Тема лекції: «Наддніпрянська Україна і реформи царського
Уряду 60-70-х рр. Хіх ст.» (2 год.) План:
Суспільний рух за проведення реформ.
Основні законодавчі акти Великої реформи 1861 року.
Особливості та наслідки проведення аграрної реформи.
Реформи: місцевого самоврядування, судова, військова, освітня, цензурна, фінансова.
Література: див. «Навчально-методичний посібник…»; Модуль VI.
1.
Чинники реформи:
а) Економічні (невідповідність старих виробничих відносин новій якості продуктивних сил → сповільнення темпів розвитку Російської імперії у порівнянні з провідними європейськими країнами). Для промисловості головна перешкода – обмеженість ринку вільнонайманої праці та капіталу, штучне аграрне перенаселення; для сільськогосподарського виробництва – екстенсивність господарювання багатьох поміщиків, яка вела до виснаження земель, обезземелення селянства, погіршення їх загального соціально-економічного становища (станом на 1848р. 2/3 поміщицьких маєтків мали значну заборгованість і не забезпечували своїх селян насінням та продуктами харчування: якщо у 1811р. з усіх селян імперії близько 58% - кріпаки, то на 1860р. - 44%);
б) Соціальні – інтенсивне зростання селянських заворушень (виступи військових поселенців, «Київська козаччина» 1855р., «Похід у Таврію за волею» 1856р., повстання під проводом Устима Кармелюка). Якщо в середньому у 1825-1834 рр. відбувалося по 10 селянських виступів на рік, у 1835-1844рр. – по 7, то вже в 1845-1854рр. – по 28 щорічно.
в) Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856рр., що засвідчила економічну, військову, політичну, освітню (тощо) відсталість імперії, стала вирішальним поштовхом до проведення реформ.
2. Рух за скасування кріпацтва
Суспільно-політична думка під впливом демократично налаштованих поетів, громадсько-політичних діячів, мислителів (Т.Шевченко, О.Герцен, М.Чернишевський, М.Добролюбов, О.Некрасов…)
Студентська молодь (поч.. 1856р.-таємне політичне товариство у Харкові, згодом – у Києві: Я.Бекман, М.Муравський і П.Завадський – більшість – на радикально-демократичних позиціях, меншість на чолі з М.Раєвським – за конституційну монархію; діяльність: поширення «Современника», «Полярной звезды», «Колокола», антиурядових прокламацій; організація недільних шкіл…25 січня 1860р. – арешт П.Завадського, згодом – інших).
Ліберально налаштоване дворянство та буржуазія – критика політики царизму, пропозиції задля подолання економічної відсталості і, передусім, скасування кріпацтва.
Ідейна мотивація – в промові нового імператора Олександра ІІ перед московським дворянством – у березні 1856р.: «Краще відмінити кріпосне право зверху, ніж очікувати того часу, коли воно само собою почне відмінятися знизу» Вже 3 січня 1857р. цар визнав: «Положення наше таке, що зволікати неможливо».
Численні проекти умов скасування кріпосного права (проект К. Кавеліна 1855 р.: звільнення селян поступово, зі збереженням за ними земельних наділів і наданням права викупу їх разом із власною свободою; на Україні – проекти: графа Бобринського, харківських поміщиків Хрущова та Шретера, чернігівських – Судієнка та Миклашевського, київського – Нейманта, полтавського – Позена… Окрім останнього – скасування кріпацтва з наданням землі з обов'язковим викупом; Позен – без землі).
2.
1857р. – скликаний Таємний комітет; у 1858р. – трансформований у Головний комітет із поліпшення побуту селян (розробка проекту, шляхів реалізації). В регіонах – губернські комітети з дворянства (їхні проекти положень → Головному комітетові, де розглядалися двома редакційними комісіями, що згодом були реорганізовані у три головні відділення – юридичне, адміністративне, господарське). Робота редакційних комісій завершилася в жовтні 1860р.
Положення 19 лютого 1861р. складалося із 22 окремих законодавчих актів. Українських губерній стосувалися такі документи: «Маніфест», «Загальне положення», «Положення про дворових», «Положення про губернські та повітові щодо селянських справ установи», «Правила про приведення в дію Положення про селян», три окремі «Місцеві положення про поземельний устрій селян» (1. У Катеринославській, Таврійській, Херсонській і частині Харківської губерній; 2. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерній; 3. У Київській, Подільській і Волинській губерніях) та правила про селян дрібнопомісних маєтків і про селян, які працювали на поміщицьких підприємствах (затвердження спеціальних положень по українських губерніях обумовлювалося тим, що в них переважало індивідуальне, а не общинне землекористування).
Положення зберігали за поміщиками право власності на всю землю, що розподілялася між селянами та надавалася їм у безстрокове користування відповідно до розмірів, установлених «Місцевими положеннями». Навіть тоді, коли селянська громада повністю переходила на викуп, земля залишалася власністю поміщиків.
До початку викупу свого наділу селяни перебували у статусі «тимчасово-зобов'язаних» (колишні кріпаки, що здобули особисту свободу, та, доки не уклали викупної угоди, не внесли вступного внеску, змушені були виконувати кріпосні повинності на свого колишнього власника).
Викуп – це сума, що в разі її покладення в банк, давала поміщикові прибуток в розмірі 6% річних, яка дорівнювала сумі річного грошового оброку селянина (тобто – капіталізований оброк); отже, викуп включав у себе не тільки вартість землі, що її отримував селянин, а й вартість його робочої сили, використовуваної поміщиком у рамках попередньої кріпосницької системи. Т.ч., селяни платили і за землю, і за волю.
В разі общинного землекористування громадська земля розподілялася між окремими господарствами (на тягла) й періодично перерозподілялась. При внесенні платежів за землю діяв принцип кругової поруки. При подвірному (сімейному) землекористуванні громада наділяла селян землею в постійне користування, при цьому за внесення платежів – сімейна (подвірна відповідальність).
3.
Реалізація положень реформи – на мирових посередників (посадові особи, що обиралися за рекомендаціями повітових дворянських зборів, предводителями дворянства, губернаторами, затверджувалися Сенатом). Саме на них покладалося введення уставних грамот по губерніях. Уставні грамоти – юридичні документи, в яких фіксувалися розміри повинностей сільської громади та кількість землі, виділеної поміщиком селянам. Акти складалися поміщиками, перевірялися мировими посередниками. В українських губерніях (передусім у південних) в уставних грамотах рідко зазначався розмір дореформеного наділу.
Мирові посередники стримували сваволю поміщиків (→ негативне ставлення поміщиків до інституту мирових посередників).
Оскільки селяни не мали коштів для викупних платежів, посередником виступала держава; в разі отримання повного душового наділу селяни сплачували 20% суми, а 80% - надавала поміщикові держава (неповний наділ – співвідношення 25%/75%); селяни погашали наданий кредит упродовж 49 років.
На 1861р. більшість поміщиків мала величезну заборгованість перед державними банківськими установами (відтак викупні платежі погашали насамперед поміщицькі борги, а готівка майже не потрапляла до їхніх рук).
Надмірне затягування тимчасовозобов’язуваного статусу – невигідне для багатьох поміщиків (загроза селянських виступів), які прагнули якнайшвидшого одержання урядової позики та переведення селян на викуп. У 1881р. вийшов закон про обов'язковий викуп (на той час у лівобережних і причорноморських губерніях – лише 110,2 тис. тимчасовозобов'язаних).
Специфіка реалізації реформи на Правобережжі.
Після польського повстання 1863р. указом від 1 березня 1863р. розпочалася перевірка уставних грамот. Задля економічного послаблення польської шляхти «Правилами про порядок переведення у маєтках Київської, Волинської і Подільської губерній уставних грамот у викупні акти» (від 8 жовтня 1863р.) та указом від 2 листопада 1863р. місцеві селяни переводились на обов'язковий викуп (зміни в наділах – у зв'язку з викупом). Як наслідок – попередні розміри викупних платежів зменшилися на 20%. Закон забороняв відрізати землю від селянських наділів (кількість селянської землі збільшилася за рахунок повернення інвентарних наділів).
Стосовно Лівобережжя – «Місцеве положення про поземельний устрій селян, поселених у поміщицьких землях в губерніях Малоросійських: Чернігівській, Полтавській й частині Харківської». Розмір викупу значно перевищував ціни на землю. У процесі визначення викупних платежів за основу бралися розміри загальних грошових повинностей тимчасовозобов'язаних селян (оброк). Оскільки в українських губерніях панщина – основна рента, то для визначення обсягу викупних платежів у Положеннях для кожної губернії встановлювалася певна кількість днів панщини з відповідним грошовим еквівалентом. Запроваджувалися два розміри душового наділу: вищий і нижчий (останній – половина вищого).
Пішою (корінною) ділянкою наділялися всі селяни; додаткові наділи отримували лише тяглові господарства, що мали робочу худобу. Від додаткового можна відмовитись упродовж 9 років; корінний - обов'язковий (за відмову – сплата оброку й втрата садиби). Піший наділ -1/2 вищого наділу. На Лівобережжі обезземелення селян проходило надвисокими темпами.
Південь (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії).
Переважало общинне землекористування → дієве «Великоросійське положення» (за згоди громади й губернської адміністрації дозволялося й подвірне землекористування).
Дворові селяни - отримували лише особисті права, без землі. Селяни дрібнопомісних дворян – в аналогічному становищі → резервуар для сільськогосподарських і промислових робітників.
У результаті реформи 1861р. селяни окремих губерній виявилися позбавленими частини польових наділів і угідь, якими користувалися в дореформений час.
У середньому по Україні наділ землі на особу чоловічої статі становив 4,5 десятин (її оцінено на 45% більше справжньої вартості). Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 37% свого попереднього наділу, в Харківській – на 31% (Відрізки на користь поміщика – понад 2,365 тис. десятин → отже, поміщики збільшили свою посілість землі на 18%). → Зростання кількості малоземельних селянських господарств, які мали до 3 десятин: на Лівобережжі – 43,3% господарств, у Південній Україні – 27,6%. Дворові – понад 200.000 селян чоловічої статі.
Специфіка реформи на правобережжі (Південно-Західний край) 3.070.000 звільнених із кріпацтва селян; польська шляхта – 67.000.
Щоби привернути українське селянство на свій бік уряд роздавав їм на 18% (у середньому) наділів більше, ніж вони мали до реформи.
Найсуттєвіша відмінність реформи в Наддніпрянщині зумовлювалася формами землеволодіння: в Росії понад 95% селян жили общинами; в Україні – понад 80% селян Правобережжя та майже 70% - Лівобережжя – одноосібне господарство (подвірне землекористування → подвірне землеволодіння).
Важливий етап реформи – закон про державних селян від 1866р. У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки, що були в їх користуванні до реформи (не більше 8 десятин у малоземельних і 15 – у багатоземельних губерніях). У результаті – в більшості українських губерній земельні наділи державних селян були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а викупні платежі – менші.
У найкращому становищі – іноземні колоністи степових губерній: великі наділи, пільги (оброк до казни – в 2-3 рази менший, аніж у державних селян). Колоністські господарства – фермерського типу (широке використання вільнонайманої праці та сільськогосподарської техніки).
Уведення в дію актів із ліквідації кріпацтва, врегулювання землекористування, землеволодіння та повинностей, з одного боку, зрівняло в громадянських правах селян різних категорій, з іншого – узаконило значну різницю в умовах їхнього існування, поклавши початок соціально-майновому розшаруванню селянства. Т.ч., Велика реформа була буржуазною за змістом, але кріпосницькою за методами проведення. Розроблена й зреалізована дворянами-кріпосниками, вона мала такі пережитки кріпосництва: основний масив земельних угідь – за поміщиками; тривалий термін перебування колишніх кріпаків у статусі «тимчасовозобов'язаних»; викупні платежі, що компенсували поміщикові не тільки вартість наданої землі селянам, а й грошовий еквівалент робочої сили останніх; мізерність польових наділів (система відрізків); наявність безземельних селян (панські дворові); станова нерівноправність селянства (юрисдикція спеціальних судів, тілесні покарання; громадське самоврядування під наглядом урядових чиновників; паспорт для тих, хто хоче виїхати з села; невиконання фінансових зобов'язань → державний примус); черезсмужжя; 49-річна державна кабала за кредит для укладення викупної угоди).
Головне завоювання – особиста свобода селянина (на Україні кріпаки складали 42% всього населення порівняно з 35% в середньому по імперії).
4.
Земська реформа 1864р.
У низці губерній Росії створена система (місцевого) земського самоврядування під зверхністю дворянства, що складалася з розпорядчих (повітових і губернських земських зборів і виконавчих (повітових) і губернських земських управ) установ. На українських землях ця реформа поширилася на південні та лівобережні губернії, де було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де переважали польські поміщики, що брали участь у визвольному русі, земську реформу запровадили аж у 1911р.
Механізм формування органів самоврядування був спрямований на забезпечення обрання представників вищих спеціальних верств. Повітові збори – з гласних, які обиралися на трирічний термін на зборах виборців по куріях: на з'їздах землевласників повіту, зборах міських власників і волосних сходах селян. Для перших двох курій – майновий ценз: для землевласників – володіння маєтками в окремих повітах від 200 до 800 десятин, в інших – від 800 десятин і більше, для міських підприємців – володіння підприємством із річним оборотом у 6 тис. крб., або нерухомим майном у невеликих містах (із населенням до 2 тис. осіб) від 500 крб. і більше; а в містах із населенням понад 10 тис. жителів – від 3 тис. крб. і більше. Гласні, обрані на повітових земських зборах, утворювали губернське зібрання. Земські управи обиралися на повітових і губернських зібранням терміном на 3 роки. До повітових земств обирали від 10 до 96 гласних, а до губернських – від 15 до 100 гласних. Унаслідок застосування непропорційної (куріальної) системи виборів більшість обраних до земства гласних становили поміщики.
До компетенції земств: підтримання у належному стані доріг; утримання закладів системи освіти та охорони здоров'я, поштового зв'язку; розподіл державних фінансів; ведення статистичного обліку.
Діяльність земств мала позитивне значення, адже вони невдовзі перетворились на осередки ліберального помірковано-опозиційного руху.