політичної філософії стоїть постать тих, хто є політичною елітою. Серед суті їхньої діяльності переважають вимоги до царя, який захищав би народ, нікого не ображав, «царював правильно, радісно та владно» і що головне: «И царствовал царь, как закон воплощенный» [6, с. 365—366]. «Кто располагает к себе людей четырьмя средствами — взглядом, сердцем, словом и делом, к тому питают расположение и сами люди. Тот, — як зазначається в п’ятій книзі Махабхарати, — кого боятся все существа, как охотника звери, теряет свою власть (над ними), даже если он завладел землёю вплоть до границ океана. Подобно тому как ветер, настигнув облако, рассеивает его, так и (человек), получивший царство от своих предков, разрушает его своими же усилиями, если он следует не верной политике» [5, c. 73]. Така глибина знань про політику дає змогу констатувати, що людство вже в давній період мало систему таких знань, а отже наші уявлення про суть політичного життя не тільки недосконалі, а й зовсім примітивні.

Ми ще погано знаємо те географічне середовище, в якому відбувається формування політичних відносин, інколи забуваючи, що «земля, — як підкреслював відомий історик П. М. Кудрявцев, —є перша матеріальна основа, необхідна для кожної будь-якої історичної дії» [7, c. 189]. Відтоді, як 15 млрд років тому після вибуху з чистої енергії, яка була менше атома, виник Всесвіт, пройшло немало часу. Змінювалась природа, і кожна природно-кліматична епоха «формувала» певну історико-соціальну епоху. В уявленнях про них немає одностайності. Все далі і далі стає від нас час появи людиноподібної істоти і періоди передльодовикової та льодовикової епох, який вчені називають палеолітом.

Сьогодні намагаються остаточно довести, що заселення нинішньої території України первісною людиною розпочалося близько мільйона років тому, і з того часу процес розвитку людського суспільства ніколи не припинявся. В його поясненні все вагомішою стає теорія багатоступінчатого характеру розвитку земних цивілізацій, коли одна гине і на зміну їй приходить інша. Думки про легендарну Атлантиду, державні символи якої у вигляді тризуба «прийшли» в Україну, все більше бентежать сучасників. Природні, а мабуть й інші катаклізми цієї частини четвертинного періоду, який називають антропогеном, практично стерли з пам’яті історії дитинство людства. Внаслідок природних змін, які деякі вчені пов’язують зі зсувом земної кори, десь біля 12 тисяч років тому почала розвиватися так звана післяпотопна цивілізація, що хоч і зберігала деякі фрагменти поперед­ніх досягнень розвитку, але в цілому мала принципово новий характер.

Проблема походження людини невід’ємна від розвитку її найважливіших якостей. Причина «приходу» людини на землю не з’ясована. Теорія «олюднення мавпи» та її еволюції не спрацьовує і багато чого не пояснює. Результати сучасних досліджень про походження людей від єдиної праматері, про генетичний глухий кут, який існує між синантропом, пітекантропом, неандертальцем та іншими різновидами «людиноподібних» і сучасною людиною, а також біблійні оповідання про походження людини, свідчення Платона про «земно народжених» і «людей — богів» наводять нас на думку, що поки людина не зможе відповіс­ти на це питання, будь-яке пояснення тієї чи іншої сторони її ді­яльності, зокрема й політичної, буде не повним і обмеженим.

Історія неандертальської людини, знахідки якої знову було з’явились у 2004 р. в Україні, — це класичний приклад еволюційної ізоляції. Вважається, що біля півмільйона років тому проявилось існування двох напрямів розвитку «людини розумної». Один — пов’язаний з неандертальською людиною. Інший з «людиною подвійно розумною», до якої і відноситься все сучасне населення Землі. Представники «подвійно розумних» витіснили неандертальців внаслідок того, що перевищували їх розумом, словом, мали більш розвинуті людські якості, вищий рівень культури. Сьогодні можна тільки мріяти, аби пояснити їх походження та те, що цікавить нас згідно з нашим предметом дослідження — перших витоків політичного життя в Україні.

Чіткіше виступає перед нами післяльодовикова, або сучасна епоха голоцену, що в перекладі з грецької означає весь, новий і за своїми особливостями впливав на характер історичних епох. Узагалі, як вважав Гумільов, різновид ландшафтів є причиною «дивної етнічної мозаїчної антропосфери» [8, c. 5]. Простежується, що кожен період голоцену мав далекосяжні наслідки в соціальному розвитку, який багато в чому перебуває під впливом природнокліматичних змін. Так, він поділяється на пребореальну та бореальну кліматичні епохи, що відповідає мезоліту (8300—6000 рр. до н. е.); атлантичну, яку відносять до неоліту з переходом до мідного віку (6000—2500 рр. до н. е.); суббореальну — з відповідним відношенням до періоду бронзи і раннього заліза (2500—500 рр. до н. е.) і субатлантичну з переходом у V ст. до сучасної епохи.

У своєму розвиткові голоцен проходить ранню, середню та пізню стадії. Саме на періоди неоліту з кульмінацією в період бронзового віку припадав кліматичний оптимум голоцену. Він змінився ранньосуббореальним похолоданням близько 2600—2200 рр. до н. е., що не могло не вплинути на втрату пріоритетів землеробських культур мідного віку та поширення розвитку тваринництва. Ця тенденція залишалась і в період бронзи та переходу до епохи раннього заліза на межі І тис. до н. е. У VІI—ІV ст. до н. е. почалося нове похолодання залізного віку, після якого починається висихання степів, що не могло не вплинути на скіфську культуру. Відтак нова стабілізація клімату та економічне піднесення знову закінчились погіршенням клімату в ІІІ ст. У VІІ—ХІV ст. малий кліматичний оптимум збігся в часі з «розвинутим феодалізмом», але згодом, в ХV—ХІХ ст., з малим льодовиковим періодом збігся пізній феодалізм і розвиток капіталізму.

Таке зіставлення дає нагоду говорити не тільки про те, що в Україні історичні епохи були водночас і природнокліматичними, а й надає можливіть приступити до більш предметного розгляду виникнення тих чи інших форм розвитку людського суспільства і відповідно політичного життя. Цього можна досягти, предметніше вивчаючи самі історичні епохи, стосовно яких немає одностайності. Крім відомих: палеоліт, мезоліт, неоліт, мідний вік, період бронзи і залізний вік, виділяють протонеоліт, енеоліт тощо. Це свідчить, що тільки розпочинається предметне вивчення кожної з них, і дослідники намагаються знайти параметри існування кожної. А так як історичний процес розвивається таким чином, що кожен з етапів має своє зародження, становлення, розквіт і вмирання, то наявна певна розбіжність етапності розвитку, яка виступає у вигляді так званої випадковості, а насправді наукової необізнаності. При цьому приставка «прото» вживається до будь-якої частини певного періоду, в якому відбувається зародження того чи іншого явища й інколи є простим уникненням запитань, які ставить історія.

В умовах активізації суспільно-політичних процесів сьогодення ми інколи забуваємо, що розвиток природних процесів був пов’язаний з функціонуванням сонячної системи, про що свідчать певні зодіакальні цикли. Цикл обертання сонячної системи та цикл «зсування» сузір’їв наші предки враховували в своїй життєдіяльності. По них відраховували ступені розвитку власної цивілізації — золота, срібна, мідна, залізна. Зодіакальні сузір’я Близнят (6680—4400 рр. до н. е.), Тельця (4400—1710 рр. до н. е.) та Овнаœ (1770 — початок н. е.) — не тільки міцно відбились в господарський діяльності наших предків, а й в елементах соціальних відносин. Культи сонця і культи місяця були предметом цілих революцій в людських суспільствах. Ідея воскресіння прийшла з космосу на Землю. На жаль, ми лише розпочинаємо вивчати себе як частину космічного порядку на всіх етапах розвитку, але з огляду на природнокліматичні умови і 1600-річні цикли, пов’язані з переміщенням магнітного центру Землі, ми можемо сказати, що вони були одним із головних організуючих чинників циклічності природи і суспільств, де глобальні катастрофи й окрема смерть людини є як руйнуванням гармонії в природі, так і завершенням певного етапу розвитку суспільства й особистості.

Внаслідок складних процесів у розвитку природи і суспільства в Україні відбулося формування своєрідної цивілізаційної ойкумени, синхронної подібним цивілізаціям на Сході, важливої складової, як це зазначав Валентин Даниленко, так званої Циркумпонтійської зони [9, c. 224] в районі Причорномор’я і Близького Сходу. Це формування відбувалося поступово. Кількість населення, за оцінками археологів, ледве сягала в період первісної доби в Україні 20 тисяч, що цілком забезпечувало існування первісного комунізму. В ході розвитку його культурно-історичних спільностей не тільки формувався сучасний народ, а й розвивалось його політичне життя.

Яскравим підтвердженням особливостей народу є відома пам’ятка археології «Кам’яна могила» біля м. Мелітополя. Дослідження Анатолія Кіфішина з дешифрування протошумерського архіву ХІІ—ІІІ тис. до н. е. дають підстави говорити, що святилище «Кам’яна могила» протягом тисячоліть було впливовим духовно-релігійним центром значної частини Євразії. Піктограми «Кам’яної могили» і споріднені їм культури Кукутені—Трипілля як протошумерські, здатні кардинально змінити наші уявлення про витоки людської цивілізації на території нинішньої України. Сам характер дешифрованих текстів, як свідчить автор, дає підстави говорити про переселення протошумерських племен в давню Месопотамію з Півночі, а не навпаки. І те, що сталося це внаслідок політичного конфлікту між місцевими правителями Акилимом і Абукуном у VІ тис. до. н. е., тільки підтверджує, що перед нами факт першого відомого нам військового конфлікту, який мав місце в Давній Україні [10, c. 562].

Вочевидь, політичні відносини відігравали вже значну роль в період так званої неолітичної революції, коли відбувся перехід від привласнюючих форм господарства до відтворюючих. Ця революція збіглася з кліматичним оптимумом голоцену. Її унікальність ще необхідно вивчати і досліджувати. Вона відбувалась у той час, коли баланс між розвитком суспільства і природою досяг найоптимальнішого розвитку і тому це не могло не позначитися на характері самої революції, яка була однією з найблагородніших за все існування людства. Для України її наслідки були значними. Виникли особливі відносини гармонії людства і природи. З технологією орного землеробства прийшла не тільки забезпеченість харчуванням, а й певний спосіб життя і соціальних відносин. Саме в цей час сформувалась, як підкреслює Норман Дейвіс, зона Трипілля—Кукутені — одна з шести головних неолітичних зон Європи [11, c. 92]. Це був один із центрів індоєвропейської цивілізації, пов’язаний з культурними потоками світового розвит­ку. Не випадково через цю країну, як вже зазначалось, найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину [11, c. 71].

На соціально-політичний розвиток впливало й те, що українські землі завжди існували в умовах зіткнення і контрастної розбіжності різних цивілізаційних орбіт. Ця особливість не «залишила» Україну впродовж усього її розвитку. Такий підхід може дати пояснення не тільки загадковості виникнення українських чорноземів, а й свідчить про те, що тут розвивалась певна соціальна інфраструктура, з економічними центрами протоміст, що неможливо без певного рівня політичної культури. При цьому вона творилась в умовах особливого етнічного розвитку, коли поступово формувалась загальна культура українців. Її основою було формування певного світогляду. Воно привело до цілісної системи поглядів на Всесвіт і суспільство, закономірності їхньої будови та розвитку, визначення ролі окремої людини та людства в житті природи. В цей фундамент були покладені уявлення про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відомі під назвою «універсального закону», або «закону універсального колообігу». Все сприймалось як космос («порядок»), його коло поширювалось на розвиток певної території, спілкування людей як особистостей, суспільні відносини. Вважаючи себе частиною природи, космосу, давні люди виходили з того, що механізм організації природи — взірець для організації суспільства. В основі містилися глобальні космічні закони, які називають Кармою. Найвищий закон Карми — це свобода, бажання і вміння обстояти її та гарантування сили духу для цього. Структура зодіаку була основою для моделювання державного устрою. Численні факти свідчать, що цей порядок не тільки охоплював усі сторони людського життя, вимагаючи постійної гармонії між служінням релігії і суспільному благу, вигоді та накопиченню багатства, чуттєвими утіхами і насолодами. Моральність природного стану була найвищим проявом суті людських відносин. Властивості царя-природи ще не були штучно перенесені на саму людину.

Баланс між природою і людством давав змогу уникати соціальних антагонізмів до тих пір, поки ця рівновага стала порушуватися, що і вплинуло на світогляд. Поступово, як зазначають деякі дослідники, перенесення центру ваги в світогляді на соціальні сили вело до відходу від узгодження своєї діяльності з циклами природи, втрати багатьох знань й утворення нового «закону» — гармонії розвинутої структури держави [12, c. 169]. Домінували суперечності не соціально-класового характеру, а ті, що визначали межу людини між народженням і смертю — буття-небуття.

Релігійні уявлення і твори первісного мистецтва відбивали рівень політичної свідомості людей. Магічні сили природи, духи предків, потойбічне життя, заклинання, обожнювання вогню, сонця, грому та блискавки й інших явищ природи, а відповідно все більш заплутані власні стосунки — все це вело до утворення ідолів, яких почали задобрювати людськими жертвами. Воля людини і вона сама поступово ставала невільником своїх відносин. Вірування людей відповідали рівню їхнього сприйняття світу, ставали адекватним відбиттям і захистом їхніх соціальних взаємин.

Оцінюючи зміни, які відбувалися в соціальному організмі, необхідно підкреслити, що він являв собою певну структуру соціокультурних і економічних відносин, котра як одне ціле пов’язана з природним та історичним середовищем через обмін енергією та інформацією. Від процесів у цьому середовищі залежав розвиток певних політичних зв’язків. Соціальна стратифікація населення давньої історії України є одним із найскладніших питань сучасної науки. Досить лише звернутися до тритомної тільки-но виданої однойменної праці і ви чи не вперше зможете ознайомитися з розділами про суспільний устрій кожного давнього періоду. Але кожен із них починається з того, що ця проблема «є однією з найскладніших», узагальнення «пізньопалеотичного суспільства надто складне», «можливості відтворення соціально-економічних стосунків за даними археології вкрай обмежені», вивчення суспільного устрою неолітичного населення України «є досить складною проблемою», «протягом усієї історії вивчення землеробських племен висловлювалися різні думки щодо їхнього суспільного устрою», суспільний устрій первісних племен бронзового віку «надто важко реконструювати на археологічному матеріалі» тощо [13, c. 44, 91, 141, 199, 337, 485].

Такий стан багато в чому зумовлений тим, що вивчення археологічних культур в дусі радянського марксизму і системи Х. Томсена і Й. Ворсо погано співвідноситься з суттю соціокультурної періодизації людства. Довгий час існувала парадоксальна ситуація, коли самі археологи не тільки погано уявляли собі, яке суспільство «творило» ті чи інші цінності, а й докладали недотатньо зусиль, аби розібратися з цим. Загадка, чому вони не бажали намалювати загальну картину багатогранного минулого життя, залишається і сьогодні. Особливо це притаманно для уявлень про становлення суспільства в Україні, де умови розвитку давали більше варіантів у розвитку соціального буття і відповідно механізмів саморегуляції культурно-історичного руху, в тому числі й політичних. А це зовсім не збігалося з настановами, які диктувались певною сучасною ідеологією.

Пом’якшення клімату й утворення близьких до сучасних геоландшафних зон сприяло утворенню ареалу трьох мезолітичних племен: Південного — в степах Північного Причорномор’я, Приазов’я та Криму, Лісостепового у Середньому Подніпров’ї та басейні Сіверського Дінця, а також Лісового на півночі України. Вже в період мезолітичної епохи деякі племена в Подніпров’ї мали чітку структуру управління, без якої неможливо уявити собі військову організацію [13, c. 146]. В добу неоліту найважливішою соціальною одиницею був рід. Поєднання декількох родів складало громаду з власним самоуправлінням. Вищим органом влади було зібрання членів громади. Ймовірно саме в цей час започатковано визначення поняття «громадянство» як певної належ­ності до цієї самокерованої суспільної організації з виборним керівництвом. До речі, термін «громада», яким означалась давньоукраїнська сільська община, знаходить свою паралель у санскриті, де грама в сучасних індійських мовах означає «село» і входить у топоніми [14, c. 196]. Небезпідставно згадати і висновки, де в назвах літописних племен бачать давнє індоарійське походження. Так, санскритське пуру тотожне грецькому полі — «багато» і на індійському ґрунті розвинулося у значення «усі», «плем’я», «народ» [14, c. 55]. Це перегукується з назвою слов’янського племені полян, яких літописець виділив як «мужів смишльоних». Суспільна демократія мала в українських землях стійку тенденцію розвитку, а общинний лад з цього часу проходив червоною ниткою через усі історичні зміни. Він найкраще забезпечував можливості гармонійного розвитку з природою.

Велика роль в управлінні колективом належала жерцю-старійшині, своєрідному представнику первісної політичної еліти, постать якого нерозривно пов’язана з уявленнями про світобудову. Не випадково сліди першого в світі храму, якому біля 20 000 років, розкопали біля села Мезин Іван Підоплічко та Іван Шовко­пляс. Згодом, в кінці V — на початку ІІІ тис. до н. е. через українські землі пролягла ціла система святилищ-обсерваторій, яка розвивала і втілювала в життя систему знань, включаючи й ті, що керували суспільством. Вона сама була чинником цього керівництва і, як вважається, існувала до кінця язичества.

Саме вождь, князь, цар, який був і жерцем, мав бути не тільки правителем, а й здійснював безпосереднє спілкування людей з богами, стежив за дією законів космосу в суспільстві. Він через пожертву поєднував Землю і Космос, світ людей зі світом небожителів. Ним здійснювалась своєрідна імітація універсальної космічної структури на рівні соціальних та політичних інституцій, що мало бути неодмінною запорукою колективного добробуту. Звідси і походять глибини українського слова «панувати». Адже з санскритського пані — це рука, а звідси сучасне панувати — це тримати міцно владу в руці [15, с. 269]. Терміни «закону» пізніше у слов’ян етимологічно були пов’язані з іменами головних божеств: лад — із Ладою, власть-волость — з Волосом, рада —з Радогоспом, род — з Родом.

Додержування законів всесвіту не могло не відбитися в суті українських імен. Суспільно-політичний зміст був головною домінантою при їхньому формуванні. Як вважають, саме на основі індоєвропейських богів Варуни й Мітри, які уособлювали верховенство над усіма людьми і були тотожними зі слов’янськими богами, такими як Дажбог, відбулося формування доволі популярного в князівські часи імені — Володимир [14, c. 68—72]. Це саме стосується і прізвища Мазепа, що аж ніяк не пов’язують з «замазурою». Його індоєвропейський зміст пов’язують з індійським словом Махіпа — захисник, охоронець землі, іншими словами «правитель», «володар» [14, c. 166—176]. Перевага таких людей перш за все була в досвіді та знаннях. Мудрість посідала виняткове значення в характеристиці богів і царів. Не випадково гераль­дичний знак Івана Мазепи має форму магічного карбу Матері, витоки якого простежуються ще 10 000—12 000 років тому у відомому храмі, розкопаному Підоплічко біля села Межиріч на Канівщині. Пізніше, у VІІ тис. до н. е., коли, як вважають чимало дослідників, на основі цього символу сталося своєрідне поєднання найдавнішого центра хліборобства і скотарства в Малій Азії й історичної Аратти, розпочався розвиток Трипілля й утворення Шумеру.

Поступово відбувається виокремлення сім’ї, в якій за всіх змін залишався і розвивався культ матері-жінки, початку всього сущого. Ми інколи недостатньо усвідомлюємо соціально-політичні основи цього культу. Разом із тим він вимагає від політиків керуватися законами життя, дотримуватися священної моралі й толерантності. Не випадково в часи іноземщини намагалися прищепити брутальну лайку, яка паплюжила найсвятіше для українського народу.

Рослинний і тваринний світ був гармонійною частиною соціально-політичних відносин. Священні трави використовувались під час зведення претендентів на престол, для прокльону ворогів і замов на довгий вік. Сучасні дослідники називають таку з них, як дарбга — різновид осоки, що була складовою жрецьких обрядів в Індії і використання якої має праукраїнські коріння. Вважають, що з нею пов’язана не тільки назва дулібів, бужан, а й походження певних жрецьких центрів в Україні на зразок Болохівського міста Кудин [14, c. 39—47].

Саме в цей час відбувається формування державної символіки українців. Закони космосу відбилися в ній. Пам’ятки давнини свідчать, що наші предки знали і основний символ — коло, колесо, диск, що символізувало не тільки Сонце, а й захист незалежного власного соціального об’єднання. Археологи встановили, що не Індія, не Греція, не Німеччина, а Україна була вітчизною свастики, зразок якої знайдено на стоянці Мезин біля Києва. Його первісний зміст в перекладі з санскритського означає світло. Таким носієм світла та цивілізації поставали землі України. Цей шлях через поклоніння сонцю і світлу вів від мітраїзму до християнських цінностей добра та визначення зла.

Атрибутикою влади стає жезл, скипетр, булава, посох, які уособлюють роль вождя в причетності до жертовного стовпа, своєрідної опори між землею і небом від часу світотворення, що відбивали не владу над одноплемінниками, а символізували кращі можливості в поєднанні законів космосу з суспільством. Вони стали основою соціального терміну «кий» — невіддільного поняття про владу й владарювання, що потім закріпилося в похідній від нього назві Київ. Це відноситься до такого символу єднання української нації та державності як калина. Основи світобудови відбилися в українській дохристиянській символіці й нині починають займати достойне місце в її державних гербах.

Бог Отець, Богиня Матір і Бог Син не тільки починали новий цикл світотворення, відносини між ними були основою соціальних взаємин в суспільстві, його акумулюючою силою. Вважають, що з цим була пов’язана соціальна суть символіки кольорів-барв — білого, чорного і малинового, яка відповідала троїстій структурі давнього українського етносу з поділом на правителів, землеробів, скотарів і воїнів. Жовто-синій символ об’єднував кожний колір, являючи собою основу двох породжуючих нове начал — астральної енергії й астрального водню. Гармонійне поєднання цих протилежностей свідчило про рівновагу в суспільстві та всесвіті.

Сьогодні вже немає потреби доводити ранньоісторичну спадкоємність на теренах України такого державного символу, як тризуб. Якось пішли в небуття такі заяви, що вила не зможуть протистояти серпу й молоту і поступово викарбовується його дійсна суть. І не тільки тому, що основною силою руху та існування Сонячної галактики, як стверджує астрономія, є мірність, що за сучасними обчисленнями у центрі дорівнює 3,0017. Вона відбиває творення, захищення та руйнування світу, символізує владу над трьома світами — небом, землею і потойбічним світом. Не випадково з уявленнями наших предків про триєдину світо­творчу силу та поділ Всесвіту на Рай, Край-Вкраїну і Вирій пов’язують походження назви нашої держави — Україна. Він є втіленням і образу давньоукраїнської богині Берегині, що як дерево життя здійнятими руками захищає свій народ. Культ Трійці супроводжує наш народ постійно — від арійської до християнської епох. Його поширенням можна відстежити характер світових зв’язків прадавніх українців. В цій суті відбивається постійне відродження і незникненність української державності, українського народу.

Останнім часом значно змінились уявлення про соціальну структуру та політичний розвиток трипільців. Їхня структура від малих сімей до основи суспільства — громад, які складали племена і формували гігантські поселення-протоміста. Деякі з них сягали за площею до 400 га, налічуючи до тисячі та більше жител, випереджаючи міста Шумеру і Єгипту. Будова таких міст — зі своєрідним центром-дитинцем, а потім із періодичними колами нових валів і захисною суттю дво- і навіть триповерхових будівель зовнішнього кола, свідчили про самодостатню організацію міського устрою зі складною соціальною структурою. Поява елементів майнової нерівності дає підстави деяким дослідникам зробити висновки про виникнення перших держав. Небезпідставні і докази тих, хто вважає, що створення найдавнішої держави в нашій країні відбулося на початку бронзового віку близько 2750 р. до н. е., і це повністю відповідало початкам державотворчого процесу в не таких уже далеких від нас регіонах Близького Сходу [16, c. 109—113].

На підтвердження цього свідчить етнополітична цілісність трипільського суспільства. Етнічна свідомість, етнічна приналежність виступали детермінантами політичної діяльності, засобами політичної та соціальної активності суспільства на різних етапах його розвитку. Намагання розглядати окремо етнічні та соціальні категорії в умовах певної історичної конкретики не було продуктивним. Тільки сьогодні робляться перші спроби вивчити поєднання в трипільцях певного антропологічного характеру розвитку під впливом зодіакальних знаків із застосуванням первісних форм демократії з процедурою кам’яних бюлетеней для проведення плебісцитів під гаслом: «Я, держава, є народ» [17, c. 111—121].

Як вважають, коріння такого самоусвідомлення — в суті такої соціальної структури трипільців, яку вони ідентифікували з рослинним світом, що в своїй цілісності прагне розмаїття неподібності. Шлях у природу прокладав стежину до власного суспільства. А винайдення нових можливостей природи в процесі застосування землеробства давало нові можливості формування соціальних стосунків. Завдяки цьому в індивідуума культивувалося прагнення до самобутнього. Воно укладалося в кодекси неписаних законів так званого звичаєвого права, карбувалося в мові, об’єднуючи окремих людей в один народ, в одну націю, в одну державу. Так закладалась важлива риса в характері українського народу — особиста гідність, самостійність, незалежність, які за все більшої недосконалості відносин людини з природою несли в собі негативні наслідки.

Сьогодні вчені все частіше звертаються до проблеми індоєвропейської прабатьківщини на українських землях. І не тільки тому, що про це свідчать численні факти. Вже позаду залишаються зусилля тих, хто намагається тезою про прийшлість трипільців ліквідувати місце і роль самобутньої культури, яка більше трьох тисячоліть розвивалась на теренах України. З огляду на це ми маємо говорити про її сталі досягнення в усіх галузях життя, включаючи етнополітичне. Чи не вперше в історії українські історики можуть без упередженості поглянути на цю проблему. Вимальовується факт формування у VІ—ІІІ тис. до н. е. в районі Лісостепу і Степу України певного цивілізаційного центру індоаріїв, з якого поширилась культура в різних напрямах Заходу і Сходу, створюючи ареал мешкання індоєвропейців. Політичні аспекти цього ареалу маловивчені, хоча є всі підстави вважати за факт утворення досить самодостатньої політичної системи, що винесла випробовування часом. Усе яскравіше вимальовується сама суть цієї системи, пов’язана не з класово-рабовласницьким устроєм військового характеру, а общинно-родовою демократією з керівним прошарком, який ще не мав соціальної потреби змінювати суспільство у власних інтересах.

Відомий дослідник Ю. О. Шилов у своїй праці «Прародина ариев» доводить, що задовго до виникнення Шумеру та інших знаних в давній історії цивілізацій, за IV—V тис. років до нашої ери на теренах України була побудована докласова хліборобська держава Аратта. Вона мала міста-поліси. Одне з них, яке, ймовір­но, і було столицею, розташоване в районі сучасної Черкаської області поблизу села Тальянки Тальнівського району. Воно займало площу біля 500 га і з висоти нагадує «стопу Вішну». На думку дослідника спадщина арійців зберігалась на теренах України до утворення Київської Русі й навіть Запорозької Січі. Досить важливими є висновки, що Аратта стала не тільки каталізатором формування аріїв, а своєрідним «полюсом відштовхування», який давав змогу природним шляхом знімати тенденції формування класів і авторитарності. В той час як рабовласницький Шумер був іншим полюсом, який намагався вирішувати екологічні, демографічні та господарські проблеми через класове розгалуження і авторитарність державного апарату [18, c. 619].

Підтвердження цього становлять не тільки останні знахідки археологів у районі Одеси. Ми є свідками того, як в науці відбувається безкомпромісна боротьба за визначення часу виникнення писемності в Україні. Поступово тане лід псевдонаукового знання в цьому питанні. Соромливо почали визнавати наявність у трипільців піктографії, не звертаючи увагу на висновки тих учених, які вважають, що писемна історія України — за тисячоліття до Шумеру і Єгипту. Мабуть немає потреби доводити, яке значення має цей висновок для усвідомлення розвитку політичного життя. Адже слово являє собою не тільки відбиття рівня політичної культури. Воно є провідником її в життя, свідченням усвідомлення людиною себе як громадянина.

Після декількох тисячоліть існування трипільська культура набувала нових ознак бронзового віку. Перехід відбувся на межі ІІІ—ІІ тис. до н. е. досить раптово, причини його остаточно не вивчені. Вважається, що Україна порівняно з іншими державами Європи рано увійшла до бронзової доби, що тривала з кінця третього до початку першого тисячоліття до нашої ери. Стосовно цього часу все більше дослідників говорять про формування у зоні індоєвропейської спільності між Одером на заході та Дніпром на Сході культурної спільності праслов’ян. З ним пов’язують нову еру — утвердження стабільної, сталої державності. Хоча попри явні докази деякі дослідники намагаються довести, що нібито віддаленість від центрів первинних цивілізацій та обмежені можливості скотарсько-землеробського господарства «не давали змогу населенню України вийти на шлях державотворення за доби бронзи» [13, c. 496].

У той же час факти свідчать про інше. Нові зміни в соціально-політичному розвитку в цей період відбуваються в умовах закінчення кліматичного оптимуму голоцену і поступового погіршення клімату. Значно зменшується вага хліборобства і, своєю чергою, набуває нових рис скотарство, яке представляє вершник-скотар. Виділяються малі сім’ї та одночасно зростає консолідація громад і племен. Виникають союзи племен, або конфедерацій, з утворенням відповідних надплемінних структур влади. Поглиблюється соціальна нерівність. Посилюється статус воїна та воєнізованої знаті. Клейноди, представлені булавами, сокирами, нагайками тощо, яскраво свідчать про перерозподіл адміністративної, військової та духовної влади в суспільстві. Ускладненням соціально-політичних відносин намагаються компенсувати суперечність між суспільством і природою. Відтворюючий характер господарства, оснований на тих перевагах, які давала бронза, поступово приводив до отримання надлишкового продукту, який відігравав важливу роль в експлуатації людини людиною. Починаються широкі міграції та перші справжні війни за переділ територій і майна. Відповідно встановлюється обожнювання влади й укріплення державного апарату. За таких умов порушення гармонії між космосом і суспільством просто не могло бути не замінено іншою структурою суспільних і державних відносин.

Таким чином, ми тільки починаємо вивчати цю добу політичного розвитку України. З усіх вона найбільша й охоплює шість—сім тисячоліть. Але, на жаль, вона якось «втікає» з праць з політичної історії України [19, c. 21—26], що не випадково. Хоча саме в цю добу закладались ті основи в українському державотворенні, які потім витримали перевірку часом. Арійська проблема — це проблема походження українського народу. Це проблема початків його державності. Це проблема його європейської першості й одночасного початку пояснення, чому цей народ серед усіх народів так і не здобув на своїй землі людського життя. Дана проблема завжди була дуже близька до політики, тому залишалась поза реальною історією. Адже первісний лад часів Аратти був апофеозом суспільного ладу, взірцем особливої демократії, яка не «фіксувалась» марксистсько-ленінським вченням про класи. Це питання в політичній історії України було і залишається її найактуальнішою проблемою.

Взагалі ця давня сторінка нашої історії не може буди усвідомлена нами з позицій сьогодення. Щоб перегорнути її, потрібен неординарний підхід. Якось відомий російський поет Осип Мандельштам написав:

«Быть может, прежде губ уже родился шепот

И в бездревесности кружилися листы,

И те, кому мы посвящаем опыт,

До опыта приобрели черты» [20, c. 386].

У скіфо-сарматські часи

У ХІ ст. до н. е. в Україні постав «залізний вік». Відбулось остаточне формування трьох взаємопов’язаних господарських систем: лісостепової, де переважало орне землеробство, яке подолало наслідки кризи кінця мідного віку, степової — основаної на кочовому скотарстві, та прибережної причорноморської — потужної економічної зони греків. На базі взаємодії різних за своїм економічним і політичним розвитком народів в Україні далі розвинулась своєрідна контактна зона планетарного характеру, що відіграла значну роль для багатьох світів. При цьому в ній особливе місце займали землероби лісостепової смуги у Галицько-Волинських, Київських, Чернігівських і Переяславських землях зі 2/3 світових запасів чорноземів, які були одним із найдавніших центрів цивілізації та осередком землеробства.

Населення Лісостепу України за кіммерійської доби (Х — початок VІІ ст. до н. е.) мало достатньо близький між собою господарський устрій, побут і рівнь суспільних відносин. Локальні етнічні особливості не могли впливати на певні основи загального етнопорядку землеробів, який своїм автохтонним походженням генетично був пов’язаний з попередніми племенами і мав багато елементів культури праслов’ян. На думку дослідників [21, c. 31], цьому регіону притаманний високий як на той час економічний розвиток. Він був не тільки землеробським центром. Видобування заліза та його обробка були відомі в Середньому Подніпров’ї ще до кіммерійської доби. Такі чинники впливали на певну соціальну стабільність в розвитку його населення. І хоча даних про соціально-політичний устрій чорноліських племен, які мешкали на великому просторі від Подністров’я до межиріччя у Лівобережжі, не багато, характерно, що їхній родовий устрій відбивав певну племінну консолідацію. При цьому колові укріплення слугують взірцем давньої ідеї об’єднання суспільства з часів трипільців. З початком кіммерійської доби відзначається ще більша політична консолідація лісостепових племен і посилюється вплив цих племен на південь і схід з виникненням цілого масиву городищ у басейні Тясмину на Правобережжі, які поступово стають економічними і військовими центрами міжплемінних об’єднань. Починався складний період відносин з кочовим населенням степів.

Кіммерійці, скіфи, сармати відкрили більш відому писемну історію України, «сховавши» за собою особливості давньої цивілізації. До того ж в силу різних причин дослідники віддавали перевагу не аналізові розвитку автохтонного населення, а переважно проблемам їхньої скіфізації й еллінізації. На другий план відійшла політична історія кіммерійців. Її ще необхідно вивчати. Кочове життя і войовничість кіммерійців вимагали жорстокої централізації в політичній владі, яка об’єктивно мала поглинути будь-які прояви родової демократії. Державність починала служити на користь поляризації суспільства. Не випадково Геродот називає кіммерійських вождів царями. Його розповідь про громадянську війну між царями і народом, яка виникла у зв’язку з небажанням царів добровільно віддати власну вітчизну загарбникам-скіфам, у той час як народ хотів залишити країну, не наражатися на небезпеку, є свідченям про перше повстання народу проти власних царів на теренах України.

Політична історія населення України скіфської доби залишає нам чимало нерозв’язаних проблем. Ми ще не знаємо самого походження скіфів, а звідси ще досить поверхово оцінюємо характер їхньої етнополітичної культури. Всупереч твердженням про їхнє індоіранське походження тільки імена скіфських вождів Колаксаіс (сонячний володар) та інші нагадують про прадавнього сонячного бога — Кола. В скіфах бачать і нащадків другої генерації причорноморських аріїв, що пройшли стадію бронзового віку [27, c. 160]. Характерно, що поява їх в Північному Причорномор’ї відбулася тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм як державна релігія. Вона була несумісна з арійськими культами і навпаки, прихід останніх не носив якогось деструктивного характеру для українського регіону. Словом, поява «нових» номадів була наслідком складних геополітичних й етнічних процесів у світі, що знайшли свій прояв в даному регіоні, де зійшлися різні світи.

З огляду на це ми бачимо, що південні та південно-східні кордони Лісостепу переходили в зону зіткнення землеробів з кочівниками степу, які хвилеподібно проносились через велетенський степовий казан Північного Причорномор’я. «Батько історії» Геродот підкреслював: «Скіфи адже не рільники, а кочовики» і далі уточнював: «Адже у скіфів нема ні міст, ні укріплень і свої житла вони возять з собою» [22, c. 187, 198]. «Осідлавши» не тільки своїх коней, а й торговельні шляхи між Лісостепом і грецькими містами Північного Причорномор’я, вони стали відігравати посередницьку роль, намагаючись різними засобами стримувати намагання землеробів, як підкреслював Крип’якевич, колонізувати степову частину для здобуття цілого ряду переваг у виходах до моря [23, c. 26]. Таким чином скіфи, які опинились до того ж на вістрі греко-перських війн за впливи в світовій політиці, досягли певних політичних впливів як на еллінів, так і землеробів Лісостепу. Саме через них проходила конвергенція грецького і варварського світів. Тому, мабуть, виходячи з характеру цих взаємовпливів, Геродот під назвою «скіфи», суперечачи собі, приховує своєрідні особливості «скіфів-землеробів» і «скіфів-рільників».

Не можна обійти увагою і соціальний стан скіфського суспільства. В легенді Геродота про магічні дари, які впали з неба на скіфську землю — золоті плуг, ярмо, сокира і чаша, навколо яких онук Зевса і дочки ріки Борисфена Колаксаїс об’єднав скіфське суспільство, є вказівка не тільки на фундаментальні цінності цього суспільства, а й чотиристановий поділ його на жерців, воїнів, хліборобів і залежних від них. Грецький письменник Лукіан, доповнюючи цю картину, говорить про восьминогих скіфів-кочовиків, власників лише пари волів. Узагалі скіфське суспільство, яке поєднує в собі різні верстви, вимальовується багатьма гранями, де не тільки існує майнова нерівність, а й певний становий характер. Таке можливо, коли відбувалась певна конвергенція цього суспільства під впливом різних соціально-економічних і політичних пріоритетів. Воно поступово змінювалось. Не зробилося землеробським і еллінським, одночасно поступово втративши свій кочовий і своєрідний політичний характер. Вочевидь цим пояснюється і несталий характер скіфської держави, рівень якої визначався певною економічною та соціальною базою, втрата кот­рої призвела до її краху. Донедавна вважалося, що причиною загибелі цієї держави була сарматська навала, хоча сармати прийшли в ІІ ст. до н. е., на сто років пізніше зникнення скіфів.

Екологічні зміни в степовій смузі у поєднанні з соціально-економічними призвели до політичної кризи, хоча остання завжди виступає не тільки наслідком, а й причиною багатьох змін. Вони відбувались в умовах соціально-економічної і політичної взаємодії різних суспільств. Азійські риси скіфської держави, м’яко кажучи, не збігалися з параметрами політичного розвитку як землеробських племен, так і грецького світу, опинившись під випробовуванням їхніх культурних цінностей у всіх сферах життя. Одночасно такі «цінності» скіфського суспільства, як азійський політаризм, коли держава з чиновництвом і царем, «захоплюючи» общину, перетворює життя громадянина на жах, не могли не дати своїх паростків у навколишніх суспільствах.

У зв’язку з цим більше уваги необхідно приділити політичним реаліям грецької колонізації Північного узбережжя Чорного моря. Адже в основі переселення греків були намагання знайти золоте руно у вигляді нових резервів власної цивілізації. Тому вони «як жаби», за висловом Платона, обсіли Чорне море, створили своєрідну контактну зону, що висунула грецький світ на такі рубежі, які давали можливість йому вирішувати цілий ряд геополітичних завдань. Не останню роль в утворенні контактної зони відігравали і географічні комутаційні можливості водних систем. Не випадково ольвіополіти викарбовували на монетах голову бога ріки Борисфен (Дніпра), по якому торували шлях «із варяг в греки». Сама Еллада поступово досягає розмірів світового велетня. І яку б з причин колонізації ми б не аналізували, чи-то аграрну, сировинну, торговельну, військову, етнічну тощо, головна мета цієї цивілізації, яка висадилась в Північному Причорномор’ї, перетворюючи його в гостинне, полягала в поширенні політичного впливу, що давало не тільки певні економічні переваги. Мова йшла про суперництво різних політичних культур: з одного боку, — общинної демократії, а з іншого, — демократії, пронизаної рабовласницьким диктатом.

У V ст. до н. е. в Давній Греції відомі мислителі Сократ, Платон, Аристотель та інші зробили спробу узагальнити знання з політичної історії та політології ще єгипетських жерців й арійських племен. Навіть сьогодні не втратили свого значення ідеї про те, що земний порядок — складова космічного порядку і всяке порушення правил обрядів і законів може завдати шкоди небесній і земній гармонії, призвести до світових катастроф. На основі цього були зроблені перші кроки в розробці фундаментальних питань розвитку держави та функціонування законів. Ними ставляться питання про мистецтво володарювання, де розрізняється здатність людини до політичного насильства і політична доброчесність. Грецький історик Полібій у ІІ ст. до н. е. здійснює спробу написати історію в 40-ка книгах, яку називає «Політичною історією», намагаючись дати аналіз державного устрою і політико-правових інститутів у історичному розвитку.

Ці знання не могли не потрапляти на терени міст-полісів. Тим більше, що багато мислителів відвідували міста-держави, а життя деяких, наприклад Демокріта, проходило в умовах розквіту античних полісів. Ми ще не маємо достовірних фактів, наскільки досягнення в галузі політичних наук впливали на варварський світ. Але те, що кращі його представники цікавилися ними, безсумнівно. На практиці в їхній суті існувало катастрофічне розходження між теорією і політичною практикою, в якій існувало рабство, а пояснити його походження під кутом зору політики теоретики Еллади не могли.

Зіткнення політичних культур проявляло себе на основі економічних взаємовідносин. Міста-поліси стали великими постачальниками сільськогосподарської продукції, перш за все хліба, в метрополію. Тут немає потреби доводити відомі факти — свідчення того, що постачання йшло потоком. Цьому сприяла добре скоригована економічна політика Ольвії, Херсонесу, Боспору, Тіри. Не випадково на монетах статерах Пантікапея в ІV ст. до н. е., коли попит на хліб значно зріс, зображали грифона на колосі пшениці зі списом у зубах.

Безумовно, таке постачання можна було організувати тільки з допомогою «варварського» світу, через встановлення тісних торговельних зв’язків. Геродот підкреслював, що скіфи-землероби «сіють зерно не для особистого прожиття, а на продаж» [23, c. 191]. На базі цих відносин формувалась певна система торгівлі. Сучасні дані свідчать, що в басейні ріки Ворскли на Бєльському городищі, яке ідентифікують з легендарним містом Гелоном, існувала еллінська торговельна факторія з культовим центром [21, c. 97]. Вочевидь такі центри були у Ольвії й інших містах, які вели активну торгівлю з племенами Правобережжя Лісостепу, що залежно від політичної кон’юнктури в регіоні то активізувалась, то загасала.

Розвиток торгівлі був своєрідним провідником у поширенні соціально-політичних відносин. Незважаючи на те, що, на думку деяких дослідників, «варваризація» еллінів не сталася, факти свід­чать про зворотне. «Варвар» проникає в усі пори соціальної суті міст-полісів. Його поведінка регламентується законами міст, викарбуваними на камені. «Варварський» світ «входить» у свідомість греків через нових богів. Греки зрозуміли силу небесного, «природного» обґрунтування для політичного ладу. Вони співвіднесли свої головні суспільні інститути з космосом, із законами природи, запозичивши цю ідею у хліборобських племен. Більшість ідеалів, таких як конституційний уряд, справедливість і закон, свобода допомагали витримувати протистояння з варварським світом, де ці ідеали існували давно як складові космічної філософії.

Єдине, що вони не змогли переступити через східне рабство. Дві третини міст становили раби, стосовно яких ідея космічного порядку і злагоди на землі не спрацьовувала. Поліс був буфером між членами суспільства і примхами природи. Через нього «проходили» «варвари», які жили в містах і околицях полісів, а також численні зв’язки з найвіддаленішими куточками Лісостепу, де сьогодні археологи знаходять грецький посуд, вироби побуту тощо. Не кажучи вже про те, що греки брали шлюб з представницями варварського світу, а також використовували в своєму побуті елементи «варварської» культури в посуді, одязі, будівлі помешкань тощо.

Відповідно такий характер відносин не міг не відбитися на особливостях політичного розвитку міст-держав. Наприклад, Боспорські правителі мали тісні відносини з «варварами», здебільшого номадами, і з цим пов’язують домінування тут монархічних традицій. Так само і в інших державах демократія постійно дефілювала то в напрямі радикальної, то елітарної. Відбувались зміни в політиці щодо рабів. Так, визволення рабів відіграло важливу роль в боротьбі проти Зопіріона — полководця Олександра Македонського, війська якого після невдалої облоги Ольвії безслідно зникли в скіфських степах. Усе це не тільки спростовує висновки тих дослідників, які підкреслюють однобічний характер впливів грецької політичної культури, а й вимагає більш уважно поставитися до вивчення так званого варварського світу, особливо ролі та місця в ньому автохтонного населення.

Сьогодні мало в кого викликає сумніви, що в самому визначенні «варвар», а так греки називали всіх нееллінів, прихована сутність різних етносів. Історична і політична географія вимагає розшифрувати, хто стоїть за назвою «Скіфія», яку деякі автори, так само як і Геродот, закріпляють за всією територією України, вважаючи, що скіфи розігнали кіммерійців, підкорили землеробів Лісостепу і панували 500 років. Одним словом, питання не таке вже й риторичне, чи дійсно ми скіфи «з розкосими і жадібними очима» [24, c. 644] — як писав О. Блок. Тим більше, що за відповіддю на це питання прихована суть певного політичного інтересу деяких кіл, які намагаються довести нецивілізованість нашої нації.

Довгий час тема історичного розвитку землеробів лісостепової смуги українських земель у І тис. до н. е. ніби-то зникла з курсів історії. Мабуть, цим можна пояснити і певну непослідовність у з’ясуванні виникнення слов’янства. Номади і греки, які користувались плодами праці землеробів, затьмарили собою їхню історичну сутність. При цьому не завадить підкреслити, що землероби Лісостепу цієї доби зберігали глибокі історичні традиції, безперервну лінію розвитку в усіх галузях. Тут раніше ніж в Європі застосовували передові методи обробки металів, використовували двопільну систему, вирощували ярові й озимі. Успішно розвивалось тваринництво. Не випадково дослідники господарського розвитку українських земель цього часу достатньо обґрунтовано вважають, що Україна була складовою еволюції людства зі спільністю історичних періодів і часу виникнення державності [25, c. 9].

На жаль у нас ще немає достатніх уявлень про соціально-політичний розвиток праукраїнців у даний період. Пошуки класових антагонізмів як прояву державності іноді призводили до суттєвих прорахунків в оцінках їхньої цивілізованості. В той же час не можна не відзначити певного корпоративного характеру їхньої свідомості. Той же Геродот засвідчував, що «варвари» не дуже сприйнятливі до чужих звичаїв. Він акцентує: «Скіфи, як і інші народи, також уперто уникають чужоземних звичаїв, при цьому вони стороняться не тільки звичаїв інших народів, але особливо еллінських» [22, c. 206]. Далі йде розповідь про велику мудрість скіфа Анахарсіса, якого вбив рідний брат тільки за те, що він прилучився до еллінських звичаїв. Доречно сказати, що в нашій літературі якось було не прийнято згадувати, що одне з перших відомих повстань на території України відбулось не з класових, а з етнічно-моральних причин, коли народ вбив царя Скіла, який прийняв посвяту в таємниці грецького бога Вакха. Геродот передає слова «варварів», які вважали, що «не може існувати божество, яке робить людей божевільними» [22, c. 45].

Такі принципи формували певний спосіб політичного життя. Вони сприяли високому рівню міжплемінних зв’язків з утворенням певних історико-культурних областей. Центрами їх стають городища, які поступово трансформуються в міста. Серед них такі, як Немирівське, Мотронинське, Трахтемирівське, Бєльське, площі яких охоплювали сотні гектарів. Вони були наслідком родинного і водночас військового об’єднання. Навколо багатьох з них споруджували складні захисні укріплення заввишки до 10 метрів, споруджувати й утримувати які в належному стані була здатна тільки міцна центральна влада. Сьогодні доведено, що вони являли собою цілу систему, яка визначала і контролювала певні торговельні шляхи. Мабуть мають певний сенс висновки вчених К. Косенка, М. Марра та інших, які вважали добою заснування Києва кіммеро-скіфські часи першої половини І тис. до н. е.

Розвиток товарно-грошових відносин посилює майнову диференціацію землеробів, стає більш складною соціальна ієрархія суспільства, де закріпляються позиції вождів, воїнів, торговців, жерців, вільних землеробів і тих, хто опиняється в залежності. Зі скіфського періоду формується пантеон слов’янських богів іранського походження Стрибога, Хорса, Симаргла. Наявний етнополітичний організм пронизується новими суспільними відносинами класового характеру. Але яким би не був вплив грецької демократії, ці класові відносини не вийшли далеко за межі етнополітичних норм землеробського етносу.

Своєрідним матеріалізованим унікумом прояву державності в українських землях є відомі «змієві» вали, початок будівництва яких відносять до скіфських часів. Вони являють собою своєрідну «китайську стіну» України, що протягом століть добудовувалась і перебудовувалась. Вражає не тільки характер цієї споруди. Вона виконана в дусі кращих досягнень фортифікаційного мистецтва тих часів. Крім того, є свідченням певного протистояння різних політичних світів. Вона свідчить про те, що в районі Лісостепу існувала певна суспільна окремішність, котра мала досить високий рівень громадського розвитку та вміла захистити власні цінності. Але про це докладніше в наступній главі.

У цілому «варварський» світ цієї доби не залишив пишних замків і храмів, та й багато пішло в небуття після історичних катаклізмів, характер соціальних відносин в цьому світі кардинально відрізнявся від тих, які були в містах-полісах. Землероб-автохтон настільки був поєднаний з природою, що в його діяльності залишалось зовсім мало місця для рабства і самоприниження. В спину йому «не дихав раб». Сьогодні є застарілою традиція розглядати політичні відносини «варварів» як щось відстале і незавершене, які зразу підпали під вплив еллінів. Думається, це зов­сім не так. Не заперечуючи їхнього впливу, ми маємо говорити про взаємовпливи і певне протистояння, в якому одна цивілізація не витримала випробовування часом і внесла посильний вклад у розвиток іншої. Чітко розрізняючи землеробів Лісостепу, номад і греків, ми маємо більш уважно поставитися до висновків тих археологів, які ще в 70-ті роки ХХ ст. дійшли висновків, що вплив скіфської культури не привів до асиміляції місцевого землеробського населення, що ці племена періоду раннього залізного віку можна розглядати як протослов’ян, безпосередніх попередників венедів [26, c. 43].

Таким чином, формування і становлення політичних відносин в Україні виявляється по-своєму унікальним явищем, яке зумовлювало етнічний розвиток українського народу, визначаючи певні складові його сучасної політичної ментальності. Їх певні елементи закладалися в первісну (доісторичну) добу і набули виразних рис в арійський та християнський періоди розвитку.

Догматизм у виявленні «закономірностей історичного процесу» не давав можливість реально намалювати картину нашого давнього політичного минулого. Його закономірності не аналізувалися на ґрунті історико-географічних особливостей розвитку певного періоду. В науці домінувала тісна прив’язка етно-політичних проблем до соціально-економічних умов життя, де економічні зміни зумовлюють певну соціально-класову структуру, що й була головним чинником у формуванні певної державності. Штучно відкидались так звані випадковості й у результаті політичне життя вимірювалось тими мірками, які диктувались власними політичними інтересами.

Унаслідок цього для людей Космос дедалі ставав не тим, чим він був, а тим, яким його бажало бачити певне людське суспільство, трансформуючи власні закони на цей порядок, відтворюючи власні спотворені уявлення про дійсний стан світових і суспільних відносин. Відповідно до цього держава все більше набувала ознак механізму утримання суспільства, котре вже не взмозі існувати збалансовано з природою. При цьому даний процес набував усе спотворенішого характеру у міру розвитку соціальних суперечностей.

У той же час, керуючись фактами про взаємозв’язок найсприятливішого й оптимального природно-кліматичного стану в Україні і так званої неолітичної революції, ми можемо констатувати, що вона охопила всі сфери існуючого суспільства, включаючи і його політичний розвиток. Саме в цей час був зроблений важливий внесок у розвиток української ідеї, яка органічно включає провідну думку державного мислення, випереджаючи на багато століть те, до чого ми тільки підійшли сьогодні. Це інтеграція людської цивілізації з природою, всебічне піклування людини про середовище, частиною якого вона є. Прадавнє мислення українців не тільки заперечувало, а навіть проклинало дихотомію «людина—природа», розуміючи, що це протиставлення веде не тільки до руйнації середовища проживання, а й перенесення всього тягаря суспільних відносин «в саме суспільство» й утворення на цьому ґрунті такого державного апарату, який би штучно «тримав» людей, перетворюючи їх життя на жах, порушуючи їхнє громадянство. Так вочевидь в глибинах суспільства готувалась і визрівала духовна революція Христа, яка мала повернути людині її первозданний зміст приходу на землю. Язичництво, побудоване на врахуванні законів розвитку природи і суспільства, вже не відповідало реаліям суперечностей. Увесь подальший розвиток вимагав кардинальних змін у свідомості людини і суті її суспільної організації.

Поступово закладалися вічні цінності української нації. Серед яких: мир, гармонія, любов, пізнання Всесвіту і людини, яка є носієм і проявом законів його розвитку. На цій основі укладаються традиції правового мислення українців, які потім проходять крізь століття, набуваючи звичаєвого характеру. Це глибоке відчуття порядку і справедливості в суспільному житті, традиційна схильність до самоорганізації в групи, артілі, кооперативи, гуртки, військові добровольчі частини. Одним словом, такі основи громадівського характеру, штучне втручання в які могло мати украй негативні наслідки.

З огляду на цивілізаційні процеси в Україні можна констатувати, що її політичний розвиток в давнину хоч і мав свої особливості, але вони не давали вийти за межі синхронного розвитку подібних процесів у світі. Навпаки, сприяли перетворенню давньої України в випереджаючу ланку в самоінтеграції та самоорганізації людства. Залишки й основи української державності потрібно шукати в історії нашої країни як колисці індоєвропейської культури або такої її складової, що справляла глибокий вплив на весь її розвиток і стала надбанням культури багатьох народів. У тому числі — і політичної.

«Стрілка» у виникненні української державності стрибає між нашою ерою і давньою Аратою. Кожен дослідник, керуючись різними інтересами, зупиняється переважно на якомусь факті, намагаючись з «нього» будувати власне пояснення. Тому, мабуть, існує три версії походження українців: трипільсько-арійська, давньослов’янська і ранньофеодальна, з якими, на жаль, і зіставляють початок виникнення державності. Хоча проблему треба починати розглядати «в принципі» — рух в цьому напрямі ніколи не припинявся. І тоді, шукаючи початки, ми зрозуміємо, що був постійний поступ злетів і падінь. Але рух! І це — головне!

Аналіз Давньої політичної історії України невід’ємний від пояснення коренів українського народу. На жаль, у нас сьогодні в цьому домінують представники так званої теорії прибульців. Деякі автори настільки захоплюються міграційними процесами, що бачать в міграціях своєрідний броунівській рух безкінечного переселення. Залишаючи на їх совісті наукову порядність, ми маємо виходити з дійсних реалій минулого. Не забуваючи, що українській спосіб життя формувався на базі хліборобської культури, вів до накопичення досвіду на окремих територіях. Хоча трансформація і розвиток цього суспільства завжди відбувались на основі взаємного збагачення і культурного обміну світового порядку.

Навіть тоді, коли на південь прийшли греки, вони колонізували не якісь непридатні землі, а вийшли на кордони такого «варварського» світу, який був багатий природними умовами, мав давні традиції землеробської цивілізації і в своїй єдності зберігав особливі соціально-політичні та духовні риси. Словом, за всіма параметрами у І тис. до н. е. досягнув такого розвитку, коли був здатний формувати відносини з античним світом, не тільки задовольняючи його імперські інтереси постачанням дешевого хліба. Цей світ являв собою абсолютно самодостатню цивілізаційну своєрідність, з якою було нелегко змагатися по всіх параметрах, включаючи політичні. Сьогодні правильно підмічено, що «винахід» елліна відбувався водночас із «винаходом варвара» [11, c. 121].

Питання про становлення державності на українських землях займає особливе місце в історії та сьогоденні. На жаль, тривалий час у відповіді на нього був прихований політичний інтерес дослідників, які з різних причин не могли розкрити всю багатобарвність етнокультурного та політичного становлення українства, штучно відокремлюючи його від світового розвитку. Іноді за майновою і класовою нерівністю втрачали уявлення про те, що державність — це самодостатній механізм, пройнятий етнополітичними відносинами, здатними об’єднати народ у боротьбі за виживання і прогрес. Як зазначалося, основи цього механізму сформувались у ті прадавні часи. Важко собі навіть уявити, що протягом декількох тисячоліть, зробивши великі досягнення в цивілізаційному розвитку, наші пращури не мали організованих форм життя. Скоріше навпаки! Все, що дав історичний досвід дав­нього розвитку, було тією стабілізуючою основою, на базі якої точилася постійна боротьба за відродження української державності й нації.

Незаперечним є те, що ми ще тільки починаємо перегортати ці сторінки нашої Давньої історії. Заглиблюючись у них, починаємо бачити іншим не тільки власне минуле, а й майбутнє. Хоча постійно залишається відчуття, що український народ ніколи не втрачав ці знання в своїй основі. Вони передавались з покоління в покоління, становили основи менталітету народу, були організуючою силою його ідеї. Відроджуючи її суть, ми бачимо власні недоліки і те, що знаємо далеко не все. Але цього вдосталь, щоб поставити нові проблеми нашого пошуку. Не так давно в пресі було повідомлено, що Україна — одна з найбагатших на найдавніші речі країн Європи. Нарешті, з допомогою депутата Верховної ради Богдана Губського, а не на державному рівні, «знайшли» фондосховище для 1200 зібраних колекцій Інституту археології Національної академії наук України. Серед них є й найбагатша в світі колекція трипільської культури. В її фондах з’явилися нові експонати — мініатюрні теракотові моделі тронів у вигляді двох сидячих фігурок, яким п’ять тисяч років [27, c. 18]. Мабуть, правильно кажуть, що називати трон у Кноському палаці на Криті «найдавнішим кріслом Європи» «навряд чи коректно» [11, c. 101]. Та й студенти, коли почули про знахідку, заговорили про власну «українську давню демократію».

Список використаної літератури:

1. Гердер Иоган Готфрид. Идеи к философии человечества. М.: Наука, 1977.

2. Братко-Кутинський О. Феномен України. К.: Редакція газети «Вечірній Київ»; Українська академія оригінальних ідей, 1996.

3. Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий. М.: Мысль, 1999.

4. Канигін Ю. М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. К.: Україна, 1997.

5. Махабхарата. Книга пятая. Удьйогапарва. Или книга о старании; Кальянов В. И. Некотрые вопросы внешнеполитических воззрений в древнеиндийском эпосе. Л.: Наука, 1976.

6. Махабхарата. Рамаяма. М.: Худ. лит., 1974.

7. Кудрявцев П. Н. Лекции. Сочинения: Избранное. М.: Наука, 1991.

8. Гумилёв Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия: ТОО «Мишель и Ко».

9. Начала цивилизации: Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества; Шилов Ю. А. Праистория Руси. Екатеринбург: Деловая книга; М.: Раритет, 1999.

10. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ — ІІІ тыс. до н. э. том. 1. К.: Аратта, 2001.

1. Норман Дейвіс. Європа: Історія. К.: Основи, 2000.

2. Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. К.: Либідь, 1992.

3. Давня історія України. К.: Наук. думка, 1997. Т. 1.

4. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. К.: Просвіта, 2001.

5. Космос Древньої України. Трипілля—Троянь: Мітологія. Філософія. Етногенез. К., 1992.

6. Чмихов М. Від яйця-райця до ідеї спасителя. К.: Либідь, 2001.

7. Білий О., Макєєв С. Політична думка. Трипілля та сучасність // Політична думка. 2000. № 1.

8. Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. К.: СИНТО, 1995.

9. Політична історія України: Посіб. для студ. вищих навч. закладів / За ред. В. І. Танцюри. К.: Академія, 2001.

10. Великие мысли великих людей. Антология афоризма: В 3 т. М.: РИПОЛ КЛАССИК, 1998.

11. Давня історія України. К.: Ін-т археол. НАНУ, 1998. Т. 2.

12. Геродот. История: В 9 кн. Л.: Наука, 1972.

13. Крип’якевич І. П. Історія України. Львів: Світ, 1990.

14. Блок А. Стихотворения. Поэма. Театр. М.: Худ. лит., 1968.

15. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до встановлення індивідуального суспільства: Навч. посіб. для вузів. К.: Генеза, 1994.

16. Бондар М. М. Минуле Канева та його околиць. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1971.

17. Зінківська Л. В археологів свято — є фондосховище // Правда Украины. 2004. 28 окт.