Глава 5 українська революція —шлях до поразки і перемоги

Перша світова війна стала загальномасштабною кризою західної політичної системи з колосальними людськими жерт­вами та матеріальними втратами. В гігантському котлі цього катаклізму, який призвів до глобальної кризи цивілізації, одночасно визрівала нова політична якість світу ХХ ст. Австро-Угорщина і Туреччина розвалились на складові національні частини. Сама Росія перетворилася на країну з новою соціально-політичною системою, за звичайних умов про яку годі було б і гадати. Як влучно підкреслює історик Гренвілл, події в Росії 1917 року змінили весь хід світової історії [1, c. 111]. Розвиток інших країн також зазнав таких руйнацій та революційних криз, які всі разом і поставили під сумнів майбутнє західної цивілізації. США вступили у війну 6 квітня 1917 року, після ліквідації самодержавства в Росії, що стало початком боротьби за новий світовий порядок. На одному з полюсів світового політичного протистояння Америка змогла сконцентрувати цінності західної демократії, поступово об’єднавши різні країни, щоби протистояти комуністичному та фашистському тоталітаризмові — цим своєрідним продуктам розвалу імперій.

Війна привела і до змін у світовій політичній культурі. Міжнародна соціал-демократія не змогла реалізувати свою гуманістичну та пацифістську програму. Під тиском націоналістичних тенденцій вона розкололась. Більша частина її стала на захист своїх урядів, проголосувавши за військові кредити на ведення війни. Інша, на чолі з ленінським більшовизмом, вимагаючи поразки свого уряду у війні, стимулювала поглиблення загальнонаціональної кризи й миттєво скористалася ситуацією для захоплення влади, виступаючи ініціатором світового поширення еволюційного комунізму за російським зразком. Словом, як зазначав відомий російський філософ М. Бердяєв: «Весь стиль російського і світового комунізму утворився із війни» [2, c. 113]. На противагу йому в надрах політичних змін, які принесла війна, зароджується фашизм. Він також не приховував своїх прагнень на світове панування.

Пізнання проблем української революції невід’ємне від усвідомлення їх як складника цього світового політичного процесу, що з Першою світовою війною являв собою якийсь увімкнений пекельний механізм майбутніх війн і революційних потрясінь ХХ ст. Україна потрапила у самий його вир. Відтоді для неї на карту було поставлено все: відродитися чи загинути? Що вдалося реалізувати в рамках цієї альтернативи, залишається до кінця не з’ясованим. Але час розставляє все по своїх місцях. Україна не легко ставала на колію власного суверенітету, щоб потім вже з неї ніколи не збочити (і досягти власного суверенітету).

Перша світова війна і Україна

Історики ще недостатньо уваги приділяють Першій світовій війні, що стала своєрідним детонатором для багатьох революційних подій у світі. Навіть автори досить відомої останнім часом праці з політичної історії України [3, c. 204—206] не приділили уваги проблемам війни. За цим губиться розуміння того, що одним із першочергових завдань війни було вирішення проблем Східної Європи, конфігурації її кордонів. А так як українські землі прямо чи опосередковано брали участь в їх формуванні, українське питання не могло не бути головним в роки Першої світової війни.

Дещо приховані ті особливі геополітичні інтереси, що мали в його вирішенні країни Антанти, Четвертного союзу, США та й решта країн. Певна поверховість в їх оцінках не дає змогу уявити роль Першої світової війни в революційних подіях в Україні з точки зору взаємовпливу як зовнішніх чинників, так і внутрішніх політичних подій, що були з ними тісно пов’язані.

Є потреба говорити і про інтереси тих держав, які більш ніж сто років прагнули прилучити до себе українські землі, адже вони зумовлювали їхню військову політику. Зокрема Росія вступила e війну під гаслом панслов’янської расово-політичної єдності, фактичною суттю якої був пан-русизм. У його реалізації найважливішими були приєднання Західної України з яскраво вираженою метою — ліквідацією центру «мазепинського руху» і відповідно — ліквідацією українського сепаратизму взагалі. Про це з усією відвертістю свідчить воєнна політика влади. Захопивши Галичину влітку 1914 р., воєнна влада на чолі з генерал-губернатором графом Бобринським почала домагатися «злиття краю з імперією» політично та національно. Спеціальними постановами закривались навчальні заклади, книжкові магазини, просвітні організації. Так званих неблагонадійних відправляли до Сибіру. Поступово цей процес став загальноукраїнським і показав, що Україна враз повернулася до найгірших часів її минулої Руїни.

На противагу розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у австрійській політиці. С цією метою передбачалося створення у майбутньому незалежної України, що мала б шукати гарантії своєї незалежності у Центральних держав. Але згодом під тиском польських зазіхань на українські землі австрійський і німецький уряди несподівано проголосили маніфестом від 5.ХІ.1916 р. утворення Польського королівства з включенням до нього українських земель і зробили заяву про надання широкої автономії Галичині. Переділ українських земель і тиражування польсько-українських суперечностей значно послабили австро-угорську орієнтацію українців і посилили німецькі впливи.

У той же час політика Німеччини щодо України мала не до кінця визначений характер. У ній скоріше переважали холодні розрахунки миттєвих інтересів різних політичних партій і груп. Хоча відомо і те, що широке коло відомих німецьких учених, політиків і підприємців згуртувалося навколо руху «Середня Європа» (Mitteeurope) після виходу у жовтні 1915 року книги одного з провідників націонал-соціального руху Фрідріха Науманна під назвою «Середня Європа». Метою цього руху було створення між Францією та Росією спільного економічного, культурного й правового простору на основі однотипності соціокультурного ландшафту та господарських структур ряду споріднених народів, які мають право на розбудову власної державності. До них відносили і рутенців (українців).

У цілому всі прогресивні тенденції не сприймалися польськими націонал-демократами, які вважали, що українські землі є органічною частиною Речі Посполитої. Одночасно українці визначались як пасивний та інертний елемент, нездатний до самостійного державного творчого життя. Втручання такої позиції в австро-німецький діалог на близький час і більш віддалену перспективу не задовольняло в принципі нікого. А найбільше шкоди завдавало як Україні, так і Польщі. Воно тиражувало застарілі польсько-українські суперечності та робило геополітичне становище цих держав небезпечним.

Те саме можна сказати і про політику щодо України Великобританії та США. Вона виглядала явно недалекоглядною і ця проблема потребує аналізу. Наприклад, Британія також відійшла від підтримки України. І це незважаючи на те, що деякі британські вчені, такі як вчений-славіст Р. Сетон-Вотсон вважали, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни і воно являє собою не модерну вигадку, а застарілу проблему Європи [4, c. 141].

Розходження між офіційним курсом і реальною політикою можна побачити в діях США. Вони сприймали події в Україні як вияв громадянської війни в єдиній Росії на зразок ситуації між Півднем і Північчю в США і також не здійснювали окремого кур­су щодо України. Такий стан справ зберігався за умов, коли згодом сама Америка ініціювала прийняття відомих «14 пунктів Вільсона», де в 14-му мова безпосередньо йшла про «утворення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілісності як великих, так і малих держав» [5, c. 367]. Але в той же час ми мало знаємо про дійсні мотиви її політики. Проголошуючи утворення Польської держави, США скоріше з огляду на власні національні інтереси не бажали вирішення українського питання і мало турбувалися про його майбутність. Це було помилкою.

Сьогодні відомо, що чимало народів психологічно були налаштовані на очікування змін і тому вони вбачали у війні своєрідну «весну» народження нового. Висловлення про війну як про «очищення і звільнення, колосальну надію» належить лауреатові Нобелівської премії Томасу Манну. Проте війна виявилася колосальною людською трагедією. Для українців війна стала конфлік­том самоліквідації, коли 4 млн українців у російській армії протистояли 300 тис. галичан в цісарському війську на прикарпатському фронті. Його поглиблювали деструктивні процеси в господарстві. Завдані збитки, що закінчилися раптовим «обривом» виробництва на початку 1917 року, суттєво впливали в найближчі десятиріччя на всі сторони людського життя. Військове протистояння, загострення соціально-економічних суперечностей уособ­лювали політичне протистояння в суспільстві.

Межа проходила між організаціями, які репрезентували різні політичні сили. З одного боку, це було об’єднання Головна Українська Рада, що сподівалося на підтримку Австро-Угорщини в боротьбі за незалежність проти Росії. А також утворена соціалістами-емігрантами з підросійської України у Львові Спілка Визволення України (СВУ), яка хоч і ставила собі за мету відродження самостійної держави, але покладала надії на пронімецьку та австрійську орієнтації. З іншого боку, більшість представників ТУП стали на бік воюючої Росії. Ймовірно, необхідно ще вивчати всю складність ситуації, коли навіть Петлюра у газеті «Украинская жизнь» не знайшов нічого кращого ніж виступити в статті «Війна і українці» з закликом до українців чесно виконати свій обов’язок (якщо б він був? — Авт.) перед Російською державою. Деякі дослідники намагаються тлумачити це тим, що він у такий спосіб прагнув захисту українців від репресій або керувався метою об’єднання українських земель. Кажуть навіть про його майбутню орієнтацію на Антанту тощо. В тій же газеті «Украинская жизнь» за 1914 рік Петлюра, розкриваючи негативні риси полеміки навколо українського питання, несхвально відгукнувся про політику СВУ, вважаючи її авантюрною і такою, що виглядає або як чергова вигадка австро-німецьких інформаторів, або як «нерозсудливий крок незначного політичного угруповання» [6, c. 148]. Як би там не було, але загальний стан «українських орієн­тацій» закладав погані основи в розгортання національно-визвольної боротьби і негативно впливав на консолідацію українського суспільства.

Багато в чому це залежало і від політики революційного більшовизму щодо війни та українського національного руху. Вже перед війною і на її початку Ленін буквально повів цілу кампанію проти національно свідомих українських соціал-демократів, які працювали на користь утворення осібної національної соціал-демократичної організації робітників. Він зовсім не згадує Петлюри і тих, хто підтримував Росію. А ось щодо Юркевича і Лемківського епітетів вистачало. Це були і «українські дрібні буржуа», і «нахабники і інтригани», і багато іншого. Вся тактика Леніна була добре спланованою акцією, основаною на перетворенні імперіалістичної війни на громадянську. Підміні національних прагнень інтернаціоналістськими гаслами, що базувались на загостренні національної кризи в Росії і таким чином встановленні влади пролетарських диктаторів. Вона приховувалася за фразами про самовизначення української нації та її правами організувати власну державу, псевдовченням про дві культури, з ігноруванням поняття про культуру як досягнення людства в матеріальній і духовній сфері тощо. «Пролетарское дело — прежде всего, говорим мы, — так писав хитрий марксист, — ибо она обеспечивает длительные коренные интересы труда и интересы человечества, но и интересы демократии, а без демократии немыслима ни автономная, ни независимая Украина» [7, c. 129].

Але про які інтереси праці і людства можна було говорити в розбитій і розграбованій війною країні? Про яку пролетарську демократію могла йти мова там, де політична культура пролетаріату не досягла навіть рівня середньої за модернізацією європейської країни? Де переважало селянство. І де встановлення будь-якого робітничого самоуправління після багатьох років радянських експериментів і сьогодні залишилось мрією. Відповіді на ці питання добре усвідомлював російський соціал-демократ Г. В. Плеханов. З початком війни він видав власну брошуру «Г. В. Плеханов о войне», де пояснював власну позицію підтримки уряду воюючої Росії. Суть її зводилась до того, що джерела піднесення визвольного руху в Росії необхідно шукати в її капіталістичному розвитку, який ще «не змолов муки, з якої можна випекти пшеничний пиріг соціалізму» й поразка у війні, що може загальмувати його прихід, буде шкідлива для справи народної свободи і вигідна для старих порядків. Вона тільки посилить панівний клас агресора. «Ведь я марксист. Я знаю, — запевняв він, — что экономическое развитие лежит в основе всякого другого. И я вполне верен себе, когда утверждаю, что то явление, которое грозит нам экономическим застоем, угрожает также увековечить нашу политическую отсталость» [8, c. 32].

Ця політична й національна відсталість була потрібна В. Леніну для захоплення влади. Ось чому він навіть не бажав слухати не тільки українських, а й єврейських націоналів, таких як Лібман, або німецьких — Розу Люксембург та ін. Їхні думки про те, що тільки через національну культуру робітник зможе залучитися до інтернаціональної культури, яка потім і об’єднає всіх трудящих, просто ігнорувались. Не випадково провідний теоретик УСДРП Лев Юркевич виступив зі статтею «Єзуїтська політика», що критикувала позицію В. Ілліна (Леніна) в національному питанні. Підсумовуючи, він писав: «Іллін і його товариші з-під самостійницького прапору з «глибоким обуренням» показують нагая автономістичним робітничим рухам поневолених націй. Бо нагай той свідчить, що самостійницький прапор вони піднесли тільки для того, щоби ілюзоричним кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за національні права, які давно здобули собі західноєвропейські народи» [9, c. 395].

У зв’язку з цим необхідно уважніше поставитися до політичних наслідків військових подій. Коліщата війни нещадно декілька разів прокотились по Україні. Спочатку у вересні 1914 року Західну Україну окупували російські війська. На кінець червня 1915 року її знову захопили німці й австро-угорці. Потім знову наприкінці травня 1916 року після вдалого «Брусилівського прориву» Росією була відвойована у них східна частина Галичини та Волинь із Луцьком. Але Львів їм так і не вдалося повернути. В цілому війна жорстоко струснула українське суспільство. Й про що інколи забувають, окрім збитків, сприяла його національній інтеграції. Великій згін населення з власних територій, спричинений різновекторною загарбницькою політикою, сприяв усвідомленню національної єдності українців серед військових, полонених, біженців та ін. Національне питання все більше ставало не питанням безплідних дискусій, а дійсного життя. Репресії проти москвофілів з боку Австро-Угорщини і проти «мазепинців» з боку Росії повернули їхню свідомість до реалій необхідності відродження власної державності.

Поступово це питання починає займати чільне місце в діяльності українських партій і організацій. На зміну тієї чи іншої орієнтації все частіше лунають вимоги знайти нейтральне становище у війні, як до цього закликала Рада ТУП ще у 1914 році. Все більше стає ясним, що вирішити питання соціальної справедливості неможливо без розв’язання проблем національного визволення і відродження власної державності. І поки занепад в суспільстві ще не досяг критичного стану, значення національного творення зростало.

Під впливом обставин відбувались якісні зміни серед української політичної еліти. Депортації, арешти і вбивства прокотились по Україні. Мало хто згадує, що росіяни закатували і вивезли на Схід 12 тис. громадян, а австрійці закатували до смерті 36 тис. цивільних громадян [10, c. 57, 58]. Це викликало гнів і ненависть, якісно змінюючи політичну позицію тих, хто вижив. Так, наприклад, вивіз митрополита Андрія Шептицького в Росію або арешт і заслання Михайла Грушевського з його обвинуваченням у шпигунстві [11, c. 1—5] сприяло перетворенню їх на політичних лідерів і національних героїв. Не досягали своєї мети єврейські погроми, зініційовані росіянами у вересні 1914 року у Львові, а також закриття єврейських громадських організацій. Вони чи не вперше привели до початку переоцінки в єврейських колах місця і ролі українського питання в долі єврейського народу України. Та й сама суспільна думка в Росії після перших репресій поступово зазнавала суттєвих змін. На тлі цього всього Україна стала на свій шлях відродження.

У роки війни народжувалась українська армія. «Українські січові стрільці» в боях у Карпатах, на відміну від австрійців, показали себе справжні захисниками вітчизни і носіями кращих традицій козацької державності. В свою чергу, національні почуття прокинулись і в російських солдат-українців. Вони згодом сприяли прояву пацифістських настроїв, братанню українських солдат, а отже, поступовій українізації військових частин. На зміну різним політичним орієнтаціям приходило чуття єдиної національної родини.

Дещо поза кадром досліджень залишається цікавий процес українізації, започаткований військовими діями. Його ініціювали різні напівофіційні установи і товариства, які займалися лікуванням поранених, опікою над біженцями тощо. С. Петлюра наводить цікаві факти, де український сепаратизм, крім політичного і літературного, набув так званого шпитального характеру, коли українці на власні кошти утворювали шпиталі у Києві, Петрограді, Москві [6, c. 149]. У свою чергу, СВУ, діставши доступ до полонених українців, формує з них військові підрозділи: Синю дивізію і Сіру дивізію.

Здебільшого дослідники оцінюють Першу світову війну як трагедію українського народу. Про це яскраво свідчило те, що вона стала об’єктом експансії, ареною воєнних дій і братовбивчого протистояння. Серед негативних тенденцій у суспільстві, які зумовила війна, називають: «...розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної і культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, посилення залежності від іноземного капіталу» [12, c. 277]. Інші дослідники, навпаки, однобоко оцінюють стан національно-визвольного руху, перебільшуючи його зрілість і незалежність. Так, вважають, що в політичному житті Західної України з початком війни всі українські партії вирішили, «що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України» [13, c. 192]. Такі підходи не відображають самої динаміки розвитку політичної ситуації. Не враховують того, що вона в Україні була більш складною, з глибоким переплетенням соціальних і національних суперечностей.

Однак фактом залишається те, що війна ще гостріше поставила українське національне питання. Воно пройшло загартування реальністю воєнних подій і ввійшло в свідомість широкого кола громадян. Всеукраїнська національно-державна ідея постала в такому вигляді, що вона не відрізняла ані «австрійських», ані «російських» українців. А був один народ, в глибинах свідомості якого, поряд з різними сумнівами, суперечностями і негативізмами менталітету, жевріла і ніколи не згасала ідея власного відродження як державного народу.

Усвідомити цю ідею було не просто. Різні орієнтації розкололи єдність української політичної еліти. У неї не було єдиної думки щодо способу і цілей розв’язання цього питання. Вирішення долі українського народу опинилося в умовах революційного падіння великих протидіючих імперій. Почалося поступове відмирання тенденцій абстрактної революційності. Політичні події наповнились національним змістом не одразу. За таких умов важко було не розгубитися в пошуку правильного рішення.

З аналізу досвіду революційних змагань

Про революційні події в Україні написано немало. Але в характеристиці самого явища української революції залишається багато чого суперечливого і її політична історія до кінця не з’ясована. Справді, вона була якоюсь не простою революцією. В її розвитку відбувалось переплетіння такої кількості чинників і взаємовпливів, що за ними інколи губиться владний інтерес тих, хто був найбільше зацікавлений в тому чи іншому розгортанні подій. Той же політичний інтерес сьогодні свідомо чи підсвідомо вимагає одних називати її національно-визвольною революцією, інших національно-демократичною, українською національною, як говорив про неї Винниченко, або просто українською революцією, без певної упередженості у виділенні її особливостей і причин.

Відповіді на ці та інші питання коріняться в глобальних оцінках походження революції. Центральним питанням в цьому є проблема співвідношення Російської і Української революцій. Не зовсім мають рацію ті, хто вважає, що це різні явища, хоча і мають чимало спільних рис [14, c. 8]. Однак досить упередженими є намагання перебільшити російський революційний чинник, не побачити тієї грані, за якою розпочиналась українська революція з її своєрідними завданнями і цілями. «Прочитати «книгу 1917 року» може лише той, — підкреслює В. Мороз, — хто зрозумів, що то був рік двох революцій. В Росії відбулась революція соціальна. Але для неросійських націй то була перш за все Весна народів — національно-визвольна революція» [15, c. 84]. Таким чином, постає доволі цікава проблема походження і суті самої революції, яка з огляду на соціальні проблеми була тісно переплетена з загальноросійською. А через ці проблеми і пролягала та політична стежка, що поєднувала ці дві різні і споріднені революції.

За таких умов не останню роль в оцінці українських подій відіграє питання про саму російську революцію. Останнім часом уявлення про її суть значно змінюються, і вона постає не в ексклюзиві лютневих і жовтневих подій, а у вигляді складного, досить тривалого перманентного революційного процесу, в якому вирішення українського питання займало головне, якщо не визначальне, місце. Особливе місце у цьому взаємовпливі відіграє з’ясування суті жовтневого етапу в революційних подіях, який поклав кінець демократичному революційному процесові й надав йому характеру громадянської війни і формування тоталітаризму.

Глобальна криза цивілізації як наслідок Першої світової війни привела до Лютневої революції в Росії, що розпочалася 8 березня (23 лютого за старим стилем) і зруйнувала імперію. Дехто забуває, що саме вона дала поштовх українській революції. У наявній навчальній літературі інколи досить однозначно висвітлюють час утворення Центральної Ради, яка представляла одну з найбільших політичних сил в цій боротьбі за владу. Називають і 3 березня, і 7 березня, й інші дати за старим стилем. В. Ф. Солдатенко, посилаючись на працю Р. Млиновецького, говорить про існування твердження, хоч і не доведеного документально, але пов’язаного з суттю боротьби, про формування відповідно 2 і 6 березня двох Рад — самостійницької й автономістської [16, c. 135, 920]. Все це принаймні свідчить про те, що вже в перші дні свого існування ЦР переживала складний процес організаційного та ідейного становлення. В ньому змагалися два його напрями, які потім і будуть «супроводжувати» політику ЦР на весь період визвольних змагань. А певна двоїстість та остаточна невизначеність цього курсу й зумовлюватиме непевність її політичних дій. Саме цього намагаються не помічати дослідники прокомуністичної орієнтації.

Причину перемоги автономістської платформи в українських соціал-демократів необхідно шукати не тільки в демократичному розгортанні революційних подій в Росії після лютого. Напівбільшовизм Винниченка і Петлюри був зумовлений впливами ультрареволюційної позиції лівого крила російської соціал-демократії. На жаль, вона не змогла в своїх поглядах звільнитися, на відміну від соціал-демократичної ідеї на Заході, від застарілих марксистських догм, пов’язаних зі знищенням буржуазії, встановленням диктатури пролетаріату, ліквідацією національних держав на користь імперії трудящих тощо. Такий стан справ спричинювався, з одного боку, вповільненою модернізацією у формуванні капіталізму, обтяженою феодальними пережитками і відповідно низькою політичною свідомістю народу. А з іншого, — великодержавною імперською владою, що перетворювала Росію на країну бунтів і революцій, відповідно — революціонерів і реформаторів, наділяла якостями силових, диктаторських методів вирішення соціальних проблем.

Автономістський напрям майже збігався із загальноімперською розбудовою «єдиної неділимої» й уособлював своєрідний прихований реверанс у бік виявлення гірших рис української ментальності. Наприклад, сам Винниченко так і не усвідомив тих застережень, які робив свого часу Франко щодо можливого імперського характеру майбутньої «демократичної» влади в Росії. Недаремно Іван Лисяк-Рудницький згадує вислів відомого історика з Галичини Ярослава Пеленського, котрий в алегоричній формі називав Винниченка позашлюбною дитиною Карла Маркса і врод­ливої, темпераментної української молодиці [17, c. 106]. Як наслідок власної політичної суперечливості він навіть у 1920 р. приїхав у Росію, вступив до лав ВКП(б) і прагнув зайняти керівні посади в системі більшовицької влади, не усвідомлюючи, що його напівбільшовизм із куцою автономією ніколи не задовольнить ні старих, ані нових диктаторів.

Політична позиція Винниченка віддзеркалювала суть загального стану в лавах української соціал-демократії. Необхідно більше уваги приділити своєрідному перенесенню центру політичного українського життя з Петрограда до Києва. Українські Ради Петрограда і Москви зробили багато для розвитку революції. Саме в Петрограді проходять спочатку багатотисячні українські маніфестації, в яких активну участь беруть українці в складі військових формувань. Але поступово, у міру того, як революційні події в Києві наповнюються українським змістом, більшість українських діячів повертається в Україну. В цей же час весною — на початку літа 1917 року і відбувається формування українських політичних партій, що сповідують автономізм. Проте «крізь шапку автономізму, — як зауважує В. Мороз, — проростає доконаний факт самостійницької логіки» [15, c. 92]. Партії із самостійницькою програмою з’являються дещо пізніше, з середини літа на осінь 1917 року, коли ця ідея витримала перевірку часом у багатьох змаганнях з Тимчасовим урядом. Цікаво, що «соціалістичний» хвостик залишався в назвах майже всіх партій і це була не тільки данина моді, як пише В. Мороз [15, c. 95], а та реальність, яку важко ігнорувати в реальних умовах прогресуючого загострення кризового стану в країні.

Узагалі ми до цього часу не маємо реальної оцінки якісного стану політичного керівництва українською революцією. З огляду на те, як відбувалося поспішне формування політичних партій, можна зробити висновок, що це керівництво було ще дуже недосконалим і в багатьох питаннях політичної боротьби не тільки не змогло очолити прогресивних революційних прагнень народу, а навпаки, пленталося в хвості визвольних змагань. У 1922 р. Петлюра в листі до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка пише, що «почався суд історії» і більшість українських з’їздів, у тому числі й військових, були не показником сили, а «демонстрацією національних емоцій», своєрідна «праздникова одіж». Українським партіям бракувало творчої, організаційної роботи. «Наші тодішні лідери, — зауважує Петлюра, — були або фантасти, або демагоги, або наївні люди, що вірили в силу революцій, в чудотворність їх. Вони партійні інтереси ставили вище державних, персональні моменти вище загальних» [6, c. 222]. Серед цих загальних моментів Петлюра досить велику увагу приділяє закордонній політиці України. «Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежності од Москви, — зазначає він, — тим скоріше ми матимемо самостійну Україну» [6, c. 223]. В той же час, спираючись на Європу, він закликає «творити власну силу».

Сьогодні ми глибше усвідомлюємо значення тези незалежності від Москви. Вона була пов’язана з намаганнями відійти від тих процесів, які відбувалися в Росії, і надати своїй революції власного обличчя. При цьому автономістський підхід виходив зі спільного розвитку з Росією, що підтверджувалось і ІІІ Універсалом Центральної Ради. «В результаті процеси, започатковані в столиці Росії (а їх домінантою було встановлення влади рад), — як зазначає В. Ф. Солдатенко, — практично безперешкодно розвивалися й на теренах України, набравши тут серйозної інтенсивності й розмаху» [16, c. 371]. Це визнання політичного впливу автономізму можна цілком сприйняти за певної кореляції суті впливу Рад, замінивши його активною політичною діяльністю більшовиків. Сьогодні цей стереотип радянської історіографії переглянуто цілим рядом дослідників [18, c. 10]. Після більшовицького перевороту майже всі місцеві ради робітничих, солдатських і селянських депутатів визнали Центральну Раду найвищою владою в Україні. Таку ж позицію зайняла більшість міських дум і земств. Цифри яскраво показують, що демагогічними заявами про владу рад більшовики сфальшували захоплення влади. Адже до Всеросійських установчих зборів за них проголосувало всього 183 депутати з 715 в Росії. А в Україні взагалі за них висловилось не більше 10 %. Та й проголошення України республікою рад у грудні 1917 року в Харкові відбулося представниками 96 рад із 300, що діяли тоді в Україні [18, c. 10].

З огляду на це політика приходу до влади в Україні більшовиків була добре спланованою політичною акцією. Другий уряд у Харкові став рупором проголошення в Україні більшовицьких декретів. Він намагався виглядати українським урядом, навіть перейнявши від ЦР назву Народний секретаріат, яка так не подобалась більшовикам. У літературі ще недостатньо аналізується створення альтернативного центру влади в Україні. Можна дискутувати, наскільки він був легітимний, але разом із кишеньковими республіками відповідав цілям прихованого втручання у її внутрішні справи. Цим самим утворився та включився політичний механізм розв’язання громадянської війни в республіці.

В історичних дослідженнях радянської доби її початкова межа розмивалась і тим самим приховувалась. А насправді, скористав­шись незбалансованою соціальною (перш за все стосовно селянства) й національною політикою Центральної Ради, а також помил­ками у формуванні власної армії, в історії була вкотре спровокована ситуація, коли «самі себе побороли». Трагедія полягала в тому, що тисячі українських солдат із полків імені Дорошенків, Сагайдачних, як образно писав Винниченко: «...нас тягли за коси і били чобітьми в спину... Без цих «гетьманських» полків ніякі лотиші й руські нічого не зробили б хуторянці. Це треба чесно й щиро признати» [19, c. 255].

Але нам необхідно щиро визнати, що саме молодь не тільки не залишила Центральної Ради, коли вона ставала на шлях незалежності, а десь, якимось передчуттям майбутнього усвідомлювала характер протистояння з більшовизмом. У радянській літературі ці проблеми приховувались або перекручувались на власний розсуд. Та й нині не досить виразно розповідають про подвиг студентів під Крутами, намагаючись утаїти «далекоглядну» політику Москви. Вона являла собою взірець добре розрахованого і скоординованого в Кремлі політичного акту, в якому було все: і наступ Муравйова, і повстання на Арсеналі, і вчасне захоплення влади в Києві. Все, аби тільки не дати українцям підписати Брестський мир і тим самим легалізувати в світі незалежну українську державність. Затримка більшовицьких військ студентами ціною власних життів зірвала сплановану логіку цих подій. Договір був підписаний німцями в ніч з 8-го на 9-те лютого з Центральною Радою. І це врятувало саму ідею українського суверенітету. Молоді патріоти по-своєму повторили подвиг греків у боротьбі з персами під Фермопілами. Ось тільки греки зібрали загиблих і встановили пам’ятник, написавши: «Подорожній, сповісти Лакедемону, що ми тут лежимо, вірні закону». Ми також зберемо загиблих і напишемо: «Ми тут лежимо, вірні — Україні».

Усе це не було змаганням двох революцій, а продовженням тієї проімперської більшовицької політики, яка штовхнула українців на крок повного відокремлення від Росії. Потрапивши в «демократичне» сьогодення, ми чомусь різко відкинули і більшовицьку тематику. А тим часом формування більшовицьких організацій в Україні допоможе висвітлити картину дійсного політичного протистояння в українській революції. Більшовики добре усвідомлювали, що утворення радянської держави, навіть за умов, коли в його керівних органах поголовну більшість становили більшовики (35 з 41 членів ЦВК), не дасть того політичного ефекту, якщо тут не буде утворено більшовицького партійного центру. З проголошенням радянської влади це питання набуло практичного характеру. Секретар ЦК РСДРП(б) Я. М. Свердлов ще в листопаді 1917 року пропонував більшовицьким представникам Південно-західного краю створити таку партію, котра обов’язково ввійшла б до РСДРП(б). В противному разі, за будь-якої програми і назви, її немає потреби створювати [20, c. 419]. Його застереження було не безпідставне. Вже на нараді більшовицької фракції ЦВК Рад України 19—20 квітня 1918 р. у Таганрозі Скрипник, на противагу пропозиції Квірінга про утворення автономної партії у складі РСДРП(б), запропонував організувати самостійну комуністичну партію з власними керівними органами. При поіменному голосуванні прийняли пропозицію Скрипника. Після цього Ленін і більшовицький ЦК доклали чимало зусиль, аби змінити ситуацію на власну користь. Спочатку вони надрукували 9 травня 1918 р. у газеті «Правда» перший пункт власної резолюції про те, що вони погоджуються з утворенням самостійної Української Комуністичної партії, виходячи з того, що Україна є самостійною державою. Але другий пункт, в якому мова йшла про твердий курс на створення Компартії України як складової і невід’ємної частини РКП(б), приховали і почали його реалізовувати на практиці.

Дворушницька політика, започаткована горезвісним «правом націй на самовизначення», що її застосовували більшовики проти Тимчасового уряду з метою його дискредитації, знайшла своє логічне завершення на Першому з’їзді Комуністичної партії (більшовиків) України. Сам факт, що він проходив з 5 по 12 липня 1918 р. в Москві, красномовно свідчив про особливість політичного інтересу московської влади. На з’їзді тривало протистояння двох позицій: Едуарда Квірінга і Миколи Скрипника. Квірінг піддав погляди Скрипника гострій критиці. Він запропонував «возз’єднання України з Росією на основах пролетарського інтернаціоналізму» [21, c. 172]. «Наша боротьба в Україні, — зазначав Квірінг, — тісно переплітається зі становищем Російської Комуністичної партії. Перемога Російської Комуністичної партії є безпосередньо перемогою і Української Комуністичної партії. Перемога Комуністичної партії України є такою ж мірою перемога Російської Комуністичної партії» [21, c. 172]. Більшість проголосувала за те, щоб увійти в єдину Російську Компартію з єдиними з’їздами і єдиним ЦК. За таких умов про які вже особливості політичної діяльності комуністів України могла бути мова… І між ким боротьба за владу в українській революції займала провідне місце?

Із залученням українських комуністів до РКП(б) була протоптана стежка прихованого втручання в українські справи. Історія його в багатьох аспектах ще чекає своїх дослідників. Сторінки політичної історії цього періоду, написані такими радянськими істориками як Лихолат, з більшовицьких позицій змальовують українську революцію. Ці сторінки являють собою використання величезної кількості комуністичних документів, по яких необхідно пройти ще раз, аби здобути неупереджені факти і висновки. З іншого боку праці, написані за кордоном, на зразок Матвія Стахова [29], більш правдиві, але й вони інколи не враховують того складного розшарування в українському суспільстві, в якому не все можна віднести до причин і наслідків тільки більшовицького чинника. Разом із тим вони показують, що поступово більшовицька агресія сприяла формуванню проти неї в Україні своєрідного «внутрішнього фронту всенародного повстання», яке Лихолат називає «кулацько-націоналістичною контрреволюцією» [23, c. 344].

Поза кадром залишаються питання про те, що саме ці повстання захистили Європу від так званої світової революції. Радянськими істориками приховуються прагнення селян обстоювати демократичні основи влади рад без комуністів. Не згадуються нелюдські прояви червоного терору проти українців. Постійний прихід в Україну більшовицьких лідерів не української національності з каральними функціями видається за якесь благодіяння. Не аналізуються конституційні підстави радянської влади в Україні і скасування виборних традицій у формуванні української влади із застосуванням виборчого терору. Проблемою є розкриття стану державних фінансів України, який відбивав підпорядкованість Москві та можливість використання її праці та продуктів чужою владою. Було приховано антисемітизм більшовицької влади з використанням єврейського чинника, щоб потім знищити всіх, хто «встановлював» радянську владу. Надбанням історичного досвіду не стала особливість політики під час революції щодо церковної справи, яку так і не вдалося направити в русло української державності. В світлі всього зазначеного ми тільки-но починаємо реально оцінювати постанови більшовицької влади, що в своїй політиці ліквідації будь-яких проявів відродження української державності поступово ставала на шлях війни з цілим народом.

Тільки в руслі цього можна зрозуміти прийняття восьмою всеросійською конференцією РКП(б) після доповіді самого Леніна про Радянську владу в Україні, заключного слова з цього питання і написаної ним відповідної резолюції «Про Радянську владу на Україні». Основною політичною домінантою цих документів стала проблема ліквідації партизанства і встановлення блоку з селянством України. Її реалізація планувалась на основі «вільного розвитку української мови і культури», перетворення української мови «в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас» [24, c. 124—125]. Одночасно застерігаючи від будь-якого насильства щодо селянства, Москва виступала в звичайній для неї ролі ініціатора диференціації селянина за класовими ознаками на бідних, середняків і кулаків, провокуючи серед нього громадянську війну. Певним дисонансом до більшовицької резолюції звучить зміст виступу Леніна з заключним словом, адже сама доповідь чомусь не друкувалась у «повному зібранні». Ленін вимагає від українських боротьбистів розігнати спілку вчителів «в ім’я тих же принципів пролетарської комуністичної політики», незважаючи на українську мову і українську державну пресу [25, c. 371]. Отже, «вождь» намагається і далі реалізовувати власні «пролетарські принципи», та й ще за допомогою українських представників націонал-комунізму. В березні 1920 року, коли потреба в них відпаде, партія боротьбистів буде «підведена» під самоліквідацію [26, c. 6—7]. Зникне останній острівець комуністичних національних особливостей України.

Протистояння «національної» і «пролетарської» України дало таке своєрідне явище як махновщина. Ім’я Нестора Махна назавжди залишиться в політичній історії нашого народу поруч з іменами народних ватажків, які у важкі часи ставали на захист української нації і робили все, щоб вона не загинула. Сама по собі махновщина сформувалась як наслідок непослідовної політики Центральної Ради щодо селянства, а також тих псевдореволюціонерів, які намагались використати боротьбу українців за свободу у власних політичних цілях. Водночас вона відбивала певні традиції українського стихійного народовладдя і своїм корінням сягала в глибини козаччини, що зазначали всі, кому вдавалось познайомитися з цим політичним явищем ближче.

Махно воював проти всіх. І в цій борні з усією суперечливістю поступово відбувалось поєднання національних і соціальних проблем. Про це яскраво свідчать спогади самого Махна, де він описує, як, повернувшись в Україну, виявив своє незнання мови трудового народу, і намагався виправдати себе тим, що за мовними питаннями приховувалась класова політика гетьманців, утаюючи те, що в цьому мав прояв і його власний антиукраїнський бік. Антисоціальне обличчя гетьманського режиму в його національній оболонці, яку в будь-який час можна було обміняти на «єдину неділиму», викликала гострий протест у Махна, відволікаючи від дійсної суті національної справи. Пізніше Махно все частіше усвідомлюватиме необхідність об’єднання всіх сил трудової України, і зокрема Галичини, в боротьбі за її волю. Буде переглянуте і ставлення до політичних лідерів української революції, зокрема Симона Петлюри, якого підступно вб’ють за звинуваченням в єврейських погромах руками знаного Махном у Парижі Шварцбарда. Взагалі український слід в діяльності Махна вивчено недостатньо. Його угоди з першою бригадою Української галицької армії (УГА), з отаманом Григор’євим та іншими боротьбистами містять ще багато цікавих запитань.

Найбільше політичне випробовування Махна було пов’язано з більшовизмом. Нестор Махно, як і багато революціонерів різних напрямів, намагався критично оцінювати досвід ленінців під кутом зору анархізму і все більше не сприймав нову владу. Прозріння прийшло пізніше. «Вони підійшли сміливіше до мас і, — писав Махно про більшовиків у своїх мемуарах, — обдуривши їх лозунгом «влада рад на місцях», утворили за їхній рахунок власну державно-партійну політичну владу, підкоривши їй все на шляху революції, і в першу чергу трударів, які до того встигли тільки розірвати, але зовсім ще не розбили рабські пута» [27, c. 140]. Пророчими виявилися передбачення Нестора Івановича про те, що більшовики намагаються «володарювати над революцією», що призведе до того, що: «Не партії слугуватимуть народу, а народ — партіям» [27, c. 141].

З огляду на критику більшовизму в спогадах Махна ми ще мало усвідомлюємо характер його методологічних підходів щодо оцінки революційних подій. Адже він називає першу книгу спогадів «Російська революція на Україні» (З березня 1917 по квітень 1918 р.). Потім другу книгу «Під ударами контр-революції» (квітень — червень 1918 р.) і третю книгу «Українська революція» (липень — грудень 1918 р.). Тим самим вимальовується своєрідний підхід до української революції з її особливостями і проблемами. Фінал цієї боротьби підбивав підсумки всієї його революційної справи. Дослідники вважають, що боротьба Махна з Червоною Армією майже на рік затримала соціалістичне будівництво в Україні [28, c. 595]. Хоча правдою є й те, що боротьба його на боці цієї армії врятувала Москву від захоплення Денікіним і допомогла ліквідувати останню твердиню білого руху в Криму. Словом, наслідки цієї боротьби і політична ціна самої затримки так достатньо і не вивчені.

Нестор Махно завершив свій життєвий шлях у 1934 р. в Парижі. Його тіло було спалене й поховане на цвинтарі Пер-Лашез. А питання про те, хто переміг в Українській революції, яке так часто останніми роками турбувало «Батька», так і залишається перед нами у всій своїй простоті нерозв’язаним до кінця на сьогодні. Як і та, одвічна проблема національного союзу лівобережних і правобережних гетьманів, яких чи-то московини, чи поляки, чи хтось інший нацьковують один на одного і, скориставшись національним розбратом, вирішують свої політичні проблеми, а потім проганяють самих гетьманів і робляться хазяями України.

Минає час і ми все пильніше вдивляємося ще в одну соціальну постать української революції — гетьмана Скоропадського. Класовий підхід тут також добре «попрацював» і ми здебільшого бачили в гетьманові такого собі невдалого царського сатрапа, який намагався «косити» під усе українське і багато чого в цьому напрямі накоїв. Однак більш уважне ставлення дає змогу побачити нам політичну тверезість Скоропадського, який в національній справі намагався оцінити власницьку психологію українців, шкідливість засвоєння українцями як шовіністично-націоналістичних тенденцій, так і недооцінку організації власницьких елементів українського національного характеру. При цьому в акті захоплення влади він убачав врятування української державності, без чого вона «здавалась би й досі нейздіснимою утопією» [29, c. 112].

Одночасно гетьман досить своєрідно оцінював особливості соціалістичних впливів. Деякі з його прогнозів не залишають нас байдужими й сьогодні. «Я ясно собі усвідомлював, — пише в своїх «Споминах» П. Скоропадський, — що соціалістичні експерименти привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної і матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустиню, на якій з часом усівся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, м’якотілий, що животів у нас досі, а всемогучий всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзати наш же нещасний, соціалістичними проповідниками обдурений “революційний народ”...» [29 c. 98]. Такий прогноз є практично проповідницьким і навіть вимагає замислитися сучасних українських політиків.

І. Лисяк-Рудницький у вирішенні питань політичного розвитку українського суспільства спирався на свідчення В. Липинсь­кого 1920 р., котрі вважав дороговказом для історика тієї доби. В них наголошувалося: «Трьох синів рідних має сьогодні наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента-демократа й республіканця і пролетаря-більшовика та інтернаціоналіста» [17, c. 42]. Ми маємо ще добре поміркувати, до якого з синів віднести Нестора Івановича. Поганим чи добрим був син-гетьманець? Наскільки рідним сином для України був більшовик-ленінець? Запитання, запитання…

Вони приховані серед проблем соціального протистояння в Україні і мають ширший національний вимір. Фактом залишається те, що українські табори «зазублювались» з іншими національними партіями і рухами. І тут ми маємо вийти на розуміння української національної революції як революції у відносинах різних націй.

На вивчення національного чинника в українській революції радянський режим фактично накладав табу. Та й нині ми тільки починаємо усвідомлювати, що майже всі існуючі під час революції політичні рухи були внутрішньо так чи інак осяяні російським або іншим впливом, який, у свою чергу, мав складний національний підтекст. Сьогодні ми тільки приступаємо до вивчення цього національного чинника, тому в посібниках і підручниках про нього пишуть зовсім мало. Хоча відомо, що на початку 1917 року в Україні проживали представники двадцяти національностей, їхня загальна частка перевищувала 25 відсотків, серед яких домінували росіяни, євреї і поляки. Проте ця меншість в найважливіших процесах життєдіяльності була більшістю. В промисловості, торгівлі, серед науково-технічної інтелігенції, у сфері освіти, медицини, журналістики і в інших, так би мовити, інтелектуальних сферах, центри яких були зосереджені в містах, домінували представники цих націй. Хоча українці, добре усвідомлюючи, кого підтримуватиме ця частина суспільства, не раз запевняли про гарантію прав національних меншин, а в Конституції Української Народної Республіки трьом вищезгаданим націям надавалося «право на національно-персональну автономію» [30, c. 78], позиція цих націй переважно виявлялася антиукраїнською.

Особливо це можна віднести до політичної позиції росіян, які зовсім не вважали себе в Україні національною меншиною і будьяке зростання українського політичного впливу вважали замахом на російську державність. Як свідчать дослідження, відтінки й особливості цієї державності в принципі не мали суттєвого значення навіть і тоді, коли до влади прийшли більшовики. Та й приклади, коли російські партії підтримували Центральну Раду, показували, що вона мала стати базою для ліквідації більшовизму в Росії. Свого часу так само чинили більшовики в пику Тимчасовому урядові. Словом, ми маємо усвідомити суть певного парадоксу. В той час як українці змагалися за незалежність, в багатьох державних установах сиділи росіяни і зрусифіковані українці («малороси»), котрі цієї «независимости» і знати й чути не хотіли.

Ще складніша ситуація була серед єврейської меншини. Вона в Україні становила приблизно четверту частину всіх євреїв світу. З огляду на їхню інтеграцію у світі та вплив у російській імперії доля вирішення українського питання багато в чому залежала від того, кого підтримає єврейське населення України. Ми постійно забуваємо, що революція в Росії була перш за все єврейською революцією, спрямованою на визволення єврейського народу від страху погромів і приниження. Революційні події привели до складної еволюції поглядів єврейства і відповідних політичних дій. Значна кількість єврейського населення подалася у більшовицьку революцію (в той час як в українських соціалістичних партіях євреїв не було). Вони стали її натхненником, теоретиком й організатором. Класичні фігури Троцького, Зінов’єва, Камєнєва, а також тих, хто мав напівєврейське походження: Леніна-Бланка, Сталіна-Джугашвілі — «сина ізраеліта» та інших, сьогодні не викликають ні в кого сумнівів щодо єврейського впливу на революційні процеси. Важко відповісти, чи єврейська справа стала для них варіантом пролетарського інтернаціоналізму, чи пролетарський інтернаціоналізм став варіантом єврейської справи. Проте годі було сподіватися на те, що ця частина єврейства хоч якось могла підтримати українську революцію. Для цього достатньо ознайомитись з настановами Л. Д. Троцького, що їх він давав агітаторам, які вели підривну роботу в Україні. В них проявились чудові знання психології українця, в котрого, як він вважав, пробудився вільний дух запорожців, але не було усвідомлення необхідності сильної спайки всіх членів суспільства, чим й скористалися в агітації за єдину пролетарську державу.

Сьогодні ми тільки починаємо вивчати проблеми ототожнення більшовицької революції з євреями. «Режим, — як про нього пише Пол Джонсон, — заснований на марксизмові, закоріненому в антисемітській теорії єврейської змови; режим, що вважав за свою справу ідентифікувати цілі категорії людей як «класових ворогів», щоб потім їх переслідувати, не міг не створити ворожої для євреїв атмосфери» [31, c. 515—516]. «Неєврейські» більшовицькі євреї завдали непоправної шкоди єврейському політичному рухові, його культурі й релігії. Тому що скоро були зліквідовані всі єврейські політичні партії, зруйновані синагоги, школи тощо. І знову, в зв’язку з більшовицьким переворотом 1917 року, було реанімовано «Протоколи сіоністських мудреців» з їхньою ідеєю всеєврейської змови.

Єврейське питання почали використовувати в Україні як інструмент боротьби з українською державністю. Наявні факти розкривають певні загадки справжніх цілей праці троцькістських агітаторів в Україні. Професором університету ім. Т. Г. Шевченка Володимиром Сергійчуком вже після виходу його книги «Погроми в Україні. 1914—1920» були оприлюднені цікаві документи — свідчення безпосереднього учасника подій — голови вищого військового суду V-ї Херсонської стрілецької дивізії А. Карпова, пов’язані з карними переслідуваннями погромників урядом УНР. Вони розкривають підступну політику більшовицької верхівки. «Збаламучений євреєм Троцьким, — підкреслено в документі на основі численних фактів, — єврейський пролетаріат мріяв про інтернаціональну «панюдейську державу» і тому пішов за «месією» Троцьким та затопив ніж у крові українського брата, того самого, що перший на своїй землі дав йому право повної свободи: «персональну автономію», яку політично вироблені круги єврейського народу прийняли з одушевленням і дали свого представника в Раду Міністрів У.Н.Р. Коли єврейський народ в практиці розкусив програму месії Троцького — перейшов в табір українців, і лише хвилева перемога більшовиків не позволила Україні закріпити свій рідний лад» [32, c. 12].

Взаємна довіра поверталась повільно. Своєрідним показником ставлення єврейських соціал-демократичних організацій до України стало прийняття ІV Універсалу Центральної Ради. Єврейські соціалісти не підтримали української незалежності, мотивуючи це тим, що українці розривають зв’язки з російською демократією, маючи на увазі ілюзорні сподівання про встановлення демократичної влади Установчими зборами, які, до речі, вже відбулися. Щоправда, на засіданні Малої Ради поалей-сіоністи й об’єднані єврейські соціалісти утрималися під час голосування щодо ІV Універсалу. Про всю складність ситуації свідчить і прийняття 9 січня 1918 року напередодні ІV Універсалу «Закону про національно-персональну автономію», у підготовці якого брали участь переважно представники єврейських партій. На території УНР створювався Національний союз, якому належало право представництва даної нації. Вищим представницьким органом Національного союзу проголошувалися Національні збори, а виконавчим — Національна рада. За часів Директорії було утворено міністерство єврейських справ на чолі з поалейціоністом А. Ревуцьким.

Активними будівничими Української Народної Республіки стали такі представники єврейської національності, як член Стрілецької ради корпусу Січових Стрільців Є. Коновальця сотник Людвіг Розенберг, міністр УНР Моше Зільберфарб, представник сіоністського руху Соломон Гольдеман та інші. Життєвий шлях останнього можна вважати прикладом виникнення нових стосунків між різними націями в Україні. Так, Гольдеман, навчаючись в нашому Київському комерційному інституті, який він закінчив 1913 року, і працюючи тут на кафедрі політичної економії та економічної політики, стає одним з керівників лівих сіоністів України, головою партійного секретаріату українського Поалей Ціону. З постанням Центральної Ради він входить до її складу й активно бере участь в розбудові української держави. За часів Директорії він виконує обов’язки міністра праці та в першому уряді Директорії обіймає посаду заступника міністра торгу і промисловості. І тільки перемога більшовиків, яку він вважав пануванням чужої, хоч і соціалістичної, влади, яка не приведе до чого-небудь путнього, змушує його покинути Україну. Але й пізніше, в Ізраїлі він не припиняє співпраці з українською діаспорою, до речі саме він і запровадив це поняття. Гольдеман обирається дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка, а також членом Української Вільної Академії Наук. Це був справ­ді соломонів приклад вирішення проблеми співпраці українського та єврейського народів, якому важко знайти аналоги в попе­редній історії. А так необхідно. Тому що вони дійсно були і мали яскраве підтвердження в розповідях наших дідів.

Ця тема актуальна й тому, що з єврейським питанням тісно пов’язана оцінка всієї більшовицької революції, тих політичних процесів, які відбувались і відбуваються в світі. В одних працях євреїв звинувачують в тому, що вони з допомогою ідей соціалізму дещо приховали. «В основі цих концепцій, — пише М. Шес­топал, — захована ідея єврейського панування над світом, ідея гегемонізму, для здійснення якої так багато попрацювали радянські євреї ще с перших днів Жовтневої революції» [33, c. 83]. Однак поряд із цим ми маємо і результати деяких радянських дослідників, які свідчили, що певна частина єврейства, котру вони охрестила сіоністами, добре усвідомлювала, що радянська влада в її економічному вигляді з ліквідацією приватної власності та національно-політичному вираженні, хоча й приховувала єднання євреїв на пролетарській основі, в принципі руйнувала їхню національну суть. Відомий дослідник сіонізму Лев Корнєєв наводить численні факти співпраці євреїв з петлюрівським урядом. При цьому він цитує слова раввина Гутмана, який навіть після єврейських погромів у Проскурові заявляв: «Більшовизм — це свого роду вавілонське стовпотворіння, покоління якого було наказано потопом, тому що не могло існувати. Так само і більшовизм, який намагається підкопатися під самі основи, на яких стоїть релігійна частина єврейства, не може розраховувати на симпатії цієї частини. Я даю клятву від імені всіх єврейських святинь, що в віруючій частині єврейства немає місця для більшовизму» [34, c. 110]. Такі різні підходи і сьогодні мають конче важливе практичне значення не тільки у відкиданні більшовицької потвори, що не несла позитиву жодній нації, а й у налагодженні співпраці українців з єврейським народом, який так само піклувався і піклується збереженням своєї породи, себто національності. Крім того, ця проблематика проливає світло на всю наступну «радяньщину» України і ще чекає своїх дослідників, які зможуть системно відповісти на гострі питання становлення радянської влади в Україні.

Геополітичні відносини, які розкрила війна, виявилися несприятливими для розв’язання українського питання. Воно, як одне з головних питань війни, було поставлене в центр конфлікту, і протидіючі сторони намагались його вирішувати згідно з власними інтересами. Важко повірити в буцімто байдужість деяких країн, які, з огляду на великі людські ресурси України, її роль європейської житниці, шляху на Схід і ключа до Росії, скоріше приховували власні політичні інтереси. Їхній неадекватний цій ситуації аналіз не сприяв не тільки розв’язанню українського питання, а й вирішенню в майбутньому багатьох світових проблем. Найближчі події 1917 року повністю підтвердили роль і значення зовнішнього чинника в розгортанні української революції та українського питання на користь світового міжнародного товариства.

Важко не погодитися з думками тих, хто вважає, що на відміну від російської революції 1917—1921 рр., де центральним питанням була заміна політичного ладу в кордонах вже існуючої держави, національна революція в Україні переслідувала і цілковито іншу мету — створення власної національної держави, тому вона розпочалася не в 1917, а у 1914 р. [35, c. 103]. Так само немає єдності думок і щодо закінчення революційних змагань. Інколи їх вважають закінченими у 1920 р., при цьому недостатньо акцентуючи увагу на останніх подіях, зокрема значенні Ризького миру, а також останнього «національного пориву» [36, c. 190] на Волині, де більшовики розстріляли під Базаром 359 українських старшин і козаків. Узагалі, проблема періодизації Української революції залишається досить суттєвою частиною усвідомлення її суті.

В її розвитку переплелись національні та соціальні чинники, різні політичні орієнтації та зовнішні впливи. А звідси революційна доля України була і проблемою тих країн, до складу яких вона вже тривалий час входила і в багатьох питаннях мала багато спільного. Здається, весь хід Української революції являє собою яскраве свідчення поступового, нелегкого виходу з-під довготривалої опіки певної імперської системи. При цьому остаточного визволення не відбулося. Більшовики створили проімперську структуру, замішану на буцімто пролетарській солідарності. Поневолюючи народи, вони закладали в основи «нового» суспільства міну сповільненої дії.

Однак на всіх напрямах економічного, соціального і політичного розвитку було досягнуто такого рівня поступу, такої нової якості, що мала свою суть у майбутньому незалежному відродженні. З нею не могли не рахуватися і більшовики. Загалом уся російська революція містила в своїй руйнівній дії і позитивний бік. «Вона, — як зазначав П. Струве в спеціальному збірнику виданому в Петрограді 1918 року, — покінчила з владою соціалізму і політики над умами російських освічених людей» [37 c. 50]. (Чи не тут слід шукати причини майбутніх репресій над інтелігенцією, в тому числі і прорадянською? А що вже казати про українську інтелігенцію?) Українська революція заклала певні позитивні підвалини. Вони визначали подальший шлях до перемоги і відповідно до цього було б помилково говорити про цілковиту поразку Української революції. То що це за досягнення?

Перш за все, ми маємо оцінити загальний стан розвитку української нації. Намагаючись визначити його Винниченко називає його відродженням нації. Але тому і можлива була революція, що український народ прагнув до свого визволення і мав достатньо національних підстав для вирішенні цієї справи. Тому вільно чи невільно виходило якесь заперечення української національної достатності. Втілення в життя тези про відсутність української нації завжди було мрією її ворогів. У цьому найближчим до істини виявляється Іван Лисяк-Рудницький. «Вона не досягла своєї остаточної мети, — пише він про революцію, — але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя» [17, c. 50].

Важливим чинником на шляху до перемоги було те, що україн­ське населення, утворивши і втративши основи національної влади, назавжди відчуло її потребу. Питання відродження власної державності стало ключовим питанням всієї Української революції. Не випадково в наступний період розвитку більшовики робили все можливе, аби приховати його суть за ширмою огульних звинувачень в націоналізмі, в бутафорному існуванні радянської української державності, мимовільно виявляючи істину про те, що тільки власна держава може бути гарантом і національного, і соціального розвитку. В противному разі, як зазначав в «Заповіті борцям за визволення» В. Винниченко вже в 1949 р.: «Нація без державності є покалічений людський колективний організм» [38, c. 8]. Саме революція і повернула українському національному організмові надію на одужання.

Проте самі ліки виявилися досить гіркими й український народ заплатив за них великою кров’ю. За великим рахунком це було усвідомлення і викорінення комплексу яничарства і самих яничарів, яких ще отаман Сірко вирубав «до ноги». Це була гіркота отаманщини серед української політичної еліти. Вона стала проявом гірших надбань української політичної ментальності минувшини. З двох гетьманів виходило не три, а інколи десять, дванадцять. Як результат — знову себе побороли, хоч і не без допомоги «братів». До того ж сама поразка виявилась феноменальною. Українського народу ніхто не переміг. Його революцію як потяг перевели на іншу колію, що вела у протилежний від станції «Незалежність» бік.

У ході Української революції не вдалося зреалізувати ключовий принцип відродження України — її соборність. Акт злуки не реалізувався, не утворив нової держави, а лише накреслив шлях до такого створення. Хоча цей процес не завершився і Україну знову розчленовано на частини, в самій суті його був історичний поступ. Справа єдиної, неподільної, соборної України стала питанням часу. При цьому реалізація цієї проблеми назавжди гарантувала б усім народам України можливості їхнього власного національного відродження, не перекручене політичними інтере­сами панування одних націй над іншими.

Справді, в Українській революції було більше не від її поразки, а від перемоги. Навіть коли певні елементи цієї перемоги інколи не хочуть побачити, кожен розуміє, що без неї не було б нашого сьогодення. Вона наблизила його прихід. «Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917—1921), але ці роки, — як пише Н. Полонська-Василенко, — виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «“в своїй хаті свою правду й волю”» [39, c. 545]. І хоча за цією межею розпочалися більшовицькі експерименти, посіяне революцією мало своє майбуття.

Список використаної літератури:

1. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты / Пер. с англ. М.: Аквариум, 1999.

2. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма (Репринтное воспроизведение издания УМСА-PRESS, 1955 г.). М.: Наука, 1990.

3. Політична історія України. К.: Видав. центр “Академія”, 2001.

4. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / Кер. авт. кол. О. Дергачов. К.: Політ. думка, 1996.

5. История дипломатии. Дипломатия в новое время (1872—1919 гг.) / Под ред. акад. В. П. Потёмкина. М.; Л.: ОГИЗ, 1945. Т. 2.

6. Петлюра С. В. Статті. К.: Дніпро, 1993.

7. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 24.

8. Плеханов Г. В. О войне. 2-е. изд. Петроград: Книгоиздательство бывш. М. В. Попова, 1915.

9. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. К.: Вища шк., 1997. Ч. 1.

10. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. К.: Укр. письменник, 1993.

1. Верба І. Арешт Михайла Грушевського у 1914 р. // Історія України. 2002. № 40.

2. Бойко О. Д. Історія України: Посіб. для студ. вищих навч. закладів. К.: Видав. центр «Академія», 1999.

3. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності. Курс лекцій: Навч. посіб. К.: Либідь, 1999.

4. Кульчицький С. В. День більшовицької революції // Історія України. 2000. № 40.

5. Мороз В. Україна в ХХ столітті. Тернопіль: Видав. відділ управління пресою, 1992.

6. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. К.; Либідь, 1999.

7. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. К.: Основи, 1994. Т. 2.

8. Кривоший Г. Національні меншини й українська революція // Історія України. 1999. № 42.

9. Винниченко В. Відродження нації. (Репринтне відтворення видання 1920 року). К.: Політвидав України, 1990. Ч. ІІ.

10. Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (нояб. 1917 — апр. 1918 гг.): Сб. документов и материалов. К., 1962.

11. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 5—12 июля 1918 г. Протоколы. К.: Политиздат Украины, 1988.

12. Стахів Матвій. Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії. Тернопіль: Ред.-видав. відділ управління пресою, 1992. Кн. 1; 1993. Кн. 2.

13. Лихолат А. В. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917—1922 гг.). Госполитиздат, 1954.

14. О советской власти на Украине (Резолюция ЦК РКП, подтверждённая конференцией) // КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. 1917—1924. М.: Политиздат, 1970. Т. 2.

15. Ленин В. И. Заключительное слово по вопросу о советской власти на Украине 3 декабря // Полн. собр. соч. Т. 39. С. 371.

16. Любовець О. Боротьбисти і більшовики: співпраця та протиборство // Історія України. 2000. № 40.

17. Махно Нестор. Русская революция на Украине (От марта 1917 г. по апрель 1918 год). (Репринтное воспроизведение издания 1929 года). К.: Україна, 1991. Кн. 1.

18. Волковинський В. М. Нестор Махно: легенди і дійсність. Маршрутами історії. К.: Політвидав України, 1990.

19. Скоропадський П. Спомини. К.: Україна, 1992.

20. Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. К.: Філософська і соціологічна думка, 1992.

21. Джонсон Пол. Історія євреїв. К.: Альтернативи, 2000.

22. Правда про єврейські погроми // Вечірній Київ. 1998. 19 черв.

23. Шестопал Матвій. Євреї на Україні. К.: Оріони, 1998.

24. Корнеев Л. А. Классовая сущность сионизма. Киев: Политиздат Украины, 1982.

25. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ—ХХ ст. К.: Генеза, 1996.

26. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил. 1917—1921. К.: Україна, 1995.

27. Струве Пётр. Исторический смысл русской революции и национальные задачи. — Из глубины: Сб. статей о русской революции: М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.

28. Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визвошення. К.: Видав. тов-во «Криниця» книголюбів України, 1991.

29. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. К.: Либідь, 1992. Т. 2.