Глава 2 київська русь: становлення та суспільно-політичний розвиток

Попередня історія України несе в собі ще багато не пізнаного, що сприяло формуванню цієї відомої європейської держави періоду феодалізму. Її становлення було складним. У його джерел, як і в усіх країнах Європи — крах рабовласницької Захід­ної Римської імперії, що загинула не тільки внаслідок вторгнення німецьких, а й слов’янських племен. Вочевидь, це відбувалось на основі прогресивних тенденцій розвитку, пов’язаних з вільною общиною, етнічними і політичними традиціями, вагомим місцем і роллю окремої особи в суспільстві тощо. Більшість з цих племен не пройшли повною мірою рабовласницької стадії і їхній соціальний організм краще відповідав інтересам розвитку нового суспільства. В той же час це не означало, що вони за всіма параметрами випереджали старі рабовласницькі суспільства. Хоча в усіх суспільствах в цілому стан природного середовища, характер розвитку продуктивних сил і виробничих відносин «вимагали» нових соціально-політичних реформацій.

Своєрідною проблемою на шляху пізнання політичної історії Київської Русі є розуміння суті феодалізму. В історичній науці по-різному дозволяли тлумачити історичні джерела цього періоду, підганяючи їх під певну концепцію. Радянські історики пов’язували її зі співвідношенням приналежних йому виробничих відносин, зумовлених певним рівнем продуктивних сил суспільства. При цьому визнавалося, що цей соціально-економічний лад породжує класову боротьбу, яка визначає характер політичної, правової та ідеологічної надбудови. За всіх особливостей генезису феодалізму в окремих народів на перше місце ставилась не еволюція права, закладів і держави, як вважала більшість західних вчених, а зміни у відношеннях власності та їх вплив на формування нових суспільних класів.

У такий порядок було важко пояснити виникнення позаекономічного примусу, своєрідність переходу від вільної общини до розвитку вотчинного ладу, зв’язків природи і людської організації тощо і взагалі співвіднести аналіз розвитку політичних процесів з прийнятою періодизацією середніх віків. Період раннього середньовіччя — з кінця V до середини ХІ ст., коли феодальні держави виступали у вигляді нестійких дрібних політичних утворень, майже випадав із нашої історії. А другий — з середини ХІ до кінця ХV ст. — період розвинутого феодалізму, коли сильна королівська влада поєднувалась з наявністю станово-представницьких зборів, і зовсім не «спрацьовував» на рівні загальної методології. Особливо коли мова йшла про пояснення тих процесів, які відбувались в ці часи в українських землях і були тою чи іншою мірою або загальною складовою, або виходили за рамки періодизації, формуючи ту своєрідність, яка постійно дається взнаки.

Аналізуючи політичний процес, дослідники так і не змогли збагнути суті духовної революції Христа, здійснення якої зовсім не корегувалося з новими не людськими «винаходами» в системі панування однієї людини над іншою. Твердження деяких істориків про те, що церква з допомогою християнської релігії освячувала феодальний лад власним авторитетом і вела жорстоку боротьбу з антифеодальними рухами, спрощувало стан речей і залишало за кадром цілі пласти духовної культури.

Взагалі, ми тільки починаємо вивчати власну політичну історію, сперечаючись про те, чи відлік написання політичної історії України починається від «Історії Русів», як вважають автори посібника з політичної історії України [1, c. 21], чи першим поставив питання і провів розвідку про політичну історію Русів літописець Нестор. Відповіді на це та інші питання самі по собі є визначенням певного цивілізаційного рівня Київської держави. Істина цього та її усвідомлення поступово ще мають увійти в одне русло історичної правди. Це відбудеться, коли буде вирішено низку проблем, одна з яких: на якому фундаменті постала держава зі світовими досягненнями культури — Київська Русь. Відповідь усе частіше починають шукати в особливостях політичного життя слов’ян. У свою чергу, від них місток перекидається в їхню арійську правітчизну. Історики від політики знову посміхнуться над цим твердженням. Але все нові історичні знахідки занурюють нас усе глибше у славне минуле.

Про політичне життя давніх слов’ян

Певні відомості про соціально-політичний розвиток слов’ян можна знайти у грецьких і римських істориків та географів. До опрацювання багатьох джерел давньоскандинавського, латинського, грецького, давньотюркського, слов’янського, ісламського походження залучає нас фундаментальна праця «Походження Русі» Омеляна Пріцака. Соціально-політичними проблемами починає цікавитись археологія й інші допоміжні науки. Але сьогодні ми тільки виходимо на новий рівень у вивченні цієї теми і за певного зіставлення фактів намагаємося більш правдиво намалювати картину історичної слов’янської минувшини зародження феодальної держави у Східних слов’ян, яка відіграла у них таку цивілізаційну роль, як імперія Карла Великого для Заходу.

Водночас вражає те, що жодна тема стосовно її джерельного забезпечення не потерпала так від політизованих істориків, як зародження Русі. Літописи здебільшого були сфальшовані вставлянням окремих аркушів, «підфарбовані» та навіть переписані пізніше. Інші пам’ятки, ймовірно, знищені або поставлені під сумнів, як це трапилось з «Велесовою книгою». На різних етапах розвитку фактично з’явилися власні «нестори». Наприклад, вже в перших численних списках можна побачити перетягування політичної линви між Новгородом і Києвом. А далі, в ХVІ ст., розпочинається ціла епоха літописання з намаганнями підтвердити спадкоємність Московії як Третього Риму, починаючи її історію з Володимира Мономаха. Пізніше «Романови, — як влучно підкреслено, — намагались максимально «заштукатурити» давню російську (ми вважаємо руську. — Авт.) історію» [2, c. 18], не гребуючи жодними методами для того, щоб давню генеалогію замінила їхня династія. Олексій Михайлович був першим, хто наказав «почати писати історію», а згодом кенігсберзькі «нестори» піднесли Петру І радзівіллівський рукопис як першоджерело з нашої історії. Її офіціоз в уривках слов’янської минувшини влаштовував і радянських керівників, які зробили з неї фундамент для доведення становлення нової історичної спільноти — радянського народу на основах теорій «спільної колиски», «давньоруської народності» тощо. В сьогодення, в умовах становлення незалежних держав, почали використовувати ті факти нашої минувшини, які можуть підтвердити лише сепаратизм, намагаючись створити своє «літописання».

Побіжно «досягли» того, що період становлення феодальної держави впродовж більше ніж тисячі років «загубився» в історії політичного життя України. А там, де його і намагались якось пояснити, чомусь забували, що політичній історії слов’ян на теренах України передувала багатотисячолітня історія людського суспільства з певними суспільними формами життя, політичними стосунками тощо. Виходило, що історія Східних слов’ян нібито писалась з початку, з чистого аркуша. Проте й цього було замало. Сам тисячолітній період «зводили» до ІХ ст., запевняючи наївних слухачів, що державні відносини, навіть не згадуючи, що мова вже йде про феодальну добу, можна внести в один момент. Як результат в оцінці ранніх фаз розвитку Київської Русі відбулося сплющування, як це зазначає і Борис Олександрович Рибаков [3, с. 285], періоду в декілька сотень років до нуля, коли Кий стає сучасником Рюрика.

На жаль, ця методика «не залишає» і багатьох сучасних істориків. Чого варте, наприклад, дослідження Носовського Г. В. й Фоменка А. Т., які твердять, що Христос народився в ХІ ст., а Ярослав Мудрий і хан Батий — такий собі рідний «батя» — це одна й та сама людина [2, c. 15, 159], причому загальний зсув хронології сягає в нашій історії декількох сот років. Після таких розвідок говорити про будь-яку історію як науку не тільки не можливо, а вже й годі думати, що вона буде вчителькою життя. Хоча, ймовірно, така ситуація влаштовує ті політичні сили, яких задовольняє саме такий «політичний досвід», який підганяє всі початки державності під момент формування Московської імперії чи обстоює інший якийсь сьогоденний політичний інтерес.

В оцінках ранньофеодального розвитку українських земель майже відсутній аналіз природно-географічного середовища та його впливу на суспільно-політичний розвиток. Радянська історична наука вважала, що природа, навколишнє середовище лише беруть участь в розвитку суспільства як одна з виробничих сил, вплив якої «не можна вважати головним і визначальним» [4, c. 12]. У той же час фізико-географічні особливості накладали неабиякий відбиток на політичну історію України раннього і середнього феодалізму. В цілому епоха V—ХІІІ ст. характеризується відносним потеплінням і тільки з ХVІ ст. починається сильне похолодання. Потепління сприяло переселенню багатьох народів, визначало напрями зовнішньої та внутрішньої колонізації, зумов­лювало торговельну активність тощо. Щодо України, то кліма­тичні зміни раннього середньовіччя і початку розвинутого періоду, та й відоме географічне розташування, сприяли проникненню сюди германців, гуннів, аварів, норманів, хозарів, печенігів, половців, татаро-монголів. Самі східні слов’яни також відіграли значну роль в процесах колонізації, впливаючи на зміни геополітичного простору Європи.

Наприклад, замкнутість фізико-географічного простору північніше етнічних українських земель сприяла політичній цілісності окремих державно-племінних утворень. І навпаки, зміни під впливом розвитку феодалізму природно-географічних умов українського лісостепу — наступ на ліси, розширення посівних площ на пограниччі степових просторів і Сходу зумовлювали інші особливості політичного розвитку і поведінки. Часто пік політичної активності припадав на час, коли виникали сприятливі природно-кліматичні умови для господарської діяльності, що вело до активізації в розподілі додаткового продукту. Як правило це «стимулювало» і загарбницькі війни.

Подивимося на місце і роль лісостепової зони Середнього Подніпров’я в формуванні нового державного утворення. Саме тут, продовжуючи давні традиції, утворився центр України і центр Руської землі. Але, на жаль, аналіз цивілізаційних змін в районі Лісостепу аж до ХІ ст. чомусь випадав з багатьох досліджень української історії чи мав фрагментарний характер. Не враховувалась вже згадувана арійська традиція. В політичній географії нашої країни в період раннього середньовіччя відсутні уявлення про характер розвитку окремих племен, а звідси й характеру їхньої єдності на основі окремих етнічних і політичних рис кожного. Державні кордони як відносне поняття визначалися цим районуванням як на мікрорівні — самих племен, так і на макрорівні — поєднання певних спільних рис і особливостей.

Але такий, здавалося б, нормальний і дещо закономірний поступ розвитку завжди проходив на теренах України в особливому екстремі. По-перше, сама слов’янська спільнота «заповнювала» не якісь там необжиті землі, а творилася на базі досить високого рівня культури попередніх племен. І це незалежно від того, яку б ми теорію не використовували для пояснення виникнення слов’янства. Відомі археологи стверджують, що народ «рос» жив у Подніпров’ї до часу появи слов’ян, а сприйняття слов’янами представників середньодніпровської культури відбувалося через асиміляцію частини її населення, і засновники Києва Кий, Щек і Хорив належать до слов’янського населення Середнього Подніпров’я [5, c. 299—302]. Варте уваги й твердження, що не обов’язково поняття «Русь» збігалося з усією Руською державою, а нормани могли ставати Руссю тільки тоді, коли йшли на службу певного політичного осередку — Русі [5, c. 386].

По-друге, до кінця не вивчено вплив першого етапу великого переселення народів, коли територія України стала місцем зіткнення у ІІ—VІІ ст. трьох етнічних потоків: германського, слов’янського і тюркського. Політичні відносини з навколишніми народами в цей період були не простими. Сучасний стан досліджень свідчить про наші дуже обмежені знання про ці періоди історії. Тільки окремі фрагменти можуть свідчити, якими непростими була ранні Середні віки для місцевого населення. Адже в цей час, у 395 р. Римська імперія розділилась на Західну і Східну. Українські землі потрапили в сфери впливу різних орієнтацій. Нова державність творилася за умов багатовекторних впливів.

У Північному Причорномор’ї виникла могутня Готська держава. Понад століття (270—375 рр.) Україна перебувала у її складі. Політичні відносини вплинули на консолідацію політичного життя східних слов’ян. Війни наймогутнішого готського короля Германаріха з венедами розкололи їх, але не знищили, і вони «виходячи з одного роду...тримають імення, се то Венети, Анти, Славени; і хоч тепер вони, задля гріхів наших, скрізь лютують» — як пише готський історик Йордан [6, c. 15]. Вочевидь племінні об’єднання краще мобілізувались у військово-політичному відношенні і стали давати відсіч загарбнику.

Не менше запитань виникає у зв’язку з вивченням політичного розвитку наших пращурів на другому етапі великого переселення народів, коли в боротьбу проти рабовласницького Риму включились гунські племена. В літературі до цього часу нема єдиної думки щодо суті й впливу гунської навали і вони розходяться на полярні. З однієї сторони, стверджують, що гуни принесли в Європу нові соціальні відносини і консолідували «варварські племена» для розгрому рабовласницького Риму [7, c. 162—163]. Інші не враховують могутність держави Аттіли, досить тривалого входження України (371—472 рр.) до складу Гунської імперії, історичного значення битви Аттіли з Римом на Каталаунських полях, де кількість загиблих за день перевищувала 165 тис. Вони вважають, що гуни не принесли з собою нічого, «окрім спустошень, масових вбивств і важкої данини, накладеної на підвладні народи» [8, c. 8].

Особливо спірними виявляються питання взаємовідносин гунів і слов’ян. До цього часу супердержава Аттіли постає як якась примара, що невідомо як виникла і куди поділась. Довгий час радянські історики та партійний ідеологічний офіціоз намагалися «оберігати» наукову думку від цієї теми, розгляд якої міг змінити існуючі погляди на етнічний розвиток народів Радянського Союзу і становлення їхнього політичного життя. Така ситуація в оцінках, коли за вандалами і варварами намагалися приховати яскраву історію нашої країни, влаштовувала і західних істориків.

Про це переконливо свідчить доля роману Івана Білика «Меч Арея», виданого у видавництві «Радянський письменник» у Києві в 1972 році. Проіснувала книга не довго. Відповідні органи наказали вилучити її з книгарень і знищити. Причиною було те, що в кінці художнього твору майже на 34 друкованих сторінках була додана історична розвідка під назвою «Аксіоми недоведених традицій». Її зміст не втратив свого значення і сьогодні. Автор наводить свідчення багатьох авторів, які називають наших предків то скіфами, то гунами чи русами. Він намагається довести, що за цими назвами в різні періоди розвитку — слов’янські племена з хліборобськими тисячолітніми традиціями, які, зазнавши експансії войовничих германців, зберегли свою політичну й ідеологічну незалежність, інтегруючись в гунській імперії. На користь цього і свідчення Йордана про те, що після смерті Германаріха нащадок Винитар напав на антського царя Боза та розіп’яв його з синами і 40 старійшинами на хрестах, за що гуни помстилися Винитару, вбивши його і відновивши своє правління над готами [6, c. 16]. Розгром готів гунами та наступні гото-слов’янські війни вважають початком виникнення нової етнокультурної соціально-економічної та політичної спільноти, в якій провідне місце зайняли слов’яни.

Геополітичні впливи численного слов’янського етносу не виключали складних політичних відносин з кочовиками степів Північного Причорномор’я. Серед них можна виділити зв’язки з новим політичним союзом різних племен під назвою Аварський каганат, який розпочав у середині VІ ст. війну з антами. Авари, або, як їх називає літописець, «обри», намагались підкорити слов’янські племена, збираючи з них данину і використовуючи варварські методи пригнічення. Літописи зберігають свідоцтво про те, як слов’янські жінки, запряжені у віз, мали везти обрина. Але відносини з каганатом не змінили суспільно-політичного устрою слов’янських племен. З VІІІ ст., долаючи опір аварів, а інколи підтримуючи їхні безкінечні війни з Візантією, слов’яни розпочинають масову колонізацію Північного Причорномор’я та Південно-Східної Європи за умов зростаючої політичної консолідації своїх племен. Аварська проблема і сьогодні є певною обіцянкою в розкритті визрівання негативних геополітичних впливів на Русь зі Сходу.

У цьому зв’язку цікава і колонізація слов’янами Південно-Східної Європи. Існування могутнього Хозарського каганату, володіння якого у VІІІ ст. охоплювали степи між Азовським та Каспійським морями та Крим, не призупинило цього процесу. Взагалі відносини наших пращурів з цією державою, яка після 790 р. за часів кагана Абазія остаточно прийняла юдаїзм, до кінця не з’ясовані. Ця держава не тільки була «царством юдеїв» і форпостом юдейської діаспори на Сході. Поряд з великою економічною роллю в регіоні каганат відігравав і значну політичну роль, тримаючи у власних інтересах певний геополітичний баланс між Візантією, кочівниками азійських степів і слов’янським населенням. Каганат — це було щось більше простої держави. Це була певна верхівка напряму цілого геополітичного руху зі Сходу, який, за багатовекторності різних інтересів, підтриманий єврейською й усією східною торговельною елітою, мав яскраво виражені цілі, пов’язані з проникненням через східнослов’янські землі в Західну Європу. Ми мало що знаємо про використання певними колами купецької еліти кочовиків в інтересах задоволення власних геополітичних апетитів.

Свідчення плати данини цій державі полянами — це лише епізод її величезного впливу. Перш за все вони призупинили агресію арабів-мусульман. Не будь цього, як вважають дослідники, історія Східної Європи склалася би по-іншому. Цим хозари «дали можливість» закріпитися Русі. «Поширення мусульманства, — як зазначає відомий дослідник історії хозар М. І. Артамонов, — ...вже не могло суттєвим чином відбитися на культурному та політичному розвиткові Східної Європи і відірвати її від західноєвропейської цивілізації. Роль Хозарії саме в такому напрямі історичного розвитку абсолютно незаперечна і забезпечує за нею всесвітньо-історичне значення» [5, c. 238].

Але навряд чи Хозарія мала етнополітичне коріння в українському суспільстві, про що свідчить неможливість виконання нею організуючої ролі в формуванні Київської Русі. Навіть такий відомий дослідник як О. Пріцак, намагаючись перебільшити роль хозарського коріння в походженні Русі, цілком слушно вважає, дещо заперечуючи собі, «що держава, зокрема Русь, не могла народитися зненацька, начебто з голови Зевса. І тому не може пояснюватись якимось одним чинником або явищем» [9, c. 30]. А ось політичний вплив Хозарія мала значний. Ще в V ст. в Персії певні представники єврейського клану під червоними прапорами взяли участь в повстанні Маздака. Вони виселили багатих євреїв у Грецію, а їхні багатства привласнили. А потім, коли революцію приборкали і прихильників Маздака стали закопувати в землю вниз головою, ті, хто збагатів на революції, втекли через Кавказький хребет в Хозарію. Дуже скоро сюди повтікали й ті євреї, яких виселили раніше в Грецію, а потім вигнали з Візантії за зрадництво. Так що на час спілкування з Руссю в Хозарії був так званий певний соціальний елемент, який мав багату практику повстань і революцій. Мабуть не випадково він проявляв себе в майбутньому — першими повстаннями в Україні. І сам метод — скористатися найбіднішим електоратом у вирішенні власних політичних інтересів — надовго «поселився» в нашій Україні.

Політичний вплив на Русь характеризувався і прийняттям українськими князями титулу кагана. Важко сказати, наскільки носій титулу відповідав суті хозарського правителя. Адже в Хозарії ним міг бути тільки юдей із незаможної сім’ї. Каган вважався номінальним главою держави, її ідейним взірцем, а вся верховна влада зосереджувалася у царя, який мав наближатися до кагана тільки босоніж, із запашним деревом для очищення. Каган рідко виходив до народу. Мав численний гарем. При зведені на престол цар мав душити його шовковою ниткою доти, поки каган назве кількість років свого правління, після яких, якщо каган не помирав, його вбивали. З переходом влади до юдейських царів суспільство Хозарії змінилося. Вона зробилася монархією й усі, крім юдеїв, стали в опозицію до уряду. «...властива юдаїзмові винятковість не допускала, — як зазначає М. Артамонов, — навертати в державну релігію широкі народні маси і прирікала їх на безпросвітне животіння як вічних платників податків і заляканих слуг жорстоких панів» [5, с. 238]. Важко сказати, що успадковувала від цього руська влада. Але деякі елементи можна побачити. Звичайний читач раптом згадає тих, хто мав стежити за чистотою ідеології, так званих «каганів» з політроботи і безмежну жорстокість влади до свого населення, і багато іншого. Ці якості, мабуть, надовго засіли в нашій свідомості. Принаймні імперські структури слідкували за цим і вдень і вночі.

Важливим зовнішньополітичним чинником, який впливав на зародження феодальних відносин у східних слов’ян, був норманський. Від того часу, як Байєр у 1736 р. опублікував дослідження, що підводило фундамент під виступ 6 вересня 1749 р. російського імператорського історіографа Фрідріха Міллера на засіданні Імператорської Академії наук про заснування Київської Русі нор­манами, проведено тисячі диспутів і списано гори паперів. Слово «рус» знайдено в документах різних країн і географічних назвах майже усіх частин світу. Ось тільки чомусь не спадає на думку шукати його початки навпаки — не десь, а в Україні. Його переспівують на всі лади, утворюючи різні теорії. Їх використав навіть Гітлер під час нападу на Радянський Союз поясненням відродити там колись внесену німцями і спаплюжену слов’янами німецьку державність і цивілізованість.

Сучасні дослідження свідчать про виникнення на початку ІХ ст. своєрідної балтійської економічної зони. Її інтереси втілювали в життя завойовницькими походами вікінги, або нормани, у всіх частинах світу. Тож немає нічого дивного, що вони торували й відомий шлях із «варяг в греки». А там, де є економічний інтерес, завжди розвивається і політичний. Нормани були зацікавлені захопити владні позиції на Русі, починаючи з того племінного державного об’єднання, що користувалося найбільшим авторитетом. Стосовно політичних взаємовпливів, то відомо, за дослідженнями П. Шафарика та давніми скандинавськими переказами, що на початку тисячоліття бог світла, добра й розуму давніх скан­динавів Один, як історична особа, привів свою общину до Скандинавії з-над Дніпра. Він не тільки першим проклав цей шлях, а й приніс освіту, добрі звичаї, пісні, ремесла, золотаво-синій прапор [10, c. 39]. Перехресні свідчення про це є й у відомій енциклопедичній праці Менлі П. Холла [11, c. 73]. Так як Рюриковичі вважали себе нащадками Одина, то питання про внесення державнос­ті може набути нових пояснень і рішень з поверненням цієї проблеми «на круги свої», до українських теренів.

Аналізуючи зовнішньополітичні впливи, ми маємо підкреслити, що всі вони тою чи іншою мірою були пов’язані з діяльністю Візантійської імперії. З часу утворення в 395 р. ця Східна частина Римської імперії перевершила Західну за рівнем розвитку матеріальної та духовної культури, об’єднуючи величезні території та численні народи, контролюючи найважливіші торговельні шляхи із Європи в Азію й з Чорного моря в Егейське. Константинополь, заснований імператором Константином 330 року на місці мегарської колонії Візантій, перетворився на центр політичного життя Римської держави. А сама вона виступала своєрідним диригентом світового політичного оркестру в цьому регіоні й уособлювала сутність суперечностей епохи — відмирання рабства і народження нових політичних відносин.

У самій Візантійській імперії дістала оформлення доктрина божественного походження імператорської влади, хоча її дещо обмежував сенат, державна рада й організація вільних громадян. У ІV ст. опорою держави стала християнська церква, яка постійно суперничала з Західною. Її відмінністю була історично сформована велика залежність церкви в Візантії від імперської влади. У VІ ст., за правління Юстиніана ідея необмеженої влади государя-самодержця, «представника Бога на землі» стає центральною серед соціально-політичних ідей всього законодавства і зумовлює всю її політику.

Тенденції імперського розвитку зумовлювали характер зовнішніх стосунків. Ми сьогодні до кінця не усвідомлюємо, чому слов’янські народи почали активно наступати на Візантію. Здебільшого говорять про захоплення нових територій, цінностей тощо. Але, як відомо, самі ці українські племена мали досить високий як на той час розвиток ремесел, господарства, суспільних відносин і тому Візантія не формувала їхнього обличчя. Цьому перешкоджала власна народна традиція та постійні зв’язки з іншими культурними осередками. Скоріше в цьому тиску на Візантію можна бачити обстоювання власного права проти тієї загрози, яку несла імперська система в господарських, соціальних, військових і культурно-релігійних стосунках з «варварським» світом. Не випадково автор «Велесової книги» підкреслював, що «греки жадаючи за рахунок руського народу зростати, болгарам підкорити і примусити свою худобу водити в полях злачних» [12, c. 22].

Головне завдання полягає в тому, щоб усі ці зовнішні впливи збагнути на тлі внутрішніх проблем у становленні Русі. Зовнішні свідчення про ті чи інші політичні риси нашого народу дають певні можливості відродити картину цього давнього минулого. В загальному плані можна сказати, що перші державні утворення східних слов’ян взяли активну участь у формуванні геополітичного простору Заходу і Сходу. Ця активність не могла не привернути до них відповідної уваги і вимагала постійної консолідації слов’янського суспільства.

Сьогодні без упередженості можна констатувати, що політичне становлення Київської Русі пройшло декілька етапів, які відповідають ареалам певних археологічних культур і пов’язані з етнічним походженням східного слов’янства. Деякі вчені продовжують шукати, звідки прийшов цей народ. Але це не просте завдання. Мова може йти про якусь частину певної етнічної спільноти Лісостепу, що в силу особливих якостей зайняла, так само як пізніше плем’я полян, провідне місце серед сусідів на рубежі нової ери, а її суспільні цінності й досягнення стали надбанням всієї близької за розвитком спільноти. Такий порядок фіксує характер семантичних мотивів та асоціацій. Як вважають, найменування слов’ян могло бути пов’язано з давньоіндоєвропейським коренем suobh в значенні «свобода», «людина, що належить до свого роду» [13, c. 18]. А це означає, що якісь мовні особливості, котрі єднали слов’ян навколо слів «слова», «слава», творились в умовах певної спільноти, відповідно до особливостей соціально-політичного характеру, які формувались усім способом життя, заснованим на компонентах культури попереднього декількатисячолітнього періоду.

Деякі дослідники зародження Давньоруської держави свій аналіз розпочинають з економічного розвитку слов’янського суспільства в І тис., справедливо вважаючи, що «матеріальне виробництво є основою суспільного життя» [14, c. 55]. Проте в цілому впадає в вічі, що до цього часу не вдалося вивчити не тільки економічні процеси в певних регіонах України на рівні, так би мовити, племінних об’єднань, а взагалі досягти «консенсусу» в використанні писемних, лінгвістичних, антропологічних джерел у поєднанні з археологічними культурами різних етапів розвитку для пояснення зумовленості економічного і соціально-політичного життя наших пращурів навіть на загальному рівні. Як слушно підмічено Б. О. Рибаковим, «археологічний матеріал не повною мірою і не в той самий час відбиває переміни в соціальному ладі, які відбуваються на рубежі первісності й державності» [3, с. 274]. До того ж, що розуміти під словом «первісність»?

З огляду на це необхідно в іншій ретроспективі оцінювати постійне удосконалення у східних слов’ян техніки землеробства, ремесел, виплавляння заліза, розвитку скотарства і сільських промислів, а також розвиток міжобщинних торговельних зв’язків, на базі яких виникають укріплення «гради». Правильно й те, що зовнішня торгівля торує шляхи в різних напрямах, утворюючи певну торговельно-економічну орієнтацію кожного регіону. В цілому ускладнюється суспільний поділ праці. Цей процес не міг не відбитися на формуванні вже в ранню добу певних соціально-економічних і політичних функцій феодального суспільства. Все це так. Ось тільки час цього поступу зведений до останнього етапу, ніби-то «стрибка в державність». З ігноруванням того, що багато чого вже суспільство проходило раніше.

Щоправда деякі дослідники взагалі вважають, що таких економічних особливостей це суспільство ще не мало. Але їм протистоять свідчення деяких античних авторів про досить високий рівень як на той час військового мистецтва слов’янських племен та їхньої організації. Так, невідомі автори залишили нам чудовий твір «Чудеса св. Димитрія» [15, c. 235, 263]. Вони описали облогу склавінами ключового ромейського міста Фессалоніка в Македонії в кінці VІ ст. Опис свідчить про високий рівень військового мистецтва слов’ян. Їхня 100-тисячна армія не тільки блискавично пересувалась, а й мала численні та різноманітні обложні машини — тарани, астіни, петроболи. В приступі використовувались так звані черепахи — сплетені з пруття величезні щити, вкриті шкурами щойно забитих биків і верблюдів, проти яких були безсилими і кипляча смола, і каміння.

Детальне вивчення Зарубинецької, Черняхівської, Київської та інших культур свідчить, що вже в першій половині І тис. н. е. в межах згаданих культур виділяються етнографічні області, матеріальна культура яких має свої специфічні риси. При цьому не слід не зважати й на те, що під час великого переселення відбувались певні впливи інших культур. Наприклад готської — на початку ІІІ ст. і в ІV ст. Її елементи відомі вже в багатьох пам’ятках Середнього Подніпров’я, Північного Причорномор’я, Попруття і Подунав’я. З приходом готів змінюється політична обстановка. Починається розпад старих і виникнення нових племінних союзів. Ймовірно, тільки деякі з них відповідали політичним інтересам готів і уособлювали так звану «державу Германаріха». Але ці впливи мали тимчасовий характер і не могли змінити загальної тенденції розвитку. Слов’янська спільнота стискувалась, як пружина, на власній основі для того, щоб згодом розпрямитись і поширити далі свої впливи.

Своєрідним було соціальне обличчя суспільства. Суспільний устрій набував характерних рис військової демократії ранніх феодальних відносин. При цьому на Русі зберігались досить глибокі традиції родових відносин, коли верховним органом племінного самоуправління й суду залишалось віче. «Бо сіми народами — Склавинами і антами, — як пише Прокопій Кесарійський, — не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада і для того всі справи, чи щасливі чи лихі до громади йдуть» [6, c. 17].

Поступово в соціально-політичні відносини «входить» нова соціально-політична організація суспільства. Відбувається це як ззовні, зі стосунків, продиктованих світовими політичними відносинами, так і зі змінами в розвитку родоплемінної організації. Влада вождів-князів стає спадковою і поряд з вічем претендує на вищі щаблі законодавчих і виконавчих органів. Зростає авторитет військової влади, представленої князівською дружиною, яка активно втручається в ці процеси. Творчим елементом нової політичної організації стає міське життя, що породжує не тільки нові соціальні прошарки, а й утверджує племінні політичні центри. Жерці намагаються зайняти нове місце в цьому суспільному діалозі. Вони прагнуть не тільки змінити характер язичницьких культів, а й вступають в боротьбу нового зі старим в галузі світогляду, а інколи й навпаки. Як підкреслює в своїй праці Френсіс Дворнік, киянами створюється власна політична система — «дивовижне поєднання демократичних міст-держав з монархічними принципами» [16, c. 5].

Взагалі міста поступово набувають функцій політико-адміністративних центрів. В оцінках цього процесу нема одностайності. В радянський час його прив’язували до виникнення класового суспільства, вважаючи, що в епоху первіснообщинного ладу місто існувати не могло і на цій основі навіть майбутній столиці Києву не хотіли «удревнить время» [17, c. 72]. Хоча і визнавали, що він був досить тривалий час центром державного утворення, котре охоплювало південно-руські землі. Сьогодні завдяки археологічним дослідженням ми спостерігаємо так зване старіння наших міст, коли час їхнього становлення переноситься з ІХ ст. на більш ранні періоди. Здебільшого вони розвивались на основі ранніх етнічно-політичних центрів, а елементи феодального суспільства накопичували поступово.

Політико-географічна структуризація племінних княжінь відбувається на основі їхнього етнографічного розвитку. Київський літописець ХІ ст., описуючи 14 племен, намагається підкреслити, що кожне формувалося не тільки на основі власного княжіння, а й глибоких етнічних традицій. Відтак деякі з них і далі групувалися між собою також як за політичними, так і за близькими етнічними «інтересами». Подібну тенденцію політичної практики цього часу підтверджують свідчення сучасників.

Навколо таких, у всіх відношеннях передових племен, і відбувалось формування ранньодержавних феодальних об’єднань. Ймовірно, ніколи б не виникло ніяких «теорій» внесення державності, якби ми більш прискіпливо вивчали цей тисячолітній період їхнього формування. Глибшого усвідомлення вимагають факти утворення між 450—558 рр. держави антів, яка примушує Візантію рахуватися з нею. Аль-Масуді розповів про іншу державу, що постала на Волині, яка збігалась з назвою племені Валінана під головуванням царя Маджака. Одночасно факти свідчать про лідируючу роль полян в політичному процесі, правління в V ст. Кия, роль в цей час міста Києва і цього державного об’єднання, котре вело діалог з Візантією. Утворення таких політичних об’єднань, як Куябія, Славія та Табія, про які Аль-Джайгані пише, що «Руси закладають ся з трьох родів» [17, c. 83], свідчить, що цей процес політичної консолідації не припинявся протягом тисячоліття й ніякі зовнішні чинники не змогли його призупинити.

Ключовою проблемою державотворення стає виникнення у VІІІ—ІХ ст., а можливо і раніше, ранньодержавного об’єднання Руська земля з центром у Києві. Його основу складали землі Київського, Переяславського і Чернігівського князівств. Ми чомусь забуваємо чудове дослідження Б. О. Рибакова, який методом виключення тих земель, які літописи не називали руськими, довів, що у вузькому розумінні «для Русі залишається Середнє Придніпров’я з Києвом, Черніговом, Переясловом і Сіверська земля, жодного разу не протиставлена Русі» [3, c. 62].

Нові уявлення про значення цього центру може дати вирішення проблеми так званих змійових валів, які простягнулися більш ніж на 950 км і були заввишки не менше 10 м. Їхня географія розташування на Правобережжі та Лівобережжі свідчить, що вони у вигляді складної системи, чітко «прив’язаної» до певних особливостей місцевості, захищали певну локалізовану політичну єдність. Сьогодні важко сказати, звідки виникла теорія визначати час їхнього будівництва періодом Київської Русі часів Володимира. Натомість народна мудрість зафіксувала прадавні часи, коли ще «зараз після Христового народження» ковалі Кузьма і Дем’ян виорали їх, запрягши в плуга змія, щоб перемежувати його царство [18, c. 12—13]. Крім часу розбудови, такий відомий історик як Рибаков вважає, що запряжений змій — це символ полонених степняків, яких примусили будувати ці споруди [3, с. 159]. На науковому рівні найбільш обґрунтованими можна вважати дослідження доцента Київського педагогічного університету А. С. Бугая. Проведений ним радіовугільний аналіз показав, що будівниц­тво валів розпочалося близько 150 року до н. е. і тривало протягом всього першого тисячоліття. Основні етапи будівництва збігаються з періодами слов’яно-гуно-готських і аваро-слов’янських війн, коли утворюються перші ранньофеодальні державні союзи племен на зразок відомого союзу антів. А сам характер будівництва пов’язаний з участю в ньому десятків тисяч людей, обороною великої спільної території тощо. Деякі дослідження [19, c. 227] підтверджують, що вали виконували не тільки захисну функцію, а сприяли також розвитку політичної ситуації з утворення і консолідації Русі. Адже це не були укріплення окремих поселень. Вали свідчили про політичне згуртування населення певних територій на основі спільних інтересів.

Ми вже говорили про значно вищий культурний рівень полян, які були основою цього союзу і з якими літописець ототожнює назву Русь. Про саму назву відомо набагато раніше до норманів. «Велесова книга» дає нам можливість уявити героїчне політичне минуле русів. В описах автора цей народ під назвою «Русь», «русичі», «русколуняни», «нащадки роду Славуни», «слав’яни, бо славимо богів» протягом тисячоліття веде нелегку боротьбу проти греків і римлян, готів і гунів, хозарів і варягів. Етапи цієї боротьби автор вважає постанням нового держаного утворення. Він пише: «Отак бо русколань занепала от готського та гунського звірства. І тоді Кийська Русь утворилась» [12, c. 104].

У політичному устрої давньої Русі автор «Велесової книги» досить високо цінує роль і значення віча, коли знехтувавши його рішенням «варягам піддалися». Рішення його було завжди остаточним, «що віче вирішить, то так і є». На нього збиралися і судили вночі «будь-кого із старшин». Взагалі судили біля Перунового дерева «старі отці венедського роду» в умовах ігрищ, жертви богам. Цікаво, що в цьому найдавнішому свідченні зафіксовано своєрідний перехід від родового ладу до князівської влади. Автор книги пише: «І ті роди мали старших і віча, іні бо мали князів, яких обирали по сьомому колу од Коляди до Коляди. І се рід усякий правився чаклуном, що жертви приносив. І всякий рід мав старого чаклуна, який іншим радогощі діяв» [12, c. 116].

Князі вибирались «од полюддя до полюддя». Їх обирали «старотці наші» «із своїх старійшин». В іншому місці підкреслюється, що «обирали князів із отців, і ті були од осені до осені і їм платили данину з полюддя» [12, c. 31]. Князям підкорялись і «вони вели юнаків до січі лютої». Автор книги розповідає, як русичі формували свою політичну систему. Він пише: «Так ото руси вибирали князів своїх. І ті от родів своїх, і роди дбали про плем’я: кожному князі свої. А із князів вибирали князя старшого, і той вів до битви. І так жили на землі тій» [12, c. 88]. При цьому автор вважає варягів не князями («бо вони зовсім не князі, а вої прості»). В книзі більш достовірно дається свідчення про Аскольда і Діра. Описується, що Аскольд був варягом, який охороняв «еланських купців». Він і захопив владу вбивши Діра, який був «на престолі цьому раніше його». Взагалі з великим пафосом проходить тема власного керівництва. «І се не піддамося Рюрику, — пише автор книги, — як не піддавалися й раніше іншим. Маємо князів своїх і ругу їм даємо до кінця. Ні римляни, ні елани не мали влади над нами; і так пребудемо» [12, c. 109]. Сучасні дослідження свідчать, що вже в VІ ст. окремі вождівства у слов’ян сягають такого рівня розвитку, коли в них починається процес оформлення адміністрації [13, c. 161].

У роздумах «Велесової книги» яскраво виступає певна концепція політики русів. Автор закликає «триматися один одного» в умовах, коли «зло діється на Русі», згуртувати свої сили [13, c. 54, 57]. Він каже: «Подайте допомогу град градові і тримайте воїв своїх. Хай зберігають вони силу Русі як єдину грозу ворогам; і так се» [13, c. 105]. Зі сторінок книги чи не вперше робиться заклик про збереження політичної незалежності нашого народу. Ясними і доступними словами сказано те, що потім випробовувалося впродовж віків. «Борися, земле Руська, і борони себе, — подибуємо в невідомого автора книги, — щоб не була на тому корчі, щоб ворогами не була захомутана і до воза прив’язана, аби тягла його туди, куди захоче володар чужий, а не ти хочеш іти сама» [13, c. 55].

Становлення нових феодальних відносин в Україні не можна уявити без впливів християнства. Ми тільки сьогодні починаємо усвідомлювати, що історія поширення християнства в першому тисячолітті повною мірою має стосунок до теренів України. Тут проповідував це вчення один із дванадцяти апостолів Андрій, за що потім був розіп’ятий. Український люд торкнувся християнсь­ких цінностей через діяльність численних місіонерів, шлях яких пролягав до Києва через міста Північного Причорномор’я. Через впливи готів, де християнство поширювалось у вигляді аріанства. До таїнств християнства посвятили у Візантії володаря племені гунів з архонтами та їхніми жінками близько 619 р. [15, c. 247]. Костянтин Багрянородний у творі «Василь Македонян» описав хрещення Русі в часи Аскольда і Діра, коли на підтвердження святості цього вчення в піч з вогнем була кинута книга Святого Євангелія і після того, як вогонь не завдав їй шкоди, «варвари без вагань почали хреститися» [15, c. 289].

Але саме тут і постає проблема, що ніби християнство прий­шло до нас від більш розвинутих народів, які перші усвідомили його прогресивність. Ймовірно, це не зовсім так. І не тільки тому, що ми маємо трьохсотрічний період кривавої боротьби обстоювання цього вчення на Заході. Сам характер віри у наших пращурів логічніше приводив до революції Христа. В тій же «Велесовій книзі» підкреслювалось: «Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів поділити в небі, то вигнаний буде з роду… бо бог є єдин і множествен» [12, c. 111]. Поряд з цим говорилось, що на противагу варягам і еланам, які «богам дають жертву іну і страшну чоловічу»: «Се боги русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, cуру питну, на травах настояну, і меди, ніколи не живу птицю, ані рибу» [12, c. 92]. Такий підхід, спосіб життя логічно відповідав трансформації самого християнського вчення в напрямі його тісного поєднання з людиною і природою, що й було зроблено, але, що прикро, остаточно через політичний інтерес.

У нас зберігається думка, що вирішення соціально-політичних проблем не має нічого спільного з релігією. Але це не зовсім так. В умовах, коли суспільство виходило з-під контролю природи, поглиблення класових антагоністичних відносин збіглося з духов­ною революцією Христа. Вона вимагала підвищення ролі і значення кожної людини згідно з принципами Божих заповідей, що знаходило своє відображення в проблемі добра і зла. Очікування нового світу у перших християн було й очікуванням нових політичних відносин або, як деякі вважали, так званого Закону Божого. В цьому плані християнство набувало характеру вчення про світову революцію, що мала розв’язати кардинальні питання про ліквідацію царства смерті і проявів зла в світі.

Уже перші кроки християнства дали ясно зрозуміли, що в світі існує і Закон, пов’язаний з владою одних людей над іншими. В умовах цієї роздвоєності Русь починає засвоювати нову ідеологію. Найбільш рельєфно світовий і соціальний переворот в поглядах раннього християнства відбився в листах-посланнях Апостола Павла. Характерно, що вони призначались для всіх, незалежно від статі, соціального і національного стану. «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, — говорить Апостол, знімаючи будь-які упередженості на цьому ґрунті, — бо всі ви один у Христі Ісусі» [20, c. 220]. В посланні до колосян апостол Павло вводить в коло найвідоміших народів і скіфів. Він пише: «...де нема ані Гелена, ані юдея, обрізання та не обрізання, варвара, скита, раба вільного, — але все та у всьому Христос!» [20, c. 233].

Досить ґрунтовно вказано на ту «дорогу», по якій відбувалося поширення вчення Христа. Це шлях любові і добра. В Апостола він визначений цілим рядом моральних принципів, які пізніше більшовицькі теоретики релігії намагаються навмисно забути [21, c. 148—205]. Ми ще погано усвідомлюємо, що ці основоположні принципи відігравали перш за все організуючу роль у запровадженні в життя Законів як Христа, так і мирських. При цьому автор, закликаючи підкорятися владі, добре усвідомлює її вади, вказуючи на те, що «Жодна людина ділами Закону не буде виправдана!» [20, c. 219]. І хоча його недоречності компенсовані жертвою Христа в ім’я вищих принципів, це залишало роздвоєння людини. Закон тілесний був «проданий під гріх» [20, c. 186]. Так залишалась можливість «по-земному» вирішити питання влади у варварів, коли в умовах розвалу імперій вони стали відігравати важливу роль. Досить було трохи змінити християнство, пристосувавши його до місцевих вірувань. А місцевих князів проголосити намісниками Бога на землі. В здійсненні цього процесу церква ставала важливою політичною силою на Русі. А моральність самої політики — й досі не розв’язаною проблемою.

Апостол Павло добре усвідомлює ту політичну ситуацію, яка існує у «поган», тобто тих, хто ще не прийняв християнство. «Бо коли погани, — підкреслює він, — що не мають Закону, з природи чинять законне, вони не мавши Закону самі собі Закон, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчать їм сумління та їх думки, що то осуджують, то виправдовують одна одну...» [20, c. 182]. Взагалі треба сказати, що Апостол бачить досить демократичним сам спосіб проникнення християнства з самої суті розвитку природи і людини. «Нехай кожен, — закликає він, — за власною думкою тримається свого переконання» [20, c. 192]. Разом із тим, невід’ємним від власних переконань він вважає використання в політиці церкви зрозумілої мови. І намагається довести, що той, хто молиться чужою мовою, «будує тільки самого себе», говорить на вітер, його розум залишається «без плоду». «Бо коли сурма звук невиразний дає, — хто до бою готуватись буде?» [20, c. 205] — запитує Павло. Це мислення стало наріжним каменем, своєрідним законом політичного життя, коли проповідувати державність необхідно мовою того народу, якого це стосується. А слова: «А тепер як прийду я до вас, браття, і до вас буду говорити чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророц­твом, чи наукою?» [20, c. 205] — можна написати на прапорі розбудови нашої державності й сьогодні.

Процес становлення великої феодальної держави у наших пращурів охоплював майже тисячолітній період. Давньоруська історична думка чітко зафіксувала його етапи. Перший пов’язаний з віками Трояновими, як цілою епохою, від якої автор «Слова про Ігорів похід» до часів князя Всеслава налічував сім віків [22, c. 13, 27]. Вважають, що саме з правління римського імператора Трояна с 98 по 117 рік була протоптана «стежка Троянова» і розпочався цілий період з ІІ по ІV ст. не тільки плідного співробітництва придніпровських і волинських слов’ян з римськими центрами Подунав’я і Причорномор’я. Відбулося і прискорення економічного та політичного розвитку слов’янських племен, хоча важко погодитися, що це була перша зустріч з «ізольованими грецькими містами» [23, c. 431—432]. Другий етап — нелегкий «час Бусів», про який співають готські красуні в «Слові про Ігорів похід». Навіть такий відомий перекладач Слова як М. Рильський вважав за можливе зовсім його пропустити в перекладі, замінивши словами «про часи недавні» [22, c. 18]. Антська тема не була популярною тому, що не мала імперської мелодії, хоча період гото-гунських війн ІV—VІІ ст. був складним часом боротьби та згуртованості руського люду, утворення ранньофеодальних державних об’єднань. І нарешті третій етап — VІІІ—ХІ ст. У цей час племінні княжіння розвиваються в напрямі утворення міжплемінних політичних центрів, один з яких і був тією Руською землею, навколо якої почали гуртуватись інші племена і народи. Але тоді вже варто говорити про наступні літа, які автор слова бачив в гармонійному поєднанні цілісного процесу становлення, розквіту й занепаду Русі. Він пише: «Були віки Троянові, минулися літа Ярославові, одгули війни Олегові, Олега Святославича» [22, c. 13], називаючи останнього Гориславичем за те, що він сіяв усобиці, які й призвели до загибелі держави.

Як правильно підмічено, історія старозавітного часу на Русі ще не написана, її необхідно «розчаклувати» [24, c. 40, 48]. Слов’янське коріння з Андрієм Первозданним відкрило особливий період християнства до того, коли грецька віра стала лише пізнішою модифікацією початкового православ’я. Новим часом відліку стала діяльність Кирила і Мефодія, які нібито дали нам писемність і культуру та зробили нас цивілізованими. Проте ще в першій половині 1960 року в газетах і науково-популярних журналах неодноразово повідомлялося про дивовижні відкриття у галузі вивчення написів на найдавніших руських монетах. Як свідчить М. Ф. Котляр, деякі дослідники виявляли на срібниках Х—ХІ ст. невідомий алфавіт, що, на їхню думку, передував глаголиці й кирилиці та був названим «руським письмом» [25, c. 31]. Скоріше за змінами глаголиці на кирилицю стояла ціла політична переорієнтація Русі. Вона включала й особливості соціально-політичного світогляду, розрив зв’язків з єврейськими впливами, переорієнтацію на Візантію, а також нову внутрішню структурність самих східнослов’янських земель, і ще багато чого. З самого християнського періоду «випав» старозавітний етап, який ніс елементи попередніх політичних традицій.

Сьогодні безліч праць присвячено формуванню давньоруської народності як певної етнополітичної спільноти. Одні розділяють її на складові, інші об’єднують в ціле «до безобразия». Однак чи варто доводити це питання до крайнощів? Не можна не бачити інтеграційних політичних процесів, які були можливими саме на основі близького за змістом розвитку культури, менталітету різних східнослов’янських племен тощо. Але те, що робила політика, змінюючи орієнтації дій і впливів, не можна зробити з етнічною окремишністю. Її не можна підміняти консолідацією «східних слов’ян у єдиний народ», як це роблять деякі дослідники [26, c. 301]. Вона все-таки існувала і мала власні особливості. Вважається, що практично кожному союзу племен відповідає своя археологічна культура [13, c. 235]. Візьміть навіть два сусідні села. Тут і свій говір, і порядки, й маленькі звичаї. То що вже казати про більші етнічні утворення? Вони були тим стрижнем, на основі якого весь час розвивались хоча й братні, але особливі народності з власними, хоча й близькими за змістом, політичними якостями. Час постійно вносив у них свої корективи. Якісні зміни в районі Середнього Подніпров’я привели до формування тут своєрідного, випереджаючого інші частини, політичного центру. Навколо його матеріальних і духовних цінностей відбулась інтеграція більшості східнослов’янських земель.

Злет і занепад Київської Русі

Процес консолідації державних племінних утворень східних слов’ян логічно завершився виникненням єдиної Руської держави з центром у Києві, яку потім історики назвуть Київською Руссю. У 882 році Олег, не без допомоги волхвів, здійснив політичний переворот, вбив Аскольда і захопив владу в центрі Руської землі — Києві. Відбулося політичне об’єднання Київщини і Новгородщини, після чого в державотворчому процесі з’явилися нові якісні зміни. Він вийшов на рубіж творення великої східноєвропейської держави, що об’єднала десятки народів на величезній території.

Визначаючи стан її загальної цивілізованості, ми бачимо, що становлення, розквіт і занепад держави в період феодальної роздробленості відбувалися в рамках розвинутого феодалізму, причому на його початкових етапах. Ця так звана невідповідність засвідчує, що державницьким процесам на Русі так і не вдалося вийти на консолідацію нового рівня, якої змогли досягти відомі європейські країни. Деструктивні процеси загальмували поступ. Східноєвропейська спільнота не «ввійшла» гармонійно в загальносвітовий процес. Розпочалася складна боротьба за національно-державне відродження, що мала свої злети й падіння. Мабуть тут і необхідно починати шукати «недоспівану пісню» в подальшому розвитку української державності.

Східна імперія починаючи з ХІ ст. стала на шлях незворотного занепаду, в той час як латинський християнський світ вступив у період реформ і відродження. Як показали хрестові походи, їх наслідки і тут не були однозначними. Вони «принесли» жах насильства, перші єврейські погроми тощо. Але в той же час до Східної Європи вдерлися Чингізханові монголи, «проти яких тевтонські лицарі, — як зазначає Норман Дейвіс, — видавались вахлаями» [27, c. 379]. Причини цього світового геополітичного перерозподілу до цього часу залишаються ще недостатньо вивченими. Однак те, що він відіграв фатальну роль в розвитку української державності, не залишає жодних сумнівів. Велика обіцянка майбутнього не відбулася, і це не випадково. Адже якщо зорі запалюють, так само як і гасять, то це комусь потрібно.

Проте спочатку було становлення. В ньому перехрещувалась традиція і те нове, що приносив із собою феодалізм. Розвиток української державності на етапі подальшого ліквідування племінних князівств відбувався на основі подальших змін у майновому елементі. Зміни в розподілі додаткового продукту зумовлювали нові явища в соціальних відносинах. Формується дружинний елемент, нова система стягнення данини тощо. Ймовірно, ці процеси розвиваються спочатку на рівні племінних княжінь. Коли ж відбулася їхня консолідація, утворюється нова структура володарювання між Києвом і племінними союзами. Відтак, коли древляни вбили Ігоря, цей факт став своєрідним знаком, що стара структура підпорядкування не виносить критики і варто змінити автономію місцевої влади. На що й були спрямовані реформи Ольги. Епоха Ольги та її сина Святослава завершала 150-річний період Русі, внаслідок якого ця держава була оформлена й облаштована.

Київська Русь постала на фундаменті досить тривалого попереднього розвитку. Про це свідчить становлення її законодавства і перш за все такого кодексу, як «Руська правда». На наш погляд, дискусія про те, яке саме право — феодальне чи звичаєве — було кодифіковане, занадто затягнулась. Безперечно, історичні корені цього документа сягають у далеке минуле і найдавнішим джерелом «Руської правди» було звичаєве право. Але поступово виникають прототипи цього документа у вигляді «уроків» та «уставів», які фіксують перехід від простої вказівки до установленого спільно з боярською радою рішення.

За часів Ольги підводять юридичну основу під князівське господарювання. Відбувається поступова трансформація звичаєвих норм у правові відносини феодальної держави у міру того, як посилюється державне втручання у справи членів громади. В розвитку держави виникають нові якості. Це простежується в діях княгині Ольги, яка не тільки помстилася за язичницьким звичаєм, а й не принесла себе в жертву чоловікові, якої від неї чекало оточення. В головному її політика являла собою новий етап у системі стягнення данини, що відповідала ліквідації автономії союзних племінних князівств. Правові зміни відбулися і в період окняжіння та обоярювання земель між 1054—1073 роками. Тоді було укладено «“Правду” Ярославичів». При цьому старий закон предків, яким судили споконвіку, зберігав свою цементуючу дію й надалі, коли українські землі втратили власну державність. Він став основою для Литовських статутів.

Приватне життя всередині громади дуже повільно входило в коло нових державних інтересів і головним регулятором суспільних відносин тут залишався звичай. Його охороняли жриці та рада старійшин, які формували й ідеологію тогочасного суспільства. Ми тільки починаємо собі уявляти всю складність відносин цієї особливої касти населення з князівською владою. Найбільш рельєфно він проявляв себе в договорах князів з народом і дружиною. Вони були важливою традицією давньоруської держави, що базувалася на звичаї. Укладання угоди відбувалось на віче. Коло питань було найрізноманітнішим, аж до схвалення діяльності самого князя, котрому віче могло винести імпічмент. У разі досягнення домовленості договір скріплювався присягою з обох боків, як велів звичай.

Виникнення нових правничих відносин відбувалось за умов постійного конфлікту нової влади з язичницьким оточенням. Особливістю конфлікту було те, що він не мав соціальних меж. Найбільш рельєфно він проявляв себе за часів помсти княгині Ольги, діяльності Святослава, прийняття християнства. Цей конфлікт змушував владу оточувати себе найманцями-варягами, прискорював прийняття нової віри, надаючи процесу політичного змісту. Мабуть тому влада в спогадах Костянтина Багрянородного, а за ним і в оцінках сучасних дослідників постає перед нами як «гола влада, заснована не на племінних чи якихось інших традиціях, а практично на відвертому насильстві» [26, с. 58].

На наш погляд, ми недостатньо приділяємо уваги аналізові суспільно-політичного життя вищих суспільних прошарків. «“Правда” Ярославичів», а пізніше і «Простора Руська Правда» поряд з княжими починає захищати інтереси боярства, купецтва. Відбувалась своєрідна еволюція цих елітних класів. Політика князів поступово все більше не відповідала збереженню загальнодержавного інтересу. З’їзди князів не змогли консолідувати владу. В той же час боярство починає все більше впливати на владу. Воно бере участь у боярських думах, які часто обмежують владу князя.

Майже за кадром залишається формування нової міської еліти в Київській Русі. Її суспільно-політична роль до кінця не з’ясована. Але як і дії боярства, вони сприяють виникненню нових процесів в інтеграції земель, які, на жаль, не знайшли свого історичного завершення. В цьому зв’язку можна припустити, що в надрах альтернативної діяльності княжій владі формувались своєрідні зародки українського парламентаризму. Надалі вони нікуди не зникли, а періодично «заявляли» про себе проявами особливої української демократії.

Чекає своїх дослідників і тема політичних повстань в Київській державі. Серед них повстання 945, 1024, 1068, 1113 років, та й ще багато відомих і невідомих, які просто не могли не відбуватися в умовах гострої боротьби за владу. Радянські історики традиційно приділяли увагу фіксації їхньої класової суті. Проте за нею, оповиті класовою суттю, часом кипіли досить неоднозначні політичні пристрасті, що часто розігрувались з допомогою революційної карти доведеного до відчаю народу. Таким чином обстоювали жрецькі традиції, ліквідовували князів — політичних супротивників, як це, наприклад, сталося з Всеславом Полоцьким. Його кинув у «поруб» (тюрму без дверей) Ізяслав з братами. Народ визволив князя під час повстання 1068 року і проголосив великим князем. Натомість, коли князь використовував закон для власного збагачення, виникали такі соціальні кризи, яка сталася в 1113 році. Князь Святополк вводив нові податки, зокрема на сіль, стимулював єврейських лихварів тощо. Лише за чотири дні, після прибуття в Київ Володимира Мономаха та видання Уставу, повстання поступово припинилось.

Важливою суспільно-політичною силою Русі була руська православна церква. Політичні та правові традиції, принесені з Візантії, давали їй змогу стати однією з провідних суспільно-політичних структур. Ми ще недостатньо усвідомлюємо, що церква на Русі увібрала в себе глибинні пласти попередньої духовної культури. Все це не могло не позначитися на місці володаря в ієрархії влади, статусі його країни, системі цінностей, самому стандарті та способі життя. Проблеми добра і зла в політиці князя набули іншого змісту. Про це яскраво свідчить діяльність Володимира, який після прийняття християнства почав боятися гріха і вдався до переоцінки своєї діяльності стосовно осудження на смерть.

Згідно з «Уставом» князя Володимира Святославича церкві була надана десята частина всіх надходжень в державі, вона поступово перетворюється на великого землевласника міст, сіл і майна. Тож вона не могла не взяти на себе деякі державні функції. Цьому відповідала строго централізована на чолі з Київською метрополією і досить розгалужена церковна система, яка проникала в усі пори суспільно-політичного організму держави. Вважається, що тільки з середини Х ст. і до 40-х років ХІІІ ст. в Русі було побудовано 10 000 церков. Хоча зверхність константинопольського патріарха якось і впливала на особливості діяльності греків-митрополитів на Русі, зрештою церква підпорядковувалася національним інтересам завдяки близькості до народу та визнання права богослужіння національною мовою. За доби християнізації на київському терені сформувався значний пантеон святих опікувачів спочатку столиці Русі, а згодом і всієї країни. Першою такою християнською святинею були мощі Св. Климента, привезені князем Володимиром із Херсонеса.

Церква неодноразово виступала миротворцем між руськими князями. Митрополити, єпископи, ігумени великих монастирів, священики розглядали Русь як одне ціле і за допомогою проповідей, пастирських послань та закликів до князів сприяли єднанню князівств, утвердженню в народі ідеї національної спільності. Розташування митрополії православної церкви в Києві разом із резиденцією великого князя самим цим фактом підносило його владу над владою інших князів. І навіть коли Андрій Боголюбський намірився і заснував у 1162 році у своєму князівстві незалежну від Києва митрополію, він не відважився на відкриту боротьбу з митрополитом київським, якого підтримали всі єпископи і князі земель Русі. Зруйнувавши Київ у 1169 році, князь просто викрав з міста святині, які уособлювали державницький статус Києва. Серед них, імовірно, і «шапку Мономаха», так звану царську шапку, що її подарував брату Ярослава Мудрого Мстиславу правитель Волзької Болгарії на честь возвеличення Чернігівсько-Тьмутороканського князівства в 1024 році (до речі, це був один із перших переділів України на Лівобережну і Правобережну між Ярославом Мудрим і Мстиславом). Але згодом все-таки сам батько московського сепаратизму навіки упокоївся в київській землі.

Великі князі, успадкувавши від Візантії ідею божественної основи своєї влади, мали значні права у церковних справах. Разом із митрополитом київський князь призначав єпископів і кожному належало право ініціативи на заміщення єпископських кафедр. При цьому слово великого князя мало більшу вагу. Але це, так би мовити, прозора частина взаємовідносин церкви і держави. Поза кадром залишається своєрідність політики церкви. Завжди існувала та тонка канва її внутрішнього світу, де народжувались та існували власні тенденції, які виходили з її автономного складу і сягали тих суперечностей, що мали місце в державному розвитку.

З допомогою церкви відбувалось формування певної політичної думки, котра поступово органічно входила в практику політичної діяльності. У міру християнізації Русі, поряд з традиційним язичницьким підходом до людини і її суспільних відносин, починає формуватися й інший погляд на людину. Саме як людину взагалі, яка не тільки існує в умовах певного закону, а й має служити істині і благодаті. Вона не просто укладає договір з богами, як це було за язичництва, а стає носієм божественної благодаті. Тож відповідно має все своє життя, в тому числі і політичне, підпорядкувати істині та благодаті. У відомому творі київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать» вже на початку задається певна історична перспектива значення цієї проблеми. «Бо закон, — підкреслює Іларіон, — був і слугою благодаті й істини, істина ж і благодать — слуги прийдешньому віку, життю нетлінному» [28, c. 9]. Всі наступні давньоруські твори, та й не тільки, були проникнуті цими ідеями. Вже пізніше, в «Повчанні» Володимира Мономаха, на цій основі викарбовується цілісний образ державного керівника, який будує свої відносини згідно з принципами істини і благодаті. Його заклики: передусім не забувати убогих, не вбивати, не губити християнської душі, прийняти рішення, поцілувавши хрест, тільки за умов, коли перевіриш серце своє, пообіцявши на чому, «можеш устояти» і потім виконувати це, щоб не згубити своєї душі — стали подальшим розвитком ідей закону і благодаті в державному управлінні. «Слово» Даниїла Заточеника виділило нові грані в науці про закон і благодать. Автор розглядає проблеми влади в умовах багатства й убогості, вважаючи, що ці два антиподи несуть в собі негативи людського буття. «Як багатим буду — гордість набуду, — зазначає мислитель, — а як убогим буду — задумаю крадіж та розбій, а жону на розпусту» [28, c. 31]. З багатством пов’язується авторитет влади. Слово багатого підносять до хмар, а на вбогого всі кричатимуть. «Чиї ризи багаті, — підкреслює Данило, — того й мова поважна» [28, c. 31]. Відповідно по-іншому розглядається проблема влади і свободи людини, яка їй служить. Зокрема підкреслюється: «Хто доброму господарю служить, здобуде свободу, а злому господарю служитиме, здобуде рабство ще гірше» [28, c. 33]. В цьому можна побачити піклування про людину як образ Бога, яка має свободу волі. І в його владних відносинах це має бути притаманним для обох сторін. Так була започаткована особлива релігійно-політична філософія, здатна змінити світ. Поняття істини і благодаті в їх співвідношенні з законом поставили на такий рівень питання добра і зла в політичній діяльності, якого так і не змогло реалізувати прийдешнє тисячоліття.

Ці ідеї торували собі дорогу в складній боротьбі. Вона була пов’язана з проникненням на Русь після розгрому Хозарського каганату Святославом, а ймовірно й раніше, так званої єресі жидовствуючих. Мова йде про вплив ранньосередньовічної єврейсько-арабської філософської традиції. В ній на перше місце вже не ставилась воля і свобода людини в умовах певного правління. Головним вважалась мудрість поведінки государя, як намісника Бога на землі. Ця ідея «прижилась» в Кирило-Білозерському монастирі і набула характеру руху новгородських єретиків. Її так і не вдалося викорінити. Згодом єресь вподобали при дворі Івана ІІІ в Московії. Але про це докладніше далі. Єдине, що ми недостатньо оцінюємо впливи хозарського чинника на політичний розвиток Русі. Так звана єврейська тема в радянський час була прихованою. Про неї не писали, а якщо й писали, то мало. Ми й сьогодні не знаємо всіх наслідків хозарського завоювання, хоча здогадуємося про їхній масштабний вплив не тільки на нашу, а й світову історію.

Зовнішньополітичні зв’язки Київської Русі завжди були і будуть актуальними проблемами її становлення та розвитку. В історичній літературі ще зберігається тенденція виділити їх якусь штучність, зумовлену тимчасовими інтересами, на зразок показу Святослава як «останнього вікінга», якого «практично ніщо не зв’язувало з Руссю» [26, c. 87]. Але, на наш погляд, для того, щоб розбудовувати таку державу, просто необхідно було проводити зовнішню політику на упередження, через розширення рубежів імперії і протидії геополітичним зазіханням досить активних сусідів. Наприклад, завдяки відомим Балканським походам чи завоюванням Хозарії з катастрофічним розгромом її столиці Ітіль. Тому ближче до істини ті, хто вважає, що політика Святослава «була розрахована на розв’язання великих державних завдань» [3, c. 382].

Ми недостатньо аналізуємо самі наслідки такої політики, забуваючи те, що вона вимагала не тільки значних матеріальних і людських ресурсів. Боротьба йшла за поширення економічних і політичних впливів на Схід і Балкани. На цих напрямах відбувалося зіткнення різних геополітичних інтересів. Наслідки цього інколи приводили до зовсім не передбаченого, як це трапилося з завоюванням Хозарії, коли був не тільки відкритий шлях для печенігів на Русь. Спроба обмежити вплив юдеїв на Київ, навпаки, сприяла їхньому сюди переселенню та значно загострила стосунки з ними. Саме тут вони намагались утворити новий власний духовний центр, дати новий поштовх розвитку Київської держави, прищепити їй власні цінності. І тоді почалася боротьба проти цієї держави. Як і погромні дії проти єврейського населення. Адже не все влаштовувало Яфета в наметах Симових.

Період роздробленості вносив нові елементи в державотворчі процеси. Те, що відбувалось після Мономаха і його сина Мстислава, було своєрідним результатом тих процесів, які започаткувались раніше. Практично все ХІ ст. пройшло під знаком суперництва Новгорода і Києва. Згодом, у ХІІ ст. Новгород поступово захопив європейську північ — від Кольського півострова до басейну Печори включно. В цей час не в теорії, а на практиці було започатковано існування двох концепцій виникнення Русі — південної — києво-полянської і північної — ладозько-новгородської. Новий розпад зумовив згодом зародження та формування певних своєрідних окремих державних універсумів, що потім й сталося. Його не змогла призупинити навіть нова феодальна війна між Ольговичами і Мономаховичами на початку 1138 р.

Саме в цей час почав викарбовуватися центр майбутньої імперії, заснований Юрієм Довгоруким і його сином Андрієм Боголюбським на берегах річок Москви і Клязьми. Це було Суздальське князівство зі столицею у Володимирі. Згодом її перебрала на себе Москва. У джерел Московії були завойовницькі походи Боголюбського на Новгород і Київ. Безумовно, мета їхня була пов’язана зі знищенням цих центрів Русі і успадкуванням їхніх етнічних і соціально-політичних цінностей і основ. Саме з цього часу все, що не «вписувалося» в московську історію, просто відкидалось або замовчувалося. Ми ще мало усвідомлюємо ту політичну роздвоєність, яку принесли ці князі. Юрій Довгорукий ще тяжів до Києва, приймав наявні правила відносин із боярством. Та й помер він у Києві. А ось Боголюбський враз поставив себе над боярством. Він символізував собою початок нової тоталітарної Московії. Вся подальша історія стала яскравим підтвердженням цих тенденцій розвитку, що спричинювали руйнації Київської Русі.

Необхідно більше уваги приділити геополітичним відносинам у період феодальної роздробленості. Певну їх особливість висвітив похід князя Ігоря на половців 1185 р. Вона полягала не тільки в тому, що українські князі на той час залучали іноземний елемент для розв’язання власних політичних завдань і тим самим нехтували збереженням єдності держави. Але, крім того, в діях зовнішніх сил, і перш за все половців, простежується організація та здійснення далекоглядної політики, спрямованої на призупинення поступу державного зростання Русі. Протистояння Русі і Степу, з огляду на ретельну підготовку Кончака до реваншу з використанням облогової техніки, «живого вогню» тощо, було не випадковим. Адже в цей час знову підвищувалась роль Дніпрової торговельної артерії як шляху між Європою і Сходом. Усе свідчило про те, що плани-репетиції майбутнього тотального розгрому Київської держави здійснювались постійно.

У літературі дається недостатній аналіз Візантійському чинникові у взаємовідносинах Заходу і Сходу. Візантія була своєрідним гарантом певного балансу стосунків у всіх галузях життя. Ситуація різко змінилася, коли німецька імперія, Венеція і папство ініціювали Четвертий хрестовий похід і в 1204 р. захопили Константинополь. Ця акція передбачала утворення величезної держави, яка б включала і слов’янські землі. Хоча болгари призупинили завойовницьку політику хрестоносців, сам занепад Візантії мав катастрофічні наслідки для Русі. Яскравим свідоцтвом цього є «Повість про взяття Царьграда хрестоносцями в 1204 році», написана сучасником. Сама оцінка події свідчить не тільки про великий сум і розпач автора. Все говорить, що відбулася подія величезної політичної світової ваги. Тепер в умовах занепаду економічних зв’язків вона була вимушена сама протистояти Сходу. І це в той час, коли нова державна консолідація тільки намічалась.

Ймовірно, що і майбутній геополітичний перерозподіл слов’янських земель не випадковий. Це була добре підготовлена і профінансована акція. Ми інколи забуваємо, що перемоги татаро-монгольських завойовників пояснювались високими бойовими якостями військ, здібностями керівників, передовою як на той час обложною технікою. Необхідно проникнути далі в тенети політики монголів, аби відповісти на питання про те, чому вони сприяли розвитку купецтва і взагалі вели досить гнучку політику щодо різних верств суспільства. Наприклад, не стягували податки з церкви тощо. Словом, матеріальне підґрунтя і особливості в соціальній політиці створювали умови для реалізації ідеї світового панування. У ній був зацікавлений і єврейський капітал, який, певно, прагнув реваншу за Хозарський каганат. До того ж у Західній Європі в 1144 р. прокотилась гучна справа хлопчика Вільяма з Норвича, якого нібито викрали євреї для ритуального вбивства й споживання людської крові [29, c. 242]. Згодом на цьому ґрунті, під час Третього хрестового походу відбулися численні єврейські погроми. Вони «вимагали» такої самої відповіді. Ось чому завоювання монголами нових земель не тільки було своєрідною помстою. Воно поширювало єврейські впливи, а крім того, давало змогу активізувати лихварські операції і проведення работоргівлі. Дослідження свідчать, що занепад загального життя в епоху татарщини зовсім не торкнувся становища євреїв. Вони опиняються серед збирачів данини, і ці відносини до місцевого населення набувають негативного розвитку в ХVІ — ХVІІ ст. [30, c. 10]. Дещо подібне вже мало місце в Іспанії, коли євреї допомагали мусульманам у 711 р. завоювати країну і потім заснували тут заможні єврейські громади. Хоча простий єврейський люд не менш потерпав від війн. Словом, ця тема ще жде своїх дослідників.

Монгольський феодалізм не збігався в своєму розвитку, як за особливими якостями, так і за своєю циклічністю з феодальними відносинами в Україні. Буквально з усіх питань зіткнення українського політичного та монгольського життів сьогодні існує певна проблема розв’язання. А разом із тим і фактична недооцінка впливів монгольського панування. Ще більш серйозних досліджень вимагають відповіді щодо формування певної політичної культури, краще сказати, безкультур’я, втрати національної гідності, власної державності.

Під час панування монголів Золота Орда, що здійснювала керівництво Україною, була улусом Великої Монгольської імперії. Русь стала нижчою сходинкою в цій політичній драбині. Золотоординський хан зі столицею в Сараї підкорювався великому хану Монголії й Китаю, а місцеві князі Русі — хану Золотої Орди. Їхня влада була суттєво обмежена, а особливо важливі стратегічні землі в Поділлі, Переяславщині віддавались безпосередньо удільним ханам. Монголи уважно контролювали економічні та політичні можливості князів, видаючи золоту пайзу на правління в обмін на рабську покору, подарунки, поклоніння поганським звичаям тощо. Крім того, монголи в 1345 р. провели перепис населення, розділивши його на тумени, тисячі, сотні та десятки, поставивши баскаками своїх військових. Мірою того, як князі і бояри пристосовувалися до системи монгольського панування, вони починали не тільки самі збирати податки, а й перебирати на себе більший обсяг політичної незалежності. Щоправда, в багатьох випадках ця «незалежність» здійснювалася в межах повного визнання монгольської політичної зверхності і перетворення князів в представників їхньої влади, як це зробили московські князі. Саме тут і необхідно шукати початки майбутньої азійщини, різних регіональних особливостей державницької свідомості тощо.

Вважають, що державотворчі процеси на Середній Наддніпрянщині не припинялися за часів монгольського панування. Вони ніби зайшли углиб самої суті українського суспільства, сягнули його коренів, які не могла зруйнувати жодна навала. Номади не змогли зруйнувати суті господарської діяльності місцевого населення. На цій території сформувалася система автономних общин із власним самоврядуванням. І хоча вони залежали від татарської адміністрації, в той же час були тривким підґрунтям для державотворчих процесів за литовської доби і козацького відродження.

Одночасно татарська навала викликала до життя певні елементи колабораціонізму — співробітництва з загарбниками. Наприклад, Болохівська земля практично не зазнала руйнацій і добровільно визнала татарську зверхність. Їх презирливо називали «люди татарські», а їхні міста були розгромлені Данилом Галицьким. Цей факт дав підстави М. Грушевському твердити, що населення бажало звільнитися від князівської централізованої влади. Хоча в цілому археологічні дані показують, що нові стосунки виникли після згарищ і пожеж, коли значна кількість населення загинула або була закатована. Археологи свідчать: вбивали дітей, які намагались пригорнути до себе свою найбільшу цінність — кота, забивали людям в голови залізні цвяхи тощо. Азійщина увірвалася в життя українців і відтоді дуже повільно залишає нас.

На наш погляд, це були і перші кроки в формуванні особливої політичної української ментальності, де прихований протест і підкорення, повстання і зрада ставали сусідами. Не можна недооцінювати в цьому суть міграційних процесів, які відбувалися в цей час. Спочатку велика кількість людності, ймовірно з досить усталеними державницькими поглядами, емігрувала на північ і захід. А ті, хто залишився, мали прийняти правила державницького життя іншої системи, тобто пристосовуватися. Так що елементи української ментальності на зразок: «На чийому возику їдеш, тому і пісню співай» — мали своє конкретне історичне коріння. Хоча воно мало поверховий характер. І десь там існував той стрижень, той вулкан, який буде постійно вибухати новим відродженням.

Татарська навала сприяла консервації сепаратизму феодальної роздробленості. Політичні тенденції окремишності, які проявлялись до татарських впливів, набули сталого характеру і розвитку різних державницьких універсумів. Саме тут необхідно шукати становлення Московії, безумовно з урахуванням попередньої відмінності народів і племен, а також розуміти незавершеність у відродженні державності українців, які опинилися в тенетах інших державницьких структур. Вибратись з них ставало важко не тільки зовні, але ще важче «з середини» внутрішнього соціально-політичного життя, яке було спаплюжено цими впливами і безкінечними пристосуваннями.

Татаро-монголи робили все можливе, аби стерти з лиця землі політичний центр Русі. Натомість все було зроблено для того, щоб утворити нову підпорядковану їм структуру у Володимиро-Суздальщині. Для цього був використаний її сепаратизм. Вони так проникли в політичний організм Московії, отатаривши його, що згодом вже самі не могли впоратися з його особливою азійщиною й тоталітаризмом.

Важливою частиною величної держави було Галицько-Волинське князівство. До цього часу намагаються по-різному визначити його якісну державницьку суть. Галицька інтелігенція в ХІХ ст. ввела в поняття термін «Галицько-Волинська держава». А відомий дослідник М. Ф. Котляр назвав свою книжку «Галицько-Волинська Русь» [31, c. 336], заперечуючи наявність тут окремої держави. На підтвердження власної думки він наводить працю І. Крип’якевича під назвою «Галицько-Волинське князівство» (К., 1984). Хоча у відомій праці І. Крип’якевича «Історія України» є VІ розділ під назвою «Галицько-Волинська держава», який завершується важливим висновком: «Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України» [32, c. 85].

На наш погляд, мова йде про різні якісні ступені розвитку цієї частини Русі. Спочатку це були окремі племінні утворення з досить стійкими традиціями економічного та соціально-політичного розвитку. Такий висновок правомірний з огляду на їхнє географічне розташування, розвиток ремесел і торгівлі, роль в східнослов’янському світі тощо. Надалі Галицька і Волинська землі пройшли певний період консолідації як складові Київської Русі, що свідчило про досить сильні їхні власні соціально-політичні можливості. І коли настав період феодальної роздробленості, почалось відокремлення. Але це не було за характером щось подібне до Володимиро-Суздальщини. Галицько-Волинська Русь завжди намагалася бути органічною частиною всієї України, й на це були свої підстави, як етнічного, так і соціально-економічного та політичного характеру.

Після об’єднання Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичної консолідації. Його роль на початку ХІІІ ст. виходить за межі окремої частини держави. Літописець оцінює Романа Мстиславича як «вікопомного самодержця усієї Русі» [33, c. 6], називаючи його «державцем усієї Руської землі» [33, c. 6]. І хоча сьогодні можна сперечатися про те, чого не вдалося досягти цьому князеві, документи свідчать, що Галицько-Волинська Русь стала виразником утілення в життя головної ідеї давньоруського суспільства — єднання всіх Руських земель.

Ця ідея випробовувалася за часів Данила Романовича. По суті це правління і подальша історія столітнього розвитку української державності не тільки була проявом певної інерції частини колись могутнього організму. Багато в чому це була нова за своїми якостями держава. До певної міри вона являла собою взірець того, що могло в подальшому чекати Київську Русь. Це стосується не тільки подальшого розвитку економіки, торгівлі, будівництва нових міст-фортець, а також утворення на цій основі нових видів більш боєздатного війська. Відомо, що Данило Галицький створив регулярну, добре озброєну і навчену піхоту з городян. Хоча процесам європизації в її розвитку перешкоджали численні чинники, але в своїх основах вони зберігали престиж минулої могутності Русі.

Досить не просто оцінити в зв’язку з цим проблему ролі та місця в цьому процесі боярської опозиції, основу якої складало Галицьке боярство. Князівська влада зустрілася тут із соціальним феноменом, пов’язаним із попередніми тисячоліттями розвитку, який мав власну економічну основу. Ми бачимо, що впродовж усіх років розвитку феодальних державних відносин на Галичині йшла справжня боротьба за владу між князями і боярством. Врешті-решт і остання крапка в існуванні Галицько-Волинської держави була поставлена цією ж боярською опозицією, яка отруїла в квітні 1340 р. останнього князя Юрія-Болеслава ІІ нібито за те, що він оточив себе католиками і намагався змінити закон і віру Русі. Владою на крові свого вихованця не погребував навіть боярин Дмитро Дедько, який ще правив до 1349 р., поки польський король Казимір ІІІ за підтримки угорців і нейтралітету татар захопив Галичину і частину Волині.

Інколи намагаються довести, що винищення коріння опозиції було великим досягненням князівської влади на тому чи іншому етапі. В той час, імовірно, обидві влади просувались одна іншій назустріч. Визрівали можливості утворення конституційної монархії. В цьому балансі сил народжувалась і нова еліта. Словом, не одразу усвідомлювали, що, «знищивши рій», можна скуштувати меду, як про це говорив Роман Мстиславич, але потім нового меду більше принести не буде кому.

Постійному загостренню внутрішніх соціально-політичних відносин в Галицько-Волинському князівстві сприяли так звані зовнішньополітичні чинники. Серед них це, безумовно, татаро-монгольске ярмо. Навіть Данило Галицький був вимушений визнати васальну залежність від цих загарбників, поїхати в Орду, віддати належне поганським звичаям і тільки тоді, як пише літописець, «поручена була земля його йому» [33, c. 75]. Сказане літописцем із серцевим надривом: «О лихіше лиха честь татарська!» [33, c. 75] підкреслювало суть втрати власної державності, маріонетковий характер князівської влади на Русі.

Відповідно до такого стану вимальовується політика інших навколишніх держав. Вони намагаються стати арбітрами у розв’язанні внутрішніх політичних проблем цієї частини Русі. Діяли вони за такими правилами, як це робив козел, якому доручили охороняти капусту і яку він дуже полюбляв. Щоправда, і тут Галичина намагалася не втрачати своєї гідності. Її відзначала не тільки західна орієнтація, основана на характері економічних зв’язків, близьких етнічних процесах із західною гілкою східнослов’янського світу, а й особливості в родинних зв’язках. Наприклад, Роман Мстиславич був сином польської княжни Агнеси, дочки Болеслава. Галицькі князі використовували близьке прикор­доння, коли необхідно було пересидіти якусь політичну негоду.

Володарі Галицько-Волинської Русі намагаються використовувати зовнішні суперечності для консолідації міжнародних зусиль проти монгольських загарбників. Про це яскраво свідчить весь процес прийняття Данилом Галицьким королівського титулу. Нова честь також не зичила чогось доброго. Тим більше вже робилися спроби окатоличити Русь і папа Інокентій ІІІ ще в 1215 р. включився в складний політичний шантаж усунення Романовичів від влади і здійснення наміру поширити свій духовно-політичний вплив. Тому Данило не зразу прийняв скипетр, корону і королівський сан. Літопис свідчить, що тільки після чергових умовлянь матері й обіцянок польських князів «на підмогу проти поганих», а також маючи наміри з допомогою папи організувати проти татар хрестовий похід, Данило нарешті погодився прийняти цей титул у грудні 1253 р. в Дорогочині, коли він ішов на війну проти ятвягів.

Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинська держава проіснувала ще сто років. Це не такий уже й малий період. Вона не тільки зберегла головні традиції попереднього державного утворення, а й розвинула власні. Здебільшого вони були продиктовані самим часом і тільки допомогли українському народові в його подальшій боротьбі за відродження власної державності.

Зародження і розвиток феодальних відносин на Русі повністю збігається з загальними геополітичними тенденціями, які були на початку першого тисячоліття як на Заході, так і на Сході Європи. Разом із тим, у своїй суті вони мали низку відмінностей.

Історія східних слов’ян постає перед нами як розвиток і становлення нових державних організмів феодальної доби. Ці політичні відносини визрівали на ґрунті певного рівня не тільки політичного розвитку, про який ми так мало знаємо, а й в умовах, коли вони були тісно пов’язані з етнічними, природними процесами — складниками попереднього політичного життя. Гармонія його з природою надала змогу «перескочити» через стадії Східних суспільств, коли саме виживання людини вимагало нових соціально-політичних відносин, і цей особливий слов’янський світ почав трансформацію в нові часи. Відповідно й етапи «створення Київської Русі», «історичного життя Київської Русі» були пов’язані з процесом поступового формування державних основ феодальної Русі. Вони не з’явились враз, а визрівали поступово, коли старе не відкидалось, а ставало частиною нового. «Лад державний, — як підкреслював М. Грушевський, — складається з двох головних чинників: Князя з дружиною і громади» [34, c. 73]. Історичні дослідження не тільки віддаляють час народження цих тенденцій, а й свідчать про їхню життєдайність як ще в непізнаному минулому, так і навіть у сьогоденні.

Важливим висновком є те, що центр становлення державних відносин знаходився в районі українського Лісостепу, де розвивались і вмирали прадавні цивілізації, де зберігались багатющі традиції соціально-економічних відносин. Звідси торувалися торговельні шляхи і військові походи. Він притягував до себе інтереси інших народів. Виникнення Русі мало таке підґрунтя, що не залишає щонайменшої надії на виправдання будь-якої теорії штучного внесення державності. З огляду на попередні висновки «норманської» та інших теорій це питання взагалі набуває вигляду якоїсь нісенітниці та політичної казки. Єдине, в чому вона достовірна, це те, що Русь творилась на основі як внутрішнього, так і зовнішнього політичного досвіду. Але «матеріал» для його творення мав місцеве походження.

Сьогодні вже якось пішли в небуття дискусії про те, чи була Київська Русь державним об’єднанням. Соціальна структура нової держави поступово визрівала з попередніх відносин у суспільстві. Народження князівської влади на місцях і в центрі відбувалося в умовах наявності попередньої еліти, і вона не втрачала своїх впливів в майбутньому, хоча поступово змінювала своє політичне обличчя. Йшло формування нової еліти. Здебільшого спочатку це були представники князівської дружини і двору, а потім, зі збільшенням функцій держави, з’являються нові соціальні верстви і прошарки.

Творення нових відносин не можливо збагнути без усвідомлення становлення вотчинного господарства, основаного на приватно-феодальній власності на землю. Сама вотчина не виникла враз. Вона зберігала певні рудиментарні органи попереднього розвитку. А соціальний склад, починаючи від великих землевласників, як місцевого так і новітнього походження, давав строкату картину різних верств залежних, напівзалежних і вільних селян і свідчив як про поступовість формування нових відносин, так і їх певну консервативність. Взагалі питання політичності народних верств у багатьох аспектах є нерозв’язаним. І це при тому, що, як зазначав М. Грушевський: «Зверхня політична історія буде нам тільки стежкою до розуміння внутрішньої, а в останній, скільки можливо, ми повинні висліджувати те, що належить безпосередньо до народу» [34, c. 73].

Особливого значення набуває це питання в зв’язку зі становленням і розвитком вічової діяльності. В період Київської Русі вона мала елементи нової епохи. Відбувся перехід від племінних до міських її форм. Віче політичного центру мало все більшу вагу. В міру того, як і інші князівства набували більшої економічної і політичної незалежності, вічові відносини і тут ставали вагомішими. При цьому громада ще довго залишається цілковитим господарем своїх прав. Вона не дає князівській владі неподільно запанувати. Ми бачимо, як відбувається трансформація вічового устрою в напрямі становлення парламентарної системи. І тільки татарщина, яка показала, що влада може здійснюватися без згоди народу, стала початком формування інших політичних відносин.

Залишається питання в оцінці самої імперії, якою була Київська Русь. Завойовницькі походи Києва розширяли її межі і були запорукою внутрішньої стабілізації. Виникає питання, наскільки цей державний організм, охоплюючи різні племена і народи, був життєдайним? Це вже великою мірою залежало від того, наскільки активно діяли відцентрові тенденції в той чи інший період її розвитку. Тому дискусія про «імперію Святослава» цілком може бути вирішена в конкретиці певного часу й історичних умов. Русь завжди виступала в поєднанні зовнішньої і внутрішньої політики, кожна з яких була продовженням іншої. Коли цей дисбаланс порушився — Русь занепала.

До нашого часу залишається в літературі неясною оцінка феодальної роздробленості. Тут існують крайні полярні позиції, як негативного, так і позитивного напряму. Необхідно більш уважно поставитися до того, що в економічному плані це був крок до нової інтеграції. Відповідно в політичному — державний розкол був зумовлений цими економічними процесами. Ось тільки історія надала обмежений час на його подолання. До того ж навколишні сили не були зацікавлені в цьому. Як прийнято говорити, суб’єктивний чинник відіграв у консервації розколу колосальну роль.

Не можна оминути проблеми політичного розвитку Русі та її впливів на етнічні процеси. На наш погляд, глибоко помиляються ті, хто вважає, що ця держава сприяла розвитку якоїсь давньоруської народності. Але не мають рації й ті, хто не бачить інтеграційних процесів, які відбувались під впливом єдиної держави. Хоча в цілому етнополітичні розбіжності стимулювали відокремлення князівств, а вся подальша історія розвитку різних східнослов’янських земель підтверджувала наявність залишків місцевих особливостей і відмінність менталітетів різних народів, які колись входили в Київську Русь.

Сьогодні гостро стоїть питання приналежності історичної спадщини Київської держави. Аргументами критики представників давньоруської народності є те, що україно-руська і великоруська народність вже в своїх основах мали певні відмінності, тому Київський період логічно знайшов своє подовження не у володимиро-московському, а галицько-волинському. «Тим часом, — як підкреслював М. Грушевський, — пришивання Київської держави на початок державного й культурного життя великоруського народу що бачимо? Історія великоруської народності зістається, властиво, без початку» [34, c. 77]. І далі зауважував: «Тому що «київський період» прилучається до державної й культурної історії великоруського народу, зістається без початку й історія україн­ської народності» [34, c. 78].

Чекає своїх дослідників проблема утвердження державної релігії на Русі і ролі церкви як постійного чинника політичної історії. Історики здебільшого фіксують те, як був зроблений цей вибір, і зовсім мало відтворюють те, що християнство виникло на ґрунті язичництва, увібравши в себе всі попередні цінності й особливості відносин природи і суспільства. Але в той же час з історії випав період старозавітного часу. З цієї позиції майже тисячолітній період нашої історії не усвідомлений. Нам ще необхідно пояснити, якими політичними міркуваннями керувався літописець, що пояснював прийняття християнства прилученням людей на Русі до веселощів і пияцтва. Ймовірно, скоріше за все, аби приховати дійсний політичний інтерес церкви в державі, а держави в церкві, характер нових зовнішньополітичних орієнтацій.

Говорячи про зовнішні впливи, інколи намагаються довести цей вплив до абсурду. Загальним є те, що Русь ніколи не цуралась культурних досягнень Сходу та Заходу і їхній вплив тут присутній. Проте жоден з них не мав доленосного значення в принциповій суті її політичності. «Необхідність боротися з експлуататорами із Ітіля, — підкреслює автор «Історії хозар», — стимулювала об’єднання гузів і слов’ян навколо золотого столу Київського, а це об’єднання, в свою чергу, створило умови та перспективу для бурхливого зростання не тільки російської держав­ності, а й давньоруської культури. Ця культура завжди була самобутньою і ніколи не перебувала в залежності від хозар. Ті незначні, передані через Хозарію східні елементи в російській культурі, які зазвичай маються на увазі, коли справа стосується культурних зв’язків русі і хозар, не проникли в глибину російської культури, а, залишаючись на поверхні, мали короткочасне і мале значення» [5, c. 458].

Непродуктивні заяви і тих, хто вважає, що нібито Русь була точною копією Візантії. На наш погляд, необхідно виходити з того, що «візантійська позолота лягала досить тонким шаром на тов­щу руської культури» [26, c. 164]. Це повною мірою можна віднести і до політичної культури. У своїх основах ідея спадкової влади однієї родини й заснована на ній система колективного правління всього князівського дому були принципово відмінними од візантійських концепцій автократичної імперської влади. В основу правління князівського дому була покладена досить самобут­ня власна політична традиція мислення, що на багато років випереджала політичні ідеї сучасності. Хоча варто не забувати істину: З ким поведешся, від того і наберешся.

Ми ще мало знаємо про цей досить цікавий період у нашій політичній історії. Загадки про походження і особливості розвитку Руської держави лежать за відомими нам межами її виникнення. Мало хто цю межу спробував переступити. Вона в багатьох випадках виникла штучно. Її виорали догматики та теоретики від науки, аби надійно приховати славний період славного народу в ім’я власних геополітичних інтересів. Ліквідація цього обмеження не тільки повертає українцям, та й не тільки їм, власну історію. Вона надає можливість відродити історичну логіку її різних періодів, встановити певні закономірності політичного життя в Україні.

Список використаної літератури:

1. Політична історія України: Посіб. для студ. вищих навч. закладів / За ред. В. І. Танцюри. К.: Академія, 2001.

2. Носовский Г. В., Фоменко А. Т. Русь и Рим. Правильно ли мы понимаем историю Европы и Азии?: В 2 кн. М.: Олимп, 1999. Кн. 2.

3. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ—ХІІІ вв. М.: Наука, 1982.

4. Самаркин В. В. Историческая география Западной Европы в сред­ние века: Учеб. пособие. М.: Высш. шк., 1976.

5. Артамонов М. И. История хазар. Изд. 2-е. СПб.: Филолог. факультет Санкт-Петербург. Гос. ун-та, 2002.

6. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали: Довідник: У 2 ч. К.: Вища шк., 1997. Ч. 1.

7. Бернштам А. Н. Очерк истории гуннов. Ленинград, 1951.

8. Каргалов В. В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. М.: Высш. шк., 1967.

9. Пріцак О. Походження Русі. К.: Обереги, 1997.

10. Плачинда С. Словник давньо-української міфології. К.: Укр. письменник, 1993.

11. Холл М. П. Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской философии. Новосибирск: Наука, 1997.

12. Велесова книга: Легенди. Міфи. Думи. Скрижалі буття українського народу. І тис. до н. д. – І тис. н. д. Індоєвропа. 1995.

13. Давня історія України: У 3 т. К.: Ін-т Археол. НАН України, 2000. Т. 3.

14. Греков Б. Д. Киевская Русь. Госуд. изд-во полит. лит-ры, 1953.

15. Крисаченко В. С. Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. К.: Наук. думка, 2000.

16. Дворнік Френсіс. Слов’яни в європейській історії та цивілізації. К.: Дух і літера, 2000.

17. Шаскольский И. П. Когда же возник город Киев? – Культура средневековой Руси. Л.: Наука, 1974.

18. Савур-Могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини. К.: Дніпро, 1990.

19. Асов А. И. Атланты, арии, славяне: История и вера. М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000.

20. Біблія, або книги святого письма старого й нового заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. UKRAINIAN BIBLE. 1991.

21. Никольский Н. М. Мировой и социальный переворот по воззрениям раннего христианства: Избр. произведения по истории религии. М.: Мысль, 1974.

22. Слово про Ігорів похід / Пер. укр. м. М. Рильського. К.: Дніпро, 1982.

23. Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». М.: Наука, 1972.

24. Макаренко В. В. Откуда пошла Русь? Новая география Древнего мира. М.: ООО «Изд. дом “Вече”», 2004.

25. Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. К.: Наук. думка, 1971.

26. Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. К.: Видав. дім «Альтернативи», 1998.

27. Норман Дейвіс. Європа: Історія. К.: Основи, 2000.

28. Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посіб. К.: Либідь, 1993.

29. Джонсон Пол. Історія євреїв. К.: Видав. дім «Альтернативи», 2000.

30. Шаповал Матвій. Євреї на Україні. Історична довідка. К.: Оріони, 1998.

31. Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. К.: Видав. дім «Альтернативи», 1998.

32. Крип’якевич І. П. Історія України. Львів: Світ, 1990.

33. Галицько-Волинський літопис. Львів: Червона калина, 1994.

34. Грушевський М. С. Твори: У 50 т. Львів: Світ, 2002. Т. 1.