3. Природноекономічні фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Роль природноекономічних факторів у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних тери­торіально-господарських комплексів була й залишиться провідною. Причому, сформована десятиріччями за моделлю індустріального суспільства структура економіки й, зокрема, промислового виробництва, виявилась порівняно резистент­ною до цілеспрямованих спроб виконавчої й законодавчої гілок влади її реструктуризувати за напрямами ресурсозбере­ження, екологічної орієнтації та докорінного підвищення техніко-технологічної підготовки виробництва.

Зараз як територіальна, так і галузева структура залуче­них у господарювання ресурсів не тільки не відповідає об'єктивним щодо цього передумовам, але й через спотворені структурні пропорції суспільного виробництва негативно по­значається на динамічних характеристиках ресурсної бази, призводить до прискореного вичерпання та якісної й кількісної деградації ресурсів, нерівномірного розподілу техногенно-антропогенного навантаження по території країни. Так, у територіальній структурі ресурсокористування й сус­пільного виробництва у цілому в останнє десятиріччя домінує частка багатих на природно-мінеральні ресурси індустріаль­них регіонів - Донбасу й Придніпров'я (у кінці 90-х років ці два райони створювали третину валової доданої вартості всьо­го суспільного виробництва в країні) при обмеженій участі територій з аграрно-промисловим (Полісся, Поділля гоню) й інфраструктурним (Карпати) спрямуванням регіональних господарських комплексів.

Також сировинно-індустріальні спрямованість суспільно­го виробництва, окрім прискореного вичерпання ресурсів, що й сприяє зниженню якісних показників всього природного се­редовища функціонування продуктивних сил через посиле­ний техногенний тиск на довкілля, збільшену потенційну не­безпеку й аварійність виробництв. Тому, зважаючи на еко­логічні чинники розвитку і розміщення продуктивних сил, а також на потреби соціальної ефективності суспільного виробництва структура використання ресурсів має бути спрямована відповідно до його природноекономічних передумов, ознак її природно-ресурсного потенціалу, у якому в національних мас­штабах переважають спочатку земельні, а лише потім – міне­ральні ресурси.

Ні в якому разі не принижуючи роль промислового вироб­ництва, яке було й залишиться базовою галуззю народного господарства, тут мова йде про докорінне підвищення ролі аг­ропромислового комплексу у суспільному виробництві, а його переробних галузей  легкої й харчової промисловості – у ви­робництві промисловому. Позитивним фактором є те, що про­дукція саме цих галузей спрямована на потреби окремої людини-споживача, а її нарощування сприяє збільшенню рівня задоволення цих потреб, а звідси  й рівня життя й добробуту населення.

З іншого боку, в структурі промислового виробництва ма­ють все більше домінувати енерго- та ресурсозберігаючі га­лузі. Відродження точного машинобудування, прила­добудування й радіоелектронної промисловості, розвиток ви­робництва транспортних засобів та технічних засобів для АПК, у т.ч. техніки, придатної для експлуатації в умовах роз­витку фермерства та багатоукладного господарювання на селі матимуть, крім економічного, й помітний соціальний ефект, сприяючи зайнятості та збереженню й нарощуванню кваліфікаційного потенціалу вітчизняної робочої сили.

Третьою складовою процесу оптимізації використання природно-ресурсної бази народного господарства має стати розвиток інфраструктурних галузей, процес суспільного ви­робництва у котрих не є пов'язаним зі значними ресурсними цитратами. Серед інфраструктурних галузей господарства однією з провідних мас стати рекреаційна діяльність, щодо якої Україна має одні з найкращих п Європі передумов як за різноманітністю рекреаційних ресурсів, так і за кількісними їх характеристиками. Зараз загальна площа всіх територій рек­реаційного призначення становить біля 4,4 млн. га і займає близько 7,2% усієї території країни. На даний час на базі ук­раїнських природно-рекреаційних ресурсів функціонують 52 курорти загальнодержавного і 18  місцевого значення. Серед курортно-рекреаційних ресурсів є як ресурси кліматолпсування (південний берег Криму, Закарпаття, передгірські та гірські зони Карпат і Кримського півострову), так і потужні гідромінеральні лікувально-оздоровчі ресурси – мінеральні води і лікувальні грязі. Для туристично-рекреаційної галузі також є усі сприятливі передумови, зважаючи на велику ланд­шафтно-культурну цінність багатьох територій країни в усіх її природно-географічних провінціях. Зважаючи на прогнозова­не зростання доходів населення країни, пожвавлення рекре­аційної діяльності та вихід української рекреаційної галузі на міжнародний ринок послуг туризму, лікування й відпочинку може дати помітний поштовх загальноекономічному розвитку навіть на рівні великих економічних районів (Південного та Карпатського тощо).

В регіонально-історичному розрізі наявність відповідної природно-ресурсної бази обумовлювала як характер суспільного територіального поділу праці, так і відповідну йо­му галузеву спеціалізацію господарства конкретних територій. На протязі тривалого часу формування територіально-госпо­дарських комплексів знаходилось під вирішальним впливом природно-ресурсної бази регіонального розвитку. Конкретні приклади сьогодення показують, що особливості розміщення продуктивних сил та показники й рівень їх розвитку цілого ряду регіональних територіально-господарських комплексів до нашого часу залишається у вирішальній залежності від на­явних природних умов і ресурсів.

На жаль, така залежність на сучасному етапі розвитку національної економіки носить в своїй сутності як позитивне, так і негативне зерно.

В той же час, порівняно багатий природно-ресурсний по­тенціал Донецько-Придніпровського природно-ресурсного району став фактором підтримки національної економіки. У важкий для української економіки період середини 90-х років саме мінеральні ресурси Донбасу і Придніпров'я, потужний потенціал земельних ресурсів лісостепової та степової ґрунто­во-кліматичних зон забезпечили певний рівень економічної безпеки країни, склали підґрунтя для наступного відродження національної економіки.

В разі оцінки природноекономічних факторів розвитку продуктивних сил регіонів України перш за все необхідно виз­начити, що для країни в цілому природні умови та ресурси потрібно розглядати як першооснову суспільного розвитку в цілому. Незважаючи на те, що людина була й залишається го­ловною продуктивною силою суспільства, в разі нашої країни саме унікальні ознаки природно-ресурсної бази зіграли голо­вну роль у формуванні її економічної могутності. Темпи наро­щування обсягів використання ресурсів зростали майже впро­довж всього післявоєнного періоду, доки з останньої чверті XX сторіччя не посилився зворотній вплив еколого-економічних чинників на суспільне виробництво, який проявився у скороченні обсягів використання ресурсів через їх вичерпання та погіршання якісних ознак ресурсної бази внаслідок антро­погенно-техногенного впливу на довкілля. Через ці процеси значним чином посилилися кризові явища в економіці ра­дянської України, проявом яких стали спад темпів зростання обсягів та зниження рентабельності суспільного виробництва, порушення основних господарських пропорцій, у тому числі зменшення норми накопичення, катастрофічне зростання збитків від техногенного тиску на довкілля й екологічних аварій.

Поняття комплексного розвитку, одним з основних, базо­вих та ґрунтовних понять економічної науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів. Територіальна ор­ганізація господарства, вивчення якої являє собою предмет цієї науки, найважливішим своїм завданням вважає саме за­безпечення комплексного розвитку продуктивних сил всіх те­риторій країни. Нерозривно пов'язана з комплексним розвитком продуктивних сил і основна мета науки регіональної еко­номіки, а саме  забезпечення максимально ефективного функціонування господарства регіонів задля якнайбільш по­вного забезпечення потреб населення країни та всіх без винят­ку її територій в товарах та послугах.