2. Організаційно-правові засади діяльності центральних банків

Діяльність центрального банку у сучасних умовах має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківської системи, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон’юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що визначає ефективність функціонування всієї економіки країни.

Оскільки місце центробанку у ринковій економіці багато в чому визначає хід та напрям економічного розвитку країни, існує необхідність визначення його статусу.

Особливий правовий статус центральних банків обумовлений тим, що вони поєднують у собі риси банківської установи і державного органу управління.

З одного боку, центральні банки здійснюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. З другого боку, центральні банки використовують такі операції як інструменти монетарної політики, керуючись державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це – державний орган управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності.

Для реалізації цих функцій центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями: він є самостійною юридичною особою, його майно відокремлено від майна держави, і він може розпоряджатися ним як власник, він не є комерційною організацією.

Правовий статус центральних банків розвинених країн закріплений у законах про центральні банки, про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві, у статутах центральних банків.

Правовий статус центрального банку пов’язаний із вирішенням низки питань, що стосуються його функціонування, а саме:

- визначення на законодавчому рівні завдань і головних напрямів діяльності банку;

- формування статутного капіталу банку;

- визначення взаємовідносин з органами державної влади;

- порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку.

Основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, в якому чітко формулюються завдання та функції центрального банку.

Порядок формування статутного капіталу центрального банку у різних країнах різний:

– статутний капітал може належати державі повністю (Росія, Велика Британія, Україна);

– держава може володіти лише частиною статутного капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Японія, Швейцарія);

– весь статутний капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США).

Джерела формування статутного капіталу центрального банку не мають принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центробанків визначається не інтересами акціонерів, а державними інтересами.

Характер і форма взаємозв’язків центробанку з органами державної влади в різних країнах має суттєві відмінності. Умовно ці взаємовідносини можна зобразити у вигляді двох моделей. Відповідно до першої центральний банк виступає агентом уряду (Міністерства фінансів). Згідно з другою моделлю центральний банк незалежний від уряду.

На практиці в більшості країн діє проміжна модель, в основі якої лежить принцип взаємодії виконавчої влади з центральним банком за умови його певної незалежності.

Визначення рівня незалежності центрального банку є надзвичайно важливою і складною проблемою. Адже саме від цього залежить, по-перше, ступінь самостійності центробанку у визначенні і реалізації монетарної політики, по-друге, характер взаємовідносин центрального банку та уряду щодо фінансування дефіциту державного бюджету. Незалежність грошово-кредитної політики центрального банку забезпечує розв’язання трьох основних питань: довіри до грошово-кредитної політики, ефективності досягнення центральним банком цілей його діяльності, встановлення грошової стабільності.

Взагалі питання про довіру суспільства до грошово-кредитної політики пов’язується багатьма економістами зі спроможністю центрального банку підтримувати цінову стабільність. Західні економісти, які досліджували взаємозв’язок між рівнем незалежності центрального банку та інфляційними процесами, зробили висновок про те, що незалежність центральних банків сприяє сталості національної грошової системи. Із досліджених протягом 1960-1989 рр. 17 індустріальних країн у країнах з більш незалежним центральним банком рівень інфляції був у середньому на 4% нижчим.

Питання про незалежність центрального банку в економічних, та й політичних, колах є дискусійним. І це зрозуміло. Оскільки, з одного боку, залежність центрального банку від уряду може негативно впливати на хід реалізації монетарної програми, з другого – навряд чи можна вважати демократичною ситуацію, за якої монетарна політика, що впливає на економічний стан кожного члена суспільства, визначається елітною групою, яка не несе при цьому ні перед ким відповідальності.

В більшості країн з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський Союз) і є незалежними у встановленні цільових орієнтирів та виборі інструментів монетарної політики. Хоча, звичайно, про абсолютну незалежність не може бути мови з огляду на те, що монетарна політика є складовою загальнодержавної економічної політики. Щоб уряд не мав змоги чинити тиск на центральний банк з приводу фінансування дефіциту державного бюджету, у багатьох країнах існує заборона надавати уряду прямі кредити і купувати державні цінні папери на первинному ринку.

На ступінь незалежності центрального банку певною мірою впливає порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку. Тому у багатьох країнах вищі посадові особи центрального банку призначаються або президентом, або обираються вищим законодавчим органом державної влади на строки, що перевищують термін повноважень уряду.

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (федеративний, унітарний), національними традиціями, особливостями банківського законодавства.

Так, після невдалих спроб організувати єдиний центральний банк уряд США в 1913 р. прийняв Акт про федеральний резерв, який заклав основи Федеральної резервної системи. ФРС являє собою специфічну організацію, до складу якої, крім структури центрального банку, входять комерційні банки. Сам Центральний банк складається з Ради керуючих, 12 федеральних резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Центральний банк Японії – унітарної держави – це єдиний центробанк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення у своїй країні та представництва в інших державах. Банк Японії, штаб-квартира якого розташована в Токіо, має представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні, Гонконгу.