2.4 Тактика піхоти

Вирішну ролю в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на цеї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином 1621 р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці «лізуть по землі під турецький табор». Таксамо в бою з поляками під Куруковом 1625 р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші «на черевах лізли по землі».

Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; нераз і близько свого табору владжували засідки і старалися приманити туди ворога. Нераз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або «спішувалася», обкопувалася шанцями й так боронилася.

Зпоза шанців козаки обстрілювали безнастанно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота могла владити нову атаку.

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомлем 1651 р. козаки-піхотинці, під охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, «пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць».

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна була кіннота. Тимто Богдан Хмельницький остерігав своє військо: Я«к прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, — вже там добре доведеться оганатися, щоб слави і душ наших не втратити!»

2.5 Артилерія

Перші пушки в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, понавожуваної з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька пушок із Австрії, коли були на цісарській службі проти турків. Як почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із погряничних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі в бою під Пяткою. Наливайко, сам «чудовий пушкар», мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався. У боях під Лубнями 1596 р. козаки втратили до 30 пушок. Реєстрове військо 1601 р. мало знову 12 пушок. Під Хотином у козацькому таборі було 22 пушки; в 1628 р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

Козацька гармата. Пушки, праворуч вгорі великий моздір, ліворуч різного роду стрільна (кулі). З «Історії» Яворницького.

Головне пристановище козацької гармати, тобто артилєрії, було на Запорожжі в військовій скарбівниці, що містилася на якомусь невідомому острові; деколи бувало там до 100 пушок різного роду. На «волости» козацька артилєрія спершу не мала постійного місця, бувала по різних місцях, як у Корсуні, в Каневі, в Чигирині, у Крилові. Козаччина мала свою «гармату» в великій пошані, прилічувала її до військових «клейнотів». В 1632 р. посвятив козацькі пушки сам митрополит Петро Могила...

За Хмельниччини військова артилєрія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 пушки. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилєрійські запаси з різних замків, нпр., у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651 р. в козацькій армії було понад 100 пушок. З того числа при гетьмані було 30 пушок, при полках по 5-6. Значна частина артилєрії стояла по замках, нпр. у городах білоцерківського полку було понад 50 пушок. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького — Корсунь.

Артилєрією кермував ґенеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хоружий. В 1659 р. «на послузі при гарматі» було 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цилюрник, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилєрії, 200-300 людей.

Пізніше головний осідок артилєрії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилєрії призначив Лохвицю й Ромен. За Самойловича «на гармату» віддано Короп і це містечко утримувало артилєрію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої пушки — того певно не знаємо. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р., що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилєрійному музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з імям Мазепи, — можливо, що вона походила з гетьманської відливарні. Мазепа сам замолоду студіював артилєрійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилєрії. Начальником гетьманської артилєрії в Батурині був німець Фридрих Кеніґсек. Можливо, що тоді виробляли мідяні пушки, яких тоді багато появилося було в різних полках; платили за них по 100 талярів.

Копія, стремені і люлька запорозьких козаків.  З «Історії» Яворницького.

Розвиткові української артилєрії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Він позабирав усі пушки з Батурина, Гадячого та з полкових. іміст. Лише сам полтавський полк утратив тоді 20 пушок. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилєрію. Пізніше Апостол із трудом наново обновлював ґенеральну й полкову артилєрію, але про результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII в. зорґанізовано при ґенеральнім обознім артилєрійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилєрією, виробом пушок, і пороху, добуванням і доставою салітри, а також над будовою валів і фортець. Артилєрійна старшина залишилася та сама, що й перше. В 1729 р. при військовій артилєрії служили: отаман, писар, 2 канцеляристи «префект або мастер над пушкарями», ключник артилєрійної скарбниці, 10 пушкарів, 20 гармашів, столяр, 2 стельмахи, коновал, шлюсар, 2 римарі, 9 різних слуг і сторожів, 4 стадники, 2 скотарів; на час походу мало прийти ще 10 пушкарів, довбуш, цилюрник, 2 ковалі, 2 шевці й рибалка. Утримання цеї служби мало коштувати 541 карбованців, а підчас походу ще 113 карб. Пушкарі діставали плату по 6 карбованців річно, гармаші та шлюсарі по 8, «мастер над пушкарями» 80 карбованців. Уся артилєрійна служба діставала й харчі в натурі: борошно, пшоно, сало та сіль.

З пушкарського знадібя згадують бочки салітри й пороху, мішки на порох, мідяні шухлі, залізні ґрейцари (затички), шори «з лійцями і кантарами», скрині з кулями, оливо, залізо, «скалове і в прутах» або залізо у штабах та шинах, линви, ґноти, скорострільні свічки, дріб (шріт); з ковальського «начиння»: ковальський міх, ковало, кліщі, молотки, гвоздяниці, шрублі, шпарог, друшляк...

У похід ґенеральна артилєрія виходила під своєю корогвою та зі своїми літаврами.

У бою козацька артилєрія мала другорядне значіння. Пушки відзивалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилєрія тільки у виїмкових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше «клейнотом і оздобою» запорозького війська, як проявом його справжньої сили.