• 9. Влияние глобализации на национальное государство и государственный суверенитет

• Госуда́рство — это такая организация жизни, при которой существует единая система защиты прав людей, проживающих на одной территории, на которой государство обладает суверенитетом; взаимоотношения между ними регулируются на основе единых законов (или традиций), осуществляется охрана границ; регулируются тем или иным образом взаимоотношения с другими государствами и народами.

• Национальный суверенитет - совокупность прав нации (народа) на свободу выбора социального и политического строя, на территориальную целостность, экономическую независимость и т.д.

• Государственный суверенитет - это основа силы государства, его способности эффективно осуществлять свои функции. В то же время суверенитет не может быть основой для антиправовых действий, для произвола. Например, для того чтобы присвоить себе "право войны", для одностороннего произвольного прекращения существующих правовых отношений, в которых участвует государство.

• (госуда́рство-на́ция) — конституционно-правовой тип государства, означающий, что последнее есть форма самоопределения и организации той или иной нации на определённой суверенной территории и выражает волю этой нации.

• 2.

• Глобализация сужает поле влияния национальных государств, делает его более слабым, а, по мнению некоторых ученых, и вообще не действующим, то есть кризис государства - это неоспоримый факт в условиях глобализации. На государство происходит давление с трех сторон: <сверху>, <снизу> и <извне>

• <Сверху> государственный суверенитет подрывается наднациональными организациями и институтами. Бывший генеральный секретарь ООН Б. Бутроса Гали утверждал право ООН, как наднационального института, на нарушение суверенитета государства ряди благих целей. Давление <сверху> на национальное государство оказывается также МВФ, <диктующим государствам свои <правила игры>; ВТО, в рамках которой государства должны вести переговоры не только друг с другом, но и с национальными группами давления, а также с партиями и другими институтами национальных гражданских обществ; Международным Судом в Гааге, способным судить политических деятелей независимых государств>. Появляется также такое явление, как добровольная передача национальным государством определенной части своей самостоятельности наднациональным структурам, ярким примером которой служит Европейский союз. Общей чертой такого рода образований при имеющихся существенных различиях служит сознательное ограничение национального суверенитета их участников ради достижения экономических выгод, которые несут с собой свободная торговля и хозяйственная интеграция. В итоге, такие вопросы, как снижение или повыше-ние цен на нефть, газ, молоко и т.д., решаются не правительством какой-либо отдельно взятой страны, а на уров-не ОЭСР, ОПЕК, ЕС и других международных организаций.

• <Снизу> государственный суверенитет подвергается разрушению со стороны внутригосударственных структур и структур гражданского общества. Это связано, в частности, с тем, что национальное государство, официально оставаясь единственным обладателем права на ведение внешней политики, тем не менее лишается монополии на него. Японский экономист Кеничи Омае отмечает, что внутри государств возникают мегаполисы и территории (автор называет их "регионами-государствами"), чья экономика развивается самостоятельнее и успешнее других частей страны и оказывает на них сильное экономическое влияние (например, Северная Италия, земля Баден-Вюртемберг в Германии, Силикон-Вэлли и Сан-Франциско в США).

• Таким образом, основной причиной размывания суверенитета <снизу>, по мнению П. Цыганкова, является тот факт, что государство перестало быть единственным актором на поле глобальной экономики, при этом регионы, претендующие на автономную роль, вынуждены тянуть за собой другие внутристрановые регионы. Это явление чаще всего относится к сфере экономики, культуры, технологий и т.п.,

• <Извне> подрыв национального суверенитета осуществляется деятельностью многочисленных неправительственных групп и организаций. В их число входят Гринпис, Международная Амнистия, Организация по борьбе за авторские права, религиозные объединения и пр. Еще больший ущерб суверенитету государств наносится транснациональными акторами: корпорациями, банками, фирмами. Так, например, ТНК играют все большую роль в фискальной сфере, а также они регулируют политику в области занятости, условий труда и заработной платы, то есть всего того, что раньше определялось государственным законодательством. Избегая контроля со стороны государства, они, как вненациональные акторы, не несут ответственности за свои действия перед обществом, тем самым, ослабляя власть государства и становясь мощной анонимной властью, подчиняющей себе общество.

• Таким образом, динамика глобализации вовлекает в себя все без исключения государства наравне с такими новыми акторами как ТНК, финансовыми группами и т.п., подрывающими роль государства в политике безопасности, в сферах экономики и коммуникаций и тем самым трансформирующими государственный суверенитет.

• В итоге все исследователи сходятся на том, что глобализация сужает компетенцию национального государства.

• Омаэ приводит вполне убедительные примеры, с одной стороны, растущей независимости крупного бизнеса от национальных правительств, а с другой - усиления его влияния на них. Так, например, фискальные функции государства (сбор налогов и пошлин) существенно усложняются в условиях, когда капитал с помощью электронных средств способен мгновенно перемещаться через десятки границ, включая оффшорные зоны.

• Среди интеграционных процессов, способствующих размыванию суверенитета, немалую роль играет глобальное информационное поле, которое совершенно аморфно и практически неподконтрольно. Интернет оказался исключительно мощным оружием для такой активности, создавая новое «политическое пространство», причем открытое, в отличие от пространства масс-медиа, ищущих выгоды и тщательно фильтрующих поток информации. Сеть ломает прежнюю дихотомию открытой и закрытой информации . Правительственные документы, новости, подозрительные или возмутительные корпоративные документы теперь легко выходят на всеобщее обозрение.

• Эта способность Сети преодолевать пространство и обходить барьеры позволяет все большему числу людей и организаций, имеющих общие интересы, участвовать в политическом процессе.

• Условие существования глобального общества-если будет глобальное государство. Национальное государство трансформируется в планетарную совокупность всех граждан мира, их свободных обьединений, отношений находящихся за пределами региональности. Признаки глобального гражданского общества:отделенные от государтвенных международных обьединений структуры которые спонсируются гражданами на добровольной основе, свободные отношения между субьектами глоб гражд общ, ценность гражданских прав и свобод выше государственных договоренностей, сореентировано на плюрализм, средний класс в основе частной собственности, существование глобального рынка, саморегуляция отношений. Функция- обеспечение жизнидеятельноси соц, культ сферы общества на глоб уровне. Структура сети не иерархия а горизонтальная по сетевому принципу. Обеспечение легитимности-уровень поддержания власти населением.глобальное гражданское общество-трансграничная сеть клубов, людей

• Глобальные факторы становятся все более значимыми и для мира в целом, и для отдельных государств. Парадокс в том, что властные функции государств не уменьшаются или даже усиливаются (благодаря совершенствованию техники и аппаратов власти), а контроль над социально-экономическими процессами от них ускользает. Ответом на это стало образование региональных объединений (например, ЕС). По мере нарастания глобализации все большая часть государственного суверенитета перераспределяется между локальными, региональными и всемирными регулирующими институтами. Особо важен тот факт, что возрастает международная роль неправительственных организаций. Формируется глобальная политическая система, в которой национальные государства являются лишь одной из составляющих. Им приходится все больше <делить власть> с другими акторами на мировой арене. Время абсолютного и исключительного суверенитета прошло

10. Современный сепаратизм как политическая программа и как насильственные действия основывается на ложно трак­туемом принципе самоопределения: каждая этническая общность должна иметь собственную государственно оформленную территорию. На самом деле такого смысла нет ни в правовой теории, ни в национальных законодательст­вах, ни в международно-правовых документах. Последние трактуют право народов на самоопределение, имея в виду признание существующей системы государств и право тер­риториальных сообществ (а не этнических групп) опреде­лять систему управления согласно демократически выра­женной воле и не в ущерб остальному населению. Самооп­ределение, особенно для этнических групп, — это прежде всего право на участие в более широком общественно-поли­тическом процессе. Сепаратизм в его этническом вариан­те — это выход из существующей системы или ее разруше­ние с целью оформления государственности для отдельной этнокультурной общности. Для сепаратистов самоопреде­ление есть всегда отторжение общего государства, полити­ческое и культурное разделение.

Национали́зм (фр. nationalisme) — идеология и направление политики, базовым принципом которых является тезис о ценности нациикак высшей формы общественного единства и её первичности в государствообразующем процессе. Отличается многообразием течений, некоторые из них противоречат друг другу^[1]. Как политическое движение, национализм стремится к отстаиванию интересов национальной общности в отношениях с государственной властью.

В своей основе национализм проповедует верность и преданность своей нации, политическую независимость и работу на благо собственного народа, объединение национального самосознания для практической защиты условий жизни нации, её территориипроживания, экономических ресурсов и духовных ценностей^[2]. Он опирается на национальное чувство, которое родственнопатриотизму. Эта идеология стремится к объединению различных слоёв общества, невзирая на противоположные классовые интересы. Она оказалась способной обеспечить мобилизацию населения ради общих политических целей в период перехода ккапиталистической экономике.

В силу того, что многие современные радикальные движения подчёркивают свою националистическую окраску, национализм часто ассоциируется с этнической, культурной и религиозной нетерпимостью. Такая нетерпимость осуждается сторонниками умеренных течений в национализме.

Российские СМИ «национализмом» часто называют этнонационализм, в особенности его крайние формы (шовинизм, ксенофобия и др.), которые делают акцент на превосходстве одной национальности над остальными^[3]. Многие проявления крайнего этнонационализма, включая разжигание межнациональной розни и этническую дискриминацию, относятся к международнымправонарушениям.

11. Сущность и типы международного порядка.

міжнародний порядок — це спосіб самоорганізації міжна­родного життя через взаємодію між державами, в основі якого лежить конкуренція національних інтересів та співвідношення національних сил. Він визначається через конфігурацію співвідношення сил, баланс інтересів, співвідношення цінностей та наявність каналів комунікацій між учасниками взаємодії.

Міжнародна анархія є першоджерелом міжнародного порядку. Останній є особливим різновидом суспільного порядку — незримого каркасу суспільства, який втілюється в системі соціальних інститутів, моральних, правових та інших принципів і норм, що регулюють від­носини між людьми.

За визначенням П.О. Циганкова, «суспільний порядок — це організація соціального життя, протилежна анархії, що заперечує будь-яку владу одних соціальних спільнот над іншими, що проповідує непокору будь-якому керівництву і нічим не обмежену волю. Інакше кажучи, суспільний порядок — це певна організація життя соціуму, її регулювання на основі відповідних (наприклад, державно- правових) норм і загальних (національних, культурних, морально- етичних і тощо) цінностей»³.

Взагалі категорія порядку характеризує певну сукупність інварі­антних зв’язків, передбачає їхню певну побудову, тобто «впорядку­вання».

Найважли­вішими атрибутами порядку є закони, обмеження, постійність, регу­лярність, тобто чинники, які в своєму розвитку та функціонуванні виходять далеко за межі виключно політичної сфери та спираються напотужний моральний, культурний, релігійний фундамент у здійсненні своєї функції впорядкування суспільних відносин. Іншими словами порядок — це саме життєве явище, що сягає своїм корінням фундамен­тальних якостей соціального буття.

Можна погодитися з визначенням П.О. Циганкова, який тлумачить міжнародний порядок як «такий устрій міжнародних (насамперед між­державних) відносин, що покликаний забезпечити основні потреби держав і інших міжнародних інститутів, створювати і підтримувати умови їхнього існування, безпеки і розвитку»⁶. Очевидно, що за кри­терієм цілепокладання і за принципами організації взаємодії міжна­родних акторів можна виділити три форми міжнародного порядку: між народна конкуренція, координація, субординація.

Конкурентний порядок характеризується домінуванням інтереї міжнародних акторів над усвідомленням необхідності СПІЛЬНОГО ВИ шення загальних проблем виживання, безпеки і розвитку, але, А відміну від міжнародної анархії, тут діють механізми впорядкуванні стихійних взаємодій, умотивованих вигодою. У ролі таких механізмів^ виступають насамперед погоджені правила суперництва, конкуренції, що закршлюються в нормах і принципах міжнародного права і між­народних звичаях. При цьому кожен суб’єкт міжнародної взаємодії вільно здійснює свою діяльність на міжнародній арені, не визнаючи жодного санкціонованого правом чи мораллю зовнішнього впливу на £В0Ю вільну волю, окрім заснованого на добровільній згоді. Зрозуміло, конкуренція може бути сумлінною і несумлінною. В умовах конку­рентного порядку діють безструктурні механізми регулювання міжна­родних відносин. При цьому держави поступово усвідомлюють необ­хідність такого маневрування, яке здатне перешкодити будь-якій з інших держав зібрати сили, які перевищували б сили її супротивників, навіть об’єднаних у коаліцію. Створення інституційних засобів підтри­мання такої рівноваги свідчить про перехід до міжнародного порядку координації.

Порядок координації є вищою за рівнем організації формою міжна­родного порядку, що характеризується формуванням певного балансу між інтересами міжнародних акторів і необхідністю спільного вирі­шення загальних проблем. Міжнародна координація відрізняється від конкурентного порядку насамперед виникненням інституційних механізмів узгодження національних інтересів. Основним серед них є досягнення міжнародного еквілібріуму. Саме класична система балансу сил, сформована Віденський ¹ конгресом після невдачі спроб Напо- аеона створити континентальну імперію, являє типовий приклад між­народної координації. Вона прагнула стабілізувати відносини між її часниками й обмежити виникаючі між ними конфлікти. Якщо ж кон- Цети набрали збройного характеру, то це були класичні «досконалі» !війни відповідають політичним уявленням про війну.

Формування порядку субординації являло собою подальший розвиток міжнародного порядку в напрямку ускладнення управлінських принципів організації міжнародного життя. Така форма міжнародного порядку означає тією чи іншою мірою підпорядкування інтересів окремих міжнародних акторів інтересам міжнародного співтовариства, Далі більше усвідомлюються в міру зростання взаємозалежності технологічній, соціокультурній сферах людського життя умов цього порядку створюються міжнародні регулюючі режими з метою здійснення передбачуваного організованого ^тР^анснаціональні процеси. Уже напередодні Першої світової війни істотні аспекти цих процесів стали предметом глобальног державного регулювання з боку міжнародних організацій. Тим сам створювалася інфраструктура для транснаціонального управління еко­номічними, соціальними та культурними процесами.

Саме виникнення порядку субординації зробило принципово мож­ливим якісний прорив у впорядкуванні міжнародного життя, тобто просування від міжнародного до світового порядку. Можна згадати тут, що X. Булл під світовим порядком розумів не міжнародний порядок серед держав, а приклади дій людства як цілого, що захищають першо­рядні цілі соціального життя, якими він вважав виживання, істину і власність. А на думку К. Буса, існує як можливість, так і бажаність розуміти світовий порядок як порядок серед усього людства як цілого. Бажаність такого розуміння дослідник обґрунтовує тим, що світовий порядок більш фундаментальний і споконвічний, ніж порядок серед держав, і морально передує йому. На нашу думку, останнє твердження неправильне, бо саме держави традиційно забезпечували виживання і в цілому безпеку своїх громадян, однак в міру розгортання глобаліза-ційного процесу держави втратили цю функцію, що і стало підвалиною для еволюції від міжнародного порядку до світового.

За визначенням М.О. Косолапова, «світопорядок період, що чітко ідентифікується у часі, у фізичному й міжнародно-політичному просторах, протягом якого залишаються незмінними склад системо­утворюючих суб’єктів міжнародних відносин, конфігурація відносин, зв’язків і взаємодій між ними, а також ті межі й можливості, які цей порядок об’єктивно встановлює для всіх інших суб’єктів і учасників системи міжнародних відносин». Аналітичною перевагою цього визна­чення є те, що воно дозволяє розглядати світопорядок як підсумкову стадію розвитку «світоустрою», що стабілізувалася в певному стані и на соціально значущий період (не менше одного покоління). Але це визна­чення не дозволяє зрозуміти розмежування міжнародного і світового порядку.

Насправді останній виступає в якості особливого, вищого рівня першого. На думку П.О. Циганкова, різниця між поняттями «міжна­родний порядок» і «світовий порядок» полягає в тому, що якщо перше відбиває потреби існування держав і забезпечення їхнього сувере­нітету, то змістом другого є фундаментальні потреби людства — вижи­вання, добробут, справедливість по відношенню до конкретних людей. Друга відмінність, на думку російського соціолога, полягає в тому, що якщо міжнародний порядок як більш-менш оптимальний устрій між­народних відносин, що відбиває можливості суспільних умов, існував практично на всіх етапах історії міждержавних відносин, то світовий порядок ще тільки має бути створений.

12. Сущность и Типы мирового порядка

Світовий порядок — це спосіб цілераціональної організації між­народного життя шляхом формування глобального інституційного середовища узгодження суперечливих інтересів міжнародних акторів усіх рівнів і типів. Світовий порядок, тим самим, передбачає наявність юридизованої та етичної систем норм і правил глобальної взаємодії (світове право і глобальна етика), системи глобальних політичних інститутів та процедур політичного узгодження, у тому числі засобів і методів переведення насильницьких способів розв’язання конфліктів у політичні форми їхнього врегулювання, а головне — об’єкта впорядко­вуючих впливів в особі глобального суспільства.

Якщо не вживати поняття «мондіалізація» як французький еквівалент слова «глобалізація» (а воно виникає вже на початку 50-х рр XX ст.), то слід визнати, що його значення пов’язане зі структурним виміром глобалізації, із суб’єктивним процесом інтеграції всіх держав і народів у єдине планетарне утворення, з його спрямуванням на знищення расових, релігійних, етнонаціональних, політичних, мовних г, і інших кордонів, формування універсальної світової культури і створення єдиної системи глобального управління, у завершеному вигляді представленої як Світовий Уряд.

Мондіалізація передбачає за формою створення транснаціональних зв’язків, а за змістом — поширення універсальних інститутів, цінностей і зразків поведінки. У цьому розумінні вона формально відповідає характеру цивілізації Модерну і її можна розглядати як складову глобальної модернізації, ініційованої Заходом п’ять століть тому.

Він забезпечується посиленням транспарентності національних кордонів, взаємозалежності і і окремих людських співтовариств у планетарному масштабі.

Процес просування від міжнародного до світового порядку ми будемо визначати як найсуттєвішу характеристику процесу мондіалізації. В І цьому сенсі мондіалізація постає частиною більш широкого, навіть універсального процесу впорядкування соціального буття людства як цілісності.

Поняття світового порядку відбиває зростаюче усвідомлення глобальної спільності людей і народів, які несуть спільну відповідальність за стан нашої планети. Воно має містити всю характеристику^ внутрішньої структури світового суспільства, характеризувати моделі людської життєдіяльності, які забезпечують елементарні та головні Цілі суспільного життя людства. На думку М.О. Мунтяна, «світовий порядок — це межі й умови перетворення нинішнього занепалого і небезпечного “сущого” в “потрібне” гармонізації відносин у системі Людина — Суспільство — Природа”».

Разом з тим не всякий порядок субординації є світовим порядком,

У цьому зв’язку думка С. Шергіна про те, що «у поняттєво-змістовному відношенні світовий порядок — це такий устрій світу, що мусить забез­печити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних організацій і інститутів, що здатні створювати і підтримувати умови їхнього існування і розвитку».

Можна виділити три історично реальних типи міжнародної субординації. Це гегемоніальний порядок, імперіальний порядок і порядок кондомініуму.

Основою гегемоніального порядку є настільки безперечна перевага

одного з міжнародних акторів, що незадоволені актори не мають надії змінити статус-кво. Разом з тим центр-гегемои прагне поглинути цих ослаблених акторів, поважаючи зовнішні атрибут суверенітету. Такий порядок Р. Арон описує як «світ гег^,ч^ТИ~^{ІХНЬОГО с}У^веР^е’

^егем°н«», відзначаючи, що «в системі політичних утворень, які впер1*о оберігають свою неза­лежність, гегемонія є нетривкою модальністю рівноваги. Сьогодні США перебувають у становищі «першої та єдиної справді світової держави», але механізми підтримання світової гегемонії США дуже нагадують великі імперії минулого — Римську, Китайську, Мон­гольську, яким вдавалося встановити повну регіональну гегемонію. Однак унікальність американської гегемонії пов’язана з тим, що, як від­значає 3.Б. Бжезинський, «Америка займає домінуючі позиції у чотирьох галузях світової влади, які мають вирішальне значення, — у військовій, економічній, технологічній та культурній одночасно»¹.

Імперіальний порядок визріває в надрах порядку гегемоніального. \ р Арон писав: «ні античний світ, ні Азія, ні сучасна Європа не знали три­валого періоду між рівновагою й імперією. Іреко-латинська цивілізація Середземномор’я після тривалих періодів смути розвилася до імперського миру. В Азії три великі цивілізації по черзі існували в умовах миру рівноваги і миру імперського». Імперіальний порядок характеризується об’єднанням території, на яку він поширюється, під владою І _; однієї сили чи одного суверенітету.

Альтернативою гегемоніальному й імперіальному порядкам субординацїї є міжнародний порядок кондомініуму, що втілився в принципах поведінки учасників біполярної системи. Порядок кондомініуму являє собою таку форму організації міжнародного життя, що заснована на силовій рівновазі двох наддержав. Риси порядку кондомініуму ми знаходимо у біполярному протистоянні часів першої «холодної війни» (до періоду розрядки, ДО ПОЯВИ Руху неприєднання, виходу Франції з військової організації НАТО і розпаду радянсько-китайського блоку, після чого починається трансформація порядку кондомініуму). Прообразом порядку кондомініуму можна вважати біполярну систему грецьких полісів, які гуртувалися навколо морських Афін і континентальної Спарти, за наявності також не заан- гажованих полісів (подібно до Руху неприєднання). Така модель може бути застосована до характеристики Ялтинської та певною мірою Бер­лінської системи, яка хоча і була недовговічною (1878-1914 рр.), але все-таки забезпечила Європі на три десятиліття досить міцний мир, заснований на взаємному стримуванні двох блоків.

Саме порядок кондомініуму був історично першим типом власне світового порядку. За його умов змагалися за домінування дві коаліції, що засновані на постійних незмінних інтересах, включають ідеологічні компоненти та мають тривалий характер. Страх перед ядерною війною пом’якшуюче діяв на збройні конфлікти. «Рівновага страху» слу­гувала передумовою мовчазної згоди наддержав, за якою вони домов­лялися не посягати на сфери впливу кожного із блоків та спільно здій­снювати контроль за периферійною зоною обох блоків і запобігати гло­балізації локальних та регіональних конфліктів. Крім того, «наявність двополюсного світу, що підтримувався двома наддержавами — США і Радянським Союзом, — забезпечувала збереження розмаїття людських цивілізацій». Вона дозволяла країнам «третього світу» розвиватися з урахуванням власної специфіки і своїх інтересів. Отже, історичний досвід міжнародних відносин дозволяє при­пускати, що світовий порядок як порядок субординації може втілитися у формі гегемоніального, імперського порядку чи порядку кондомініуму.

Так чи інакше, світовий порядок, якої б форми він не набув, він спрямований на забезпечення фундаментальних потреб людства як цілого і досягнення першорядних цілей соціального ЖИТТЯ ГЛОбального суспільства, з необхідністю передбачає наявність механізмів глобального управління — інституційних, функціональних, комуніка­тивних, що в сукупності утворюють систему глобального управління.