Дике козеня
Фашисти пішли на партизанів великими силами. Стріляли з гармат, повзли танками, бомбили з літаків. Але партизани не пропускали їх у ліси ні на крок.
Тоді фашисти вилили На ліс із літаків якусь горючу рідину. Відразу високі сосни спалахнули, як свічки. За якусь годину зайнявся величезний ліс.
Треба було відходити.
Кілька чоловік нас, партизанів, знайшли собі притулок на невеличкому болоті. Воно майже висохло від спеки, але все ж тут залишилося трохи води.
Ми припали до землі. Із страшним тріском на нас насувала ся лісова пожежа. Навкруги лютував пекельний вогонь. На очах височезні дерева в одну мить охоплювались червоним полум'ям, тремтіли і пручалися, немов жива людина. В повітрі стояв нестерпний сморід і жара — дихати було важко. Від густого, чорного диму стало аж темно.
Звідкіля воно з'явилося — так ніхто з нас і не помітив. Ми очам своїм не повірили, коли побачили біля старого партизана Токаря маленьке, червоне, як жарина, дике козенятко. Воно довірливо підійшло до Токаря, а він неквапливо пригорнув його до грудей.
Маленька кізонька на тонісіньких, як олівці, ніжках дрібно тремтіла всім тілом, сумовитими очима дивилася на пожежу.
— І тобі немає місця, бідненька, — промовив партизан, ніжно гладячи лискучу руду спинку.
Лісова пожежа підійшла до самого болота. На очах згорталося листя вільхи і висихала, мов на велетенській черені, висока болотяна трава. Ось-ось і вона спалахне.
Уважно придивившись, я помітив, що ліс у тому місці, звідки починалася пожежа, вже перегорів. Дерева стояли мертві, чорні від сажі та кіптяви. Тільки на землі ще палало суччя, догоряла трава та окремі кущі.
З одного краю враз спалахнуло болото. З гадючим сичанням і тріском насувався вогонь.
Я наказав своїм товаришам викупатись у багнюці з голови до ніг.
Старий Токар швиденько посадив козеня у свій речовий мі шок, закинув його за плечі і тільки потім занурився у багно.
Через хвилину один за одним ми бігли мертвим, вигорілим лісом, задихаючись від спеки й смороду. Пекло в обличчя й руки, але нас рятував мокрий одяг. Його поки що вогонь не брав.
Згодом просуватися стало легше. Все рідше зустрічалися палаючі дерева, рідше горіли вогнища з хмизу, дим ставав не та ким їдким і густим. Ми пішли повільніше.
Позад усіх стомленою ходою пробирався Токар. З його речового мішка інколи виглядала маленька голівка, і перелякані очі козеняти хмурились від жаху. Зупинились, зібрались до гурту.
— Як ваше козеня, товаришу Токар?
— Сидить смирно.
— Воно вам, мабуть, з рідні, що прийшло? — пожартував хтось.
— А мене взагалі тварини люблять, — усміхнувся старий партизан.
Ми підійшли до шосе. За ним стояв рідкий невигорілий ліс. Вже давно зайшло сонце, та навколо було ще видно від далекої заграви лісових пожеж.
Фашисти, які охороняли шосе, ніяк не чекали, що з вигорілого лісу можуть з'явитись партизани, бо відкрили стрілянину лише тоді, коли ми ввірвались в їхні траншеї. Швидко замовкли ворожі кулемети.
Раптом Токар упав на обочині шосейної дороги.
— Що з вами? — крикнув я, підбігаючи до нього.
У відповідь — тільки приглушений стогін.
За якусь хвилину ми перенесли пораненого в ліс.
Зупинилися в молодому негустому дубняку. Старий Токар важко дихав, стогнав. Треба було перев'язати йому рану.
Він лежав на боці, зігнувшись, а з-за його спини з речового мішка виглядала маленька голівка, здивованими оченятами дивилась на живий зелений ліс. Пораючись біля важко пораненого, ми забули про козеня.
Нараз старий партизан широко відкрив очі.
— Випустіть... — прошепотів він. — Хай біжить.
Ми зрозуміли його. Я обережно витяг з мішка козенятко. Токар широко відкритими очима дивився на маленьку покірну тваринку.
Коли я поставив козеня на тоненькі тремтячі ніжки й ви пустив з рук, воно ще якусь хвилину стояло нерухомо.
— Іди, — ледве чутно прошепотів партизан.
Козенятко наче тільки й чекало цього наказу. Воно враз зірвалося з місця, стрибнуло раз-другий і, мов легке полум'я, погасло серед кущів.
Услід йому немигаючим поглядом широко відкритих очей назавжди задивився наш хороший друг, наш незабутній товариш, старий бувалий партизан Токар.