Розділ 3. Вплив німецьких етнологічних шкіл на розвиток світової етнологічної думки

Наука про народи виникла в Німеччині у кінці ХVIII століття і спочатку поділялася на етнологію (Völkerkunde), народознавство (Volkskunde) і етнографію. До певного часу етнологія вивчала життя «природних» (первісних) народів, народознавство займалося побутом німецьких країн і областей, а етнографія збирала матеріальні свідчення минулих часів. Поштовхом до інтенсивного розвитку етнології спочатку послужила колоніальна діяльність метрополій. Півтора століття кардинально змінили світ, але ця наука продовжує існувати, незважаючи на постійні дискусії про неї. Численні напрямки і школи всередині німецької етнології, які спростовують один одного, лише підкреслюють необхідність точного визначення її предмета і методів¹.

Формування етнології як самостійної науки в Німеччині було спричинено як необхідністю теоретично осмислити відмінності культурного розвитку етносів, виявити механізми формування і розвитку етнічних культур, пояснити причини взаємозв'язків етнічних особливостей і суспільного устрою, їх розквіту і занепаду, так і практичними інтересами колоніального панування і торгівлі. Наукове розв'язання цих проблем привело до виникнення різних теорій і концепцій, формування наукових напрямів і шкіл, що поступово трансформувалось у науку про етноси – етнологію².

Упродовж всього XIX ст. етнологія розвивалась як наука про бездержавні («відсталі») етноси. Лише з перших десятиріч XX ст. починають вивчатися всі етноси, складається теорія етносу, що при характеристиці етнічних спільнот почала концентрувати увагу не лише на умовах їх соціально-економічного розвитку, а й на біологічних чинниках їх формування¹.

Розвиток еволюціоністської етнології в Німеччині в 40-50-х роках ХІХ століття супроводжувався виникненням у Франції, США, Англії, трохи пізніше в Росії, наукових товариств з етнології, історії первісного суспільства, антропології, виданням етнологічних журналів, частина яких існує і в наші дні. У найбільших університетах почали читатися спочатку окремі курси з етнології, а в третій чверті XIX ст. засновуються перші навчальні центри з підготовки етнологів у вигляді семінарів, кафедр, інститутів, які стають центрами науково-дослідної роботи. Організовувались етнологічні музеї, збирався в ході етнографічних експедицій широкий речовинний і інший матеріал. З'явилися перші дослідження і теоретичні роботи²

Досліджуючи вплив німецьких етнологічних шкіл на розвиток світової етнологічної думки, ми дійшли висновку, що основне значення утворення та розвитку німецьких етнологічних шкіл полягає у тому, що саме Німеччина стала батьківщиною одного із найважливіших напрямів в етнології того часу – диффузіонізму. Новий напрямок, який прийшов на зміну еволюціонізму пояснював розвиток культур головним чином шляхом запозичення культурних досягнень одне в одного, або міграціями народів. Водночас німецький диффузіонізм став логічною основою для подальших етнологічних пошуків на європейському континенті та за його межами.

Дифузіонізм (від лат. diffusio – поширення, розтікання, проникнення) в німецькій етнології сформувався наприкінці XIX ст. В етнології поняття «дифузія» почали використовувати для позначення процесів поширення явищ культури шляхом контактів (торгівлею, переселенням, завоюванням і т.п.) між етносами. Дифузіоністи заперечували висновок еволюціонізму про поступальний прогресивний розвиток культури, спростовували ідею самостійного розвитку подібних явищ культури в схожих природно-географічних умовах. Натомість вони доводили, що елементи культури е унікальними, виникають лише один раз у конкретних географічних умовах, а з центру свого виникнення поступово поширюються в просторі і часі. Диффузіоністи ідею прогресивного розвитку людства підмінювали принципом її просторового і часового поширення. Вони ставили перед собою мету – виявити області походження окремих культур чи культурних явищ, відтворити шляхи їх поширення у просторі і часі і точно їх фіксувати на мапах¹.

У більшій частині вітчизняної та зарубіжної літератури засновником диффузіонізму прийнято вважати знаменитого професора Лейпцігського університету Фрідріха Ратцеля (1844-1904), творця перспективного вчення – «антропогеографії» (так називалась його капітальна праця). Дещо пізніше на основі робіт німецьких дослідників Ф. Ратцеля та Л. Фробеніуса склалася окрема школа власне культурних кіл, яка представляла спробу глобальної реконструкції первісної історії².

Важливим наслідком впливу німецького диффузіонізму на розвиток світової етнологічної думки стало те, що у Сполучених Штатах Америки в кінці XIX – на початку XX ст. виникло нове етнологічне вчення, що виходило з ідей німецької етнології та диффузіонізму – Американська школа історичної етнології. Її основоположником був виходець з Німеччини відомий дослідник Франц Боас (1858-1942). Ф. Боас і його послідовники ставилися негативно до широких теоретичних узагальнень і можливості виведення загальноісторичних закономірностей, до ідеї спільності людської культури. Боас вважав, що культурні цінності різних народів непорівнянні. Пізніше ця ж ідея лягла в основу іншого напряму в американській етнології – так званого культурного релятивізму. Головним завданням етнології Боас вважав вивчення всієї сукупності явищ соціального життя. Негативно ставлячись до спрощеного еволюціонізму і поверхневому диффузіонізму, він виступав за історичний метод дослідження. Школою Боаса було розроблено вчення про «культурні ареали», на основі якого створено великі узагальнюючі праці, головним чином, з етнології північноамериканських індіанців. Особливо відомі роботи Кларка Уісслера, Альфреда Л. Кребера, Роберта Лоуі і багатьох інших. Позитивною стороною вчення американської школи історичної етнології була послідовна боротьба з расизмом¹.

Ще одним досягненням німецької етнологічної думки була діяльність та наукові доробки найбільш яскравої фігури серед прихильників соціологічного, психологічного та функціонального напрямків у німецькій етнології, видатного вченого Ріхарда Турнвальда (1869-1954). Турнвальд починав роботу в Берлінському музеї етнології під керівництвом фон Луша. З цього часу посилився його інтерес до етнології, який остаточно визначився під час музейних експедицій в Океанію. В результаті польових досліджень у країнах Південних морів – колоніях Німеччини він опублікував кілька соціологічних робіт. З 1923р. Турнвальд викладав народну психологію в Берлінському університеті. Через два роки він заснував «Журнал народної психології та соціології», який отримав згодом міжнародну популярність та авторитет (з 1951 р. – журнал «Sociologus»). Беручи участь до 1932р. у багатьох експедиціях, Турнвальд вивчав вплив європейців на тубільне населення. До 1939р. учений випустив 326 книг і статей, а до кінця життя – понад 400 публікацій².

Одним із перших, пов'язавши етнологію з проблемами сучасності, Турнвальд проголосив новий напрямок в науці – етносоціологію. Велику увагу він приділяв етнопсихології, а в роботах 1910-12 рр. виклав основи функціонального методу в етнології, випередивши відомого антрополога Броніслава Малиновського, якого часто називають основоположником функціоналізму. Етнографія служила йому матеріалом для розробки нової функціональної етнології, що розглядала функції суспільства, історію його розвитку і пов'язані з цим соціально-психологічні теми. У 1931-35 роках вчений опублікував капітальну працю «Людське суспільство в його етносоціологічних засадах». Ймовірно, він був одним із небагатьох тогочасних етнологів, який поєднував біологічне мислення з соціологічним і історичним.

До кінця життя Турнвальд різко критикував конструкції абстрактних моделей культури, що саме входили в моду, а також еволюціонізм і культурно-історичне вчення за штучні схеми суспільного і культурного розвитку. Він заперечував однолінійні і однотипні ряди розвитку, вважаючи, що існують «варіаційні тенденції», що розумілися ним як складання певних «типів», вивчення яких вчений вважав найважливішим завданням етнології¹.

Підводячи підсумки, слід зауважити, що культурна динаміка теоретико-методологічних принципів етнологічної науки у Німеччині характеризується найтіснішим взаємодією із загальноєвропейською (сер. ХІХ ст. – 60-ті рр. ХХ ст.) та загальносвітовою (включаючи американські розробки з соціальної та культурної антропології з 1950-х років) культурною динамікою науково-методологічної діяльності. Разом з тим, культурна динаміка німецької етнології зберігає й донині суттєві відмітні ознаки. Так, через вплив диффузіонізму, еволюційний погляд на розвиток культури фактично не властивий для німецької етнології починаючи з середини ХІХ століття, хоча, на відміну від інших країн, «еволюціонізм» в Німеччині зберігав свої позиції значно довше, аж до початку ХХ ст. У німецькій традиції в науковому обігу «еволюціонізм» відомий як «теорія розвитку» (Entwicklungstheorie). Серед найвизначніших представників, що висували ідеї «теорії розвитку», були Т. Вайц («Антропологія первісних народів»), А. Бастіан («Людина в історії»), Ю. Ліпперт («Історія культури»), І.Я. Бахофен («Материнське право»). Культурна динаміка теоретико-методологічних принципів «теорії розвитку» характеризується як пояснення віддалених один від одного за часом і місцем, але подібних за зовнішнім виглядом культурних явищ за допомогою єдності людської психології, порівняльного аналізу різноманітних культурних фактів (залучення величезного пласту етнографічного матеріалу в якості основи достовірності інтерпретованих явищ чужої культури).

Таким чином, становлення та піднесення етнології як науки в Німеччині відіграло важливу роль у розвитку світової етнологічної думки. Видатні німецькі вчені, дослідники, фольклористи, етнографи, філософи залишили по собі значний науковий спадок, а зібрані ними матеріали та розроблені ними теорії лягли в основу сучасних етнологічних концепцій. Серед найбільш видатних німецьких етнологів слід згадати А. Шльоцера, Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, братів Шлегелів, Г. Клема, Т. Вайца, А. Бастіана, Ф. Ратцеля, Л. Фробеніуса, Ф. Гребнера та Р. Турнвальда. Усі ці дослідники своїми ідеями, доробками та поглядами сприяли розвитку не лише німецької, а й загальносвітової етнологічної думки.