Планування можна класифікувати по наступних критеріях :

• за ступенем охоплення – загальне планування (планування, що охоплює всі стосовні до даного питання галузі і величини) і часткове (планування, що охоплює тільки певні галузі і величини);

• за змістом планування в аспекті підприємницької політики – стратегічне – пріоритет вищого рівня управління (відносяться до пошуку нових можливостей і продуктів виробництва), тактичне – пріоритет середнього рівня управління (відноситься до створення передумов для відомих можливостей і продуктів ) і оперативне – пріоритет нижчого рівня управління (відноситься до реалізації даної можливості),

• за предметом планування (об'єктам планування) – цільове (відноситься до визначення загальних, стратегічних і оперативних цілей і обмежень), планування засобів (відноситься до планування потенціалів, таких як персонал, устаткування, матеріали, фінанси, інформація), програмне планування (планування програм виробництва і збуту) і планування дій (наприклад, спеціальних продажів і заходів щодо вербування ),

• по сферах функціонування – планування збуту (планування мети збуту, програми дій, витрат на збут,розвиток збуту), планування виробництва ( планування програми, підготовки і ходу виробництва), планування персоналa (планування потреби в персоналі, підготовки персоналу), планування заготівель (планування потреб, закупівель), інвестиційне планування, планування фінансів (планування платіжних засобів, покриттів капіталів, вкладень капіталів) і розширене загальне планування;

• за глибиною планування – глобальне, контурне (планування з агрегованими величинами, макровеличинами), детальне планування (окремих компонентів агрегатів, ділянок, видів витрат),

• по термінах – короткострокове (піврічне, квартальне, місячне, тижневе планування), середньострокове (планування на терміни від I до 5 років), довгострокове планування (на терміни більш 5 років),

• із погляду структурної організації – загальне планування (вище планування виробництва), планування місця розміщення підприємства, сфер діяльності, відділів і ділянок,

• по координації окремих, часткових планів у часу - послідовне (окремі плани і їх перемінні вишиковуються в однім довгому погодженому процесі) і одночасне планування (при який перемінні всіх планів визначаються в однім єдиному акті планування),

Методи планування:

Балансовий – погодження ресурсів;

Нормативний – складання планів у відповідності норм витрат різноманітних ресурсів (норми витрат сировини та матеріалів, норми і нормативи праці та заробітної плати і т.д.);

Математико-статистичний – оптимізаційні розрахунки на базі різного роду моделей

Розрахунково-аналітичний – попередній період як базовий та використовується експертна оцінка

№ 17. Класифікація витрат і структура собівартості

Усі витрати на виробництво продукції поділяються на загальні та витрати на одиницю продукції.

Загальні витрати виробництва — це витрати на весь об­сяг продукції за певний період. Їх величина залежить від тривалості періоду та кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями.

Оскільки витрати е функцією обсягу виробництва з певною ела­стичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їх приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто

де С — приріст загальних витрат;

N — приріст обсягу продукції па одиницю його натурального

виміру.

Якщо загальні витрати можна виразити певною функцією обсягу продукції, то граничний їх рівень є першою похідною цієї функції. Граничні витрати — це витрати на останню за часом виготовлення одиницю продукції. Показник таких витрат використовується при аналізі доцільності зміни обсягу виробництва продукції.

Усі витрати, пов'язані з виробництвом та реалізацією продукції класифікуються за певними принципами. Основні з них такі:

— економічний;

— виробничий;

— відповідно до способів віднесення на собівартість;

— залежно від обсягів виробництва.

За економічним принципом витрати групуються за такими елементами:

— матеріальні витрати;

— витрати на оплату праці;

— відрахування на соціальні заходи;

— амортизаційні відрахування;

— інші витрати.

Таке розмежування витрат за економічним принципом пов'язане з різним економічним змістом їх формування. Усі матеріальні витрати мають матеріальну основу, тобто це витрати саме на закупівлю основних та допоміжних матеріалів, сировини. Витрати па оплату праці — це ті витрати, які не мають матеріальної основи. Це кошти, які використовуються на оплату затраченої праці. Втрати на соціальні заходи накопичуються і слугують для матеріального стиму­лювання підвищення продуктивності праці та швидкого оновлення робочої сили. Амортизаційні відрахування — кошти, які використо­вуються на оновлення засобів праці.

За виробничим принципом витрати групуються у статті собівар­тості залежно від виробничого призначення. У кожній галузі економіки їх структура специфічна, але загалом можна виокремити такі елемен­ти витрат:

1) сировина і матеріали;

2) енергія технологічна;

3) основна та додаткова заробітна плата виробничих робітників;

4) утримання та експлуатація машин і механізмів;

5) загально виробничі (накладні) витрати;

6) підготовка й освоєння виробництва;

7) позавиробничі витрати.

За ступенем однорідності статті собівартості поділяються па прості та комплексні.

Прості витрати однорідні за складом, мають єдиний економіч­ний зміст і є первинними. До таких витрат можна віднести витрати на сировину і матеріали або на заробітну плату виробничих праців­ників.

Комплексні витрати різняться за своїм складом і охоплю­ють кілька елементів витрат. Наприклад, до витрат на утримання та експлуатацію машин і механізмів належать:

• заробітна плата обслуговуючого персоналу;

• амортизаційні відрахування на відновлення машин і механізмів;

• витрати на ремонт та підтримання устаткування в робочому стані;

• витрати па придбання запасних частин до устаткування та ін.

За способами віднесення на собівартість розрізняють витрати прямі та непрямі.

Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виготовленням пев­ного виду продукції і можуть бути обчислені на одиницю цієї про­дукції прямо.

Непрямі витрати — це такі витрати, величина яких не може бути прямо обчислена на одиницю продукції, бо вони пов'язані не з виготовленням окремого виробу, а з процесом виробництва загалом (заробітна плата обслуговуючого та управлінського персоналу, утри­мання та експлуатація будівель, споруд тощо.).

За принципом залежності витрат від обсягів виробництва ви­трати поділяються на постійні та змінні (рис. 6.1).

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах.

Змінні витрати - це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх мож­на поділити па пропорційні та непропорційні. Пропорційні — це витрати, розмір яких перебуває у пропорційній залежності від обсягів виробництва (кількості виготовленої продукції). Непропорційні, у свою чергу, поділяються на прогресуючі та дегресуючі.

Прогресуючі зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати па відрядно-прогресивпу оплату праці, додаткові рекламні та торговельні витрати. Дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, придбання інструменту тощо. Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу аналізувати за­лежність витрат і прибутку від обсягу виробництва при виборі варіантів проектних і планових рішень. При цьому доцільно користуватись графічним зображенням. На рис. 6.2 показана динаміка витрат і виторгу від продажу продукції.

Унаслідок наявності постійних витрат виробництво продукції до певного критичного (О ) обсягу збиткове (див. рис. 6.2). У міру зро­стання обсягу продукції частка постійних витрат у їх загальній сумі знижується, зменшуються збитки і після досягнення критичного обсягу виробництво стає рентабельним.

Критичний обсяг випуску певної продукції у натуральному ви­разі, вище якого виробництво стає рентабельним, можна обчислити аналітично. Як видно з графіка, для критичної програми виробницт­ва витрати і виторг від продажу рівні.

Q_кр C_змін + C_пост =ВД

ВД = Ц * Q_кр

Де Ц = ціна реалізації продукції

Q_кр C_змін + C_пост = Ц Q_кр

Q = C_пост / Ц – C_змін

№ 18 Методи формування ціни продукції ( послуги ) на підприємстві

Ціна як економічна категорія поєднує в собі:

0. грошове вираження вартості товару;

1. суму грошей, що сплачується покупцем і одержується продавцем за одиницю товару;

2. прийом непрямого вимірювання величини затраченої суспільно необхідної праці;

3. кількісне співвідношення попиту і пропозиції.;

Межі формування цін:

0. верхня межа визначається попитом на продукцію

1. нижня межа визначається витратами виробництва і нормою цільового прибутку

Методи формування ціни продукції:

1. витратний - ціна на товари визначається в залежності від собівартості

2. метод отримання цільової норми прибутку

3. метод споживчої вартості - визначення споживчого ефекту , цінності, яку має від товару споживач

4. метод поточної ціни - встановлення ціни від біржових котировок на стандартні товари

5. метод формування ціни на нові товари ( метод зняття вершків ) - виход на ринок з новим, унікальним товаром та з високими цінами

6. метод слідування за лідером.

Частіше за все використовують витратний метод та метод отримання цільової норми прибутку.

Принципи формування цінової політики:

0. ЦП повинна відповідати загальній стратегії діяльності фірми

1. відповідність ЦП кон’юнктурі споживчого ринку та особливостям вибраної ринкової ніші

2. здійснення активної ЦП на ринку

3. самостійне розроблення ЦП

4. забезпечення динамізму ЦП, її адаптації в залежності від зміни умов зовнішнього та внутрішнього середовища

вартості активів, зниження собівартості тощо

.

№ 21. Типова схема використання прибутку підприємства різних форм власності

Основною ціллю розподілу прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства ( основа цієї політики є дивідендна політика ) є оптимізація між часткою прибутку, що капіталізується (фонд нагромадження ) і споживається з урахуванням забезпечення реалізації стратегії його розвитку і росту ринкової вартості.

Процес формування політики розподілу прибутку повинен вирішувати наступні задачі:

0. забезпечення одержання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал ( 25% чистого прибутку державних підприємств повинно направлятись на виплату дивідендів)

1. забезпечення пріоритетних цілей стратегічного розвитку підприємства за рахунок реінвестованого прибутку

2. забезпечення стимулювання трудової активності і додаткового соціального захисту персоналу

3. забезпечення формування в необхідних розмірах резервного (не менше 15% від стат. фонду) та ін. фондів підприємства.

Принципи розподілу прибутку:

0. зв’язок політики розподілу прибутку підприємства з загальною стратегією розвитку

1. стабільність політики розподілу прибутку(ПРП)

2. передбачуваність ПРП

3. пріоритетність врахування інтересів і менталітету власників підприємства( велика кількість власників вимагає готівкових дивідендів, їх не цікавить розвиток підприємства; вузьке коло акціонерів прагне розвивати підприємство і підвищити ціну акцій )

4. оцінка ефективності розробленої політики розподілу прибутку підприємства

Фактори, що впливають на політику розподілу прибутку підприємства:

Зовнішні:

0. правові обмеження

1. податкова система (в Україні ставка податку однакова для прибутку, що капіталізується і споживається )

2. альтернативні зовнішні джерела формування фінансових ресурсів

3. темп інфляції

4. стадія кон’юнктури товарного ринку

5. прозорість фондового ринку

Внутрішні:

0. рівень рентабельності діяльності підприємства

1. інвестиційні можливості реалізації прибуткових проектів

2. стадія життєвого циклу підприємства

3. рівень концентрації управління

4. рівень поточної платоспроможності підприємства.