67. Націоналізм: причини виникнення, сутність, різновиди

Причини виникнення:

1-«друкарська революція», яка підірвала монополію латини як інтегруючого культурного чинника всеєвропейської християнської спільноти;

2-Реформація, що разом із «друкарською революцією» привела до секуляризації європейських мов, піднесення їхнього статусу до мов «національних» і сприяла появі «протонаціональних» церков;

3-зміна уявлень про природу державної влади та розширення управлінських можливостей централізованої держави (також як один із наслідків «друкарської революції»);

4-формування «протонаціональних» централізованих держав;

5-поява нового типу особистості з якісно відмінним від попереднього уявленням про світ, час і людину.

Сутність:Справді, термін "націоналізм" набув тієї низки значень, з якими його нині пов’язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

(1) процес утворення й становлення націй;

(2) почуття й свідомість належності до нації;

(3) мова й символіка нації;

(4) соціальний і політичний рух від імені нації;

(5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Відмінність між організованим ідеологічним рухом націоналізму, з одного боку, і з поширеним почуттям національної належності, з іншого, досить чітка, і це дає змогу розглядати поняття національного почуття й свідомості окремо від самого націоналізму, навіть якщо на практиці вони в дечому збігаються.Тому тут під терміном "націоналізм" матимемо на увазі одне чи більше з його трьох основних значень: мова й символіка, соціально-політичний рух та ідеологія нації. Так чи інакше, кожне значення містить у собі певною мірою національне почуття, бодай між самих націоналістів, якщо не серед населення, адже воно дає змогу об’єднати активніші й організованіші верстви населення з численнішими, але пасивними й роз’єднаними. Як соціально-політичний рух, своєю організацією, діяльністю й методами націоналізм загалом не відрізняється від інших рухів, за винятком однієї особливості: соціально-політичний рух надає виняткового значення культурному розвиткові й представленню. Ідеології націоналізму потребують заглиблення в національну культуру — нового прочитання своєї історії, відродження рідної мови за допомогою мовознавства й лексикографії, розвитку своєї літератури, а надто драматургії й поезії, відновлення національних мистецтв та ремесел, а ще своєї музики, особливо народних танців і пісень. Саме це й пояснює пов’язане з націоналістичними рухами неодноразове культурне та літературне відродження й численні різновиди культурної діяльності, до якої спонукує націоналізм. Символізм націоналізму виявляє таку закономірність у всьому світові, що ми можемо вивести її безпосередньо з його ідеологічної структури. Національний символізм перш за все характерний своїм усеохопним об’єктом, нацією, а вже потім дійсністю та образністю її особливостей. Звичайно, національну символіку, як і націоналістичні рухи, не можна відривати від ідеології націоналізму, його останнього й головного значення. Ідеологія націоналізму покликана надати силу й напрямок як символізмові, так і рухові. Завдання соціально-політичного руху визначають не тільки його діячі й діяльність, а ще й основні ідеали та принципи ідеології. Так само, характерні символи й мова націоналізму сформовані тією роллю, яку вони відіграють у розвиткові й пробудженні ідеалів нації, а також дальших завдань, встановлених націоналістичною ідеологією.

Різновиди:Один із теоретиків націоналізму Карлтон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з'явився наприкінці XVIII ст., пройшов декілька етапів розвитку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націоналістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної аристократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж. Мадзіні в Італії, Д. Бентам в Англії, Ф. Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава — найвища цінність. Державна влада повинна узгоджуватися з правами та свободами особистості. Згодом настає епоха інтеґрального націоналізму. Цей різновид націоналізму вже відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співвіднесеності добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста — найкраща, найвища. Етнічна нація — це об'єднувальний фактор суспільного та державного буття. Інтегральний націоналізм з'явився наприкінці XIX — на початку XX ст. На теренах України інтегральний націоналізм поширився завдяки працям та суспільно-політичній діяльності М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського, С. Бендери. Саме М. Міхновському належить відомий вислів: "Україна — для українців!"

Впливовою є історична типологія націоналізму Ганса Кока. На його думку, історично склалися два типи сучасного націоналізму: "західний" (раціональний) та "східний" (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він ґрунтувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, загалом принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побудови держави на національному ґрунті. "Культурницький" націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. "Східний" націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає цілковитого підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Ентоні Сміт виділяє "етноцентричний" та " поліцентричний" націоналізм. "Етноцентричний" націоналізм виник у стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення "варварському Сходу". Поліцентричний націоналізм виникає в умовах становлення індустріальних суспільств Заходу. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до "товариства націй", не претендуючи на власну винятковість.

Цікавою є типологія націоналізму Макса Гайдмана. Він виділив чотири типи націоналізму:

1) націоналізм пригноблених народів (євреї, поляки в Російській імперії; курди );

2) іредентистський націоналізм народів, які прагнуть відокремлення і визволення з-під влади імперій (румуни, болгари, серби в XIX ст.);

3) запобіжний націоналізм, який ототожнюється із імперіалізмом могутніх національних держав, які на перше місце ставлять власні економічні інтереси;

4) престижницький націоналізм, в основі цього типу лежить культ історичного минулого нації (до прикладу, рух неонацистів).