ЗМІСТ
ВСТУП 3
Розділ 1. зародження етнологічної думки
в Німеччині 7
Розділ 2. Розвиток етнології як науки у НІмеччині 14
Розділ 3. вплив німецьких етнологічних шкіл на розвиток світової етнологічної думки 23
ВИСНОВКИ 29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 31
ВСТУП
Етнологію з легкістю можна віднести до однієї з найдавніших галузей наукового знання. Відома нам історія людства з періоду виникнення родів і до наших днів свідчить, що у людей виникала потреба в знаннях не тільки про життя, традиції і звичаї свого роду-племені, але і про побут і культуру оточуючих народів. Протягом тисячоліть накопичувалися відомості і дані про етнічну сторону життя багатьох народів світу. З плином часу вони поглиблювалися і розширювалися, складаючи все більш повну картину етнічного образу народів. Початок Нового часу пришвидшив не лише розвиток соціально-економічної галузі, але й призвів до бурхливого розвитку тих галузей знання, які могли б допомогти європейцям пристосуватись до нових умов життя.
З кінця XVIII століття знання про навколишні та свій власний народи почали перетворюватись із суто фактологічного матеріалу у матеріал теоретичний, тобто такий який підлягав науковому осмисленню. Приблизно з цього часу можна говорити про зародження етнології як науки. Щодо Німеччини, то, необхідно зауважити, що вона, порівняно з іншими країнами Європи, знаходилась в особливому становищі: була розділена на десятки і сотні міжусобних володінь, не мала спільного економічного ринку, а також заморських володінь. Можливо саме ці об’єктивні обставини спричинили те, що саме німецька наукова думка почала випереджати наукові школи інших держав, зокрема і в щойно зародженій етнологічній науці.
Метою нашої курсової роботи є дослідження становлення етнології як науки у Німеччині. Відповідно до поставленої мети нами були сформульовані наступні завдання:
визначити передумови та причини зародження етнології як науки у Німеччині;
охарактеризувати діяльність та творчий спадок піонерів німецької етнології – філософів та фольклористів;
докладно розглянути розвиток етнології як науки у Німеччині;
дослідити особливості теорій різних представників німецьких етнологічних шкіл;
проаналізувати вплив досягнень німецьких етнологів на розвиток світової етнологічної думки.
Об’єктом даного дослідження є німецькі етнологи та фольклористи XVIII-ХХ століть.
Предметом нашої курсової роботи є становлення та розвиток Німецької етнології як науки.
Хронологічні рамки охоплюють період XVIII-ХХ століть, тобто період від зародження німецької етнології до наших днів.
Основною джерельною базою нашої курсової роботи стали праці тих дослідників, яких ми розглядали. Передусім слід згадати двухтомну працю Ф. Ратцеля «Народознавство»1, видану ще на початку минулого століття, у якій фактично розкрито усі основні погляди відомого німецького етнолога. Іншими, не менш важливими джерелами є Марков Г. Є. «Від витоків німецької етнології до її розквіту».2 та Марков Г. Є. «Німецька етнологія в кінці тисячоліття: криза чи новий розквіт?»3, у яких ці відомі філософи одні із перших піднімали питання напряму пов’язані зі становленням етнології як цілісної наукової галузі. Також варто згадати фундаментальну працю із німецької міфології, що фактично поклала початок розвитку сучасної етнології у Німеччині «Німецька міфологія»4 Я. Грімма.
Основоположними працями монографічного характеру відносно нашого дослідження стали: «Основи етнографії»5 А.Н. Зоріна, «Етнологія»6 Г.Т. Тавадов, «Етнологія»1 М.П. Тиводара та «Етнологія»2 під редакцією Г.Є. Маркова та В.В. Пімєнова. Не зважаючи на те, що ці наукові доробки носять переважно навчальний характер, але у них зібрано цінний фактологічний й оціночний матеріал, який, на жаль, не доступний у будь-якому спеціалізованому виданні. Власне, хотілось би зауважити, що якогось певного спеціалізованого видання з історії німецькою етнологічної думки наразі не існує.
Певний матеріал, що стосується стану розвитку етнології у країнах Заходу, зокрема Німеччини в останні десятиліття минулого сторіччя, ми відшукали у двох виданнях під редакцією класика радянської етнографії Ю.В. Бромлея «Концепції зарубіжної етнології»3 та «Сучасні проблеми етнографії (нариси теорії та історії)»4.
Щодо власне історії етнології як науки, то найбільш цікавими та корисними з нашої точки зору виявилися праці двох російських дослідників, основною темою яких і є власне розвиток наукових знань про людину, як носія культури: «Історія антропологічний вчень»5 Е.А. Орлової та «Лекції з історичної етнології» 6 Я.В. Чеснова.
Виходячи з того, що етнологія як наука велику увагу приділяє вивченню релігійних вірувань та обрядів, ми скористались працею з історії релігії «Основи релігієзнавства»7 під редакцією І.Н. Яблокова. Особливістю цієї монографії є те, що у ній розміщено матеріал про розвиток наукових етнологічних знань у Німеччині у ХІХ столітті. Також нами було розглянуто ще одну наукову працю «Етнологію»8 авторства А.П. Садохіна.
Важливу частину нашого дослідження ми змогли опрацювати завдяки матеріалам Інтернет-ресурів. По-перше хотілось би наголосити на такій важливій для даної курсової роботи монографії як «Історична етнологія»1 С.В. Лурьє, яка доступна нам лише в електронному форматі на одному із сайтів в Інтернеті, але так чи інакше несе в собі корисну та необхідну інформацію. Іншими важливими Інтернет-джерелом стала статті А.А. Бєліка «Культурна міфологія Л. Фробеніуса. Теорія культурних кіл Ф. Гребнера»2, І. Бестужева «Німецька етнологія у ХХ столітті»3, а також стаття без автора «Дифузіонізм як спосіб вивчення культур»4.
Розділ 1. Зародження етнологічної думки в нІмеччині
Початок накопичення етнологічних знань у Німеччині, так само, як і в ряді інших країни Європи припадає на кінець XVII – початок XVIIІ століття. Втім, зрозуміло, що на початкових етапах розвитку етнологія як наука не носила системного характеру і мала скоріше описовий зміст. Саме тому поряд з терміном «етнологія» повсюдно і широко впродовж XVII-XX ст. використовувався термін «етнографія», що складається з поєднання двох грецьких слів: ethnos – народ, плем'я і grapho – пишу. Буквальний переклад терміна – народоопис. Слушно було б зауважити, що таке розуміння терміну «етнографія» виправдане лише для початкових етапів її становлення, коли основна увага вчених зосереджувалася на збиранні, фіксації й описі фактичного матеріалу.
Важливим для нашої роботи є те, що саме Німеччину можна вважати країною, звідки бере свій початок етнологічна наука. Власне термін «етнографія» вперше вжив у 1607 р. німецький письменник Й.Зоммер. У 1791 р. в м. Нюрнберзі з'явилося перше етнографічне видання, а з 1808 p. у Німеччині почав видаватися «Журнал з етнографії та лінгвістики» («Magazin für Ethnographie und Linguistik»)1.
Таким чином, у кінці XVIII ст. у Німеччині виникли терміни «етнологія» і «етнографія», проте в самостійну дисципліну наука про народи в той час ще не виділялася. Особливо велике значення для виникнення та зародження етнології як науки мали погляди ряду німецьких істориків і філософів кінця XVIII – початку XIX ст. про універсальні закономірності всесвітньо-історичного процесу і етапи розвитку культури від дикості і варварства до цивілізації, а також поширення методу історичного аналізу2.
Втім, до XVIII ст. побут народів Європи практично не описувався. Ситуація змінилася, коли в заморських землях було відкрито «благородного дикуна» і просвітителі почали ідеалізувати умови життя «дітей природи» (таітян, ірокезів та ін.). Мимоволі напрошувалися аналогії з побутом нижчих класів європейського населення. І якщо Вольтер писав, що дикунами треба вважати не аборигенів Канади та Африки, які, на його думку, вільні, горді, захищають свою честь, а швидше французьких селян, які покірливо терплять феодальний гніт, то німецький історик Юстус Мезер приблизно в ті ж роки в своїй «Оснабрюкській історії» захищав усі без вийнятку старі звичаї і традиції німецького селянства та виступав проти будь-яких реформ. Навіть співець «національного духу» Гердер не виявляв такого консерватизму.
У той же час великого приросту етнографічних знань про позаєвропейські країни до першої половини XIX ст. не було. Період великих морських подорожей підходив до кінця, населені материки були відкриті, їх береги обстежені, а проникнення вглиб материків відбувалося повільно. Дослідження нових територій здійснювалися переважно з географічних і природничих цілей. Зате надзвичайно зріс інтерес європейців до вивчення власних країн і народів1.
Подальше заглиблення науковців у проблеми походження та історії різних народів й етносів, а відповідно й поширення термінів «етнологія» і «етнографія» ознаменували появу нової науки, що в різних країнах іменувалася різними термінами. Власне у Німеччині етнологію (етнографію) часто розділяють на дві дисципліни, що називаються двома термінами:
а) Volkskunde – дисципліна, що займається вивченням історії та культури власного народу (в українській мові майже повністю цьому терміну відповідає «українознавство» – наука про етногенез українського народу, його історію, традиційну культуру і побут, ментальність і етнічні стереотипи, про джерела, історичні форми і генезис сучасної української культури)2;
б) Völkerkunde — дисципліна, що вивчає неєвропейські, переважно неписьменні, відсталі в соціально-економічному і політичному розвитку етноси. Цей термін запропонував німецький історик А. Шльоцер у 1772 р., а через два роки його почав вживати Й. Гердер. З 30-х років XIX ст. німецькі дослідники почали замість них вживати термін «етнологія», що згодом набув однозначного тлумачення1.
Етнологія як самостійна наука зі своїми організаціями, інституціями, виданнями і термінологією почала складатися лише з кінця 20-х-початку 30-х років XIX ст. Але визначення її предмету як самостійної науки почалося ще в 1772 р., коли німецький дослідник А. Шльоцер дійшов висновку, що людство, складаючись з великих і малих народів, є неподільним. Уже наприкінці XVIII ст. німецькі дослідники поставили цю тезу в основу Völkerkunde. Визначаючи його предмет, вони вважали основним своїм завданням вивчення «народів як людей», дослідження «фізичних, моральних та інтелектуальних особливостей народів», а основною метою – «дати загальну картину людства»2.
У Німеччині у 1785 р. побачив світ багатий на етнографічний матеріал «Загальний нарис історії людства» письменника, філософа та історика Христофа Майнерса. Інший німецький філософ і літератор Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) в «Ідеї до філософії історії людства» передбачив та нвіть випередив еволюціонізм середини XIX ст. Гердер обстоював єдність всього людства, відмінності в побутовому укладі пояснював відмінностями в середовищі існування, яке визначало тип господарської діяльності. Як ми знаходимо порядок висхідних форм у природі, писав він, так і розвиток людства малюється як величезний поступальний рух3. Гердера відрізняли уявлення про певний містичний «національний дух», що нібито надає кожному народу неповторної своєрідності і проявляється в народній творчості та народних звичаях. Ідеї Гердера практично стали прапором німецького, а потім і слов'янського націоналізму1.
Варто зауважити, що з перших десятиліть XIX ст. у Німеччині велися дискусії про предмет етнології. Одні вчені вважали, що її об'єктом є людина, другі – культура, треті – суспільство, четверті – неписьменні (неєвропейські) народи, які перебувають на ранніх ступенях соціально-економічного розвитку і т. п. Відповідно до цього в XIX ст. в Німеччині сформувалися два основні підходи до визначення її предмета: етнографія – описове народознавство та етнологія – теоретичне народознавство, наука про етноси, їх етногенез, культуру і побут2.
Посилення інтересу до європейської народної старовини відбулося на тлі антинаполеонівського руху в німецькомовних країнах (1805-1813 рр.). У роки окупації Пруссії Наполеоном філософ Йоганн Готліб Фіхте виступив з «Промовами до німецької нації» (1807-1808 рр.), де проповідував німецьку єдність, німецьку велич і вимагав виховання молоді в дусі беззастережного підпорядкування державі та інтересам нації3. У 1810 році з'явилася книга «Німецька народність» німецького письменника і громадського діяча Фрідріха Людвіга Яна, де він безмірно оспівував свою батьківщину. Він запевняв, що Німеччина, розвинувши свої величезні сили, зуміє стати засновницею вічного миру в Європі та ангелом-хранителем всього людства . Ф. Ян намітив програму політичного і культурного об'єднання Німеччини, заснування народних видовищ та охорони національних пам'яток4.
Піднесення націоналістичних ідей у середовищі німецьких філософів та літераторів сприяло збиранню та поглибленому вивченню фольклору. До цього часу здійснювалися тільки нерегулярні публікації пам'яток німецької народної творчості, поезії та традицій.
У 1806-1808 роках у Німеччині поети Людвіг фон Арнім і Клеменс Брентано випустили збірник підданих ними художній обробці старовинних німецьких пісень під назвою «Чарівний ріг хлопчика». У 1812 і 1814 рр. з'явилися два томи «Дитячих і домашніх казок», зібраних братами Якобом і Вільгельмом Грімм. У 1815 р. брати Грімм видали давньоісландський епос «Едду»1.
На основі вищезгаданих доробків німецьких дослідників-фольклористів перших трьох десятиліть XIX ст., що отримали назву «епохи романтизму», була сформована так звана «міфологічна школа» етнології, яка була теоретичною основою фольклористики. «Міфологічна школа» мала два основних джерела. Першим джерелом слугували успіхи порівняльного релігієзнавства. У 1795 р. французький вчений Шарль Дюпюї написав працю під назвою «Походження всіх культів». У ньому він намагався довести, що боги всіх релігій – всього лише уособлення Сонця та інших небесних світил. Ця ідея була взята німецькими фольклористами на озброєння та розвинена далі. Другим джерелом школи стали дані порівняльного індоєвропейського мовознавства. Німець Франц Бопп, данець Расмус Крістіан Раєк та інші лінгвісти зробили висновок про існування індоєвропейської мовної сім'ї. Ще у XVIII ст. були перекладені та опубліковані ведичні гімни Індії та іранська Авеста, дещо пізніше до них додалися результати вивчення германо-скандинавського епосу, а антична література і міфологія були відомі і раніше2.
Філософською базою міфологічної школи став романтизм відомого німецького філософа Фрідріха Вільгельма Шеллінга (1775-1854), а також братів Августа Вільгельма Шлегеля (1767-1845) та Фрідріха Шлегеля (1772-1829), що сприймали міфологію як «природну релігію», необхідну умову та первинний матеріал будь-якого мистецтва, ядро та центр поезії. Остаточно міфологічна школа була сформована з появою роботи відомих дослідників німецької народної культури братів Вільгельма Грімм (1786-1859) і Якоба Грімм (1785-1863) «Німецька міфологія» (1835)1.
До прихильників міфологічної школи відносились: у Німеччині – А. Кун, В. Шварц, В. Манхардт, в Англії – М. Мюллер, Дж. Кокс, в Італії – А. Де Губернатіс, у Франції – М. Бреаль, у Швейцарії – А. Пікте, у Росії – А.Н. Афанасьєв, Ф. И. Буслаєв, А. А. Потебня, О Ф. Міллер, И. А. Худяков, А. А. Котляревський2.
Зародження етнології як науки в цей період сприяло подальшому створенню етнографічних музеїв, що згодом ставали важливими центрами наукових досліджень. Уже в 1852 р. було відкрито Німецький музей (м.Нюрнберг), що демонстрував колекції традиційно-побутової культури і народного мистецтва німців. У 1855 р. було відкрито аналогічний Новий музей (м. Берлін), що мав великий етнографічний відділ. Нині це відомий Музей етнографії у Берліні. Впродовж 60-х років XIX ст. етнографічні відділи було відкрито майже в усіх великих європейських і американських історичних музеях. У 70-ті роки XIX ст. етнографічні музеї краєзнавчого напряму набули повсюдного поширення3.
Проте, варто зауважити, що збиранням і вивченням фольклору в кінці ХVІІІ – на початку XIX ст. займалися здебільшого філософи, поети, письменники та літературознавці, тобто дилетанти в галузі знань про культуру та етноси. Вважаючи усну народну творчість вільними поетичними роздумами на астрально-метеорологічні теми, міфологи-збирачі фольклору часто не бачили нічого поганого у перекомпонуванні та літературній переробці джерел. Відтак, незважаючи на те, що обсяг зібраного представниками міфологічної школи фольклорного матеріалу був великим, він у значній своїй частині був фактично непридатним для наукової обробки. Таким чином, для етнографії міфологічна школа мала не надто велике значення,адже не могла значно збагатити її теоретичний і методичний арсенал, як цілісної науки1.
Підводячи підсумки слід зауважити, що логіка розвитку наукових поглядів тогочасних вчених призвела до того, що XVIII століття у Німеччині на осново фольклористики зароджується перша наукова етнологічна школа - міфологічна, головною метою якої було пояснення релігійних обрядів європейців. Головною теорією була солярна, яка стверджувала, що більшість богів були уособленням сонця, а народна казка – деградований міф. Основними працями цього напрямку вважаються твори відомих німецьких фольклористів та казкарів Вільгельма і Якоба Грімм.
Втім, паралельно розвитку міфологічної школи і незалежно від нього в Німеччині в першій половині XIX ст. почало визначатися місце етнології у системі наук. У цей період етнологія почала розглядатися (і, що найважливіше для нас, розглядається досі) як частина антропології – науки або навіть комплексу наук про людину, її біологічні та соціокультурні властивості. Саме у цей час відбувається усвідомлення етнології як науки не лише практичної, пов’язаної зі збиранням фактичного матеріалу, а й теоретичної, головним змістом якої є аналіз та усвідомлення традиційної культури, звичаїв та свідомості різноманітних етносів.