21. Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які займають різні місця у системі соціальної нерівності.

Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада, власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і економічними відносинами.

В аналізі соціальної структури суспільства та її елементів використовують два основних підходи: класовий та стратифікаційний.

Класовий підхід забезпечує всебічний аналіз в основному соціальних класів, як найстійкіших форм соціальних спільностей, причому серед головних характеристик класів виокремлюються та піддаються аналізу лише три:

• Відношення до власності на засоби виробництва.

• Участь у розподілі матеріальних та культурних благ.

• Місце і роль в організації та управлінні суспільством.

Найбільш детальний аналіз соціальних класів здійснив К. Маркс ще в середині XIX століття. Він всебічно проаналізував становище в суспільстві кожного окремого класу, показав складну схему суспіль­них відносин; перехідних ступенів від одного класу до іншого. Але практично К. Маркс виокремив тільки два основних соціальних класи: клас капіталістів (буржуазії), який володіє засобами виробництва, організує його та управляє ним, привласнюючи результати чужої праці, і клас пролетарів, який, не володіючи власністю на засоби виробництва та будучи змушений продавати свою здатність працювати капіталістам, пригноблюється ними. Вихід з такого несправедливого становища К. Маркс вбачав тільки в соціалістичній революції, яка єдино здатна зруйнувати диктатуру буржуазії та утвердити диктатуру пролетаріату. Тому він абсолютизував класову боротьбу, насильство та диктатуру певного класу, насамперед — пролетаріату. В цьому — його категорична помилка.

Не можна, однак, ігнорувати класовий підхід при аналізі соціальної структури суспільства, оскільки, по-перше, у класових теоріях містяться фундаментальні наукові положення, а по-друге, соціально-класова структура як сукупність соціальних класів, певних їхніх зв’язків та відносин становить основу всіх елементів та відносин соціальної структури суспільства. Соціальні класи — це великі соціальні спільності людей, які розрізняються за їхнім місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням до засобів праці, за їхньою роллю в суспіль­ній організації праці, а отже, за способами одержання та розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають.

Реально соціальна структура суспільства складається не тільки з класів, а й з великої кількості соціальних спільностей націй: верств, соціальних груп, прошарків, каст та ін. У зв’язку з цим ще в стародавніх суспільствах виникала ціла низка питань, і насамперед такі: чому деякі соціальні групи, прошарки багатші та мають велику владу? Чому існує нерівність? Чому в багатшому суспільстві є бідні? Наскільки великими є шанси кожного піднятися на вершину економічної та соціальної піраміди?

Головне ж у всіх цих питаннях — співвідношення рівності та нерівності. Тому соціологи, аналізуючи нерівність, говорять про існування соціальної стратифікації, під якою розуміють структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Засновниками сучасної теорії соціальної стратифікації були М. Вебер, П. Сорокін та інші соціологи початку XX століття.

Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

•  рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Відносно витоків і перспектив розвитку соціальної стратифікації в соціології існують різні точки зору. Функціоналісти (Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур та інші) вважають стратифікацію необхідною, неминучою, бо вона пов’язана з різноманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Винагорода справедлива, оскільки здійснюється відповідно до ролей, наприклад, юристів, водіїв транспорту, вчителів тощо.

Представники конфліктного підходу (К. Маркс, М. Вебер та інші) вважають, що соціальна стратифікація є справедливою навіть унаслідок боротьби груп. Вона не ускладнює нормальне функціонування суспільства, бо визначається тими, хто при владі. Карл Маркс пов’язував соціальну нерівність з різним положенням груп людей в системі матеріального виробництва, із ставленням до власності. М. Вебер виділяв три компоненти соціальної нерівності: майнова, статусна, владна нерівності. Кожний з цих компонентів може забезпечити сходження (або навпаки) по соціальних сходах.

Пітірим Сорокін, (багатомырний пыдхыд) розвиваючи ідею багато вимірності стратифікації, виділив три основні її форми і, відповідно, критерії: економічні, політичні і професійні. В 1970—1980-і роки на основі синтезу функціонального і конфліктного підходів американські вчені Герхард і Ленські розробили еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони доводять, що стратифікація існувала не завжди і не завжди була корисною. Частково базуючись на конфлікті, вона виникає унаслідок розподілу додаткового продукту. Залежно від конкретно-історичних умов і ситуації, вона може бути справедливою і несправедливою, сприяти розвитку або затрудняти його.

1. Структурний функціоналізм т.Парсонса.

“Структурний функціоналізм”: принцип системної побудови суспільства. Для всіх соц. систем характерні 4 функції – адаптація (пристосування до зовн. та внутр. змін), ціледосягання (система визначає та досягає поставлених цілей), інтеграція (система поєднує всі свої компоненти), збереження зразка (створення, вдосконалення, зберігання, оновлення мотивації індивідів, їх поведінки). Соц. система – система дій дійових осіб: дія можлива лише за наявності ін. дійової особи; взаємна орієнтація дійових осіб через спільність інтересів; диференціація соц. ролей. Соц. дія – соціальна, культурна, особистісна. Основні положення: 1) соц. сист. є стабільною; 2) інтегрованою; 3) базується на згоді; 4) необхідність соц. контролю; 5) основа життя – норми, цінності. Не кожна поведінка – соц. дія (цілеспрямоване, з суб’єктивним значенням; озн.: символічність, нормативність, ірраціональність). Індивід, що діє, повинен розуміти умови, у яких досягається мета, предмети, з якими має справу, відчувати потребу в досягненні цілей та реагувати на свою дію.

Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції.

Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазна­чав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: еко­номічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кіль­кість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

Основні критерії стратифікації: прибуток, рівень освіти, доступ до влади, престиж професії тощо. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари тощо) за певний час. Влада проявляється у можливості нав’язувати свою волю ін. Влада інституалізована, її захищає з-н, можновладці мають привілеї і доступ до соц. благ. Люди, які мають владу, становлять “еліту” сусп., яка визначає політику держави. Престижність професії – повага, з якою громадська думка ставиться до тієї чи іншої професії, виду занять. Виходячи з названих критеріїв, у сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які в свою чергу поділяються на вищу та нижчу Политическая стратификация по теории Сорокина имеет следующий вид: в пределах любой группы существуют различные ранги и независимо от терминов их определяющих это означает, что группа имеет политическую дифференциацию, на которую имеет непосредственное воздействие размер политического организма и разнородность населения.

Профессиональная стратификация определяется как группы общества, разделенные между собой по роду их деятельности и занятиям притом, что некоторые профессии имеют более престижную окраску по сравнению с другими.

Основной мыслью Сорокина следует считать утверждение, что в обществе в целом устойчива тенденция социальной пирамиды с верхушкой из привилегированных слоев и соответственно основанием из имеющих меньшее количество привилегий.

Только при условии вытягивания пирамиды вверх в социуме происходят катаклизмы социального плана, перевороты, революции, превращая пирамиду в трапецию. Вслед за этим возникает вновь рост пирамиды благодаря вхождению в нее новых сил и это чередование циклично, то есть общественное развитие соответствует синусоиде.

Теория социальной стратификации Макса Вебера

Наиболее близкими по всеобщему мнению считаются классификации определенные на основании трудов Вебера Радаевым и Шкаратан. Она имеет следующий вид:

- рабочий класс;

- мелкая буржуазия;

- интеллигенция и инженерно-технические работники;

- административно-управленческий персонал;

- собственники;

- арендодатели;

- предприниматели.

Экономическая составляющая, мысленно разделенная на две части позволяет отнести в одну из частей собственников с неизменно позитивным настроем и пролетариат с его негативными настроениями вследствие неимения собственности и по большому счету квалификации для возможной ее реализации в условиях рынка. При таком расслоении в центре образуется средний класс, в который входят мелкие собственники и люди, имеющие определенные навыки и знания, требуемые в условиях рынка.

Следующим делением согласно теории Вебера является деление на основе престижа и возникающую в следствие вертикаль статусных групп, а иначе говоря, иерархию. Основой, в которой служат общины, в которых складывается понятие почести, определяемое как любое из качеств оцененное большим количеством индивидуумов общины. Зачастую такого рода оценивание было связано с классовым различием, в котором нужно заметить собственность, а вернее количественное обладание ей играло не последнюю роль, а возможно и главенствующую, но в одну статусную группу могли входить как люди имеющие собственность, так и не имущие.

Макс Вебер представлял приобретение в статусных группах почести (престижа) возможным только путем прочного закрепления за членами группы строго исключительными видами деятельности, налагая запрет на занятие этим же других индивидуумов, иначе говоря, монополизируя любые блага. Проявлялось внутри групп это следующим образом – возможность ношения определенной одежды, украшений, знаков отличия, производство определенного продукта, отдыха отдельного и отличного от других индивидуумов группы для подчеркивания исключительности членов именно этой статусной группы и возможного упрочнения и увеличения дистанции между группами. Также для создания исключительности широкое использование получали брачные связи лиц внутри одного круга и тому подобные меры выделения путем исключительности. Все это вело к образованию прогрессирующей замкнутости статусной группы.

Третьей основой для социального разделения Вебер считал различия власти в свою очередь порождающее возникновение партий, в которые люди объединялись согласно своим убеждениям. По утверждению Вебера, человек, принадлежащий к определенной группе имеет в равных объемах власть, богатство и престиж, которые независимы друг от друга. Партии же представляют интересы согласно статусному положению входящих в них индивидуумов и, конечно же, с возможностью пополнения своих рядов из своих же статусных групп, но необязательным условием образования партий является классовая или статусная ориентированность, а скорее лояльность по отношению к любым статусным группам в идеале.

22. Соціальні спільності — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо. Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями (див. схему 26).

Схема 26

Крім того, соціальні спільності можуть бути формальними, тобто організаційно закріпленими правовим актом, або неформальни- ми, тобто такими, які виникають та функціонують самоорганізовано, спонтанно.

Важливим елементом соціальної структури суспільства виступають соціальні інститути як історично сформовані, стійкі, формальні та неформальні правила, норми, настанови, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організовують людей у систему ролей та статусів, які утворюють соціальну систему. Взаємозв’язки та взаємодії елементів соціальної структури організовуються та регулюються якраз соціальними інститутами. Існує чотири основні групи соціальних інститутів, кожна з яких, як і кожен соціальний інститут, виконує свої функції (див. схему 27).

Схема 27

Показані на схемі соціальні інститути не існують ізольовано один від одного, вони тісно взаємопов’язані змістовно та функціо­нально, наприклад, соціально-політичний інститут держава діє не тільки у «своїй» політичній сфері, а й в усіх інших царинах суспільства: регулює економічну, господарсько-виробничу діяльність, забезпечує духовно-культурний розвиток, регулює сімейні стосунки тощо. А інститут сім’ї (як основна первинна соціальна спільність суспільства) існує та функціонує на перехрещенні всіх інших соціальних інститутів (власності, зарплатні, армії, освіти, виховання та ін.).

Соціальні інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства. При цьому дуже важливо, щоб органи (насамперед державні), які управляють суспільним розвитком, не запізнювалися з організаційно-нормативним оформленням тих змін, що назріли в самих соціальних інститутах за нових умов, під впливом соціально-політичного та науково-технічного прогресу.

Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об'єктивно, але й усвідомлюються суб'єктивно. Наприклад, свою групову при­належність і солідарність молодь відчуває подібно до того, як і пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні орієнтації, моделі поведінки та стиль життя. Такими ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін. Необхідні ознаки групи: • стійкі, постійно відтворювані зв'язки; • наявність єдиної загальногрупової мети; • прийняття членами групи єдиної системи норм і цінностей. Найважливішими характеристиками груп є взаємовід­носини та взаємодія між їхніми членами. Групи поділяються на первинні та вторинні .Для первинних груп характерна постійна взаємодія й особистісні контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм притаманні партнерські стосунки з емоцій­ним забарвленням. Для вторинних груп характерні лише функціональні, обо­в'язкові контакти, пов'язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть складатися з декількох первинних груп. Елементарною складовою суспільства, що зосереджує в собі всі види соціальних зв'язків, є мала група. Мала група - кількісно невелика сукупність людей, об'єднаних загальни­ми цілями, потребами, цінностями, нормами, правилами по­ведінки та постійною взаємодією. Зазвичай, ці правила приховані від стороннього спостерігача та ви­конують функцію соціального контролю. У малій групі індивід отримує моральну та психологічну підтримку, в ній відбувається душевне спілкування, тобто контактність на рівні глибинних особистісних почуттів. Співчуття та сумісність є психологічними ознаками малих груп (найбільш яскраво ці ознаки проявляються в такій малій соціальній групі, як сім'я). Мала група виконує також функцію індивідуалізації загальносоціальних вимог до особи, здійснюючи соціальну регуляцію свідомості та поведінки індивіда .До вторинних належать великі групи. Великі групи від­різняються від малих не лише розміром, але і якісно іншими соціально-психологічними ознаками, а саме: • вони зорієнтовані на чітко визначені раціональні дії; • у них немає групових норм, неписаних правил; • соціальний контроль здійснюється згори донизу за формаль­ними нормами. Залежно від ідентифікації людини з групою виділяють: • інгрупи - це групи, що їх людина визнає своїми, іденти­фікує себе з ними, вважає себе їхньою часткою (сім'я, родичі, друзі та ін.); • аутгрупи - це такі групи, котрі людина сприймає як "інші", "чужі", до яких вона не належить; • референтні групи - це реальні чи умовні соціальні спільноти, котрі індивід сприймає як узірець, і на норми, цін­ності й ідеали яких він орієнтується в своїй поведінці. Зважаючи на вимоги референтної групи, особистість вносить власне корективи у власне життя, наближаючи реальну поведінку до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальнійадаптації, пропонуючи людині готові зразки поведінки, ви­роблені й апробовані іншими групами.

23. Суспільство — це складна система взаємозв’язків та взаємодій, що складаються між людьми в процесі соціального життя. Існує кілька визначень суспільства. Першою спробою наукового визначення суспільства була концепція О. Конта, в якій він, проводячи аналогію походження суспільства не з організмом людини, як було раніше, а з біологічною організацією взагалі, зосереджував увагу на необхідності розглядати всі соціальні явища у зв’язку із «загальним становищем цивілізації». Суспільство визначалося ним як сукупність окремих різнорідних елементів соціального організму. Органістський підхід до виникнення та розвитку суспільства знаходить відображення у Г. Спенсера та його послідовників, які намагалися поєднати механічно-структурне та органічно-еволюційне пояснення суті суспільства.

Е. Дюркгейм розглядав суспільство як всеохоплюючу реальність, що має самоцінність та визначає всі інші цінності.

М. Вебер визначав суспільство як взаємодію людей, що є продуктом соціальних дій, орієнтованих на інших людей.

суспільство — це об’єднання людей, які мають єдину територію, історію та культуру, сукупність стійких взаємозв’язків та взаємодій, що складаються між людьми в процесі їхньої практич­но-господарської діяльності та соціального життя.

Крім простого та складного типів суспільства соціологи виокремлюють і деякі інші типи, використовуючи певні характеристики суспільства. Наприклад, за рівнем демократичності соціально-політичних відносин та відкритості зовнішньому світові виділяють два типи суспільства: відкриті та закриті; за панівною релігією визначають декілька типів суспільств, основними з них є ісламське, православне, католицьке, буддійське тощо.

Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабо­власницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств: 1) до індустріальні, що ґрунтуються на сіль­ськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа - ручна праця; 2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілі­зації, а технологічна їх основа - машинна праця; 3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація. Термін "постіндустріальне суспільство" ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рісмен у 60-х pp. XX ст., значного поширення набув він із виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 р. Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці котрого пріоритетними стають не галузі виробни­цтва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових до­сліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато захід­них учених, які використовують різну термінологію, зберіга­ючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін "посткапіталі-стичне суспільство", А. Етціоні - "постсучасне", Е. Тоффлер, Р. Арон - "інформаційне", 3. Бжезинський - "технотронне".

Історична типологія суспільств. Згідно з нею, ви­окремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мис­ливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи: • суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія; • суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) - СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до су­спільств першого світу; • суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамерикан­ські країни; • "нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Типологія суспільств світу за політич­ними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авто­ритарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі "Відкрите суспільство та його вороги". Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократич­ного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини).

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція "золотого мільярду", згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального ви­робництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та деше­вої робочої сили для високорозвинутих суспільств. Кожна з наведених типологій суспільств має право на існу­вання, базується на власних теоретико-методологічних за­садах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

1. Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства.

Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне – стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні потреби. Для такого сус х-ний глиб поділ праці, виділення багатьох соц інститутів, соц моб. Ринок є мех., що орг і рег поведінку в усіх сферах. У такому сус домінує раціоналізм, критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається інформаційним.

Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зводяться до трьох теорій:

1. Природна (праця створила людину, перетворивши стадо на культурне угруповання виробників).

2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон).

3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях).

Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес.

Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб.

Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є поза-сезонний характер розмноження людини та її задоволення від статевого акту. природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації.

Кратична (грец. kratos — сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигідні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток.

Тендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі, Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними ролями жінки незамінніші за чоловіків.

Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8—10 млн. років еволюції). У зв'язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об'єднання зусиль, тобто до створення колективної організації, яка здійснює координацію, диференціацію, та комбінування їх функцій. Усе це потребує попередньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Виробляючи символи та значення, домовляючись про правила їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосередковує їх матеріальну діяльність. Унаслідок цих процесів виникає система упорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство.

24.

Особистість (особа) — це людина, яка, будучи втіленням конкретно-історичних суспільних відносин, впливає на них у міру своїх сил і здібностей та залежно від становища, що його вона займає в суспільстві. Іншими словами, особа показує, як у кожній людині індивідуально відображаються її соціально значущі риси та виявляється її суть як сукупність усіх існуючих у суспільстві соціальних відносин (див. схему 31).

Особа (особистість) є продуктом і творцем конкретно-історич­них суспільних відносин. Кожна особистість — це не просто людина, а індивідуальність, що має свої характеристики і певний соціальний статус, котрий визначається конкретними соціальними діями, що їх здійснює певна людина (особа) в конкретних видах взаємодії і тих умовах і правах, які надаються суспільством для реалізації соціальної діяльності.

Соціологія розглядає особистість як члена соціуму, носія певних соціальних функцій. Тож найбільш поширеною соціологічною теорією особистості є відтворення її через сукупність виконуваних нею ролей. Серед соціологів, які стояли біля витоків цього напрямку, слід назвати Ч. Кулі, Дж. Міда, А. Халлера та ін.

Згідно з Ч. Кулі, розвиток власного "Я" відбувається під час заплутаного, сповненого суперечностей процесу, та не може здійснюватися без інших людей, тобто без соціального оточення. Кожна людина будує своє "Я" на сприйнятих реакціях інших людей, з якими вона вступає в контакт.

Через відносини з іншими, через їх оцінки людина розуміє, якою вона є. Ця теорія отримала назву "теорії дзеркального "Я" особистості". Соціальне дзеркало постійно перед людьми, постійно змінюється, постійно діє. Розвиваючись, особистість стає більш вимогливою при виборі індивідів, які виконують роль дзеркала, та здійснює добір зразків, які впливають на неї. Відтак цю теорію розвивав Цж. Мід, який пояснив сутність процесу сприйняття індивідом інших особистостей у теорії "узагальненого іншого". Узагальнений інший — це загальні цінності та стандарти поведінки групи, що формують у членів цієї групи індивідуальний образ. Усвідомлення "узагальненого іншого" відбувається через процеси "прийняття" ролі та "виконання" ролі. Прийняття ролі - це спроба прийняти на себе поведінку особистості в іншій ситуації чи в іншій ролі, наприклад, дитячі ігри у сім'ю. Виконання ролі - це дії, пов'язані з реальною рольовою поведінкою.

Через усвідомлення інших ролей, почуттів і цінностей інших у свідомості особистості формується "узагальнений інший". Повторюючи сприйняту роль "узагальненого іншого", індивід формує свою концепцію "Я". Недостатня здатність адаптуватися до іншої думки, приймати на себе ролі інших індивідів, може негативно позначитися на розвиткові особистості.

Важливе значення у формуванні теорії особистості мав психоаналіз 3. Фрейда. Його вплив і дотепер є значним. Хоча відомі й інші оригінальні концепції особистості.

Найбільш видатним із, так званих, его-психологів був Е. Еріксон. Хоча Е. Еріксон постійно підкреслював, що його теорія є подальшим розвитком концепції 3. Фрейда про психо-сексуальний розвиток під кутом зору нових досягнень науки, він відійшов від класичного психоаналізу. Це відобразилося в таких положеннях:

· акцент уваги на понятті "Его". "Его" є основою поведінки та функціонування людини. Воно є автономною структурою особистості, основний напрямок якої - соціальна ситуація;

• аналіз взаємодії дитини з батьками та культурним контекстом, у якому існує сім'я. Розвиток особистості пов'язаний із постійно мінливими соціальними нормами й цінностями, що змінюються;

• теорія розвитку охоплює весь життєвий простір індивіда (від народження до старості);

• людина здатна переборювати життєві труднощі психо-соціального характеру.

Кожна особистісна та соціальна криза - це виклик, який приводить індивіда до особистісного зростання й подолання життєвих перепон.

Центральним у теорії Е. Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через універсальні для всього людства стадії. Процес розгортання цих стадій регулюється за епігенетичним принципом.

Епігенетичний принцип означає:

• особистість розвивається поступово, перехід від однієї до іншої стадії розвитку передбачає готовність особи рухатися до подальшого зростання, розширення соціального світогляду та радіуса соціальної взаємодії;

• суспільство зацікавлене в цьому й підтримує збереження такої тенденції.

Життя людини поділяється на вісім стадій психосоціаль-ного розвитку. Кожна стадія життєвого циклу настає у визначений для неї час ("критичний період"). Повноцінна особистість формується лише через послідовне проходження всіх стадій.

Кожна стадія має специфічне завдання-проблему в соціальному розвиткові, що обов'язково постає перед людиною, але не обов'язково вирішується. Характерні для людини моделі поведінки зумовлюють шляхи вирішення завдань і шляхи подолання кризи.

Розвиток особистості відбувається протягом усього життя. Особливості соціалізації можна побачити через особливості кожної стадії психосоціального розвитку.

Подход, предложенный Жаном Пиаже, значительно отличается от теории развития личности Фрейда. Жан Пиаже исследовал когнитивное развитие, или процесс обучения мышлению. Согласно его теории, на каждой стадии когнитивного развития формируются новые навыки, определяющие пределы того, чему на данной стадии можно научить человека. Дети проходят эти стадии в определённой последовательности, хотя необязательно с одинаковой скоростью и результатами.

Первый период, от рождения до двух лет, называется сенсомоторной стадией. В это время у детей формируется способность надолго сохранять в памяти образы предметов окружающего мира. До этой стадии им, по всей вероятности, кажется, что предмет перестаёт существовать, когда они на него не смотрят. Существование данной стадии может подтвердить любая приходящая няня, которая знает, как пронзительно кричат младенцы, видя, что родители уходят, а через полгода, прощаясь с родителями, они весело машут им ручкой.

Второй период, от двух до семи лет, называется предоперациональной стадией. В это время дети учатся различать символы и их значения. В начале данной стадии дети расстраиваются, если кто-то разрушает построенный ими замок из песка, символизирующий их собственный дом. В конце этапа дети понимают разницу между символами и предметами, которые они обозначают.

В возрасте от семи до одиннадцати лет дети учатся мысленно совершать действия, которые раньше они выполняли только руками. Пиаже называет этот период стадией конкретных операций. Например, если на данной стадии детям показывают ряд из 6 палочек из лежащего рядом комплекта, они могут выбрать их, не прикладывая каждую палочку из комплекта к палочке из ряда. Дети меньшего возраста, ещё не научившиеся считать, чтобы получить нужное число, кладут палочку к палочке.

В возрасте примерно от двенадцати до пятнадцати лет дети вступают в последнюю стадию, называемую стадией формальных операций. На этом этапе подростки могут решать абстрактные математические и логические задачи, осмысливать нравственные проблемы, а так же размышлять о будущем. Дальнейшее развитие мышления совершенствует умение и навыки, усвоенные на этой стадии.

Колберг выделил шесть стадий нравственного развития личности, которые сменяют друг друга в строгой последовательности аналогично познавательным стадиям у Пиаже. Переход от одной стадии к другой происходит в результате совершенствования когнитивных навыков и способности к сопереживанию (эмпатии). В отличие от Пиаже Колберг не связывает периоды нравственного развития личности с определенным возрастом. В то время как большинство людей достигают, по крайней мере, третьей стадии, некоторые на всю жизнь остаются нравственно незрелыми.

Две первые стадии развития личности или стадии социализации личности относятся к детям, которые еще не усвоили понятий о хорошем и плохом. Они стремятся избежать наказания — первая стадия, или заслужить поощрение — вторая стадия. На третьей стадии развития личности начинают формироваться собственные понятия о хорошем и плохом, люди в основном стремятся приспосабливаться к окружающим, чтобы заслужить социальное одобрение.

На четвертой стадии развития личности люди осознают интересы общества и правила поведения в нем. Именно на этой стадии формируется нравственное сознание: человек, которому кассир дал слишком много сдачи, возвращает её, потому что это «правильно». Как считает Колберг, на последних двух стадиях люди способны совершать высоконравственные поступки независимо от общепринятых ценностей.

На пятой стадии развития личности люди осмысливают возможные противоречия между различными нравственными убеждениями. На этой стадии они способны делать обобщения, представлять себе, что произойдет, если все будут поступать определенным образом. Так формируются собственные суждения личности о том, что такое «хорошо» и что такое «плохо». Например, нельзя обманывать налоговое управление, ведь если бы все так поступали, наша экономическая система развалилась бы. Но в некоторых случаях может быть оправдана «ложь во спасение», щадящая чувства другого человека.

На шестой стадии развития личности у людей формируется собственное этическое чувство, универсальные и последовательные нравственные принципы. Такие люди лишены эгоцентризма; они предъявляют к себе такие же требования, как и к любому человеку. Наверное, Махатма Ганди, Иисус Христос, Мартин Лютер Кинг и были мыслителями, достигшими этой высшей стадии нравственного развития.

Экспериментальные исследования выявили некоторые недостатки теории Колберга. Поведение людей часто не вполне соответствует той или иной стадии: даже находясь на одной и той же стадии развития личности, они могут вести себя по-разному в сходных ситуациях. Кроме того, возникли вопросы относительно шестой стадии развития личности: правомерно ли считать, что несколько выдающихся деятелей в истории человечества достигли какого-то особого уровня развития своей личности? Быть может, дело скорее в том, что они явились на определенном историческом этапе, когда их идеи обрели особое значение. Однако, несмотря на критику, труд Колберга обогатил наше понимание развития нравственности.