25.Словацький антифашистський рух. Національне повстання 1944 р

Слова́цьке націона́льне повста́ння також відоме як Повстання 1944 року — збройне повстання, організоване словацькими силами спротиву та спрямоване проти режиму Першої Словацької республіки.Почалося 29 серпня 1944 року у місті Банська Бистриця та охопило значну територію Словаччини. Було повністю придушене 28 жовтня того ж року за допомогою військ СС та Вермахту. Втім, партизанська війна проти німецьких та лояльних до режиму словацьких військ тривала на теренах країни до її зайняття регулярними частинами Червоної армії навесні 1945.

Передумови.За Мюнхенською угодою у вересні 1938 року Словаччина отримала автономію усередині Чехословаччини, а відповідно до результатів Віденського арбітражу у листопаді того ж року була змушена повернути частину своїх південних територій Королівству Угорщина.Територіальні втрати, очевидне наближення розпаду Чехословаччини через політику гітлерівської Німеччини, спрямовану на анексію чеських земель, а також загроза повного розділу території Словаччини між Угорщиною та Польщею сприяли консолідації словацьких політичних сил. Така консолідація забезпечила ухвалення словацьким парламентом 14 березня 1939 року попередньо узгодженого з німецьким фюрером Адольфом Гітлером рішення про проголошення незалежності Словаччини.Утворена таким чином Словацька республіка була де-факто маріонетковою державою німецького Третього Рейху, що вибудовувала власну внутрішню та зовнішню політику відповідно до інтересів Німеччини. Авторитарний стиль керівництва режиму Йозефа Тисо, що отримав владу у країні, швидко породив потужну опозицію з боку численних, різноманітних за політичними спрямуваннями, національністю та конфесійною належністю, груп всередені Словаччини.Розвиток руху Опору.Опозиційні по відношенню до правлячого режиму Словацької республіки сили за політичним спрямуванням умовно поділялися на три напрями^[3]: громадянсько-демократичний спротив, орієнтований на відновлення Чехословаччини з широкою автономією Словаччини у її складі; комуністичний спротив, який орієнтувався на політику СРСР щодо відновлення Чехословаччини на засадах федералізму та лівої ідеології; а також соціал-демократичний спротив, який був представлений розрізненими групами соціал-демократичного спрямування, які у своїй діяльності здебільшого знаходилися під впливом комуністичного спротиву.

На ранніх етапах існування Словацької республіки внутрішній спротив був слабко організованим та реалізовувався здебільшого у формі диверсій та саботажу, хоча також застосовувалися демонстрації протесту та страйки^[4]. Пізніше почав прискореними темпами розвиватися партизанський рух, участь у якому крім словаків брали також французи та радянські військовослужбовці, як з числа війсковополонених, так й спеціально переправлені з СРСР для організації партизанських загонів.Громадянсько-демократичний спротив координував свої дії з чехословацьким урядом у вигнанні, очолюваним колишнім президентом Чехословаччини Едуардом Бенешем. У той же час діяльність комуністичного спротиву координувалася з керівництвом СРСР. Тому вирішальним для консолідації зусиль антифашистського підпілля у Словаччині стало укладання 1943 року договору між Едуардом Бенешем та представниками СРСР, який, зокрема, передбачав спільні дії зі звільнення Словаччини від пронімецького режиму з подальшим відновленням Чехословаччини. Логічним продовженням цих домовленостей стало підписання у грудні того ж 1943 року представниками усіх основних опозиційних політичних сил Словаччини так званої Різдвяної угоди, якою створювалася Словацька Національна Рада (СНР) — єдиний керівний орган руху опору у країні. Метою діяльності СНР були визначені організація загальнонаціонального повстання та керівництво таким повстанням.Ключовим для майбутнього повстання стало приєднання до сил опору представників словацької армії. На початкових етапах існування формально незалежної словацької держави армійські кола відзначалися високим ступенем лояльності до правлячого режиму. Завдяки військово-технічній допомозі з боку Третього Рейху рівень забезпечення словацької армії значно зріс у порівнянні з періодом Чехословаччини, до того ж створення незалежної армії відкрило перед словацькими офіцерами значні перспективи просування по службі. Тому опозиційні настрої у війську почали розвиватися лише у 1943—44 роках, після низки військових невдач союзників Словаччини на Східному фронті та в Італії. До того ж мораль словацьких військовиків була суттєво підірвана фактичною втратою найбільш боєздатного підрозділу національної армії — Швидкої дивізії — в оточенні під час Сталінградської битви. Врешті-решт у середовищі солдатів та офіцерів словацької армії почали з'являтися осередки сил спротиву, один з найбільш потужних з яких сформувався навколо начальника штабу Швидкої дивізії підполковника Яна Голіана, якого навесні 1944 року СНР призначила відповідальним за підготовку загальнонаціонального повстання.

Хід повстання.Бойові діїВідразу ж з початком Словацького національного повстання офіційні представники Чехословаччини у Москві звернулися до радянського уряду з проханням по військову допомогу словацьким повстанцям. У ніч на 2 вересня 1944 року відбулося засідання Державного комітету оборони СРСР, на якому було прийняте рішення про надання такої допомоги. А вже 8 вересня розпочалася Східно-Карпатська операція Червоної армії, у рамках якої, зокрема, війська 1-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва почали наступ у напрямку Словаччини через Дукельський перевал. Однак просування радянських військ було повільним — протягом першого місяця операції частинам Червоної армії вдалося лише вийти на словацький кордон, тож до остаточного придушення повстання підрозділи повстанців протистояли німецьким військам без військової допомоги ззовні.Період бойових дій під час повстання умовно поділяється на три етапи^[2]. Спочатку, з кінця серпня по 9 вересня 1944 року спротив словацьких підрозділів наступу німецьких військових частин був неорганізованим та неефективним, контрольовані повстанцями території стрімко зменшувалися, до того ж відступаючі словаки лишали противнику техніку та боєприпаси.Протягом другого етапу повстання, з 10 вересня по 18 жовтня, наступ німців уповільнився, оскільки війська повстанців зуміли переформуватися та почали діяти більш організовано та скоординовано. Замість досить загального поділу на дві зони оборони сили повстанців були реорганізовані у 6 підрозділів, що отримали назву тактичних груп. 18 вересня Словацька Національна Рада провела другий етап мобілізації, довівши до кінця місяця загальну чисельність армії повстанців до 60 тисяч вояків^[2], не враховуючи партизанських загонів, чия чисельність оцінюється у ще 18 тисяч. 6 жовтня з Москви, де він перебував у складі чехословацької делегації, до Банської Бистриці прибув член чехословацького уряду у вигнанні генерал Рудольф Вієст, який змінив бригадного генерала Яна Голіана на посаді командувача збройними силами повстанців.

Вирішальний та фатальний для повстання етап почався 18 жовтня 1944 року широкомаштабним наступом з території Угорщини німецьких військ, загальне керівництво якими замість обергрупенфюрера Готтлоба Бергера перебрав обергрупенфюрер Герман Хеффль. Ця масована атака з нового для повстанців напряму дозволила німцям доволі швидко досягнути центру повстання — Банської Бистриці, втрата якої 27 жовтня ознаменувала фактичне завершення спротиву у вигляді регулярних військових дій. Тієї ж ночі командувач повстанцями Рудольф Вієст віддав залишкам свого війська наказ про перехід до партизанської війни, яка тривала до повного звільнення території Словаччини частинами Червоної армії навесні 1945.

30 жовтня 1944 року у Банській Бистриці відбувся військовий парад з нагоди придушення повстання, під час якого президент Словаччини Йозеф Тисо та генерал Хеффль вручили нагороди німецьким солдатам і офіцерам, що відзначилися у цій операції.Наслідки.Словацьке національне повстання не досягло своєї головної мети — усунення від влади пронацистського режиму Йозефа Тисо та відповідного виведення країни з числа військових союзників Третього Рейху. Хоча після повстання лояльна до правлячого режиму словацька армія де-факто припинила існувати і єдиною боєздатною одиницею збройних сил країни лишалася воєнізована поліція Глінкова гарда, формально Словацька республіка залишалася воюючою стороною, і подальший прихід на її територію Червоної армії розглядався як захоплення території противника. Крім того Словацька республіка значною мірою втратила навіть формальні ознаки незалежності, її землі потрапили під прямий контроль Вермахту та військ СС. На території країни почали активно діяти німецькі карательні айнзатцгрупи, що проводили масові вбивства мирного населення, яке підозрювалося у наданні допомоги повстанцям та партизанам.Організований спротив на теренах країни повністю перейшов у форму партизанської війни, причому діяльність партизанських загонів і з'єднань повністю контролювалася з СРСР. Тисячі словацьких солдатів та офіцерів, що брали участь у повстанні або підозрювалися у співпраці з повстанцями, були відправлені до концентраційних таборів та знищені. Зокрема у концтаборі Флоссенбург було страчено військових керівників повстання Яна Голіана та Рудольфа Вієста.З військово-стратегічної точки зору Словацьке національне повстання певною мірою допомогло Червоній армії у просуванні на захід, оскільки існуваня ще одного поля битви у власному тилу сковувало до 8 німецьких дивізій, які були саме у цей час конче потрібними для утримання фронту в Румунії, Угорщині та Польщі. До того ж, повстання прямо позбавило резерви Вермахту фактично усієї словацької армії, на яку покладалися певні надії німецького командування. Недоступною для німецьких військових потреб протягом усього періоду повстання також залишалася транспортна інфраструктура Словаччини, що була вкрай необхідною для перекидання резервів, постачання фронту, а також виведення німецьких військ з Балкан, що саме починалося.З політичної точки зору повстання мало декілька наслідків. З наближенням завершення Другої Світової війни поставало питання повоєнного майбутнього Чехословаччини. В загальних рисах воно було наперед визначене існуванням уряду Чехословаччини у вигнанні, який був визнаний усіма членами Антигітлерівської коаліції. Втім невизначеним лишався розподіл політичних сил у майбутній відродженій Чехословаччині. У цьому контексті Словацьке національне повстання, якому передувала консолідація антифашистських сил країни, сприяло посиленню позицій комуністів, які стали однією з найбльш потужних політичних сил у Чехословаччині. Цьому також сприяло й те, що з придушенням повстання організований спротив у Словаччині фактично повністю зосередився у контрольованому комуністами партизанському русі.