46. Комерційна таємниця як об’єкт права інтелектуальної власності

Юридичними підставами реалізації права підприємства на комерційну таємницю та її захист є положення Конституції України, Господарського кодексу України, «Про інформацію», «Про захист економічної конкуренції, «Про зовнішньоекономічну діяльність, «Про науково-технічну інформацію, «Про господарські товариства», «Про Службу безпеки України», «Про режим іноземного інвестування», «Про страхування»

1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Будучи об'єктом інтелектуальної власності, комерційна таємниця має специфічні особливості. Важливою особливістю комерційної таємниці є, далі, її найбільша універсальність серед інших об'єктів інтелектуальної власності. Якщо під винаходами, промисловими зразками, товарними знаками й іншими об'єктами інтелектуальної власності закон розуміє цілком визначені результати інтелектуальної діяльності, то під поняття комерційної таємниці можуть бути підведені найрізноманітніші відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємця. При цьому комерційною таємницею можуть бути оголошені цілком потенційно патентоспроможні рішення, що правовласник з якихось причин не бажає обнародувати і запатентувати у встановленому порядку[9]. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, визначаються суб’єктом господарювання відповідно до законодавства. Проте, слід зауважити, що постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» сьогодні не відповідає вимогам наведеної вище ст. 505 ЦК України, оскільки відомості, які не можуть бути віднесені до комерційної таємниці, повинні визначатися не підзаконним нормативно-правовим актом, а законом. Ця обставина створює істотну правову невизначеність у застосуванні юридичних норм та негативно позначається на здійсненні прав на комерційну таємницю та правовому захисту пов'язаних з нею законних інтересів особи

2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Не може вважатися комерційною таємницею і підпадати під її правову охорону фізична, психологічна чи будь-яка інша здатність людини до впливу на інших людей або вміння здійснювати певні дії, недоступні іншим. Ця здатність не може бути товаром, оскільки вона невід'ємна від її суб'єкта — лише інформація, яку можна відділити від її носія, тобто передати іншим особам, є такою, що охороняється. Комерційну таємницю не становлять: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов'язкових платежів; інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.

Правова охорона комерційної таємниці може бути надана ще за однієї неодмінної умови. її володілець має вживати відповідних заходів для збереження конфіденційності зазначеної інформації. Це — необхідна умова правової охорони, адже за можливості розкриття сутності комерційної таємниці вона втрачає здатність до охорони. Ці заходи не можуть бути визначені законом, оскільки вони зумовлені особливостями комерційної таємниці, яка за своїм характером може бути найрізноманітнішою, отже, і заходи збереження її конфіденційності також можуть бути найрізноманітніші.

1. Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці 2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці; 3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

1. Органи державної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.

2. Органи державної влади зобов'язані охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передбачених законом.

1. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці.

48-49. Зобов’язання: поняття, елементи,види,підстави виникнення.

Відповідно до ч.1 ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Як правовідношення зобов’язання має три елементи :

1) суб’єкти;

2) об’єкти (предмет);

3) зміст.

Суб’єктами зобов’язання є його сторони. У будь-якому зобов’язанні є щонайменше дві сторони: управнена особа (кредитор) – особа, яка має право вимоги до іншої особи і зобов’язана особа (боржник) – особа, зобов’язана задоволити вимогу кредитора або виконати борг.

Об’єктом (предметом) зобов’язання є дії сторін, або утримання від їх вчинення.

Дії як об’єкт зобов’язання можуть полягати у переданні майна, виконанні роботи, наданні послуги, сплаті грошей тощо.

Об’єктом зобов’язання може також виступати утримання від вчинення дій, тобто пасивна поведінка зобов’язаної сторонни.

Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Суб’єктивний обов’язок боржника щодо вчинення певних дій чи утримання від них називається боргом, а суб’єктивне право кредитора – правом вимоги.

Відмінності зобов’язального правовідношення від речового:

1. зобов’язальне правовідношення опосередковує процес переходу матеріальних благ від однієї особи до іншої (відносини товарного обороту), а речове – приналежність матеріальних благ певній особі;

2. зобов’язальне правовідношення є відносним, а речове – абсолютним;

3. об’єктом (предметом) зобов’язального правовідношення є вчинення дій або утримання від них, об’єктом речових – річ, тобто предмет матеріального світу;

4. зміст зобов’язального правовідношення, тобто суб’єктивні права та обов’язки сторін можуть визначатися за домовленістю самих сторін; зміст речових правовідносин чітко визначається законом і не може змінюватися сторонами.

Види

За підставами виникнення виділяються 2 групи цивільнх зобов’язань:

-договірні – виникають на підставі договору;

-недоговірні – виникають з інших юридичних фактів.

В свою чергу ці групи цивільних зобов’язань прийнято поділяти на певні види.

Договірні зобов’язання поділяються на:

1) зобов’язання щодо передачі майна у власність або інші речові права;

2) в тимчасове користування;

3) зобов’язання щодо передачі об’єктів права інтелектуальної власності;

4) зобов’язання щодо виконання робіт;

5) надання послуг;

6) зобов’язання щодо спільної діяльності.

Недоговірні зобов’язання поділяються на:

1) недоговірні зобов’язання, що виникають з неправомірних дій (зобов’язання, що виникають із завдання шкоди (деліктні зобов’язання),

2) недоговірні зобов’язання, що виникають з правомірних дій:

-зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди;

-зобов’язання, що виникають із вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

-зобов’язання, що виникають із рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

Зобов’язання можна поділяти на види за різними критеріями

І За особливостями цивільно-правового статусу їх суб’єктів:

-зобов’язання за участю суб’єктів підприємницької діяльності;

-обов’язання за участю споживачів

ІІ За розподілом прав та обов’язків:

-односторонні (односторонньозобов’язуючі);

-взаємні (двосторонньозобов’язуючі)

ІІІ За визначеністю предмета виконання:

-альтернативні (боржник виконує одну з дій визначену законом або договором);

-факультативні (боржник може замінити предмет виконання іншим).

На відміну від альтернативного зобов’язання у факультативному кредитор не може вимагати заміни виконання, вона здійснюється на розсуд боржника.

ІV За їх призначенням:

-основні (головні);

-додаткові (акцесорні).

V За предметом виконання виділяють грошові зобов’язання- зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

VІ За суб’єктом виконання виділяють зобов’язання особистого характеру - зобов’язання в якому виконання може здійснювати лише особисто боржник і не може бути покладено на іншу особу .

Підстави виникнення. Зобовязання, як і інші правовіднос. виникають з юрид. фактів. Зобов’язання виникають із договорів та інш. правоч. передбачених законом,а також з договорів та та інш. правоч. що не передбачені законом,але не суперечать йому, тобто з угод що породжують Ц права і обов. через загальні засади та зміст Ц законод.

Зобов’язання виникають також і з односторонніх угод (публічна обіцянка винагороди).

Зобов’язання можуть виникати внаслідок адміністративних актів (актів ОДВ та МС) Укладенню договору оренди нежитлового приміщення, що є власністю територіальної громаи, передує рішення цієї громади.

Зобов’язання також виникають з рішень суду (ріш. суду про вилучення у власника культурних цінностей, що безхазяйно утримуються, спричиняє зобов’язання щодо викупу їх державою або реалізацію з публічних торгів).