Клінічна психологія

І.Діагностичні принципи альтернативи:

Принцип-альтернатива «нозос-патос» дозволяє трактувати будь-який психологічний феномен в системі координат, що використовує поняття хвороби (нозос) та патології (патос). Під першим в психіатрії увазі хворобливий процес, динамічний, поточний освіта; під другим - патологічний стан, стійкі зміни, результат патологічних процесів або порок, відхилення розвитку.Спостережуваний діагностом психологічний феномен відповідно до цього принципу повинен трактуватися або як має нозологічну специфічність, що має хворобливий механізм виникнення та розвитку, що володіє тенденцією до змін, прогредієнтності, еволюції або регресу; або як патологічне утворення, не схильне до якихось істотних трансформацій, що не має етіологічних факторів і патогенетичних механізмів у медичному сенсі цих термінів, а також володіє властивостями стійкості, резистентності, стабільності.

Нозос і патос є крайніми (патологічними) варіантами різних за своє суттю процесів або спектрів. Так, нозос розташовується в спектрі здоров'я-хвороба, а патос у спектрі норма-патологія.

Альтернатива «реакція-стан-розвиток» є однією з важливих при феноменологічному аналізі психологічного стану обстежуваного. Вона дозволяє ввести в цей аналіз параметри стимулу і реакції, зовнішнього і внутрішнього. При цьому оцінка психологічного феномена будується на підставі оцінки конгруентності або неконгруентності наведених параметрів. Цей принцип-альтернатива, також як інші, дозволяють використовувати багатовимірний підхід, що дозволяє коректно підійти до відповіді на багато діагностичні питання.

Психічної реакцією в клінічній психології називається короткочасний (не довше 6 місяців) відповідь на будь-яку ситуацію або зовнішній вплив. Психічним станом позначається стійкий психопатологічний синдром без схильності до розвитку або регресу (тривалістю більше 6 місяців). Під психічним розвитком розуміється патологічний процес з внутрішніми закономірностями симптомоосвіти.

Психотичне-непсихотичне. Даний альтернативний поділ є традиційним для психіатрії і вважається одним з основоположних принципів, які мають значення як для теорії, так і для практики. Воно визначає тактику і стратегію психіатричного дійства, диктує вибір методів терапевтичного впливу, обгрунтовує застосування тих чи інших профілактичних і реабілітаційних заходів. Принцип «психотическое-непсихотичні» оцінює такий психічний параметр як рівень психічних розладів, своєрідну глибину і вираженість психопатологічної картини захворювання. У соматичної медицині подібний критерій відсутній, оскільки відсутня необхідність оцінки соціально значущих сторін діяльності людини. Є лише параметр тяжкості хвороби, ймовірності летального результату або хроніфікації та інвалідизації. Під непсихотичного рівня розуміються симптоми і синдроми, що супроводжуються критикою, адекватною оцінкою навколишньої дійсності, коли хворий не змішує власні хворобливі суб'єктивні відчуття і фантазії з об'єктивною реальністю, а поведінка знаходиться в рамках соціально прийнятих норм.Виходячи з дефініцій рівнів психічних розладів, до психотичного рівня зараховуються такі симптоми і синдроми, як галюцинації, маревні ідеї, розлади свідомості, мен-тизм, шперрунгі, розірваність і незв'язність мислення, амбівалентність, аутизм та інші. До непсихотичного - астенічний, фобический синдроми, розлади уваги та ін.

ІІ. Принцип-альтерантивні «екзогенне-ендогенне-психогенне» відноситься, в першу чергу, до психопатологічним феноменам, оскільки він відображає тип психічного реагування на рівні патології і не може використовуватися при аналізі психологічних феноменів.

Розробка цього принципу заснована на постулаті психіатрії про те, що для певної групи психічних розладів існують виявлені і верифіковані етіопатогенетичні механізми. На підставі досліджень було визначено, що деякі симптоми і синдроми можуть виникати переважно одним з трьох вищевказаних етіопатогенетичних шляхів - екзогенним, ендогенним або психогенним.Екзогенний тип психічного реагування являє собою психічні реакції, стану та розвитку, що виникають внаслідок органічних уражень головного мозку. Під органічними причинами в психіатрії прийнято розуміти будь-які нефункціональні (непсіхогенние) причини, що безпосередньо впливають на головний мозок людини. До них відносяться черепно-мозкові травми, судинні та інфекційні захворювання головного мозку, пухлини, а також інтоксикації.До психогенного типу психічного реагування відносять психічні реакції, стану та розвитку, причини яких криються в психотравмуючої вплив життєвих подій. Будь-яка подія, конфлікт, фрустрація або життєва ситуація можуть викликати розлад, який відносять до психогенним типу.Під ендогенним типом психічного реагування на увазі психічні реакції, стану і розвитку, викликані внутрішніми (ендогенними), спадково-конституціональними причинами.

Дефект-одужання-хроніфікація

Принцип-альтернатива «дефект-одужання-хроніфікація» дає можливість оцінювати залежно від особливостей клінічної картини психічного захворювання стани, що виникають після зникнення явних психопатологічних порушень.

Дефектом у психіатрії прийнято позначати тривале і необоротне порушення будь-якої психічної функції загального розвитку психічних здібностей або характерного способу мислення, відчуття і поведінки, що становить окрему особистість. Дефект, в такому контексті, може бути вродженим або набутим. Найбільш істотною характеристикою дефекту виступають саме негативні розлади, оскільки в резидуальному періоді психозу або інших психічних розладів можлива поява продуктивних психопатологічних феноменів, наприклад пси-хопатізаціі, і тоді стан буде позначатися не дефект, а змінами особистості.

Протівополжностио дефекту виступають одужання тобто повне відновлення втрачених на час психічного захворювання психологічний функцій або хроніфікація психічних розладів, коли в клінічній картині хвороби продовжують переважати продуктивні (позитивні) психопатологічні симптоми і синдроми.

Принципи-альтернативи «адаптація-дезадаптація» і «компенсація-декомпенсація» дають можливість розглядати психічні розлади у зв'язку з їх впливом на соціально-психологічні функції. Вони дозволяють оцінювати ступінь совладания з наявними порушеннями, що дозволяє визначати тактику психіатричного впливу і вибір методів терапії та профілактики.

Адаптація - це процес пристосування організму чи особистості до змінюваних умов і вимог навколишнього середовища.Компенсація - стан повного або часткового відшкодування (заміщення) порушених у зв'язку з хворобою психічних функцій.При адаптації відбувається як би «смиренність» з новим болючим статусом, пристосування до нього, вироблення позитивного ставлення до наявних розладів, «мирне співіснування» з психопатологічними симптомами. При компенсації відбувається заміщення втрачених психічних функцій іншими прийнятними для особистості та організму, тобто не смиренність (як при адаптації), а активне подолання. .Дезадаптація - порушення пристосування організму та психіки людини до змін навколишнього середовища, що виявляється в неадекватних психічних, фізіологічних реакціях.

Негативний-позитивний.Альтернативне поділ психопатологічних симптомів на негативні і позитивні, прийняте в психіатрії, дозволяє надалі оцінювати бачимо стан як активний болючий процес, хроніфікація захворювання або як стійкі і не схильні надалі змінюватися дефект і зміна особистості.До позитивних (продуктивним, плюс) симптомів у психіатрії зараховують ті психопатологічні прояви, які є болючою «надбудовою» над здоровими психологічними Властивостями. Патологічні симптоми і синдроми як би «плюсуються», додаються до того, що у людини вже існує.Негативні (дефіцітарние, мінус) симптоми - це психопатологічні феномени, відповідні випадання тих або інших психічних процесів. У даному випадку до здорових прояви психічної діяльності не додається нічого нового, а лише усувається, видаляють те, що було людині властиво до хвороби. По-іншому ці симптоми називають симптомами «обкрадання» - хвороба краде нормальні функції.Якщо до позитивних можна віднести більшість відомих і яскравих психопатологічних сімптомокомплексрв, то негативні розлади представлені лише кількома, менш яскравими у порівнянні з позитивними симптомами і синдромами.

ІІІ.Критерії психологічного здоров’я.

- адекватність середовища;

- адекватність віку;

- проадаптивність психічної діяльності та поведінки;

- усвідомлення та відчуття неперервності, постійності та ідентичності власного фізичного та психічного «Я»;

- почуття постійності та ідентичності переживань в однотипових ситуаціях;

- критичність до себе, власної психічної продукції та її результати;

- адекватність психічної реакції впливу середовища;

- спроможність самоуправління поведінкою згідно соціальним нормам;

- спроможність планувати свою діяльність і втілювати це;

ІV. Клінічна бесіда:види, задачі, структура, загальні правила.

Клінічна бесіда— форма емпіричної взаємодії психолога з пацієнтом у ситуації індивідуального консультування або, власне, в психотерапевтичній ситуації. Вимоги до клінічної бесіди:*слід попередньо намітити ціль і основні питання бесіди;*формулювання питань має бути зрозуміло хворому;*повинна бути невимушена обстановка, яка буде сприяти щирим відповідям хворого.В процесі бесіди з хворим лікар збирає анамнестичні відомості і скарги хворого.Структура: 1етап- встановлення довірливої дистанції,ситуативна підтримка, пред’явлення гарантій конфеденцінності,виділення домінуючих мотивів проведення інтерв’ю.2етап- виявлення скарг,оцінка внутрішньої картини,концепції хворого, структурування проблеми.3етап- оцінка бажаного результату бесіди і терапії, виявлення суб’єктивної моделі здоровя пацієнта і переважаючого психологічного статусу.4етап- оцінка антиципаціонних здібностей пацієнта,обговорення приблизних варіантів відхилення хвороби і терапії, антиципаціонний тренінг.

Психологічний діагноз.

Психологічний діагноз – це структурований опис комплексу взаємопов’язаних психічних властивостей – здібностей, мотивів, стійких особливостей особистості. Л. С. Виготський встановив три ступені психологічного діагнозу: 1.симптоматичний(емпіричний діагноз). Один із основних методів постановки діагнозу - спостереження і самоспостереження, високий суб’єктивізм, який добре відомий.2.етіологічний діагноз, враховує не тільки наявність певних психічних особливостей(симптомів), але й причин їх виникнення.3. типологічний діагноз – полягає у визначенні містя і значення отриманих результатів у середньостатистичному ряду, а також у цілісній картині особистості. Діагноз нерозривно пов'язаний з прогнозом, який будується на вмінні розуміти внутрішню логіку розвитку психічного феномену. Прогноз вимагає вміння бачити і з’єднювати в єдину минуле, сьогодення і майбутнє.

VII. Біографічний метод. У психології біографічний метод – це система засобів дослідження, діагностики, корекції та проектування життєвого шляху людини М.О.Рибніков розглядав автобіографію як психологічний документ, що документує особистість та її історію. Застосування біографічного методу передбачає отримання різно¬рідної об'єктивної інформації, для чого використовуються різні форми автобіографічної методики: опитування, інтерв'ю, тести. Та¬кож необхідним є аналіз свідчень очевидців; дані отримуються під час бесіди та опитувань близьких людей, під час первинного аналізу спогадів сучасників. Також використовуються модифікації методу вивчення продуктів діяльності, коли проводиться контент-аналіз що¬денників та листів, здійснюється побудова кривих продуктивності і діаграм життєвих вимірів активності особистості.Одним із методичних прийомів організації та проведення психо¬логічного дослідження в межах біографічного методу є вчування. Цей прийом передбачає спільну роботу експериментатора та осо¬бистості над змістовими матеріалами її особистого життя. Реалізу¬ється прийом у два етапи:1) перший етап — отримання фактичних даних про життєвий та творчий шлях особистості за допомогою набору тестових та дослід¬ницьких методів. Особливо важливим є акцент на емоційній насиче¬ності репрезентованого особистістю матеріалу. Таким чином вда¬ється не лише змістовно відновити хід подій у просторі інди¬відуального життя особистості, а й установити їхню емоційну значущість, насиченість смислом для особистості, сенс результуючих моментів у цих подіях. Психологу вдається на цьому етапі встановити та змістовно розкрити так звані «критичні точки», періоди події, ситуації, моменти в житті особистості. Саме вони зумовлять предмет взаємодії на наступному етапі;2) другий етап — організація взаємодії психолога з особистістю, суть якої полягає в повторному, абстрагованому в часі від реальної події, переживанні, вчуванні особистості в зміст тієї чи іншої ситуації минулого, яка об'єктивно вплинула на хід подальшого життя цієї особистості, та корекція переживань з приводу якої може дещо гармонізувати або стабілізувати самовідчуття особистості в нинішньому періоді її життя. Застосування прийому вчування має, як правило, подвійний ефект: власне дослідницький, та психотера¬певтичний. Цей прийом може реалізуватися в різному методичному оснащенні і є дуже лабільним щодо експериментальної ситуації дослідження.

IX. Внутрішня картина хвороби.

Внутрішня картина хвороби (ВКБ) - виникає у хворого цілісний образ свого захворювання. Поняття введено А. Р. Луріей, що продовжив розвиток ідей А. Гольдшейдера про "аутопластичного картині захворювання". У порівнянні з цілою низкою схожих термінів медичної психології ("переживання хвороби", "свідомість хвороби", "ставлення до хвороби" тощо), воно найбільш загально і інтегративно. Перше уявлення про структуру картини хвороби внутрішньої містило два рівні - сенситивний, що включав у себе комплекс хворобливих відчуттів і пов'язаних з ними станів емоційних, і інтелектуальний, являвший собою раціональну оцінку хвороби, - надалі було диференційовано виділенням чотирьох рівнів:

1. рівень чуттєвий - комплекс хворобливих відчуттів. Це все відчуття, що виникають у зв'язку як з органічним ураженням певних органів і тканин, так і з функціональними змінами.

2. рівень емоційний (афективний) - переживання захворювання та його наслідків. Це все розмаїття емоцій, що виникають у зв'язку з хворобою.

3. рівень інтелектуальний (когнітивний) - знання про хворобу та її реальна оцінка. Тут має значення попередній досвід хворого, який визначає когнітивну переробку факту захворювання, розподіл усіх припущення причин і прогнозування наслідків хвороби.

4. рівень мотиваційний (поведінковий) - вироблення певного ставлення до захворювання, зміна способу життя та актуалізація діяльності, спрямованої на одужання.

Внутрішня картина хвороби зазвичай виступає як цілісне утворення. На формування її впливають різні чинники: характер захворювання, його гострота і темп розвитку, особливості особистості в попередній хвороби період та ін Вивчення внутрішньої картини хвороби застосовується в медичній психології для виявлення особливостей особистості при різних захворюваннях і для розкриття їх динаміки в ході хвороби.

Дослідження внутрішньої картини хвороби.

ЛОБИ та психологічна біографія

Типи ставлення до хвороби та її діагностика.

Типи ставлення до хвороби. (Личко А.Є., Іванов Н.Я., 1980):

1. Гармонійний - правильна, твереза оцінка стану, небажання обтяжувати інших тяготами догляду за собою.

• Ергопатіческій - «відхід від хвороби в роботу», бажання зберегти працездатність.

• Анізогнозіческій - активне відкидання думки про хворобу, «обійдеться».

• Тривожний - безперервне занепокоєння і недовірливість. Віра в прикмети та ритуали.

• Ипохондрический - крайня зосередженість на суб'єктивних відчуттях і перебільшення їх значення, боязнь побічної дії ліків, процедур.

• Неврастенічний - поведінка за типом «дратівливої слабкості». Нетерплячість і спалахи роздратування на першого зустрічного (особливо при болях), потім - сльози і каяття.

• Меланхолійний - невіра в одужання, пригніченість хворобою, депресивний настрій (загроза суїциду).

• Апатичний - повна байдужість до своєї долі, пасивне підпорядкування процедурам і лікуванню.

• Сентизивні - чутливий до міжособистісних відносин, сповнений побоювань, що оточуючі його уникають через хвороби, боязнь стати тягарем для близьких.

• Егоцентричний - «відхід в хворобу» з виставлянням напоказ страждань, вимога до себе особливого ставлення.

• Паранойяльний - впевненість, що хвороба є результатом чийогось наміру, а ускладнення потяг є результатом недбалості медичного персоналу.

• Дисфоричного - домінує похмуро-озлоблене настрій, заздрість і ненависть до здорових. Спалахи гніву з вимогою від близьких догоди в усьому [4].

VIII. Агравація, симуляція, дисимуляція: їх вплив на здоровя, психологічна інтерпретація.

Агравація - перебільшення хворим якого-небудь симптому або хворобливого стану, собливо схильні до А. страждаючі психопатією, істерією, ятрогенією. Зустрічається порівняно часто й основною її метою бажання отримати потрібне експертне вирішення питання щодо наявності психічного захворювання. При агравації завжди можна помітити певну залежність перебільшених симптомів від існуючих або збережених залишкових хворобливих станів. Найчастіше агравація спостерігається в осіб з органічними ураженнями головного мозку травматичного або судинного характерові, а також при олігофренії і відповідно проявляється в перебільшенні інтелектуальної недостатності.Дисимуляції - свідомого приховування наявного, об'єктивно існуючого психічного захворювання чи окремих його симптомів. При повній дисимуляції хворі заперечують у собі будь-які психічні розлади як на момент обстеження, так і в минулому. При частковій дисимуляції приховується лише окремі клінічні вияви захворювання, а про інші хворі розповідають досить відверто. До часткової дисимуляції відносяться також випадки, коли всі наявні психічні розлади хворі відносять до минулого і повністю заперечують їх на даний година, тобто на момент обстеження. До дисимуляції хворі вдаються через побоювання госпіталізації до психіатричної лікарні, з метою виписки з лікування, особливо в період перебування на примусовому лікуванні, або ж під загрозою позбавлення чи обмеження громадських прав.

Таким чином, здатність до дисимуляції свідчить про наявність часткової критики до своїх хворобливих переживань. Водночас це свідчить і про недостатнє врахування хворим всіх особливостей реальної ситуації, недостатнє прогнозування наслідків свого психічного стану і поведінки. Симуляцією психічних розладів є свідома поведінка з певною метою, удаваність, що полягає у вигадуванні та імітуванні неіснуючих ознак психічного розладу, нерідко за допомогою медикаментозних засобів.Симулюватись можуть різноманітні соматичні та психічні захворювання. Основною ознакою симуляції є свідоме зображення особою хвороби, якої фактично в неї не існує.