Тема 10. Ц е н т р а л ь н і б а н к и План
Причини та шляхи створення центральних банків
Організаційно-правові засади діяльності центральних банків
Функції та головні напрями діяльності центральних банків
1. Причини та шляхи створення центральних банків
Формування в Україні системи ринкових відносин суттєво змінює роль держави у регулюванні економічних процесів з метою забезпечення стійкого зростання виробництва, підтримання високого рівня зайнятості, стабільності національної грошової одиниці, рівноваги у зовнішній торгівлі. Успішність досягнення цих цілей значною мірою залежить від ефективності функціонування фінансово-кредитної системи країни, ключовою ланкою якої є центральний банк.
Інституційні основи центральних банків закладались протягом століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки. До XVIII ст. не існувало чіткого розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки приймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали банкноти тощо. Частина випущених банкнот була забезпечена золотом, інша мала фідуціарний характер. Але всі банкноти являли собою безстрокові зобов’язання банків обміняти їх на золото за пред’явленням. В таких умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від ступеня обачливості банківської політики щодо допустимого рівня співвідношення випущених банкнот і запасу золота.
Епоха промислової революції XVIII–ХІХ століть призвела до зростання грошової маси і підвищення значення банкнотного обігу. Комерційні банки звичайно користувалися емісією банкнот для збільшення своїх ресурсів. В умовах, коли майже всі банки мали можливість випускати банкноти, децентралізована емісія банкнот вступила у суперечність з потребами економіки. Ринок вимагав універсального платіжного засобу, який би обертався на території всієї країни, користуючись загальною довірою. Банкноти окремих банків таким вимогам не відповідали.
До того ж децентралізована емісія банкнот слабо піддавалась контролю та регулюванню з боку держави, що сприяло зловживанню банками правом банкнотної емісії. Випускаючи банкноти вище допустимого рівня, банки наражалися на ризик незадоволення попиту на обмін банкнот на золото.
У ХІХ ст. стає зрозумілим, що держава повинна регулювати грошовий обіг, захищаючи вкладників і держателів банкнот від зростаючих банківських крахів. Для регулювання банкнотної емісії держава почала піддавати її жорсткій регламентації. Частиною цього регулятивного процесу стала поступова централізація, а потім і концентрація емісії банкнот у межах одного банку. Такий банк називався емісійним, національним, центральним.
Перший національний банк був створений у Швеції у 1668 році, у 1694 році був заснований Банк Англії. Але ці банки не володіли правом на емісію грошових знаків, а функції їх суттєво відрізнялися від функцій сучасних центральних банків: так, Банк Англії спочатку фінансував торгівлю і промисловість, Банк Нідерландів – внутрішню та зовнішню торгівлю. Банк Франції дістав монопольне право на емісію банкнот лише у 1848 році, наприкінці ХІХ ст. майже повністю емісія банкнот була зосереджена в Банку Англії, тоді ж Державний банк Росії набув статус емісійного.
В Європі на початок ХХ ст. централізація банкнотної емісії головним чином була завершена. У більшості інших країн цей процес закінчився у ХХ ст. і був пов’язаний із заснуванням центральних банків. У 1900 р. у світі їх існувало вісімнадцять. Крім країн Європи, вони функціонували лише в Японії та Індонезії. Але їхній грошово-кредитний інструментарій був доволі примітивним, а напрями діяльності обмежувалися підтримкою фіксованого валютного курсу до золота шляхом нестирилізованих інтервенцій і облікової ставки. У першій чверті ХХ ст. почали функціонувати центральні банки США (1913 рік), інших країн.
ХХ ст. характеризується процесом демонетизації золота і переходом до системи обігу грошей, не розмінних на золото. За системи золотомонетного стандарту кількість грошей в обігу стихійно пристосовувалась до величини потреби товарного обігу в грошах. Саморегульована, відносно стабільна, система золотомонетного стандарту вимагала втручання держави в грошовий обіг головним чином на рівні встановлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпечення функціонування системи вільної чеканки монет. З часом визріла потреба у централізації банкнотної емісії. Система ж обігу грошей, не розмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, який виконував би роль стихійного регулятора кількості грошей в обігу. Тому об’єктивно виникає потреба у створенні органу, який би забезпечив організацію такого механізму. Органом, якому держава надає особливий статус і делегує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи, стає центральний банк.
У сучасних умовах центральний банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк: Австрійський національний банк, Національний банк Республіки Бєларусь, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації або просто Банк Японії, Банк Італії, що відповідає його особливому статусу у банківській системі.
Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що основними причинами виникнення центральних банків були: по-перше, необхідність централізації, концентрації, а потім і монополізації банкнотної емісії; по-друге, потреба у державному регулюванні в умовах обігу грошей, не розмінних на золото.
Створення центральних банків відбувалося двома шляхами: еволюційним і директивним.
Еволюційний шлях характеризується поступовим перетворенням банку із статусом емісійного у центральний в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження. Остаточним завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особливого статусу емісійного банку як банку банків, органу державного регулювання грошового ринку. Еволюційний шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція, Голландія).
Директивний шлях означає створення центрального банку на основі закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного центру (США, Австралія); колишніх колоній, які створювали власну національну банківську систему і постсоціалістичних країн, у тому числі України, які проводили реформування банківської системи.