Вступ.

До основних прав людини, що гарантуються загальновизнаними міжнародними документами - Загальною декларацією прав людини. Міжнародним пактом про громадські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод - належить і право підозрюваного, обвинуваченого, підсуднього на захист.

На відміну від інших воно має крішінально-процесуальний характер і реалізується винятково у сфері кримінального судочинства. Проте його значення важко переоцінити, оскільки рівень його забезпеченості правовими засобами визначає не тільки захищеності особи в суспільстві, а й є важливим показником демократизму судочинства в цілому.

Виходячи з конституційного положення щодо пріоритету прав і свобод людини та гарантованості їх захисту з боку держави, можна стверджувати, що процесуальні права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, як і інших учасників кримінального процесу, є важливою складовою публічного інтересу, що захищається державою. Останнім часом у науковій літературі все більшого визнання отримує концепція розгляду кримінального судочинства ж одного із засобів обмеження державою своєї влади. Кримінальний процес ж вид державної діяльності є засобом реалізації державної функції захисту прав і свобод людини і громадянина.

Україна твердо пішла шляхом побудови правової держави - держави, яка була б здатна забезпечити в суспільстві здійснення і захист прав своїх громадян у відповідності з загальнолюдськими цінностями та ідеалами. У зв'язку з тим, що Україна перебуває, на відповідальному етапі розвитку державності, прагне стати рівноправним членом міжнародного співтовариства, інтегрується в європейські та світові структури, її правова система має відповідати вимогам суспільно-правового розвитку, принципам і основним

1 Трофименко в. Забезпечення права підсудного на захист проблемні питання // Прокуратура Людина. Держава — 2004.—№2 — с. 73.

засадам, визначеним у міжнародно-правових актах. Цим і пояснюється актуальність теми забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист яка вивчається в цій роботі. Треба зауважити, що ця тема була і буде актуальною завжди, тому що конституційний принцип забезпечення права особи на захист є одним з найважливіших інститутів, що забезпечує додержання прав і свобод людини, характеризує демократизм правової системи, стан формування в Україні правової держави.

Конституцією України було проголошено, що Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава (ст. 1 Конституції. України), Саме тому стаття третя Конституції проголошує одну із найвишчих засад конституційного ладу України, згідно з якою людина її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпеченість прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Стаття 55 Конституції України гарантує: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом." Наша держава проголошує, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний мають право на захист (ст.63 Конституції). Найважливішими гарантіями забезпечення права обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист є процесуальні гарантії. їх обсяг І ефективність знаходяться в залежності від політичного режиму держави. Демократична, правова держава гарантує громадянам реальність здійснення їх прав. Серед процесуальних гарантій прав особи гарантії права обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист посідають найбільш суттєве місце. Саме обвинувачений, саме його права і інтереси зачіпаються ходом і результатом процесу особливо глибоко. Саме тому необхідно забезпечити обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) можливість реального захисту від необґрунтованого притягнення до відповідальності, арешту і засудження.

Права і свободи особи - велике досягнення людства. Ще у 18 столітті у Декларації незалежності США 1776 р. було проголошено: "Ми вважаємо

очевидними такі істини: всі люди народжені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невід'ємними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав створені серед людей уряди, які одержують свою справедливу владу за згодою тих, ким управляють/

У Декларації прав людини і громадянина Франції 1789р. сказано: " І.Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. 2. Метою кожного державного союзу є забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Ніс є свобода, власність, безпека та опір пригніченню." Саме в цій Декларації та в Конституції Франції 1791р. був вперше визначений і. закріплений принцип презумпції невинності: "Так як кожний громадянин припускається невинуватим, доки не встановлене інше, то в разі затримання особи будь-яка зайва суворість, яка не є необхідною для забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом".

Прийнята Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року Загальна Декларація прав людини проголошує: "Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх правовий захист законом." (ст. 7), а також: "Кожна людина яка обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляд}', при якому їй забезпечують усі можливості для захисту" (ч.І ст. 11). В преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 19 грудня 1966 року підкреслюється, що "ідеал вільної людської особи , яка користується... свободою від страху... можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен зможе користуватися своїми правами ".

² Конституционные и законодательные акты буржуазних государств (1 7-19вв ) - М 1957 С.251.

³Там же.

⁴ Права людини // Міжнародні договори України, декларації, документи. - К , 1992. -СІ 9,20. "

⁵Права льодини // Міжнародні договори України, декларації, документи. - К , 1992. - С. 36.

Але реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини забезпечується, насамперед, юридичним механізмом відповідної держави. Тобто, основним гарантом прав людини має бути національне законодавство. Про це. зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного право захисту особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту. Тому, ж зазначалося вище, саме держава відповідно до ч. З ст.2 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, зобов'язується: забезпечити кожній особі, права і свободи якої, порушено, ефективний засіб правового захисту.

Основні права і свободи людини проголошує і закріплює держава в Основному законі. Відповідно до ст.8 Конституції в У крані визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативних актів, зміст та спрямованість діяльності органів влади і забезпечуються захистом правосуддя. Особливе значення серед гарантій прав і свобод людини Конституція України цілком обґрунтовано відводить суду. Кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод (ст.55). Тільки суд санкціонуватиме арешт або тримання під вартою (ст.29), проникнення до житла чи іншого володіння (ст.30). Виключно за рішенням суду можуть бути застосовані такі примусові заходи як конфіскація майна (ст.41) і примусове позбавлення житла (ст.47). Відповідно до ст.59 Конституції кожен має право на захист від обвинувачення та на правову допомогу.

Конституція Країни гарантує обвинуваченому, підозрюваному та підсудному право на захист (ч,2 ст.63 Конституції). У Конституції України закріплено принцип презумпції невинності, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду .

Частішою 2 ст., 14 цього ж Пакту передбачено: "Кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:

а) бути в терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред'явленого йому обвинувачення:

Ь) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;

сі) бути судженим у його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника; якщо він не має захисника бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника".

Ці ж принципи були проголошені в нормах Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка була прийнята 4 листопада 1950 рДст.ст.5, б, 7 Конвенції) ', яка була ратифікована Верховною Радою України Законом від 17.07.97р.⁸

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, підвищення ролі міжнародних механізмів у забезпеченні прав людини дозволяють зробити висновок про формування у сучасний період ще одного з прав людини - права на міжнародний захист . Принципово новим для нашої правової системи є положення ч,4 ст.55 Конституції України, згідно з яким кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

⁶ Там же. - С.43.

⁷ Див.: Вісник Верховного Суду України. - 1997, №3.

8 Див.: Закон України від 17 липня 1997 року " Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2,4,7 та 11 до Конвенції" // Відомості верховної Ради України. 1997, №40. - Ст. 263

Закріплення в Конституції принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист та принципу презумпції невинності в сукупності являють собою гарантію правильного здійснення правосуддя і забезпечують обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) повну можливість реалізувати свої права.

Конституція України визначає забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист як одну із основних засад судочинства (п.6 ч.9 ст. 129). Конституційний принцип забезпечення права обвинуваченого і підозрюваного на захист є основою всіх процесуальних прав, наданих законом обвинуваченому (підозрюваному ). у відповідності з цим принципом Кримінально-процесуальний кодекс України встановлює розгорнуту систему процесуальних прав обвинуваченого (підозрюваного підсудного), використовуючи які він має можливість оспорювати пред'явлене йому обвинувачення, наводити доводи і докази на свій захист.

Саме актуальністю даної теми і прагненням глибше пізнати її теоретичні і практичні аспекти, що важливо для кожного юриста, і обумовлений вибір 1 для дипломного дослідження.

І. Суть принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист в кримінальному процесі.

1,1.Поняття І значення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист в кримінальному процесі

Право підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на захист охоплює весь комплекс процесуальних прав, наданих їм для захисту своїх законних інтересів в кримінальному процесі. На відміну від загальногромадянських прав» право на захист не може бути обмежено органами кримінального судочинства , інакше не може бути гарантії всебічного, повного і об'єктивного розгляд}* справи, обґрунтованості і законності вироку, тому в цьому випадку рішення по справі підлягає скасуванню.

Стаття 21 Кримінально-процесуального кодексу України визначає, що підозрюваному, обвинуваченому та підсудному забезпечується право на захист (далі обвинуваченому забезпечується право на захист ⁹). Органи дізнання, попереднього слідства прокурор та суд, забезпечуючи право на захист, зобов'язані до першого допиту роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, надати обвинуваченому можливість захищатись усіма встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону його особистих і майнових прав.

Для забезпечення права на захист дуже важливим є гарантованість, реальність права. Правові норми будуть мертвими, якщо за певних обставин

⁹ Для скорочення тут і далі буде вживатися поняття "забезпечення обвинуваченому права на захист ", якщо інше не буде окремо застережемо.

не зможуть бути здійснені. Цінність правового блага залежить від його гарантованості суспільством та державою. Конституція і Кримінально-процесуальний кодекс (далі - КПК) України закріплюють не просто право на захист а забезпечення права на захист ж принцип.

Права і обов'язки є особливими вимірами можливої і обов'язкової поведінки. Вони взаємообумовлені і їх єдність - необхідна ознака права на захист. Суб'єктивному праву обвинуваченого на захист завжди кореспондуються обов'язки державних органів, які здійснюють кримінальне судочинство. Без виконанні цих обов'язків право на захист перетворюється із визначеної законом соціальної цінності в добре побажання, в звичайну фразу. Нормативний характер права захист дозволяє громадянам - суб'єктам цього права - використовувати всі встановлені законом засоби для захисту від обвинувачення, вимагати від державних органів точного і неухильного дотримання конституційного права на захист.¹⁰

В юридичній літературі право на захист визначається як сукупність всіх процесуальних прав, які закон надає обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) для захисту від пред'явленого йому обвинувачення (підозри) і які він використовує для оспорювання обвинувачення, подання доказів і доводів на своє виправдання або для пом'якшення своєї відповідальності. Але треба зауважити, що поняття "право на захист" не аналогічне поняттю "принцип забезпечення права на захист". Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист - поняття більш широке, том}' що до нього входить, окрім здійснення обвинуваченим, підозрюваним (їх захисником) прав, наданих обвинуваченому (підозрюваному), ще й діяльність інших учасників процесу щодо забезпечення здійснення прав і законних інтересів обвинуваченого (підозрюваного, підсудного), з метою правильного вирішення справи та винесення законного та обгрунтованого вироку.

Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист полягає в тому, що закон:

¹⁰Лазарева ВА Теория и практика судебной защитьі в уголовном процессе.—Самара,2000.—С. 44.

1. Наділяє його як учасника процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дозволяє йому особисто захищатися від підозри і обвинувачення у вчиненні злочину» обстоювати свої законні Інтереси,

2. Надає йому право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає участь захисника в справі обов'язковою.

3. Покладає на слідчі органи, прокурора і суд обов'язок роз'яснити обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) його процесуальні права і забезпечити можливість здійснення цих прав і захисту від підозри і обвинувачення, а також охорону його особистих і майнових прав.

Принцип забезпечення права на захист поширюється лише на законні інтереси і способи захисту. Законні інтереси обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) полягають в тому, щоб :

• не бути затриманим, заарештованим, притягнутим до кримінальної відповідальності і засудженим, якщо є невинним, або ж за більш тяжкий злочин, ніж той, який дійсно вчинив;

• бути звільненим, за наявності відповідних підстав, від кримінальної відповідальності слідчими органами, прокурором, судом;

• бути засудженим лише за фактично скоєне ніш кримінально-каране діяння при безумовній доведеності обвинувачення:

• не бути підданим несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, які пом'якшують відповідальність;

• за наявності відповідних підстав бути засудженим умовно або умовно-достроково звільненим від покарання:

• бути підданим заходам процесуального примусу лише на підставах і в порядку, встановлених законом:

и

• не бути обмеженим у правах, наданих йому законом» і в можливостях їх реалізувати. ¹¹

Був час» коли на практиці була розповсюджена думка про те, що права обвинуваченого (підозрюваного), їх виконання і забезпечення служать лише, або головним чином, інтересам самого обвинуваченого {підозрюваного), використовуються ним та його захисником як спосіб уникнути законної відповідальності за вчинений злочин, перешкодити або взагалі зробити неможливим виявлення істини . На жаль, і зараз можна ще іноді почути застереження не приділяти значної уваги правам обвинуваченого. Це, ніби, відвертає увагу від головного - розкриття злочину, виявлення і покарання злочинця, і тому гальмує процес боротьби із злочинністю. Насправді, це дуже помилкова думка, яка базується на неправильному, спрощеному розумінні завдань та принципів слідчої та судової діяльності і створює підстави-для серйозних помилок на практиці.¹"

Реалізація обвинуваченим права на захист випливає, насамперед, із завдань кримінального процесу: їх формулювання переконливо свідчить, що наша держава, притягуючи до кримінальної відповідальності і караючи злочинців, одночасно зацікавлена в захисті невинних громадян від безпідставного притягнення їх до відповідальності та покарання. Принцип забезпечення права обвинуваченого на захист, як і будь-який інший принцип процесу, має за мету правильне вирішення справи, винесення законного і обґрунтованого вироку, досягнення завдань кримінального судочинства. Стаття 2 КПК України визначає, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть в ньому участь » а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не

¹¹ Про це Строгович М С Право обвиняемого на зашиту и презумпция невиновностя, М . 1984, - С 53, Шибико В.П Правовой статус обвиняемого в уголовномрропессе ГДР. 'У Автореферат диссертации на соисканвд ученой степени кандидата юридически;-: наук , К , 1983 - С. 14.

¹² Строгович М С Сущность процессуальньк гарантий. // Избранньїе трудьі в 3 томах - М.. 1992. -

С 127

був покараний. Мета, яка стоїть перед судочинством, не може бути досягнута, якщо не будуть забезпечені умови винесення правильного вироку.

Необхідною передумовою для винесення правильного вироку, встановлення істини є всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи, же можливе лише при забезпеченні повної, вичерпної перевірки всього, що спрямовано на спростування обвинувачення. Все це можливо лише за умови наявності прав і можливостей у обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) для спростування обвинувачення та наявності у суду, прокурора, органів розслідування обов'язків щодо забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого (підозрюваного, підсудного).

Гарантії права обвинуваченого (підозрюваного) на з ахне т є особливим видом гарантій правосуддя; гарантії прав обвинуваченого - одночасно і гарантії правосуддя. Для покарання дійсно винної особи необхідно виключити небезпеку покарання невинної, тобто встановити істину по справі а для цього обвинувачений (підозрюваний, підсудний) повинен мати можливість оспорювати обвинувачення, надавати докази і доводи на свій захист. М.С.Строгович слушно підкреслював важливе, принципове положення: "Право обвинуваченого на захист і всі процесуальні права що його складають, служать не лише охороні законних інтересів обвинуваченого, а і успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню попереднього слідства і судового розгляду, встановленню істини у справі."¹"' Пленум Верховного Суду України в п.1 Постанови від 7 липня 1995 року №10 "Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист" також звертає увагу судів на важливість додержання цього принципу, вказуючи на те» що він є важливою гарантією об'єктивного розгляд)' справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинуватих осіб/⁴

Однією з найважливіших гарантій права на захист е віднесення законом порушень, що позбавили чи обмежили підозрюваного, обвинуваченого,

підсудного або його захисника в здійсненні цього права до істотних порушень» що у передбачених законом випадках може тягти скасування судових рішень(ст.370 КПК України).

12 Принцип забезпечення підозрюваному,

обвинуваченому, підсудному права на захист в системі принципів кримінального процесу,

Для реального здійснення права обвинуваченого на захист велике значення мають принципи кримінального процесу, всі воші тісно пов'язані з принципом забезпечення права обвинуваченого на захист і становлять собою єдину взаємопов'язану систему. Взаємозв'язок, взаємозалежність принципів кримінального процесу, єдина спрямованість кожного з них на вирішення завдань кримінального судочинства не означає того, що зміст одного принципу цілком зводиться до змісту іншого. Якісна визначеність кожного з них - одна із умов системності принципів.

Найбільш тісно прінцип забезпечення права обвинуваченого на захист пов'язаний з принципом презумпції невинності, Неможливо говорити про

право обвинуваченого на захист, не торкаючись цього важливого принципу. Справедливо підкреслює. П.С.Елькінд, що право обвинуваченого на захист реально лише в умовах такої кримінально-процесуальної системи, яка визнає презумпцію невинності.¹"' Захист бід обвинувачення, оспорювання його, мають сенс, оскільки обвинувачення не підтверджене сукупністю фактичних даних, цілком втрачає силу, а обвинувачений (підозрюваний, підсудний). вважається невинним, доки обвинувачення не доведено в суді. Принцип презумпції невинності закріплений в частині 1 статті 62 Конституції України. Верховний

¹¹Єлькинд П.С. Право обвиняемого на защиту в советском уголовном процессе (общие вопросьі) -Вкн.: Вопросьізащитьі по уголовньм делам, - л.,1967. -С.23

Суд України в Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 'Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" підкреслює його важливість, необхідність суворого додержання принципу презумпції невинності, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може були піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (п. 18 Постанови).

Юридичний зміст принципу презумпції невинності становлять такі правила:

• обов'язок доказувати винність обвинуваченого (підозрюваного підсудного) лежить на слідчих органах, прокурорі а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представнику;

• обвинувачений підозрюваний, підсудний) не повинен доводити свою невинність або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

• усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитись на користь обвинуваченого, а не доведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинність;

• висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях:

• притягнення особи до участі в справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ 1 вини, ж покаранні винного;

• до остаточного та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину, з обвинуваченим (підозрюваним, підсудним) не можна поводитися як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в будь-яких офіційних документах твердити, що він є злочинцем.

¹² Постанови Пленуму Верховного Суду України ( 1 • * - 1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. - ІС, 1998. - С 54.

Дуже важливим для забезпечення права обвинуваченого на захист є правило, згідно з яким обвинувачений (підозрюваний) не зобов'язаний доводиш свою невинність. Ненадання ним доказів, що доводять його невинуватість, ні в якому випадку не можна розцінювати, хоч би і побічно, як доведеність його вини. Тобто, навіть, коли обвинувачений взагалі фактично не захищається, на сторожі його інтересів стоїть презумпція невинності, охороняючи його від необґрунтованого обвинувачення і вимагаючи надання безумовних доказів його винності.

Одним із найважливіших наслідків презумпції невинності, який мас-велике значення для захисту обвинуваченого, є правило про тлумачення сумнівів на його користь. Суть вказаного правила полягає в тому, що, якщо докази у справі суперечливі або недостатні і у судці в результаті цього виникають сумніви щодо доведеності вини, якщо той чи інший факт можна тлумачити як на користь обвинуваченого, так і на шкоду йому, то застосовується рішення, сприятливе для обвинуваченого. Якщо є сумніви, щодо доведеності вини, то вони не можуть бути покладеш в основу вироку, тому що обвинувальний вирок не може ґрунтуватись на припущеннях. Сумніви в деяких доказах, які використані на користь обвинуваченого, не виключають можливості винесення обвинувального вироку, крім випадків, коли сумніви виникають щодо важливих доказів на яких ґрунтується обвинувальна теза, а ці сумніви немає можливості. В цих випадках виноситься виправдувальний вирок (ч.4 ст.327 КГОС), або, якщо справа знаходиться на стадії попереднього розслідування, постанова про закриття справи (п.2 ст.213), що означає повну реабілітацію обвинуваченого, визнання його невинним Недоведена винність за своїми юридичними наслідками рівноцінна доведеній невинності. Таким чином, правило про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого сприяє охороні його прав в процесі, встановленню істини у справі та гарантує захист від необґрунтованого обвинувачення.

Презумпція невинності є необхідною передумовою для виникнення та реалізації права на захист. Будь-яке порушення права на захист тягне за собою

порушення презумпції невинності, і навпаки, в разі ігнорування презумпції невинності порушується право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного)на захист.

Значення презумпції невинності дуже правильно розкрив М.С.Строгович: "Презумпція невинності, в умовах правильного п розуміння і

застосування, виключає упередженість, однобічний обвинувальний підхід в процесі розслідування і вирішення кримінальних справ, вона не допускає скороспілих, довільних рішень про притягнення осіб як підозрюваних, обвинувачених за простою підозрою, враженням, упередженою думкою. Вона вимагає обережного ставлення до живої людини, захищає її від притягнення до відповідальності в результаті випадкового збігу обставин, неправдивої обмови, неперевіреної підозри, Вона сприяє тому, щоб кримінальні репресії застосовувались до тих і лише до тих. хто порушує закон."¹⁷

Презумпція невинності має те значення, що вона є основою узагальненим виразом тих правових гарантій, якими охороняється право на захист. А це має наслідком взаємозв'язок і взаємозалежність принципів забезпечення обвинуваченому права на захист і презумпції невинності.

Конституція України закріплюючи принцип забезпечення права обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист, тим самим закріплює принцип змагальності сторін, тому що, ж слушно підкреслюють А.М. Ларін та Ю.І. Стецовcький "право на захист забезпечується лише в такому процесі, в якому обвинувачений є рівноправною стороною і тому може відстоювати свої твердженні, оспорювати твердження іншої сторони, доводити свою невинність або меншу винність." ⁰ Частина 3 статті 129 Конституції України відносить принцип змагальності сторін до основних засад судочинства.

Сутність принципу змагальності передбачає таку побудову судового процесу, при якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від вирішення

17 Строгович МС. Право обвиняемого на зашиту и презумпция невиновности.-М. С.74.

18 Ларин А.М Стецовский Ю.И. Конституционный принцип обеспечения права на защиту. М. 1988 – с. 108.

справи по суті, виконуються суб'єктами, які користуються рівними правами щодо подання доказів, участі у дослідженні доказів і заявлення клопотань, а суд займає положення головного суб'єкта, керує судовим засіданням , активно досліджує всі обставини справи і вирішує цю справу .

Принцип змагальності складається з таких правил:

• право суб'єктів відстоювати свої інтереси шляхом змагання між собою;

• відокремлення функції обвинувачення і захисту від функції правосуддя та їх розмежування між собою;

^s рівність прав носіїв цих функцій,

Рівність прав учасників судового розгляду закріплена у статті 261 КПК України і є основою і юридичною nej реального існування і дії

принципу змагальності судового розгляду, який дозволяє суду всебічно, повно і об'єктивно дослідити всі обставини справи, що виправдовують обвинуваченого чи пом'якшують його відповідальність, виключають провадження у справі і є підставою для її закриття, і винести законне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Проте нормативне закріплення рівності прав учасників процесу не означає фактичної рівності обсягу процесуальних прав сторін. Так, наприклад, прокурор, який підтримує державне обвинувачення, представляє державний орган, який має широкі можливості збирання! надання суду доказів обвинувачення; обвинувачений (підозрюваний, підсудний), хоч і має широкі процесуальні права, все ж таки знаходиться в становищі особи, яку судять, переслідують в кримінально-процесуальному порядку. Для того щоб рівність була реальною, неформальною, гарантується забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист, участь в процесі захисника, який має широкі права, забезпечені реальними гарантіями. З цією ж метою обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) надаються деякі додаткові права і умови, які називаються в процесуальній теорії "favor defensionis" (сприяння захисту). Сприяють захисту наступні правила:

•Покладання обов'язку доказування на обвинувача,

• Правило про тлумачення всіх сумнівів, які неможливо усунути, на користь обвинуваченого.

• Визнання обвинуваченим (підозрюваним, підсудним) своєї вини може бути покладене в основу обвинувального вироку лише за умови підтвердження цього визнання сукупністю наявних доказів. Показання про обставини, що виправдовують обвинуваченого, мають значення не лише за умови їх підтвердження іншими доказами, а і коли вони не підтверджені, але й не спростовані

• Кримінально-процесуальний кодекс надає захиснику і підсудному право ставити запитання останніми. На цей момент показання допитуваних осіб стають більш виразними, що дозволяє остаточно визначити коло питань і тактику допиту. Завдяки такому порядку знижується ризик небажаних відповідей на поставлені запитання,

• Сприяє захисту право підсудного давати показання по суті справи в кожний момент судового слідства (п.5 ст.263 КПК України).

• Прокурор не може змінити обвинувачення на більш тяжке, висунути нове, додаткове обвинувачення, ніж те, яке було вказано в обвинувальному висновку, без повернення справи на додаткове розслідування. Щодо підсудного і захисника, то їх позиція не обмежена показаннями обвинуваченого (підозрюваного) на попередньому слідстві Вони можуть висунути абсолютно нову захисну версію, яка на попередньому слідстві не фігурувала.

• До правил сприяння захисту відноситься право захисника виступати з промовою після обвинувача. Право останньої репліки теж належить захиснику. Після промови захисника і закінчення судовій дебатів надається право підсудному на останнє слово. Така послідовність виступів надає можливість захисту протиставити свої міркування доводам обвинувачення, посилює враження від доводів захисту у суду.

• Подання касаційної скарги зупиняє набрання вироком законної сили і

його виконання. У цей час підсудного, засудженого до позбавлення волі, не можна переводити в місця позбавлення волі, не може провадитись стягнення штрафу, конфіскація майна, виправні роботи, тощо. Як виняток, закон передбачає виконання виправдувального вироку, вироку, за яким засуджений звільняється від покарання, І вироку, яким призначено покарання, не пов'язане з позбавленням волі, негайно після проголошення вироку в частині запобіжного заходу. Підсудного, який перебуває під вартою, суд звільняє з-під варти в залі судового засідання. (ст.342, 401 КПК України).

• Сприяє захисту недопустимість посилення покарання засудженому або застосування до нього закону про більш тяжкий злочин у касаційній інстанції, а також недопустимість відкликання касаційної скарги захисником без згоди засудженого чи виправданого.

Принцип змагальності та рівності сторін є важливою гарантією принципу забезпечення права обвинуваченого на захист. Завдяки цьому принципу обвинувачений має рівні позиції з обвинуваченням і впевнений в неупередженості суду.

Однією з основних гарантій забезпечення обвинуваченому права на захист є суворе дотримання всіх вимог кримінально-процесуального закону. Стаття 5 КПК України закріплює норму, згідно з якою ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах І в порядку, встановлених законом. Ця норма є важливою гарант - с о би і виявом

принципу законності в кримінальному процесі. Вона забезпечує також виконання одного із завдань судочинства - щоб жоден невинний не був покараний. Принцип законності розглядається як антипод зловживанню, визначається ж суворе і неухильне дотримання і виконання відповідних законодавчих актів усіма суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності. У кримінальному процесі діє правило "дозволено тільки те, що передбачено законом". При цьому щодо посадових осіб, які ведуть процес, законом чітко обумовлено форму процесуальних дій уповноваженого суб'єкта, недотримання

якої тягає за собою санкції, як правило, відновлювального характеру. Реалізація принципу законності передбачає забезпечення для всіх суб'єктів повного та реального здійснення суб'єктивних прав, і, насамперед, це стосується забезпечення права обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист. Взаємозв'язок цих принципів полягає також в тому, що порушення принципу забезпечення обвинуваченому права на захист буде водночас порушенням принципу законності. Треба зазначити ще й інший бік взаємозв'язку цих принципів : захист зміцнює законність, коли спростовує або ослаблює позиції обвинувачення, коли відстоює правоту і законні інтереси-обвинуваченого (підозрюваного, підсудного), коли застерігає суді органи попереднього слідства від порушення законності на шкоду обвинуваченому.

Здійснюючи захист від необґрунтованого, незаконного обвинувачення, обвинувачений і його захисник водночас сприяють всебічному, повному і об'єктивному дослідженню обставин справи. З метою встановлення істини у справі Кримінально-процесуальний кодекс зобов'язує суд, прокурора, слідчого і особу, що провадить дізнання вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного І об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність (ч.1 ст.22 КПК). Цей принцип встановлює дуже важливі для забезпечення права обвинуваченого на захист правила. Всебічне дослідження забезпечує обвинуваченому гарантію того, що будуть виявлені обставини, що свідчать не тільки проти, а на користь обвинуваченого. Повнота дослідження забезпечує правильне І повне визначення предмета доказування, повне з'ясування всіх обставин справи, збирання, перевірку та оцінку всієї сукупності доказів, які стосуються даної справи. І, нарешті, об'єктивність дослідження гарантує обвинуваченому, що аналіз обставин справи буде здійснений у точній відповідності з дійсністю, неупереджено. безсторонньо. Із змісту цієї норми випливає вимога уникати обвинувального ухилу. Отже, порушення всебічності, повноти і тим більше об'єктивності

неминуче призведе до порушення права обвинуваченого на захист. Виходячи з цього, закон надає обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) при наявності обставин, які викликають сумнів в об'єктивності судді, прокурора, слідчого чи особи, яка провадить дізнання, право на відвід цих осіб.

Стаття 22 КПК України передбачає також правило, згідно з яким суд, прокурор, слідчий І особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) (ч.2 статті). Це правило є наслідком дії принципу презумпції невинності і гарантією забезпечення прав обвинуваченого. Частина третя цієї ж статті закріплює важливу заборону - забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та Інших незаконних заходів. Навіть введення надзвичайного стану не може бути підставою для застосування тортур, для жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження або покарання, що передбачено Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст.7), Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, ратифікованою Україною 24 січня 1997 року¹⁹ , законами України. Забороняється також домагання показань шляхом обману, забороняється обіцяти пом'якшити покарання, звільнити від відповідальності

або з-під варти після дачі бажаних слідчому показань: дуже тривалий, розрахований на знесилення обвинуваченого (підозрюваного) допит, тощо. Докази, здобуті незаконним шляхом недопустимо використовувати в кримінальній справі (ч.2 ст.62 Конституції України). Примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дай з боку особи, яка провадить дізнання або попереднє слідство, тягне кримінальну відповідальність за ст. 175 Кримінального кодексу України.

Важливе значення для здійснення обвинуваченим (підозрюваним, підсудним) права на захист має принцип публічності, суть якого полягає в тому, що слідчі органи, прокурор, суддя і суд, кожний в межах своєї

¹⁹ Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1997, №11. - От.94.

компетенції, зобов'язані, на підставі закону, за службовим обов'язком, у публічних інтересах охорони правопорядку; гарантування безпеки, прав і свобод громадян та юридичних осіб від злочинних посягань, порушити кримінальну справу при виявленні ознак злочину, розслідувати її, розглянути і вирішити питання, піддавати чи ні винних покаранню або іншим видам ви незалежно від позиції якихось органів, установ, організацій, зокрема обвинуваченого і потерпілого (за винятком справ т. зв. приватного та публічно-приватного обвинувачення, передбачених у чч.1 і 2 ст.27 КПК), Саме в силу принципу публічності питання про реалізацію прав, що надаються обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) не є лише їх приватною справою, байдужою для іншого об'єкту - компетентної офіційної особи. Саме вона зобов'язана в необхідних вішалках призначити обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) захисника, залучити перекладача, у тому числі у тих випадках, коли обвинувачений не тільки не заявляє відповідних клопотань, а й заперечує проти їх участі в справі; роз'яснювати права обвинуваченому і тоді, коли він не цікавиться ними.

Публічний характер кримінального процесу визначає правила взаємодії між його учасниками. Найважливіші з них полягають у тому, що тільки особа, яка веде процес, вправі вирішувати по суті усі питанні, що виникають в ході кримінального судочинства. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) реалізує свої права саме через рішення і дії-слідчого, прокурору, суду. При цьому важливою гарантією для обвинуваченого є принципи здійснення правосуддя тільки судом (сг.15 КПК), незалежності суддів та підкорення їх тільки законові (ст. 18 КПК) та принцип рівності громадян перед законом і судом (ст.. 16 КПК). Ці принципи гарантують особі, що визнання її винною у вчиненні злочину і призначення покарання буде здійснено лише судом який є незалежним і підкоряється тільки законові, та на засадах рівності. Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на підставі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, стороннього впливу, спонукання, тиску, погроз чи втручання - прямого або непрямого, з будь-чийого

боку і з будь-яких причин. Рівність громадян перед законом і судом означає, що при порушенні, розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ до всіх застосовується одне і те ж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, ніхто не має при цьому ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням у правах. Отже, цими принципами забезпечується справедливе ведення судового розгляду, вирішення справи і додержання прав сторін, в тому числі прав обвинуваченого на захист.

Забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист тісно пов'язано з принципом недоторканності особи, яким гарантується можливість для кожного громадянина, в тому числі для притягнутого до відповідальності, безперешкодно пересуватись, обирати місце проживання, розпоряджатися собою, своїми вчинками і часом.

Конституція України гарантує недоторканність особи кожного громадянина: ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду I тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою адвоката. Про арешт і затримання має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого (ет.29 Конституції). Ці конституційні положення розвиваються та деталізуються нормами Кримінально-процесуального кодексу України. Взяття обвинуваченого (підозрюваного) під варту як запобіжний захід може застосовуватись лише суддею, судом, на підставах і в порядку, передбачених статтями 148, 150, 155-158 КПК; затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, взяття І під варту як запобіжних захід можуть проводити органом дізнання і слідчим, тільки на підставах і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 148 КПК (у відповідності зі ст.29 і п. 13 розділу 15 "Перехідні положення Конституції України арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину провадиться лише за мотивованим рішенням

суду).

Застосування запобіжних заходів має факультативний характер, є правом, а не обов'язком суду. Забезпечуючи недоторканність особи, закон вимагає здійснювати нагляд щодо обґрунтованості і правильності застосування запобіжних заходів. Суд зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває, в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установах для виконання заходів примусового характеру. Одержавши справу з обвинувальним висновком, прокурор зобов'язаний перевірити чи правильно обрано запобіжний захід (п. 8 ч.1 сі.228 КПК). У разі відсутності підстав або коли відпадає необхідність застосування запобіжного заходу, обвинувачений має право заявити клопотання про зміну або скасування запобіжного заходу або подати скаргу на постанову прокурора про застосування запобіжного заходу . Здійснення арешту, затримання особи не на підставах і не в порядку, передбаченому законом, вважається незаконними, том}' в Кримінальному кодексі передбачена відповідальність за завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 173 КК України).

Таким чином кримінально-процесуальне законодавство гарантує недоторканість особи шляхом:

• встановлення віідів, підстав та порядку застосування запобіжних заходів;

• встановлення кримінальної відповідальності за завідомо незаконний арешт, затримання чи привід;

• закріплення обов'язку розглянути клопотання чи скарг}' обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) щодо обмеження його свободи;

• закріплення обов'язку прокурора і суду здійснювати нагляд і контроль за законністю застосування запобіжного заходу, змінювати або скасовувати їх, якщо для цього є підстави.

Стаття 20 Кримінально-процесуального кодексу закріплює принцип гласності судового розгляд}', який означає насамперед, що розгляд справ в усіх судах є відкритим, крім випадків, коли це суперечить інтересам охорони

державної таємниці. Зв'язок принципу гласності з принципом забезпечення права обвинуваченого на захист не є таким очевидним порівняно з іншими принципами кримінального процесу, але зрозуміло, що відкритий розгляд є важливою процесуальною гарантією правильного здійснення правосуддя, сприяє посиленню почуття відповідальності у суддів, прокурорів та інших осіб, які беруть участь у справі. Відкритий розгляд кримінальних справ в суді посилює контроль за діяльністю судів, слідчих органів та прокурорів громадськістю, засобами масової інформації, які зараз дуже чутливо відкликаються на кожне порушення законності, прав громадян, необ'єктивність судового процесу, несправедливість вироку. Для підсудного, який вважає себе жертвою сваволі і беззаконня, гласність дає можливість бути почутим навіть світовою громадськістю. Відкритий судовий розгляд кримінальних справ сприяє більш точному дотриманню кримінально-процесуального закону, забезпеченню прав і інтересів учасників справи, особливо обвинуваченого.

Принцип державної мови судочинства тісно пов'язаний з правом обвинуваченого на захист, реально гарантує здійснення цього права на всіх стадіях кримінального процесу, забезпечує встановлення істини в справі, реалізацію) принципів кримінального процесу, зокрема рівності громадян перед законом і судом, гласності, усності. Принцип державної мови полягає в тому, що у більшості випадків судочинство в Україні провадиться українською мовою. Особам, що не володіють мовою судочинства забезпечується право робити заяви, давати показання заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача. Зміст принципу, ж видно із ч.2 ст.19 КПК, включає поняття "володіння мовою судочинства". Воно означає уміння вільно говорити і розуміти зміст висловленого. Це сприяє досягненню істини і, передусім, забезпеченню обвинуваченому права на захист, оскільки законний інтерес учасника процесу полягає не тільки у тому, щоб розуміти сказане, а й бути вірно зрозумілим. Ступінь володіння мовою визначає особа яка веде процес. Але. якщо суб'єкт процесу робить заяву про те, що він не володіє мовою

судочинства, то це означає, що незалежно від внутрішнього переконання, що склалося з даного приводу у посадової особи, заінтересованій особі повинно бути надане право користуватись послугами перекладача, оскільки це процесуальне право нічим, ніким не може бути обмежене. Якщо ж учасники процесу, особливо підозрюваний, обвинувачений та підсудний, вважають що вони володіють мовою судочинства, то для посадової особи ця думка не є обов'язковою. В даному випадку вирішення питання про володіння мовою судочинства є справою не приватною, а публічною. Тому відповідні посадові особи повинні не тільки з'ясувати думку обвинуваченого з цього приводу, а й вивчити особистість обвинуваченого, його національність, місце навчання, проживання. Врешті, може трапитись таке що обвинувачений спочатку переоцінив свої здібності в знанні мови судочинства. На якомусь етапі він зробить заяву про те, що потребує перекладача. У таких випадках вся інформація, що була одержана у ході слідчих дій до цього моменту, не буде мати доказове значення, оскільки виникають сумніви, що не можуть бути усунені, в тому, що обвинувачений мав усі можливості для захисту. На етапі попереднього слідства такий поворот справи змусить слідчого провести слідчі дії повторно, а суд направити справу на додаткове розслідування.

Для повного забезпечення права на захист ч. З ст. 19 передбачає, щоб цим особам, які не володіють мовою судочинства, слідчі та судові документи, у згідності з встановленим порядком, вручались обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Переклад цих документів покладається відповідно на слідчі та судові органи. Факт розгляду справи без участі перекладача, коли мовою судочинства не володіє підсудний, є безумовною підставою для скасування вироку (п.4 ч.2 ст.370 КПК).

Серед принципів кримінального процесу, які пов'язані з принципом забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист, важливе місце належить принципу безпосередності, який визначений законом у ст. 257 КПК. Він виражається в обов'язку суду під час розгляду справи безпосередньо дослідити докази у справі шляхом допиту підсудних.

потерпілих, свідків, заслуховування висновків експертиз, огляду речових доказів, огляду і оголошення протоколів слідчих дій та інших документів, огляду місця події тощо. Пленум Верховного Суду в п.9 Постанови Пленуму №5 від 29 червня 1990 року "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму верховного Суду України з питань судового розгляду справ 1 постановления вироку" підкреслює " зважаючи на те, що у відповідності зі ст.323 КПК вирок може бути обґрунтовано лише тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні, судам належить неухильно додержуватись вимог ст.257 КПК про безпосереднє дослідження всіх зібраних на попередньому слідстві 1 додатково поданих доказів." ²⁰

Принцип безпосередності конкретизується в численних нормах, приписуючи суду I органам розслідування діяти таким чином, щоб встановити істину у справі і забезпечити здійснення учасниками процесу прав і обов'язків у кримінальному судочинстві, зокрема обвинуваченим права на захист. Так, у ході безпосереднього дослідження доказів створюється можливість поставити зустрічне запитання допитуваним звернути увагу суддів на слабкі сторони деяких доказів, з точки зору поставлених до них вимог, I цим сприяти досягненню істини у справі. Дотримання принципу безпосередності забезпечує правильну передачу відомостей про обставини, що з'ясовуються. Цей принцип вимагає від органів розслідування не обмежуватись отриманням даних про факти злочину із похідних джерел при наявності можливості добувати їх з першоджерел.

Демократичні засади формування і діяльності суду, незалежність суддів, гласність, безпосередність, принципи законності, презумпції невинності, публічності, змагальності, державної мови і принцип забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на захист - все це створює оптимальні умови для дослідження обставин справи і справедливого вирішення питання про визнання особи винною у вчиненні злочину I призначення покарання, реабілітації невинної особи.

²⁰ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 1991 МІ. - С.227.