Концепція «сім'я і родинне виховання»
Постовий В., Щербань П., Алексєєнко Т., Докукіна О., Стрєльнікова Н. Сім'я і родинне виховання. Концепція // Рідна школа. 1996. № 11—12. С. 15—20.
(Затверджена Вченою радою Інституту педагогіки АПН України 23 грудня 1995 року)
Сім'я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. Ця істина підтверджується всім ходом розвитку людської цивілізації. У процесі цього розвитку сім'я набула функцій, які тільки в єдності і сукупності забезпечують повноцінність її існування, саморозвитку та широку життєдіяльність як соціального інституту й регульованої біологічними законами та морально-правовими нормами системи відтворення, збереження і зміцнення надбань духовної культури, звичаїв, традицій кожного народу та осягнення вселюдської культури, роду людського.
Деформація функцій сім'ї, яка послідовно здійснювалася в останні десятиліття- шляхом соціальних та культурних реформ, позбавлення сім'ї приватної власності, засобів виробництва та реалізації продукції, пролетаризація населення, знецінення ролі особи в господарчій, науковій та духовній сферах призвели і до порушення загалом зв'язків між членами родини. Особливо це позначилося на виховній функції, виявившись у відчуженні батьків і дітей, національному нігілізмі, духовному зубожінні молоді, втраті високих ідеалів української родинної педагогіки, що найповніше визначає ідеал сім'ї та людини, умови, форми й методи його досягнення.
Сучасні умови, в яких перебуває українська сім'я, характеризуються найперше різкою зміною соціально-економічних відносин у суспільстві, за яких пріоритети мають надаватися особистості людини, її практичній діяльності в усіх напрямах господарювання та духовної культури.
Водночас сім'я, як явище економічне й соціокультурне, зазнає в сучасних умовах значного впливу різних чинників. Причому їхня дія часто має взаємовиключний характер. Зміцнення тільки економічної функції сім'ї може спричинити так званий егоїзм сім'ї, кланрвість, духовне зубожіння. Розвиток соціокультурної функції на шкоду іншим нерідко призводить до втрати зв'язків сім'ї з реальним життям, інфантилізму тощо. Чинники стабілізації сім'ї можуть водночас виступати і як чинники її дестабілізації, консерватизму.
Процес формування, становлення і розвитку сучасної сім'ї відбувається у складних і суперечливих умовах. Вони характеризуються досить різкою зміною суспільних відносин, економічної функції сучасної сім'ї, її відношення до засобів виробництва та поглибленням автономізації.
Досвід минулих років існування сім'ї засвідчує, що разом із певними здобутками вона багато чого втратила зі своєї педагогічної системи виховання особистості.
Сучасна сім'я має стати головною ланкою у вихованні дитини: забезпечити їй належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й духовного розвитку. Разом з тим сучасна сім'я і сама потребує як матеріальної, так і педагогічної та культурологічної допомоги, її надають певною мірою державні й виробничі організації, заклади освіти і культури, дитячі садки, школи, бібліотеки, клуби, будинки культури, громадські організації.
Проте ще й сьогодні суспільство та наука не позбулися старих підходів до оцінки суспільної ролі сім'ї та педагогічних явищ, не спромоглися виробити теоретичних положень, які різнобічне охоплювали б процес та умови, за яких функціонує повноцінна сім'я, здійснюється освіта й виховання особистості. Все це зумовлює потребу по-новому підійти до проблеми сім’ї і виховання в ній дітей, проблеми її зв’язків із соціальним середовищем, осмислення історичного досвіду української родини і, відповідно, формування в ній оригінальної і самобутньої педагогіки, освоєння та розвитку цієї педагогіки всіма наступними поколіннями українського народу.
В основі української родинної педагогіки та психології завжди чітко вирізнялися ідеали, суттю своєю закорінені у глибинах життя народу, його свідомості, праці й творчої діяльності.
Споконвіку для нашого народу найвищими і найсвятішими були ідеали сім'ї як першооснови людського життя, своєрідної фортеці, яка забезпечує розвиток і захист найкращих якостей особистості; праці як найповнішої форми вияву творчих здібностей та можливостей людини, джерела достатку й радості, забезпечення повноцінного життя родини; духовності, цієї синтетичної форми осягнення світу й себе в єдиному високоморальному вимірі творчої діяльності й гуманного ставлення до навколишнього середовища та людей; громадянства як відчуття особистої належності до рідної землі, держави, сім'ї, роду, способів життя, традицій і звичаїв, відповідальності за їхнє збереження, розвиток і примноження.
На цих засадах і має відроджуватись українська сім'я та виховання підростаючих поколінь. Такий підхід забезпечить повноцінний розвиток суспільства і суспільних відносин в умовах ринкових реформ, соціальної дестабілізації та моральної пригніченості значних мас населення, спаду народжуваності дітей, зниження сільськогосподарського і промислового виробництва.
Турбота і вболівання за долю традиційно міцної, працьовитої, духовно багатої, громадянська свідомої і зрілої української сім'ї спонукали авторів до розробки цієї концепції. Послідовне втілення її в життя сприятиме зміцненню самого інституту сім'ї, відродженню української держави, визнанню українського народу серед цивілізованих народів світу.