Розділ 2. Розвиток етнології як науки в німеччині

Становлення етнології як науки у Німеччині припадає на 60-70-ті рр. XIX ст. і пов'язане із загальним успішним розвитком природознавства та гуманітарних наук в країнах Європи і Америки. На цей час запас етнографічних матеріалів досяг величезних обсягів і подальший розвиток етнології вимагав їх систематизації і узагальнення, розробки наукових концепцій, їх інтерпретації. На середину XIX ст. багато європейських держав перетворились на великі колоніальні імперії. Управління населенням колоній вимагало хоча б елементарних знань про традиційно-побутову культуру підкорених етносів. Інтереси колоніальної торгівлі також вимагали систематизованих і осмислених етнографічних знань. Ці практичні інтереси збігалися з науковими, суспільними та ідейними потребами формування наукових етнологічних центрів, товариств, часописів, виданням таких науково-популярних і теоретично-узагальнюючих праць з проблем етносів та їх традиційно-побутової культури, які спираються переважно на етнографічні матеріали¹.

Середина ХІХ ст. стала часом інтенсивного розвитку етнології в Німеччині, а також низці інших західних країн. Для ефективного управління підкореними народами необхідні були знання про їхню культуру, традиції, звичаї, ритуали, вірування, психологію і т. п. Ці та інші відомості могла дати наука етнологія, і тому вона користувалася підтримкою офіційної влади. У зв'язку з цим потрібно зазначити, що в Німеччині вже в кінці XVIII ст. сформувався науковий напрям, що ставив собі за мету вивчення неєвропейських народів і культур. У 30-х рр. XIX ст. для загальної назви описів всіх народів, представлених німецькими мандрівниками і вченими, став використовуватися термін «етнологія»².

Спочатку предметом етнології як науки стали народи, рівень культурного розвитку яких був значно нижче, ніж у європейців. Такий підхід був обумовлений тим, що до кінця XIX ст. практично всі європейські народи знаходилися на якісно новому етапі цивілізації. З точки зору цивілізованих європейців, існувала величезна дистанція між ними і культурно відсталими народами, які були певною мірою «живими предками», які заслуговували на ретельне вивчення. Європейці називали народи, що відстали в своєму розвитку від європейської цивілізації, примітивними. Виходячи з такого підходу, примітивні народи та їх культури стали головним об'єктом наукової дисципліни, що формувалась у цей час. Про це свідчать ранні роботи основоположників німецької етнології Т. Вайца і А. Бастіана, що присвячені вивченню «первісних народів», яким протиставлялися європейські «культурні народи», а також праці основоположників етнології XIX в. – Льюїса Генрі Моргана «Стародавнє суспільство», Едуарда Тайлора «Первісна культура»¹.

У процесі становлення етнології як науки у Німеччині виникали наукові концепції, школи і напрямки, що закладали її основи. Перші теорії та наукові школи стали з'являтися з середини XIX ст., а концепції, що відрізнялися глибокою науковістю і логікою, ставали найбільш відомими і впливовими. До загального числа етнологічних напрямків відносяться еволюціонізм, дифузіонізм, структуралізм, американська школа історичної етнології, функціоналізм, культурний релятивізм та ін. Переважна більшість зазначених нами наукових шкіл та напрямків мали серед свої представників відомих німецьких науковців та дослідників².

Теорія еволюціонізму, яку можна вважати першою власне етнологічною теорією, стала формуватися з середини XIX ст. Спираючись на провідну наукову парадигму кінця XVIII ст., що знайшла своє відображення в природничих і суспільних науках того часу, а саме теорії розвитку, етнологи-еволюціоністи відкрили і обґрунтували загальні закономірності розвитку людської культури. Основоположником цієї школи був німецький історик Фрідріх Густав Клем, який опублікував в 1843-1847 рр. свою п'ятитомну «Загальну історію культури людства». Незабаром після цього австралійський юрист і етнолог І. Унгер опублікував в 1850 р. свою основну праця «Шлюб і його всесвітньо-історичний розвиток». У 1859 р. німецький історик Т. Вайц опублікував свою «Антропологію диких народів», де досліджувалися напрямки розвитку додержавного періоду.

Г. Клема, Т. Вайца та І. Унгера можна вважати першими представниками еволюціоністського погляду в етнології. Також у Німеччині формування еволюціонізму було представлено О. Пешелем, А. Бастіаном та І. Ліппертом. Ідеї німецького еволюціонізму були підхоплені в інших країнах і отримали подальше обґрунтування та розвиток¹.

Основоположником німецької етнології та еволюціонізму в Німеччині вважається Адольф Бастіан (1826-1905). Він був лікарем за освітою, мандрівником, який відвідав усі частини світу і зібрав великий етнографічний матеріал до очолюваного ним Берлінського музею народознавства. У своїй тритомній праці «Людина в історії» (1860) він виклав основні думки про закономірність розвитку людства від примітивного до досконалого стану, про єдність людської психіки, в основі якої лежить адаптація людських спільнот до природно-географічних та історичних умов. Чим міцніше етнос прив'язаний до навколишнього середовища, тим повільніше в ньому відбуваються історичні і соціокультурні зміни. Розвиток культури за А. Бастіаном – це результат взаємодії людських спільнот з навколишнім середовищем².

У своїй роботі «Загальні підстави етнології», що вийшла в 1871 р., Адольф Бастіан виходив з так званої клітинної теорії, яку він поєднував з концепцією географічних провінцій. Під клітинами він мав на увазі «елементарні ідеї», первинні культурні елементи. У його розумінні у гeoграфічних первісних людей однакова психічна структура, тому що вони володіють найпростішою системою адаптації до історико-географічних умов. Єдність людської психіки за А. Бастіаном виражається в елементарних ідеях, схожих у різних народів і відображає єдність людської культури. Кожен народ формує коло власних ідей, що визначає зміст культури даного народу, але при контактах з іншими народами запозичуються нові елементарні ідеї, які стимулюють розвиток культури. Культурний розвиток людства відбувається в процесі активних взаємовідносин з навколишнім середовищем¹.

Розвиток етнології у Німеччині наприкінці XIX ст. висвітлив і теоретичні слабкості еволюціонізму. Зокрема, еволюціоністи не могли і не прагнули пояснити самозародження людської культури та її етнічних складових. Ці та інші недоліки еволюціоністської теорії викликали розчарування. Одна частина колишніх її прихильників відмовилася від теоретичних узагальнень і зосередилась на етнографічних описах, а друга — почала шукати нові підходи до проблем виникнення, розвитку і поширення людської культури та її етнічних складових².

Отже, в силу подальшого розвитку науки, накопичення нових фактичних даних до кінця XIX ст. все в більшій мірі стали виявлятися слабкі сторони еволюціоністської теорії, які вступили в протиріччя з фактами реального життя. Зібраний новий етнографічний матеріал нерідко не підтверджував еволюціоністські концепції. Необхідні були пошуки шляхів в дослідженнях культури, її зміни та розповсюдження. І тоді з'явилися нові напрямки і школи, що мали, як правило, антиеволюційну спрямованість та піддавали сумніву теорії історичного шляху розвитку суспільних явищ³.

До кінця XIX ст. етнографія як наука вступила на новий етап. Безпосередні етнографічні спостереження, які раніше здійснювалися здебільшого торговцями, місіонерами, мандрівниками, тепер стали проводитися спеціально підготовленими вченими за попередньо розробленими програмами. Почали готуватися великі, суто етнографічні експедиції - на острови Торрес Стрейт (1898 р.), в північну частину Тихого океану (1899-1902 рр.) та ін. Відповідно, не стояла на місці й теоретична думка.

Еволюціонізм таким чином втратив монопольне становище в етнографії, хоча його й далі продовжували сповідувати такі вчені, як Дж. Фрезер, Л. Нідерле, Л. Я. Штернберг. Однак, разом з тим з'являлося все більше фактів, непояснених з власне еволюційної схеми мислення. Відтак, потрібні були нові теоретичні моделі. Вони не змінювали одна одну, а співіснували, оскільки стосувалися різних сторін функціонування культур¹.

Отже, на межі XIX і XX ст. еволюціонізм почав втрачати своє монопольне становище в етнології. В цей час в Німеччині з'явилися так звані диффузіоністські школи, що протиставляли еволюціонізму дослідження локальних історичних проблем. Прихильники цього напрямку прагнули показати просторове поширення культур або окремих культурних елементів, виявити області їх походження, а також шляхи і способи їх розповсюдження².

Зародження теорії диффузіонізму пов'язано з ім'ям німецького вченого Ф. Ратцеля (1844-1904), який першим звернув увагу на закономірності розподілу явищ культури по країнах і регіонах. На думку Ратцеля, провідну роль у формуванні тієї чи іншої культури відіграє географічна середа, до якої пристосовуються, адаптуються людські співтовариства. Ці ідеї Фрідріх Ратцель виклав у своїх наукових працях «Антропогеографія» (1882), «Народознавство» (1885) і «Земля і життя» (1891)³.

Фрідріх Ратцель сформулював основні положення диффузіонізму як самостійного напряму у вивченні культур: принцип взаємовпливу культур, їх зміна шляхом запозичення, ідея одного або декількох центрів початку людської культури. У своїй концепції культури Ратцель відводив людині другорядну роль в культурі (носій етнографічних предметів) і вважав культуру відносно незалежною від неї¹.

Ідея про відносну незалежність явищ культури в подальшому отримала свій розвиток в працях представників інших шкіл німецького диффузіонізму: школи «культурної морфології» Фробеніуса, кельтської школи Гребнера і віденської школи Шмідта.

Німецькому етнологу Лео Фробеніусу (1873-1938), учневі Ратцеля, належить заслуга створення у рамках диффузіонізму концепції морфології культури і авторство теорії «культурних кіл». Він був спеціалістом з африканської культури, але досліджував не тільки культури народів Африки, але й Австралії та Океанії. Л. Фробеніус вніс величезний вклад у вивчення етнографії Африки, організував 12 експедицій на цей континент. Він був першим, хто широко і систематично застосовував метод картографування явищ культури. Складені ним карти і понині не втратили значення².

Свої матеріали і наукові висновки Лео Фробеніус виклав у фундаментальній праці «Походження африканських народів» (1898), де розглядав культури як живі організми, що народжуються і розвиваються в певних географічних умовах. Як живі організми культури переживають народження, дитинство, зрілий вік, старість і, нарешті, помирають. При цьому культури не створюються людьми, а ростуть самі по собі. Людина, згідно поглядів Фробеніуса, швидше продукт або об'єкт культури, а не її творець. Таке розуміння сутності культури, ототожнення її з біологічним організмом, Фробеніус представляв як відкриті ним природні закономірності в галузі вивчення культури, а значить, етнології³.

Для ще одного відомого представника диффузіонізму в Німеччині, Фрітца Гребнера (1877-1934), головною проблемою етнології стала розробка методу дослідження культурно-історичних зв'язків або самостійного походження культур. Свою методологію і погляди з цих питань він виклав у роботі «Метод етнології» (1911). Гребнер також є творцем теорії культурних кіл, що представляє собою спробу глобальної реконструкції всієї первісної історії. Йому вдалося об'єднати культурні досягнення народів усієї планети на додержавній стадії розвитку в 6 культурних кіл (або культур), кожне з яких складається з 19-20 елементів. До числа останніх Гребнер відносив явища матеріальної і духовної культури. Гребнер зробив висновок, що в історії людства та його культури немає повторюваності, а отже, немає і ніяких закономірностей. Кожен елемент культури, згідно Гребнера, виникає тільки одного разу, в конкретному регіоні, належачи з самого початку до якоїсь однієї культури і разом з нею поширюючись на інші культурні світи¹.

Під впливом ідей Ф. Гребнера склалися погляди ще одного німецького дослідника – Вільгельма Шмідта (1868-1954) – католицького священика з широкою лінгвістичною і етнологічною ерудицією. Свої погляди Шмідт виклав у 1912 р. в праці «Походження ідеї Бога». Ідея Бога в нього була визначальною, тому автор прагнув довести давність тих культур, у котрих можна виявити ідеї віри в єдиного Бога, ознаки моногамії, патріархату, держави і т.ін. За Шмідтом розвиток культури і самої людини починається з малих форм, а від них до великих і складних йде розвиток з одного центра у вигляді «культурних кіл». Він весь розвиток людства розклав по порядку «культурних кіл» – від найдавнішого «пігмейського» (семанги, андаманці, бушмени, пігмеї Африки) до кола тасманійської культури, а від неї – до культури бумеранга і т.д². Виходячи з цього, В.Шмідт побудував загальну типологію етносів та їх культур за «культурними колами», що нібито представляють всесвітньо-історичні стадії послідовного (часового) поширення культур з одного центра¹.

До 20-х років XX ст. диффузіоністський напрямок став втрачати своє значення. Ставала очевидною невідповідність штучно сконструйованих «культурних кіл» та інших подібних теоретичних конструкцій емпіричним спостереженням.

В результаті в етнології з’являється цікавість до поєднання етнографії з психологією, відповідно виникає кілька психологічних напрямків. Увага до сфери психічного має глибоке коріння. У 1860 р. німецькими дослідниками, філософом Моріцом Лацарусом (1824-1903) і мовознавцем Хейманн Штейнталем (1823-1899), було проголошено створення особливої дисципліни – «психології народів». Вони стверджували, що існує психічна схожість індивідів, що належать до певної нації, певний «народний дух». До психіки людини зверталися еволюціонізм і структуралізм, до групової психології - соціологічна школа. Визнавав психологічний аспект культури і Ф. Боас. У 1900-1920 рр. була видана 10-томна «Психологія народів» німецького психолога, фізіолога і філософа Вільгельма Вундта (1832-1920)².

У 30-ті рр. ХХ століття починається активна наукова діяльність відомих німецьких науковців Р. Турнвальда і В. Мюльмана, які сформулювали пізніше основні методологічні принципи нових етнологічних напрямів,серед яких етнопсихологія, етносоціологія, функціональна соціологія.

У 60-90-ті рр. в німецькій етнографії намітилися наступні напрямки дослідницької діяльності: вивчення локальних культур народів, що населяють країни «третього світу», інтерпретація каузальних зв'язків об'єктів; спроба визначення просторово-часового місця локальних культурних феноменів у загальній картині сучасного світу; осмислення і подальша організація міжкультурного комунікаційної взаємодії³.

Для збору етнографічного матеріалу використовується метод «Teilnehmender Beobachtung» (присутнього спостереження), більше відомий на пострадянському просторі як метод «включеного спостереження». Простежується прагнення привести окремі відомості випадкової вибірки до систематичного стану, щоб за ними простежити загальну картину змін і зовнішніх впливів у локальних групах. Сучасні німецькі дослідники вважають, що сучасна етнологія повинна розгорнути аналітичний простір, займатися не локальними дослідженнями «третього світу», а тими відносинами, які дозволяють розкрити контекстуальність та історичність культурних явищ, що відбуваються. Сучасна німецька етнологія на противагу еволюціонізму і диффузіонізму являє собою систематичний погляд на культуру. Завдяки роботі етнологів, в сучасному суспільстві формується свідомість важливості пізнання чужорідних культурних явищ для повноцінного розвитку власної культурної формації. До рубежу 90-х рр. ХХ століття в етнології назріла необхідність розвитку дослідницьких прийомів історизації і контекстуалізаціі локальних культур у світовому масштабі міжкультурного порівняння, створення комплексної, контрольованої і реалістичної методології порівняння.