Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ю. Збанацький docx.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
10.09.2019
Размер:
43.86 Кб
Скачать

Ю. Збанацький гвардії савочка

Це було в ті часи, коли Радянська Армія гнала з на-ої землі фашистів.

Гвардійський полк вступив у одне невеличке :раїнське село. Тут зовсім не було людей. Та й саме ло було спалене до останньої хати.

Зупинились в селі тільки кашовари. Вони видавали ід бійцям, які проходили дорогою. Довгенько тривав й солдатський обід. Одні відходили, інші приходи-:. Підставляли похідні казаночки, на ходу сьорбали рячий борщ. І вже тільки тоді, коли повз кухню ойшов увесь полк, почали збиратися в дорогу кашо-ри.

Саме в цей час, немов з-під землі, виріс біля кухні ленький хлопчик. Солдати аж остовпіли з подиву.

— Дяді, а ви вже наші?

— Наші, наші...— відповіли хлопчику.— А ти ж відкіля взявся?

— Коли фашисти людей виганяли та село палили, я в окопчику заховався.

Оглянули той окопчик. З подиву хитали головами.

— А тебе як звуть, хлопче?

— Савочка...

— То ти, мабуть, і їсти хочеш?

Савочка тільки облизнувся.

Кашовари щедро нагодували хлопчика. І вже поча-збиратися в дорогу.

— Дяді, візьміть і мене з собою.

Порадившись, солдати сказали:

— Добре, Савочко. Будеш ти синок нашого полку. Йому пошили манюсінькі чобітки, шинельку. На плечі нашили сержантські погони, а на голову вдяг Савочка солдатську шапку. Ніякі морози не страшні були малому вояці: що шинель гріла, а що — гаряча похідна кухня.

Дуже його любили і солдати, й офіцери.

Часто, бувало, кликали:

— Сержант Савочко!

Савочка негайно ж кидався на поклик: хвацько козиряв, доповідав дзвінко:

— Гвардії Савочка з'явився!

— Молодець, Савочко!

— Служу Радянському Союзу!

Часто його запитували:

— А хто твій татусь, Савочко?

— Гвардійський полк, товаришу командир! — чітко

доповідав хлопчик.

— А хто мама?

— Кухня, товаришу командир!

Присутні аж похитувалися з реготу. Хитро посміхався й Савочка.

Він, звичайно, розумів і любив дружні жарти.

Юрій Збанацький

Гвардійський, кашовари, солдатський, сьорбали, манюсінькі, сержантські.

Коли відбувались описувані події?

Яким ти уявляєш Савочку? Які почуття переживав хлопчик, зустрівшись з кашоварами? За що, на твою думку, гвардійці любили Савочку? Добери до виділених висловів близькі за значенням. Підготуйся прочитати оповідання вголос так, щоб передати своє ставлення до зображуваних подій.

Будьте дослідниками! Розпитайте дорослих, які події відбувалися у вашому краї під час війни з фашистами. Як вшановують пам'ять загиблих у цій війні сьогодні?

Ласунка

Жваву, пишнохвосту білочку звали Ласунка. Жила вона в нашому партизанському таборі всю зиму. А потрапила до нас ранньої осені ще невеличким кумедним білченям.

Було це так. Фашисти задумали піти на партизанів танками. Довідавшись про це, ми вийшли на всі дороги, де могли пройти ворожі танки. Найбільші сосни і дуби валились на землю, перегороджували дорогу машинам.

В одній із старих сосон було невеличке дупло. Там жила стара білка з білченятами. Коли сосна впала на дорогу, стара білка втекла з своєї хатки, а за нею виповзло маленьке перелякане білченятко. Не встигло воно сховатись назад у свою хатку, як хтось із партизанів схопив його у руку.

Я взяв ту маленьку білочку у свою землянку, і вона швидко звикла до нашої обстановки. Спала вона в моїй шапці. Охоче стрибала до мене і брала з рук їжу.

Найбільше любила білочка цукор, і за це її прозвали Ласункою.

Тільки зайдеш, бувало, в землянку і тихенько покличеш: «Ласунко!» — білочка відразу висуне з шапки свою маленьку голівку з чорними блискучими оченятами та так і завмре.

Повториш: «Ласунко!» — і вона вже на плечі.

Візьмеш на долоню грудочку цукру — Ласунка вже на долоні. Схопить передніми лапками цукор і — в рот. Потім перебереться на плече. Ти сидиш, пишеш чи розмовляєш з ким — Ласунці до того діла немає. Сидить собі, гризе той цукор. Жодної кришечки не згубить — все підбере.

Вона часто виходила на прогулянку. Коли була ще зовсім маленькою, далі високої сосни, що росла біля нашої землянки, не ходила. Побіга-побіга по сосні, зірве шишечку — і шасть у землянку. Коли ж підросла — стала по всьому табору гуляти. А надвечір додому: плигне на плече, хуркає, хвостиком трясе — цукру просить.

Настала весна, зійшов сніг, вкрилася земля травою і квітами, зазеленіли дерева. Одного весняного вечора Ласунка не повернулась додому. Була вона справжньою дорослою білкою.

— Кинула нас Ласунка, — зітхав начальник штабу. — Не буде кому в моїх паперах порядкувати.

А вона справді любила порядкувати в землянці. Нехай тільки хто загається та залишить що-небудь на столі — відразу це буде в моїй смушевій шапці.

Та помилився начальник штабу, так подумавши про Ласунку. Днів через чотири, а може й п'ять, вона повернулась додому. Важко було її впізнати — хвостик мало не весь обліз, на боках висіло шмаття зимової білястої шерсті. Вона линяла. І після того, як посиділа в мене на плечах, днів два довелося вичісувати з одягу її сріблясті шерстинки.

Та тепер, коли навколо все жило, квітло і співало, коли в наші ліси прийшла чудесна, молода красуня весна, — не могла Ласунка сидіти в землянці. Не могла, хоч і дуже скучала за нами і особливо, мабуть, кортіло їй поласувати цукром.

Другого дня вона знову зникла і тепер уже назавжди.

Минали дні, тижні, місяці... Поступово забули всі про нашу втішну білочку. Лише іноді тихими вечорами, коли не було боїв, у розмові хтось згадував:

— А де то наша Ласунка?..

Одного разу ми вели бій з переважаючими силами противника. Йшли рідким ланцюжком у великому сосновому лісі. Це було далеко від нашого зимового табору.

Від утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. І раптом відчув, як мені щось плигнуло на плече. Від несподіванки я шарпнувся, озирнувся і побачив, що від мене шмигнула на де рево червона, пишнохвоста білочка. Прилипла до стовбура, голівкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей.

Ця білочка відразу нагадала мені нашу хорошу Ласунку.

— Ласунко! — тихо покликав я.

Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою пронеслась у повітрі і вже була в мене на плечі.

— Ласунко! — схвильовано сказав я і ніжно погладив її червону пухнасту шубку.

Тільки на цей раз, на жаль, у моїй кишені не знайшлося і крихітки цукру. Чотири дні ми вели запеклі бої з ворогом і самі вже давно не мали жодної ріски в роті.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.