21. Передумови і фактори антифашистського руху Опору слов’янських народів Центральної та Південно-Східної Європи.

15 березня 1939 року німецькі частини за планом «Грюн» перейшли німецько-чехословацький кордон. Чехословаччина за лічені години перестала існувати, проте не вся вона була окупована. Ще до вищезазначених подій 17 жовтня 1938 Герман Герінг прийняв словацьку делегацію з кількох урядовців і лідера німецької меншини у Словаччині Франца Кармазіна. __досягнуто згоди про те, що словацький уряд мав підтримати окупацію чеських земель в обмін на гарантування з боку Німеччини проголошення словацької держави. Словаччина вкрай необхідна Німеччині, позаяк, гарантуючи її незалежність, можна використати ресурсний потенціал цієї країни, територію для розміщення авіабаз тощо.Тому після введення частин вермахту до Праги та інших чеських міст, парламент у Братиславі прийняв рішення про вихід з федерації із Чехією та про проголошення незалежної держави Словач­чи­ни.

Власне Чехію, чи, як вона потім стала називатися з волі Гітле­ра, Протекторат Богемії та Мо­равії, спіткала не така умовно втішна, як Словаччину, доля. Майже одразу з утворенням протекторату будь-які ознаки автономії і суверенітету було скасовано, а урядування покладено на імперського протектора, що призначався в Берліні. Звісно, ці умови окупації викликали спротив у чеському суспільстві, заклали підвалини до створення організованого Руху опору. Найактивніше німцям протидіяла молодь, зокрема студентство.1939 року чеські студенти вийшли на акції протесту проти німецької окупації. Того дня було вбито десять студентів і заарештовано понад тисячу студентів і викладачів. Проте жорстоке придушення молодіжного виступу викликало ще сильнішу протидію.. Страйки й виступи протягом усього періоду німецької окупації Чехії відбувалися на численних підприємствах, копальнях, залізниці тощо, а до відкритого збройного протистояння німецькому пануванню вдалися різнополярні політичні течії — як націонал-демократи, так і комуністи.Одна з наймасовіших за кількістю заарештованих акція «тюремні ґрати» відбулася в травні 1939 року, коли було заарештовано 4639 осіб.Проте найжорстокішим актом усе ж таки було знищення чеського села Лідіце разом із усіма його мешканцями.

Рух опору у Словаччині в основному був схожий на чеський. Правда, не на перших етапах Другої світової війни, оскільки в перший рік існування незалежної Словаччини більшість населення все ж таки підтримувала нову владу, зокрема й тому, що впливова, політизована католицька церква прямо задекларувала свою підтримку лідерові Словаччини Йозефу Тісо. Тому Словаччину 1939–1945 рр. сміливо можна назвати націоналістично-клерикальною державою. Втім, уже з 1940 року у Словаччині спостерігалося стрімке розчарування в новій владі, зокрема через всебічний економічний, політичний та військовий тиск Німеччини, перетворення Словаччини на сировинний придаток, а словацької армії — на гарматне м’ясо для німецьких військових кампаній.З 1943 року Рух опору у Словаччині вже являв собою розмаїту політичну та організаційну палітру. Як і в Чехії, в ньому брали участь комуністи, демократичні й націоналістичні угрупування, робітники і молодь. Кульмінацією цієї боротьби більшість істориків вважають Сло­вацьке національне повстання 1944 року, підготовлене в основ­ному комуністами за сприяння Кремля. Проте через слабку підтримку населення, через недос­татню підготовку повстання та переважаючі сили вермахту німці здобули-таки піррову перемогу, а Словаччина опинилася під повною окупацією Німеччини, правда — ненадовго.

Доволі схожою була ситуація і в головного союзника Третього рейху на Балканах — Болгарії. Напередодні подій Другої світової там панував консервативно-монархічний лад на чолі з царем Борисом ІІІ, що його радянська історіографія називає не інакше як «монархо-фашистським».Цей «монархо-фашизм», правда, у переддень війни вирішував, до кого напроситися в союзники, розглядався в тому числі й варіант співпраці з СРСР. Проте, , цар Борис ІІІ вирішив зупинитися на Німеччині, оскільки саме вона була єдиним генератором тих тенденцій в європейській політиці, від реалізації яких Болгарія об’єктивно могла чекати здійснення своїх ревізіоністських прагнень: повернення Румунією південної частини Добруджі, Грецією — виходу до Егейського моря та Сербією — Вардарської Македонії.Опозицію його режимові: ліва Болгарська робітнича партія, Болгарський землеробський народний союз, ліві соціалісти та діячі політичної партії «Звено». Спочатку дії цих політичних сил зводилися до саботажу, антиурядової пропаганди тощо. 17 липня 1942 року нелегальна радіостанція імені Христо Ботєва передала заяву про створення Вітчизня­ного фронту (ВФ) — своєрідного альянсу низки політичних угруповань Болгарії. Незабаром більшість партизанських і підпільних формувань були об’єд­нані навколо ВФ в єдину силу — Народно-визвольну повстанську армію (НВПА), яка значно активізувалася влітку 1943 року, проводячи диверсії в містах, на залізницях, інших стратегічних об’єктах. Посилило діяльність НВПА й масове невдоволення болгар війною, хоча, слід зазначити, проти СРСР Болгарія не воювала: болгари виконували поліційні функції в Македонії та північно-східній Греції. Ще більше загострила ситуацію в державі раптова смерть царя Бориса ІІІ в серпні 1943 року. Болгарія занурилась у глибоку політичну кризу.Сусідня з нами Польща, змогла сповна відчути на собі всі «принади» нацистського «нового порядку». Звісно, і реакція поляків на окупацію їхньої батьківщини була адекватною. Українцям так чи інакше знайомі назви головних польських повстанських формувань — Армії Крайової та Армії Людової, тому, звертаючись до характеристики Руху опору в Польщі, варто зупинитися на тих військово-політичних формуваннях і організаціях, які, на жаль, мало висвітлені у вітчизняній історіографії.Польща була чи не єдиною країною, в якій діяв яскраво виражений селянський визвольний рух. Так, приблизно з середини 1940 року в сільській місцевості почали формуватися «Батальйо­ни хлопські» (БХ). До «Батальйо­нів» вступало переважно сільське населення, у великих містах бойових одиниць БХ не було. До 1944 року у лавах БХ налічувалося близько 160 тис. членів, що робило її другою за величиною польською підпільною організацією після АК. Основ­ною метою БХ був захист польського сільського населення від терору окупантів та економічної експлуатації. До найбільш значних акції БХ належить бо­ротьба проти пацифікації Замостського повстання в 1942–1943 рр., битви під Войдою і Забо­речним під командуванням Фран­цішека Бартломо­вича.Ще варто зупинитися на армії Владіслава Андер­са, або ж II Польсь­кому корпусі. Армія формувалася з польських військовополонених на теренах СРСР у 1941–1942 рр. після договору між радянським та польським еміграційним урядом. За радянським задумом, вона мала налічувати до 100 тисяч чоловік (шести дивізій), дислокуватися в Середній Азії і бути використаною як гарматне м’ясо на східному фронті, а польський уряд у вигнанні на чолі з В.Сікорським вбачав у ній кістяк майбутньої польської армії. Проте ні планам Сікорського, ні планам Сталіна не судилося здійснитися. Армія Андерса, на догоду Черчиллю, була переведена з Середньої Азії до Ірану — захищати британські нафтові родовища. Після цього ці частини стали фактично підрозділом британської армії й захищали її інтереси на Близькому Сході, в Італії (відома битва за Монте­кассіно), так і не приєднавшись до боротьбі за власну батьківщину.

Зупиняючись на Югославії, кортить зазначити, що вона була мініатюрною копією СРСР, на території якої Гітлер проводив свій експеримент, щоб відтворити його на теренах самого Радянського Союзу і на народах, які його населяли. Ідеться про ту суспільно-політичну ситуацію, яка запанувала в Югославії, — розчленування королівства на зони впливу, надання врешті-решт окремим її народам маріонеткової незалежності (про що міркував, але так і не втілив Гітлер стосовно України).

На відміну від Болгарії, у Югосла­вії спроба консервативних кіл на чолі з регентом Павлом зазнала краху. 27 березня 1941 р. гру­па офіцерів вчинила заколот і поновила в Югославії королівську владу. Нова влада на чолі з королем Петром ІІ відмовилася від співпраці з Гітлером і поглядала у бік Лондона. Саме це й стало причиною окупації її німцями та їхніми союзниками навесні 1941 року. Гітлер не марнував часу, розуміючи, що навіть нейтральна Югославія буде діжкою з порохом під боком у країн «осі». За лічені дні Юго­славію було окуповано й поділено на зони впливу. Вже 10 квітня, плануючи заручитися підтримкою народів Югославії і розігруючи карту «окупанта Сербії», з легкої руки Гітлера його поплічники створили Незалежну державу Хорватія (НДХ). У планах Гітлера було створення й інших національних держав на руїнах колишньої Югосла­вії, в тому числі й Сербії, проте цим планам завадила велика соціальна нестабільність у регіоні: майже одразу із вступом частин вермахту та його союзників на терени королівства на всій без винятку території Югославії розгорнувся масовий Рух опору. Балкани перетворилися на суцільну етнічну м’ясорубку. Уста­ші влаштували справжнє полювання на етнічних сербів та мусульман на теренах НДХ, своєю чергою — четники (сербські націоналісти) проводили терор проти хорватського населення. На теренах Чорногорії діяло власне націоналістичне підпілля — білаші, які, щоправда, співпрацювали інколи навіть із неприродними союзниками — комуністами.

Партизанський рух у Юго­сла­вії протягом 1941–1944 рр. набув такого розмаху, що певний час (восени 1941 року) партизанські загони, в основному орієнтовані на Комуністичну партію Югославії (КПЮ), контролювали цілі райони в окупованій Сербії і спромоглися проголосити там Ужицьку республіку.Комуністичний рух опору в Югославії був представлений уже згадуваною КПЮ та її народно-визвольними комітетами, а також Народно-визвольною армією. Комуністи в певний період вдавалися до співпраці і з націоналістичними формуваннями, і з демократичним табором. Підбиваючи риску, можна зробити деякі висновки. Рух опору на теренах слов’янського світу протягом Другої світової війни являє собою габаритний історичний багаж, повний цікавих та маловідомих фактів, подій, персоналій, яких ми не зустрінемо у звичайному підручнику історії — байдуже чи шкільному, чи університетському (щодо останнього можна зробити застереження — практично не зустрінемо). Цей час багатий на події, які б стали непоганою основою для низки документальних та художніх фільмів про Другу світову, проте лишимо цей хліб науковцям, дисертантам, учителям та режисерам.Отже, як бачимо, Рух опору у слов’янських країнах, з одного боку — мав спільне коріння, методи та завдання, а з іншого — до­волі сильно різнився. Наприк­лад, опозиція до режиму Й.Тісо у Словаччині чи до царя Бориса ІІІ у Болгарії не ставила собі за мету оголошення цими державами війни Третьому рейху і співпраці з Антигітлерівською коаліцією, а лише наполягала на нейтралітеті цих держав.