34. Загальна характеристика підстав (способів) припинення права власності.

Підставами припинення права власності, як і підставами його набуття, є певні юридичні факти, визначені законом. Підстави припинення права власності можна поділити на дві групи. Першу групу становлять підстави, що залежать від волі власника:

1. відчуження власником свого майна. У цьому випадку йдеться про різноманітні угоди, що спрямовані на відчуження власником свого майна (купівля-продаж та всі її різновиди, міна, дарування, оренда з викупом тощо). Порядок припинення права власності у відчужувача й виникнення права власності в набувача регулюються нормами про правочини та договори;

2. відмова власника від права власності, що являє собою оголошення власником про відмову або вчинення інших дій, які свідчать про відмову від права власності.

Другу групу становлять підстави, що не залежать від волі власника:

1. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

2. викуп пам'яток історії та культури;

3. викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

4. викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

5. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

6. реквізиція;

7. конфіскація;

8. припинення юридичної особи чи смерть власника.

Проте є і такі, які не можна беззастережно віднести ні до першої, ні до другої групи підстав припинення права власності (наприклад знищення майна).

Право власності може бути припинене і в інших встановлених законом випадках. Ці підстави можуть визначатись як у спеціальних законах, так і в інших статтях ЦК (наприклад, у ст. 330, яка встановлює набуття права власності на майно добросовісним набувачем проти волі власника).

Відчуження речі як підстава припинення права власності. Відмова власника від права власності на річ. Знищення речі.

Відчуження речі має місце в тих випадках, коли власник майна вчиняє щодо нього певний правочин. Це може бути укладення договору, передача речі у спадок, та ін.

Ст. 347 ЦК. Особа може відмовитися від права власності двома способами — заявити про відмову та вчинити інші дії, що свідчать про її відмову від права власності на це майно (наприклад знищити річ, викинути її).

Право власності на майно припиняється з моменту оголошення про відмову та вчинення інших дій, що свідчать про відмову від права власності. Проте стаття містить виняток із цього правила, оскільки п. З ст. 347 ЦК встановлює, що право власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру. До майна, права на яке підлягають державній реєстрації, належать перш за все об'єкти нерухомості.

Ст. 349 ЦК. Знищення майна є підставою припинення права власності, яка не пов'язана з правонаступництвом. Під знищенням слід розуміти використання майна, в результаті якого воно припиняє своє існування (наприклад продукти харчування) або коли право власності припиняється на майно поза волею власника в результаті непереборної сили, неправомірних дій третіх осіб тощо.

За загальним правилом право власності на майно припиняється в момент його знищення, проте на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, таке право припиняється з моменту внесення реєструючим органом за заявою власника змін до державного реєстру.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати. Викуп пам’ятки історії та культури як підстава припинення права власності.

Ст. 348 ЦК. За ступенем свободи участі в цивільному обороті речі поділяються на вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту. Кожна держава може визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки, суспільного порядку не можуть перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил.

Постановою ВР України «Про право власності на окремі види майна» було затверджено «Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна». До Переліку входять: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї та боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси, бойові отруйні речовини, вибухові речовини і засоби вибуху та інші види майна.

До визначених у додатку 2 видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, зокрема належать: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії та культури; радіоактивні речовини. Затвердження цих переліків Постановою ВР України суперечить положенню ст. 92 Конституції України, відповідно до якої правовий режим власності визначається виключно законами України. Отже, ці переліки мають бути затверджені законом України. Якщо майно такого виду набуте володільцем незаконно, то це не створює права власності на нього. Але якщо майно набуто у власність з підстав, що не заборонені законом (наприклад, зброя перейшла від одного громадянина до іншого в порядку спадкування за законом чи від однієї юридичної особи до іншої при реорганізації), і особа за законом, який був прийнятий пізніше, не має можливості володіти ним, це майно підлягає примусовому відчуженню.

Власник майна, яке не може йому належати, зобов'язаний здійснити його відчуження будь-яким способом особі, яка має право набути його у власність, чи здати до органів держави протягом визначеного законом строку. Якщо майно не буде відчужене власником, то за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади воно підлягає примусовому продажу, а колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. Колишній власник має право на одержання суми, розмір якої визначається рішенням суду.

Спеціальним порядком набуття на певні види майна є отримання відповідного дозволу. У тих випадках коли особі було відмовлено у видачі відповідного дозволу, це майно підлягає відчуженню.

Ст. 352 ЦК. Державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури спочатку робить власнику попередження про необхідність покращити утримання таких речей у такий спосіб, щоб воно не загрожувало їх пошкодженню або знищенню. У разі відмови або неможливості власника (наприклад недостатність коштів, відсутність спеціальних знань) здійснювати належне утримання пам'ятки історії та культури такий орган звертається до суду з позовом про викуп речей. Примусовий викуп означеної категорії майна не залежить від характеру поведінки власника, тобто його вини в безхазяйному утриманні культурних цінностей.

З метою охорони інтересів суспільства щодо майна, що є пам'яткою історії та культури, в разі невідкладної необхідності забезпечення умов для його збереження (наприклад загроза знищення і загибелі речі) позов про його викуп може бути пред'явлено без попередження.

Власнику пам'ятки історії та культури виплачується викупна ціна, яка визначається за згодою сторін. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди щодо її розміру, то спір вирішується судом, який визначає розмір відшкодування на підставі дійсної вартості майна. У необхідних випадках для визначення вартості майна суд може призначити відповідну експертизу (експертом може бути особа, яка володіє достатніми знаннями у відповідній сфері). Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави.

Реквізиція і конфіскація як підстави припинення права власності

1. Підставами припинення права власності, так само, як і підставами виникнення права власності, є юридичні факти, тобто такі обставини реального життя, які закон виділяє як підстави припинення права власності. Більш того, одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності в однієї особи і підставами виникнення права власності в іншої особи. Наприклад, договір дарування є підставою припинення права власності у дарувальника і підставою виникнення права власності в особи, якій зроблено подарунок. 2. У коментованій статті дається загальний перелік підстав припинення права власності. Усі ці підстави можна розділити на три групи: 1) добровільне припинення права власності на майно; 2) втрата права власності за об'єктивних обставин; 3) примусове вилучення у власника його майна. Добровільне припинення права власності найчастіше відбувається в результаті передання цього права іншій особі на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо. Можливе добровільне знищення речі власником внаслідок різних причин, в тому числі при її вживанні (використанні) або перероблення речі, коли право власності на одну річ замінюється правом власності на іншу річ. Особа може відмовитися від права власності на майно, що їй належить. Право державної та комунальної власності припиняється також на підставі приватизації (див. статтю 345 ЦК та коментар до неї). 3. Втрата права власності з об'єктивних причин, тобто таких, що не залежать від волі власника, зустрічається у випадку загибелі речі. Якщо при цьому залишається якесь майно або відходи, то право власності на них належить власникові речі. Право власності з причин, що не залежать від волі власника, втрачається: у результаті загублення речі власником та виникнення на неї права власності в особи, яка знайшла цю річ, або іншої особи (стаття 337, 338 ЦК); на підставі набувальної давності (стаття 344 ЦК), а також в інших випадках, передбачених законом. 4. Стаття, що коментується, містить також перелік випадків примусового вилучення майна у власника. Ці випадки повинні відповідати положенню Конституції України, згідно з яким "ніхто не може бути позбавлений права власності, інакше, як за рішенням суду". Примусове вилучення майна у власника також можна поділити на дві групи за підставами вилучення. Так, якщо підпункти 3, 8, 10 передбачають вилучення майна внаслідок неналежної поведінки власника, то правила підпунктів 5, 6, 7, 9 діють незалежно від поведінки власника та зумовлюються державними чи суспільними інтересами. Усі ці підстави припинення права власності розкриваються у наступних статтях. До похідних способів виникнення права державної власності можна віднести реквізицію. У той же час вона є способом припинення права власності фізичної чи юридичної особи за наявності визначених у законі підстав та умов. Реквізиція — це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Мета реквізиції — не припинити протиправну поведінку власника, а забезпечити безпеку громадян, врятувати майно або знищити заражених тварин у разі епідемії або епізоотії. Можлива вона лише у випадках і порядку, прямо встановлених законодавством України. Умовами застосування реквізиції можуть бути стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інші надзвичайні обставини. Майно може бути реквізовано лише з метою суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. 2. Частина друга коментованої статті встановлює виняткові випадки, коли можливе не попереднє, а наступне повне відшкодування вартості реквізованого майна. До них належать воєнний або надзвичайний стан, які повинні бути проголошені державою у встановленому законом порядку. 3. Майно, що було реквізовано, переходить у власність держави і передається у власність держави, або можливі ситуації, коли для запобігання означеним обставинам воно може бути знищеним. Порядок та умови вилучення майна у разі реквізиції повинні детально визначатися окремим законом. Оцінка реквізованого майна може бути оскаржена до суду, якщо вона не задовольняє власника. Крім того попередній власник може вимагати відшкодування вартості майна не тільки грошима, а й іншим майном у тих випадках, коли це можливо (частина 5 коментованої статті). 4. В частині шостій коментованої статті міститься нове положення, згідно яким власник має право вимагати повернення майна, що зберіглося після припинення надзвичайних обставин. У цій частині визначаються також майнові відносини сторін у разі повернення власнику його майна. Вони зводяться до того, що у разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна. У випадках, передбачених законом, майно може безоплатно вилучатися у власника за рішенням суду у вигляді санкції за вчинений злочин чи інше правопорушення. Конфіскація належить до похідних способів виникнення права державної власності, оскільки разом із майном до держави переходять усі права та обов'язки, що з ним пов'язані. У той же час конфіскація є підставою припинення права власності фізичної особи на майно як санкція за скоєний злочин. 2. На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо ці зобов'язання виникли після прийняття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. По зобов'язаннях, що підлягають задоволенню, держава відповідає лише в межах активу майна, що перейшло до нього. У випадках, передбачених законом, конфіскація може застосовуватися не лише в кримінальному, айв адміністративному порядку. Нині конфіскаційні та деякі інші відносини, пов'язані із особливими підставами переходу майна до держави, врегульовано спеціальними нормативними актами. Так Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, яке перходить у власність держави та розпорядження ним. Цивільно-правова конфіскація може застосовуватися у вигляді санкції за здійснення недійсного правочину (стаття 228 ЦК). Від конфіскації як міри кримінального покарання та конфіскації як міри адміністративного стягнення слід відрізняти випадки судового обернення у дохід держави об'єктів безпідставного збагачення (хабарів, прибутків від незаконної підприємницької діяльності тощо), повернення стягнення на майно боржника чи заподіювача шкоди тощо