64 Діяльність упа після завершення Другої світової війни

Гоніння та цькування УГКЦ — традиційно авторитетної на заході України церковної організації, суспільно-економічні та ідейно-культурні перетворення, що здійснювалися сталінським керівництвом силовими методами, без урахування національної, релігійної специфіки регіону, зумовлювали поширення опозиційних настроїв, зростання акцій непокори серед місцевого населення. Не бажали здавати свої позиції в Західній Україні й українські націоналісти. Провідники самостійницького руху ще у кінці 1943-го — на початку 1944 р. остаточно відмовились від тактики «двофронтової боротьби» і спрямували свої зусилля на недопущення встановлення радянської влади в краї. Поступово протидія тотальній радянізації західних областей переростала в затяжний збройний конфлікт, а протистояння між симпатиками нового соціалістичного ладу та його противниками набуло характеру громадянської війни. У результаті в другій половині 1940 — на початку 1950-х pp. Західна Україна перетворюється на арену кривавої борні між ОУН та УПА, з одного боку, і радянськими владними структурами — з іншого.

З наближенням фронту головним об'єктом терористично-бойових дій УПА на Волині, Поліссі, Буковині стали невеликі гарнізони, групи військовослужбовців, тилові служби Червоної армії.

Після завершення радянсько-німецької війни більшість політичних і збройних акцій УПА спрямовувалась проти непопулярних заходів радянської влади — проведення масової мобілізації, переслідування УГКЦ, депортації місцевого цивільного населення, насильницької колективізації. Із втратою ілюзій про неминучу війну СРСР із США повстанці перейшли до тактики партизанської війни «малими групами», антирадянської пропаганди, саботажу, застосування терористичних акцій проти співробітників правоохоронних органів, партійно-державних працівників, колгоспної адміністрації, спеціалістів, що прибули з інших областей УРСР.

Військові підрозділи УПА, що налічували близько 90 тис. осіб, протягом 1944—1945 pp. здійснили 14,5 тис. терористичних і диверсійних актів, у результаті яких загинуло 30 тис. осіб. Натомість війська НКВС, Львівського та Прикарпатського військових округів до кінця 1944 р. провели близько 6,5 тис. антиповстанських операцій, а на кінець осені 1945 р. число акцій придушення самостійницького руху зросло до 27 тисяч. Чергова широкомасштабна акція радянських військ (близько 585 тис. солдат), спрямована на повну ліквідацію самостійницького руху, мала назву «Велика блокада». У ході її здійснення в січні — квітні 1946 р. чисельність учасників руху Опору скоротилась до 40%. На початку 1947 р. операції із застосуванням авіації, бронетехніки, досить великих контингентів військовослужбовців стають винятком. Радянська сторона вдається до проведення оперативно-військових дій з метою пошуку, блокування та знешкодження бункерів, криївок провідних діячів ОУН, командирів УПА.

Зазнаючи великих утрат (у 1946 р. припинила діяльність «УПА-Північ», влітку 1947-го — групи «Буг» і «Лисоня», у 1948—1949 pp. активно діяла лише група «Говерла» на території Дрогобиччини), Центральний провід націоналістичного руху обирає нову тактику боротьби, суть якої полягала в обмеженні масштабних воєнних дій, переході до глибоко конспірованого збройного підпілля, застосуванні резонансних терористичних актів проти впливових фігур радянської влади, організації бойкоту виборів. У 1948 р. відбулася чергова структурна реорганізація УПА, в ході якої було створено самостійні підрозділи чисельністю по 10—15 чол., що забезпечувало рухливість і мобільність у проведенні військових операцій. Водночас командування УПА не відмовилося від таких методів діяльності, як збройно-пропагандистські рейди на території сусідніх з УРСР держав, здійснивши походи до Чехословаччини (літо 1947 p.), Угорщини (літо — осінь 1947 p.), Східної Пруссії (зима 1947—1948 pp.), Румунії (1948—1949 pp.).

Досить ефективною в 1944—1948 pp. виявилася діяльність УПА на Закерзонні — українських етнічних землях (Холмщина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя), які внаслідок радянсько-польського договору від 16.08.1945 р. опинилися на польському боці кордону. Розпочате у вересні польським урядом загальне примусове виселення українців із Польщі до УРСР Військом Польським вплинуло на рішення Головного проводу ОУН у березні 1945 р. виділити Закерзоння в окремий організаційний край (провідник Я. Старух, командир УПА М. Онишкевич). Першочерговим завданням відділів УПА був захист місцевого автохтонного українського населення від примусової депортації до СРСР. З метою не допустити «деукраїнізації» споконвічної української етнічної території частини УПА знищували переселенські комісії польських військових, вели боротьбу проти шовіністичних елементів, які тероризували українське населення, спалювали села, з яких було виселено українців і в які заселили поляків. На Закерзоння для боротьби з підрозділами УПА, що не перевищували 2 тис. чоловік, польський комуністичний уряд надіслав 20-тисячну армію під командуванням С. Моссора. Восени 1947 р. після депортації 160 тис. українців у південно-східні райони Польщі діяльність УПА на Закерзонні стала безперспективною. У результаті незначна частина групи «Сян» «УПА-Захід» пробилися через територію Чехословаччини у Західну Німеччину, решта осередків УПА були розбиті польськими військами.

Зі зміцненням радянської влади і колгоспної системи унеможливлювалося постачання продовольства осередкам УПА, внаслідок чого повстанський рух поволі занепадав. До того ж ситуацію в повстанському середовищі ускладнювали велика кількість непоновлюваних втрат, яких зазнавав особовий склад у ході оперативно-військових операцій та масові депортації населення. З осені 1944 р. до 1951 р. із Західної України на Північ, до Сибіру, Казахстану й Далекого Сходу насильно було вивезено понад 203 тис. осіб, так званих членів сімей «бандерівців» і «підсобників» ОУН-УПА.

Політичне керівництво країни, занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Починаючи з травня 1945 р. і до 1949 р. радянська влада оголосила 7 амністій для учасників націоналістичного підпілля. Пропозицією уряду скласти зброю в обмін на повне прощення в травні 1945 р. скористалося до 30 тис. повстанців, а в грудні 1949 р. — понад 77 тис. учасників руху Опору. У пошуках ефективних методів боротьби з озброєним підпіллям правоохоронні органи УРСР вдалися до створення спецгруп (їх ще називали конспіративно-розвідувальні) з числа колишніх партизан та перевербованих вояків УПА, легендованих під учасників Опору. Завданням цих груп була перевірка агентурних даних щодо причетності до ОУН-УПА підозрілих осіб, внутрішнього розкладу підпілля, компрометація його функціонерів, імітація окремих проводів та груп ОУН в оперативних іграх. Діяльність таких формувань МГБ УРСР часто супроводжувалась актами насильства, грабежу, мародерства, численними провокаціями, нищенням населених пунктів (інколи разом з мешканцями), іншими злочинами.

Легендовані групи використовувались також і в УПА. Окремі підрозділи «під маскою совєтів» створювались насамперед службою безпеки ОУН і мали на меті розвідування, перевірку лояльності підпільників, ліквідацію представників влади та активу з одночасною компрометацією радянських спецслужб.

Поширеною формою залучення місцевого населення у збройний конфлікт з боку радянської влади стали винищувальні батальйони та групи охорони громадського порядку. Це ще більше загострювало ситуацію.

Унаслідок масових репресій та депортацій «антирадянського елементу» до критичної межі звузилася соціальна база руху Опору, що й вирішило долю повстансько-підпільного руху. Скрутне становище, в якому опинилося націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях, змусило президію Української головної визвольної ради (УГВР — координатор національно-визвольного руху в Україні) здійснити кроки, спрямовані на остаточне згортання діяльності УПА як збройної формації. У вересні 1949 р. голова Генерального секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Р. Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка) видав наказ, згідно з яким усі підрозділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці та органи управління. На рубежі 1940—1950-х pp. загони УПА та підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Загибель Р. Шухевича у березні 1950 р. призвела до неминучого згортання організованого спротиву ОУН-УПА. До кінця 1952 р. УПА фактично перестала існувати. Останній провідник УПА полковник Василь Кук («Юрій Леміш») заради збереження решток підпілля категорично вимагав від своїх підлеглих відмовитися від проведення терористичних актів. У травні 1954 р. і його було захоплено в полон. Щоправда, останню боївку УПА була розгромлено органами держбезпеки лише у квітні 1960 р. в Тернопільській області. Повстанці, яким вдалося дістатися Західної Європи, заснували в еміграції закордонні частини ОУН.

Сумарні втрати ОУН-УПА в період багаторічного протиборства з радянським тоталітаризмом становлять 155 108 осіб. За неповними даними кількість загиблих з радянського боку дорівнює 30 676 осіб.

Незважаючи на ліквідацію збройних формувань УПА, припинення діяльності крайових, окружних, надрайонних та районних проводів ОУН, політичний опір тоталітарному режиму на західноукраїнських землях тривав.

Переважна більшість колишніх учасників національно-визвольного руху, що масово поверталися з виправно-трудових таборів і місць заслання на хвилі «хрущовської відлиги», не поспішала зрікатися власних поглядів і переконань, продовжувала шукати шляхи для досягнення кінцевої мети своєї боротьби за державну незалежність України, виходячи з наявних політичних реалій.

Тотально контролюючи процеси, що відбувалися в Західній Україні, як і в республіці в цілому, КДБ при Раді Міністрів УРСР попереджав ЦК КПУ про те, що націоналістичні тенденції не лише не спадають, а й набувають нових форм, охоплюють дедалі нові й нові регіони. За даними радянських спецслужб у 1954—1959 pp. в Україні було вчинено 156 терористичних актів і замахів, мали місце 94 підпали колгоспних будівель та особистих господарств активістів, встановлено понад 5,5 тис. випадків виготовлення і розповсюдження антирадянської літератури, більшість яких була віднесена на рахунок ОУН. Не випадково, рапортуючи перед вищим політичним керівництвом України про викриту в другій половині 1950-х pp. значну кількість націоналістичних та антирадянських груп (близько 200), Комітет державної безпеки при РМ УРСР в особі його голови В. Нікітченка зазначав, що близько 20% заарештованих стало на «шлях злочину» під впливом колишніх учасників ОУН-УПА, а також буржуазно-націоналістичної літератури. Разом з тим спроби активізації підривної роботи в УРСР органи держбезпеки пов'язували з послідовною діяльністю закордонних центрів ОУН. За даними КДБ, ще в 1955 р. за вказівками закордонного керівництва ОУН її низові ланки в Україні почали створювати запасну мережу націоналістичного підпілля. Зокрема у Львівській області було виявлено 43 особи, які належали до підпільної мережі, мали псевдоніми, паролі для зв'язку. З метою завдати вирішальний удар національно-визвольному рухові українського народу, послабити закордонні частини ОУН, внести розбрат у середовище української політичної спільноти в еміграції радянськими спецслужбами було організовано вбивство в 1957 р. ідеолога українського націоналізму, професора Українського вільного університету в Мюнхені Льва Ребета, а в 1959 р. — голови Проводу закордонних частин ОУН Степана Бандери.

Довготривалий спротив націоналістичних сил на західноукраїнських теренах у 1940-ві — 50-ті роки, його політичні, соціальні, духовні, морально-психологічні наслідки, відчутно вплинули на всю подальшу історію українського народу. Боротьба ОУН-УПА не тільки продемонструвала наявність суттєвих вад політики тоталітарного режиму в Західній Україні, а й зафіксувала у свідомості значної частини українського суспільства необхідність послідовної боротьби за національне визволення. Повстанський рух сіяв зерна непокори в концтаборах ГУЛАГу, традиції ОУН-УПА вкоренилися в дисидентському русі 1960—80-х pp., учасники національно-визвольного руху зберегли і донесли до наших днів віру в незалежну і суверенну Україну.

Таким чином, процес інтеграції західноукраїнських земель до складу СРСР мав як позитивні, так і негативні наслідки. У ході соціально-економічної та культурної трансформації (індустріалізація, ліквідація неписьменності та малописьменності, розширення мережі початкової та вищої освіти, запровадження соціальних програм) вдалося розв'язати давно назріле питання суспільно-культурної та промислової модернізації регіону. Однак здійснювані реформи, що опирались на потужну карально-репресивну систему, призвели до втрат загальноєвропейських цінностей, нівелювання національно-культурних та релігійних особливостей західноукраїнських земель.

65.Боротьба з українським націоналізмом сер. 40-х до поч. 50-х рр. XX ст. Операція «Вісла».

Є в зошиті, «Повоєнна відбудова…» повинен бути малюнок.

66.Особливості відбудови народного господарства в першому повоєнному десятиріччі.

В зошиті після теми «Повоєнна відбудова…»

67.Процес вирішення українських територіальних питань, об'єднання українських земель після закінчення Другої світової війни.

Зошит

68.Вплив XX з'їзду КПРС на суспільно-політичне життя в Україні.

Тема 9, роздруковка

69.Особливості процесів десталінізації в Україні.

Тема 9, роздруковка

70.Економічні реформи в Україні у 1956-1964 рр. (хрущовські реформи).

В зошиті з всесвітки, краще вчити

71.Основні тенденції суспільно-політичного життя в Україні після смерті И.Сталіна.

Тема 9, роздруковка

72.Входження Кримської області до складу України, позитивні і негативні наслідки цього процесу.

Тема 9, роздруковка

73.Основні напрямки політики русифікації України в 70-х - 80-х рр. XX ст.

Роздруківка, там де про Щербицького

74.Причини зародження, основні напрямки та особливості дисидентського руху в Україні в 60-х - 70-х рр. XX ст.

Роздруківка

75. «Косигінські» реформи в Україні та їхні наслідки.

В зошиті з всесвітки

76. Прояви автономістських тенденцій у керівництві України за часів першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та їхня обмеженість.

Роздруківка

77. Основні форми і напрями опозиційного руху в Україні 1965-1986 рр.

Зошит, і:

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління» на яке режим поклав обов'язки з боротьби із «ідеологічними диверсіями», а фактично — з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966 р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.

77. Діяльність радянської України в ООН і світових спеціалізованих організаціях.

Зошит

77. Причини активізації суспільно-політичного життя в Україні після приходу до влади в Радянському Союзі М. Горбачова.

Зошит

80. Вплив процесів «перебудови» на суспільно-політичне життя України у другій половині 80-х рр XX ст.

Зошит

81. Причини зростання політичної активності українського суспільства у другій половині 80-х рр. XX ст Прийняття Закону України «Про мови» (1989 р.).

Зошит

81. Наростання економічної кризи в Україні в 1985-1991 рр.

Зошит, 6 етапів перебудови

83. Криза однопартійної системи і початок формування багатопартійності в Україні.

Необхідною умовою становлення України як демократичної правової держави є багатопартійність. Утворення Руху як масової громадсько-політичної організації поклало край монополії КПУ на політичну діяльність.

Серед причин утворення багатопартійності можна виділити такі:

• зростання політичної активності народу;

• послаблення політичної та ідеологічної цензури;

• розвиток національної свідомості;

• ліквідація економічного монополізму держави;

• поява нових суспільних груп на базі нових форм власності.

Загалом багатопартійність стала реакцією суспільства на занепад однопартійної моделі розвитку політичної системи, пошуком шляхів виходу з політичної та ідеологічної кризи.

I етап формування багатопартійності в Україні (сер.1988 — березень 1990 рр.) виникнення опозиційних до КПРС рухів. Головним завданням демократичних сил було створення широкого об'єднання за типом народного фронту. Восени 1988 р. діяв ряд самостійних об'єднань: Народний Рух України за перебудову, Українська Гельсінська спілка, виділяється Демократична платформа в КПРС, утворюється перша формально задекларована партія — Українська національна партія.

II етап (травень 1990 — серпень 1991 рр.). Він характеризується створенням багатьох партій, серед яких виділяються центристські та радикальні. У Верховній Раді УРСР утворився демократичний блок України, у якому Рух був головною силою, створює парламентську опозицію - Народну Раду. Кількість політичних партій зростає до 20.

III етап (від серпня 1991 р.) розширення спектра багатопартійності, посилення розколів та дроблення політичних сил, утворення юридичної бази багатопартійності, періодичне перегрупування сил, утворення політичних блоків для боротьби за владу.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір до партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів.

Ліве крило утворюють партії, найпотужнішими з яких є:

Комуністична партія України;

Соціалістична партія України;

Селянська партія України;

Праве крило формують партії національного та націоналістичного спрямування:

Народний рух;

Українська республіканська партія;

Конгрес українських націоналістів;

Християнсько-демократична партія України;

Українська національна асамблея;

Демократична партія України;

Названі партії лівого і правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані у центральних керівних органах та на місцях.

Партії, що вважають себе центристськими, базують свою діяльність на ідеях соціал-демократії та лібералізму. Проте вони є найбільш слабкими в Україні. Серед них виділяються:

Партія зелених України;

Народно-демократична парті я;

Українське об'єднання "Громада";

Соціал-демократична партія України (об'єднана).

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій: до 1991 р. в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. - 27, на поч. 1998 р. - 52, в 2001 р. - понад 100.

2. Нечисельність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило 1%. усіх виборців. Останнім часом ця статистика змінилася. Най потужніша ліва партія - Комуністична у своїх лавах налічує 140 тис. а найвпливовіша права партія - Народний рух України - 55 тис. осіб, однак більшість партій залишаються малочисельними. Так, з 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч осіб (1998).

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. Їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї, інтегративною основою виступає, як правило, лідер чи група авторитетних людей (Ющенко, Чорновіл).

5. Локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій: націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації - у Східній.

7. Поява на політичній арені т.зв. "партії влади" (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

Наприкінці 90-х рр. багатопартійність в Україні була значною мірою формальною. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді чіткої структури (т.зв. парламентська більшість та опозиція). Чисельність політичних партій зростає швидше, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль в суспільстві. На сьогоднішній день процес формування багатопартійності в Україні триває.