8. Традиційність і своєрідність вирішення проблеми „поет і натовп”, гіркота почуттів від недосконалості сучасного суспільства в поезії ш. Бодлера „Альбатрос”.

Коли сум і нудьга обсідають матросів, Щоб розвагу лиш мать, а яку - все одно, - Ловлять птахів вони, осяйних альбатросів, Що весь день супроводжують в морі судно.

Вже на палубі, кинутий перед юрбою, Щойно - неба блакить, зараз - грязь, - він в ганьбі Білі крила важкі волоче за собою, Мов опущені весла, в безсилій мольбі.

Цар небес і морів, але тут знемагає, Ставши враз жалюгідним, нещасним, смішним; Той димить тютюном, люльку в дзьоб йому пхає, Цей каліку вдає - шкутильгає за ним.

Так поет лине ввись серед радості й суму,

Недоступний для стріл, світло звідавши й тьму, - Та ходить по землі серед ґвалту і глуму Два гігантські крила заважають йому.

Поезія "Альбатрос" (написана у 1842 році під час поїздки Бодлера на острів Маврикій, куди його направив вітчим, щоб по вернути на путь істини. Шарль, перебуваючи там 10 місяців на кораблі під наглядом капітана і спостерігаючи за птахами, роздумував над власною долею) входить до збірки "Квіти зла" (1857), цикл "Сплін та ідеал", який присвячений естетичним поглядам поета, що констатує фатальну антитетичність реального світу і мистецтва. Цей цикл, як і в цілому вся збірка, — це лірична драма, де ідеалові протистоїть не сама дійсність, а "сплін" — хворобливий душевний стан, породжений цією дійсністю. Бодлеру вдалося заглянути у безодню людського відчаю й душевного мороку. У всіх віршах протиставляються Добро і Зло. Усі поезії мають здебільшого двопланову структуру, де на передньому плані — предмети, емпіричні явища, конкретні деталі, за якими ховається ідея, абстракція, що перетворює предметно-емпіричні образи в символи.

Бодлер, будучи ще зовсім маленьким, плекав у серці два суперечливих почуття: боязнь життя і захоплення ним. Ці почуття для Бодлера були ніби двома полюсами, які спонукали до безкомпромісного вибору, звідси і вся біганина Бодлера – між активністю і пасивністю, "бажанням підійнятися" і "блаженством спадання", поривів до Бога і до сатани. На цьому і побудовані поезії автора, зокрема "Альбатрос", де стверджується божественна природа людини, що вищою мірою втілена в постаті поета.

Розпочнемо власне сам аналіз вірша "Альбатрос". По-перше, моряків, яких охоплює туга чи хандра, не треба розуміти безпосередньо. Тобто перед нами не реалістична замальовка, а створення символу людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Проте і ця спроба розкрити смисл слова не є правильною: символ не алегорія. Він знак, який містить у собі світ і світогляд, зміст і його оцінку. Чому протиставлені саме матроси й альбатрос? Бо якщо небо є домівкою альбатроса, то люди не морські створіння. І ота хандра виникає саме тому, що моряк тужить за суходолом. Може, мається на увазі, що самі люди відірвалися від свого справжнього середовища заради штучних створінь техніки, які не зробили їх володарями океану, а лише встигли розірвати зв'язки з матір'ю-землею, розмах його крил натовп не бачить, тому що не дивиться на небо, спрямовуючи свої очі в землю. Але альбатрос - птах, який не в'є гнізд і практично ніколи не сідає на землю, навіть під час бурі залишається у повітрі. Якщо він є символом поета, то чому ж він, який може озирати усю планету, так ганебно піддається на примітивні хитрощі нелітаючих створінь?

Проблема тексту оригіналу і перекладу в різних її аспектах (адекватність і еквівалентність, закономірності та способи трансформацій, дериваційні типи текстів, існування текстів в культурі та ін..) безумовно передбачає різні підходи до її вивчення, створені в рамках семіотики, теорії тексту, теорії перекладу, психолінгвістики, міжкультурної комунікації та ін.. Можна все ж таки виділити кілька основних питань, пов'язаних з існуванням первинного і вторинного текстів. Це, по-перше, проблема вивчення цілісних ознак тексту (аналіз відповідників мовних елементів різних рівнів обох текстів, зіставлення концептуальної картини, її функціонування). По-друге, це проблема культурогенності, яка завжди впливає на дослідницький процес, як і оригінал, так і переклад, можуть бути представлені і розглянуті лише в рамках певної культури, відповідно в них будуть виражені особливості тієї чи іншої культури. Також потрібно враховувати часові межі, адже з плином часу будь-який важливий для людства факт набуває своїх додаткових інтерпретацій.

Метою нашого дослідження є зіставлення та оцінка інтерпретаційного потенціалу тексту-оригіналу і його перекладів. Розпочнемо з перекладу Дмитра Павличка. Український варіант, виражений в поетичній формі, функціонально схожий з оригіналом, але, як будь-який переклад, неминуче перетворює вихідний текст, адаптує до факторів чужої культури, що зумовлює відмінності між двома поезіями. Перше, що кидається у вічі, - це те, що Бодлер спочатку подає загальний6

образ альбатросів, говорить не про одного, а про всіх цих великих птахів, які супроводжують кораблі під час плавання, а в Павличка виник образ єдиного птаха, який проводжає окремий корабель, тобто тут менш глобальний характер піднятої у поезії проблеми. Друга строфа віршу перекладена дуже близько до оригіналу, зберігся і зміст, й думка, виражена однаковими лексичними засобами. Взагалі, що стосується лексики, то тут Д. Павличку вдалося зробити досить близький до оригіналу переклад, протиставлення, що є у Бодлера "prince des nuées" і "rois de l’azur" теж залишилося, хоча в інших строфах.

Важливим є розмір, який використав автор. Поезія складається з чотирьох катренів, написаних олександрійським віршем, Д. Павличко зміг передати і ритміку твору.

Тепер перейдемо до трохи іншого перекладу І. Драча. У першій строфі перекладач залишив загальний образ альбатросів, але потім створив образ "лютої сили", що збиває "короля небес", якого немає в оригіналі, також те, що альбатрос "знав всі грози без числа", мені здається, не зовсім відповідає загальній картині. Своєрідний порядок слів скоріше говорить про стиль І. Драча, аніж передає особливості поезії Бодлера, хоча, на мою думку це теж непоганий переклад.

Наступний переклад – М. Терещенка. Він відрізняється перш за все від двох попередніх більш плавною, повільною ритмікою. " Les hommes d’équipage" тут вже " веселий гурт матросів", хоча Бодлер навпаки хотів показати не "веселість" моряків, а їх ницість по відношенню до високого, і "безпечними" він назвав не людей, а птахів, тобто у цьому перекладі трохи викривлено основну думку, яка побудована на антитезі "моряки – альбатрос, люди – поет". Під час читання третьої строфи виникає інша картина, на така, як у французькому вірші. Адже альбатрос незграбний не тому, що знесилився, а тому, що він може злетіти лише з води чи скелі, а з палуби – ні, ось чому він смішний, перекладач, можливо, не знав такої особливості цих птахів. До того ж, М. Терещенко говорить про тюрму, якої немає в оригіналі, і порівнює її з несамовитою юрбою, невдало, на мою думку, адже дія7

відбувається у відкритих водах, серед бурхливих хвиль (не схоже на в'язницю).

Хоча, звичайно, сам по собі переклад дуже гарний.

Переклади Коваленка І. та Марача В. взагалі справили на мене негативне враження. У першому, наприклад, відразу видно неграмотність автора – дієприслівника "нудьгуючі" в українській мові немає, з перших рядків якось і бажання читати далі пропадає. У вірші немає мелодії, порушений ритм, альбатроси тут стали "бридкими, розпластаними", в уяві постає зовсім інший образ, зникає яскравість протиставлення гарного й огидного. В. Марач теж зобразив нам картину, повну бруду, де ледь відчувається піднесеність птахів, а ставиться акцент на їхній жалюгідності порівняно з матросами. На палубі тут "грязь", а поет виявився з двома крильми, хоча в оригіналі "ses ailes de géant" вжито більш образно, можна подумати про крила таланту, поезії, а не лише крила птаха.Найбільш вдалим, на мою думку, є переклад Є. Маланюка, хоча тут теж є

певні додатки, але головне – те, що перекладачеві вдалося зберегти протиставлення Бодлер і наголосити на ньому в останній строфі, адже, як ми згадували раніше, саме ці протиставлення доброго й поганого, високого й низького і лежать в основі творчості французького митця. Тут вмить, залишивши "височину", "сріблясті альбатроси, володарі висот" стають без сил, вони могутні в синяві – і каліки на палубі. Остання строфа взагалі надзвичайно сильна, у ній Є.Маланюк ще раз стверджує, наскільки птаху (поету) тяжко, неможливо жити на землі, між простих смертних, через його велич, красу, силу, через великі крила (талант). Прочитавши цей переклад, розумієш Бодлера, відчуваєш його настрої, почуття.

З усього вище сказаного можна зробити певні висновки. По-перше, аналізувати переклад можна з різних аспектів. Обираючи природний інструмент аналізу, ми розглядаємо переклад більше як самостійний твір, по-своєму красивий, ставлячи на друге місце певні структурні елементи, лексичні відповідники. Літературознавчий аналіз більш прискіпливий, перекладачеві потрібно відтворити8

віршований розмір, ритміку, взагалі жанр вихідного твору. Застосовуючи лінгвістичний, тобто компонентний, аналіз, ми досліджуємо, наскільки перекладачу вдалося передати інформацію, яку хотів донести автор, це пов'язано з різними функціями мови, з неоднаковою конотацією слів.

Проаналізувавши кілька перекладів поезії "Альбатрос" Шарля Бодлера, ми дійшли висновків, що головне – зрозуміти не текст оригіналу, а автора, його світогляд, почуття, відчути його настрій, тоді, напевно, і стилістичні особливості, мову можна правильно і красиво передати. Звичайно, у віршованих текстах точність не може бути ідеальною, але потрібно намагатися знайти максимально рівнозначні відповідники, звернути достатню увагу на художні засоби, використані автором, щоб не спотворити думку першоджерела, також відтворити метричні особливості першотвору. Не можна все ж таки ні в якому разі забувати про красу, природність, багатство рідної мови, щоб переклад поезії справді став мистецьким здобутком.

9. Переосмислення Біблійних сюжетыв та образів, їх роль у розкритті ідейного задуму в романі «Мастер і Маргарита» М.Б.

Відтворення достовірності трагічних подій, що відбулися на світанку християнської історії, є першочерговим художнім завданням єршалаїмських глав «Майстра і Маргарити». На відміну від московських частин, де оповідач часто-густо вдається до припущень, іронічної двозначності, туманних натяків, що почасти підриває «реалістичність» зображуваного, на відміну від картин фантастичного світу, в яких розгортається феєрія великих і малих чудес, що виблискує дещо театралізованими ефектами, опис подій у єршалаїмських главах гранично наближений до життєподібності; обриси людей і предметів тут чіткі та точні, інтонації оповідача набувають безпристрасності й стриманості голосу літописця.

Наголосом на достовірності позначена також булгаковська трактовка постаті Ісуса Христа, змальованого в образі мандрівного філософа Єшуа Ґа-Ноцрі. Цей наголос зумовлює її головні відмінності від традиційного біблійного тлумачення.

Навіть у численних подробицях біографія Єшуа відступає від усталеного християнського канону. Так, на момент страти булгаковському Єшуа 27 років (замість зазначених у Священному Писанні 33). Він не пам'ятає своїх батьків (вони точно названі у Новому Заповіті), приблизно визначає своє походження: «Мені казали, іцо мій батько був сирієць» (у Євангелії його єврейський родовід простежений до Авра-Імп), походить з міста Гамали (а не з Віфлеєма, як вказано у Біблії) і мав лише одного послідовника, Левія Матвія (замість 12 апостолів). Та А праджує Єшуа не учень, як то описано у Новому Заповіті, а зовсім стороння людина. Всі ці деталі у своїй сукупності складають картину мим і я, що помітно відрізняється від церковної традиції і має на меті представити не традиційного, не «іконного» Христа, а живу людину. Тикни образ відбивав характерну для М. Булгакова полемічну позицію Щодо церковного догматизму. Водночас він перегукувався з естетичними пошуками західного модернізму, спрямованими на сучасне пе-(ичіілкриття давніх культурних пластів. У річищі цих пошуків, зокрема, з'явився відомий роман Т. Манна, у якому з переконливою «реалістичністю» і теплою симпатією змальовувався біблійний Йосиф Прекрасний.

Булгаковський Єшуа, певна річ, зберігає і риси Месії. Він, [ зокрема, розгадує і зупиняє напад головного болю, від якого потайки страждає Понтій Пилат. Однак проповідницька місія, дар ясновидця та цілителя у його образі поступаються місцем Ідеям людського та людяного. Він зображений не стільки Сином Божим, скільки Сином Людським.

Людські його риси рельєфно виділені, зокрема, у сцені допиту. Сшуа виявляє і страх перед фізичним болем, і бажання продовжити цікаву бесіду з Пилатом на волі. Підкреслені ці риси також у сцені страти, де натуралістичні подробиці переконують читача, що йдеться про страждання звичайного людського тіла, такого самого, як і тіла розбійників, засуджених на смерть разом з Єшуа. Тим ціннішим є моральний вибір, що його робить цей мандрівний філософ, жертвуючи життям заради проповідуваного ним морального закону. Під час допиту Єшуа ні на йоту не відступає від своїх переконань і уникає будь-якої брехні, яка могла б врятувати йому життя. І навіть за мить до смерті, коли йому, змученому спекою, піднесли просякнуту водою губку, він відмовився від цієї милості, переадресувавши її засудженому сусіду, також виснаженому спрагою.

Головним антагоністом Єшуа в єршалаїмському романі є Понтій Пилат. Вони протиставлені один одному як носій абсолютного добра та вічних істин - зневіреному у моральних цінностях охоронцеві державного порядку, як представник царства «не від світу цього» - представникові земної влади. Між ними розгоряється напружена полеміка щодо ряду засадничих морально-філософських проблем, які узагальнюються хрестоматійно відомим запитанням: «Що є істина?»

Якщо Єшуа вірить у добру людську природу («доброю людиною» він називає і Юду, який його занапастив, і свого мучителя Марка Щу робоя), то Пилат, навпаки, презирливо оцінює рід людський, а всюі свою здатність до теплих почуттів вміщує у прихильність до улюбленого собаки. Єшуа переконаний у тому, що колись людство «перейде у царство істини та справедливості, де взагалі не буде потрібна жод влада», тимчасом як Пилат категорично заперечує цю думку, із завзятістю вірнопідданого проголошуючи: «Немає і не буде ніколи величнішої і прекраснішої для людей влади, ніж влада імператора Тіверія!»

На перший погляд здається, що щиросердна промова мандрівного філософа, виголошена слабким, майже ніжним голосом, може бути легко спростована одним словом прокурато Юдеї або ударом кулака велетня Щуробоя. Втім, у ці зовнішній слабкості відчувається нездоланна моральна сила, що надає постаті Єшуа рис справжнього героя трагедії. Він, зокрема, виявляє її в окремих відповідях на репліки Пилата. Наприклад, у тій частині розмови, де Пилат погрожує перерізати волосинку, на якій буцімто тримається життя філософа, лунає спокійне і сміливе заперечення:  «...погодься, що перерізати волосинку вже напевно може той, хто підвісив». Утім, головним свідченням духовної величі Єшуа є та безкомпромісність, з якою він обстоює вищу істину перед обличчям земної влади і перед загрозою загибелі. Натомість, Пилат, що належить до кола «сильних світу цього», зазнає поразки. Адже, відчуваючи симпатію до філософа-дивака і навіть намагаючись його врятувати, прокуратор врешті-решт капітулює перед страхом за своє життя. Єаме з його постаттю у єршалаїмському романі пов'язане лаконічне, немов вирок, твердження, що найстрашнішою людською вадою є боягузтво. За хибний моральний вибір, спричинений внутрішньою слабкістю та духовною залежністю від земної влади, Пилат розплачується муками совісті, яких не можуть вгамувати ні ініційована ним розправа над Юдою, ні тисячоліття запізнілого каяття.

Пилатова доля після страти Єшуа є безпосередньою ілюстрацією катастрофічних наслідків морального конформізму.

10. Філігранність поетичної техніки, формальна довершеність і сугестивність вірша Ш.Бодрера «Вечорово гармонія».

Вечірній час прийшов. На кожній стебелині вже квіти куряться, немов кадильний дим; і звуки, й пахощі в повітрі голубім; меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні. Вже квіти куряться, немов кадильний дим; ридає скрипка десь, як серце в самотині; меланхолійний вальс, кружіння й млості дивні; сумна краса небес в спокої віковім. Ридає скрипка десь, як серце в самотині, зненавидівши те, що чорним звуть нічим; сумна краса небес в спокої віковім, пірнуло сонце в кров, що застигає в сині... Зненавидівши те, що чорним звуть нічим, шукає серце втіх в минулій світлій днині. Пірнуло сонце в кров, що застигає в сині, а слід горить в мені потиром золотим. .....