Глава 3 чому не вдалося подолати руйнацію української державності і зробити відродження незворотним?

Наступний період припадає на найбуремніші роки в політичній історії українського народу з більш як трьохсотлітньою боротьбою за свою незалежність. Сьогодні немає одностайності в оцінках етапів цього періоду. Здається, ми тільки приступаємо до їх вивчення. Але все чіткіше вимальовується руйнація власної державності в литовсько-польську добу. В її надрах сталося козацьке відродження, що привело до національно-визвольної революції. А потім знову країна потрапила в нову Руїну, яка за своїми масштабами і наслідками перевершила всі попередні занепади і закінчилася ліквідацією усіх залишків української автономії.

При цьому Україна була певною складовою тих тенденцій і процесів, які торували собі дорогу в світовій історії. Радянські вчені будуть пов’язувати їх із періодами розвинутого середньовіччя в ХІ—ХV ст., пізнім середньовіччям ХVІ—ХVІІ ст. та новою історією, коли в ХVІІ—ХVІІІ ст. внаслідок буржуазних революцій у деяких незалежних державах Європи й Америки остаточно укріпився капіталістичний устрій. Формаційний підхід багато в чому обмежував їхні можливості, і вони недостатньо пояснили особливості історичного розвитку України з точки зору взаємозв’язку соціально-екомічного, політичного та культурного розвитку, який відбувався на Заході.

Натомість чимало Західних учених виділять інші параметри цих етапів. У них мова йде про кризу християнського світу в ХІІІ—ХV ст., Ренесанс і Реформацію в ХV—ХVІІ ст., Просвітництво й абсолютизм у ХVІІ—ХVІІІ ст. та події кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., коли глибинні процеси в Америці та Європі привели до революційних переворотів і утвердження капіталізму. Такий підхід надавав можливість характеризувати політичне життя, виходячи з тенденцій певного цивілізаційного рівня, особливостей духовного життя, місця та ролі окремої особи в цей час, розглянути становлення суверенних національних держав як колективного аналогу незалежної людської особистості. Разом із тим він зовсім не заперечував аналізу соціально-економічних процесів, які розкривають внутрішню суть багатьох явищ. А навпаки, допомагав виявити асинхронність відповідних економічних змін і штучність використання відповідного духовно-політичного досвіду.

Відомо, що свобода базується на незалежному від верховної влади джерелі прибутків. Економічна незалежність власника зумовлює здатність особистості протистояти узурпації влади державою. На цій основі розвитку власного лицарства йшов розвиток української шляхти, козацтва, які були близькі не тільки до творення нової європейської ідеології гуманізму, а й ставали творцями нових державних відносин. Такий порядок становлення різко контрастував із суспільством Московії. Становлення імперії східного типу відбувалося на злиденному економічному підґрунті, в основі якого лежало кріпосне рабство, прикріплення до держави службою і тяглом. Його поживний ґрунт для царського деспотизму, а потім і тоталітарного більшовицького імперіалізму, унеможливлював розвиток вільної думки, вільного громадянства, і робив перехід України на ці основи в результаті Переяславського процесу надто трагічним. Власне прогресивне — було незавер­шене, остаточно зламане іншою системою, яка, хоча й скористалась його надбанням, так і не змогла вийти на загальний простір європейської культури.

Саме в цьому напрямі досліджень відкриваються нові можливості, здатні розширити рамки певного матеріалістичного доктринерства і навіть кардинально змінити наявні висновки.

Політичні особливості литовсько-польського періоду в історії України

Поступове вмирання української державності не випад­ково збіглося з кризою християнського світу. В травні 1453 р. турки захопили Константинополь і храм Св. Софії обернули на мечеть. «Справа» татар знайшла подальше продовження в цій новій експансії проти слов’ян і їхньої ідеології. І тільки православна церква на Сході не дала остаточно впасти православ’ю. В боротьбу за звання «третій Рим» вступає не тільки Москва. На нього претендує також Литва, яка посилила себе унією з Польщею в 1385 р. і ще раніше, у 1375 р. домоглася згоди Константинопольського патріарха створити окрему метрополію «Київської Русі та Литви» замість давнішої «Київської і всієї Русі».

У вирішенні проблем церков можна побачити внутрішню приховану проблему роз’єднання латинської і грецької церков, що стосувалось не тільки особливих церковних канонів, а й означала наявність певної політичної суті, способу правління, так чи інакше узгодженого з нормами церковного життя. Дослідники майже не згадують, що в 1438—1439 рр. спочатку в Феррарі, а потім у Флоренції відбувся Вселенський собор, підсумком якого було підписання Папою Євгеном IV і східними ієрархами угоди про церковну унію. Їхню делегацію очолював митрополит Київсь­кий і Всієї Русі Ісідор. Повертаючись з Італії він повідомляв кліру і мирянам про об’єднання церков (згадаймо, що у нас згадують, і то здебільше всує, тільки Брестську унію). Але в Москві митрополит був арештований за велінням великого князя Василя II, звинувачений в єресі і засланий в монастир. Потім він утік у Литву. Згодом інтеграція церков знову далася взнаки, коли в 1472 р. в римському соборі Святого Петра відбулося одруження за латинським обрядом грецької принцеси Софії Палеолог з Московським князем Іваном III, якого заміняла на церемонії довірена особа, що не передбачалося православним каноном. Гостре несприйняття викликали у московського митрополита Філіпа I і наміри папського легата під час кортежу й урочистого в’їзду в Москву принцеси «внести» латинський хрест. Відтоді не так уже й багато часу залишалось до 1523 р., коли старець Псковського монастиря Філофей напише листа Василю III і висуне концепцію Третього Риму, яким нібито стала Москва після падіння Константинополя. Консенсусу із Заходом не сталося. Але його не сталося і в частинах християнства, кожна з яких являла собою своєрідність в єдності з цілим. Україна з її різними орієнтаціями гостро потерпала від цих суперечностей. У Литовській державі відбував­ся внутрішній розлом, коли центр ваги, як зазначав М. Грушевський, переносився з руського елементу на литовсько-католицький з нахилом його в сторону Польщі і московські князі, використовуючи руську іреденту, стали воювати православ’ям на політичному полі України [1, с. 275, 280].

Протистояння з Московією відбувається в умовах гострої ідео­логічної боротьби проти так званих зжидовілих, джерелом поглядів яких стали також євреї України, що вели свій родовід із кримських караїмів. Вони прийняли юдаїзм після розгрому Святославом Хозарського каганату. В 1471 р. один із талановитих представників цієї течії Схарія прибув з Києва до Новгорода і почав підбурювати незадоволену московським диктатом місцеву інтелігенцію. Поступово в Московії військова боротьба проти Польсько-Литовської держави набула ідеологічного забарвлення — боротьби проти Заходу. Україна в її занепаді потрапила між молотом і ковадлом у цих відносинах, хоча, виявляється, і сама була не пасивним елементом, а джерелом змін.

Певна ідеологічна направленість визначала характер геополітики в цьому регіоні світу. Жидівствуючі були в Україні провісниками реформації і, як зазначає І. Огієнко, «...підготували ґрунт для поширення гуситцтва й реформаційних ідей, що скоро прийшли сюди» [2, c. 107]. Здебільшого в нашій літературі намагаються показати, що реформація торкнулася в українському суспільстві, та й не тільки в ньому, питань вживання народної мови, перекладів релігійних текстів тощо. При цьому забувають, що її головною суттю було: ліквідація середньовічного панування церк­ви над державою і водночас рішучий вихід церкви із системи опіки уряду. А це по-іншому ставило питання влади, ролі церкви, місця в політичному процесі окремої особи. Не стояло осторонь і таке полемічне питання політичної філософії, яке зазначають дослідники історії політичної думки: чи мають піддані право чинити опір своїм правителям — звичайно, з доброчинних міркувань, враховуючи, що всякий опір несе зло [3, c. 326, 334]. Мова йшла про перелом у галузі не тільки політичного мислення Східної Європи, а й встановлення певної політичної практики, влади.

Зжидовілі поширили своє вчення на Новгород і Москву, де остання вперто руйнувала волелюбні традиції новгородців. М. Костомаров у спеціальному дослідженні «Новгородский архиепископ Геннадий и жидовствующая ересь» зазначав, що навіть московський цар Іван ІІІ сам підпав під впливи єретиків [4, c. 200]. Результат цієї єресі мав для України просто доленосні наслідки. Одна з відомих книг єретиків «Таємна таємних» проголошувала государя намісником Бога на землі, і це імпонувало Кремлю. А ось інший мотив цієї праці про те, що управління царством є таємне мистецтво, яке дає змогу государю успішно правити, не було до двору. Використавши елементи реформації та поховавши її суть, московський самодержець піднімався над церквою. Він діставав можливість через питання віри проводити власні політичні інтереси. Розпочалась ліквідація новгородського вічового устрою, позбавлення народу його громадського голосу, який уособлював вічовий дзвін. Згодом Іван ІV винищив тисячі новгородців, а дзвін не просто вивіз, а й висік його. Поступово в Московії запанувало «слово і діло» государя, з таємним стукацтвом (коли хтось хотів донести, стукав у віконце таємного приказу), зі знехтуванням усіх прав особистості. Виникають нові ставлення, як зазначають сучасні західні історики, не тільки до Новгорода і Польсько-Литовської держави, а взагалі формування певної концепції, що все зло йде з Заходу [5, c. 482].

Суть цього своєрідного перевороту важко недооцінити для всієї подальшої світової політичної історії, й української зокрема. Він відкривав можливості для різних політичних сил, у тому числі і геополітичного ґатунку, проникнення до тенет самодержавної влади і маніпулювання багатомільйонним східноєвропейським народом. Такий стан речей винищував свободу розвитку наук і демократичних ідей, перетворюючи величезну країну на відсталу частину євразійського простору, а народ — у своєрідний «політичний матеріал», з якого можна ліпити все що заманеться. Відповідно самодержавство на довгий час перетворювалося на гальмо соціально-економічного прогресу і тюрму власного народу. Воно не мало основ міського економічного життя, не сприяло розвитку прогресивних міських прошарків суспільства і його постійно потрясали селянські бунти. Малюючи на своїх знаменах старовірські хрести, селяни добре усвідомлювали, що обіцяє їм така влада, і намагалися повернути основи минулого народовладдя і духовного життя.

Єдиновірство автоматично приносило українцям приховане під ним самодержавство. Відкидалась язичницька та й християнська традиція вчення про людину як мікрокосмос тощо. За таких умов реформація в Україні набула особливого політичного забарвлення і вела до суперечливих результатів. З одного боку, це була боротьба за православні ідеологічні цінності в ім’я збереження власних основ соціально-політичного і духовного розвитку. А з іншого, під тиском національного і духовного гніту Литви і особливо Польщі реформаційні впливи втрачали свій позитивізм і штовхали українське суспільство в обійми єдиновірних, обтяжених власними політичними збоченнями. Для свідомої частини українців вже з огляду на те, який політичний порядок це може принести, такий процес був фактично питанням життя і смерті.

Чим більше ренесанс і реформація на Заході утверджували незалежність людини в усіх сферах культурної творчості і перспективи розвитку національних держав ставали на реальний фундамент, тим жорстокішого характеру набувала протидія у вигляді Контрреформації. Тиск католиків примусив і Москву в 1589 р. створити Московський патріархат і завершити формування окремої православної церкви. А в Україні ці чинники з обох сторін прискорили прийняття уніатської віри в 1596 р. Через Україну стали проходити різні фронти боротьби. Проти уніатів, проти Заходу, що відкидало будь-які позитивні ідеї реформації і наукової революції. А також проти самодержавства, замаскованого під єдиновірство, і неприкритого турецько-татарського яничарського геноциду. Всі ці фронти по суті вимагали реалізації ідей становлення національної держави. Вирішити це було можливо тільки за умов жорстокої боротьби за власну незалежність на основі консолідації всього суспільства.

Перспективи подальшої долі України були зумовлені зміною економічних пріоритетів. Якщо реформація на Заході надала нових сил старту капіталізму, розвиткові міст, товарному виробництву, то на Сході своєрідний вакуум в політичному розвитку і стагнація в політичному самовизначенні призвели до утвердження і тиражування неокріпацтва. Ми ще недостатньо оцінюємо соціально-політичні наслідки того факту, що Західна Європа в останні століття середньовіччя постачалась східноєвропейським хлібом [6, c. 209]. Україна потрапила в складну соціально-економічну ситуацію геофінансового перерозподілу. Відтоді вона стала кріпачкою Європи. Такий порядок стимулював позаекономічний примус за умов втрати власного права і державності. В Україні це проявилось не тільки в тиражуванні феодальної експлуатації, яку несла фільваркова система, а й у потворних формах нових відносин товарно-грошової сфери. М. Грушевський підкреслює, що відколи шляхта стає панами держави — інтереси фільварку стають фокусом, в якому збирається економічне життя Польсько-Литовської держави та її українських провінцій [7, c. 3].

Усе більше відіграє роль таке явище як лихварство. В його розвитку стає задіяна певна частина єврейського комерційного елементу, яка боргами обплутала значну частину української еліти і простих людей. Характерно, що ці явища не випадково збігалися з колонізаційним тиском Польщі на українські землі. Польський уряд починає штучно обмежувати торгівельні операції з Україною, регламентуючи право зберігання товарів на складах товарів, напрями торгових шляхів, збирання мит тощо. Поступово Руський елемент втрачає величезний простір торгівлі, який від Києва сягав Середземного моря і Сходу. Одночасно відбувається виродження цехової промисловості в Україні, яка спочатку набула сильного росту і розгалуження в містах. Але згодом стала проводитись своєрідна акція проти русинів — почали забороняти приймати їх до цехів. Поступово місто ставало «не українським». Хоча сучасні дослідження свідчать, що життя близько 46 відсотків населення України ще і в ХVІІ ст. регламентувалося міськими правами [8]. Отже, витіснення українства в село здійснювалось досить повільно, що цілком співвідноситься з освітою і відповідно зі свідомістю українського народу. Адже в період Хмельниччини не тільки чоловіки, а й жінки вміли читати і писати, тоді як у 1887 р. українці стали найбільш малописьменним народом Росії. Така деградація цілком простежується в зв’язку з негативами в політичних процесах, які відбувалися після занепаду української державності.

До сьогодні повністю не з’ясовано питання, як відбувалось захоплення українських земель Литвою. Ймовірно, сталося це не враз і не так мирно, як вважають. Спочатку Гедимін, потім його син Ольгерд і за ним Ягайло майже протягом ста років підкорювали Україну не без збройного втручання. Це зауважує М. Костомаров, маючи на увазі подію, коли біля річки Ірпінь на Київщині Гедимін у 1319—1320 рр. розбив князів дому Св. Володимира і розділив українські землі між своїми родичами, які хоча і стали православними, мали підкорятися Литовському князю, перебуваючи у ленній залежності [9, с. 160]. Крім економічних чинників, підкоренню українства сприяла успішна боротьба литовців з татарами — у 1362 р. на річці Синій Ольгерд розгромив татар і захопив Київ. Деякі дослідники вважають, що Литві вдалося і дипломатичними шляхами нейтралізувати претензії Орди на українські землі [1, с. 83].

Ця тема в радянській історіографії була не популярною. Тому що самій Москві не раз доводилося в політичних інтересах зраджувати своїх одновірців, направляти на них татар, організовувати погроми Києва кримчаками тощо. Словом, використовувати Україну як розмінну монету в боротьбі проти Литви і Польщі. Показово, що після зруйнування Києва 1492 р. Менглі-Гірей просив у Казимира 133 тис. грошей на будівництво фортеці проти литовців, уважайте й українців. Але коли Казимир не дав, це зробив Іван ІІІ. Так і була побудована твердиня Очаків — ця Чорна фортеця, яка проклала один з найважливіших шляхів нападу на Україну, названого Кучманським. У 1493 р. козаки під час першого великого походу на південь захопили фортецю. (А потім, у XVII—XVIII ст. часто облягали її.) Згодом раптово, з наскоку її ледве не взяв 27 липня 1788 р. п’яний Суворов [10, c. 2]. Тільки завдяки героїзму козаків вона була відвойована в грудні того ж року, за що Війську вірних козаків було присвоєно назву Чорноморського. Та й ніде правди діти. І сама Литва, та й інші не цурались у використанні татарського елементу в своїй боротьбі проти Московії.

У літературі до цього часу немає єдиної думки, що було домінантним чинником остаточного завоювання України. Ймовірно, тут відіграв роль збіг подій. І ситуація, коли завойована держава потрапила під переділ сусідів, і прагнення населення піти шляхом меншого зла (чи не тут треба шукати витоки певної української політичної ментальності), і захиститися від татар, та й загальний рівень самих визволителів-загарбників, які просто не могли рішуче змінити «старе» — все це сприяло тому, що Україна потрапляла під зверхність іншої держави. Ось чому так і не досліджена вся складність цього процесу. Хоча істиною є те, що, з одного боку, політичне життя Великого князівства Литовського розвинулось на основах Київської держави, а з іншого, з’явився цілий ряд чинників, які надали цій державі зовсім іншого характеру розвитку. В новій об’єднаній Литовській державі, де основу становили православні слов’яни-русини, баланс політичних інтересів був не простим. Конкуренція з українським елементом прискорила перехід литовських магнатів до тісного союзу з Польщею. Внаслідок цього вони втратили і власну незалежність.

Це сталося не тільки тому, що українці тисячами зв’язків були пов’язані з колишніми частинами імперії. Литва досить довго залишалась чи не єдиною поганською країною в Європі та її вибір — чи православ’я, чи католицизм, з якими країнами піти на консенсус, затягнувся у міру того, як змінювалась навколишня політична ситуація. Тут важливу роль відігравали і тевтонські рицарі, Москва і Польща. Литва весь час стояла перед вибором між Москвою і Польщею. Ми мало чого знаємо про те, хто і як впливав на її вибір. Але, здається, розгром татарами Москви у 1380 р. прискорив його. Після Кревської унії, з прийняттям латинської віри Ягайлом у Кракові 15 лютого 1386 р., його шлюбу з Ядвігою і коронування як співкороля Польщі, Литва почала розвиватися в руслі пропольських інтересів. Тим більше, що основу в приєднанні до Польщі Литви становив інтерес Польщі до українських земель. Вона розпочала їх захоплення ще з 1349 р., коли загарбала Львів. Але знадобилося ще майже 200 років, аби унія стала остаточно не декларованою реальністю і захоплення було завершено. Для України це був розвиток в умовах боротьби різних пріоритетів і він виявився непростим.

Нова держава творилася як багатонаціональна спільнота з широким представництвом польських, українських, а після прийняття польським королем у 1349 р. єврейських утікачів з Німеччини і формування тут найчисленнішої в Європі єврейської громади, також єврейських інтересів. Сама держава назвалася як «республіка». Нею правили обраний монарх і спільний сейм. Шляхта сформувала своєрідну систему аристократичної демократії. Через регіональні сеймики вона контролювала великий сейм і самого короля. Тут діяло право «вето», де будь-яке рішення могло бути спростоване одним членом сейму. Шляхта мала власні збройні сили, а також право утворювати збройні конфедерації і протидіяти свавіллю короля. Розвиток шляхетської республіки привів до перетворення її на шляхетську анархію. Така «демократія» не мала під собою стійкого соціально-економічного підґрунтя. Економічною основою її став позаекономічний примус кріпака. Вона не могла збалансувати і різні національні інтереси. Ось чому її відносно успішний розвиток від часів унії до кризи 1648 р. мав у своїй основі внутрішні підспудні негативні процеси, які рано чи пізно мали вийти на поверхню. Польщу підштовхнула до унії також і турецька окупація Угорщини в 1540 р.

Дискусії навколо способу руйнації власної української держав­ності і методів мирного чи не мирного захоплення її земель і народу не можуть приховати певних закономірностей. Литовська колонізація відбувалась за умов суттєвих змін у державній структурі і системі власності на землю. Державна влада концентрувалась в руках великого князя, який розпоряджався всіма військовими силами держави і роздавав землю тільки тим, хто виконував військові обов’язки. Відома історик О. Єфименко підкреслювала, що це були власне не удільні, а «службові» князі [11, c. 113]. Так відбувалось поступове усунення українських князів від влади, в разі якщо вони не приймали таких правил політичного життя. Ця тенденція вихолощування власної політичної української еліти зберігалася і після унії 1569 року, коли українська шляхта зрівнювалась в правах з польською. Значною тут була і роль Литовських статутів, які уточнили місце кожної людини в новому для українців суспільстві, остаточно оформили правовий статус «народу-шляхти» (перший і другий 1529 та 1566 рр.) й узаконили кріпацтво українського люду (третій 1588 р.). У самих статутах можна простежити суспільно-політичну еволюцію держави, яка спочатку модифікувала київську спадщину, а потім остаточно зламала її залишки. Необхідно уважніше поставитися до висновків В. Антоновича, котрий підкреслював, що шляхетство було вироблено польським суспільним життям, а суспільне самоуправління — це постійна мета українського народу. Українські бояри, спершись на чужий принцип, розійшлися з життям свого народу, ополячились і стали носіями несумісної тотожності [12, c. 83]. Ополячення і ріст на цій основі української шляхти, занепад селянства були полярними сторонами того соціального процесу, який формував певні політичні відносини. Разом із тим, в оцінках Литовських статутів і діючого в багатьох українських містах Магдебурзького права нема послідовності. Ось, наприклад, Магдебурзь­ке право. Ніби-то передове явище, але за українських умов воно відривало міста від сільської округи і за умов чужого політичного впливу давало змогу розбудовувати їх антиукраїнськими. З іншого боку, не можна відкидати і того, що Литовський статут, як підкреслював Д. Антонович і ряд авторів, був прийнятий українським населенням як український національний кодекс і діяв тут до аж до 40-х років ХІХ ст. [13, c. 227]. Це говорить за те, що політичне значення багатьох чинних на той час правових актів не визначено.

Публікації останнього часу надають нам можливість по-іншому поглянути на розвиток Великого князівства Литовського і місця в ньому України [14, c. 2—12]. Не випадково князівство ще називалось Литовсько-Руська держава й існувало як самостійне державне утворення. Державний лад в цій державі пройшов три періоди еволюції й на час унії 1569 року набув характеру станово-представницької монархії. Тут досить чітко викарбувалась законодавча, виконавча та судова гілки влади. Ми майже не маємо досліджень про те, які наслідки введення цієї системи були на українських землях. Не секрет, що ця система, незважаючи на її становий характер, була парламентською й уможливлювала залучення до управління державою більш широкого загалу громадян, ніж за авторитарних режимів. У цій проблемі наявна відповідь на запитання, що довелося змінювати в своєму суспільно-політичному житті українцям в наступні періоди, коли вони перейшли під зверхність Польщі і ще суттєвіше — Московії. Чи випадково Москва так сильно наполягала на підтвердженні своєї православної ідентичності з українцями, намагаючись тим самим приховати серйозні суспільно-політичні розбіжності з останніми? Відповідь на це запитання знаходиться в ракурсі оцінки наступних епох і періодів, коли відбувався певний злам усталених форм життя, яких набуло українське суспільство в литовську добу.

Ми лише тепер починаємо аналізувати ту правову сферу, в якій відбувалась трансформація української державності, не залишаючи поза увагою те правове свавілля, яке здійснювала на українських землях шляхта і перш за все польська, а також єврейські орендарі. Так, наприклад, на основі описів актових книг Кременецького Земського суду за 1568—1598 рр. можна змалювати картину захоплення польською шляхтою українських земель, розподілу маєтків, незаконних грошових застав, побиття і вбивств громадян, привласнення майна, побиття православних священиків, захоплення підданих, катування сімей тощо [15, c. 17—206]. З огляду на особисту долю відомих українських політичних діячів, таких як сам Б. Хмельницький, можна говорити, що шляхетське свавілля накрило українські землі чорною пеленою і було важливим чинником виникнення повстань, а також «несподіваних» політичних рішень.

Недостатньо аналізуються інтереси рядової литовської шляхти, до якої належала і частина пролитовської, української. Насамперед це було пов’язано з розвитком литовського парламентаризму. Вже в першій половині ХVІ ст. рядова шляхта почала брати участь в сеймах і звільнилася від тиску великомагнатських панів-рад. Саме в приєднанні до Польщі вона вбачала подальший розвиток інтересів своєї верстви. Нарешті у вересні 1562 р. проти волі литовських магнатів литовська шляхта звернулася до князя й короля з петицією прискорити унію. Як образно писав М. Гру­шевський, тепер і Литва простягла руку «до шляхетських благодатей Польщі» [7, c. 361]. Разом із цим в цьому процесі гинула і давня українська демократія, яка була більш представницька, народна. Місцеві сейми фактично замінили всенародні віча, відсунувши роль самих українців у державі на другий план. Але не можна ігнорувати того, що в української знаті з класовими інтересами розійшлись і національні. Таке розходження, за відсутності власної держави, стало трагедією цього народу впродовж усього його розвитку. Проте це відбувалося не одразу, а поступово. Відома дослідниця даної проблеми Наталія Яковенко вважає, що в цілому на другу половину ХVІ ст. український пересічний шляхтич-землевласник і навіть шляхтич-голота в умовах бездержавності, зовнішніх завоювань і розчленування території сприяли забезпеченню багатовікової цілісності українського етносу, хоча піднятися до рівня свідомості козацтва і висунути гасло української державності вже не могли [16. c. 266, 270].

Інколи ми неуважно ставимося до перших проявів боротьби української еліти за власну державу під час буцімто мирного приєднання. Одним із перших виступив проти польської орієнтації Литви 1432—1435 рр. брат Ягайла — Свидригайло. В 1435 р., 1 вересня в короткій битві під Вилькомиром польсько-литовське військо розгромило русько-литовські полки, захопивши у полон понад 42 князі та багатьох знищивши. Польща святкувала тріумф. Всюди дзвонили в дзвони. Русь було розбито і справу унії врятовано. В нашій літературі про ці події сказано зовсім мало. Згодом українсько-литовські князі в 1481 р. виступили на захист власних прав, хоча їх змова знову не вдалася. На цей час литовські князі, як зазначає М. Грушевський, відчували себе досить сильними, «аби правити не тільки без Русинів, а й проти русинів» [7, c. 268]. У 1507—1508 рр. князь Михайло Глинський зробив останню спробу відродити українську державність в Литві. Але йому це не вдалося, і він втік до Москви. М. Грушевський образно назвав це повстання: «...останньою конвульсією українсько-білоруської аристократії в вел. Князівстві Литовським» [7, c. 291]. Так в глибинах українського антилитовського опору почала формуватися промосковська та інші орієнтації. Опір наростав і орієн­тації розвивались у міру того, як Литовська держава ставала чужою українському народові, який не відчував себе хазяїном. Спочатку опір охоплював тільки заможні верстви української аристократії. Втрачаючи свої владні привілеї, вони перші пішли на боротьбу і були слабо підтримані несвідомими народними масами.

Упродовж ХV — ХVІ ст. унаслідок гонінь на Заході широких розмірів набрала еміграція євреїв у Польщу. Спочатку євреї вважалися власністю короля. У 1539 р.  король передав юрисдикцію над євреями шляхті і магнатам, крім так званих королівських євреїв, що проживали на землях короля. Євреї сплачували левову частку військових витрат королівства, в тому числі, як відомо, і на козацький реєстр. На початку ХVІІ ст. єврейські общини існували в більшості українських міст, містечок і сіл. Поступово цей прошарок перетворюється на посередників між землевласниками і селянами. В українському суспільстві утворюється певна соціальна верства з унікальними політичними особливостями. Як підкреслюють дослідники, найбільш активно цей процес розвивався на Київщині, Поділлі та Волині [17, c. 43]. Євреї як орендарі перетворювались на жорстоких експлуататорів селянства не тільки у сфері економічних, а й національно-релігійних відносин. На цій основі виникає низка суперечностей серед самого єврейства. А вибивання євреями дешевого збіжжя на потреби Заходу не тільки набуло характеру геноциду щодо українського селянина, а й поставило євреїв у непевне становище протистояння і гострої боротьби з місцевим населенням.

Поповнення єврейського населення України переселенцями створювало іншу якісну ситуацію. Насамперед загальнолюдську: адже серед переселенців було багато нами ще не знаних талановитих та підприємливих людей, не кажучи вже про родичів таких майбутніх політиків, як Маркс, Ленін, Троцький та ін. По-друге, ідеологічну — Україна і відповідно Київ стали на чолі реформаційних процесів. Тож не випадково тут була започаткована нова ідеологія так званих жидовствуючих. Як зазначають дослідники, вперше поза межами Палестини у багатьох поселеннях євреї становили більшість населення і домінували над місцевою культурою [18, c. 293]. На базі цього виникали нові політичні відносини серед єврейської громади. Активізується зростання так званої кагальної автономії та виникають об’єднання кагалів у вигляді окружних ваадів, або єврейських сеймиків. У свою чергу, вони перебували під зверхністю Коронних ваадів у Польщі та Литві. Закони, видані цими органами, були обов’язковими до виконання кожним євреєм. У противному разі він позбавлявся підтримки общини. Як підкреслює Пол Джонсон, виникнення головного рабинату «уможливило розвиток своєрідної форми самоврядування, котрої євреї не знали від кінця Вавилонського полону» [18, c. 291].

Таким чином в Україні постало своєрідне державне утворення, що проникло в усі пори не тільки польського, а й українського суспільства. Його базою був добре організований торговельно-промисловий прошарок. Він усе більше вростав в українське суспільство, витісняючи його міщанський міський прошарок і штучно «переселяючи» українця в село. Польсько-єврейське місто стало пародією на стародавнє руське міське життя. М. Шестопал слушно зазначає, спираючись на дослідження В. Антоновича, що засилля єврейської буржуазії унеможливлює створення української національної буржуазії і взагалі середнього класу, який би розпочав боротьбу зі шляхтою і допоміг селянам вийти з тяжкого становища [19, c. 19]. Саме відтоді в своїй країні україн­ці проживали тільки там, де вони могли і де цього вільно чи невільно хотіли їх гнобителі — в селі. Такий стан справ започатковував цілу серію громадянських війн проти єврейства, якими завжди скористовувалися зовнішні політичні сили, аби розв’я­зати свої власні завдання. Приховувати правду про експлуатацію українців — це не тільки давати привід для продовження цієї експлуатації в інший час і в нових формах, як справедливо зазначає Шестопал [19, c. 24]. Це більше ніж помилка. Це сьогодні трансформація минулого протистояння на сучасність, коли конче необхідні дружні стосунки двох історично споріднених народів, які ведуть боротьбу за власне відродження.

У проблемах політичного розвитку України цього періоду особливе місце належить питанням збереження православної віри українства. У міру проникнення католицизму поняття про віру поступово зливалося, як писав М. Костомаров, з поняттям про народність, приналежність до православної віри, було ознакою приналежності до української народності, тому унія стала знаряддям більш національних, ніж релігійних змагань [9, c. 162]. Конкретизує цей взаємозв’язок М. Грушевський, коли зазначає, «..що православна віра стала знаменем української національности..» [7, c. 295]. А боротьба за власну народність збігалася з патріо­тизмом і намаганнями відродження власної держави, яка завжди була запорукою існування і розвитку людської спільноти. Ми ще мало знаємо конкретних прикладів. Але відома діяльність Федіра Острозького і його нащадків, серед яких визначний Костянтин Острозький та ін.

Деякі з них пішли на підписання Берестейської унії, що ставала своєрідною сходинкою до повноправного польського громадянства. Головні причини такої їхньої позиції шукають в тих матеріальних перевагах, які їм давав шляхетський стан. Це не сприяло збереженню їхнього авторитету серед простого народу, котрий сприйняв унію як великий негативний переворот у всьому суспільному і політичному житті. Доцільно помітити й те, що польський уряд пішов на підписання унії тоді, коли переконався в силі українського православ’я. Радянська історична наука майже не розкрила всіх політичних аспектів прийняття унії. Не досліджено глибинні процеси, пов’язані з можливою злукою східної і західної церков, у чому вперше стала відігравати роль Україна, впливи реформації, поширення з допомогою церков владних інтересів, і ще багатьох нюансів, які чекають своїх дослідників.

На нове прочитання політичної історії України цієї доби натякають пам’ятки розвитку політико-правової думки в Україні ХVІ ст. Вони відбивають пошук українською інтелігенцією певного консенсусу з чужим йому політичним організмом. Так, один із перших відомих у Західній Європі істориків і політологів, якого називали «українським (рутенським) Демосфеном», Станіслав Оріховський-Роксолан виступив з «Напученням польському королеві Сигізмунду Августу». Знаменно, що основою такого звернення став катастрофічний стан України у зв’язку з турецько-татарською навалою. Він закликає короля поставити владу таким чином, щоб вона найкраще сприяла добробуту і захисту його підданих, і в цьому плані трактат є взірцем політичної думки того часу. Автор закликає короля до справедливості, підкреслюючи, що «Влада тиранів ніде довгою ще не була» [20, c. 34]. Він пропонує йому спиратися на сенат як гурт людей, зростаючий на благородстві, науці і чеснотах, остерігаючись зажерливих і недовіряючи їм керівних посад у республіці [20, c. 35]. Твори Оріховського й інших українських гуманістів цієї епохи показують, що вони, незалежно від різної конфесійної приналежності, щиро любили свій народ і шукали способів покращення його життя, намагаючись «вернути країну на ті дороги», які були б пов’язані з відродженням стародавніх свобод [21, c. 265].

Але, на жаль, польський уряд не прислухався до цих порад. З часу, коли було придушено повстання Наливайка, а його спалено у Варшаві в мідному бику чи-то четвертовано, уряд розгорнув справжню війну проти українського народу. Ми інколи забуваємо, що в планах цих перших повстанців жевріла ідея створення в межиріччі Дністра і Бугу козацької державницької території. А народний образ «царя Наливая» на багато років визначив цілі українського відродження. В нашій літературі недостатньо оцінюється вся жорстокість її змісту. Автор відомої «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський наводить свідчення одного з літописців. Той зазначає, що народ руський був присуджений на рабство і гоніння. Шляхетство відлучено від виборів, владних органів і названо холопами. При всіх населених пунктах поставлено польські гарнізони. Творилось насильство над жінками і навіть над дітьми. Храми перетворювали на уніатські чи віддавали в оренду євреям, які за кожен обряд брали гроші. «Січ, яка одна, — як зазначає сучасник, — зробилась збірним місцем для пригноблених малоросіян» [22, c. 103—104]. Згодом ця війна досягла свого апогею під час козацько-селянських повстань 20—30-х років ХVІІ ст. Яскравими прикладами геноциду і холокосту проти українського народу є описи страти гетьмана Остряниці, його соратників та членів їхніх сімей у Варшаві в 1638 р. Бантиш-Каменський майже дослівно передає її зміст з відомої «Історії Русів». «Казнь оная, — підкреслює автор «Історії Русів», — была ещё первая в мире и в своём роде и неслыханная в человечестве по лютости своей и варварству…, а произведение в действо устрашило бы самих зверей и чудовищ» [23, c. 55—56]. Читач може познайомитися з тим, що відбулося тоді у Варшаві. Воно не залишить нікого байдужим і сьогодні. А самі повстання цієї доби, як показують деякі сучасні розвідки [24, c. 32—33], є ще не перегорнутою сторінкою у висвітленні боротьби українського народу за відродження своєї державності.

Необхідно ширше висвітлювати ту закономірність, що українське питання було головним у процесі прийняття унії. У ньому своєрідним пробним камінцем стало для польських сенаторів питання про захоплення Волині і Підляшшя. Історичні дослідження свідчать, що тільки після вирішення цього питання на користь Польщі унія набула реальних рис. Розв’язання даних проблем потягло за собою включення інших українських земель. Знаменно, що серед польських сенаторів були і противники приєднання Київщини та інших земель. На їхній погляд, це вимагало багато коштів для захисту від татар і взагалі для утримання. Історія підтвердила всю небезпеку такого «прибутку» для Польщі не тільки з огляду на татар.

На нашу думку, не можна і спрощувати питання про прийняття унії. Дехто вважає, що в цій справі сильна сторона нав’язала волю слабій. Але навряд чи це так. Сама Польща була зацікавлена в прийнятті виходячи з власного послабленого становища католицької віри в Польщі. Ідеї реформації досить глибоко ввійшли в тіло польської держави. Собори 1555 року в Козмині і 1570 року в Сендомирі свідчили про єднання протестантів в їхній боротьбі проти католицтва, а також перехід значної кількості населення на бік лютеран і кальвіністів. Дещо пізніше, 1599 року у Вільні відбувся з’їзд за участі самого князя Острозького, відомих церковних діячів, представників гуситів і лютеран. На ньому було ухвалено конфедерацію православної і протестантської шляхти з метою збереження конфесійного миру. На думку учасників зібрання, це мало допомогти ефективніше проводити рішення стосовно захисту спільних інтересів на сеймі. Унія мала підтримати досить нестійке політичне становище католицтва в Польщі.

Після унії українське суспільство ще більше поляризувалося на його захисників і тих, хто намагається використати релігійні відмінності у власних інтересах. До речі, єврейські орендарі скористалися такою ситуацією та знайшли для себе нові джерела доходів у вигляді данини на право богослужіння, вінчання, похорони, биття у дзвони, випікання пасок тощо. З прийняттям унії відбувається велика міграція українців із Заходу на Схід. Київ знову перетворюється на центр українського відродження в найширшому сенсі. На цьому критичному етапі у 1620 р. завдяки козацькому гетьманові Конашевичу Сагайдачному вдалося умовити єрусалимського патріарха Теофана висвятити митрополитом Йову Борецького, ігумена Михайлівського монастиря. Цьому відродженню сприяли і численні братства. Ми інколи забуваємо, що це були не лише центри освіти українського народу і збереження його культури. Вони поступово перетворювались на осередки політичного й ідеологічного життя. Вони здобули можливість гласно звертатися до народної свідомості. Не випадково Теофан благословив статут братств і визначив їх підпорядкування під патріаршою ставропігією, тобто під духовною зверхністю царгородського патріарха. Братства давали поштовх розвитку організованим формам української освіти. Спочатку, в 80-х роках ХVІ ст. це було, як його називає М. Грушевський, «перше огнище нової освіти» в резиденції князів Острозьких [7, c. 479]. Але з праць відомого історика та релігійного діяча митрополита Євгенія Болховітінова перед нами постає відмінна картина вже певної системи освіти. Крім Острозького закладу згадується Львівський, утворений біля 1586 року з благословення Константинопольського та Єрусалимського патріархів, а також Стрятинське училище, підтримане Олександрійським патріархом близько 1596 року [25, c. 144]. Спілка братств і просвітньої діяльності кращих синів України привела до утворення просвітньо-політичного центру — Києво-Могилянської Академії. Вступ до неї Сагайдачного з усім Військом запорозьким надав Академії особливого соціально-політичного змісту. Він до цього часу залишається достатньо не визначеним. Так на протидію політичному колоніальному тискові у суспільстві створювалась певна організаційна політико-культурологічна структура, що в своїй діяльності спиралася на справ­жніх патріотів і в особі українського козацтва, а також свідомих частин інших прошарків, мала стійке дієве соціальне підґрунтя, яке могло протистояти організованим формам шляхти та єврейства. На основі цих нових процесів у суспільстві сформувались нові представники української еліти. Такі як Мелетій Смотрицький, Петро Могила та ін. Вони розгорнули ще маловідому нам ідеологічну боротьбу за збереження релігійних і політичних прав українства, завдяки якій постала в Україні Вища школа.

На жаль, у нашій літературі формуванню козацтва приділяється недостатньо уваги. Оборона України від другого татарського лихоліття з його геноцидом перетворювалась в державну справу всієї нації. Грушевський підкреслює: «Всі вищі культурні інтереси мусіли відступити перед сею елементарною справою — охорони своїх ший від татарського аркану» [7, c. 335]. Перший організований напад козаків на Очаків у 1492 році свідчив вже не просто про першу згадку, як це намагаються подати деякі історики, а про наявність соціальної організованої верстви в Україні.

Незважаючи на численну літературу з історії козацтва, його державницька роль до кінця не усвідомлена. Існують намагання підмінити тим чи іншим етапом його становлення та розвиток, головну суть і значення цієї верстви. Серед цих тверджень є такі, буцімто козаки тільки й прагнули отримати шляхетство, намагаючись розширити реєстр. Беруть на озброєння не коректні заяви П. Куліша про те, нібито козацтво було запереченням принципу державності. Намагаються надати абсолюту перманентному військовому станові козацтва, твердять про його безгосподарність тощо.

Сьогоднішні теоретики від історії йдуть ще далі в своїх політизованих висновках. Наполягаючи на тому, що природу козацтва необхідно шукати серед тюрксько-монгольських орд, вони вважають, що воно було «явищем, стороннім для України». Цим розпочинається велика «інтелектуальна» робота, аби будь-що відмовити українському народові у правах мати власну державну історію. Розмірковуючи про «козацьку орду», вони намагаються посунутися далі в роздумах унеможливлення формування козацтвом україн­ської державності. Один із таких істориків, книга якого широко розповсюджується в Україні, М. Ульянов, пише: «Чи не тут прихована розгадка того, чому Україна не перетворилася свого часу в самостійну державу? Чи могли її утворити люди, виховані в антидержавних традиціях? Захопивши Малоросію, «козаченки» перетворили б її на велике Запоріжжя, підпорядкувавши весь край дикій системі управління» [26, c. 100]. Надалі всі його роздуми спрямовані на те, аби показати, як відбувалось це захоплення, як Москва «не втручалась» у справи «московської України», а тільки бажала волі кріпосним українським селянам, яких пригнічувало козацтво, тощо. Хоча про дику систему в самій Московії ані слова.

Натомість вся логіка історичного розвитку довела: чим більше втрачала свої передові позиції українська стара еліта, тим скоріше відбувався процес формування нової верстви — козацтва. З огляду на внутрішнє становище в Україні і її геополітичне розташування — це був закономірний процес. Місце формування, сама суть цієї соціальної верстви, її функції свідчили, що ця верства йшла в ногу з часом і перебувала на вістрі тих змін, які несла реформація. У багатьох аспектах вона навіть випереджала її поступ, бо козацтво виконувало і загальноісторичну місію — захист Західної цивілізації від бусурманського впливу на її важливому етапі розвитку.

З ним пов’язаний новий етап політичного мислення в становленні національної свідомості українського суспільства. Українське козацтво увібрало в себе всі кращі надбання з найдавніших арійських часів. Уся його діяльність відповідала завданням виходу християнства з кризи, відроджувала важливі традиції свободи людини, її віри, з гармонійним поєднанням влади. І це був не моментальний акт, а розвиток-поступ. Його не можна ідеалізувати, але ще гірше — кидатися в інші крайнощі.

На нашу думку, козацтво не одразу стало в жорстоку опозицію владі. Майже сторічна історія від формування Запорізької Січі легендарним Байдою у середині ХVІ ст. до революційних подій 1648 р. свідчила про непростий пошук свого місця в існуючому державному утворенні і становлення як певного соціального стану. Повстання проти влади чергувались зі співробітництвом і пошуком державного консенсусу, як це було за часів Сагайдачного. І це за умов постійного зростання чисельності й авторитету нової верстви. Як зазначають дослідники, вже напередодні Національно-визвольної війни кожна четверта особа в Центральній Україні належала до козацтва, воно виступало провідною силою суспільства [27, c. 158]. Вже тоді правила козацького життя поширюються на всю Україну. На базі суспільно-політичної та військової сили поступово визріває своєрідне республіканське утворення. У міру того, як козацтво відкидає свої вузькокласові інтереси і підіймає прапор боротьби за справу нації, а його кращі представники — Сагайдачний, Могила та ін., як наступники справи колишніх київських князів, виступають на захист нації і церкви, велике повстання за державне відродження стає лише питанням часу. З цим не бажає примиритися Річ Посполита. Саме в цьому передденні подій Визвольної війни і революції необхідно шукати її причини.

Події політичної історії литовсько-польської доби можна викласти в межах певної хронології. Спочатку це був литовсько-руський період, який закінчився з Брестською унією. Його загальною суттю було поступове вмирання удільної системи, підкорення Литвою українських земель, боротьба за Україну Польщі, Туреччини і Москви, в результаті якої кістки свідомої частини українського суспільства починали «обростати польським, турецьким чи московським м’ясом». У протидії цьому відбувалося формування козацької верстви, що повела його вперед у боротьбі за нове відродження. З унією були широко відкриті двері для польських впливів. Саме в останній чверті ХVІ і першій половині ХVІІ ст. уся Наддніпрянщина перетворюється в комплекс величезних латифундій. Для тих, хто ними володів, не існувало ні державної влади, ні короля, ні сейму. Нова політика в економіці, соціальній і духовній сфері загострила відносини в суспільстві. Фактично, як вдало підмітив І. Крип’якевич, українці втратили «сурогат держави у Великому князівстві Литовському і опинились перед наступом могутньої Польської держави» [28, c. 154]. Інтенсивно відбувається формування нової соціальної верстви, що підхопила кращі традиції українського суспільства й очолила боротьбу за відродження української державності. Прогресивними силами відроджується політичний центр України — Київ. Він знову стає на чолі політичного життя. Починається чергування ще недостатньо вивчених епох відносного спокою і соціальних потрясінь, які нарешті закінчуються десятиріччям нібито «великого спокою». Відбувається подальша руїна споконвічних політичних традицій українського суспільства і формується могутня сила протидії цьому процесові. О. Єфименко пише: «Гребля перехопила русло давнього вільного українського життя і зупинила його течію... Але чи гребля виявилась недостатньо стійкою, чи сила утримуваної стихії занадто великою, тільки всіх пристосувань, з усією витраченою на них польським урядом енергією вистачило лише на 10 років. Все було знесено страшною катастрофою 1648 року» [29, c. 218—219]. Хоча потім цю греблю намагаються відновити нові політичні сили і за нових умов. Але перехоплювати довелося вже новий свіжий потік народного політичного життя в Україні.

Національно-визвольна війна та її наслідки

Більше трьохсот років минуло з того часу, коли Богдан Хмельницький розпочав національно-визвольну боротьбу, що докорінно змінила як політичне становище в самій Україні, так і все геополітичне становище в Східній Європі. Її можна порівняти як з реформацією для німецького народу, так і з Великою французькою революцією на Сході. Як тоді так і сьогодні нема єдиної думки, як оцінити те, що відбулося. Ймовірно, це пов’язано з розумінням самої суті цієї події, яка певною мірою до кінця не визначена. Здебільшого історики говорили про національно-визвольну війну під керівництвом Богдана Хмельницького, зважаючи на те, що вона була важливою подією в боротьбі проти національного гніту і за соціальну справедливість, ліквідацію експлуатації та кріпацтва. З розбудовою нової України акценти почали змінюватись. Крім цього змісту, виявилися проблеми державотворчого характеру. Тому що війна була лише засобом досягнення революційних змін, відродження тих державотворчих традицій, котрі ще не зникли в українському суспільстві. Відповідно постало нове питання: що вдалося здійснити і наскільки воно мало незворотний характер? Від розкриття самої суті явища залежить і періодизація визвольно-революційних подій. Деякі дослідники, як це робить наприклад Бойко, окремими етапами «української національної революції» вважають 1657—1663 рр. і 1663—1676 рр. [30, c. 131], якось забуваючи, що зміст Хмельниччини не відповідає цим періодам.

Нового звучання починає вимагати особа керівника великого повстання Богдана Хмельницького, ім’ям якого намагаються визначити саму суть явища. Полярність в оцінках як була, так і залишається: з одного боку, це визволитель українського народу, спаситель Мойсей, а з іншого, як про нього писав Т. Г. Шевченко, нерозумний син своєї України, якого варто було задушити в колис­ці за те, що віддав народ у неволю [31, c. 169]. Такі оцінки не випадкові, бо діяльність Хмельницького відноситься до розряду подій, які мають доленосне значення — живуть в сучасності і визначають майбутність. А визначити їх справжнє значення інколи спроможний лише час.

Усвідомити їх не просто. Сучасні політичні інтереси розривають їх навпіл і не дають можливості збагнути всю складність політичної події. Більше уваги слід приділити тим зовнішньополітичним умовам, за яких відбувалась ця національно-визвольна війна і які не могли не вплинути на її перебіг. У цей час у світі сталися такі події, після яких він став іншим. В Англії відбулась війна між парламентом і королем. Карл І не зміг перемогти і був заарештований. 30 січня 1649 р. його стратили за рішенням парламенту як тирана, зрадника і ворога держави. Англія була проголошена республікою. В світі настав кінець божественному правлінню королів. Розпочинався новий час, який не залишав надій на збереження феодальної експлуатації, піднімав роль і значення націй, поєднуючи свободу підприємництва із зародженням буржуазних свобод політичного життя. Це не могло не відбитися на суті такого явища як Хмельниччина. Та й сам керівник повстання, як відомо, підтримував зв’язки з визначним політичним діячем Англійської революції Олівером Кромвелем, а значить не міг не вимірювати свої дії за барометром часу.

Тенденції розвитку соціальних відносин в Україні свідчили, що вона не стояла осторонь загальносвітових процесів. В Україні була сформована нова генерація, та козацька структура, яка не бажала поступатися своїми правами. Її не задовольняла політика Польщі з обмеження свобод, з намаганнями розколоти козацтво, створивши з нього напівпривілейовану верству. Прагнення козаків поступово ставали надбанням решти українського народу. Відбувалася певна солідарність інтересів козацтва і селянства. Вони пройшли випробовування вогнем козацько-селянських повстань й утворили той ґрунт, на якому особисті кривди Хмельницького, та й не тільки його, дуже скоро почали наповнюватись суспільною соціально-політичною свідомістю і вели до дій нової якості. Ще вимагає подальшого вивчення проблема якісного балансу цих інтересів. Радянські історики більше уваги приділяли їх соціально-економічній стороні. Сучасні апологети намагаються і далі концентрувати увагу на розбіжності інтересів різних верств українського суспільства, зокрема козацтва і селянства. А нині ми маємо говорити і про національно-державні інтереси суспільства, для якого доля України ніколи не була байдужою. Скоріше тут відбувалась певна трансформація і взаємодія різних інтересів в залежності від кожної конкретної обставини і дії самих суб’єктів руху.

Взірцем цього є зростання свідомості самого керівника повстання Богдана Хмельницького. В наявній літературі існує певне перебільшення щодо рівня концептуального оформлення визвольної революційної війни. Вченим ще належить розшифрувати певний паралелізм і непослідовність в програмах повстання, відсутність радикальних рішень, пов’язаних з відродженням української державності. Про це свідчать універсали Хмельницького, з якими він звертається до польського короля, або накази послам, які мають вести з королем переговори. Констатуючи всі кривди, завдані українському народові, Хмельницький інструктує послів «впавши до милостивих ніг» просити зберегти раніше надані вольності і привілеї, завіряє короля в своєму вірноподданстві і навіть готовності захисту Польщі від ворогів [32, c. 76, 98, 103]. Такі звернення до «королівської милості» охоплюють період з 1648 до середини 1650-го років. Важко сказати, що це було: прихований дипломатичний хід, українське політичне дворушництво, зумовлене непевністю в своїх силах, тощо. Думки про Українську державу визрівали поступово. Наміри про створення власної держави в етнічних межах, її незалежність, соборність, розвиток спадкоємних традицій Київської Русі — були продуктом складної еволюції політичних поглядів гетьмана. Вона свідчила, що стати на шлях державності було нелегко і в думках і в ділах.

До цього часу майже не аналізується, звідки Хмельницький отримав кошти на ведення війни. Мало відомо про те, як велась попередня підготовка повстання: закупівля зброї, припасів тощо. І. Крип’якевич у фундаментальній праці про Хмельницького говорить, що це здійснювалось заздалегідь зі вживанням заходів закупівлі зброї у великій кількості в промислових районах самої Польщі [33, c. 72, 73]. Сьогодні є й нові докази про таємну дипломатію Богдана Хмельницького ще за рік до вибуху повстання [34, c. 17], що також може свідчити про досі невідомі сторінки в підготовці національно-визвольної війни. Вони відсувають на другий план розмови про особисті кривди самого Гетьмана і дають можливість глянути на повстання як на досить непогано сплановану і підготовлену акцію.

Введення цих планів у дію відбувалося в умовах складної воєнно-політичної боротьби. Не можна забувати, що перемоги Хмельницького та його поразки ставались у боротьбі зі сильним супротивником, армія якого була суперєвропейського ґатунку, як на той час. Відкат від Зборівського до Брестського миру — це був перехід від непопулярного в народі рішення до ще більш недолугого. Зборівський мир вже розколов єдність суспільства в боротьбі і показав, що тільки козацька верства, та й то не вся, скористалася перемогами. Новий мир довів, що і в цій верстві відбувся переділ. «Випищик» від волі ставав нормою українського політичного життя. Крізь призму цієї нелегкої боротьби й необхідно розглядати процес становлення Української козацької держави. Всі її ознаки: нове в політичній владі та формуванні власної території, політико-адміністративному устрої, суді та судочинстві, змінах соціально-економічного устрою, фінансовій системі та податках, створенню власного війська, проведення активної міжнародної політики — свідчать, що Хмельницькому на всіх напрямах державного будівництва вдалося досягти певних успіхів. Проте сьогодні ми недостатньо говоримо про ступінь їхньої реалізації. В цьому, мабуть, криється відповідь на сучасне питання про їхню незворотність і незавершеність.

Як на нас, про це з усією повнотою свідчив так званий соціальний чинник. Наприклад, дослідники Хмельниччини не раз звертали увагу, що Богдану так і не вдалося «зійти, — як писав М. Грушевський, — з пробитої стежки пактовань про великість реєстру» і визволити весь руський народ в етнографічних кордонах [35, c. 25]. Тобто державний організм зберігав певну неповноцінність як козацька держава, та й то дозволена владою в рамках реєстру. В той час як майбутність її була пов’язана з трансформацією інтересів і прав інших верств суспільства на позиції цієї верстви. Перш за все це стосувалося «правої руки» в новій державі — селянства, котре було змушене перебувати в безпосередніх відносинах з державою поза козачим устроєм. Своє місце в цій державі мала знайти й українська шляхта. Та й саме козацтво, здобувши більше прав у ході війни, почало прискорено диференціюватися. Словом, такий соціальний стан у суспільстві не давав змоги дістати певний і миттєвий результат на шляху державотворення, що Хмельницький напевно бачив й усвідомлював.

Ми мало що знаємо і про політичні відносини серед української козацької еліти під час визвольної війни. Достеменно відомо, що не все було безхмарно в цих стосунках. Богдан удавався навіть до каральних санкцій, як це було з миргородським полковником М. Гладким та багатьма іншими старшинами й козаками. Він наказав стратити їх за заколот проти своєї верховної влади. А скільки полутонів у подібних відносинах ще не з’ясовано..? Візьмемо за приклад такі з Іваном Богуном, цією не тільки однією з «найчистіших постатей» в козацькій історії, а й недостатньо оціненою і з’ясованою в своїх діях. Його конфлікти з гетьманом доходили до того, що Богун збирав навіть військо супроти Хмельницького і намагався битися з ним за те, що він підписав неприйнятний для козаків Білоцерківський мир з поляками. В опозицію до Хмельницького став Богун і тоді, коли після підписання Переяславського договору проявилась великодержавницька політика царя. Він досить недвозначно виставив принцип: ні до Москви, ні до Варшави, ні до Бахчисарая. Як свідчать народні перекази, коли взнав про Переяслав, спересердя зламав свою шаблю.

Мабуть саме з цього часу українці почали виходити на «богунську дорогу вірності і честі». Московія робила все можливе, щоб український народ збочив з неї. Сьогодні дослідники все частіше наводять свідчення маловідомого пропольського православного шляхетського літописця Я. Єрлича, видані польською мовою в 1916 р. Ним описана розправа царя над зятем Богдана Хмельницького 1658 р. в Києві, коли він намагався вигнати з міста московського воєводу з військом. Його по звірячому вбили, викололи очі і позаливали їх сріблом, відправивши тіло до дружини. Це був не поодинокий приклад. Характерно, що в таку саму ситуацію потрапляв і сам Хмельницький, коли не допоміг царю в 1655 р. взяти Краків. Цар вислав гетьману коня з посторонком, натякаючи, що він за шию притягне Хмельницького до себе, але Хміль обсмалив послові голову і бороду, а коневі обрізав губи і гриву, відіславши таку промовисту відповідь до царя [36, c. 89, 91].

Навіть ці невеликі екскурси свідчать, що ми ще недостатньо вивчили внутрішню владну діяльність гетьмана під час повстання, особливо в той час, коли дві сторони мали підтвердити суть своїх зобов’язань. Це не дає можливості реально оцінити всю складність існуючої політичної ситуації і тих змін, які відбувались в українському суспільстві. Адже майбутні соловки, голодомори, таємні циркуляри з’явилися не враз, а були проявом певної методи «збирання земель», коли знімався верхній шар керівної еліти і замінювався на прийшлих, або «вірних» перевертнів. Так викорчовувались традиції й особливості певної країни. Характерно, що сам Хмельницький та його прихильники перші потрапили до цього молоха.

Окремим рядком стоїть питання про політику Хмельницького щодо єврейського населення. Нам ще необхідно розібратися у політичних аспектах цих відносин. Скоріше вона не носила раціонального характеру і була побудована на репресіях і відвертому геноциді. Різні джерела розкривають свого роду громадянську війну козацтва проти єврейства і називають зруйнованих 300 громад з кількістю загиблих євреїв до 100 000 [18, c. 301]. Не варто сперечатися, чи є в цьому перебільшення. Єдине, на що можна пристати, що ця боротьба не мала національних основ, а була побудована на соціально-економічних чинниках. Та й з боку єврейства не робилось нічого, аби призупинити антиукраїнську людиноненависницьку політику. В цілому такі взаємні відносини не сприяли консолідації різних соціальних потоків в інтересах революції. Була завдана велика шкода єврейській фінансово-комерційній діяльності, яка у ХVІІІ ст. набула такого поширення, що привела до утворення фінансових ринків на кшталт Сіті. До того ж єврейське життя на теренах України ще більше заглибилось в кабалістичний містицизм і наблизилось до умов життя гетто. Одне слово, суспільство, побудоване на насильстві, роздирають суперечності та в його розвиток закладаються такі тенденції, що на сотні років тиражують негативізми в розвитку і стосунках народів.

За таких умов борцям за незалежність необхідно було постійно мати зовнішню допоміжну силу. Хмельницький вдало використовував різні орієнтації, намагаючись не втрачати власні принципи. Проте з промосковською так не сталося. Ним були недооцінені особливості державного організму Московії й тих історично споріднених коренів, які пов’язували обидва народи. Численні міграційні процеси двох народів, ініціативи козацьких гетьманів з організації цілого ряду посольств до Московії з проханнями підтримати український народ у його боротьбі приховували колонізаторські великоімперські зазіхання Московії. Тому він на перших порах не зміг оцінити характер альянсу в плані: чи це буде об’єднання, приєднання чи поєднання з Москвою. Хоча і твердив навіки разом, але тут же вимагав присяг і письмових підтверджень збереження споконвічних прав. Питання ніби зависло в історії, хоча в принципі у своїй суті мало достатньо рис для його оцінки.

Сам московський цар добре усвідомлював, чого він домагається, і тому не став присягати на вірність збереження української державності, демонструючи тим самим, що український народ зустрівся на своєму шляху з принципово іншою політичною системою, відмінною від козацької демократії. «Основною історичною істотною метою російського імперіалізму, — писав В. Винниченко, — було з самого початку злуки України з Москвою, з моменту нещасливого переяславського трактату — знищити всяку тінь права української нації на цей трактат» [37, с. 32]. Мабуть не випадково час укладання Переяславського договору збігся з повним сонячним затемненням над землями України, казали, що воно віщує недобре козацькій Україні.

Всі ускладнення, які виникли у ході підписання цього документа, свідчили про те, щоб він не створив певного правового поля. Деякі історики говорять про Переяславський договір як про Березневі статті. Є й такі, хто власне не бачить самої наявності цього трактату. Так, Олена Апанович вважає, що «взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р.» [38, c. 17]. На нашу думку, факт виникнення цього договору необхідно розглядати в певній динаміці. Вже під час попередніх переговорів із послом Бутурліним Хмельницький вимагав ствердити результати статтями, договірним листом чи грамотою. Відомо, що 8 січня 1654 р. відбулась ранком таємна рада гетьмана з генеральною старшиною, на якій обговорювались умови договору, загальний зміст яких Хмельницький і виклав на Переяславській раді в своїй промові. А ось далі і відбуваються недоречності. Царський посол передав гетьману грамоту, текст якої й сьогодні невідомий. Після промови самого посла поїхали в церкву на присягу і стали вимагати присяги від царя або письмового запевнення від послів про збереження власних прав. Ми знаємо, що тільки якась частина української еліти задовольнилась обіцян­ками царя як гаранта свого слова. Щоправда, текст і цієї присяги потім також не зберігся. В цілому проблема присяги розкрила політичну неоднорідність української еліти, наявність різних партій та орієнтацій.

Залишається і питання, які землі перейшли «під державу його величності». На наш погляд, саме це поклало початок багатьох суперечностей у майбутньому. В праці Рігельмана поданий зміст дуже цікавого документа про повідомлення 18 січня 1654 р. царю від послів про прийняття Війська Запорозького з містами в підданство, який розглядався царем як велика послуга з боку послів. У ньому названо всього 11 полків, в основному Наддніпрянської України зі 166 містами [39, c. 222—223]. Це свідчить, що договір вже в своєму початку мав геополітичну окресленість. Присяга стосувалась населення, що проживало на певній території. А отже залишалось питання, що мало бути з тими територіями, які не перейшли до Московії? Чи мав право Хмельницький так штучно ділити українську землю? Чи не поглибило це ті руйнівні процеси, які супроводжували Україну протягом наступних століть? Є проблема вивчення історії правобережних полків.

Згодом з царем узгодили статті, переробивши їх так, що надали договору там, де йшла мова про українську автономію, загального декларативного характеру. Крім питань можливості втручання царської влади у внутрішні справи України: наявності на її території воєвод-наглядачів, контролю за фінансами, обмеження дипломатичних зносин та проблематичності автономії української церкви. На ці статті вже ніхто не присягав, та й сам Богдан Хмельницький з ними нікого не знайомив. Після того, як помер гетьман, козаки стали вимагати познайомити їх зі змістом цієї час­тини договору. Коли обирали Виговського, статті зачитали, а потім вони без сліду зникли. Справді, з усіма українськими документами Переяславської угоди відбулась цікава метаморфоза. Вже сьогодні президент Кравчук намагався отримати від Єльцина точний текст Переяславського трактату, але те, що запропонували, була відома копія. Воістину трактат втратили, а з ним і право на нього. Як хочеться вірити, що станеться те, що відбулося з секретними протоколами Молотова. І ми, або хай наші нащадки, стануть свідками, коли Москва «знайде» ці документи. Хоча втрата їх мала ще глибший зміст для України.

Втратили і тому, що договір разом із супровідними царськими указами призупинив соціальну трансформацію української державності в козацьку державу з прокапіталістичними рисами. Були не тільки узаконені феодальні порядки і селяни були утверджені на своїх «правах» підлеглих. Затвердження царем козацької земельної власності в принципі означало підтримку нового панства і сприяння переродженню козацтва. Українська справа національного відродження була підмінена новим соціальним конфліктом у суспільстві. Крім того, що в самому факті затвердження царем земель в довічне користування, вдумаємося — власних українських земель, та й не всіх, зберігалась і та суть невільної зради і розчленування України, яку не міг вибачити Т. Шевченко Богдану Хмельницькому. Український народ цим договором перетворювався в холопствуючий народ.

Скоро сам керівник повстання побачив своїх союзників «на ділі». Москва почала приймати українських втікачів. До Бутурліна звернулася українська шляхта за спиною Хмельницького, щоб цар взяв її під свій захист і підтвердив її привілеї. Відкривав­ся шлях до широкого втручання у внутрішні справи України. Невдовзі Москва пішла на підписання Віленського перемир’я з Польщею, навіть не запросивши на переговори свого «рівноправного» союзника, якому не присягала на вірність. Хмельницький був у розпачі. Він вдався до пошуку нових зовнішніх орієнтацій. Але час був проти нього. В основи українського відродження були закладені ті елементи майбутньої великої Руїни, які не тільки призвели до ліквідації всього прогресивного, що було з ним пов’язано, а й відкинули Україну далеко назад, перетворивши її на феодальну колонію утвореної на її основі імперії.

У самій суті цих подій знаходиться відповідь на не прості запитання: що вдалося здійснити Богдану Хмельницькому? Чи національно-визвольна війна привела до докорінних змін у суспільстві? І в чому виявилась перемога? Не одне покоління істориків намагається відповісти на ці запитання. Вся складність полягає в тому, що відповіді не можуть бути однозначними. Перемога була поразкою, а поразка перемогою. В своїй суті були започатковані такі процеси, які ми ладні назвати революційними змінами.

На наш погляд, в їх оцінці необхідно підходити з позицій очної ставки між нинішнім днем і своєю історією, маючи на меті побудову перспективи, щоб побачити дійсний масштаб сьогод­нішніх досягнень і невдач. «Хмельницький, — вважає другий президент суверенної України Л. Кучма, — вивів народжену у вогні і хаосі Україну на стежку, вибрану ним для неї серед інших стежок, що вели в болота, і дав їй золоту нитку Аріадни — національну державну ідею. Зумівши не втратити цієї нитки, Україна через третину тисячоліття прийшла до завітної незалежності» [40, c. 247]. Гіркота залишається тільки в тому, що шлях через ці болота був ой яким непростим. Він коштував і коштує українському народові досить високу ціну. Коли я про це розказав одній простій людині, вона з українським «може?» відповіла: А може був і коротший шлях? І не в ту сторону? Однак про це ще доведеться розмірковувати не одному досліднику цих проблем. Та й не тільки досліднику, а всьому народові.

Зміст і характеристика Руїни

Поразка революції відкинула український політичний розвиток на багато років назад. З цього часу світові прояви просвітництва й абсолютизму знайшли своєрідний вияв у її політичній історії. В умовах існування в Європі широкого діапазону політичних систем Україна потрапила під тиск крайніх автократій. Для неї веління часу — просвітництво — відбивалось в безкінечному виборюванні власних прав, а абсолютизм — в постійному колоніальному тискові на всі прояви життя іншої, чужої державницької структури, яка сама перебувала в умовах затяжної історичної політичної стагнації. Це широко відчиняло двері для проникнення в Україну чужого способу життя, чужого капіталу, чужої політичної ментальності, і головне — вело до руйнації своєрідностей ледь посталої козацької республіки.

Разом із тим епоха Просвітництва на Заході дала змогу суспільній думці вийти на більш реальну оцінку тих політичних подій, що відбувались в Україні починаючи з визвольної війни. Відбувалось своєрідне наближення до істини, яке набуло завершеніших форм у зв’язку з Великою Французькою революцією, яка проголосила, що всі народи народжуються вільними та рівними. Дмитро Наливайко у своїй праці «Очима Заходу» в її 5 розділі «У Західних джерелах доби просвітництва» на конкретному аналізі творів багатьох тогочасних авторів доводить, що ідейний рух Просвітництва привів до нових підходів в оцінці тогочасної дійсності й історії України, одночасно розвіюючи ілюзії стосовно «освіченого абсолютизму» російських самодержців [41, c. 368—523]. Суть цих підходів постає в тому, що козацька республіка була «чужорідним політичним тілом» у складі царської монархії, котра постійно прагнула її ліквідації. І це не могло не зустрічати опору з боку правлячої верхівки Гетьманщини в особі її кращих представників: Мазепи, Полуботка й ін. Цитуючи твори Вольтера та інших ідеологів Просвітництва, автор підкреслює ті думки, де йдеться, що Україна «завжди прагнула свободи», однак оточена з усіх боків Москвою, Портою і Польщею потрапила в рабське становище. Впадає в очі, що деякі мислителі велику шану віддають українському козацтву, називаючи його «нацією козаків», яку царський уряд намагається ліквідувати з «поверхні землі» і хіба що «якась щаслива революція» може визволити її з-під ярма.

Такі оцінки, маловідомі нашим історикам і сьогодні, дають можливість по-іншому поглянути на період Руїни і більш предметно визначити її суть. В нашому сучасному розумінні Руїна виступає як такий період історії України, що характеризується розпадом української державності і пов’язаним із цим загальним занепадом. Тому нині все частіше говорять про Руїну як явище багатопланове, де політичні аспекти були підкріплені негативними проявами в усіх сферах соціально-економічного і культурного життя. Як відомо, цей процес досяг свого апогею, коли Україна втратила останні залишки власної автономії та була розділена між великими імперськими державами в кінці ХVІІІ ст. Тривала Руїна майже 150 років від смерті Богдана Хмельницького, якому вдалося досягти певного рівня відродження держави. Самé це падіння було не тільки тривалим, а й не простим. Воно мало різні етапи, зумовлювалося певними чинниками. Не випадково історики по-різному намагаються визначити період Руїни залежно від того, що вони хочуть бачити в її суті: чи вузькі погляди спадкоємців Хмельницького, чи «руку Москви», чи недостатність в розбудові самої української державності та хиткість її внутрішніх основ, чи тільки геополітичний переділ України тощо. Радянські історики взагалі здебільшого говорили про кризу феодально-кріпосницького ладу в Росії, зводячи національний гніт до його соціальних основ, намагались заретушувати загальну тенденцію розпаду державності України.

Залежно від оцінок Руїни зупинялись на якихось етапах або періодах поступової втрати української державності і занепаду власного політичного життя, інколи підміняючи сам характер руйнації залишками державності. Наприклад такими, яким була Гетьманщина Лівобережжя, забуваючи при цьому, що це державне утворення ще більшою мірою потрапило під прес руйнівних дій і було уламком того одного цілого, чим була Україна з найдавніших часів.

Попри можливі дискусії, про Руїну можна і треба говорити як явище в конкретних проявах, маючи на увазі розвиток у часі та просторі. Перш за все необхідно зауважити, що про який би етап руйнації української державності йшлося, в ньому завжди стійко давалася взнаки тенденція її постійного захисту. Це можна відстежити і в період 1657—1686 рр., коли Польща і Московія розділили Україну навпіл. Ми приділяємо мало уваги тому фактові, що спочатку була здійснена спроба захопити Україну з допомогою сили. Про те, як це робили Польща і Туреччина, відомо. А ось як політику сили намагалась застосувати Москва — не зовсім. 29 червня 1659 р. відбулася безпрецедентна Конотопська бит­ва — перша спроба вирішити питання одним махом, не дозволивши Виговському реалізувати більш демократичну Гадяцьку угоду з Польщею. В ході її було розгромлено 200-тисячне московське військо. Весь цвіт кінноти загинув, армія втратила 40—50 тис. убитими. Потрапило в полон чимало солдат і офіцерів, включаючи відомих князів Пожарського, Ляпунова, братів Бутур­ліних й ін. Захопили 206 знамен. Сила державницького поступу Московії ще не зміцніла. Цим намагався скористатися «останній» козак П. Дорошенко, здійснюючи спробу обстояти соборність українських земель.

На етапі петрівської імперської політики щодо України, коли Перший провів серію акцій, спрямованих на скасування автономії, виступив Іван Мазепа. Сьогодні його прах повернувся в Україну й навіки заспокоївся в Батурині. Марні намагання тих, хто хоче показати справу так, буцімто зрада Мазепи була особистою помстою Петру за побиті щоки і посмикані вуса. Патріотизм Мазепи мав глибоке соціально-політичне коріння в суспільстві. Ми ще недостатньо говоримо про другу золоту добу після Володимира і Святослава українського мистецтва за часів його гетьманування. Цим українська державність засвоїла внутрішню суть самого життя. Все це привело до появи нової генерації українців, які піднялись на високий рівень політичної свідомості. Сама проблема «золота Дорошенка», або «золота Полуботка» для українців стала чимось більшим ніж золото і перетворилась на проблему одвічного піклування за власну Батьківщину. Нова генерація борців дала світові демократичну Конституцію України Пилипа Орлика. Вона на багато років випереджала аналоги політичних документів у інших народів. Це була своєрідна «відповідь» на царювання Петра І з його політикою ліквідації українців як етно-політичного утворення.

Обмежуючи права гетьманів і скасовуючи політичні основи української держави, царат удався до геноциду. Українське козацтво тисячами гинуло на будівництві північної столиці. Допомагало вести чужі війни і ставало допоміжним знаряддям у проведенні загарбницької політики. Чомусь в літературі майже не згадуються дії самодержавства на скасування української мови і писемності. Хоча відомо, що петрівський указ 1720 р. перевершив собою майбутні валуєвські, емські та інші заборони. Ним були зроблені намагання зовсім ліквідувати українську мову, яку цар назвав «наречием». А також друкування книг в Україні власною мовою. Одночасно, чи не вперше в Україні, вводилась політична цензура. Мета її полягала в тому, щоб не дати розвинутися свідомості громадян про відмінності політичного устрою України від Московії. Цей указ не випад­ково збігався з проголошенням Московії Російською імперією.

Політику Росії щодо України не можна не усвідомити без зміни акцентів і оцінок в явищах самої російської історії. Західну Європу вже за часів Петра І занепокоїли таємні записки царя, в яких викладалися фантастичні програми завоювання усієї Європи й Азії [42, c. 233]. Відомо, що і в 1941 р. при нападі на СРСР німці за вказівкою Геббельса згадували про заповіт Петра Першого. Хоча його існування спростовується, підраховано, що від ХV до ХХ ст. Росія збільшила свою територію в 57 разів. Відповідно в оцінках європейців інший наголос ставився і на значенні Полтавської битви. Вона розглядалась не з точки зору розгрому шведів, а з позиції значення «дійсної перемоги Петра», яка полягала: по-перше, в перемозі над козацтвом; по-друге, в зруйнуванні української столиці — гетьманського Батурина. Дикі подробиці про поголовне вбивство його населення вже тоді з обуренням сприйняли в Європі.

Тільки сьогодні ми починаємо усвідомлювати дійсне підґрунтя цих учинків. За різності поглядів на Переяславсько-московський договір, можна констатувати, що він не змінив суспільно-політичний та соціально-економічний лад в Україні. Залишався її особливий територіально-адміністративний поділ, незалежність збройних сил тощо. Петро Перший знайшов у цій системі голов­ний вектор — виборну гетьманську владу, що була найголовнішою рисою автономного устрою України і тримала на собі всю його політичну конструкцію. Боротьба Петра проти Полуботка яскраво засвідчила, що ліквідація гетьманської влади означала скасування самого цього устрою.

Для цього неможливо було застосувати звичайні методи. Зробити це можна було тільки руками самих українців або за їхньої мовчазної згоди. Вражають приклади політичної демагогії влади, яка маніфестом від 16 травня 1722 р. вводила Малоросійську колегію, «дабы малоросійський народ, ни от кого, как неправедними судами, так и старшины налогами утесняем не был». Сучасні дослідження доходять висновків, що колегія з контролюючої структури Російської імперії перетворилася на власне вищий орган управління Україною, з руйнацією традиційної судової структури Гетьманщини та її інтеграції до іншого державного організму. При цьому ліквідувалося її самобутнє місцеве самоврядування на основі залучення українських матеріальних ресурсів на потреби імперії [43, c. 45, 47, 51, 59, 69]. Реставрація гетьманату в Україні яскраво показала, що призупинити державотворчі процеси не так просто, але важливий крок у цьому було зроблено. Українсько-російські договори вже не визначали параметрів дії нової гетьманської влади.

Етап 20-х — 60-х років ХVІІІ ст. також багатий на приклади боротьби за національне відродження. Домінанта української державності була присутня у діях всіх гетьманів цього періоду. Радянські історики, виконуючи соціальне замовлення, всіляко намагалися приховати цю тенденцію, пояснюючи гетьманський сепаратизм намірами зберегти свою безроздільну владу над українським громадянством. Але в реформах гетьманів вмирання козацької верстви постійно межувало з намірами надати нове життя українському відродженню на нових громадянських засадах. Символічно, що у церкві Воскресіння Христового в Батурині, яку Кирило Розумовський відбудував на руїнах мазепинської церкви, зруйнованої Меншиковим у 1708 р., у золотій скриньці знаходилось забальзамоване серце останнього гетьмана, викрадене разом зі скринькою співробітниками ДПУ у 30-х роках ХХ ст.

На останньому, завершальному етапі, у 60-х — 90-х роках XVIII ст., коли Друга намагалась, як писав Т. Шевченко, «доконати Сиротину», тенденція боротьби не згасла. Козацтво так і залишилось непорушним символом української свободи. А Коліївщина — важливою ознакою того, що український народ у будь-який час готовий обстоювати свої національні та політичні права.

Період Руїни висвічує ще одну наріжну проблему — постійного втручання у внутрішні справи України зовнішніх зацікавлених сил. Як ми зауважували, мова йшла про порушення геополітичної рівноваги в регіоні і, як показали події, стосувалося це майбутньої долі таких держав, як Московія, Польща і Туреччина. При цьому, якщо Польща і Туреччина намагалися нав’язати свої правила політичного життя, Московія, як частина колишнього політичного і культурного спільного, основуючись на спільному договорі і вдало маніпулюючи внутрішніми і зовнішніми суперечностях українського суспільства, мала значно більше можливостей внутрішнього характеру для такого втручання.

Спочатку Московія «крала» право на Переяславський трактат, обмежуючи його початковий демократичний зміст різними статтями при затвердженні на посаді нових гетьманів. З прийняттям цих статей українська автономія уходила як вода в пісок. Потім поступово перебирала на себе управління державою, релігійну справу, змінювала економіку країни на власну користь і дійшла до можливості остаточної ліквідації українських державних органів через уведення Малоросійських колегій, а далі загальноімперської системи. І навіть закріпити за собою назву — Російська держава. Саме так наказав Петро І у 1713 р. своїм послам називати Московську державу.

У центрі цієї політики була ліквідація українського козацтва, його уряду та політичного центру, серця української державності — Запорозької Січі. Катерина ІІ в Маніфесті від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Січі особливо підкреслювала, виказуючи внутріш­ню суть прихованої політики, «що нема тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, відповідно і козаків цього ім’я» [39, c. 685]. Хоча в цей час самодержавство бентежили й інші проблеми. А саме — донька брата гетьмана Олексія Розумовського і цариці Єлизавети, яку в Росії називали княжною Таракановою, а в Європі Азовською принцесою. Вона виступала претенденткою на трон і вела складну інтригу з представниками польської конфедерації, а також потаємну діяльність, пов’язану з повстанням Пугачова. Є всі дані говорити про те, що Азовська царівна мріяла про незалежність своєї батьківщини України. Цей сюжет допомагає збагнути всю повноту українського питання для самодержавства.

Деякі історики Росії і сьогодні намагаються представити питання так, що російський уряд і російська спільнота ніколи не цікавилися національним питанням, а царський адміністративний апарат не був допущений в Україну до ХVІІІ ст. Відповідно намагаються намалювати картину такої собі пасивної політики Московії щодо України, яка тільки виконує побажання її народу і влади. Але це не зовсім так. Україна завжди залишалася найважливішим об’єктом в політиці Москви, який вона намагалася використати, не гребуючи її суверенітетом. Прикладом цього можуть бути події, пов’язані з повстанням у Московії Степана Разіна. Відомості про це повстання, зібрані на основі німецьких, голландських «письмових курантів» у Посольському приказі, підтверджують, що Московія була ладна віддати Україну Польщі за допомогу в розгромі Разіна. Так само, як це хоче зробити Разін в разі допомоги йому [44, c. 142]. Ці факти яскраво свідчать, що московський уряд поєднував політику зовнішнього втручання з політикою підбурювання внутрішніх деструктивних процесів в Україні і вирішення власних проблем.

Уся трагедія крилася в тому, що цей процес виростав із самих громадянських суперечностей в українському суспільстві. В ході визвольної війни не вдалося досягти його повної консолідації. Після смерті Богдана внутрішній розбрат і різні орієнтації знову ставали певною системою. Українські політичні сили бачили майбутнє власної держави по-різному. Це і відкривало величезні можливості для зовнішніх маніпуляцій. Спочатку Гадяцька угода з Польщею, а потім Слободищенський трактат розпалили громадянську війну. На її основі Юрій Хмельницький і Яким Сомко утворили два політичні центри — на Лівобережжі промосковський і на Правобережжі — пропольський. Згодом Москва, спираючись на підтримку черні, яка рішуче виступила проти козацької старшини, на чорній раді в Ніжині під тиском московських військ поставила замість Сомка в червні 1663 р. Івана Брюховецького. Так був започаткований вперше такий спосіб приходу до влади, що ґрунтувався не на об’єднанні суспільства, а навпаки — на протистоянні різних суспільних верств. Суспільство саме відкривало широкі можливості для свого руйнування. А українське прислів’я: «Де два українці, там три гетьмани» навіки закарбувало найбільший негативізм українського політичного життя. Нам ще не раз доведеться звертатися в нашому складному сьогоденні до проблеми єдності українського суспільства, що за списком В. Кочубея відома як «Дума пана гетьмана Мазепи». «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали» [45, c. 108] — так гетьман оцінював цей внутрішній рушій української Руїни.

Узагалі, ми ще погано уявляємо соціальні зміни в українському суспільстві від тиском руйнівних процесів. Після занепаду Правобережжя і спроби Мазепинського перевороту в суспільстві вони стають все суттєвішими. Еліта, а також деякі інші соціальні прошарки в Гетьманщині і Слобожанщині поступово розчиняються в Московському суспільстві. Навіть на Правобережжі ополячення не досягло такого рівня, як змосковщення. Польський пан залишається вічним опозиціонером українському громадянству. А український наввипередки почав виборювати дворянство. Вкотре Україна втрачала більшу частину власної еліти.

Ми ще не достатньо знаємо і про еволюцію трьох форм державного управління — Українських земель у складі Речі Посполитої, Січі і Гетьманщини, котрі існували в ХVІІ ст. Останні праці з цього питання [46, c. 2—3] краще допомагають збагнути загальні важливі тенденції цього процесу. Поступово місце пов­них рад (остання скликалася в 1668 р.) заступають старшинські та суперечать їм, а згодом набувають і самі декоративного, бутафорного характеру. Гетьман намагається уникнути загальних виборів і, знищуючи повні ради, починає вести боротьбу проти стар­шинських рад, узурпуючи монопольне право призначення, а не обрання полковників. Із часом ліквідуються залишки республіканства в організації війська, де значне військове товариство замінюють на бунчукове і значкове товариства. Формується соціальна система тіньових впливів на гетьмана у вигляді гетьманської дворянської корогви. Словом, можна побачити, що козацька держава в своїй республікансько-козацькій суті втрачає найкращі якості українського народовладдя.

Характер творення нової суспільно-політичної спільноти в Україні імперського ґатунку до цього часу не досліджено. Здебільшого говорять про так зване національне питання, котре свідчило, що український народ перебував у складі Росії й Австро-Угорщини в колоніальному стані. Насправді вже в ході Руїни відбувалась певна трансформація самої імперії. Під тиском пригнічення інших націй і народів сам щирий російський народ мав у державі непевне становище. Поряд з українцями джерелом революційних потрясінь стало так зване польське питання. Катерина виступила проти польської Конституції, що за декілька місяців до французької конституції проголосила буржуазні права громадян. У цьому протистоянні відбулося падіння Польщі, яка остаточно «привалила» і залишки українського народовладдя. Та й не тільки його.

У скрутному становищі опинилось єврейське населення. Воно стало використовуватись як засіб для реалізації власних імперських цілей. Майже все ХVІІІ ст. гайдамацький рух фізично винищував євреїв. На кінець ХVІІІ ст. це жахливе колесо набуло нових обертів. Робилося це за умов колосальної політичної провокації, коли серед православного населення розповсюджувався підроблений указ Катерини ІІ, так звана «Золота грамота» на ім’я кошового Калнишевського. В ній міститься заклик до козаків перейти на польську територію і почати знищувати поляків та євреїв. Загони Залізняка і Гонти розгорнули справжній погром, який вийшов за національні межі та сягнув загальнопланетарно­го значення. Всього в гайдамацьких погромах загинуло більше 60 тис. євреїв [17, c. 51].

Цей геноцид не сприяв усуненню єврейської апокаліптичності й месіанськості, а навпаки, загальмував емансипацію євреїв у Росії, перетворюючи їх на генератор ультрареволюційних теорій і революцій, закладаючи нову цеглину протистояння єврейського й українського народів. Одночасно втручання в польські справи спрямовувалося на ліквідацію польського демократизму, який на кінець століття мав значні досягнення. Це було, за влучним висловом Д. Антоновича, врятування шляхти як «старого організму», і тиражувало старе антипольське українське протистояння. У свою чергу, придушення козацького повстання Росією було й акцією з ліквідації самого козацтва. А розгром Туреччини відкривав нові можливості в ліквідації козаччини.

Така багатовекторність антидемократичної політики самодержавства була частиною системи заходів з ліквідації української автономії. Ліквідація Гетьманського правління (1764 р.), введення Малоросійської колегії (1764—1782 рр.) і після неї проведення загальноросійської адміністративної реформи, ліквідація Запорозь­кої Січі (1775 р.), введення кріпацтва (1783 р.) і надання Жалуваної грамоти дворянству (1885 р.), а також низка додаткових заходів мали насправді руйнівний характер. Доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, його життєвий шлях, а він народився в 1691 р., прожив усе ХVІІІ ст. і помер на початку ХІХ ст. в засланні на Соловках, уособлювала трагічний шлях ліквідації залишків української державності. Як підкреслював Відомий учений Володимир Вернадський: «У ХVІІ та ХVІІІ століттях російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання й перетравлювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідування навіть етнографічні відмінності» [47, c. 248]. Отже те, що ми можемо називати Руїною, виявляється далеко не простим, як вважалося ще зовсім недавно.

Історія України періодів занепаду її власного політичного життя так і не стала історією Європи. Хоча такою ж мірою вона не стала й історією Сходу. В розкритті геополітичного розвитку України періоду Руїни прихована відповідь на наслідки зміни політичної рівноваги в Східному регіоні, що привели до утворення величезних імперій і відповідно консервації феодалізму на довгий термін. Так була порушена синхронність світових процесів, і Україна потрапила в самий епіцентр цього світового протистояння. Вона стала заручницею навколишніх імперських структур, своєрідним чинником уможливлення їхнього подальшого виживання. Але такий її стан виник не одразу. Потрібно було пройти довгий шлях політичної деградації та перетворення України на колонію. Виділяючи проблему переходу від однієї до іншої руїни через відродження, ми намагаємося націлити на необхідність дослідження певного генезису на цьому шляху. Недооцінити їхній вплив на весь попередній розвиток України неможливо.

Захоплення Литвою і Польщею українських земель М. Грушевський називав окупацією, періодом «упадка не тільки політичних, а й суспільних сил українського народу» [1, c. 3—4]. Закріпачення українського народу торкнулося всіх сфер соціального, економічного, культурного і політичного життя. І головне — воно відбувалося за відсутності сильної власної державної організації, що внеможливлювало згуртування українського громадянства на опір. Спочатку Литва все більше розквітала завдяки Україні, поки місцеве населення не ставало чужим на власній не своїй землі. Такого напруження литовська держава не витримала і спішно йшла до альянсу з польським панством. Хоча й українське суспільство не стояло осторонь цих процесів. Воно баражувало в напрямі станової демократії, основаної на консервації фео­далізму.

Для українства це була своєрідна руїна. Занепад традицій київської доби набував усе більших обертів, хоча звестися на ноги після першого занепаду власного політичного життя ще було легше ніж потім, коли відродження так і не стало незворотним. Вирішальну роль в цій долі України відіграла нова соціально-політична сила — козацтво. Проблема політичної трансформації цієї верстви досі не вивчена, як і взагалі традиції українського парламентаризму та демократії. За класовими теоріями був утрачений зміст тієї високої оцінки оригінальної державності козацтва, яку дав К. Маркс, назвавши її «козацькою республікою» [48, c. 154]. Зрозуміти появу цього явища та місце в світовій історії можна, тільки дослідивши етнополітичні коріння українського народу і його вплив на різні цивілізаційні потоки. І то за умов, коли сприйматимемо козацький демократизм не як щось стале і завершене, а будемо виходити з того, що всі його політичні особливості, про які так багато сьогодні говорять, давалися взнаки в залежності від умов конкретного розвитку.

Від цього залежать оцінки національно-визвольної війни, чи революції, котрі знаходяться в площині реальних соціальних змін і політичних результатів такого суспільного явища, яким була Хмельниччина. Організаторський талант керівника підняв на революційну боротьбу широкі народні маси. В ході її почала визрівати нова українська держава. Проте сама еліта так і не піднялася до рівня її усвідомлення і почала будувати державу на свій шляхетський погляд, а згодом — в московській упаковці. Відбувався пошук нових орієнтацій і союзів, міждержавних компро, завершити які завадила смерть натхненника визвольних змагань. Однак справа Хмельницького не згинула. Попри всі негаразди, Хмельниччина стала тим вододілом в українській політичній історії, з якого був зроблений новий крок до відродження — постала Гетьманщина. Призупинити цей хід уперед не могла вже ніяка Руїна. З огляду на це національно-визвольна війна виявилась дійсно революційною війною.

З оцінками революційних подій органічно пов’язана суть Переяславського договору і союзу з Московією. Ця тема в дослідженнях істориків стала особливо політично кон’юнктурною залежно від часу й обставин. То говорять про цей факт як велике досягнення народів, то як помилку катастрофічного характеру. Відповідь на це запитання лежить в площині врахування всіх реальних чинників, які призвели до такого рішення. Адже були і такі елементи в житті московітів, які приваблювали українців. Московський народ мав також свої демократичні традиції у вигляді громадівського общинного руху, свої вольниці, козацтво тощо. Це не могло не вплинути на щирість душі цього народу, його природну волелюбність. І українська політична свідомість завжди відрізняла московський шовінізм від цих якостей. Згадаймо хоча б вислів: Хороший чоловік, але москаль. «Москальство» в свідомості українців було пов’язано з причетністю до певної політичної системи, яка гнобила наш народ. А отже в факті злуки необхідно відзначати і ці сторони.

Осібно стоїть проблема зовнішньополітичних результатів цієї війни. Вона змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі. Серед трьох великих держав: Польщі, Московії і Туреччини відбулися кардинальні зміни. Вектор піднесення змістився до Московії, яка через залучення до себе України враз набула характеру імперської могутності. Почався занепад Польщі, який символізував поразку системи країн, об’єднаних цілями контрреформації. Туреччина втратила свою могутність. Порушення геополітичного балансу в регіоні було трагедією і для самої України.

Здебільшого про те, що відбувалося потім, говорять як про прогресуючу Руїну досягнутого у перебігу самої війни. Хоча елементи майбутнього занепаду виникли не враз. Вони зароджувались у перебігу самої війни, а деякі були наслідком більш глибокої давнини і попередньої руїни. Однак те, що сталося після смерті Богдана Хмельницького, перевершило все негативне до цього. Історикам ще доведеться збагнути всю складність політичної ситуації, в яку потрапив цей народ на кінець ХVІІІ ст. Руйнація власної державності привела до своєрідної «світової унікальності» того політичного стану, в якому опинився цей народ. Він ніби самоліквідувався. А інші, поселившись на його зем­лях і скористувавшись його борщем і салом, стали традиційно звинувачувати його в націоналізмі. Такого блюзнірства світ ще не знав. Симптоматично, що відомий французький політик і сенатор Казимір Делямар (1799—1870), ім’я якого в Росії та СРСР замовчувалось, навіть вніс до французького сенату в лютому 1869 р. петицію в українській справі, котру пізніше видав під назвою «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії». «Живучи між Московією та власне кажучи Польщею, — підкреслював він, — рутенці, до яких одних раніше відносилися назви «руси» (Russes) і «русини» (Russiens), були поневолені у минулому столітті московітами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним» [49, c. 2]. Про це можна було б сперечатися, якби не постійна боротьба українців за власне відродження і консолідацію.

Більшість дослідників звертають увагу на розчинення української національної козацької еліти. Але ще суттєвішою виявилась руйнація елементів консолідаційного характеру, котрі існували в українському суспільстві. Мова йде про розвиток братств, які були своєрідним зародком громадівського руху, і за нових умов модернізації суспільства могли б сприяти новим якісним змінам. Імовірно, Україні не випало б проходити в своєму розвитку особливої стадії відродження чи вона була б не така тривала. Разом із тим сучасні дослідники не звертають уваги на життєвість козацької ідеології, яку не спромоглася викорінити жодна імперська структура. Вона й стала основою подальшого українського відродження.

Список використаної літератури:

1. Грушевський М. С. Історія України-Руси. К.: Наук. думка, 1993. Т. ІV.

2. Огієнко І. І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т. 1—2. К.: Україна, 1993.

3. Себайн Джордж Г, Торсон Томас Л. Історія політичної думки: Пер. з англ. К.: Основи, 1997.

4. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей. М.: Мысль, 1991.

5. Норман Дейвіс. Європа: Історія. К., 2000.

6. Самаркин В. В. Историческая география Западной Европы в сред­ние века. М.: Высш. шк., 1976.

7. Грушевський М. С. Історія України-Руси. К.: Наук. думка, 1995. Т.  VІ.

8. Компан О. С. Міста України в другій половині ХVІІ ст. К., 1963.

9. Костомарів М. Історія України в житєписах визнайчнійших єї діячів / Перекл. О. Барвінського (Репринтне відтворення видання 1918 року). К.: Україна, 1991.

10. Чухліб Т. Російський генералісимус Суворов в українській історії після зруйнування Запорозької Січі // Історія України. 1999. № 36.

11. Ефименко А. Я. История украинского народа. Киев: Лыбидь, 1990.

12. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К.: Либідь, 1995.

13. Антонович Д. В. Українська культура: Лекції / За ред. Дмитра Антоновича. К.: Либідь, 1993.

14. Захарченко П., Вікторов І. Суспільно-політичний лад і право на землях України у складі Великого князівства Литовського. Хронологія подій // Історія України. 2002. № 33—34.

15. Кременецький Земський суд. Описи актових книг. Вип. 1. Книги № 1—2 (1568—1598 рр.). К.: Центральний державний іст. архів Української РСР, 1959.

16. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). К.: Наук. думка, 1993.

17. Хонигсман Я. С., Найман А. Я. Євреи Украины (Краткий очерк истории). Часть 1. Киев: Украинско-финский институт менеджмента и бизнеса, 1992.

18. Джонсон Пол. Історія євреїв. К.: Видав. дім «Альтернативи», 2000.

19. Шестопал Матвій. Євреї на Україні (Історична довідка). К.: Оріони, 1998.

20. Українські гуманісти епохи відродження. Антологія: У 2 ч. К.: Основи, 1995. Ч. 1.

21. Українські гуманісти епохи відродження. Ч. 2.

22. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. К.:  Час, 1993.

23. Конисский Георгий. История Русов (Репринтное воспроизведение издания 1846 года). РИФ: Дзвін, 1991.

24. Лапікури Валерій і Наталія. Два кольори сотника Семерія Наливайка // ПІК. 1999. № 11.

25. Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. К.: Либідь, 1995.

26. Ульянов Н. Украинский сепаратизм. М.: ЭКСМО «Алгоритм», 2004.

27. Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV — середина ХVІІ ст. К.: Видав. дім «КМ Academja», 2000.

28. Крип’якевич І. П. Історія України. Львів: Світ, 1990.

29. Ефименко А. Я. История украинского народа. Киев: Лыбидь, 1990.

30. Бойко О. Д. Історія України: Посіб. для студ. вищих навч. закладів. К.: Видав. центр «Академія», 1999.

31. Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: У 20 т. К.: Наук. думка. 1989. Т. 1.

32. Універсали Богдана Хмельницького. 1648—1657. К.: Видав. дім «Альтернативи», 1998.

33. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. Львів: Світ, 1990.

34. Джеджула Ю. А. Таємна війна Богдана Хмельницького. Історико-документальна оповідь. К.: Молодь, 1995.

35. Грушевський Михайло. Хмельницький і Хмельниччина. Львів, 1901.

36. Корпанюк М. Тема Переяславської Ради та її наслідки в літописанні ХVІІ—ХVІІІ сторіч. Переяславська рада: історичне значення та політичні наслідки // Матеріали науково-практичної конф. / Упоряд. М. Т. Товкайло. К.: Видав. центр «Просвіта». 2003.

37. Винниченко В. Відродження нації (Репринтне відтворення видання 1920 року). К.: Політвидав України, 1990. Ч. 1.

38. Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. К.: Варта, 1994.

39. Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. К.: Либідь, 1994.

40. Кучма Леонід. Україна — не Росія. М.: Время, 2003.

41. Наливайко, Дмитро. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ—ХVІІІ ст. К.: Основи, 1998.

42. Черняк В. Пять столетий тайной войны. М.: Междунар. отношения, 1972.

43. Горобець Віктор. Україна в роки реформ Петра І // Історія України. 2000. № 25—28.

44. Иностраннные известия о восстании Степана Разина. Материалы и исследования. Л.: Наука; Ленингр. отдел., 1975.

45. Іван Мазепа. Упор. і передм. В. О. Шевчука. К.: Веселка, 1992.

46. Кривошея В. Органи управління Речі Посполитої, Гетьманщини і Запорозької Січі // Історія України. 2002. № 17. Травень.

47. Вернадський В. И. Украинский вопрос и русское общество // Дружба народов. 1990. № 3.

48. Архив К. Маркса и Ф. Энгельса. Т. 8.

49. Делямар Казимір. П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий в історії // Історія України. 2000. № 7.