61. Вплив націоналізму на формування сучасних світових ідеологій

Немає жодної ідеології у чистому вигляді, усі вони, навіть ті, що суперечать одна одній, перетинаються, впливають одна на одну, запозичують одна в одної ті чи інші елементи. Можливо, націоналізм — найяскравіший приклад такої взаємодії і взаємовпливів. Згадаймо, зокрема, унікальні «адаптаційні» можливості націоналізму: «Форми, яких набуває націоналізм, калейдоскопічні: релігійний, консервативний, ліберальний, фашистський, комуністичний, культурний, політичний, протекціоністський, інтеграційний, сепаратистський, іредентистський, діаспорний, паннаціоналізм тощо» ³⁵. Зрештою, націоналізм, як світогляд, формувався як сплав найрізноманітніших світоглядних конструкцій, етичних систем і поглядів.

Наведемо такий приклад: лібералізм і націоналізм як «несумісні» доктрини. Зауважимо, що спочатку ці «несумісні» доктрини були, значною мірою, частиною єдиного світогляду. Відомо, що народження націоналізму пов’язане з виникненням ідеї суверенності особи. Самовизначення особистості, рівність членів нації перед законом — ці ліберальні принципи стали визначальними в деяких «класичних» варіантах націоналізму. Можна припустити, що народження націоналізму як світогляду й ідеологічного явища було б узагалі неможливим без засадничих принципів лібералізму.

Лібералізм, у свою «класичну» епоху (XIX ст.), ставився до ідеї нації і, відповідно, — до націоналізму, досить прихильно, оскільки нація у цю епоху розглядалася лібералами як необхідний ступінь, етап в еволюції людства (цим лібералізм, до речі, не відрізнявся від марксизму). «Нація» була відповідником «прогресу», тому й націоналізм, який сприяв формуванню великих націй, також мав усі права на існування, оскільки саме великі нації створювали найсприятливіші умови для прогресу людства загалом ³⁵. Характерно, що у цьому відношенні настанови лібералізму також збігаються з відповідними сюжетами «класичного» марксизму, для якого право на існування мали лише «історичні», тобто великі нації.

Інший аспект — думка Ґелнера, на яку звернув увагу Б. О’Лірі, про те, що націоналізм зберіг плюралізм у світовому політичному устрої, отже, сприяв виживанню політичного лібералізму в різних частинах світу. Якби збереглися світові імперії, зруйновані націоналізмом у XIX — XX ст., епоха глобальної індустріалізації призвела б до побудови чогось на зразок «світових урядів» з режимами, подібними до режиму апартеїду в Південній Африці, з ієрархією расових та етнічних спільнот, створеною насильницьким шляхом ³⁷.

Можливо, найвиразніше тема взаємодії і взаємовпливів націоналізму з іншими ідеологічними системами простежується на прикладі його ідеологічного «мезальянсу» з /158/ комунізмом. Комунізм як світоглядна система принципово відкидає націоналізм, обстоюючи принцип інтернаціоналізму, особливо для робітничого класу. Націоналізм у центр уваги ставигь нації і суперечності між ними, комунізм — класи та класові конфлікти. Загалом, як стверджує Р. Шпорлюк, К. Маркс та деякі із його послідовників (назвемо їх «ортодоксальними» марксистами) не визнавали націоналізм як самостійну доктрину і політичну силу, вбачаючи в ньому «лише відображення егоїстичних інтересів буржуазії» ³⁸. Зрештою, класичний марксизм проповідував теорію «відмирання» держави, тоді як для націоналізму національна держава є наріжним каменем усіх його ідеологічних побудов. Як бачимо, на перший погляд, націоналізм і комунізм доктринально постають як несумісні, протилежні системи.

Утім історичний досвід розвитку обох світоглядів та їхнього втілення в життя свідчить, що їхнє суперництво, в якому явно переміг націоналізм, було водночас взаємовигідним співіснуванням. Своїми значними успіхами в XX ст. (бодай і, тимчасовими) комунізм чималою мірою завдячував тому, що запозичував елементи націоналістичної доктрини. З іншого боку, націоналізм широко користався елементами соціальних програм комунізму, оскільки, згадаємо зауваження Е. Сміта, потребував «допоміжних ідеологій».

Е. Сміт вказує і на очевидну схожість деяких світоглядних рис комунізму і націоналізму. Обидва стали своєрідними формами «громадянської релігії», яка специфічно реагує на проблеми «недосконалого», з її погляду, суспільства, накреслює шляхи подолання цих проблем, формулює певний набір ідеалів, за які треба боротися для досягнення у майбутньому «золотого віку» людства і, зрештою, має рецепти прискорення переходу до «справжнього, природного» стану речей. Обидва світогляди розділяють людську історію на «передісторію» (яка включає для них сучасність), період революційного переходу до «історії» і, власне, «історію». Ця «історія» починається тоді, коли долається відчуження людини від людини й повернення її до «нормального» стану речей, до гармонійного суспільства, тобто лише у майбутньому. Обидві ідеології, підсумовує Е. Сміт, є історицистськими та еволюціоністськими у своєму баченні світу ³⁹.

Очевидно, немає потреби описувати конкретну історію взаємодії та взаємовпливів комунізму і націоналізму. /159/ Згадаємо лише такі явища, як «націонал-комунізм» у Східній та Південно-Східній Європі, «націоналізацію» російського комунізму і перетворення його на ідеологію модернізації в СРСР 1930-х років та програму творення «наднаціональної» супердержави, політичні програми «марксистських» рухів «третього світу» з їхньою виразною націоналістичною основою тощо. Усі ці аспекти докладно проаналізовано у книзі Р. Шпорлюка «Комунізм і націоналізм» та багатьох інших працях, присвячених феноменології націоналізму, до аналізу яких ми й переходимо.